ПОВЕРНЕННЯ ОДІССЕЯ
О, Музо, богине! Допоможи мені повідати про страждання хитромудрого Одіссея, царя острова Ітака, який після закінчення десятирічної Троянської війни ще багато років поневірявся по різних морях у надії повернутися разом зі своїми друзями на батьківщину.
Ясної гожої днини з-під Трої відпливли дванадцять кораблів, керовані Одіссеєм, і взяли курс до острова Ітака. Цар із величезним нетерпінням вдивлявся в синю далечінь, мріючи невдовзі побачити кохану дружину Пенелопу, сина Телемаха і старезного батька Лаерта.
Одіссей тішився тим, що завдяки йому здійснилися чотири пророцтва й неприступне місто-фортеця Троя була взята: cаме він розшукав і привіз до ахейців могутнього Ахілла; умовив повернутися найкращого лучника Філоктета; доправив у військо Неоптолема – Ахіллового сина; і, нарешті, сам викрав із Трої статую Паллади. Та богородний Одіссей не забував ні на мить, що без допомоги Афіни-Паллади він не упорався б із цими справами.
За роздумами Одіссей не помітив, як раптово налетіла страшна буря й здійняла височенні хвилі. Багато днів вони носили його кораблі в розбурханому морі, виснажуючи мореплавців. Коли розпогодилося, їх прибило до берегів країни коконів, союзників троянців у минулій війні. Ахейці невимовно зраділи, що нарешті врятувалися від морської стихії та ще й отримали нагоду поквитатися з ворогами-коконами: зненацька напали, захопили їхню столицю Ісмар, нахапали гарної здобичі й чимало бранців.

Переможці поділили між собою добро й одразу ж на узбережжі заходилися готувати бенкет: різали овець і волів. Одіссей радив друзям отямитися і швидше залишити невідому країну. Його не послухалися й бенкетували цілу ніч. Кокони скористалися легковажністю ахейців і на світанку, зібравши силу-силенну вояків із навколишніх сіл і міст, напали на них. Сили були нерівні. Загинуло по шестеро мандрівників з кожного корабля. Решта, ті, що врятувалися, ледве встигли втекти з країни коконів.
У морі на них очікувала нова небезпека. Громовержець заволік безкрає море непроглядним туманом і здійняв хвилі аж до неба. Мореплавці згорнули пошматовані вітром вітрила й дружно щосили налягали на весла, спрямовуючи кораблі до берега. Цього разу їм пощастило врятуватися від наглої смерті. За два дні вони знову вийшли в море, але попутний вітер раптом змінився на буревій. Дев’ять днів він носив кораблі по всіх усюдах.
На десятий день ітакійці опинилися біля берегів Лівії, де жили миролюбні лотофаги – народ, який харчувався цвітом лотоса. А лотос той мав чародійну силу: якщо хтось із мандрівників куштував його, то відразу ж забував про все на світі.
Одіссей послав товаришів на берег, щоб вони розвідали, що за люди живуть у цьому краї. Лотофаги зустріли чужинців привітно: почастували їх лотосом, а ті, скуштувавши медових пелюсток, геть забули про рідний дім, про друзів і ладні були залишитися тут назавжди. Одіссей розшукав товаришів і силоміць доправив на корабель, ще й наказав прив’язати до лав, де зазвичай сиділи веслярі.
ОДНООКИЙ КІКЛОП
За кілька днів Одіссей з побратимами прибув до країни кіклопів, гігантських жорстоких створінь; кожен з них замість двох очей мав лише одне, та й те посеред лоба. Вони жили в гірських печерах і ніколи не спілкувалися між собою. Чудовиськам не доводилося обробляти землю, бо природа сама потурбувалася про них: хоч куди оком кинь – всюди росла пшениця, жито, виноград. Неподалік від узбережжя був острів, що потопав у зелені, на ньому паслися незліченні отари диких кіз. Сюди й причалили дванадцять кораблів Одіссея. Пройшовши трохи вглиб острова, мандрівники натрапили на печеру, вхід до якої густо заріс тополями. Тут вони й заночували. Вранці ахейці зарізали по дев’ять кіз на кожен корабель. До пізнього вечора вони ласували м’ясом і запивали вином, яким доволі запаслися в місті Ісмар. Як розвиднілося, побачили вдалині між густої зелені димок. Одіссей звернувся до побратимів:
– Залишайтеся тут, а я на своєму кораблі попливу й дізнаюся, хто там мешкає.
Ще з затоки Одіссей помітив величезну печеру, біля якої відпочивали отари кіз та овець. Він із дванадцятьма відважними вояками висадився на сушу, захопивши із собою повний бурдюк вина. Зайшли всередину печери й побачили вглибині загін для кіз і овечок. На кам’яних лавах лежало багато кружал сиру, а поруч стояли цеберки з сироваткою. Супутники хотіли забрати сир й повернутися на корабель. Допитливий Одіссей дозволив їм скуштувати сиру та запропонував дочекатися господаря оселі.
Невдовзі з’явився потворний кіклоп, схожий скоріше на порослу лісом гору, ніж на людину. Він жбурнув на землю велику в’язанку дров із такою силою, що задвигтіло все навкруги. Перелякані ахейці забилися в темний куток і принишкли. Одноокий велетень запустив у печеру овечок і заходився їх доїти. Потім завалив вхід брилою, яку не змогли б зрушити з місця навіть двадцять запряжених волами підвод, розпалив вогнище й обдивився довкруж. Він помітив гостей і загорлав:
– Хто ви такі?! Як опинилися тут?! Маєте до мене яку справу чи ви пірати й грабуєте чужі кораблі?
– Ми – ахейці, – пояснив Одіссей. – Повертаємося з-під Трої додому, але збилися з курсу. Отож уклінно просимо: дай нам притулок, господарю, як те велить Зевс.
– Видно, ти приїхав здалеку, чужинцю, а тому не знаєш, що кіклопи не вшановують ні Зевса, ні інших богів! Найгрізніший серед кіклопів – я, Поліфем, син бога морів Посейдона. Якщо захочу, то розчавлю тебе на місці, але спершу скажи, де твій корабель.
– Мій корабель розтрощив об скелі твій батько Посейдон. А я зі своїми друзями врятувався.
Поліфем кинув погляд на ахейців, простягнув свої довжелезні ручища й схопив двох перших. З’їв їх, запив молоком, а потім ліг спати поруч із вівцями. Від його хропіння ходила ходором уся печера. Ахейці плакали й благали в Зевса заступництва.
– Може, його порубати мечами? – запропонував хтось.
– А як ми звідси виберемося? Хто з вас зможе відсунути каменюку, якою кіклоп завалив вхід? – спитав Одіссей. – Не гарячкуйте, почекаймо до ранку, а там щось придумаємо.
Рано-вранці кіклоп запалив вогнище, подоїв овечок і, поснідавши ще двома мандрівними, погнав отару на пасовисько, а вхід знову завалив кам’яною брилою.
Одіссей знайшов у печері ялиновий стовбур, з якого Поліфем, мабуть, хотів зробити собі палицю, і наказав друзям затесати кінець. Такий стовбур міг слугувати навіть за щоглу великого корабля на двадцять весел.
Повернувшись увечері до печери, кіклоп повечеряв ще двома ітакійцями й розлігся на овечих шкурах. Одіссей налив із бурдюка у велике цеберко вина й підійшов до нього.
– Скуштуй, Поліфеме, мого вина, – мовив він. – На щастя, бурдюк не втонув. Може, пожалієш нас і відпустиш додому?
Той мовчки випив вино.
– Смачно! Дай ще, – попросив він, – і скажи, як тебе звати? За це я тобі чимось віддячу.
Випивши ще одне цеберко, Поліфем попросив третє. Було помітно, що він сп’янів. Одіссей посміливішав.
– Запам’ятаєш, як мене звати? Моє ім’я – Ніхто! Всі мене звуть Ніхто – і батьки, і друзі. А як ти мені віддячиш?
– Я з’їм тебе останнім. Це мій тобі подарунок!
Після цих слів Поліфем звалився на землю і захропів, загарчав, як звір. Одіссей з друзями засунув загострений кінець ялинового стовбура в багаття, а потім вони гуртом увігнали розжареного списа в єдине око кіклопа. Грізний велетень несамовито заволав від болю, аж затряслися скелі довкруж. Висмикнувши з ока дерев’яного списа, Поліфем почав гукати на допомогу інших кіклопів.
– Що трапилося, наш старший брате?! Чи в тебе викрали отару? Чи хтось зазіхнув на твоє життя? Скажи – хто?! Назви нам його ім’я, – відгукнувся один кіклоп.
– Ніхто! Ніхто! Допоможіть мені, браття! – волав Поліфем.
– Ніхто? Якщо ніхто тебе не кривдив, то, значить, напасть на тебе прийшла з неба. Тільки твій батько зможе тобі зарадити, але не ми, – відповів брат.
Ревучи від болю, Поліфем навпомацки відшукав вихід, відхилив каменюку й почав обмацувати кожну овечку, щоб, бува, котрийсь із непроханих гостей не вислизнув із печери.
Кмітливий Одіссей порадив друзям вибиратися з пастки під черевами великих жирних баранів з густою вовною. Ахейці позв’язували їх по троє, боками один до одного, лозою, яку знайшли в печері. Хоч як старанно кіклоп обмацував баранів, йому не вдалося впіймати жодного ахейця. Під найбільшим бараном останнім вибрався з печери Одіссей. Чимало баранчиків втікачі ще й прихопили з собою на корабель.
Відпливши далеченько від берега, Одіссей мав необережність вигукнути:
– Гей, Поліфеме, ти поплатився за те, що пожер гостей, моїх друзів, які просили в тебе допомоги!
Розлючений кіклоп відірвав від гори цілу скелю й пожбурив її в корабель Одіссея, але не влучив. Лише велика хвиля, здійнята високо вгору, відкинула корабель назад до берега. Та Одіссей не розгубився, скомандував – і товариші дружно налягли на весла. Вийшовши з затоки, Одіссей знову не стримався:
– Людожере, коли спитають, хто тебе осліпив, скажеш: це переможець Трої, син царя Лаерта, Одіссей з Ітаки!
– Справдилися пророчі слова, – несамовито горлав Поліфем, – що мене осліпить Одіссей. Але я думав, що син Лаерта буде такий самий велетень, як і ми, кіклопи. А осліпив мене нікчема, напоївши вином. Підпливи до берега, я тепер прийму тебе гостинно, попрошу Посейдона, щоб допоміг тобі швидше дістатися батьківщини, а крім нього мені ніхто не зможе повернути зір.
– Якби моя воля, то скинув би тебе в царство Аїда, щоб ти залишився сліпим навіки, – відповів Одіссей.
– Посейдоне, потрясителю землі! – заволав Поліфем. – Якщо ти справді мені батько, зроби так, щоб син Лаерта не повернувся додому ніколи. Якщо йому все ж судилося припливти до рідного берега, то хай поневіряється по морях багато років і залишиться без друзів і без корабля.
ПОДАРУНОК ЕОЛА
Відпливши від країни кіклопів, ітакійці опинилися на острові Еолія, оточеному мідними мурами і високими скелями, де жив Еол, бог вітрів. У нього було шестеро синів і шестеро дочок. Цілий місяць гостювали прибульці в Еола. Коли Одіссей залишав острів, повелитель вітрів подарував йому великого міха, зшитого зі шкури бика.
– Це від мене подарунок, – мовив він, – прошу: сховай його надійно! Я загнав усередину бурдюка всі вітри, крім попутного західного, Зефіра, щоб він швидко доправив тебе додому.
Дев’ять днів мандрівники пливли лагідним морем, а на десятий день перед їхнім зором відкрилися обриси рідного острова Ітака. Удалині вони помітили димок своїх домівок, що повільно піднімався вгору. Радощам побратимів не було меж. Одіссей останні дні ні на мить не змикав очей, тримаючи линви вітрил, щоб не збитися з курсу. Цього ж ранку втома здолала його і він заснув, не підозрюючи, яке лихо може статися.
Супутники частенько поглядали на міх, подарований царю володарем вітрів Еолом, і в їхні голови закрадалися різні підступні думки. Коли цар заснув, вони почали голосно сперечатися.
– От бачите, ми повертаємося додому ні з чим, хоча, як і цар наш, пройшли весь шлях війни. А в нього, крім трофеїв, ще й міх, повний золота і срібла, подарований Еолом! – заговорив один.
– Звідки ти знаєш? – перепитав інший.
– Певно, що золото й срібло! Бачите, як цар ховає цей міх від нас, ще й міцно зав’язав його срібною мотузкою! Це не спроста.
– Зазирнімо! – запропонував найсміливіший. – Він ні про що не довідається.
З цими словами він розв’язав срібну мотузку. І тут сталося лихо. Вітри зненацька вирвалися із міха на волю. Небо враз укрилося важкими хмарами, ураган поніс кораблі далеко від рідних берегів у відкрите море.
Пробудившись, Одіссей накинувся з лайкою на заздрісних земляків, але що можна було вдіяти? Через кілька днів буйним вітром кораблі прибило знову до острова Еолія.
– Чому ти повернувся, Одіссею? Хіба я відправив тебе не туди, куди ти просив? – зустрів його Еол.
– Товариші знехтували моїм наказом і розв’язали подарований тобою міх. Вітри зробили свою чорну справу. Допоможи мені ще раз!
– Забирайтеся звідси геть, щоб очі мої вас не бачили! – розсердився Еол. – Я більше не буду допомагати нерозумним людям, яких переслідують боги.
Шість днів ітакійці мандрували морем, а на сьомий дісталися суші – острова, де жили лестригони, дике плем’я велетнів-людожерів.
Мореплавці зайшли в затишну бухту, оточену з усіх боків високими скелями, і висадилися на берег. Одіссей пришвартував свій корабель віддалік, на підході до затоки, а сам вирішив розвідати невідому землю. Вилізши на скелясту кручу, він помітив звивисту дорогу, що зникала в лісовій хащі. Над деревами здіймався сизий димок. Одіссей послав трьох супутників, аби дізналися, хто там живе. Невдовзі посланці дісталися міста. Перед брамою вони зустріли дуже високу вродливу дівчину, яка йшла з глеком по воду.
– Скажи, дівчино, як величати вашого царя? – запитав один з мандрівників. – Ми хотіли б з ним зустрітися.
– Антіфат! Я його дочка. Ви можете його застати вдома, – царівна вказала на най-ближчу вежу, а сама пішла набирати воду.
Зайшовши до палацу, ахейці побачили величезну жінку, схожу на гору, і їх охопив жах. Вона не стала з ними розмовляти, а відразу ж гукнула чоловіка. Це був справжній велетень. Він мовчки схопив своєю довжелезною рукою одного з ахейців і з’їв. Інші двоє з криком кинулися навтіки. На галас збіглися сотні велетнів-лестригонів. Вони гналися за втікачами аж до гавані, заходилися відривати від скель брили й кидати на кораблі. Розтрощивши їх, лестригони виловлювали ахейців у воді, як риб, і пожирали. Уцілів лише корабель Одіссея. Він, бачачи, яке горе спіткало друзів, вихопив меча, обрубав линви, якими був пришвартований корабель, і наказав супутникам дружно налягти на весла.
Убиті горем ахейці, здавалося, пливли в нікуди.


ЧАРОДІЙКА КІРКЕЯ
Після тривалих блукань по безкрайньому морю корабель Одіссея причалив до острова Еея, де жила прекрасноволоса чарівниця Кіркея, дочка бога Сонця Геліоса. Два дні на березі ахейці поминали загиблих друзів, а на ранок третього дня Одіссей вирішив оглянути місцевість. Довго вагався, чи посилати когось, чи самому йти на вивідки. Терпіти далі не було сил, бо вже кілька діб його друзі нічого не їли. Поки він роздумував, раптом з хащі вийшов угодований олень.
Одіссей, не вагаючись, влучно запустив у нього дротик. Щасливі ітакійці бенкетували до пізньої ночі. На світанку Одіссей скликав супутників і мовив:
– Хочу порадитися, що робитимемо далі. Вчора, коли зі скелі я оглядав місцевість, то помітив, що з глибини пралісу клубочився димок. Не будемо повторювати помилок, яких ми допустилися з лестригонами і кіклопом. Розділимося на дві ватаги. Одну очолить Еврилох, іншу – я. Киньмо жереб, щоб визначитися, кому йти на вивідки.
Усі погодилися з царем. Випало йти хороброму Еврилохові, Одіссеєвому родичу.
Невдовзі Еврилох і дванадцятеро ітакійців дісталися до мармурового палацу. Навколо нього вешталися приручені леви, вовки. Коли непрохані гості підійшли ближче, звірі почали лащитися до них. Долинув чаруючий спів. Ніжний жіночий голос гіпнотизував прибульців. Вони довго не могли вийти із заціпеніння.
– Треба погукати, щоб нас впустили, – обізвався нарешті котрийсь.
Двері відчинила сама богиня Кіркея. Вона запросила всіх до палацу. Залишився лише обережний Еврилох. Чародійка посадила незнайомців за стіл, пригостила їх вином, настояним на чар-зіллі. І трапилося неймовірне – мореплавці вмить обернулися на свиней, щоправда, залишилися при своєму розумі. Кіркея миттю загнала їх дубцем у стійло.
Еврилох, не дочекавшись друзів, зрозумів, що сталося непоправне лихо, і чкурнув звідти геть. На кораблі він довго не міг прийти до тями і тільки згодом розказав про все.
– Покажи мені, Еврилоху, дорогу до палацу, – попрохав Одіссей.
– Не піду туди, царю, і ти не ходи, бо не повернешся звідти живий. Покиньмо цей заклятий острів!
– Гаразд, ти залишайся на кораблі, а я піду сам виручати друзів, – розсердився цар.
У дорогу Одіссей захопив із собою меч і спис. Несподівано перед ним з’явився Гермес в образі сільського хлопчини. Він по-дружньому взяв Одіссея за руку й спитав:
– Куди це ти поспішаєш? Сам у чужому краю, – і не боїшся? Мабуть, простуєш до Кіркеї? Знай: вона перетворила твоїх друзів на свиней і те ж саме може зробити з тобою. Та я не допущу цього! Онде бачиш зіллячко, що росте на скелі? Воно має цілющі властивості. Коли дочка Геліоса запропонує тобі скуштувати щось непевне, ти не бійся, але спершу пожуй оце зілля. А якщо вона замахнеться на тебе різкою, вихопи меча, ніби хочеш її зарубати. Кіркея злякається і запропонує тобі залишитися з нею. Ти не відмовляйся, якщо хочеш врятувати своїх друзів. Нехай лише присягнеться перед богами, що не відбере в тебе сили.
Кіркея посадила гостя на трон поруч себе, подала йому золотий келих із напоєм. Одіссей випив його без остраху, а вона підійшла до нього і вдарила різкою, проказуючи:
– А тепер іди до своїх друзів у свинарню!
Цар Ітаки замахнувся на неї мечем. Впала чародійка Одіссею до ніг і заплакала:
– Хто ти? Як сталося, що на тебе не подіяли мої чари? Мабуть, ти Одіссей, про якого мені якось казав Гермес. Сховай свого меча і залишайся зі мною.
– Кіркеє, я згоден, але пообіцяй, що ти не відбереш у мене сили! Я не залишуся з тобою, доки ти не присягнеш перед богами, що не чинитимеш мені зла.
Після того, як богиня поклялася, вони разом сіли за стіл, заставлений різними смачними наїдками. Здивувалася Кіркея, побачивши, що Одіссей чимось засмучений: нічого не їсть і не п’є.
– Чому, царю, журишся? Ти навіть не доторкнувся до їжі. Я зовсім не бажаю тобі зла. Не бійся, я ж поклялася перед богами.
– Як я можу їсти й пити, коли мої друзі обернені на свиней і загнані в стійло? Щоб моє серце зраділо, поверни їм людську подобу.
Кіркея намазала зіллям голови свиням і ті знову стали чоловіками, та ще вродливішими, сильнішими, як були перед цим.
– А зараз, Одіссею, приведи з корабля решту мореплавців – нехай насолоджуються життям разом із нами.
Ахейці раділи, що їхній ватаг повернувся на корабель цілий і неушкоджений.
– Сховайте в печері всі припаси й ходімо зі мною до палацу Кіркеї, приєднаємося до наших друзів.
– Нещасні! – вигукнув Антілох, родич Одіссея. – Ми якось послухали Одіссея й ледь усі не загинули в печері кіклопа. Хочете, щоб Кіркея і вас обернула на свиней?
Розгніваний цар Ітаки вихопив меча, та за Антілоха заступилися друзі:
– Облиш його, царю! Нехай стереже корабель, а ти відведи нас до красуні Кіркеї.
Побачивши своїх веселих, безтурботних друзів, супутники Одіссея також тішилися, що нарешті скінчилися їхні поневіряння.
– Сину Лаерта, – мовила богиня, – живіть у моєму палаці, скільки вам заманеться. А коли надумаєте покинути острів, я дам вам усе необхідне й виряджу по-царськи в дорогу.
Ахейці безжурно прожили в Кіркеї цілий рік. Тільки Одіссея не полишала думка про рідний дім. Одного вечора він почав благати богиню:
– Ти обіцяла повернути нас додому. Настав цей час. Мої товариші тужать за рідними, і я мрію повернутися до своєї родини.
– Гаразд. Але перш ніж вирушити на Ітаку, ти мусиш здійснити подорож до царства Аїда й довідатися у пророка Тіресія, як уникнути небезпек, які чекають на тебе попереду.
Слова Кіркеї приголомшили Одіссея. Він ледве опанував себе:
– Такого ще не було, щоб жива людина спускалася в царство мертвих! Хто мене проведе туди? Хто допливе туди на кораблі?
– Якщо того хочуть боги, тоді все досяжне. Виходьте у відкрите море, і Борей доправить корабель на край океану. Там на березі побачите гай, де ростуть тополі й верби. Це гай Персефони, цариці підземного царства.
Залиш корабель і прямуй туди, де води річки Аxерон змішуються з іншими водами, що витікають із річки Стікс. Викопай велику яму і наповни її медом, молоком, вином і водою, а зверху посип борошном. Тоді принеси в жертву сліпому віщунові Тіресію чорного барана й одну овечку, та зроби так, щоб їхня кров стікала в яму. У цей час з’являться тіні померлих. Але не підпускай їх до ями, поки не поговориш з духом Тіресія.
Що залишалося робити Одіссеєві? Він готовий був на все, аби тільки повернутися до своїх рідних. Його супутників охопив жах, коли вони довідалися про небезпечну подорож. Але наказ царя треба виконувати! Кіркея дала ахейцям на дорогу чорного барана й овечку. Допомагав їм у плаванні північний вітер Борей.
Здолавши велику відстань, корабель дістався країни кочових кіммерійців, вічно повитої туманом і чорними хмарами. Одіссей учинив усе так, як радила йому Кіркея: вирив мечем глибоченьку ямку, полив її медом, вином і водою, ще й потрусив зверху ячним борошном. Принісши жертву підземним богам, він не підпускав тіні мертвих до жертовної крові. У царстві Аїда першою з’явилася тінь їхнього супутника Елпенора, який загинув незадовго до їхнього від’їзду з острова Кіркеї. Він, розбуджений радісними вигуками друзів, спросоння звалився з тераси й розбився на смерть. Ітакійці поспішали в дорогу й не встигли його поховати. Тінь Елпенора благала Одіссея:
– Поховай моє тіло, царю, щоб душа моя звільнилася.
– Як тільки повернуся на острів Еея, ми це зробимо, друже, – пообіцяв Одіссей.
Раптом з’явилася тінь його матері Антиклеї. Одіссей також не підпустив її до місця жертвоприношення. Нарешті, тримаючи в руках золотий скіпетр, наблизився Тіресій.
– Сину Лаерта, що ти шукаєш у підземному царстві? Дозволь мені випити жертовної крові, – тоді тобі розкажу все, що хочеш знати.
Одіссей відступив убік, щоб Тіресій міг підійти до жертовного місця. Пророк, випивши жертовної крові, мовив:
– Багато тобі, Одіссею, доведеться зазнати страждань. Адже ти осліпив Поліфема, сина бога Посейдона. Він усіляко перешкоджатиме тобі. Ти зможеш повернутися на батьківщину з товаришами всупереч його волі, але за однієї умови: в жодному разі не чіпайте биків бога сонця Геліоса, які пасуться на острові Тринакія. Якщо хоч одного заріжете, на твоїх друзів чекатиме смерть. Тоді ти один врятуєшся і після страшних випробувань повернешся додому на чужому кораблі. Там тобі доведеться вступити в жорстокий бій. Усі женихи твоєї дружини Пенелопи загинуть від твоїх рук.
Знову до Одіссея підійшла тінь матері. Вона, спивши жертовної крові, повідала Одіссеєві про вірну дружину Пенелопу, яка чекає на нього, про їхнього сина Телемаха.
– Я покинула білий світ від нудьги за тобою, сину, бо вже зневірилася, що ти повернешся живим. Сподівалася хоч у царстві Аїда тебе побачити, – сумно мовила материна тінь.
Тричі він намагався обійняти матінку, і тричі вона зникала. Мав розмову Одіссей і з царем Агамемноном, і з Ахіллом, зі своїм другом Патроклом, з Антілохом. Цар Ітаки вислухав пророцтво Міноса, критського царя, який після смерті став суддею в підземному царстві. Тіні померлих підходили й підходили. Серед них були також Оріон, Тантал, Сізіф. Не міг більше Одіссей дивитися на страждання душ померлих і відплив кораблем назад.
Повернувшись на острів Кіркеї, ахейці поховали тіло Елпенора й насипали над ним високу могилу.
Богиня щедро накрила стіл. Коли всі полягали спати, вона розповіла Одіссею про майбутні випробовування й небезпеки на його шляху.
МІЖ СКІЛЛОЮ І ХАРИБДОЮ
Коли благословилося на світ, Ахейці покинули острів чародійки Кіркеї. Гребці налягли на весла і корабель узяв курс у відкрите море. Невдовзі подув попутний вітер і напнув вітрила. Мореплавці швидко долали шлях.
– Послухайте-но, друзі, – звернувся цар Ітаки до товаришів. – Кіркея попередила, щоб ми стереглися сирен – напівжінок-напівптахів, які заворожують своїм співом мандрівників, а потім убивають їх. Коли пропливатимемо повз їхній острів, прив’яжіть мене до щогли якнайтугіше. Та спершу я позатикаю вам вуха воском, щоб ви не чули того співу. Якщо побачите, що я хочу вивільнитися, затягніть на мені мотузки ще сильніше.
Ледве цар Ітаки встиг дати настанови супутникам, як на обрії з’явився острів сирен. Раптово вітер ущух. Ахейці згорнули вітрила й узялися за весла. Одіссей розігрів на сонці свічки, щоб розм’якли, і позатикав воском вуха супутникам, а ті міцно прив’язали царя до щогли. Коли корабель пропливав повз звабливий острів, сирени почали співати:
– Приплинь до нас, Одіссею, гордосте ахейців! Кинь якір у нашій затоці й послухай наших чарівних піснень. Жоден мандрівник не відмовився від такої насолоди! Усі ваші пригоди нам відомі, і ми розповімо, що чекає на вас у майбутньому.
Коли Одіссей відчув, що пісня сирен його заворожує, він дав знак товаришам затягнути тугіше вірьовки. Перимед і Еврилох миттю виконали прохання свого ватага, а інші налягли з усіх сил на весла. Нарешті корабель одплив далеко. Ахейці повитягали із вух віск і розв’язали царя. Так вони врятувались од вірної смерті.
