Однозначно. У ситцевих сарафанів більше переваг, ніж недоліків. Ну, наприклад, вони легко рвуться. А коли порвуться і стають непотрібними, ними можна мити підлогу. А ще навіть не треба бути науковцем, щоби ви-міряти силу твоєї нестриманої пристрасті по кількості моїх порваних сит-цевих сарафанів, які чомусь не витримують твоїх швидких нетерплячих пальців...
От тільки ти не купуй мені ніяких інших суконь. Не потрібно дорогих тканин. Вони ж набагато міцніші. А я не переживу, я просто не переживу, якщо ти будеш шарпати на мені дорогу стрейчеву сукню з блискучими па-цьорками...
А ще ситцеві сарафани дуже скромні. В них не соромно випрошувати у тебе трохи уваги, трохи турботи, трохи тепла... Ну уяви, як би я могла просити у тебе всі ці речі, стоячи перед тобою в норковій шубі за „штуку” баксів? Статус не дозволяв би, а так...
* * * * *
Ти прикладаєш мені лід до великого синця під оком і щось кричиш. Не кричи, я все одно нічого не сприймаю. У тебе таке смішне червоне об-личчя і неприродно розширені подивом зіниці. І ти страшенно наїжачений, майже, як мій шеф у день зарплати. Заспокойся. Я все пояснила. Я нічого від тебе не приховала. Жодної деталі. Хоча деталі і мотиви тебе якраз не цікавлять. Тебе бісять наслідки.
Послухай, досі я ніколи не спілкувалася з жебраками, з отими безпри-тульними людьми, що стоять у підземних переходах і просять милостиню. Хто збирає на хліб, а хто на дуже дорогу операцію. Як ти думаєш, в когось з них є шанс зібрати на „дуже дорогу операцію”?
Сьогодні я у них вчилася. Намагалася зрозуміти, які слова і яку інто-націю краще підбирати, щоб той, в кого просиш, не залишився байдужим. І знаєш, через це я така брудна. Тому в мене синяк під оком. Мені зацідив якийсь п’яний бомж, так просто, для профілактики, щоб не пхалася на його територію. І хоч раз сарафан у мене порваний тому, що я впала на брудний бетон в метро, перечепившись за чиюсь валізу, а не від того... ну, ти знаєш.
Я зрозуміла лише одне. Що у мене і в тих людей багато спільного. Я також жебрачка. Все стою під парканом твого життя і сподіваюсь вижеб-рати у тебе достатньо ніжності, аби не задихнутися. Хочу напитися її вдос-таль, назюзюкатися нею по саму зав’язку. Вони жебрають на інші напої, а мені треба оцей напій, безалкогольний, набагато міцніший. Називається „Ніжність”. Ти розумієш?
* * * * *
Я сиджу у просторій кімнаті на купі недбало скиданого одягу і розчі-сую своє густе сплутане волосся. Присягаюсь, що ти востаннє його сплу-тав. Мої валізи ще не спаковані, та я дуже швидко спакую їх. І поки ти по-вернешся зі свого гаража, де вічно шурупаєшся в мотоциклетному брухті, мене на цьому місці вже не буде.
Розкладаю свої речі. Потрібні на одну купу, а зайві – на іншу. Зайвих виявляється набагато більше. Я залишаю тобі поламану парасолю, під якою ми удвох ховалися від дощу і від південної спеки. Залишаю половин-ку фотокартки, на якій лише ти (а себе відриваю). Я залишаю тобі всі свої порвані ситцеві сарафани. Вони – дуже практична річ. Ними півжиття мо-жна мити підлогу...