Та Одіссей не заспокоївся, бо з голови не йшли перестороги чарівниці Кіркеї: «На твоєму шляху, славний царю, трапляться два страшні проходи. Ти повинен вибрати безпечніший з них, щоб зберегти корабель і врятувати життя своїх друзів. Обабіч першого проходу височіють дві велетенські Сімплегадські скелі, які то сходяться, то розходяться. Боги називають їх Блукаючі скелі. Тільки зграйці голубів, які носять нектар на Олімп, вдається пролетіти між ними. І все ж щоразу гине один голуб. Зевс стежить за цим і поповнює пташину зграю. Якщо корабель потрапляє в цю пастку, море вкривається уламками й потопельниками. Один лише корабель «Арго» проминув ті скелі неушкодженим – адже його супроводжувала сама богиня Гера. Над другим проходом також нависають дві скелі. Вершина одної ховається за чорними хмарами, де навіть улітку панує зима. Скеля така стрімка і слизька, що людині не видертися на на її вершину. Усередині скелі у величезній печері живе жахне страховисько Скілла з дванадцятьма лапищами і шістьма головами на довжелезних шиях. Скілла несамовито гавкає, гарчить, вишкіривши гострющі зуби, яких у пащеці потвори аж три ряди. Ненажера, не вилазячи зі схованки, витягає довгі шиї й хапає з моря беззахисних дельфінів і грізних акул. Друга скеля трохи нижча. У затінку величезної густолистої смоківниці, що росте біля її підніжжя, живе чудовисько Харибда, яка тричі на день усмоктує і тричі вивергає із себе воду морську. Не пощастить тому, хто опиниться поруч. Я радила б тобі пливти повз Скіллу: якщо й устигне проковтнути шістьох із вас, то інші врятуються».
Поки Одіссей розмірковував над пророцтвом Кіркеї, зненацька на горизонті з’явилася збурена хвиля, бризки від неї парою піднімалися аж до неба. Мореплавці з переляку навіть випустили весла, і корабель раптово зупинився.
– Побратими, – звернувся до них цар, – друзі мої вірнії! Правда ж, ми ще й не таке бачили?! Ми врятувалися від одноокого кіклопа. Наляжте дружніше на весла! А ти, стерновий, тримайся хвилі високої і піднебесної пари і ближче кермуй онде до тієї скелі!
Одіссей показав туди, де ховалася Скілла, проте не обмовився про неї ні словом, щоб веслярі зопалу не покидали весел, а сам, хоч Кіркея і радила йому не вступати в поєдинок із чудовиськом, схопив два списи і поспішив на ніс корабля з надією побачити звідти Скіллу. Від напруги очі втомилися, але печерної потвори він так і не вгледів.
У цей час з іншого боку Харибда шалено жлуктила воду так, що через вирву виднівся на морському дні чорний пісок. Жах охопив мореплавців, які вже чекали свої погибелі. Та коли вони очманіло спостерігали за Харибдою, шість голів Скілли з’явилися над кораблем. За мить потвора схопила шістьох дужих, хоробрих ітакійців… Та корабель все ж устиг проскочити між скелями.
Нарешті після жахливих випробовувань Одіссей і його команда дісталися Тринакії, зеленого острова, який належав Геліосу, богу сонця. Ще з берега ахейці чули мекання овечок, ревіння биків, що поверталися з пасовиська.
– Земляки мої, – звернувся Одіссей до товаришів, – слухайте уважно, що почув я від сліпого пророка в царстві Аїда. Він повторив до слова все те, що казала мені й Кіркея. На цьому острові живуть дві німфи, Фаетуса і Лампетія, дочки Геліоса, які пасуть батькову худобу: сім отар овечок і стільки ж стад биків. У кожній отарі, у кожному стаді – по п’ятдесят голів. Якщо ми не чіпатимемо худоби, то благополучно повернемося додому. Коли ж хоч одного священного бика заб’ємо, то всі опинимося на морському дні. Нам не варто зупинятися на цьому острові й випробовувати долю.
Почувши такі слова, ітакійці знавісніли.
– Ти дуже впертий, царю, – мовив Еврилох, – і зовсім не дбаєш про нас. Ми виснажилися серед морських хвиль. Ти черствий і безсердечний – не хочеш, щоб ми перепочили, набралися сил. Дме північний вітер, а він може пригнати бурю. Ти добре знаєш, що вночі бурі особливо небезпечні! Вранці, як розпогодиться, попливемо далі.
Одіссей зрозумів, що лиха їм не минути, але й угамувати ітакійців не зміг, бо всі були заодно з Еврилохом.
– Я змушений вам підкоритися, але присягніться, що не чіпатимете тварин, а їстимете тільки ті харчі, які дала нам на дорогу Кіркея.
Усі пообіцяли, що не вбиватимуть биків Геліоса. Вже на березі мореплавці повечеряли і, пом’янувши шістьох загиблих друзів, повлягалися спати.
Рано-вранці їх збудила страшна гроза. Небо враз затягло хмарами, море котило грізні хвилі. Корабель довелося витягти на сушу і сховати в печеру, щоб його не шматував буревій. Коли все владнали, Одіссей знову звернувся до товаришів:
– Ви знаєте: у нас достатньо запасів хліба і вина. Ніхто не повинен навіть доторкнутися до биків Геліоса, адже бог все бачить і все чує!
Ітакійці не перечили Одіссеєві. Минув місяць, а вітер не вщухав і не давав можливості покинути острів. Коли скінчилися запаси харчів, мандрівники спробували полювати на птахів, ловити рибу, але це вдавалося вряди-годи, здобичі було замало, щоб вгамувати голод. Тоді Одіссей залишив своїх людей і пішов углиб острова попросити богів, щоб ті дозволили їм повернутися додому. Зробивши жертвоприношення, цар Ітаки ліг під крислатим дубом відпочити. Боги наслали на нього солодкий сон. Відсутністю родича скористався Еврилох.
– Бідолахи, друзі мої, всяка смерть страшна, але найгірше – помирати з голоду, – почав він. – Заріжмо найкращих биків. Принесемо їх у жертву богам і собі насмажимо м’яса. Коли повернемося до Ітаки, то зведемо богові Геліосу величний храм і піднесемо коштовні дари. Якщо він усе ж розтрощить наш корабель, то ліпше вже зникнути в морській безодні, ніж поволі вмирати край світу.
Здійснивши жертвоприношення, ітакійці смажили м’ясо, посипаючи його дубовим листям. Пробудився Одіссей від сну й поспішив до корабля. Ще здалеку він почув запах смаженини й жахнувся. Сталося непоправне лихо, і зарадити цьому було годі.
Тим часом дочка Геліоса Лампетія сповістила батька про скоєне, і він напосів на Зевса, щоб той помстився мореплавцям.
– Інакше я негайно спущуся в царство Аїда і ви з людьми назавжди залишитеся без світла, – погрожував він.
Шість днів ітакійці ласували м’ясом биків бога Геліоса, а на сьомий, коли вітер ущух, відпливли від острова й вийшли у відкрите море. Раптом почорніло небо й море. Шаленіючи, бог західного вітру Зефір порвав линви, що утримували щоглу корабля, і вона впала на голову стернового. Бідолаха звалився в море. Вогняна Зевсова блискавка вдарила в корабель, і всі мореплавці, крім Одіссея, попадали за борт. Цар Ітаки не довго тримався на кораблі, бо розбурхані хвилі розчавили його, розкидавши довкола уламки. Одіссей устиг ухопитися за зламану щоглу, а згодом, пропливаючи біля уламка кіля, накинув на нього линву від щогли, зв’язав нею обидві деревини й видерся нагору.
Незабаром вітер перемінився, на морі завладарював Нот, бог південного вітру. Цілу ніч він гнав хвилі, на яких ледве тримався нещасний Одіссей, назад, до самого пекла – Скілли й Харибди. На світанку пліт прибило до Харибди, яка саме всмоктувала море. Цар Ітаки встиг ухопитися за гілку смоківниці й повис у повітрі. Тільки коли чудовисько відригувало море, Одіссей стрибнув у воду й знову спромігся вхопитися за якийсь уламок. Дев’ять днів шторм жбурляв Одіссея з хвилі на хвилю, аж поки на десятий день викинув на берег острова Огігія, де жила німфа Каліпсо.
НА ОСТРОВІ НІМФИ КАЛІПСО
У той час, коли Посейдон відвідував Ефіопію, де на його честь відбувалися свята з літургіями та жертвоприношеннями, Олімпійські боги зійшлися на раду.
– Любий мій батьку! – скористалася нагодою Афіна, – мене дуже турбує доля Одіссея, якого поневолила німфа Каліпсо. Вона робить усе, щоб він забув про свою батьківщину. Тобі його не шкода? Чи, може, цар Ітаки мало робив тобі жертвоприношень?
– Як я можу забути мудрого Одіссея? – виправдовувався Зевс. – Це Посейдон не хоче йому вибачити осліплення Поліфема. Та брат виконає мою волю, хіба можна так довго знущатися над бідолахою?!
Афіна-Паллада зраділа таким словам.
– Батьку, володарю всіх богів, – мовила богиня мудрості, – нехай Гермес сповістить німфі про наше рішення, а я тим часом навідаюся в дім Одіссея.
Гермес поспішив виконувати волю громовержця. Він прилетів на острів Огігія і приземлився біля великої печери, де жила богиня-нереїда Каліпсо. Вісник богів, покровитель мореплавців замилувався зеленими кипарисами й тополями, на яких пурхали барвисті птахи. Неподалік дзюркотіли між скель веселі струмочки. Гермес застав німфу за ткацьким верстаком.
Одягнена в сріблясту сукню, вона була чарівна, але сумний спів насторожив прибульця.
– Як це ти згадав про мене, Гермесе, – побачивши опікуна подорожніх, спитала вона, – що змусило тебе подолати такий величезний шлях?
Господарка острова підвелася назустріч гостеві, обняла, як давнього друга, і заходилася накривати стіл. Вона почастувала Гермеса амброзією і червоним нектаром. Поласувавши божественними наїдками, він подякував Каліпсо й звернувся до неї з такими словами:
– Ти питаєш, богине, що привело до тебе? Зевс послав мене. Уже сім років у тебе живе чоловік, якого викинуло на берег штормове море. У пророцтві сказано, що він не повинен залишатися в тебе назавжди. Настав час йому вертатися додому.
– Безсердечні боги живуть на Олімпі. Вони заздрять, якщо ми, простіші боги, кохаємося зі смертними. Це я врятувала бідолаху від вірної смерті. Зараз я оберігаю його від гніву Посейдона. У нього ж немає ні корабля, ні весла – нічогісінько, – і, трохи подумавши, додала: – Ну що ж, я допоможу йому дістатися рідного краю.
– От і добре, зроби це – і Зевс не сердитиметься на тебе.
Гермес попрощався і зник, а німфа пішла на берег моря шукати Одіссея. Вона застала його у глибокій зажурі і сльозах. Він сидів на великому камені і вдивлявся в морську далечінь.
– Не сумуй, Одіссею, настав час твого повернення додому. Бери сокиру, зрубай товсте дерево і зроби собі плота. Я дам тобі хліба, води, червоного вина, щоб тебе не мучили голод і спрага, зодягну, щоб ти не замерз, і викличу вітер, щоб він тебе швидко доправив до Ітаки, якщо, звичайно, цього хочуть боги.
– Я не вірю тобі! Як я перетну на плоту таке море, яке навіть великим кораблям не завжди вдається здолати? Присягни, що нічого злого не задумала проти мене.
– Кмітливий мій мандрівнику, даремно ти таке говориш! Нехай свідком буде Гея, богиня землі, високі небеса і води Стікса. У мене нема лихого наміру, я бажаю тобі тільки добра. У мене серце не з холодного срібла, воно тепле й болить за тобою.
Сказавши це, німфа зникла в печері. Одіссей пішов слідом. Каліпсо посадила його за стіл, поставила різні страви, служниці піднесли амброзію і нектар. Після вечері Каліпсо завела розмову:
– Богоподібний Одіссею! Ти так довго й терпляче чекаєш зустрічі з рідними! Нехай боги тобі допоможуть! Але якби ти знав, які небезпеки чигають на тебе, то залишився б тут назавжди. Невже я гірша від твоєї дружини?
– Каліпсо! Ти вродливіша за Пенелопу. Вона – проста смертна, а ти – вічно молода богиня. Але заради неї я готовий на будь-які випробування, на нелюдські муки.
Коли розвиднілося, Каліпсо дала Одіссеєві двосічну сокиру, заточене тесло й відвела до лісу. Вона допомогла йому вибрати найсухіші ялинові й тополині стовбури для плоту.
Цар Ітаки ревно взявся до роботи. Він зрубав кілька дерев, обтесав їх і зв’язав вірьовками. З усіх боків плоту вивершив із колод борти, щоб менше дошкуляли хвилі. Чотири дні невтомної праці – і пліт із щоглою й вітрилом був готовий до плавання. На п’ятий день Каліпсо принесла Одіссеєві чистий одяг і подарувала багато різних коштовностей. Щасливий цар Ітаки, скочивши на пліт, помахав німфі на прощання рукою. В його очах блищали сльози.
Пліт поплив у відкрите море. Йому допомагав теплий попутний вітер, який послала Каліпсо.
Стоячи на кормі, Одіссей однією рукою тримав вітрило, а іншою вправно кермував кілем. Острів Огігія невдовзі зник з горизонту. Сутеніло, але сон не брав царя Ітаки. Він тримав курс по зоряному скупченню Стожари, по сузір’ях Волопаса, Великої Ведмедиці.
На вісімнадцятий день крайнеба забовваніли високі гори, і чим ближче він підпливав, тим виразніше вимальовувалися обриси великого острова, оповитого туманом. Це була країна феакійців.
Цього дня Посейдон повертався з Ефіопії і раптом помітив у морі Одіссеїв пліт, що наближався до берегів острова Схерія. Якраз звідти, за пророцтвом, цар Ітаки мав повернутися додому.
– Мабуть, боги вирішили, не порадившись зі мною, допомогти Одіссеєві, – розгнівався бог морів. – Я змушу його знову зазирнути в очі смерті.
Посейдон зігнав докупи багато хмар і розбурхав морські хвилі так, що вони, наче скелі, налітали одна на одну і розбивалися. У цьому йому допомагали вітри Нот, Зефір, Борей і Евр.
Шторм розгулявся не на жарт.
Одіссей ледве тримався на ногах, у відчаї думав: «Горе мені! Німфа сказала правду! Тепер мені не врятуватися! Щасливі ті, що загинули під стінами Трої. Краще було б, якби я загинув разом із ними як герой. Тепер над моєю могилою височів би курган і пам’ять про мене жила б у віках. Мабуть, доля розпорядилася так, щоб я зник у морській безодні й ніхто не зміг прийти сюди і пом’янути безталанного сина Лаерта».
Тільки-но він про це подумав, як величезна хвиля-гора накрила пліт і, відірвавши Одіссея від щогли, за яку він тримався з усіх сил, жбурнула в бездонне море. Штормовий вітер зламав щоглу та рею і швиргонув їх на високі запінені хвилі. Одіссей намагався виборсатися на поверхню, але йому заважала намокла одежа. Раптом він побачив перед собою пліт.
Оговтавшись, Одіссей зібрався з силами, доплив і видерся на нього. Аж тут з моря випливла Левкотея, морська богиня, покровителька мореплавців. Колись її звали Іно, а була вона дочкою царя Кадма.
– Бідолашний Одіссею, бачу – Посейдон замучив тебе. Ось що я тобі пораджу. Ти зніми з себе мокру одежу і пливи щодуху до острова феакійців. На – візьми мою чарівну хустину, тобі з нею буде не так боязко в морі, а коли дістанешся землі, кинь її в море.
Одіссей важко зітхнув і подумав: «Хто знає, яку пастку зготувала мені ця богиня. Доки колоди держаться купи, я триматимуся на плаву, якщо їх розкидають хвилі, тоді мені нічого не залишиться, як пливти самому».
Раптом Посейдон здійняв височенну хвилю і знову жбурнув її на пліт. Наче солома, розкидана вітром, розлетілися по морю колоди від плоту. Одіссей устиг лише вхопитися за одну з них, видерся верхи, наче на коня, зняв із себе одежу, яку йому дала Каліпсо, пов’язав на шию хустину богині Левкотеї і за її порадою кинувся в море й поплив щосили туди, де мала бути земля.
Усе це бачив Посейдон, але не перешкоджав. Лише знехотя буркнув собі під ніс:
– Пливи, пливи, може, тебе люди пожаліють. Від мене ти натерпівся вдосталь! – уперіщив батогом коней і подався в Егейське море, до свого храму.
Коли Посейдон віддалився, на допомогу Одіссеєві примчала Афіна-Паллада. Вона втихомирила вітри, лише Бореєві дозволила підштовхувати плавця, який направлявся до берегів фeакійців.
Два дні і дві ночі Одіссей плив по спінених хвилях, щомиті зазираючи смерті у вічі. А на третій день, коли розвиднілося, угледів острів, зарослий оливковими деревами.
На радощах він поспішив до берега, але невдовзі зрозумів, що наближатися до нього небезпечно, бо хвилі з розгону можуть розбити його об гострі скелі.
«Горе мені! – майнуло в голові. – Скелі гострі, а хвилі круті. Мабуть, Посейдон і досі не пробачив мені наруги над його сином Поліфемом».
У цю мить висока хвиля підхопила плавця і понесла просто на гострі кам’яні виступи. Він вхопився за верхівку скелі й повис на ній. Але, коли хвиля відкочувалася назад, вона відірвала його від скелі й забрала з собою. Афіна напоумила Одіссея триматися від скелі подалі. Він плив уздовж берега. Опинившись на гребні хвилі, раптом побачив гирло річки.
«Треба пливти туди, там мій порятунок!» – сяйнула думка.
Підпливши ближче, почав благати:
– Врятуй мене, богине-річко! Захисти від Посейдонового гніву! Я молитимуся тобі до кінця свого життя.
НЕПРОХАНІ ГОСТІ ПЕНЕЛОПИ
Афіна-Паллада тим часом полетіла до скелястого острова Ітака. Набравши вигляду Ментеса, богиня дісталася палацу.
У дворику юрмилися женихи цариці Пенелопи, які поз’їзджалися з усіх усюд. Кожен з них був певен, що саме він гідний зайняти місце на царському троні, адже Одіссея вважали мертвим. Женихи розважалися, чекаючи трапези. Неподалік метушилися слуги.
Телемах перший помітив незнайомця і запросив сісти до столу – подалі від непроханих гостей, а сам відніс списа Афіни в батькову комірчину, де зберігалася його зброя.
– Розділи зі мною, чоловіче добрий, трапезу! – підсівши до богині, мовив Телемах. – Та й розкажи, хто ти й звідки прямуєш.
Богиня за трапезою позирала час від часу на женихів, які спорожняли келехи з вином й наминали смажене м’ясо. Своїм співом їх розважав місцевий лірник Фемій.
– Дорогий гостю! – пошепки звернувся до Афіни Телемах, – Бачиш, як негідники бенкетують? І так триває вже третій рік. Вони невдовзі спустошать всі наші багаторічні запаси. Нема на них мого батька! Скажи правду: ти вперше тут чи, може, бував раніше?
– Охоче тобі все розповім. Мене звати Ментес, я давній друг твого батька, це міг би підтвердити твій дідусь Лаерт. Жаль, що він зараз заслаб і живе далеченько. Пливучи на Кіпр по мідь, я вирішив навідати вас, щоб сповістити: твій батько живий і невдовзі повернеться додому. Дам тобі пораду: склич мешканців острова – нехай допоможуть тобі вигнати цих нахабних женихів із вашого дому. І ще – візьми з собою двадцятьох кращих мореплавців і пливи на острів Пілос, до старого Нестора. Якщо він нічого не знатиме про твого батька, все ж щось порадить. Відвідай також Менелая, царя Спарти, він останній повернувся із Трої. Наберися терпіння і чекай свого батька. Ти ж сильний і мужній юнак!
– Ти говориш так, як мій батько. Я не забуду твоїх порад.
– Прощавай, Телемаху, ти вже дорослий! – сказала Афіна й раптово зникла.
Телемах одразу зрозумів, що він говорив не з Ментесом, а з богинею Афіною. Це надало йому впевненості й сили.
Фемій продовжував співати, всі уважно слухали. Та коли він завів пісню про повернення ахейців із Трої, з другого поверху спустилася в супроводі двох служниць Пенелопа.
– Фемію, ти знаєш багато інших пісень, розважай гостей ними. Не край мого серця.
– Мамо, не гнівайся на нього, не його вина, що багато ахейців не повернулося на батьківщину. І мій батько також. Така воля Зевса. Дозволь, я сам тут порядкуватиму, а ти піднімайся до себе.
Пенелопа ніби вперше побачила, як подорослішав її син. Коли вона пішла в свої покої, женихи зчинили галас.
– Замовкніть! – гукнув до них Телемах. – Завтра вранці я скличу народне віче і розповім їм про все, що ви тут витворяєте.
Женихи принишкли. Озвався лише нахабний Антиной.
– Звідки ти, парубче, набрався сміливості? Чи не в богів? Дивись мені, а то заробиш!
– Облиш його, – втрутився Евримах, – бачиш, він іще дитина. Скажи, царевичу, кого ти частував. Може, якогось вельможу?
– Авжеш, це був Ментес, цар острова Тафос.
Усі заспокоїлися й почали розходитися.
Коли сонце піднялося на небокрай, Телемах, як і обіцяв, зібрав людей на раду. Сам царевич прийшов з мечем, у дорогих шатах і красивих сандалях.
– Хоробрий парубче, – звернувся до Телемаха згорблений від старості воїн Єгиптій, – скажи нам, для чого ти нас зібрав? Може, наше військо повернулося з-під Трої?
Сидячи на батьковому троні із царським скіпетром у руках, Телемах мовив:
– Я також хотів би мати звістку про наше військо і про свого батька. А зібрав раду для того, щоб отримати від вас підтримку. Вже три роки наш дім обсіли непрохані гості. Батька немає, щоб їх прогнати. Я сам мушу зробити це. То ж кажу при вас, громадо: забирайтеся, панове женихи, з мого дому, поки на ваші голови я не накликав гніву богів. Я тепер тут старший!
Узяв слово Антиной:
– Не гарячкуй, хлопче! Затям, що в усьому винна твоя мати. Вона пообіцяла: коли закінчить ткати поховальний покрив для твого діда Лаерта, тоді й вибере серед нас когось собі чоловіком. Ми застали її, коли вона розпускала те, що за ніч зіткала. Три роки цариця нас дурить. Краще відішли свою матір до Лаерта, і нехай він вирішить, котрий із нас одружиться з нею.
– Антиною, я не посилатиму свою матір до діда. Серце їй каже, що Одіссей живий.Вертайтеся до своїх домівок. Якщо ви вважаєте, що за чужий харч не треба платити, тоді я покличу на поміч богів і Зевс відправить вас до Харона.
В цю мить у небі з’явилося двоє орлів. Вони кружляли над натовпом, міцно вчепившись гострими кігтями один в одного. Тільки коли птахи відлетіли, присутні збагнули, що це якесь провіщення богів.
Усі перелякалися й принишкли. Віщий Алітерс, поважний старець, який мав здібності тлумачити знаки небес, вийшов наперед і сказав:
– Слухайте мене всі, а особливо ви, претенденти на руку Пенелопи! Над вами нависли чорні хмари. Наближається день повернення Одіссея, і всіх вас чекає смерть. Усім відомо, що я завжди кажу правду, тому припиніть неподобство! Я ще перед походом на Трою пророчив Одіссеєві, що він повернеться додому аж через двадцять літ, втративши всіх своїх друзів.
На пророчі слова Алітерса відповів зухвалий Евримах:
– Іди додому, старче, і розказуй байки своєму синові, а не нам. У небі літає багато птахів. То що – усім їм треба вірити? Ми не боїмося Телемаха з його погрозами звернутися до богів. Ми залишимося тут, поки не доб’ємося свого, – хтось із нас стане чоловіком Пенелопи!
– Послухайте мене, женихи, і ти, Евримаху,– мовив Телемах. – Мені байдуже, що ви тут говорите. Боги все бачать і весь люд також. Я попливу до Пілоса і Спарти. Якщо упевнюся, що мій батько живий, я його дочекаюся. Якщо ж дістану вістку про його смерть, збудую царю пам’ятник і, як належить, зроблю в пам’ять про нього жертвоприношення. Тільки тоді скажу матері, нехай знову виходить заміж, якщо схоче.
Телемаха підтримав Ментор, Одіссеїв друг, якого цар, від’їжджаючи на Троянську війну, призначив управителем:
– Я звертаюся до вас, народе Ітаки! Хіба ви забули, що Одіссей, як батько, піклувався про нас?! Ці гульвіси отримають по заслугах. Якщо повернеться наш владар, вони заплатять за усі неподобства і домагання.
Підвівся найзухваліший з женихів на ім’я Леокріт і перервав Ментора:
– Гей ти, старий, що ти верзеш? Ми знатні люди і ніхто нам не указ. Якщо Одіссей повернеться, то ми і його не питатимемо, чи їсти нам в його домі, а захоче нас вигнати, я перший прикінчу його на місці. Ти ж ліпше йди з Алітерсом готувати корабель для Телемаха. Ось пробачите, що він відмовиться від подорожі, бо йому краще сидіти крячки тут, аніж їздити по незвіданих краях. Я своє сказав, а тепер нам час розбігатися. Нема про що більше балакати!
Женихи встали й покинули раду.
ТЕЛЕМАХ МАНДРУЄ ДО СПАРТИ
Телемах пішов до моря. Змочивши руки в солоній воді, він простягнув їх до неба і промовив:
– Велика богине, ясноока дочка Зевса, порадь, чи їхати мені в мандрівку, чи ні?
Афіна не забарилася. Вона, прибравши подобу Ментора, з’явилася перед Телемахом.
– Подорож, яку ти задумав, буде вдалою, бо в тебе, сина Одіссея, є хоробрість і розважливість. Склади свої речі, а я споряджу корабель, зберу команду найдосвідченіших моряків і буду супроводжувати тебе в дорозі.
Так сказала богиня, і Телемах зрадів, думаючи, що йому допомагає Ментор, адже батьків друг постійно опікувався вихованням Телемаха і захищав Пенелопу.
Коли царевич повернувся до палацу, по дворику, як і раніше, вешталися женихи і їм закортіло позбиткуватися з нього. Регочучи, Антиной підійшов до хлопця:
– Зачекай-но, Телемаху, наш леґеню! Чому б тобі не посидіти з нами, попоїсти, випити вина? Ми тобі і корабля підшукаємо, і моряків знайдемо.
– Облиш мене, Антиною. Не буду я розсиджуватися з вами – пихатими чваньками. У мене накипіло на душі і я постараюся вам віддячити.
Сказавши це, Телемах відштовхнув руку Антиноя. Хтось втрутився в розмову:
– Не слухайте його. Телемах гарний хлопець. Шкода тільки, що він нас покидає. Боюся, що й він, як і Одіссей, пропаде безвісти. Та байдуже, його палац перейде комусь із нас разом із Пенелопою.
Телемах уже нікого не хотів чути. Знайшовши няню Евриклею, він розповів їй про свій намір поїхати до Пілоса і Спарти, щоб спробувати хоч щось довідатися про свого батька. Евриклея відмовляла Телемаха від небезпечної подорожі, але зрештою змирилася і допомогла зібратися в дорогу.
– Не хвилюйся, няне, – заспокоював царевич Евриклею, – мене в дорозі оберігатиме богиня.
Афіна тим часом з’явилася в подобі Телемаха до корабельника Ноемона й випросила в нього найкраще судно. Потім розшукала двадцятьох найдосвідченіших мореплавців. Вони добре знали Телемаха й у всьому йому довіряли. Ледве порозходилися женихи по домівках спати, Афіна знову з’явилася перед Телемахом у подобі Ментора.
– Усе готово до плавання. Команда на кораблі. Не гаймо часу!
Завантаживши судно харчами, водою і вином, мореплавці взялися за весла. Ментор, який насправді був Афіною, став на кормі, поруч із царевичем.
Дивовижної краси корабель не без допомоги богині швидко дістався берегів Пілоса. Мешканці острова в цей час чинили величне дійство – жертвоприношення Посейдону. Дев’ять гуртів людей, по п’ятсот у кожному, приносили в жертву по дев’ять биків. На цьому святі був також мудрий старець Нестор зі своїми синами.
Телемах розгубився. Він не знав, як вести розмову з таким поважним і мудрим царем. Його підбадьорила Афіна-Паллада:
– Не вагайся, іди сміло! Нестор – доброзичливий чоловік. Він усе, що знає, розповість.
Гостей підвів до столу Пісистрат, найменший Несторів син, і, наповнивши золотий келих вином, подав Ментору.
Афіна побажала здоров’я цареві та його родині й, пригубивши вина, передала келих Телемахові. Після бенкету цар звернувся до гостей:
– Повідайте нам, звідки верстаєте шлях і що вас сюди привело?
– Прославлений Несторе, я – син Одіссея і приїхав до тебе, щоб довідатися бодай щось про свого батька. Живий він чи ні?
– Я радий бачити сина славетного Одіссея. Ти викапаний батько. Не буду довго розповідати, як ми воювали з троянцями, як поверталися додому. Хтось вижив, хтось загинув. Скажу лише одне, що після взяття Трої, коли ми сідали на кораблі, Зевс роз’єднав нас усіх. Відтоді я твого батька й не бачив. Ти краще поїдь до Спарти. Може, Менелай тобі розповість більше, ніж я, адже він пізніше за всіх повернувся додому. То буде завтра, а зараз іди відпочивай. Тобі приготували найкращу кімнату.
Коли розвиднілося, Нестор наказав запрягти в царську колісницю найпрудкіших коней. Його син Пісистрат супроводжував Телемаха до Спарти.
Цар Спарти Менелай прийняв юнаків у тронній залі, оздобленій золотом і сріблом.
– Ходімо, любі, – звернувся цар до царевичів, – поїмо, а потім розкажете, чиїх архонтів-правителів ви діти.
Коли юнаки скуштували страв, Телемах наважився звернутися до Менелая.
– Цей палац такий величний, що в мене голова йде обертом. Така розкіш може бути тільки у всемогутнього Зевса, – тихо мовив він.
– Ні, друже, жоден смертний не може мати те, що має повелитель світу. А мої скарби зібрані мною за багато років. Вісім років я поневірявся по чужині, повертаючись із Трої. Багато золотих виробів привіз із Кіпру, Фінікії, Єгипту, Лівії. Але найбільший скарб я втратив – своїх воїнів, друзів; а особливо я сумую за одним з них. Хоч би що я робив, де б я не був, перед моїми очима завжди мій найкращий друг Одіссей. Я всім, що маю, завдячую йому. Частенько згадую його батька Лаерта, дружину Пенелопу і сина Телемаха – він був ще малям, коли ми вирушали в похід. Мій друг ще не повернувся, хоч минуло двадцять років.
Слухаючи про батька, Телемах не міг стримати сліз. У цей час до зали зайшла цариця Єлена.
– Любий, ти вже розпитав, хто наші гості? – тихо спитала вона. – Здається, отой юнак дуже схожий на Одіссея. Чи це не його син?
– Певно, що так! Коли я переповідав про Одіссея, то помітив сльози на його очах.
– Ми прибули до вас із Телемахом, щоб довідатися хоч якусь новину про його батька, – втрутився Пісистрат. – А я – син Нестора.
Менелай розчулився.
– Невже в мене гостем син найкращого мого друга Одіссея?! Якби твій батько зараз був з нами, я б заради нього нічого не пошкодував. Але, здається, котрийсь із богів не бажає його повернення додому.
Очі у співрозмовників затуманилися слізьми, і в Пісистрата також, бо він згадав про свого брата Антілоха, який поліг під стінами Трої.
Єлена розповіла гостям, як вона востаннє зустрілася з Одіссеєм, коли той потайки пробрався до міста, щоб викрасти статую Паллади. Менелай згадав дерев’яного коня, в якому він сидів у засідці разом із Одіссеєм.
– Великий Менелаю, скажи мені правду, чи живий мій батько, чи ні? – наполягав Телемах.
– Твій батько живий! Я про це чув од морського віщуна Протея, сина Океану. Щоправда, якби не його донька Ідотея, я б із цим перевертнем не впорався. Вона принесла тюленячі шкури і я з трьома товаришами, замаскувавшись під цих тварин, діждалися, коли Протей вийде з моря й ляже спати на березі. Ми схопили морське божество, та воно вислизнуло з рук. Віщун перетворювався на лева, на змію, на леопарда, на вепра, нарешті, – на воду і дерево, але ми все одно його злапали. Протей порадив мені пливти в Єгипет, до берегів Нілу, і зробити там жертвоприношення Зевсові, щоб благополучно повернутися додому. Віщун також розповів мені про смерть Агамемнона та Аякса, сина Оїлея. Коли я почав розпитувати про твого батька, Протей сказав: «Одіссей, син Лаерта, цар Ітаки, перебуває в полоні на острові німфи Каліпсо». Сказав – і щез під водою. Ось усе, що я знаю, любий юначе. Залишайся в мене на кілька тижнів, погостюй, я подарую тобі трійку гарних коней і пречудову колісницю. А також чашу – піднесеш богам у ній вина. Скільки житимеш, мене пам’ятатимеш!
– Дякую, але дозволь поїхати, Менелаю, – попрохав Телемах. – Я слухав би тебе безкінечно і жив би тут цілий рік, якби не думки про дім і рідну матір.
ЗМОВА ЖЕНИХІВ
На острові Ітака, перед палацом Одіссея, женихи влаштували спортивні змагання для розваги. У той час, коли Антиной і Евримах змагалися в метанні диска і списа, до них підійшов судновласник Ноемон і спитав:
– Антиною, ти не знаєш, коли повернеться Телемах?
– Звідки? – збентежився той.
– Учора він найняв у мене корабель. Я не міг відмовити царевичу, хоча мені й самому цей корабель потрібен.
– Куди ж він зібрався?
– Казав, що попливе до Еліди.
Усі перезирнулися, бо досі ніхто й гадки не мав, що царський синок так швидко втече від них.
– Кажи ясніше, – заволав Антиной, – коли він відплив і з ким?
– З ним попливла команда найвідважніших наших моряків. За головного в них начебто Ментор. Хоча діється щось неймовірне: я сам бачив, як Ментор учора відплив на кораблі, а сьогодні зустрів його тут, на березі.
– Як царевич міг встигнути покинути острів? Може, котрийсь із богів допомагає йому?
Коли Ноемон пішов геть, стурбовані женихи зійшлися на розмову. Антиной несамовито кричав:
– От негідник! Хлопчисько обдурив нас. Він щось лихе задумав. Та байдуже! Від нас він нікуди не дінеться. Спорядимо швидкий корабель і пошлемо двадцятьох чоловік, щоб перестріли царевича у вузькій протоці Сама між островами Ітака і Кефалонья.
Женихи довго обговорювали план захоплення корабля Телемаха. Медонт, вірний глашатай Одіссея, який перебував неподалік, усе чув і поспішив до Пенелопи.
Він зустрів її на порозі. Цариця спитала:
– Скажи, глашатаю, хто тебе сюди прислав? Чи не ті приблуди, які розтринькують нажите Одіссеєм добро? Що ще їм забаглося з’їсти й випити?
– Ото б тільки й горя! – відповів Медонт. – Є гірша новина. Вони задумали погубити Телемаха, який відбув до Пілоса і Спарти, щоб розпитати про свого батька.
У Пенелопи від почутого підкосилися ноги й защеміло серце. Вона довго не могла вимовити й слова. А коли трохи отямилася, спитала:
– Скажи мені, чому Телемах поїхав без мого відома? Яка в цьому була необхідність?
– Я нічого не знаю, – відповів той. – Можливо, котрийсь із богів йому порадив. Але твій син розумний хлопчина і знає, що робить.
До цариці підійшло кілька служниць. Одна з них піднесла їй стілець і та, гірко плачучи, опустилася на нього. Плач підхопили інші жінки.
– Чому ніхто з вас не сказав мені, що син поїхав? Чому я довідалася про це остання?
Тоді мовила Евриклея:
– Якщо хочеш, убий мене. Я не лише знала про це, але й дала Телемаху на дорогу їжі та вина. Умовляла його залишитись, та він не послухав і заборонив розповідати тобі раніше, ніж через дванадцять днів.
– Велика богине Афіно! – мовила Пенелопа. – Коли Одіссей повернеться, він тобі принесе в жертву овечок і биків. Порятуй синочка і звільни нас від ненажерливих женихів!
Почула Афіна благання цариці.
Женихи тим часом, здійснюючи свій план, попливли вночі до пустельного острова Астерис, що неподалік від Ітаки, щоб перехопити там Телемаха.
Цієї ночі до Пенелопи уві сні з’явилася Іфтема, її сестра.
– Не плач, не побивайся, Пенелопо, – мовила тінь Іфтеми, – твого сина люблять боги. З ним усе буде добре.
– Сестро моя люба, я багато років не бачила свого чоловіка, та й син подався з дому. Як же мені не плакати?
– Не тужи і не бійся за сина. Його супроводжує Афіна. Це вона мене прислала з вісткою.
Прокинулася Пенелопа з полегкістю на серці.
ГОСТИННИЙ ОСТРІВ
Нарешті море вгамувалося. Знесилений Одіссей ледве вибрів на берег і впав на коліна. Вода, якої він наковтався, пішла з рота і носа. Йому було важко дихати, все тіло боліло. Знявши з себе хустину, кинув її на хвилі. Хустина відразу ж потрапила до рук Левкотеї. Одіссей цілував землю, все ще не вірячи, що зміг врятуватися. Він був голий-голісінький, а ніч видалася дуже холодною. Як же не замерзнути? Неподалік на узвишші Одіссей побачив два великих оливкових дерева і, не довго думаючи, наламав багато дрібних гілок, настелив собі ліжник, ще й вкрився листям з головою. Тепер холод йому не дошкуляв. Афіна навіяла на героя солодкий сон.
Поки Одіссей міцно спав, Афіна з’явилася в палаці славнозвісного Алкіноя, царя феакійців. Це він колись гостинно приймав аргонавтів, коли ті пливли по золоте руно, а згодом врятував життя двом закоханим – Ясонові й Медеї.
В ошатній залі, на різьбленому ліжку, спала Навсікая, вродлива царівна. Богиня проникла до неї в сон в образі її вірної подруги Деманти.
– Навсікає, – мовила вона, – ти вже на виданні. Багато феакійських царевичів мріють одружитися з тобою. Пора готуватися до весілля, а в тебе брудного одягу зібралося багато. Попроси батька, щоб він розпорядився приготувати нам воза. Ми повантажимо всі твої сукні й постільну білизну та й поїдемо до річки прати.
Вранці Навсікая пригадала сон і пішла до батька:
– Тату, ми з Демантою хочемо поїхати на річку прати одіж, нехай слуги спорядять воза. І твій одяг повинен сяяти чистотою, і братики ходитимуть чепурні. Я потурбуюся про це.
Про своє майбутнє весілля Навсікая навіть не натякнула. Але цар Алкіной усе добре розумів і розпорядився приготувати царівні воза. Воли, яких поганяла Навсікая дубчиком, поволі прямували до потічка, а служниці йшли позаду.
Діставшись до того місця, де зазвичай прали білизну, царівна зі служницями розпрягли волів, пустили їх пастися, а самі заходилися до роботи. Стояв погожий день. Одежа сохла на сонці, царівна зі служницями гралися м’ячем і співали веселих пісень.
Одіссей прокинувся від дівочих голосів і спочатку розгубився.
«Де я? – питав він себе. – Куди мене занесло, чи в країну злих потвор, чи до богобоязливих людей? Чи то співають німфи, чи прості дівчата?»
Голий Одіссей не наважився вийти зі сховку, але зрештою, прикрившись гілкою, по-прямував до царівни. Дівчата миттю розбіглися й сховалися за дерева, але Навсікая не зрушила з місця. Відваги їй додала богиня Афіна.
– Прошу тебе, красуне, вислухай мене, – хитрувато повів розмову Одіссей. – Якщо ти богиня, то схожа на Артеміду, дочку Зевса, якщо ж ти звичайна дівчина – твої батьки можуть тобою пишатися! Лише одного разу в Делосі, біля жертовника Аполлона, я був вражений свіжістю пальмового дерева, а зараз засліплений твоєю вродою. Двадцять днів хвилі знущалися з мене, і тільки вчора доля викинула мене на цей берег. Я не відаю, де перебуваю, ти перша людина, яку я тут побачив. Дай мені якусь одежину, щоб я міг прикрити свою наготу і скажи, як дістатися міста. Зроби милість, і нехай боги будуть до тебе прихильні! Бажаю тобі всього того, чого тільки серце бажає: доброго чоловіка, любові й родинного затишку! Бо нічого ліпшого в світі немає, аніж щасливе подружжя.
– Чужинцю, – відповіла Навсікая, – ти потрапив до країни феакійців, царем якої є Алкіной. Я його дочка. Ми завжди допомагаємо бідним і знедоленим. І тобі допоможемо, раз уже Зевс послав тебе нам. – Царівна гукнула служниць: – Ходіть сюди, не бійтеся цього чоловіка! Дамо йому одежу і до міста доправимо.
Одіссей спершу скупався в потічку за лозами, а потім вдягнувся і причепурився. Афіна додала йому привабливості, і коли він з’явився перед дівчатами, ті не повірили своїм очам. Це був мужній, кремезний красень.
– Цей чоловік, – мовила Навсікая служницям, – багато днів нічого не їв, нагодуйте його всім, що маєте.
Утамувавши голод, Одіссей подякував царівні, а вона звернулася до нього:
– А тепер, чужинцю, ходімо, – я познайомлю тебе зі своїм батьком. Ти йди за возом разом зі служницями, а коли наблизишся до міста, сховайся в гаю, пересидь трохи й приходь до палацу. Хоча феакійці – народ гостинний, але дуже язикатий. Будуть базікати, що царівна вибрала в женихи чужинця, наче своїх мало. А вже в місті запитаєш, як знайти царя. Дорогу тобі покажуть навіть дітлахи. Коли потрапиш до палацу, з усіма проханнями звертайся лише до моєї матері, її звати Арета. Якщо ти їй сподобаєшся, вона обов’язково тобі допоможе, хто б ти не був.
Навсікая їхала на підводі, Одіссей із служницями йшли за нею слідом. Як тільки побачив місто, цар учинив так, як радила царівна. Залишившись наодинці в гаю, він звернувся до богині Афіни:
– Непереможна діво Афіно! Посейдон довго знущався з мене, як тільки хотів. Якщо ти почула мою мольбу, допоможи мені!
Афіна-Паллада почула прохання свого улюбленого героя, але, щоб не дратувати свого брата Посейдона, вирішила прибрати подобу простої дівчини і так з’явилася перед Одіссеєм. Він уже проминув центральну браму, як дівчина підбігла до нього. Одіссей зрозумів, що то сама Афіна-Паллада хоче провести його до палацу.
– Я постраждалий мореплавець, – звернувся він до дівчини, вдаючи, що не здогадується, хто вона. – Допоможи нещасному знайти царя Алкіноя.
– Гаразд, ходи зі мною, але ні з ким по дорозі не розмовляй.
Богиня напустила туману, щоб феакійці не помітили Одіссея, і підвела його до вежі.
– Ми прийшли, – сказала вона. – Заходь сміливо в царський палац і передусім звертайся до богородної цариці. Вона добрим людям допомагає, тож зарадить і твоєму горю.
Одіссей попрямував до великого, дивовижної краси палацу, бронзові стіни якого були оздоблені орнаментом із кришталю. Біля золотої брами на чатах стояли невсипущі безсмертні охоронці – два пси, яких викував Гефест: один – із срібла, другий – із золота.
А те, що цар Ітаки побачив всередині, – то важко навіть описати!
На різьблених тронах сиділи цар і цариця. Коли Одіссей наблизився до царського подружжя, Афіна розвіяла довкола нього туман і він постав перед присутніми в залі мужнім вродливим героєм. Одіссей простягнув руки до колін цариці, щоб обійняти їх.
– Арето, велика царице, я припадаю до твоїх ніг і вклоняюся твоєму чоловікові, достойному цареві феакійців! – виголосив він урочисто. – Допоможи мені повернутися додому. Я вже багато років поневіряюся по морях далеко від своєї батьківщини і дуже стомився.
Схвильований Одіссей стояв, схиливши голову. Цар з царицею мовчали, не знаючи, що відповісти чужинцеві. Старий Ехеней, який славився мудрістю, підвівся і мовив:
– Я вважаю, царю, що гостя слід посадити на срібний трон. І накажи, щоб виночерпії принесли всім вина. Вип’ємо за Зевса-гостинного.
ЩЕДРІСТЬ ЦАРЯ АЛКІНОЯ
Алкіноєві, великому і найбагатшому цареві Греції, часто доводилося допомагати чужинцям. І зараз він не зрадив цій традиції. Цар обійняв Одіссея і повів до трону, що стояв поруч із царським. Посадивши гостя на чільне місце, Алкіной наказав слугам принести їжі й вина. Коли трапеза скінчилася, цар звернувся до присутніх:
– Слухайте мене, вожді феакійців, уже пізно, час розходитися по домівках і відпочивати. А завтра вранці скличемо всіх вельмож і влаштуємо достойне прийняття цьому чоловікові, якщо така воля Зевса. Заріжемо двох бичків для жертви богам і зробимо все, щоб гість благополучно повернувся додому. А може, він і є котримсь із богів і зробив нам ласку, завітавши сюди?
– Ні, Алкіною, не порівнюй мене з богами. Я проста людина, яка зазнала багато лиха. Саме боги завдали мені чимало страждань, випробуючи мене на міць. Благаю тебе: тільки-но розвидниться, доправ мене до моєї рідні. Хоча б лише глянути, як їм там ведеться, – чи живі, чи здорові? Потім можна і помирати!
Коли розійшовся люд, у залі залишилися лише Алкіной з Аретою та їхній гість. Цариця упізнала шати, в які був одягнений Одіссей, бо вона сама їх ткала.
– Перш ніж тобі допомогти, я хочу довідатися, хто ти, як потрапив до нас і хто дав тобі одяг.
– Царице, я розповім тобі історію своїх поневірянь, нічого не приховуючи.
І Одіссей, зітхнувши, розпочав оповідати з того місця, як потрапив на острів німфи Каліпсо. Повідав про страшні дні, коли ледь не став жертвою розбурханих Посейдоном хвиль, про зустріч із царівною Навсікаєю, яка й дала йому це убрання.
– Негарно вчинила моя донька, що не привела тебе сама до палацу, – засмутився Алкіной.
– Не докоряй їй, владико, це я наполіг, щоб ти раптом не розгнівався, побачивши нас разом.
– Чужинцю, я ніколи не серджуся без причини. Ти розважливий, мудрий чоловік. Якщо хочеш, можеш стати моїм зятем. Але знай, я не буду тебе утримувати силоміць. Завтра спорядимо корабель і відправимо тебе на батьківщину. Наші кораблі швидкі. Всього за один день вони дістаються берегів Евбії. Та ти й сам можеш подивився на мій флот і на моїх мужніх моряків.
Наступного дня, щойно розвиднілося, на великій площі зібралися всі вельможі міста. Алкіной, представляючи їм свого гостя, мовив:
– Слухайте мене! Цей чоловік, якого я зовсім не знаю, хто він є насправді, закинутий морською бурею на нашу землю. Він просить допомогти йому повернутися на батьківщину. Звичайно, ми не відмовимо йому. Ще не було такого, щоб ми не допомагали страждальцям. Дамо йому швидкий корабель і п’ятдесят моряків, нехай завтра вранці відпливає. А зараз ходімо до палацу й справимо бенкет. Покличте нашого славетного співака Демодока, нехай розважить нас і нашого гостя.
Усі попрямували до палацу. Привели Демодока, посадили на чільне місце у різьблене срібне крісло, біля центральної колони. Він грав на кіфарі й співав про героїчних ахейців, яких багато полягло під стінами Трої.
Слухав Одіссей пісню про себе і своїх друзів і на очі йому навернулися сльози. Він низько схилив голову, щоб цього не бачили присутні. Ніхто цього не помітив, один Алкіной завважив збентеження гостя.
– Ми добре поїли й послухали гарну пісню, – мовив цар. – А тепер ходімо позмагаємося трохи. Хай наш гість, коли повернеться додому, розкаже всім, як феакійці гарно бігають, стрибають, борються і б’ються навкулачки.
У змаганнях взяли участь і троє синів Алкіноя. Один із них, Лаодам, який переміг у бою навкулачки, раптом запропонував, щоб і гість показав свою силу.
– Чужинець – міцний горішок, – додав він, – якщо витерпів стільки бід і навіть люте море не зламало його.
Усі погодилися з Лаодамом, і той запросив Одіссея позмагатися з феакійцями.
– Це не зовсім гарна ідея, – відповів цар Ітаки. – Я усіма думками лину на батьківщину. То краще було б, якби мені дали спокій.
На слова Одіссея озвався Евриал, непереможний у боротьбі:
– Ти, чужинцю, не схожий на людину, яка любить змагання. Ти, мабуть, один із тих купців, що вештаються по морях і тільки й думають, як більше заробити грошенят.
Одіссей скоса глянув на Евриала:
– Даремно ти таке говориш, бо нагадуєш мені нерозумного базіку. Мусиш знати, що боги не наділять одну людину всіма достоїнствами. Бува, на вигляд жебрак, а коли заговорить, то всі заслухаються його мудрими словами. Інший – із красенів красень, а двох слів зв’язати не вміє, бо бог розуму не дав. Твої слова мене образили й роздратували. І хоч я виснажений подорожжю і війнами, я приймаю виклик!
Одіссей, не вагаючись, узяв найбільший диск і запустив його так далеко, де й відміток уже не було.
У цю мить нагодилася Афіна-Паллада в подобі юнака й помчала піднімати диск, запущений героєм.
– Так далеко, як він, ще ніхто не метав, це всім ясно, – мовила богиня. – Ти можеш пишатися, чужинцю!
Заохочений цими словами, Одіссей гордо мовив:
– Можу метнути ще й далі! Я готовий позмагатися з будь-ким, окрім Лаодама, бо не гоже викликати на поєдинок того, хто дав тобі шматок хліба. Я вправний у стрільбі з лука. Кращим за мене в троянській війні був хіба що Філоктет. Залюбки позмагаюся на дротиках. Не зможу перемогти лише в бігові, бо коліна болять.
Феакійці мовчали. Слово взяв Алкіной:
– Ти кажеш правду, чужинцю. Я бачу, що ти готовий показати всім, який ти насправді дужий. Але в цьому немає потреби, бо тебе ніхто не зачепить і словом. Ми, феакійці, наділені багатьма якостями. Хоч не найсильніші в боротьбі чи кулачних боях, та славимося як добрі бігуни і вправні веслярі. Особливо ж ми любимо танцювати, співати й бенкетувати. А ще тішимося тим, що вміємо гарно одягатися, любимо ніжитися у ваннах. А зараз нехай нам потанцюють – принесіть кіфару для Демодока.
З кіфарою не забарилися. Натовп розступився, звільняючи місце для танців. Демодок вийшов насередину, а довкола, взявшись за руки, стали юнаки-танцюристи. З першими звуками музики здригнулася земля, танцюристи старалися, не жаліючи ніг. Від цього дійства в Одіссея перехопило подих.
Потім Демодок заспівав пісню про богів. Це була розповідь про кохання Арея й Афродіти і про те, як обоє вони потрапили в невидимі тенета, сплетені Гефестом. Веселощі охопили всіх. Тоді Алкіной попрохав Лаодама й Алія, двох своїх синів, показати свою майстерність у танці. Юнаки взяли червоний м’яч і розпочали танцювальну гру. Один підкидав м’яч високо вгору, другий, підстрибуючи, ловив його. Закінчивши гру, вони повели танок. Натовп аплодував їм у такт, а потім, за прикладом братів, усі водили хоровод.
– У тебе славні сини, Алкіною!
Цар зрадів словам гостя і мовив:
– Слухайте мене, вельможі! Вас дванадцятеро, а я, виходить, тринадцятий. Кожен із нас принесе по одному хітону, по одній хламиді й по одному таланту золота, – і все це віддамо нашому шановному гостеві. Евриал же нехай попросить у нього вибачення за свої недоречні слова і також принесе подарунок.
– Алкіною, владико наш, – сказав Евриал, – ось цей меч із срібним руків’ям і піхвами із слонової кістки я подарую гостеві. – Він зняв меча з себе й вручив Одіссеєві. – Чужинцю, я бажаю тобі швидкого повернення на батьківщину. І нехай тобі в усьому таланить!
– Дякую, Евриале, нехай боги будуть і до тебе прихильні!
Сонце спускалося до горизонту, коли архонти позносили подарунки. Сини Алкіноя віднесли їх до палацу.
Повернувшись в покої до дружини Арети, цар мовив:
– Вельможі зібрали подарунки для нашого гостя. Треба і нам подарувати йому скриню, найкращу хламиду й хітон. А ще дамо гостеві золотий кубок, щоб сам з нього пив і наливав богам. Скільки житиме, мене пам’ятатиме.
Принесли велику скриню, поклали туди всі подарунки й вручили Одіссеєві. Він був зворушений до сліз.
Цариця наказала служницям допомогти Одіссеєві прийняти ванну. Причепурений, гарно вбраний цар Ітаки вийшов на терасу, де чоловіки пили вино. На порозі він зустрів Навсікаю.
– Чужинцю, нехай тобі сприяють боги! – звернулася вона до Одіссея. – І там, куди ти поїдеш, не забувай про дівчину, яка тобі допомогла в скрутну хвилину.
– О, Навсікає, достойна дочка славного Алкіноя! Якщо Зевс наблизить день мого від’їзду на батьківщину, я тебе вшаную, як богиню.
Царівна всілася поруч із батьком.
Слуги готували м’ясо, виночерпії наповнювали келихи вином. Одіссей покликав глашатая і передав Демодокові, який сидів під колоною, шмат м’яса.
– Віднеси йому від щирого серця. Рапсодів повсякчас любить і пошановує Муза.
Демодок подякував гостеві за увагу до нього.
– Я дуже тобі вдячний, Демодоку, – мовив Одіссей. – Твоя майстерність благословенна Музою і Аполлоном. Ти співаєш так натхненно про ахейців, які воювали під Троєю, ніби й сам був там. Я хочу тебе попросити заспівати про Троянського коня – дерев’яного коня, якого створив Еней, а допомагали йому Афіна й Одіссей. Якщо ти знаєш цю пісню і заспіваєш нам, я готовий визнати тебе найкращим співцем на світі.
Цар Ітаки ще не скінчив, як співець розпочав. Демодок співав, як бог. Розчулений Одіссей не зміг стримати сліз і це помітив Алкіной. Він звернувся до архонтів:
– Слухайте мене, архонти фракійців! Нехай припинить грати на кіфарі Демодок, бо наш гість, як тільки той почав співати, залився слізьми. Може, його душу ятрить якесь горе. Розкажи нам, чужинцю, що тебе мучить. Але спершу назвися: хто ти, звідки ти насправді родом? І чому ти плачеш, коли чуєш про доблесних ахейців з-під Трої?
Одіссеєві нічого не лишалось, як зізнатися, хто він і звідки. Цар Ітаки розповів феакійцям гірку історію своїх блукань по морях, про коконів і лотофагів, про кіклопів і чарівницю Кіркею, про сирен і Каліпсо, про Скіллу й Харибду, про те, як ітакійці розгнівили Геліоса, забивши його улюблених биків, і як поплатилися за це.

НА РІДНІЙ ЗЕМЛІ
Тільки-но засяяла вранішня зоря, корабель, завантажений царськими подарунками і харчами, відплив від феакійських берегів і взяв курс до острова Ітака.
Корабель царя Алкіноя не плив, а летів по морських хвилях. Уже на ранок наступного дня він причалив до рідних берегів Одіссея, але той спав міцним сном і не знав про це.
Перед великою печерою росло оливкове дерево, під яким било два джерела. У цьому священному місці жили прекрасні німфи-наяди. Печера мала два входи: з півночі – для смертних, з півдня – для безсмертних богів.
Мореплавці добре знали це узбережжя. Вони обережно перенесли сплячого Одіссея на берег і вклали на пісок, а поруч з ним залишили всі подарунки від царя Алкіноя й архонтів. Ці подарунки були кращими навіть за трофеї, які Одіссеєві дісталися у війні з троянцями.
Самі ж мореплавці сіли на корабель й вирушили додому.
Посейдон дуже розгнівався на феакійців. Він добре знав, що одного дня Одіссей повернеться на батьківщину. Але чому у справу втрутилися феакійці? Чому вони допомагають царю Ітаки, ще й обдарували його коштовностями?!
Тільки-но феакійці залишили гавань, бог моря за те, що вони сплутали всі його плани, розгойдав височенні хвилі й затопив їхній корабель.
Одіссей прокинувся і не міг спочатку впізнати рідні місця, бо Афіна тим часом напустила туману. Сама ж, прийнявши подобу молодого чабана, з’явилася перед царем острова. Одіссей дуже зрадів:
– Скажи, хлопче, хто ти? Де це я опинився? – спитав він богиню.
– Цей край знають повсюди, навіть там, де сходить сонце. Скелястий острів, де немає доріг, а тільки гірські стежки. Зате тут ніхто не бідує. Острів’яни вирощують жито, пшеницю. На зелених лугах випасають кіз і волів. Острів багатий на чисті джерела й густі ліси. Ти, чужинцю, прибув у славнозвісну Ітаку.
Закалатало серце героя. Він, щоб його не впізнали, почав вигадувати історію про себе.
– Чував про Ітаку і про хоробрих воїнів-ітакійців, які воювали з троянцями. Я втікач з острова Крит. Цар Ідоменея хотів забрати в мене трофеї, привезені мною з війни. Тож я скористався нагодою, знайшов корабель і за чималу плату попросив моряків доправити мене до Пілоса або Еліди. Але вітер змінився і ми припливли сюди. Вони залишили мене з моїм багатством, нічого не забравши, крім того, що я їм дав сам.
Афіна слухала Одіссеєві вигадки і, нарешті, ставши сама собою, мовила:
– Хитромудрий Одіссею, ніхто з богів не зможе з тобою змагатися в хитрощах і вигадках. Я прийшла тобі на допомогу, бо в пророцтві сказано, що тобі доведеться терпіти ще багато різних незгод. Вони чигають на тебе і в палаці. Коли прийдеш додому, не признавайся нікому, хто ти, аж поки не настане слушна мить.
– Богине, я не відразу впізнав тебе, бо так часто змінюєш свою зовнішність. Ти багато мені допомогла під стінами Трої. Тепер, коли на мене чекають нові випробування, скажи: чи я справді вдома, на рідній землі?
– Так, Одіссею! Не ображайся на мене, що не змогла захистити тебе від гніву Посейдона. Віднині я буду з тобою поруч аж до твоєї домівки. Ось бачиш – це бухта Форкіна, а онде печера, біля якої росте оливкове дерево. Там завжди ти робив жертвоприношення нереїдам.
Зрадів змучений герой, що нарешті на батьківщині. Він заплакав з радощів, потім став на коліна й поцілував землю.
– Сховай дарунки в печеру, – порадила йому богиня, – й поміркуємо, як бути далі.
Афіна розповіла Одіссеєві про Пенелопиних женихів, які протягом трьох років пускали на вітер царське багатство та ображали його дружину.
– Я поквитаюся з цими негідниками! – вигукнув Одіссей.
– І я допоможу тобі, Одіссею. Але спочатку треба зробити так, щоб тебе ніхто не впізнав. Підеш до свого свинопаса Евмея, а я поспішу до Телемаха, який поїхав у Спарту. Скажу йому, нехай мерщій вертається додому.
– Навіщо ти йому дозволила поїхати, богине?
– Він так хотів мати хоч якусь звістку про тебе! Женихи надумали зробити засідку, щоб вбити його, але я цього не допущу. Усе буде гаразд – обіцяю!
З цими словами богиня доторкнулася до Одіссея лозиною і він ураз став старцем у лахмітті. Спираючись на палицю, цар Ітаки подибав до хатини свого вірного слуги, свинопаса Евмея.
Афіна ж, попрощавшись, подалася до Спарти.
На обійсті свинопаса на Одіссея зненацька напали злі собаки. На гавкіт вийшов з хатини господар і, відкликавши служак, звернувся до незнайомця:
– Старче, ще трохи і мої собаки тебе покусали б. Добре, що я був удома. Горе мені та й годі! З раннього ранку до пізньої ночі стараюся, щоб прогодувати цих ненажер-женихів, а мій добрий хазяїн – якщо він ще живий! – десь на чужині не має й шматочка хліба. Заходь, чужинцю, поїси трохи та й розкажеш, звідки ти і як тут опинився.
Евмей зарізав свиню, приготував свіжину, а вже коли частував гостя, то не стерпів, щоб іще раз не поскаржитися на свою долю:
– Я щоранку мушу відправляти найліпших свиней женихам, які розтринькують багатство мого господаря і не бояться ні людей, ні богів – нікого. Але цариця знає їм ціну. Пенелопа не хоче виходити заміж ні за кого з них. Вона зберігає вірність своєму коханому чоловікові й день у день – ось уже двадцять років! – чекає його повернення.
Порадівши цим словам, Одіссей розповів Евмеєві вигадану ним історію про критянина:
– Я родом з багатого острова Крит. Коли помер мій батько, то залишив нам великий статок, але брати забрали майже все собі. Мене обділили, бо моя мати була їм нерідною. Я одружився з гарною дівчиною з багатої родини, та мене завжди вабило море. Дев’ять років був капітаном корабля, багато випробовувань випало на мою долю. Ходив і на Трою. Але коли повернувся додому, то не всі цьому зраділи. Знову поїхав мандрувати. Так потрапив до Єгипту. Прожив там сім років, натерпівся всякого, але нажив і чимало добра. Та мене підманив один фінікієць. Він увесь час твердив, що я можу заробити більше, якщо поїду з ним. Так він узяв мене на свій корабель з усім моїм скарбом. По дорозі до Лівії корабель у шторм затонув і лише я врятувався, вхопившись за зламану щоглу корабля. Думаю, тут не обійшлося без волі самого Зевса. Дев’ять днів мене носили морські хвилі, а на десятий день я потрапив до країни теспротів. Там мене зустрів син царя і відвів до свого батька Фідона. Щедрий цар подарував мені хітон і хламиду, потім на мою честь влаштував гучний бенкет у палаці. Саме від царя я дізнався про Одіссея, якого він також прихистив був у себе та обдарував золотом і сріблом. Я Одіссея, щоправда, не застав, бо він саме тоді відправився до Зевсового оракула з Додона, щоб дізнатися, коли йому слід повертатися на батьківщину. Фідон пообіцяв навіть, що спорядить для Одіссея корабель. Я ж відбув раніше, бо мене взяли на корабель, який плив на острів Дуліхій. Коли я потрапив на корабель, підступні матроси вирішили продати мене в рабство, пограбували й одягли ось у це лахміття. Вони висадилися на ваш берег, щоб побенкетувати, а я тим часом скористався слушною нагодою: звільнився від пут, спустився по стерну у воду і доплив до берега. Моряки, погулявши, повернулися на корабель і, не знайшовши мене, попливли своїм шляхом. Так я натрапив на хатину доброго чоловіка, який зараз мене частує.
Повірив Евмей байкам Одіссея, хоча й не вірилось йому, що цар Ітаки, його хазяїн, живий.
– Ти розчулив мене, чужинцю, своєю розповіддю, тільки про мого царя я знаю інше. Усім відомо, що його спіткала лиха доля. Він загинув як герой під стінами Трої, й ахейці звели на його могилі високий курган. Відтоді, як я почув про це, у мене пропало бажання жити. Хіба що змушений ходити до міста, коли кличе Пенелопа, вбита горем.
– Ти просто зневірився, – мовив Одіссей. – Давай домовимося: якщо сказане мною виявиться правдою, ти даси мені хітон і хламиду й відправиш на острів Дуліхій. Якщо ж Одіссей не повернеться, ти накажеш слугам скинути мене з високої скелі.
– І нащо ти таке говориш? Годі теревені правити! Незабаром прибудуть мої помічники. Треба готувати вечерю.
Коли прийшли пастухи, Евмей наказав їм зарізати в честь гостя поросятко. Засмаживши на вогнищі, він розділив його на сім частин. Одна частина призначалася лісовим німфам, одна – Гермесові, покровителю чабанів, одну частину й печінку відклали господареві, інші – розділили між усіма.
– Я хочу побажати тобі, Евмею, – почав Одіссей, – щоб Зевс полюбив тебе так, як я полюбив тебе за те, що ти шануєш свого царя.
Після вечері Евмей постелив гостеві овечу шкуру біля вогнища. Одіссей тішився, що він нарешті вдома і що старий Евмей і через двадцять років залишився йому вірний.

ЗУСТРІЧ ОДІССЕЯ З СИНОМ
Поки Одіссей спав у хатині свинопаса, його син спочивав у срібному ліжку в палаці Менелая. Цієї ночі до Телемаха у сні з’явилася Афіна-Паллада.
– Женихи, – сказала вона, – чатують у вузькій протоці Сама, щоб захопити корабель і вбити тебе. Нехай друзі висадять тебе раніше, як тільки дістанетеся суші, а самі попливуть далі. Доберися до хатини Евмея і переночуй там, а далі щось придумаємо.
На світанку Телемах разом із Пісистратом подякували Менелаєві за гостинність і, попрощавшись, попливли додому. Сонце було вже на вечірньому прузі, коли Телемах причалив до острова Ітака. Сходячи на берег, царевич сказав морякам:
– Я складу жертву богам і пішки доберуся до палацу. А ви пливіть морем.
Коли Телемах наближався до хатини Евмея, Одіссей перший почув кроки і визирнув у вікно. До хвіртки стрімголов, задерши вгору хвости, помчали собаки.
– Евмею, мабуть, хтось із твоїх помічників повернувся, – бачиш, як радо зустрічають його собаки.
Цар не встиг договорити, як на порозі з’явився його син. Свинопас схопився на ноги і від радощів випустив дерев’яний келих із рук. Він обійняв хлопця, наче рідного сина.
– Ти приїхав, Телемаху, – вигукнув він, – яке щастя! Я думав, що вже ніколи не побачу тебе.
– Усе гаразд, дідусю! Я прийшов до тебе, щоб дізнатися: як там удома?
– По-старому. Мати горює і все ще надіється, що повернеться твій батько.
Старий забрав із рук царевича списа. Одіссей підвівся, щоб поступитися йому місцем.
– Сиди, чужинцю, – мовив Телемах, – я знайду, де сісти.
Одіссей сів, а Евмей поклав поруч із ним в’язанку хмизу, зверху застелив овечою шкурою і всадив Телемаха. Господар приніс смаженого м’яса, налив по келеху вина.
Царевич, повечерявши, подякував Евмеєві та й спитав:
– Хто цей чужинець, дідусю?
– Критянин. Він натерпівся в своєму житті чимало горя. Оце втік із теспротійського корабля й опинився в мене. Тепер він і твій гість, візьми його з собою й допоможи, чим зможеш.
– Ох, Евмею, як я можу його взяти з собою? Знаєш, які в нашому домі лихі люди. Краще я передам слугою хітон і хламиду для нього, і меча, а потім допоможу дістатися, куди він захоче.
– Любі мої друзі, – мовив тоді Одіссей, – у мене розривається серце, коли я чую, які знущання ви терпите від женихів. Скажи мені, леґеню, невже ти не можеш покластися на своїх братів, на свій народ, щоб вигнати їх?
– Братів у мене немає, шановний чужинцю, народ мене любить, але повстати проти женихів не спроможний. Евмею, сходи до матері й повідом, що я повернувся, хай не побивається. Перекажи моїй няні Евриклеї, щоб сповістила і мого дідуся Лаерта.
Коли свинопас пішов, на порозі з’явилася постать Афіни-Паллади. Вона так зробила, що її міг бачити лише Одіссей. Покровителька подала йому знак, щоб він вийшов у двір.
– Настав час відкритися синові, хто ти є насправді. І вирішуйте разом, як діяти далі. А я буду вам допомагати.
Сказавши це, богиня доторкнулася до Одіссея гілкою і він знову став самим собою: ставний, дужий, у новій хламиді й хітоні.
Афіна в ту ж мить зникла.
Коли Одіссей повернувся до хатини, Телемах аж рота відкрив од здивування.
– Хто ти, чужинцю? Котрийсь із богів, що так легко змінюєш свою подобу?
– Я – не бог, – відповів Одіссей. – Я той, кого ти мрієш бачити поруч. Я – твій батько!
Телемах не йняв віри цим словам і по-дитячому захлипав, не стримуючи сліз. А Одіссей міцно обняв його, поцілував.
– Після того, що трапилося на моїх очах, я переконаний, що ти – бог!
– Я – Одіссей! Це все справа рук Афіни. Мене привезли додому феакійці. Зараз, сину, в нас немає часу на розмови. Потім я тобі все розповім. Нам треба обмізкувати, як позбутися ворогів. На нашому боці Афіна-Паллада! Тепер слухай уважно. Рано-вранці, ще до схід сонця, прибудь до палацу. Я прийду трохи пізніше з Евмеєм. Але, щоб ти знав, я знову стану старцем. Не викажи ненароком себе, коли бачитимеш, що женихи кепкуватимуть з мене. Навіть якщо штурхатимуть мене чи частуватимуть стусанами, ти повинен триматися. А коли я тобі підморгну, починай зносити всю зброю з моєї кімнати в комірчину. Якщо питатимуть, нащо це ти робиш, поясни, що вона потьмяніла від кіптяви і вже не така осяйна, якою її залишив батько. «Боюся, – скажеш, – щоб ви, п’яні, не повбивали нею один одного». Залишиш в кімнаті лише два мечі, два списи і два щити для нас із тобою. І ще. Дивись – не проговорися нікому, що я приїхав, навіть матері, бо вона може на радощах все зіпсувати.
Тим часом причалив до берега корабель, на якому плавав Телемах. Богиня Афіна зробила так, щоб корабель непоміченим просковзнув повз засідку, влаштовану женихами. Один із моряків поспішив до Пенелопи з радісною звісткою:
– Царице, твій син повернувся! – вигукнув він так, що його почули женихи й дуже засмутилися.
Пенелопа заплакала з радощів. Розчарований Евримах буркнув до своїх приятелів:
– А ви казали, що Телемах – безталанний хлопець. Тепер треба когось посилати човном сповістити цю новину тим, що в засідці, – нехай повертаються.
У цю ж мить з’явився на горизонті корабель женихів.
– Дивіться, вони вже й самі повернулися. Ходімо до них, розпитаємо.
Першим на берег зійшов Антиной.
– Котрийсь із богів допоміг Телемахові врятуватися, – сказав він. – Шукаймо хлопця на острові.
Один із розважливих женихів, Амфіном, порадив не поспішати з розправою, бо боявся гніву Дікти, богині правосуддя й помсти:
– Я не вбиватиму Телемаха, поки не впевнюся, що цього хочуть боги.
Усі визнали слушність його слів і похнюплені повернулися до палацу. Цю розмову чув Медонт, вірний глашатай Пенелопи. Він поспішив про все їй розповісти.
Тоді цариця спустилася вниз зі своєї кімнати і привселюдно заявила Антиноєві:
– Зухвалий згубнику! Ти забув, як теспроти полювали за твоїм батьком і мій Одіссей врятував його від неминучої смерті? А ти, невдячний, не лише забув про це, а й марнуєш царські статки, хочеш заволодіти його дружиною і вбити його сина.
На слова цариці відгукнувся Евримах:
– Шановна Пенелопо, послухай-но мене! Поки я живий, ти не повинна боятися за життя свого сина. І нехай про це знають усі! – так казав підступний Евримах, тільки й мріючи про те, щоб позбутися Телемаха.
Тим часом в палаці з’явився Евмей і дав знати Пенелопі, що її син в надійному місці.
Пізно ввечері Евмей повернувся додому. Телемах і Одіссей, якого Афіна знову перетворила на жебрака, готували вечерю. Одіссей, поглядаючи на сина, тайкома усміхався.
Вранці Телемах зібрався до міста.
– Піду заспокою матір, а ти, – звернувся він до свинопаса, – згодом приведеш до палацу старця.
– У місті мені буде легше прохарчуватися. Хтось та й зглянеться, – додав Одіссей.
Няня Евриклея, побачивши Телемаха, від радощів заплакала, цілувала царевичу руки. Спустилася зі своєї кімнати й згорьована Пенелопа.
– Нарешті ти вдома, синочку! – мовила вона. – Ти змусив мене дуже хвилюватися.
Телемах розповів матері про свою подорож до Пілоcа й Спарти, про те, як гостинно його приймали цар Менелай і цариця Єлена.
– Мамо, я довідався, що мій батько живий! Його утримує на острові богиня Каліпсо.
У Пенелопи засяяли очі:
– Добре, що живий! Мені більше нічого не треба. Чуткам про його смерть я ніколи не вірила.
У ЦАРСЬКОМУ ПАЛАЦІ
Женихи розважалися перед палацом, змагалися в метанні списа й диска. А вже ближче до обіду кинули свої грища й, зайшовши в дворик, заходилися різати овечок і кіз.
Одіссей разом з Евмеєм тим часом простував до своєї оселі. Вони дійшли до джерела, яке було старанно обкладене мармуром ще першим жителем острова на ім’я Ітак. Тут вони здибали Мелантія, Одіссеєвого козопаса, який зрадив свого господаря і тепер прислужував женихам. Не сподобалися йому ці двоє у лахмітті. Він почав глузувати з них:
– Ви подивіться на цих приблуд, – насмішкувато мовив він, розреготався і звернувся до Евмея: – Куди це ти ведеш смердючого жебрака? Щоб він своїми брудними лахами колони обтирав і просив милостиню? Нехай краще мені допомагає гній вичищати в стійлі.
Одіссей вирішив не відповідати зухвальцеві. Евмей же не стримався і, дивлячись на джерело, звернувся до водяних божеств:
– Нереїди, послухайте, що я скажу. Це вам мій хазяїн часто приносив у жертву овечок і кіз. Знайте: коли Одіссей повернеться, він натовче пику цьому негідникові!
– Твоєму улюбленцеві Телемаху буде непереливки, якщо не повернеться його батечко, – єхидно процідив крізь зуби Мелантій і пішов собі до палацу.
Пішли за ним і Одіссей з Евмеєм. Біля брами Евмей сказав:
– Це, чужинцю, палац нашого царя Одіссея.
– Я зрозумів. У дворику лунають пісні. Мабуть, народ гуляє.
– Так, це ті, що проїдають статки мого хазяїна. Хочеш зайти всередину?
– Заходь ти перший, а я слідом. Не переймайся, якщо побачиш, що з мне збиткуватимуться. Я звик до цього. За шматок хліба стерпиш і не таке.
Розмовляючи, вони зайшли у дворик палацу. Раптом до них кинувся собака і почав лащитися до Одісея, радісно скавуліти, вертячи хвостом, підстрибувати й віддано заглядати йому у вічі. Цар одразу впізнав свого улюбленця, якого залишив ще зовсім молодим.
– Який старий пес, але має гарну форму. Мабуть, його добре доглядають і беруть на полювання, – здивувався Одіссей.
– Щоб ти знав, це Аргус, собака Одіссея. Він був щеням, коли хазяїн поїхав до Трої. Ти бачив би, як побивася він, з відчаю місяць не пив і не їв, коли цар відплив на кораблі.
Евмей по цих словах зайшов до бенкетної зали, Одіссей же, нахилившись над собакою, гладив його по голові, радіючи, що той діждався свого господаря.
Першим Евмея побачив Телемах і подав йому знак сісти поруч. Згодом зайшов Одіссей і сів біля порога. Телемах подав Евмеєві шматок хліба і м’яса.
– Віднеси це нашому гостеві, – звернувся до чабана. – І скажи, хай не боїться просити милостиню навіть у цих ненажерливих женихів.
Евмей підійшов до Одіссея і повторив слова Телемаха, віддавши їжу.
– Хай Зевс віддячить за все достойному царевичу, – мовив Одіссей у подяку. – Бажаю, щоб його доля склалася щасливо.
У цей час заграв на кіфарі Фермій, лірник з острова Ітака.
Одіссей устав і, простягнувши руку, підійшов до женихів. Хтось подавав милостиню, хтось розпитував у нього, хто він і звідки. І тоді підвівся козопас Мелантій і сказав:
– Я цього чужинця зустрічав по дорозі сюди. Його привів Евмей. А хто він насправді?
– Кого ти нам привів, свинопасе?! – вибухнув Антиной. – Нам ще не вистачало тут прохачів!
– Не гніви богів, Антиною! – обірвав його Евмей. – Існують правила гостинності. І не ти тут господар, а Пенелопа і Телемах.
– Облиш його, Евмею, – мовив царевич. – Правила гостинності не для таких нечем.
До Антиноя наблизився Одіссей і, ледь стримуючи себе від люті, промовив:
– Колись і я мав маєток і рабів. Але так Зевс розпорядився моїм життям. А ти, чоловіче, – немудрий і жадібний. Ти і солі не подав би, якби вона була твоя. Бо все, що ти даєш, – не твоє.
– Погляньте-но на цього голодранця! Він тільки й уміє, що ходити з простягнутою рукою! – розлютився Антиной. Потім схопив ослінчик, що підставляв собі під ноги, і кинув на Одіссея.
Ослінчик улучив Одіссеєві в плече, але він навіть не поворухнувся, бо знав, що зараз не час. Мовчки пішов до дверей. Сівши біля порога, цар Ітаки глянув на свого сина. Телемах думав, що батько подасть знак діяти, але з його погляду зрозумів: ще рано.
Про те, що скоїлося в палаці, дізналася Пенелопа від служниці й послала за Евмеєм. Коли той прийшов, попрохала:
– Приведи до мене чужинця. Я буду рада його зустріти й пошанувати. Він людина, яка багато подорожує. Може, щось чув про Одіссея.
– Добре, моя господине, – відповів Евмей, – я зроблю це з радістю. Ти будеш зачарована його розповідями. Та головне – подорожній довідався від теспротів, що Одіссей повертається додому.
– Тоді чого ж ти стовбичиш! Мерщій приведи його сюди! Я не можу дочекатися Одіссея, бо тільки він спроможний вигнати з палацу цих негідників-женихів.
Евмей поспішив виконувати прохання цариці. Одіссей вислухав чабана й мовив:
– Зараз небезпечно йти до неї. Як звечоріє і розійдуться по домівках женихи, я розповім їй усе, що знаю.
Евмей переказав слова Одіссея цариці, а сам подався додому порати свиней.
Невдовзі до палацу завітав ще один жебрак. Справжнє його ім’я ніхто не знав, але женихи його називали Іром, бо він був у них на побігеньках, як богиня Ірида в богів.
Ір був тут за свого. Тож, побачивши Одіссея, він накинувся на нього:
– Згинь звідси! Чого тобі тут треба?!
– Хіба я зробив тобі щось погане? Чи, може, образив? Я не заздритиму, якщо тобі дадуть більше милостині, ніж мені. А мене краще не чіпай. Дарма, що я старий, – отримаєш прочухана.
Розлютився Ір і з лайкою кинувся на Одіссея. Цю сутичку чули женихи й вирішили розсудити двох жебраків.
– Я готовий нагородити того, хто переможе в бійці, – запропонував Антиной.
– Послухайте, панове, – хотів схитрувати Одіссей, – я чоловік старий, немічний. Як мені здолати парубка? Та якщо ваша воля, то вибору в мене немає.
Женихи пристали на пропозицію Антиноя. Тоді втрутився Телемах.
– Чужинцю, якщо ти так вирішив, то не бійся нікого. Я нікому не дозволю тебе образити!
У двобої переміг Одіссей і його щедро нагородили женихи. Антиной жбурнув переможцеві чималий шмат смаженого м’яса, Амфіном дав хліба й кубок з вином.
На галас у супроводі двох служниць до зали увійшла цариця.
Серце в Одіссея мало не вискочило з грудей, але вигляду він не подав, хвилюванням себе не виказав. Вона ж докорила синові за те, що допустив бійку жебраків.
Потім звернулася до одного із женихів, Евримаха, який хизувався своєю силою і спритністю та постійно докучав цариці:
– Хоч чоловік і заповідав мені вийти заміж вдруге, коли виросте Телемах, усе ж я мушу сказати: ні ти й ніхто серед вас не гідний того, щоб зайняти місце Одіссея в моєму серці і на троні!
Слова дружини ще більше зігріли душу царя Ітаки. Він гордився тим, що Понелопа й досі його кохає.
Уже сонце ховалося за обрій. Женихи почали у дворі співати й танцювати. А коли зовсім стемніло, до них вийшли рабині наглядати за вогнищем і розважати танцями.
Одіссей спробував відмовити дівчат приєднуватися до гурту бенкетувальників. Вони ж не схотіли його слухати. Особливо непривітно і зухвало поводилася Меланта, сестра пастуха Мелантія. Вона була в близьких стосунках з Антиноєм.
– Ішов би ти краще спати, поки наші молодці не скрутили тобі в’язи!
– Стережися, жінко, бо я розповім Телемахові, як ти ображаєш гостя, тоді матимеш по заслузі!
Меленту налякали слова чужинця і, коли з’явився Телемах, вона з подругами втекла. Тепер Одіссей сам підтримував вогонь. Евримахові закортіло покепкувати з чужинця:
– Може, ти наймешся до мене садити дерева, заготовляти кілки для огорожі? Тоді я дам тобі кусень хліба, одежину й сандалі. Жебрати найлегше.
На це мудрий Одіссей відповів:
– Я готовий, Евримаху, позмагатися з тобою зранку до вечора без їжі і води, хто більше накосить трави. Або дай мені пару волів і я покажу тобі, як треба орати. Ти ж, нікчемо, благай Зевса, щоб не повернувся сюди Одіссей, тоді вам усім, і тобі також, буде кепсько!
Почервонів од люті Евримах, схопив стілець, на якому сидів, і пожбурив на Одіссея. Той ухилився, і стілець влучив у виночерпія. Бідолаха звалися на підлогу, розливши вино. Це підбурило женихів. Хтось вигукнув:
– Кидайте в голодранця, хто чим може! Не вийти йому живому звідси!
– Ви що, з глузду з’їхали?! – зупинив розбишак Телемах. – Чи у вас нічого святого не залишилося?
Усі замовкли. Поволі почали розходитися по домівках.
Коли нікого з чужих вже не зосталося, Одіссей підійшов до Телемаха й мовив:
– Нам треба зібрати всю зброю з бенкетної зали й сховати в комірчині. Тільки так, щоб ніхто не помітив.
Телемах погукав свою няню Евриклею і звелів замкнути служниць у їхній кімнаті. Жінка не розуміла, для чого це і що взагалі діється, але підкорилася наказу царевича. Коли зброю перенесли, Одіссей попросив Телемаха:
– Дозволь, я переговорю з твоєю матір’ю, а ти йди відпочивати.
Одразу, як Телемах залишив Одіссея самого, до бенкетної зали увійшла Пенелопа. Вона рукою показала жебракові сісти біля неї на ослінчику й запитала:
– Розкажи, будь ласка, про свою батьківщину, про своїх батьків.
– О, богоподібна царице, – відповів Одіссей, – питай мене про що хочеш, але не про мою родину і батьківщину – це довга і сумна історія. Не місце і не час тут розповідати про себе.
– Не називай мене «богоподібна». Я змарніла від горя, відколи чоловік залишив нас, вирушивши на війну до Трої.
Пенелопа розповідала прибульцеві про страждання, яких їй довелося зазнати: про очікування коханого чоловіка, про нікчемних женихів і, нарешті, про зрадливу служницю, яка виказала непроханим гостям її таємницю, як вона вдень плела покривало, а вночі розпускала, тим самим відтягуючи день вибору нареченого. Закінчуючи розповідь, Пенелопа запитала, чи не стрічав подорожній у мандрах її чоловіка. Прибулець розповів їй вигадану легенду про своє знайомство з Одіссеєм під Троєю, відвертаючи набік обличчя, щоб цариця, бува, не помітила сліз у його очах.
– Якщо справді ти знав мого чоловіка, то доведи це. Як він був одягнений?
– Важке питання задаєш, царице. Минуло двадцять років відтоді, але пам’ять у мене чіпка. Він носив червону мантію і майстерно вишитий хітон. А ще мені запала в очі золота застібка, на якій був вигравіруваний пес із косулею в зубах.
Почувши таке, Пенелопа пустила сльозу, але швидко опанувала себе й мовила до гостя:
– Я відразу ж відчула прихильність до тебе, тільки-но ти з’явився. Тепер я нікому не дам тебе скривдити. Чи не знаєш ти, де Одіссей зараз? Чи живий?
– О, достойна жінко, що я тобі скажу! Не рви свого серця – твій Одіссей живий! Він зараз у теспротів. Чекати його можна кожної хвилини. Феакійці врятували йому життя і, як богові, надарували багато золота. Одіссей вирішив по дорозі додому завернути до Теспротії, а звідти до міста Додон, щоб дізнатися у Зевсового оракула, як йому прибути до палацу: відкрито чи таємно. Ми з ним розминулися, бо я виїхав раніше до острова Дуліхія.
– Спасибі тобі, дорогий гостю, за радісну звістку! Це нестерпна для мене мука думати, що хтось інший, а не мій Одіссей господарюватиме в цьому домі, – мовила Пенелопа. – Якщо ж Одіссей не повертеться і неминуче настане час вибору нареченого, вчиню так: запропоную женихам позмагатися у стрільбі з лука. Накажу ввігнати в лаву дванадцять сокир у ряд так, щоб вушко кожної знаходилося навпроти іншого – як колись робив Одіссей. І скажу женихам: хто зможе одним пострілом пропустити стрілу крізь усі отвори, того виберу собі чоловіком. Хоча я добре знаю, що, крім Одіссея, це не до снаги нікому. Потім виїду звідси якнайдалі, залишивши всю владу синові.
На це Одіссей сказав:
– Жінко, ти гідна обожнення! Не відкладай надовго того, що задумала зробити.
– Гаразд! Завтра так і вчиню. А зараз час спочивати.
Пенелопа, покликавши служниць, наказала:
– Ти, Евриклеє, помий нашому дорогому гостеві ноги, а ви, – звернулася до інших, – приготуйте найтеплішу постіль та завтра простежте, щоб він не був голодний.
Евриклея, миючи ноги Одіссеєві, раптом намацала шрам і тремтячим голосом прошепотіла:
– Одіссею, господарю мій, як я не впізнала тебе відразу! Я ж чула твій голос, схожий на голос мого повелителя.
Вона повернулася до Пенелопи, щоб подати знак про повернення Одіссея, але Афіна-Паллада цієї миті відволікла погляд цариці, а Одіссей схопив обома руками Евриклею й наказав:
– Мовчи! Ти колись виняньчила мене, тепер хочеш погубити всіх, щойно я повернувся?
Евриклея все зрозуміла. Вона домила ноги своєму господареві й мовчки відвела його в опочивальню.
Вранці, коли всі попросиналися, першою закомандувала Евриклея:
– Прибирайте цього дня якнайкраще, застеляйте чистими обрусами лави, ретельно витирайте столи, мийте до блиску посуд, бо в нас сьогодні буде велике свято.
Невдовзі прийшов до палацу Евмей – пригнав із собою трьох підсвинків. Залишивши їх пастися надворі, попрямував до Одіссея.
– Друже, не ображали тебе женихи-посіпаки?
– Хай би тільки спробували мене зачепити, я показав би їм, як хазяйнувати в чужому домі, – відповів Одіссей.
З’явився й Мелантій, пригнавши для женихів кіз. Побачив Одіссея, розлютився:
– Чужинцю, ти знову вештаєшся під ногами? Якщо хочеться їсти, жебрай деінде!
Той промовчав, похнюпивши голову.
Згодом прийшов чабан Філойтій – привів теля. Зустрівши Одіссея, спитав:
– Хто цей чужинець, Евмею? Обличчям схожий на знатну людину, хоч і в лахмітті, – він поплескав Одіссея по плечу й продовжив: – Я десь тебе бачив. Ти дуже схожий на мого господаря. Від’їжджаючи, він призначив мене старшим серед чабанів і наказав дбати про корів. Відтоді худоба розплодилася, але ж я тепер мушу щодня віддавати скот на пожирання женихам-недолюдкам. Вірю, що настане той час, коли повернеться мій цар і відплатить їм за всі кривди.
– Друже, – відповів йому Одіссей,– ти добрий і мудрий чоловік! Потерпи ще трохи. Я впевнений – невдовзі з женихами буде покінчено.
– Нехай Зевс поверне Одіссея, тоді побачиш, на що я здатен, – гордо мовив Філойтій.
Не забарилися й женихи. Вони кинулися різати овечок, кіз, свиней, забили й теля.
Телемах тим часом приніс невеликий стіл для Одіссея, як вони заздалегідь домовилися, і поставив біля дверей. Потім подав йому смаженого м’яса й келих вина.
Тоді Ктесій, один із женихів Пенелопи, не стримався:
– Погляньте, друзі, чужинець гарно влаштувався! Я хочу також дати йому дещо.
Він щосили жбурнув кісткою в жебрака. Одіссей встиг відхилитися. У відповідь лише гірко посміхнувся.
– Твоє щастя, Ктесію, що не влучив у гостя! – вибухнув Телемах.
Женихи облишили трапезу, розреготалися. Віщун Теоклімен, який покинув Пілос і приїхав разом із Телемахом в Ітаку, прорік:
– Нещасні, ви переповнюєте чашу зла! Ваші очі затьмарила темрява! Та ось! Бачу: течуть сльози по ваших щоках! Час ридання настав! Стіни червоніють од крові! Тіні мертвих кружляють навкруги! Сонце сховалось! Небо спохмурніло! Іде чорна смерть!
ЗАСЛУЖЕНА КАРА
У той час, коли внизу бушували пристрасті, Афіна-Паллада напоумила Пенелопу влаштувати змагання між женихами.
Пенелопа відімкнула комору, де зберігалися царські коштовності, взяла лук, сагайдак і пішла до бенкетної зали. На її очі наверталися сльози, а серце краялося від хвилювання.
Треба сказати, що цей знаменитий лук мав цікаву історію. Колись він належав Евриту, цареві Ехалії – найкращому лучникові Греції. Цар загинув од рук Геракла. Потім лук дістався його синові Іфіту. Якось, подорожуючи по Пелопоннесу, Одіссей зазнайомився з Офітом, вони стали друзями. Одіссей подарував Іфітові свій меч і спис, а той йому – лук.
Пенелопа обвела поглядом присутніх. Набравшись сміливості, бо побачила свого сина і привітного мандрівника, звернулася до женихів із такими словами:
– Слухайте мене! Я хочу, щоб кожен із вас показав, на що здатен. Ось лук Одіссея. Переможця, який зможе зігнути лук і натягнути тятиву, а потім пустить стрілу так, щоб пронизати вушка дванадцяти сокир, устромлених в лаву одна за одною в ряд, я візьму собі чоловіком.
Телемах з такою майстерністю позаганяв сокири в довгу лаву, що присутні навіть здивувалися його вправності. Він перший спробував зігнути лук, але де там! Коли він хотів спробувати вчетверте, йому підморгнув батько, щоб залишив марну справу.
– Розпочнемо за чергою в тому порядку, як сидимо, – запропонував Антиной.
Підвівся Лейод. Хоч він і знав, що виголошувати промови йому легше, ніж орудувати зброєю, але для годиться спробував і собі, та швидко відклав лук.
– Слухай, Мелантію, розігрій на вогнищі держака, тоді лук буде легше зігнути, – за-пропонував Антиной.
Дарма! І після того, як розігріли лук, усе ж ніхто із женихів не зміг його зігнути, щоб натягнути тятиву. Залишилися двоє найсильніших, які ще не пробували свої сили. Це були Евримах і Антиной.
У цей час із зали вийшли двоє чабанів: Евмей і Філойтій, Одіссей подався за ними.
– Я дещо хочу у вас запитати, друзі, – звернувся він до них. – Якщо раптом повернеться Одіссей, ви будете з ним, чи з тими женихами?
Обидва відразу ж почали благати богів, щоб ті повернули додому їхнього царя й присягали, що будуть на його боці.
Одіссей не дав їм отямитися.
– Ось я! Я – Одіссей, повернувся на батьківщину через двадцять літ. Щоб переконатися в цьому, подивіться ось на цей шрам на моїй нозі, що залишився після сутички з вепром на горі Парнас, – показавши шрам збентеженим чабанам, він продовжив: – Ви по одному заходьте всередину. Коли я попрошу лук і женихи мені не даватимуть, ти, Евмею, принеси його мені. Потім накажи всім слугам покинути залу й замкнути за собою двері. А ти, Філойте, замкнеш ворота.
По цьому Одіссей увійшов до бенкетної зали й сів на свій ослінчик. За ним зайшли чабани.
Евримах саме розігрівав лук у різних місцях, аби він був гнучкіший. Спробував зігнути: тужився, аж почервонів. Нічого в нього не виходило.
– Не побивайся, Евримаху, – втрутився Антиной. – Значить, сьогодні не склалося. Киньте лук у куток, а виночерпії нехай наллють нам вина. Завтра заріжемо кіз у жертву Аполлонові й продовжимо змагання.
Усі знову всілися за столи пити та їсти. Тоді встав Одіссей і мовив:
– Послухайте мене, Пенелопині женихи, я звертаюся до тебе, Евримаху, і до тебе, Антиною! Дайте мені лука, щоб і я спробував. Хочу перевірити, чи не ослабли мої руки, чи збереглися мої колишні сила і спритність, чи їх забрало в мене море.
Загомоніли присутні, Антиной навіть схопився з місця.
– Тобі не досить того, що ти тут їси, п’єш і слухаєш наші розмови?! Мабуть, тобі хміль вдарив у голову? Забув, що сталося, коли п’яний кентавр Евритіон хотів викрасти наречену Гіпподамію в царя Піріфоя? Хочеш, щоб і тобі відрізали вуха і носа, якщо не впораєшся із завданням? Чи, може, бажаєш, щоб ми тебе відправили до Ехета, жорстокого царя Епіра? Звідти ніхто живим ще не повертався.
На це цариця Пенелопа сказала:
– Антиною, ви не маєте права ображати людину, якій дав притулок у палаці царевич Телемах. Мабуть, ви боїтеся, що він впорається із завданням і я стану дружиною чужинця. Цього не станеться. Але ж і він на щось сподівається. Дайте йому можливість випробувати свою силу.
Пенелопі відповів Евримах:
– Ми не боїмося, достойна жінко! Та якщо він впорається, то люди казатимуть, що нас переміг якийсь там жебрак? Як нам терпіти такий сором?
– Евримаху, а вам не соромно їсти й пити в чужій господі? Якщо чужинець переможе, я дам йому найкращий хітон і хламиду, спис і меч, допоможу дістатися туди, куди забажає, – вирішила Пенелопа.
– Мамо, – втрутився Телемах, – дозволь мені самому, якщо гість виграє змагання, визначити йому нагороду.
Цариця послухала сина і, подякувавши йому за розумні слова, пішла в свої покої. А там її приспала Афіна-Паллада.
Евмей хотів віднести лук Одіссеєві, але женихи зчили галас і, злякавшись, він поклав його на місце. Тоді на нього нагримав Телемах:
– Виконуй Пенелопин наказ, неси лук гостеві!
Евмей згадав слова Одіссея і відніс йому лук, а тоді поспішив до Евриклеї, наказав їй разом зі слугами вийти із зали, замкнути двері й не лякатися, якщо вони чутимуть крики й галас.
Служниця послухалась, гукнула слуг. Філойтій тим часом замкнув ворота з двору.
Усе відбулося миттєво. Одіссей вправно натягнув тятиву на лук. У цю мить грізно загуркотів грім. Цар Ітаки подякував громовержцеві за добрий знак, схопив зі стола стрілу й пустив її крізь вушка сокир. Женихи пополотніли й від страху скам’яніли.
– Телемаху, бачиш: твій гість тебе не осоромив, – звернувся Одіссей до сина. – Я зробив це завиграшки!
Телемах ураз опинився біля батька, тримаючи в руках меч і дротик.
Одіссей дістав із сайгака стрілу й мовив:
– Тепер я поцілю в того, хто цього заслужив! – з цими словами цар Ітаки випустив смертоносну стрілу в Антиноя.
Не встиг допити своє вино зухвалець і, вражений стрілою в горло, звалився на землю. Женихи з криками кинулися до зброї, яка раніше висіла на стінах. Але її там уже не було.
– Ви, негідники, лиходії! – обірвав галасливих женихів Одіссей. – Думали, що я не повернуся і ви будете глумитися з моєї дружини, зазіхати на життя мого сина, нищити моє багатство! Тепер ви заплатите за все своїм життям!
Не допомогли жодні благання Евримаха не губити їхні життя. Коли ж він кинувся з мечем на Одіссея, той вистрелив у нього з лука, а потім одну за одною послав стріли в інших женихів. Скориставшись метушнею, Мелантій прокрався в зброярню й виніс женихам зброю. Але й це їх не порятувало. Цареві допомагали Евмей, Філойтій і, звичайно, Телемах.
Невдовзі з женихами було покінчено. Одіссей послав Телемаха за Евриклеєю. Цар наказав їй привести дванадцятьох служниць, які зрадили свою господиню й прислужували женихам, і змусив їх винести трупи полеглих. Самих служниць-зрадниць за його наказом стратили. Така ж доля спіткала і зрадника Мелантія.
ЩАСЛИВА ГОДИНА
Коли служниця Евриклея розбудила Пенелопу й сповістила їй радісну новину, цариця не повірила їй.
– Ти що – з глузду з’їхала, люба моя! Чи, може, смієшся з мене?!
– Я правду кажу! У бенкетному залі все чисто прибрано. Його навіть обкурили, щоб і духу негідників не залишилося. А Одіссей, твій чоловік, царице, – тут!
Збігши вниз, Пенелопа закам’яніла на порозі й не могла вимовити і слова. Одіссей сидів похнюпившись і чекав, що ж скаже його суджена.
– Мамо, – не стримався Телемах, – ти не впізнаєш свого чоловіка?!
– Я так розгубилася, сину, що нічого не можу йому сказати... Хоча в нас із твоїм батьком є одна таємниця, що розвіє всі мої сумніви.
Почувши ці слова, Одіссей розсміявся.
– Облиш маму, Телемаху, дай їй час оговтатися. Бачачи такого голодранця, хіба може вона повірити? Та зараз мене більше турбує інше. Нас очікують великі неприємності, коли родичі паничів дізнаються про їхню смерть. Тому накажи всім слугам перевдягнутися в святковий одяг, і нехай у палаці лунають веселі пісні, щоб усі за межами мурів палацу думали, що в нас триває свято. А там щось придумаємо.
Одіссей намастився оливковою олією, перевдягнувся в дорогу хламиду і хітон. Афіна-Паллада також доклала зусиль, щоб він постав перед Пенелопою в усій красі й величі. Повернувшись до зали, цар Ітаки сів навпроти своєї дружини й мовив:
– Я стомився, кохана моя дружино, і хотів би відпочити. Покоївко, постели мені – я подрімаю трохи, поки Пенелопа прийде до тями.
– Не ображайся, що я не можу тебе впізнати, адже минуло двадцять літ! – сказала Пенелопа і звернулася до служниці: – Евриклеє, постели йому те ложе, яке він сам зробив поза опочивальнею.
– Не засмучуй мене недоречними словами, люба дружино, – не стримався Одіссей. Він знав, що вона його перевіряє. – Хіба наше ложе стоїть не в опочивальні? Ти ж сама добре знаєш, що в нашому дворі росло товстелезне маслинове дерево, навколо якого я звів чотири стіни з тесаного каменю і зробив опочивальню з високою стелею, а потім обрубав стовбур і з великого пня вийшло чудове ложе. Хочеш сказати, що знайшовся той, хто зміг вирвати його з коренем і перенести в інше місце?
Пенелопа кинулася в обійми чоловікові й заплакала. То були сльози щастя.
Другого дня вранці Одіссей з Телемахом і двома чабанами пішли в гори відвідати Лаерта. Цареві Ітаки не терпілося побачити свого батька. Та й звідти йому буде легше впоратися з бунтівниками, які можуть замислити помсту за вбитих женихів.
Одіссей знайшов батька, коли той на своїй садибі обкопував деревце. Він кинувся, щоб обійняти старого, та все ж вирішив спершу перевірити, чи впізнає батько свого сина.
– Гей, дідусю, бачу, в тебе гарний сад: усі дерева доглянуті. Хоч ти й у пошарпаній одежині, однак схожий на знатну людину. Ось що я хотів тебе спитати, старче. Скажи мені, будь ласка, це справді острів Ітака? Колись я мав за честь прихистити в себе на батьківщині одного воїна, рідкісну людину. Такого я більше не зустрічав. Він назвав себе сином Лаерта з Ітаки. Я хотів би з ним знову побачитися, якщо він живий.
Аж заплакав старий, коли почув про свого сина.
– Так, чужинцю! Це те місце, що ти шукаєш. Але зараз тут живуть злі люди. Твій друг, на жаль, не зможе тобі віддячити, бо він пропав на чужині, – сказавши ці гіркі слова, старий важко зітхнув, набрав у жмені землі й посипав нею свою сиву голову.
Не витримав такого випробування Одіссей, обійняв старого й мовив:
– Батьку, я твій син, якого ти чекаєш! Двадцять жахливих років розділяли нас. Тепер я тут і перебив усіх лихих Пенелопиних женихів.
– Щоб я повірив, що ти мій син, доведи це, – відповів тремтячим голосом старий.
– Ось бачиш рубець, який залишився в мене на все життя після зустрічі з вепром на горі Парнас? А хочеш, я розкажу тобі, скільки ти подарував мені дерев? Ти дав мені дванадцять груш і фігових дерев. А ще дванадцять яблунь і п’ятдесят рядів виноградної лози ми з тобою посадили вдвох.
У старого аж коліна затрусилися з радощів і серце ледь не вискочило з грудей. Одіссей по-синівськи обняв батька і повів у двір, де Телемах уже приготував святковий стіл. До них приєднався старий Долій зі своїми синами.
Поки Одіссей з батьком і сином трапезували, Евпейт, батько Антиноя, дізнавшись про смерть сина, зібрав люд і вирішив помститися цареві Ітаки. Друг Одіссея Алітерс закликав ітакійців не приставати на бік ворогів царя, адже женихи були винні в усьому самі, і їх покарано справедливо.
Декотрі все ж не послухалися провидця й вирушили на пошуки Одіссея. Але їхній похід закінчився невдало, адже ніхто з них не знав, що богиня Афіна-Паллада заступиться за свого героя.
Так настали мир і благодать на острові

ТРОЯ
У далекі, незапам’ятні часи, коли на грецькій землі жили славетні герої, на азійському березі Егейського моря процвітало багате місто Троя – столиця Троади. Передісторія Трої розпочалася тоді, коли на великому острові Крит запанував нечуваний голод, бо за два роки не випало жодної краплі дощу. Голод почав морити людей. Чисельний загін критян на чолі із Скамандром – сином бога Океану – попливли шукати родючіших земель. Так вони дісталися берегів Малої Азії, що тоді потопали в буйній зелені.
– Ця земля стане нашою новою батьківщиною, – мовив Скамандр. – Тут ми збудуємо собі оселі й вівтарі для богів!
Вони принесли жертву Зевсу-покровителю й узялися до роботи. Скамандр був першим царем тутешніх поселенців, і навіть по смерті люди звеличували й обожнювали його. На честь сина Океану вони дали ім’я Скамандр ріці, богом якої він став, а олімпійські боги називали цю річку Ксант, що означало «жовті води».
Але засновником династії всіх троянських царів аж до Пріама, з яким і загинуло місто, був Дардан, син Зевса й Електри, дочки Атланта. Він створив на північному заході Фрігії велике царство Дарданію і підкорив собі народи, що мешкали по сусідству: азійські та європейські. Цар збудував столицю Дардан на березі вузької протоки, названої Дарданеллами. Це вже пізніше, коли царівна Гелла, мандруючи з братом на золоторунному барані до Колхіди, втопилася в протоці, її стали називати Геллеспонтом.
Місто Троя мало ще одну назву – Іліон, тому народну легенду й епос давньогрецького поета Гомера про Троянську війну й названо «Іліадою».
Трою-Іліон побудував Іл – син царя Троя, правнук Дардана. І відбулося це за дуже дивних обставин. Якось у Фрігії влаштували атлетичні змагання, і в усіх видах переміг Іл. Цар Фрігії визначив переможцеві нагороду: п’ятдесят юнаків і п’ятдесят дівчат та ще й на додачу корову.
– Ця корова священна, – мовив цар, – вона приведе тебе, юначе, туди, де ти збудуєш своє місто.
Щасливий Іл у супроводі юнаків і дівчат вирушив услід за священною коровою. Вона зупинилася на пагорбі Ати, богині ошуканства, лиха й помсти. Тут колись Ілів прадід Дардан хотів побудувати столицю, але злякався пророкування бога Аполлона. Той попереджав, що людей, які житимуть за мурами цього міста, спіткає велике горе.
Але це не налякало Іла. «Є ж міста без мурів, – сяйнула в царевича думка. – І в моєму їх не буде. Нехай богиня Афіна, захисниця міст, стане його покровителькою!»
Склавши богині жертву, Іл разом із п’ятдесятьма хлопцями й п’ятдесятьма дівчатами почав копати рів під фундамент палацу.
Раптом його заступ натрапив на щось тверде. То була дерев’яна статуя жінки, яка тримала в правій руці дротик – короткий спис, а в лівій – веретено. Іл звернувся до оракула, щоб той розтлумачив знахідку.
– Богиня Афіна мала подругу на ім’я Паллада. Вона загинула в бою з вини богині. Вшановуючи улюблену подругу, Афіна зробила цю статую, а щоб повсякчас пам’ятати про неї, веліла називати себе Афіною Палладою. Тепер знай: богиня оберігатиме твоє місто. Але якщо пропаде статуя Паллади – пропаде й місто! – пояснив оракул.
Іл побудував великий палац, акрополь і храм на честь Афіни. Місто роз­росталося й багатіло з року в рік. Коли ж Іл помер, царем став його син Лаомедонт, до якого був вельми прихильний Зевс. Громовержець звелів богам Аполлонові й Посейдону служити новому цареві, а щоб місто не захопили вороги, доручив звести довкола нього неприступні мури. Та за свої старання боги так і не діждалися від Лаомедонта дяки. Вони зачаїли образу на царя й незлюбили його місто. Справді, місто мало міцні й неприступні мури. Лише в одному місці можна було зруйнувати стіну – там, де працював смертний Еак, цар острова Егіна, дід славнозвісного героя Ахілла.
Пам’ятаєте, у міфі про подвиги Геракла розповідалося, як цей герой урятував від смерті царівну Гесіону, а батько її, жадібний і брехливий Лаомедонт, обдурив його і не віддав обіцяних чарівних коней. Тоді ж Геракл поклав собі при нагоді поквитатися з кривд-ником. Отож настав час, коли герой завоював Трою, убив лихого Лаомедонта, захопив у полон царевича Подарка. Гесіона вблагала Геракла звільнити брата й погодилася вийти заміж за його найкращого друга Теламона. Геракл змилостивився й проголосив Подарка царем Трої, нарікши його новим ім’ям Пріам, що означає – «звільнений під заставу».
Відтоді спливло багато часу. Пріам уже мав дуже велику сім’ю: п’ятдесят синів і дванадцять дочок. Якось його дружині, цариці Гекубі, наснилася страшна пожежа, що охопила все місто. Про цей зловісний сон вона розповіла Пріаму, а той, наляканий, одразу ж пішов до оракула.
– Призвідцем загибелі Трої стане ваш син, якого виношує цариця, – відповів оракул. – Щоб запобігти нещастю, треба ним пожертвувати.
Цариця не могла змиритися з таким вироком. Але цар, коли народився хлопчик, наказав чабанові Агелаю віднести немовля до лісу й залишити в диких хащах. Агелай так і зробив. Усе ж думка про те, що царевича роздеруть хижі звірі, не давала чабанові спокою. Він повернуся до маляти. І що ж він побачив? Ведмедиця годувала хлопчика своїм молоком!
«Це означає, що боги не хочуть його смерті!» – вирішив Агелай і приніс дитину до своєї оселі. Ім’я хлопчикові придумалося якось само собою. Агелай, виганяючи отару на пасовисько, щоразу наказував дружині:
– Не забувай про кошика!
Часто й дружина нагадувала чабанові:
– Пильнуй кошика!
А кошик, який слугував немовляті колискою, в тих краях називався «паріс». Ось так і виникло ім’я царевича.
Паріс зростав на горі Іда, вважаючи себе сином Агелая. Юний чабан був справжнім красенем, у нього навіть закохалася джерельна німфа Енона. Кмітливий, розумний, він мав неабияку силу. Коли в Агелая викрали биків, юнак сам відбив їх у злодіїв.

СУД ПАРІСА
Якось Еріда, богиня розбрату і сварок, щоб зіпсувати весілля Пелея (царя Фотії, що у Фессалії) і богині Фетіди, на яке її не запросили, поклала на святковий стіл перед Герою, Афіною й Афродітою золоте яблуко з саду Гесперід із написом: «Найпрекраснішій». Богині зчинили сварку, бо кожна вважала, що це яблуко призначене їй. Тоді Зевс вирішив розсудити богинь.
Отож одного дня, коли Паріс випасав биків на вершині гори Іда, перед ним з’явилися боги Гермес, Гера, Афіна й Афродіта.
Паріс, побачивши божественних гостей, злякався і хотів тікати, але Гермес зупинив його:
– Не бійся, юначе! Ми не заподіємо тобі зла. Ти єдиний смертний, удостоєний честі назвати найпрекраснішу з-поміж богинь. Усемогутній Зевс повелів, щоб ти вручив ось це яблуко одній із трьох.
– Але ж вони – всі три богині – надзвичайно вродливі, – пожвавішав Паріс. – Вони гарніші за будь-яку із смертних жінок.
– Але Зевс хоче, щоб саме ти вручив золоте яблуко найпрекраснішій із богинь.
Паріс зашарівся, але не встиг оговтатися, як до нього звернулася богиня Гера, наймогутніша богиня Олімпу.
– Поглянь на мене, – тихо мовила вона, – і слухай уважно. Якщо яблуко присудиш мені, я зроблю тебе володарем усієї Азії. Ти будеш найбагатшою людиною в світі.
– Парісе, – перебила богиня Афіна, – зваж: якщо ти віддаси яблуко мені, я зроблю тебе наймудрішим і найсильнішим леґенем серед людей.
– Юначе, – втрутилася богиня Афродіта, лагідно усміхнувшись і підійшовши до Паріса, – тільки-но я тебе побачила, то відразу зрозуміла, що ти найгарніший парубок на білім світі. Я можу одружити тебе з Прекрасною Єленою. Мабуть, ти чув про неї?
– Ні! Уперше чую, – знітився Паріс.
– Єлена, цариця Спарти, має божественну вроду, бо її батько – сам Зевс. Парісе, якщо ти присудиш яблуко мені, я зроблю все, щоб Єлена стала твоєю. Це в моїй владі, адже я – богиня кохання.
– Ти пропонуєш мені те, від чого я не можу відмовитися, – зрадів Паріс. – Вважай, що моє серце належить Єлені!
Так Паріс присудив золоте яблуко богині Афродіті.
Розлючені Гера й Афіна поклялися помститися хлопцеві.
Минуло кілька днів. На пасовисько прибули Пріамові воїни, щоб вибрати з царського стада найліпшого бика для змагань, які присвячувалися пам’яті наймолодшого царевича, якого всі вважали мертвим. Так сталося, що воїни вибрали найулюбленішого бика юного чабана. Юнак вирішив узяти участь у змаганнях, щоб виграти цього бика.
Паріс переміг у трьох видах змагань. Це вельми не сподобалося царевичу Деїфобові, який звинуватив хлопця в ошуканстві. Царевич вихопив меча й кинувся на Паріса, але той устиг застрибнути на жертовник бога Зевса. Там він почувався в безпеці.
– Царю! – вигукнув чабан Агелай, який прибув до міста разом із Парісом. – Не дай убити хлопця. Це твій син, наймолодший царевич Паріс. Пробач мені, але я не виконав твого наказу й не залишив малюка в лісі на розтерзання звірам.
– А як ти доведеш, що він мій син?!
– Ось цього дитячого мідного брязкальця буде достатньо для доказу?
Гекуба відразу впізнала брязкальце, що дала синові у день його народження. Вона заплакала з радощів і почала благати чоловіка пощадити їхню дитину.
– Гаразд! – твердо мовив Пріам. – Хай ліпше Троя стане руїною, але я збережу життя Парісові.
Так Паріс повернувся до рідної сім’ї й зажив щасливо й безтурботно. Усі радили царевичу одружитися, але він думав лише про Прекрасну Єлену.
Невдовзі до Трої приїхав цар Спарти Менелай, чоловік Єлени. За пророцтвом дельфійського оракула він мав розшукати могили двох співвітчизників, котрі загинули під час походу на місто славетного Геракла. Царевич Паріс допоміг Менелаю знайти могили героїв, і той на знак подяки запросив юнака до себе в гості. Царевич охоче прийняв запрошення й пообіцяв невдовзі прибути до Спарти.
Тим часом цар Пріам вирішив послати свого наймолодшого сина на острів Саламін.
– Там живе твоя рідна тітка Гесіона, – напучував царевича Пріам. – Уклонися цареві Теламону, вручи йому від мене багаті дари й попроси відпустити з тобою до Трої мою сестру. Я не бачив її уже багато літ і дуже скучив за нею.
З Парісом зголосився поїхати його двоюрідний брат Еней, син Анхіса, царя Дарданії, й Афродіти. Коли ж у гавані зібрався люд, щоб провести царевича в дорогу, в натовпі раптом пролунав несамовитий крик:
– Ця подорож принесе Трої нещастя!
То була царівна Кассандра – Парісова сестра. Вона мала пророчий дар, але ні батьки, ні мешканці міста не вірили жодному її слову. Таке прокляття наклав на неї Аполлон за те, що вона не відповіла йому взаємністю.
ВИКРАДЕННЯ ЄЛЕНИ
Дув попутний вітер – і корабель Паріса швидко плив, але не до острова Саламін, куди послав царевича батько, а до берегів Спарти, де царював Менелай. Це Афродіта, яка ні на мить не забувала про свою обіцянку Парісові, так спрямувала корабель.
До Менелая Спартою правив цар Тіндарей. Коли його дружина цариця Леда народила дівчинку, слідом за нею на світ з’явилося двоє лебединих яєць. Приголомшений Тіндарей одразу ж поспішив до оракула. Жрець бога Аполлона пояснив йому: «Окрім тебе, Леду також кохав Зевс. Щоб вона цього не запідозрила, він перекинувся лебедем, і вона підпустила його до себе. Тому й з’явилися ці два яйця. З одного народиться дівчинка, яка буде найпрекраснішою жінкою в світі, з другого – два хлопці, котрі стануть славетними героями. Піклуйся й люби всіх трьох – навіть дужче за рідну доньку Клітемнестру, адже виховувати їх тобі довірив сам громовержець. Але коли будеш видавати заміж Зевсову дочку, пам’ятай: її врода може розпалити криваву війну».
Дівчину назвали Єленою, нерозлучних братів-близнят – Кастором і Полідевком. Їх ще називали Діоскури, тобто два Зевсові нащадки.
Настав час видавати царівну Єлену заміж. До Спарти з’їхалася сила-силенна женихів. Раптом Тіндарей пригадав пророчі слова оракула і його охопив страх.
Царя заспокоїв Одіссей, цар Ітаки.
– Найкраще буде, якщо Єлена вийде заміж за Менелая, найвродливішого і найбагатшого леґеня, – мовив він. – Тоді й місто твоє завжди буде під захистом, адже в його брата Агамемнона величезне військо.
– Ти, Одіссею, прийшов сюди давати мені поради чи також просити руки Єлени? – поцікавився цар Тіндарей.
– Ні! Я прийшов запобігти лихові. За це проситиму тебе допомогти мені одружитися на Пенелопі, дочці твого брата Ікарія.
– Обіцяю допомогти! – погодився Тіндарей, і вони потиснули один одному руки.
– Тож слухай, що треба зробити. Нехай кожен, хто просить руки твоєї доньки, заприсягне, що змириться з вибором Єлени й надаватиме її обранцеві всіляку допомогу, якщо комусь заманеться відібрати в нього красуню.
Тіндарей прислухався до Одіссеєвої поради. Стоячи біля жертовного коня, усі женихи повторили слово в слово клятву, проголошену Одіссеєм.
Минуло багато часу відтоді, як відгуло бучне весілля Єлени й Менелая. У молодят народилася красуня донька, названа Герміоною. Здавалося, ніщо і ніхто не зможе затьмарити їхнього щастя. Та якось спокій у царському палаці потривожили два чужинці:
– Ми посланці царевича Паріса з Трої. Він просить тебе, царю, прийняти його.
Цар Менелай із дружиною вийшли назустріч Парісові, їх супроводжували Зевсові сини – Кастор і Полідевк.
Гордою ходою підійшов до царя й цариці вродливий юнак, схожий на бога. Коли Єлена зустрілася з Парісом поглядом, то відразу ж закохалася в нього, бо в цю мить золота стріла Ерота, сина богині Афродіти, поранила її жіноче серце.
Паріса вразила неземна врода Єлени. Він подарував цариці стільки коштовностей, що здивував цим усіх.
Під час бенкету на честь гостей Паріс вибрав слушну мить, коли цариця пішла до опочивальні сама, й завітав до неї.
– Послухай, Єлено, – прошепотів він, – я прибув сюди заради тебе. Ми разом поїдемо до мого міста Трої, й ти станеш моєю дружиною.
Чари богині кохання Афродіти зробили своє: Єлена вже забула про свій обов’язок перед Менелаєм.
– Я розумію, що роблю неправильно, – мовила вона знічено, – але нічого не можу з собою вдіяти. Я поїду з тобою! Лише благаю: захисти мене від гніву Менелая, сховай у своїй фортеці, у неприступному місті Трої.
Сім днів безтурботний довірливий Менелай частував гостей. Цар навіть не здогадувався, яке нещастя впаде на його голову.
Уранці на восьмий день Менелай мав поїхати на острів Крит провідати могилу свого батька.
– Люба моя дружино, – звернувся він до Єлени, – гаразд піклуйся про гостей, поки мене не буде, – не відмовляй їм ні в чому. А я швидко повернуся.
Єлена пообіцяла, але тільки-но чоловік відплив од берега, почала готуватися в далеку дорогу. Забравши з собою двох служниць, Єлена втекла з Парісом наступної ж ночі.
Корабель узяв курс на острів Кранаї, де вони й побралися. Відтоді його називають островом Прекрасної Єлени.
Після весілля Паріс і Єлена попливли на острів Кіпр, батьківщину богині Афродіти. Але довго там не затрималися. Їхній шлях лежав до островів Фінікії, згодом – до Єгипту. Паріс остерігався зустрічі з Менелаєм, тому й кружляв на кораблі морем, пристаючи то до одного берега, то до другого.
Трої подружжя дісталося тільки через місяць.
ПРИГОТУВАННЯ ДО ВІЙНИ
Менелай повернувся додому і, дізнавшись, що його дружину викрадено, вирішив помститися підступному Парісові.
– Готуймося до війни! – заволав цар.
Він розповів про своє лихо братові Агамемнону, і той зголосився не лише взяти участь у поході на Трою, а й залучити всіх, хто присягав біля жертовного коня надавати Єлениному обранцеві всіляку допомогу, якщо комусь заманеться її викрасти. Спершу брати поїхали до Нестора, царя міста Пілоса, найстарішого й наймудрішого серед усіх грецьких вождів. Нестор узявся готуватися до подорожі.
Братів підтримали майже всі правителі Греції. Але були серед них і такі, які вагалися, бо вважали справу безнадійною.
Одіссеєві, якого називали хитромудрим, добре жилося на острові Ітака зі своєю коханою дружиною Пенелопою і геть не бажалося залишати затишну домівку заради Єлени. Тим паче, що клятви він не давав. Обачливий Одіссей пішов до місцевого провісника, свого друга Галітерса, щоб довідатися, що його чекає в майбутньому.
Відповідь Галітерса була така: «Коли ти повернешся додому після цієї війни, тебе вже ніхто не впізнає. А повернешся ти не раніше, як через двадцять років».
Щоб не йти на війну, Одіссей прикинувся божевільним. Ця звістка миттю облетіла всю Грецію. Великий винахідник Паламед, син евбейського царя Навплія, розгадав наміри хитромудрого царя й переконав Агамемнона й Менелая разом поїхати на острів Ітака.
Коли вони прибули до Одіссея, той саме орав поле віслюком і волом і, на превеликий подив прибульців, засівав землю не зерном, а сіллю. Сторопілі гості наблизилися до Одіссея, але він удав, що не знає їх. Раптом до Пенелопи, яка стояла неподалік із маленьким сином Телемахом на руках, підскочив Паламед і вихопив з її рук хлопчика.
– Якщо ти, Одіссею, не підеш з нами на війну, то я вб’ю твого сина! – вигукнув він.
Одіссей змушений був скоритися, але надовго зачаїв злобу на Паламеда.
Уже всі грецькі вожді й герої поз’їжджалися. Не було лише Ахілла, сина морської богині Фетіди та фессалійського царя Пелея. І це всіх здивувало: адже саме Ахілл ніколи не оминав нагоди повоювати.
Ахілл мав неабияку силу. Фетіда, дочка морського бога Нерея, щоб зробити сина безсмертним і убезпечити від хвороб і поранень, ще змалечку загартовувала його тіло, занурюючи хлопчика у води ріки Стікс. Але п’ята, за яку вона тримала сина, не змочувалася водою, тож залишилася вразливою.
Виховував Ахілла славнозвісний кентавр Хірон. Він годував хлопця ведмежим мозком, щоб той мав світлий розум, мозком косуль, щоб мав прудкі ноги, давав їсти серце лева, щоб був витривалий. Уже в шість років син Фетіди й Пелея сам убив ведмедя. Хірон також учив Ахілла грамоти, астрономії, майстерності цілителя. Найстарша серед дев’яти муз Калліопа навчала хлопця красномовства. Нарешті настав час, коли мудрий кентавр сказав:
– Богосвітлий юначе, ти досяг у навчанні більшого, ніж я очікував! Тобі вчитель уже не потрібен.
Звістка про викрадення Єлени застала Ахілла в батьковому палаці, у місті Фтія. Тоді він мав лише п’ятнадцять років, а вже командував військом мірмідонців, походження яких було таке.
За легендою, бог Зевс, прийнявши подобу орла, викрав німфу Егіну й поселив на пустельному острові Енопія, що нині носить її ім’я. Там і народився в німфи від всевладного бога син, якого назвали Еак. Якось він побачив на стовбурі дуба тьму-тьмущу мурашок, от і попросив батька-громовержця перетворити їх на людей. Відтоді мешканці острова стали називатися мірмідонцями від назви мурашки – «мірмекс».
Фетіда не хотіла, щоб Ахілл брав участь у поході на Трою, бо знала, що він там загине. Та й Аполлон попереджав, що Ахілл довго житиме, якщо не воюватиме з троянцями.
Богиня вирішила переховувати сина у царя Лікомеда і, переодягнувши його в жіноче вбрання, відправила на острів Скірос. Там Ахілл жив серед дочок царя, де всі називали його жіночим іменем Пірра, тобто «руда», бо мав він довге вогненно-ясне волосся.
Коли віщий Калхас напророкував, що Трою греки зможуть зруйнувати тільки за допомогою Ахілла, усі кинулися на пошуки героя. Дізнавшись, де переховується хлопець, відрядили на острів Скірос Одіссея з кількома друзями. Прибувши туди, Одіссей став вимагати в царя Лікомеда видати їм Ахілла.
– Немає тут ніякого Ахілла, – заперечував цар.
– Дозволь, царю, ми його пошукаємо, – попрохав Одіссей.
Та, окрім дівчат, у палаці він нікого не знайшов.
– Справді, царю, тут його немає, але перш ніж поїхати звідси, я хотів би піднести твоїм донькам подарунки, – мовив Одіссей.
Принесли прикраси, заморські сукні. Серед різного краму були щит і спис. Розібрали дівчата, кому що подобалося, тільки Пірра нічого не взяла. Раптом за вікном почулися крики, брязкіт зброї. Рудоволоса дівчина схопила щит і спис і вискочила надвір.
Це Одіссей попросив друзів навмисне зчинити ґвалт у дворі, аби спровокувати Ахілла, бо знав, що той, як справжній герой, не стримається і помчить на допомогу вартовим.
Коли Ахілл прощався з царем Лікомедом, одна з його дочок, Даїдамія, потайки зронила сльозу. Ніхто не здогадався, що б це могло означати. Це була велика таємниця двох закоханих: Ахілла й царівни...
З острова Скірос Ахілл вирушив у Фтію. Старий цар Пелей пишався своїм сином. Він вручив Ахіллу найкращу в світі зброю, подаровану йому богами на весілля. Дісталися хлопцеві й безсмертні коні, яких цареві подарував Посейдон. Під оруду сина батько передав військо мірмідонців.
Фетіда прагнула відмовити сина їхати на війну й відкрила йому таємницю про вразливу п’ятку, але Ахілл і слухати нічого не хотів. Він розмістив мірмідонців на п’ятдесятьох кораблях і разом із найвірнішим другом Патроклом вирушив до гавані міста Авліди, що в Беотії.
Серед видатних героїв, які погодилися взяти участь у поході, був Аякс із острова Саламін, син царя Теламона.
У вузькій протоці біля острова Евбея зібралися на кораблях усі ахейські вожді зі своїм військом (ахейцями називають усіх греків за назвою найбільшого грецького племені).
Тисяча двісті кораблів із тридцяти областей Греції прибули до Авліди. Звідти вони мали вирушити на Трою.
Об’єднаний флот очолив Агамемнон, який належав до великої династія царів і мав навіть скіпетр, викуваний Гефестом.
Троянське військо було малочисельним і значно слабкішим за грецьке. Але троянців захищали неприступні мури, а на чолі війська стояв видатний воєвода Гектор, син Пріама й Гекуби, завжди готовий пожертвувати собою заради батьківщини. За хоробрість його поважали не лише друзі, а й вороги.
Другим серед героїчних захисників Трої вважався безстрашний Еней, син богині Афродіти.
Якщо Гектор був опорою міста Трої, то Еней – душею троянців. Його повсюдно опікувала безсмертна мати.
ЖЕРТВА ІФІГЕНІЇ
Ахейці двічі вирушали з Авліди й спрямовували свої кораблі до Трої. Перший похід був невдалий. Агамемнон вважав, що флот має повести Ахілл, оскільки богиня Фетіда не залишить свого сина в біді. Але іншої думки була Ахіллова мати. Вона не хотіла, щоб син потрапив до Трої, тому спрямувала флот до Місії, де царював Гераклів син Телеф.
Ахейці висадилися на сушу й, гадаючи, що це троянська земля, почали її спустошувати й грабувати.
Битва була нерівна. Цар Телеф у двобої з Патроклом поранив його в руку, але другові на допомогу поспішив син Фетіди. Ахілл списом поранив Гераклового нащадка в ногу й змусив його відступити.
Дізнавшись зрештою, що це не Троя, ахейці покинули землі царя Телефа.
Страшна буря, яка застала флот у відкритому морі, зруйнувала плани ахейців і змусила їх повернутися додому. Залишки флоту прибило знову в Авлідську гавань.
Минуло два роки, як Паріс викрав спартанську Єлену. Здавалося, всі пристрасті вгамувалися. Одначе не міг заспокоїтися Менелай. Він їздив від одного царя до іншого й умовляв відновити похід. Але ніхто не міг показати їм шлях до Трої.
Тільки Одіссею було відомо, що Телеф, одружений на дочці Пріама, знає цей шлях. Але ж він зачаїв на ахейців образу.
Тим часом Телефа мучила рана й він мусив приїхати до Мікен, де царював Агамемнон, оскільки провісник повідав йому: «Тільки той, хто завдав тобі рани, зможе її залікувати».
Агамемнон гостинно зустрів гостя, посадив за стіл, а потім розпитав, що його привело до Мікен. Гераклів син попросив, щоб цар покликав Ахілла.
Ахілл на виклик головнокомандувача не з’явився. Він не хотів допомагати Телефу, котрий поранив у битві його найкращого друга Патрокла.
Тоді кмітливий Одіссей зішкріб із вістря Ахіллового списа трохи іржі й посипав рану Телефові.
– Невдовзі ти одужаєш, – мовив він, – а тепер твоя черга показати нам безпечний шлях до Трої.
– Гаразд, – погодився Телеф, – шлях до Трої я вам покажу, але воювати проти свого тестя не буду.
На цьому й домовилися.
Усе було готове до походу, але флот не залишав гавані вже багато днів. Стояла безвітряна погода.
– Як довго це триватиме? – перепитували ахейці один в одного.
– Мабуть, боги не хочуть нам допомагати, – говорили інші.
– Нам треба розходитися по домівках! – вигукував дехто.
– Запитаймо нашого віщуна Калхаса: що він порадить?
Калхас не забарився з відповіддю.
– Богиня Артеміда, – мовив він, – давно гнівається на Агамемнона. Вона частенько виконувала його прохання, але жодного разу він не підніс їй жертви. Цар дуже її розлютив, коли убив оленя і вихвалявся, що з такої відстані навіть Артеміда не влучить. Терпець Артеміді геть увірвався, коли він убив її улюблену козулю. Тоді ж Агамемнон присягнув, що принесе богині в жертву те найкраще, що народиться в його царстві. Повернувшись із полювання, цар довідався, що в нього народилася дочка Іфігенія. Тож нею Агамемнон повинен був пожертвувати, але й досі не виконав обіцяного. Якщо ж він нарешті виконає свою обіцянку зараз, Артеміда надішле вітер, який напне вітрила наших кораблів, і ми зможемо пливти до Трої.
Цар Агамемнон боявся, що його дружина Клітемнестра не витримає такого горя.
– Я на таку жертву ніколи не піду! Дочка – моя єдина радість! – спохмурнів він.
Але в голосі Агамемнона вчувалися нотки вагання, тому ахейці почали наполягати:
– Не підкоришся богині, – ми оберемо іншого головнокомандувача, який поведе флот!
– Оберімо мудрого Паламеда!
Для самолюбного Агамемнона це було великим ударом.
– Якщо вашим головнокомандувачем стане Паламед, тоді моєї ноги тут не буде!
– Я теж повертаюся додому, – занепокоївся Одіссей.
– Одіссею, не гарячкуй, – втрутився Менелай. – Я також не хочу, щоб нами командував інший. Але Агамемнон сам повинен прийняти рішення.
– Послухай, Агамемноне, – знову заговорив Одіссей. – Спершу я теж не мав бажання допомагати Менелаю. Але коли дав слово, то дотримаю його. Я сам батько і добре тебе розумію; але коли то воля богині, ми нічого не вдіємо. Напиши Клітемнестрі листа, щоб вона прислала Іфігенію начебто для заручин із Ахіллом. Але нехай царівна прибуде без матері.
– Якщо він не хоче, я напишу цього листа, – сказав Менелай. – Треба лише його підпис.
Що було діяти Агамемнону?! Він тремтячою рукою підписав написане Менелаєм по-слання Клітемнестрі. Листа відправили гінцем негайно.
Залишившись на самоті, Агамемнон довго журився. Потім схаменувся, узяв чистий аркуш паперу й написав: «Клітемнестро, не присилай доньки. Весілля не буде». Потому, покликавши іншого гінця, вручив йому таємне послання.
– Бери мою колісницю і мчи до Мікен, – наказав. – Віддаси листа цариці й мерщій повертайся в табір.
Менелай розгадав задум брата й, перестрівши гінця по дорозі до міста, відібрав послання. А через два дні Менелай сам прийшов до Агамемнона й розповів про те, як він перехопив таємного листа. Цар розгнівався, але Менелай присоромив його:
– Відтепер ти мені не брат! А ще звешся Великим Царем! Ти станеш посміховиськом для всіх ахейських вождів. Хіба пробачать вони, якщо похід, який може принести їм славу і багату здобич, зірветься?
Агамемнон був у відчаї і ледве спромігся вичавити із себе:
– Іфігенія – усе, чим я дорожу в житті!
Невдовзі прибула в Авліду донька Агамемнона в супроводі матері й двох подруг. Це ускладнювало здійснення задуманого.
Донька була щаслива, що незабаром одружиться з Ахіллом. Тільки герой ні слухом, ні духом не відав про це. Коли ж син Фетіди завітав до шатра, Клітемнестра одразу впізнала героя.
– Ми приїхали з донькою на прохання Агамемнона. Він написав нам, що хоче віддати її заміж за… – почала цариця.
– Хотілося б побачити того щасливця, – мовив Ахілл.
Клітемнестра зніяковіла. «Хіба він не знає?» – подумала вона.
Іфігенія зі слізьми на очах побігла до подружок.
– Що тут діється? Чого нас викликав цар? – розгубилася Клітемнестра.
– Не знаю, – відповів Ахілл.
Клітемнестра покликала слугу чоловіка, і той розповів усю правду.
– Я не допущу, – вигукнув Ахілл, – щоб цар прикривався моїм іменем! Не дам Іфігенію на поталу! Хай краще не буде походу!
У цей час нагодилася царівна.
– Я все чула, – тихо мовила вона. – Не побивайся, мамо, батько мене любить і нікому не дозволить скривдити.
Коли до них наблизився Агамемнон, Іфігенія кинулася йому на шию. Міцно обнімаючи й плачучи, вона примовляла:
– Тату, ти мене врятуєш?
Але цар мовчав.
– Знаю, що ти любиш її понад усе на світі, – втрутилася Клітемнестра. – Невже ти не зарадиш лихові?
– Ні! – сказав, наче відрубав, цар. – На мене ображена богиня Артеміда, бо я завинив перед нею.
– Ще не все втрачено. За тебе заступиться Ахілл, – мовила Клітемнестра.
– Заждіть! – раптом втрутилася Іфігенія. – Я сама піду на вівтар богині Артеміди. Я повинна допомогти ахейцям захопити неприступну Трою. Це справа не тільки їхня, а й моя. Хочу, щоб вони повернулися до Греції переможцями. Нехай їм дме попутний вітер.
– Іфігеніє, – знічено мовив Ахілл, – саме зараз я відчуваю, що втрачаю щось найдорожче. Я покохав тебе всім серцем за цей короткий час.
Іфігенія спалахнула від щастя, але стримала свої почуття і, попрощавшись з усіма, пішла за батьком.
Убита горем цариця сховалася в шатрі, щоб не бачити жахливого жертвоприношення.Вечоріло, коли до Клітемнестри прибіг вірний її слуга.
– Царице! – кричав він. – Сталося диво!
Клітемнестра вийшла з шатра. Повіяв свіжий вітер.
– Якби сталося диво, мені сказала б про це сама Іфігенія.
– Її забрала до себе богиня! Коли царівна підійшла до жертовника, ми потупили очі, щоб не бачити, як вона вмиратиме. Аж раптом почули: «Диво!» Коли підвели голови, побачили, що там, де стояла Іфігенія, тремтить олень. Калхас тоді промовив до нас: «Ахейці, богиня не хоче освячувати свій вівтар безневинною кров’ю шляхетної дівчини. Артеміда відправила Іфігенію в країну Таврів, де вона буде її жрицею. Гляньте: здійнявся попутний вітер. Тож вирушаймо на Трою!»
Країна Таврів, де поселилася Іфігенія, – це сучасний Крим, який греки називали Тавридою.




ПРОРОЧИЙ ЗНАК
Верховний вождь Агамемнон почав готувати військо до нового походу на Трою. Під великим платаном біля джерела ахейці перед виступом приносили в жертву богам биків. Раптом з-під коріння платана виповзла велика змія з червоною спиною. Вона піднялася по стовбуру вгору, до самої верхівки, де горобчиха годувала своїх восьмеро горобенят. Проковтнувши горобенят і горобчиху, змія враз закам’яніла. Віщун ахейського війська Калхас розтлумачив побачене так: «Це знак громовержця – дев’ять років Троя триматиме облогу, а на десятий рік місто впаде».
Спочатку флот вирушив на острів Делос, батьківщину Аполлона й Артеміди, щоб запастися харчами. Островом правив Аній, син Аполлона. Він гостинно зустрів Агамемнона й інших ахейських вождів. Цар мав сина і трьох дочок: Спермо, Елаїду та Ено. Дівчата служили жрицями в Діоніса. За їхні старання бог наділив царівен неабияким хистом: усе, до чого торкалася Спермо, оберталося на зерно; усе, до чого торкалася Елаїда, перетворювалося на олію; усе, до чого торкалася Ено, ставало вином.
Аній, як і Калхас, мав дар пророка. Він підтвердив, що Троя впаде на десятий рік. Цар запропонував ахейцям пожити в нього на острові дев’ять років.
– Ви будете жити в достатку завдяки здібностям моїх дочок. А на десятий рік пливіть, завойовуйте Трою.
– Ні! – твердо відповів Агамемнон. – Ми продовжимо похід!
Не повірив Агамемнон Анію, але все ж, боячись, що харчів, яких вони тут набрали, не вистачить на десять років, наказав Менелаєві й Одіссею викрасти трьох царевих доньок.
Діоніс, якому жриці служили вірою і правдою, вирішив урятувати їх од рабства. Коли Спермо, Елаїду й Ено завели на корабель, бог перетворив їх на голубок.
Голубками вони повернулися на острів Делос. Відтоді на Делосі обожнюють цих птахів.
Наступну зупинку ахейці зробили на острівці Неа. Цариця Хріса зі своїм флотом стерегла морські води біля Троади й вузької протоки Геллеспонт. Щоб завоювати прихильність цариці й продовжити плавання до Трої, ахейці мали принести жертву богині Афіні. Цей вівтар звів Ясон зі своїми друзями-аргонавтами, коли плив до Колхіди. Тут складав жертви й Геракл перед походом на Трою, щоб помститися Лаомедонту за образу.
Друг Геракла, фессалійський лучник Філоктет, знав, де знаходиться цей вівтар. Коли ахейці прибирали вівтар, зі старого зілля виповзла гадюка й ужалила Філоктета в ногу. Він мучився від болю, а друзі не знали, чим йому допомогти. Нарешті, за порадою Одіссея, ахейці покинули Філоктета на пустельному березі острова Лемнос. Дев’ять років довелося бідоласі страждати тут на самотині, аж поки ахейцям не напророчили, що Трої їм не взяти без стріл, скроплених отрутою Лірнейської гідри, які Геракл подарував Філоктету.
По дорозі до Трої, коли ахейці штурмували острів Тенедос, Ахілл убив його володаря – велетня Тена. Він запізно довідався, що Тен – син Аполлона. Тільки після скоєного герой пригадав материне напучування: «Будь обачним: не вбий ненароком Аполлонового сина. Бог тобі цього не пробачить нізащо!»
Перш ніж нападати на Трою, ахейці спробували залагодити суперечку мирним шляхом і відправили до міста на перемовини Менелая, Паламеда й Одіссея. Гостей приязно зустрів Антенор, радник царя Пріама. Почастувавши прибульців, він у супроводі своїх дванадцятьох синів відвів їх до царського палацу.
Першим заговорив Менелай. Цар Спарти розповів присутнім, як він гостинно приймав у себе вдома Паріса і, зрештою, чим той йому віддячив. Менелай вимагав повернути Єлену й коштовності, які Паріс також викрав.
– Скажи краще, як поживає моя сестра Гесіона?! – спалахнув Пріам. – За яким правом її утримують багато років у полоні на острові Саламін? Вимагаєте справедливості, а самі чините несправедливо.
– Ти маєш бути вдячним Гераклові, що він врятував твою сестру від смерті, а твій батько Лаомедонт обдурив його і не віддав обіцяної нагороди. Чи, може, ти забув, що Гесіона стала дружиною Теламона заради твого ж благополуччя?
Потім узяв слово Одіссей. Він виголосив палку промову, говорив мудро, проникливо. А на закінчення сказав:
– Мир – це хліб і сіль, любов і благодать, а війна несе безнадію і смерть! Давайте ж розійдемося мирно.
Декого з троянців слова Одіссея розчулили. Хтось навіть почав засуджувати Паріса, але втрутився Пріам.
– Я не віддам Єлени, – гарячкував цар, – вона – подарунок божий і не лише для царевича, а й для всієї Трої.
– Не віддамо! – загукали брати Паріса.
– Послухайте-но, – почав радник Антенор, – через безглузду примху царевича ми можемо втратити місто й погубити його мешканців.
Паріс і його брати ледь не спопелили радника гнівними поглядами. Той одразу замовк.
Наперед вийшов царевич Гелен, котрий, як і його сестра Кассандра, був наділений здібністю провіщати:
– Ми зметемо ахейців з нашої землі, а потім знищимо їхні міста. І тоді Троя стане ще сильнішою!
Це говорив не сам Гелен. Богиня Гера його вустами провокувала троянців на бій з ахейцями. Наперед із мечем вискочив Деїфоб, показуючи приклад своїм братам.
– Смерть ворогам нашим! – загукав він.
Та дорогу йому заступив царський радник:
– Не смійте! Горе всім вам, коли ви порушите святі закони гостинності!
На допомогу Антенору прибігли всі його сини.
– Зупиніться в ім’я богів! – гукнув Пріам до своїх дітей.
– Відступіть! – підтримав батька Гектор. – Не опускаймося так низько.
Антенор провів ахейців до корабля і, прощаючись із ними, сказав:
– Я захистив ваші права, а тепер мені час захищати свою батьківщину, якщо навіть це коштуватиме мені життя.
ПЕРШИЙ БІЙ
Коли ахейський флот причалив до берегів Троади, там на них уже чекали троянці на чолі з Гектором. Він вирізнявся з-поміж усіх сяючою зброєю і шоломом, прикрашеним султаном з кінського хвоста.
Агамемнон тим часом наказав війську негайно зійти з кораблів. Усі воїни знали пророцтво, яке попереджало: «Хто перший ступить на троянську землю, той перший і загине!»
Був серед ахейців Протесілай. Батько героя, цар Іфікл, відрядив його на війну разом з молодшим братом Подарком і сорока кораблями. Саме Подарк хотів вступити першим у бій, але його зупинив Протесілай.
– Я – старший, і боги мені вготували таку долю, – спокійно мовив він. – Мені суджено прославити наш рід, а ти після війни повернешся додому й доглядатимеш наших стареньких батьків.
Протесілай уже приготувався зіскочити з корабля на берег, та на мить затримався. Він раптом згадав свою молоду дружину Лаодамію, старого батька і свій недобудований дім.
Його випередив Одіссей.
Передбачливий цар Ітаки, перш ніж стати на землю, кинув собі під ноги щит. Стоячи на ньому, Одіссей почав голосно закликати до бою.
Протесілай, який стрибнув одразу за Одіссеєм, ринувся назустріч троянцям. Одним за одним падали мертвими захисники Трої. Відступив під натиском героя навіть Гектор. Та його довжелезний важкий спис усе ж смертельно поранив Протесілая.
Услід за Протесілаєм на берег, як мурашки, висипали ахейці. Розгорілася кривава битва. Мужньо захищали рідну землю троянці. Гинули сотнями воїни з обох сторін. Раптом Ахілл зустрівся у двобої з Кікном, сином Посейдона, котрий уже встиг покласти багато ахейців. Гектор сподівався, що той здолає Ахілла, але ні списи, ні мечі не могли виявити переможця. Тоді герої зчепилися врукопашну. Довго вони тягали один одного по землі, аж ось Кікн відчув, що перемога на боці Ахілла, і звернувся до Посейдона:
– Батьку, зроби так, щоб моє озброєння не дісталося Ахіллу!
Посейдон почув благання сина й перетворив його на великого білого птаха, який здійнявся високо в небо і зник. Цих птахів стали називати кікнами, або ж лебедями.
Ахіллова перемога надихнула ахейців, і вони величезною лавою пішли в наступ. Гектор зрозумів, що троянцям не витримати такого грізного натиску, і дав команду сховатися за неприступними стінами міста. Зачинились величезні фортечні брами, і троянці, забравшись на мури, зверху засипали ахейців стрілами.
Агамемнон радів цій перемозі, адже вони закріпилися на березі Троади. Перша битва завершилася, і ахейці зробили благородний вчинок, дозволивши троянцям забрати з поля бою загиблих героїв і поховати їх із почестями.
Наступного дня ахейці витягли кораблі на сушу. На узвишші звели шатро для Агамемнона. Звідси добре було видно все ахейське військо. По один бік від головнокомандувача розташувався табір на чолі з Ахіллом, по другий – табір на чолі з Аяксом. Одіссей поставив свій намет поруч із шатром Агамемнона, щоб бути поближче до того місця, де обговорювалися питання стратегії війни, адже з його думкою ахейські вожді рахувалися.
Коли отаборилися, Агамемнон скликав військову раду.
– Троянці виснажені, вони довго не витримають, – забувши про пророцтво, не вгавав Агамемнон. – Поки вони чекають на підмогу, нам треба діяти швидко.
Усі погодилися. Але ні перша, ні друга, ні третя спроби штурму не дали результату. Мури, зведені колись богами Аполлоном і Посейдоном, були неприступними. Стріли, мов чорні хмари, летіли туди-сюди. Вигідніше становище було у троянців, які стріляли з бійниць.
Ахейці збагнули, що легко міста їм не взяти, і вирішили заморити троянців голодом. Почалася багаторічна облога столиці Троади. Минав час, і ахейців самих почав доймати голод. Дедалі частіше вони згадували пророцтво, що доведеться їм тут страждати цілих десять років.
Інше пророцтво знали троянці: їхнє місто не загине доти, поки лишатиметься живим Троїл, наймолодший Пріамів син. Через п’ять років йому сповниться двадцять, і він стане сильнішим від самого Гектора. Про це пророцтво довідався й Ахілл. Він вистежив юного Троїла, коли той супроводжував сестру Поліксену до священного джерела. Царевич завчасно помітив Ахілла і стрімголов помчав на коні до вівтаря Аполлона, щоб знайти там захист; а царівна заклякла на місці й з переляку навіть випустила амфору з рук.
– Яка красуня! – вихопилося в Ахілла, і він мимоволі зупинився.
Та отямившись, Ахілл погнався за Троїлом. І коли той майже дістався вівтаря, спис героя наздогнав царевича. Довго оплакували троянці смерть Троїла, врешті змирилися з думкою, що на все є воля богів.
Невдовзі Ахілл полонив іншого Пріамового сина, царевича Лікаона, і віддав його в рабство своєму другові Евнею, сину Ясона й Гіпсіпіли, цариці острова Лемнос. Але троянцю вдалося втекти з острова додому.
Облога Трої тривала. Ахейцям, щоб якось виживати, довелося здійснювати походи на малоазійські міста, розташовані на берегах Егейського моря, а також у Фракії. Сам лише Ахілл захопив двадцять три такі міста. Та в одному поході він отримав гідну відсіч. Довго тривала облога міста Моненія – високі фортечні мури виявилися неприступними. Син Пелея уже хотів вертатися ні з чим, аж раптом з муру якась дівчина кинула яблуко, на якому було написано: «Не відступайте – місто незабаром здасться, бо вже закінчилися всі запаси води». Коли Ахілл увійшов до міста, дівчина на ім’я Пегаса призналася, що покохала його, ледь побачила з мурів. Великий герой залишився байдужим до дівочої вроди й не подарував їй своєї прихильності. Єдине, чим він їй віддячив, так це перейменував місто на її честь.
Подібне сталося під час взяття міста Метімна на острові Лесбос, коли царівна Пейсідіка тайкома вночі відчинила браму фортеці. Ахілл захопив місто, але не відповів дівчині взаємністю. Вона трагічно загинула.
Ахілл здійснив важливий похід на південний схід Тріади – до Фів. Мужньо чинили опір мешканці міста, царем якого був Еетіон, батько Гекторової дружини Андромахи. У нерівному бою загинули і він, і семеро його синів. Ахілл поховав царя з усіма почестями і насипав над могилою великий курган. Ахейці награбували безліч добра й полонили багато вродливих дівчат, серед них – Хрісеїду, дочку Хріса, жерця бога Аполлона, яка приїхала в Фіви, щоб відправити жертву на вівтарі Артеміди.
Ласою здобиччю для ахейців виявилася і Брісеїда, дочка Брісея, який був жерцем бога Діоніса. Дівчина потрапила до рук завойовників, коли впало місто Лірнесс. Коли ахейці ділили бранок, Ахіллу дісталася Брісеїда, верховному вождю Агамемнону – Хрісеїда.
На підмогу троянцям прибували різні народи: азійці, лікійці, фракійці, пеонійці. Тепер військо Пріама стало сильним, як ніколи.
Виснажені боями ахейці все частіше нарікали на несправедливість, яка панувала в їхньому війську.
– Коли закінчиться ця війна? – говорили одні.
– Ми ніколи не повернемося додому! – в розпачі повторювали інші.
– Вожді дбають тільки про себе! – казали треті.
– І трофеї забирають собі! – підтакували воїни.
Серед ахейських воїнів великим авторитетом користувався Паламед, який їх навчав не тільки військового ремесла, а й читати й рахувати, придумував різні розваги, щоб легше було терпіти злигодні війни. Коли стало сутужно з провіантом, Агамемнон послав Одіссея до Фракії, але той повернувся з порожніми руками. Тоді зголосився Паламед і невдовзі привіз звідти багато худоби, овочів і фруктів. Це зачепило Одіссея за живе. Він досі не міг пробачити Паламедові те, що той силою змусив його до походу.
Одного ранку ахейці вчинили обшук у наметі Паламеда і знайшли там багато золота, а також листа, якого начебто написав цар Пріам: «Я передаю тобі ці дари, Паламеде, як винагороду за твою неоціненну послугу». Паламеда звинуватили у зрадництві й стратили, закидавши камінням. Перед смертю він устиг лише сказати:
– Істино! Ти вмерла першою від мене!
Багато хто не вірив у зраду героя. Серед них були Ахілл і Аякс.
СУПЕРЕЧКА АХІЛЛА Й АГАМЕМНОНА
Якось до табору ахейців прибув жрець Хріс.
– Сину Атрея, Агамемноне, – звернувся він до головнокомандувача. – Прошу тебе, поверни мені любу доньку Хрісеїду. Я готовий віддати за неї багато золота й просити богів, щоб вони допомогли тобі захопити місто Пріама.
– Не треба мені, діду, твого золота! – зневажливо відповів Агамемнон. – Краще йди звідси з миром. Хрісеїду я тобі не віддам!
Ображений жрець, покидаючи ахейський табір, попросив бога Аполлона:
– Великий лучнику, покровителю мого острова! Якщо я гідний жрець твого храму, зроби так, щоб нащадки царя Даная дорого заплатили за мої сльози!
Аполлон почув благання жерця, схопив своє бойове спорядження і подався до ахейського війська. Він став неподалік кораблів і заходився засипати все живе смертоносними стрілами. Це страхітливе побоїще тривало дев’ять днів. Тисячі воїнів загинули з вини пихатого Агамемнона. В ахейському таборі спалахнув мор. Від хвороб вимерли сотні воїнів. Ніхто не знав, коли це горе скінчиться. Тоді Ахілл звернувся до війська з такими словами:
– Ми мусимо повертатися додому, інакше всі тут загинемо. Спитаймо віщуна, як нам бути.
– Щоб умилостивити бога Аполлона, – прорік віщун Калхас, – слід повернути Хрісеїду батькові та ще на додачу послати жерцю Хрісу багато худоби, щоб він здійснив жертвоприношення Аполлонові.
Агамемнон лютував:
– Затямте всі і ти, сину Пелея, – я не віддам Хрісеїди. Це дарунок ахейських вождів. Інакше, Ахілле, тобі доведеться віддати мені свою Брісеїду.
– Це ти, Агамемноне, затям! – спалахнув Ахілл. – Я прийшов тобі на допомогу з великим військом мірмідонців, а не ти до мене. Я заслужив свій трофей. Брісеїда мені люба, тому ти її не отримаєш! Інакше я заберу своїх воїнів і поїду звідси.
– Забирайся геть разом зі своїми мірмідонцями! Я тебе не тримаю! А Брісеїду в тебе відберу, щоб усі знали, хто тут старший.

Ахілл готовий був вихопити з піхов меча, але в цю мить чиясь невидима рука опустилася йому на плече. Ахілл зрозумів, що це була богиня Афіна.
– Ахілле, не гарячкуй, – тихо мовила богиня, – ти знаєш, як ми з Герою тебе любимо! Вирішуй суперечку словами, а не зброєю. Прийде час, і ти отримаєш утричі більше.
– Бачите, син Пелея хоче всіма командувати! Не вийде по-твоєму! – не вгавав Агамемнон.
– Можеш збиткуватися над ким завгодно, тільки не наді мною! – відрізав Ахілл. – Я не радив би тобі мірятися зі мною силою.
Вони довго сперечалися, аж поки Ахіллу це набридло і він пішов до свого шатра.
Агамемнон сприйняв це як свою перемогу. Він наказав Одіссею відвезти красуню Хрісеїду до батька, взявши на корабель сотню биків для пожертви, а через деякий час викликав двох оповісників і звелів:
– Приведіть до мене Брісеїду. Якщо Ахілл не віддасть дівчини, скажете йому, що я з воїнами прийду її відбирати силоміць.
Ахілл, побачивши біля шатра оповісників, одразу ж зрозумів, про що йдеться, і вирішив бути мудрішим.
– Підходьте ближче, не бійтеся, – звернувся він до прибулих, – це нехай Агамемнон мене боїться.
– Великий герою, ми – не своєю волею!
– Гаразд! Я не хочу кровопролиття. Патрокле, – погукав він, – приведи Брісеїду. Нехай ці двоє відведуть її до Агамемнона.
Тим часом Одіссей привіз до жерця Хріса його дочку.
– Принеси в жертву богові Аполлону цих биків, – залишаючи острів, мовив Одіссей. – Нехай він змилостивиться над ахейцями і зробить так, щоб не гинули воїни від моровиці.
Фетіда також не гаяла часу. Тільки-но Зевс повернувся на Олімп, вона схилила його на бік Ахілла. Втрутилася й Гера. Вона хотіла вивідати в Зевса його потаємні думки, на що громовержець відповів:
– Не сподівайся, люба, що я розкрию тобі мої заповітні помисли. Є такі справи, які я маю вирішувати сам.
Зевс довго не міг заснути, обмірковував, як допомогти Ахіллу. Нарешті він придумав. Громовержець викликав до себе бога сновидінь і мовив:
– Оніре, поспіши до сплячого Агамемнона й порадуй його: скажи, що боги погодилися допомогти йому розгромити Трою.
Оманний Онір поспішив до Агамемнона. Втілившись в образ старого Нестора, з думкою якого завжди рахувався син Атрея, бог сновидінь почав умовляти Агамемнона.
– Великий Атріде, прокинься! – казав він. – Коли доля стількох людей залежить він тебе, не можна спати. Вставай! Зевс сказав, що він на нашому боці. Нарешті Троя впаде.
Зрадів Агамемнон новині й наказав оповісникам скликати негайно всіх вождів на раду. Коли всі зібралися біля корабля Нестора, головнокомандувач розповів їм про свій сон і сказав:
– Я хочу перевірити бойовий дух воїнів і дізнатися, чи справді вони здатні воювати до перемоги.
ВЕЛИКА РАДА
За наказом ахейських вождів, ніби бджолині рої, висипали з наметів і кораблів нащадки Данаїв. Коли воїни збилися у величезний натовп, дев’ятеро оповісників почали заспокоювати їх. Агамемнон вийшов наперед і мовив:
– Ахейські герої, воїни бога Ареса! Зевс обіцяв допомогти нам взяти Трою, але війна триває десятий рік, а кінця не видно. До того ж троянцям надійшла могутня підмога. Наші дружини й діти змучилися нас чекати. Мабуть, боги залишили нас, повертаймося у свої сім’ї, на батьківщину!
Зчинився нечуваний лемент, і всі кинулися до кораблів, здіймаючи до неба куряву. Очманівши від радощів, вони силкувалися зіштовхнути кораблі у воду. Бажання повернутися додому було таке велике, що, здавалося, ніхто не зможе зупинити натовп.
У цей час з’явилася Афіна Паллада і, виконуючи настанови батька Зевса, сказала Одіссеєві, що війна закінчиться цього ж дня, якщо ахейці відновлять наступ. Одіссей сповістив про це інших воєвод, і ті швидко зібрали військо.
Був у війську один найзухваліший воїн, горбатий та ще й кульгавий чоловік, якого звали Терсіт. Він постійно галасував і ніколи не дослухався до думок вельмож, але завжди говорив те, що думав.
– Чого ти хочеш, сину Атрея?! – кричав він. – Скажи нам, чого тобі бракує? Чи в тебе мало жінок-полонянок? Чи в тебе мало золота? Досить знущатися з нас! Ахейці, годі його слухати, ну ж бо, їдьмо звідси. Навоювалися! А ти, Агамемноне, залишайся тут зі своїм багатством.
– Не базікай, Терсіте, – втрутився Одіссей. – Ми знаємо, що ти мастак говорити, а діла від тебе, нікчемо, ніякого!
Одіссей вдарив нещасного жезлом і звернувся до воїнів:
– Я не відмовляю вас їхати додому. І хто з нас цього не хоче?! Ми дев’ять років не бачили рідних. Але скажіть мені: хіба після багатьох років страждань можна повертатися додому з порожніми руками? Адже ми всі бачили ту змію в Авліді, що зжерла дев’ять горобців і потім закам’яніла. І Калхас провіщав, що тільки на десятому році ми пограбуємо Трою. Залишаймося тут, о мужні ахейці, й ми захопимо велике місто Пріама!
Слова розсудливого Одіссея змінили настрій воїнів і ахейських воєвод. Богиня Афіна Паллада вселила в їхні душі хоробрість. Агамемнон власноручно приніс у жертву Зевсові п’ятирічного бика. Поруч із ним біля жертовника стояли його брат Менелай, Нестор, критський цар Ідоменей і, звичайно, Діомед з Одіссеєм. Вони набрали в жмені ячменю і приготувалися до молитви. Верховний вождь підніс руки вгору й вигукнув:
– Усемогутній Зевсе, сину Крона, прийми цю жертву і додай сили, щоб я спопелив палац Пріама. Я знищу Гектора і всіх його воїнів ще до сходу сонця!
Зевс прийняв жертву, але тільки не прохання Агамемнона.
Невдовзі широке поле заповнили нащадки роду Данаїв. Кожну фалангу очолював воєвода. Між колонами виднілася висока постать Агамемнона.
Троянці також готувалися до бою. Зевс сповістив їх через вісницю богів, крилату Іріду, що Ахілл не буде підтримувати ахейців у війні. На радощах вони вийшли з міста й вишикувалися перед його неприступними мурами. Поруч з Гектором стояв його брат Паріс. На поясі в нього висів меч, за плечем – лук. Паріс раптом вийшов наперед і, піднявши вгору два списи, вигукнув:
– Хоробрі ахейці, нехай Зевс нас розсудить!
Обидва війська рушили один одному назустріч. Менелай, примітивши Паріса, помчав йому навперейми. Царевич раптом злякався спартанського царя й зник між шеренгами воїнів-троянців.
– Що ж ти ховаєшся за чужі спини?! Треба було думати головою, перш ніж викрадати Єлену! – присоромив брата Гектор.
– Гаразд, – відповів Паріс. – Скажи Менелаєві, що я з ним буду битися один на один. Хто переможе, тому й дістанеться Єлена. І нехай настане мир!
Гекторові сподобалося рішення брата. Він вийшов наперед і оголосив бажання Паріса:
– Нарешті закінчиться війна! Поки буде тривати двобій, нехай ніхто з обох сторін не втручається. Якщо хтось із них загине, це буде воля Зевса. Принесімо одного білого барана в жертву богу сонця Геліосу, другого – Зевсу.
На вежу Західної брами, звідки спостерігали за всіма подіями Пріам, Антенор і Єлена, піднявся троянський оповісник Ідей. Він виголосив:
– О великий царю, троянці просять тебе прийти. У двобої Паріса й Менелая визначиться, кому належатиме Єлена, а потім буде укладено мир.
Схвильований Пріам швидко спустився вниз, сів на царську колісницю й помчав до жертовника, де на нього чекав Агамемнон. Верховний вождь, звертаючись до бога Зевса і всіх олімпійських богів, оголосив умови двобою.
– Одні боги знають, хто з них переможе. Я дуже потерпаю за свого сина й боюся, що в мене не вистачить сил спостерігати за цим дійством, – мовив Пріам. – Краще я повернуся до священного міста.
Тільки-но Пріам від’їхав, як Одіссей і Гектор приготували два жеребки. Кинули їх у мідний шолом, щоб визначити, хто перший метатиме списа. Жереб випав на Паріса. Відміряли відстань, і суперники зайняли свої місця. Першим кинув дротика Паріс, і той відскочив від щита Менелая. Своєю чергою Менелай щосили метнув дротика і також влучив у щит супротивника, але пробив його і розірвав Парісів хітон. Той устиг відхилитися, і це врятувало йому життя. Менелай вихопив меча й щосили вдарив по шолому царевича. Але меч зламався навпіл, і цар шпурнув його геть.
– Зевсе, батьку, ти несправедливий! – вигукнув він.
Менелай не вгавав. Він кинувся на Паріса, схопив за кінського хвоста, що стирчав із шолома, звалив царевича й поволік по землі. Ремінець шолома смертельно здавив Парісові горло. Аж ось наспіла богиня Афродіта. Вона розірвала ремінець, і в руках Менелая залишився лише шолом. Він метнув його у бік ахейців. Хтось із воїнів підняв шолом високо вгору, щоб усі бачили. Менелай вкотре кинувся до Паріса. Але царевича знову врятувала Афродіта. Вона накрила його густим туманом і віднесла до опочивальні Єлени. Менелай не міг збагнути, де подівся Паріс. Він шукав його між троянськими шеренгами, але так і не знайшов. Нарешті вийшов уперед Агамемнон і мовив:
– Троянці, слухайте мене! Ми всі бачили, хто переміг. Тож віддайте нам Єлену й викрадене багатство і нехай настане мир!
Ахейці вигуками підтримали його. Але богиня Гера жадала загибелі Трої.
– Чим завинила перед тобою Троя? – спитав її Зевс. – Ти готова зжерти Пріама і всіх його синів, а також троянців. Твоя ненависть не згасає. Але роби, як знаєш. Колись і я тебе не послухаю і зруйную якесь твоє улюблене місто.
– Мої найулюбленіші три міста: Аргос, Мікени і Спарта. Можеш спопелити їх, якщо їхні мешканці тебе розгнівають. А тепер дозволь мені зруйнувати Трою!
КРИВАВА БИТВА
Зевс попрохав Афіну Палладу влитися в лави троянців і підбурити їх до нових атак. Афіна, прибравши подобу одного із синів троянця Антенора, миттю помчала до троянського війська, знайшла там уславленого лікійця Пандара, котрий не поступався в стрільбі з лука навіть Аполлонові, й прошепотіла юнаку:
– Поціль з лука в Менелая! Та не забудь після війни пожертвувати на мою честь сто биків.
Послухався ватажок лікійців і, помолившись Аполлону, натягнув тятиву. Стріла пробила панцир Менелая, але Афіна не дозволила наконечнику ввійти глибоко в груди. Рана почала кровоточити.
Так Афіна Паллада спровокувала відновлення війни, ставши на бік ахейців.
Боги й люди – усі змішалися в цій битві. На боці троянців бився бог війни Арес. Дім і Фоб, сини Ареса, навіювали воїнам-ахейцям панічний страх. Не обійшлося тут і без Еріди, сестри бога війни, яка, невидима, оскаженіло кружляла над військами, розпалюючи вогонь ворожнечі. Гинули воїни і вожді, царі й царевичі, великі герої. Помста за смерть своїх співвітчизників переросла в жорстоку бійню. Коли ж ахейці, маючи велику перевагу, просувалися все ближче до Трої, раптом з’явився срібнолукий Аполлон і вигукнув:
– Не відступайте, троянці! Тіла ахейців не камінні й не залізні. Та й Ахілл не б’ється серед них.
Почувши слова свого покровителя, троянці зібралися з духом і дали відсіч ахейцям.
Серед ахейців найдужче вирізнявся силою й відвагою Діомед, котрого воліла прославити Афіна Паллада. Пандар, побачивши, як Діомед вбиває одного за одним троянців, вирішив зупинити його. Він випустив стрілу, яка влучила воїнові в плече.
– Герої-троянці, подивіться, – вигукнув Пандар радісно, – я поцілив найдужчого ахейця!
Але син калідонського царя Тідея не впав. Він мужньо тримався на ногах, хоча біль мав нестерпний. Допоміг Сфенел, Діомедів візник, який обережно витягнув стрілу з його тіла.
Тим часом сюди примчала богиня Афіна.
– Бийся, Діомеде! Я наділила тебе надлюдською силою і відвагою! – вигукнула вона. – Ніхто тебе не здолає!
Діомед знову ринувся в бій. Він повергав усіх, кого зустрічав на своєму шляху. Загинули від його рук і обидва Пріамові сини – Ехемон і Хромій.
Забираючи їхню зброю і коней, Діомед раптом помітив Пандара, який мчав сюди на колісниці разом з Енеєм.
– Вони сильніші за нас, – мовив Сфенел, – тікаймо!
– Послухай мене: ти залишайся на колісниці, а я битимуся з Енеєм. Коли ж я переможу, то біжи по його коней. Вони не прості, а безсмертні. Їх колись подарував троянцям Зевс.
Діомед спішився. Еней також скочив з колісниці й, розмахуючи щитом і списом, вигукуючи погрози, приготувався до бою. А Діомед схопив каменюку, яку не змогли б підняти навіть двоє дужих чоловіків, і жбурнув її в Енея. Та, на щастя, вона влучила юнакові лише в ногу. Наспіла Афродіта, щоб урятувати пораненого сина, але Діомед не злякався навіть богині й метнув у неї списа. Він влучив Афродіті в руку, богиня зойкнула від болю і, залишивши сина лежати на землі, подалася на Олімп.
– Доню, не твоя це справа – війна, – розреготався Зевс, аж грім прокотився по небу. – Ти народжена бути покровителькою закоханих. Війна – справа Афіни й Ареса.
Тоді рятувати Енея помчав Аполлон. Але зухвалий Діомед не зважав і на нього. Він намірявся покінчити з сином Афродіти й забрати його зброю.
– Сину Тідея, – гукнув до нього бог-лучник, – схаменися! Облиш Енея. Не забувай, що між вами – смертними і нами – богами є велика різниця.
Діомед відступив. Аполлон відніс Енея на акрополь Трої, де боги швидко його вилікували.
Сфенел усе ж таки встиг заволодіти безсмертними кіньми й відігнати їх до ахейських кораблів.
Розлючений Аполлон розшукав бога Ареса й гукнув обурено:
– Хіба ти не бачиш, що коїть Діомед? Вгамуй його!
Войовничий Арес приєднався до Гектора й Сарпідона, Зевсового сина, воєводи лікійців. Ахейці під їхнім натиском змушені були відступити. У цій сутичці загинув Тлеполем, син Геракла й Астіохи, дочки царя феспротів. Але в останню мить до загибелі Тлеполем поранив Сарпідона списом у ногу.
Одіссей, побачивши, як мертвим упав на землю Гераклів син, вдерся в лікійські шеренги і уклав на місці сімох друзів Сарпідона. Раптом на його шляху виросла постать Гектора. Позаду нього стояв бог війни Арес.
Шестеро воїнів загинуло від рук троянського звитяжця, і становище ахейців знову стало хистким.
Занепокоєна богиня Гера помчала до Зевса. Вона вимагала, щоб Арес покинув поле бою. Громовержець послухався Гери й надихнув на бій богиню Афіну Палладу. Вона допомогла Діомедові поранити самого Ареса, і той, засоромлений, покинув битву.
ГЕКТОР І АНДРОМАХА
Гектор розумів, що сили троянців тануть, тому вирішив повернути на поле бою Паріса. Дорогою до палацу він перестрів схвильованих троянських жінок і заспокоїв їх. Потому розшукав матір.
– Мамо, – попросив царицю, – разом із жінками здійсни жертвоприношення у храмі Афіни Паллади, а я тим часом спробую умовити брата приєднатися до війська і розшукаю свою дружину. Можливо, це буде наша остання зустріч.
Проте богиня Афіна не прийняла дарів, принесених троянками, а відтак відмовилася стати захисницею їхніх чоловіків і синів.
Гекторові не довелося довго вмовляти Паріса.
– Моя рана вже загоїлася, – відповів він. – Я тільки одягну обладунки й наздожену тебе.
Гектору кортіло побачитися з дружиною Андромахою, але він ніяк не міг її знайти. Засмучений, він рушив до Західних воріт, коли раптом позаду почув голос:
– Любий, зачекай!
Гектор обернувся. Перед ним стояла дружина із сином Астіанактом на руках.
– Коханий чоловіче, хоробрість тебе погубить! Я боюся, що невдовзі стану вдовою. Від меча Ахілла загинули мій батько і брати. Матір погубила Артеміда. Ти мені – батько, мати і брат, ти – моя друга половина. Не залишай сина сиротою. Будь із нами, а військо направ до старої смоківниці, нехай захищає найслабкіше місце у фортеці, стіну, яку будував Еак, Ахіллів дід. Уже тричі воїни Агамемнона намагалися зруйнувати її.
– Моє місце попереду війська. Знаю, коли священне місто захоплять, настане велике горе для всіх троянців. Найдужче лякає те, що якийсь ахейський воїн забере тебе в рабство. Мене мучить думка, що там, на чужині, ти проливатимеш гіркі сльози, тяжко працюючи, і кожен заглядатиме в твої заплакані очі й глузливо казатиме: «Ось дружина Гектора, знаменитого троянського воїна». Краще загинути од руки ахейця, аніж чути твоє ридання.
Потім Гектор простягнув руки до сина. Але блиск шолома і пучок кінського волосся, що стирчав з нього, налякали хлопчика. Це розсмішило подружжя. Гектор зняв шолома, поклав його на землю, взяв на руки Астіанакта і підняв над головою.
– Зевсе, зроби так, щоб мій син був найдостойнішим серед троянців, став їхнім мудрим царем! Нехай – о безсмертні боги! – радіє його мати, коли він повертатиметься переможцем після кожної битви!
Гектор віддав сина дружині, поцілував її заплакані щоки, одягнув шолом і пішов. По дорозі він зустрівся з Парісом, разом вони влилися в бойові ряди троянців.
Великих втрат зазнавали обидва війська. Здавалося, кровопролиттю не буде ні кінця, ні краю. Віщий Гелен порадив Гектору викликати когось із ахейців на герць і в такий спосіб припинити криваву різню.
– Твій смертний час ще не настав, – запевнив він брата. – Ти, Гекторе, переможеш у двобою!
Гектор, виставивши довжелезного списа вперед, промчав уздовж рядів троянських воїнів. Він подав усім знак припинити бій. Те ж зробив і Агамемнон.
Тоді Гектор виголосив:
– Слухайте всі, що мені підказує серце! Я викликаю на поєдинок будь-кого з ахейців. Хто отримає перемогу, той нехай забере зброю переможеного, але тіло поверне землякам, щоб його поховали, як героя.
Першим зголосився Менелай. Але Агамемнон не хотів смерті свого брата, адже з Гектором битися було небезпечно.
Погодилися на герць дев’ять воїнів: Агамемнон, Діомед, обидва Аякси, Ідоменей, критянин Меріон, Одіссей, Евріпіл і Тоант.
Кинувши жереби до свого шолома, Агамемнон вигукнув:
– О, батьку Зевсе, зроби так, щоб жереб випав на Аякса або Діомеда, – нехай Гектор тремтить від страху!
Жереб випав на велетня Аякса, сина Теламона. Усміхнений герой вийшов уперед з гордовито піднятою головою. Серце в Гектора закалатало, але він не відступив. Аякс запропонував йому першим кинути списа. Але спис троянського вождя відскочив від велетенського щита Аякса. Метнув спис ахеєць і пробив щит супротивника. Гектор встиг ухилитися, врятувавшись від смерті. Підхопили герої свої списи з землі й знову метнули їх по черзі. Цього разу вістря Гекторового списа зігнулося об щит Аякса, Аяксів спис зачепив шию Гектора. Герой не зважив на кров, що виступила з рани, схопив величезний камінь, жбурнув щосили і влучив у щит Аякса. Теламонів син метнув у відповідь ще більшого каменя й також попав у щит супротивника, але удар був такий сильний, що Гектор звалився на землю. Аполлон, який стежив за двобоєм, допоміг троянцю швидко звестися на ноги. Герої вихопили мечі, але в цю мить з’явилися оповісники: Талфібій від Агамемнона та Ідей від Пріама.
– Зупиніться! – вигукнув Ідей. – Бій показав, що Зевс любить вас обох однаково. Невдовзі ніч, усім слід відпочити.
Двобій припинили. Герої сховали в піхви свої мечі й подали один одному руку.
– А тепер обміняймося подарунками, – запропонував Гектор, – щоб люди колись сказали: «Вони були справжніми воїнами і залишилися друзями».
Він подарував свого меча, оздобленого сріблом. Аякс вручив Гекторові пояс, облямований пурпуром.
Уночі ахейські вельможі зійшлися на раду. Мудрий Нестор напоумив їх звести величезну стіну, яка захищала б ахейське військо на відкритій рівнині.
Радилися і троянці. Усіма шанований Антенор наполягав повернути ахейцям Єлену разом із викраденими багатствами. Але Паріс не погоджувався:
– Я готовий віддати Менелаю всі його скарби, ще й своїх додам, але тільки не Єлену!
– Нехай буде так! – підтримав сина Пріам. – Уранці відішлемо Ідея до Агамемнона, щоб сповістив про наше рішення. Якщо ахейці не пристануть на нашу пропозицію, то проситимемо їх хоча б призупинити війну для поховання загиблих.
Коли Ідей повідомив ахейцям остаточне рішення троянських вождів, Діомед вигукнув:
– Не діждуться! Битимемось до перемоги!
– Послухай, Ідею, – мовив Агамемнон, – перекажи Пріамові, що ми даємо згоду лише на поховання мертвих.
Наступного дня троянці й ахейці снували по полю бою, розшукуючи своїх полеглих воїнів.
Ахейці ж не гаяли часу й за одну ніч звели з товстелезних колод неприступну стіну з баштами. Перед стіною вони викопали глибоченні рови.
А Зевс тим часом скликав до себе богів:
– Боги, слухайте моє веління: ніхто з вас відтепер не повинен допомагати ні троянцям, ні ахейцям. Хто ж не скориться, того чекає Тартар. Це, як ви знаєте, трохи глибше від підземного царства Аїда.
Перелякалися боги. Вони добре знали вдачу громовержця. А Зевс подався на гору Іда і там, умостившись зручненько, став чекати початку бою.
Рано-вранці два війська знову виступили одне проти одного. Зевс, не довго думаючи, спрямував у ахейських воїнів свою грозову блискавку. Для них це було страшне знамення. Троянці, як за командою, кинулися вперед, і нащадки Даная вдалися до втечі. Біда була тим, хто не міг швидко бігти. Гірка доля спіткала старого Нестора, коли стріла Паріса влучила в ногу його коня. Він просив допомоги, але ніхто старого не чув. Навіть Одіссей промчав повз нього. У цю мить спантеличеного Нестора помітив Діомед.
– Залазь швидше на мою колісницю! – гукнув він, не зважаючи на гнів громовержця. – У мене безсмертні коні!
Скочив Нестор на колісницю, забрав у Діомеда віжки і хльоснув коней батогом. Божественні коні рвонули з місця. Коли Гектор погнався за втікачами, Діомед щосили метнув у троянця списа, але влучив у візника. Засмучений смертю напарника, Гектор відступив. Цим скористалися ахейці і, розвернувши своїх коней, помчали навздогін. Здавалося, що зараз вони розтрощать Гекторову колісницю. Але Зевс пошпурив блискавку під ноги коням. Нестор з переляку навіть випустив віжки і вигукнув:
– Діомеде, Зевс вимагає, щоб ми тікали звідси!
– Ні! Нехай краще мене поглине земля, аніж я допущу, щоб Гектор гнав ахейців до моря.
Але старий його не слухав. Він уже розвернув колісницю.

ГЕКТОР ПЕРЕСЛІДУЄ АХЕЙЦІВ
Діомед тричі наказував Нестору розвернути коней для наступу. І тричі гримав із-під небес Зевс, показуючи, що сьогодні перемога буде за троянцями.
– Послухайте, троянці, дарданці й лікійці! Зевс на нашому боці! Уперед – через рів! Відтіснімо ахейців до моря і спалімо кораблі! – не вгавав Гектор. – Ця ніч буде остання для них на троянській землі!
Але можновладна Гера тайкома від інших богів допомагала ахейцям, надихаючи їх на бій. Найбільше відзначився Тевкр, брат великого Аякса, неперевершений стрілець з лука. Сховавшись за братів щит, Тевкр час од часу випростувався і пускав свої смертоносні стріли у троянських воїнів. І це тривало доти, аж поки він роздратував Гектора, убивши його візничого. Розлючений Гектор зіскочив з колісниці, схопив каменюку, щосили жбурнув її в хлопця і влучив йому в руку. Удар виявився таким сильним, що Тевкр випустив лук і скорчився від болю. Аякс прикрив брата щитом, а тим часом підбігли двоє ахейців, щоб забрати з собою пораненого.
Зевс додав нової сили троянцям, які вже билися біля укріплення ахейців. Під великим натиском ті були змушені тікати на кораблі і звідти відбиватися. Тільки владарка ніч, огорнувши все темрявою, врятувала ахейців.
Агамемнон зібрав вождів на раду.
– Ми втратили багато воїнів, – заговорив він. – Якщо Зевс хоче, щоб ми покинули троянську землю й повернулися додому, то так і вчинимо.
– Не смій таке казати! – перебив його Діомед. – Данайці не такі боягузи, як ти думаєш. Можеш сідати на свій корабель і тікати. Якщо навіть залишуся лише із Сфенелом, я битимусь до кінця, поки не впаде Троя.
Усіх підбадьорили слова Діомеда.
– Сину великого Тідея, ти мужній воїн і кажеш правду, – втрутився Нестор. – Однак Агамемнон зробив велику помилку, посварившись з Ахіллом. Без нього нам не перемогти.
Агамемнон пообіцяв повернути Ахіллові бранку Брісеїду, долучивши великі скарби, аби лиш той допоміг подолати троянців.
– А як повернемося на батьківщину, я віддам за нього заміж одну зі своїх дочок і подарую сім найбагатших міст.
Агамемнон послав до героя Фойнікса, Аякса та Одіссея, щоб вони переказали обіцянки, але син Пелея був невблаганний.
– Якщо Агамемнон віддасть мені все, що має, і навіть багатства єгипетських Фів, – глузливо відповів він, – я все одно не пристану на його вмовляння.
Наближалася північ, але ахейським вождям було не до сну. Вони поглядали в бік чужого табору, прислухалися до веселого гомону троянців. Мудрий Нестор запропонував:
– Нехай Діомед і Одіссей зроблять вилазку до троянського табору, щоб вивідати розташування війська, настрій серед воїнів, а потім приймемо остаточне рішення.
На півдорозі Діомед захопив у полон троянця Долона, який також мав завдання вивідати все про ахейців. Долон благав не вбивати його, за що порадив ахейцям викрасти у фракійського царя Реса коней, які бігали швидше вітру. Одначе це не врятувало йому життя.
Діомед доручив Одіссею викрасти коней, а сам, пробравшись до троянської застави, убив дванадцятьох воїнів і самого царя Реса, що міцно спали. Герой розходився так, що вже не міг зупинитися. Та нагодилася богиня Афіна й порадила йому відступити, поки троянці не довідалися про його подвиги.
На світанку Зевс послав Еріду, богиню розбрату, розпалити нову битву. Першими рушили ахейці й відтіснили троянців від кораблів, не відаючи, що для них на цей раз приготував володар Олімпу. Мужньо бився Агамемнон, багато троянців полягло від його рук, поки не поранив його в руку Коон, син Антенора. Головнокомандувач ахейського війська змушений був покинути бойовище.
Зевс робив усе, щоб виснажити ахейців. Багато воїнів вдалися до втечі. Тільки досвідчений Одіссей не відступав. Оточений троянцями, він бився, наче розлючений звір. Чотирьох здолав одразу, вбив хороброго Харопса, який бився пліч-о-пліч із братом Сокосом. Сокос, утікаючи від переслідування, поранив Одіссея списом у бік. Цар Ітаки з останніх сил кинув свого списа навздогін Сокосу, і троянець упав на землю мертвим. На крики пораненого Одіссея поспішили Аякс і Менелай. Аякс прикривав собою Одіссея, Менелай виніс його з бою. Аякс готовий був поквитатися з троянцями за скривдженого Одіссея. Але Зевс наддав хоробрості троянцям, і ті напосіли на Аякса з такою силою, що він змушений був відступити.
– Троянці, – вигукнув Гектор, – Зевс на нашому боці! Уперед через рів! Здолаймо укріплення й спалімо кораблі!
Бій був не на життя, а на смерть. Ані троянці не могли захопити ахейські кораблі, ані ахейці не могли відтіснити троянців. У цю мить у небі з’явився орел, тримаючи в кігтях гадюку. Раптом гадюка вжалила орла і той випустив її з міцно стиснутих пазурів просто на троянців. Віщун троянського війська Полідамант пояснив Гектору:
– Цей знак подає нам Зевс. Якщо орел не поніс гадюку своїм дітям, – значить, ми не повинні штурмувати стіну й палити кораблі.
– Міг би мені цього не казати, Полідаманте. Я не вірю в пророцтва і твердо знаю, що треба боронити свою батьківщину!
З цими словами Гектор помчав уперед, за ним з вигуками – троянці. Більшість із них дерлися на стіну й люто билися.
Ахейці не поступалися хоробрістю. Аякс і Тевкр, бачачи, як тяжко доводиться афінянам обороняти свої вежі, поспішили на допомогу.
Громовержець супроводжував поглядом Гектора аж до центральної брами. Під великим натиском троянців ахейці знову відступили до кораблів.
Зевс сидів на горі Іда й не приховував своєї радості, бо домігся того, чого хотів.
А Посейдон тим часом вирішив допомогти ахейцям. Він прибрав подобу віщуна Калхаса і, налаштувавши войовниче обох Аяксів, спрямував їхню силу проти Гектора.
Гера й собі вирішила долучитися до Посейдона. Вона хитрістю, за сприяння бога сну Гіпноса, приспала свого чоловіка. Афіна ж повела на бій головнокомандувача Агамемнона з військом. Шаленіли від завзяття обидва Аякси, Тевкр, Менелай і Антілох, син Нестора.
Гектору, Енеєві й Парісу не вдавалося стримати натиск ахейців. Найдужче лютував велетень Аякс. Він поранив списом Гектора, той упав на землю й випустив з рук списа й щита. Шолом упав йому з голови. Гекторові на допомогу примчали Еней, Сарпідон, Главк і Полідамант. Поранення Гектора для троянців стало великим горем.
У цю мить прокинувся Зевс.
– Я дав слово Фетіді, що прославлю Ахілла, тому й наказую всім богам не втручатися в мої справи! – сердито вигукнув він і, пославши вісницю богів Іріду до Посейдона, щоб той вгамувався, звелів Аполлону:
– Візьми мій щит і помахай ним перед ахейцями – це буде їм знак відступати. А Гектора підбадьор, щоб не припиняв штурму кораблів!
Аполлон, зраділий, подався до Гектора й надихнув його на нові подвиги. Натиск троянців виявився таким потужним, що стримати його було неможливо. Ахейці гинули один за одним. Тоді Аполлон з’явився перед ахейцями з егідою Зевса, подаючи знак до відступу. Гектор уже заволодів одним кораблем і гукав, щоб йому принесли вогонь. Це був корабель Протесілая, ахейця, що першим загинув на троянській землі. Дванадцятеро троянців, які намагалися з вогнем прорватися на корабель, загинули від важкого списа Аякса. Напруга бою наростала.
Тим часом Патрокл, сидячи в шатрі поруч із Ахіллом, соромив його:
– Якщо ти не хочеш допомогти ахейцям, то дай мені свій обладунок: може, троянці мене сприймуть за тебе й кинуться навтіки.
– Гаразд, – трохи повагавшись, мовив герой, – та гляди: коли відкинеш троянців від кораблів, не женися за ними до самої Трої.
Аякс, який захищав корабель Протесілая, не міг протистояти волі Зевса. Зливою на нього летіли стріли і дротики. Рука, що тримала щит, ослабла під безперестанними ударами, градом котився піт. Гектор мечем відсік вістря на списі Аякса. Той відступив, і троянський ватаг кинув палаючу головешку на корму корабля.


СМЕРТЬ ПАТРОКЛА
Перш ніж вогонь охопив корабель, на троянців, ніби буря, налетіли мірмідонці. Їх вів Патрокл у золотому обладунку Ахілла, їдучи в його колісниці. За візничого правив Автомедонт.
У цій борні найдужче постраждало військо лікійців, переслідуване Патроклом.
– Зупиніться, боягузи, – гукнув Сарпідон лікійцям, – я в двобої доведу, хто сильніший!
Він зістрибнув з колісниці. Патрокл теж спішився.
Засмутився Зевс, адже Сарпідон був його сином. Громовержець хотів був вивести героя з поля бою, але втрутилася Гера:
– Не смій! Так розпорядилася Міра, богиня долі. І навіть ти, владика всіх богів і людей, не маєш права щось змінити. Єдине, що ти можеш зробити, так це поховати свого сина.
Сарпідонів спис не поцілив у Патрокла, зате ахеєць не схибив. Невдовзі сюди примчав зі своїми воїнами Главк, щоб вивезти тіло загиблого. А Полідамант, Еней і Гектор прикривали відступ Главка.
Патроклу на підмогу прибули Аякс і Тевкр, сини Теламона і Гесіони, за ними рушили й інші воїни. Битва навколо мертвого героя точилася довго. Зевса втішило, що троянці так мужньо захищають тіло його улюбленця. Нарешті великий Зевс вирішив дозволити Патроклу забрати зброю Сарпідона, а Гіпносу і Танатосу наказав поховати героя з почестями на його батьківщині в Лікії.
Патрокл забув про настанови Ахілла й переслідував троянців аж до того місця, де стояв світосяйний бог Аполлон.
– Вертайся назад, мужній Патрокле! – наказав бог-лучник. – Не тобі судилося взяти Трою. І навіть не Ахіллу.
Послухав герой Аполлона й відступив.
Гектор стояв на колісниці біля Західної брами і вагався, чи йому сховатися за міцними мурами, чи наступати. Аполлон, прийнявши образ воїна, підбадьорював троянця на новий бій.
Патрокл тричі нападав на супротивників і щоразу вбивав по дев’ять воїнів. Але сил не стачило на всіх. Коли Патрокл учетверте встряв у бій, зненацька з’явився Аполлон і сильним ударом безсмертної руки зламав спис Патрокла, відібрав панцир і залишив його беззбройним перед троянцями. Цим скористався Евфорб і метнув у Патрокла спис, але герой не впав. Лише Гектор своїм списом смертельно його поранив.
– Нещасний дурню, – вихвалявся Гектор, – ти хотів захопити Трою і поневолити наших жінок! Ти вже помираєш, а я ще живий!
– Не ти мене здолав, Гекторе, – вигукнув з останніх сил Патрокл, – не ти! Це справа рук Аполлона. Таких, як ти, я б звалив двадцятьох. І не радій дуже, бо ще живий той, хто помститься за мою загибель.
Гектор хотів відповісти Патроклу, але той був уже мертвий. Герой кинувся до Автомедонта, щоб забрати безсмертних Ахіллових коней. Але візничого вже й слід простиг. До тіла Патрокла поспішив Менелай. Дорогу йому заступив Евфорб:
– Відійди, Менелаю, якщо не хочеш загинути від моїх рук. Я перший поранив Патрокла, тому мені належить його зброя.
– Хоч ти і син Аполлонового жерця, ліпше відійди!
Евфорб не послухав Менелая і першим кинув списа, але марно. Зате кидок Менелая був таким сильним і влучним, що троянець попрощався з життям. Але тут повернувся Гектор, і Менелай змушений був відступити.
Коли Гектор одягнув на себе обладунки Ахілла, в Менелая стиснулось серце від болю.
– Герої данайці! Не допустимо, щоб тіло Патрокла залишилося на розтерзання собакам! – вигукнув він.
Багато воїнів прибігли на заклик Менелая і змусили супротивників відступити. Аполлон послав троянцям на допомогу Енея. Бій спалахнув із новою силою.
Антілох сповістив Ахілла про смерть Патрокла, коли той у задумі сидів на березі моря.
«Я втратив найкращого друга і свою зброю, – подумки поскаржився він матері. – Знаю, що мені залишилося мало жити, але спершу я хочу вбити Гектора!»
Богиня Фетіда з’явилася перед ним і заспокоїла сина:
– Не сумуй, на ранок Гефест викує тобі ще ліпшу зброю.
А битва тим часом кипіла. Тричі Пріамів син наближався до того місця, де лежало Патроклове тіло, і тричі його відтісняли обидва Аякси. Може, Гектору і вдалося б захопити тіло героя, якби не богиня Гера, яка сказала Ахіллу стати біля рову й надихати на бій ахейців. Послухав герой богиню, заліз на насип і звідти щосили вигукнув військовий клич. Разом із ним гукнула й богиня Афіна. Заклик долетів аж до троянців. Усі обернулися й побачили сяйво на голові Ахілла. Дванадцять мужніх троянців одразу ж померли від переляку на місці. Тільки тепер ахейці змогли вивезти з поля бою Патроклове тіло.
На прохання Гери бог Геліос опустив свій сонячний диск за горизонт раніше звичайного. Так закінчився третій страшний день великої битви, яка розпочалась пораненням Агамемнона і закінчилася смертю Патрокла. Цієї ночі троянці зійшлися на раду.
– Треба захопити кораблі! – наполягав Гектор. – Нехай навіть з’явиться сам Ахілл, я його не злякаюсь. Упевнений, що бог Арес покарає тих, хто прийшов з війною.
Проте Афіна запаморочила троянцям голови, й вони погодилися з пропозицією Полідаманта сховатися за неприступні мури Трої.
ПОЄДИНОК ГЕКТОРА Й АХІЛЛА
Гефест працював цілу ніч. Він кував нові обладунки для Ахілла з особливим старанням, адже прославлений майстер завжди пам’ятав про доброту Фетіди та її сестер-нереїд, які випестили і зростили його, коли він немовлям був скинутий Герою з Олімпу.
Зброя, виготовлена для героя, вдалася на славу: оздоблена золотом, сріблом, вона сяяла на сонці так, що сліпила очі. Рано-вранці Фетіда принесла зброю синові, який сидів біля мертвого друга й оплакував його.
– Помирися з Агамемноном, – твердила вона, вручаючи йому озброєння. – За Патроклом не побивайся, я подбаю про нього.
Ахілл глянув на зброю, очі його враз загорілися бажанням помсти. Герой скликав раду командувачів військ, на яку прийшов навіть поранений у руку Агамемнон.
– Сину Атрея, – звернувся до Агамемнона Ахілл, – хай більше ніколи не повториться те, що сталося між нами. Нам нічого ділити, треба виступити проти спільного ворога.
Усі зраділи словам Ахілла.
– Друже, це громовержець наслав на мене запаморочення, а богиня розбрату Ата затьмарила розум, – сказав цар. – Я віддам тобі все, що маю, тільки вибач мені. Ми мусимо перемогти.
Несторові сини принесли з намету Агамемнона дари, привели Брісеїду. Але не зрадів Ахілл ні подарункам, ні дівчині. Зараз він хотів якнайшвидше помститися за Патрокла.
Перед боєм воїни трапезували. Лише Ахіллу було не до їжі. Помітила це Афіна Паллада й скропила йому груди амброзією і нектаром, щоб голод не виснажував сили героя.
Незабаром обидва війська були готові до бою.
Ахілл, вилискуючи озброєнням, стрибнув у колісницю. Поруч, випроставшись на повен зріст, їхав на своїй колісниці Агамемнон.
І ось розпочався бій: усе довкола загуло, задвигтіло, заходило ходором.
Земля здригалася не лише під горою Іда і Троєю, а й у підземному царстві. Аїд навіть злякався, аби часом не розкололася земля і його темне царство не виглянуло на білий світ.
І серед цього страшного хаосу, де протистояли одне одному не лише смертні люди, а й боги, Ахілл раптом утратив з поля зору Гектора. Натомість перед ним зненацька виросла постать Енея. Ахілл з Енеєм зійшлися в лютому герці. Билися герої на списах, на мечах і навіть камінням.
Сюди примчав Посейдон. Він недолюблював троянців, але знав: якщо Еней загине, громовержець дуже розгнівається, бо не хоче, щоб рід Дардана урвався. Тому бог моря напустив на Ахілла хмарину і, викравши Енея, відніс його далеко за шеренги троянських воїнів.
Ахілл зрозумів, що боги не хочуть смерті синові Афродіти, і ринувся зі своїми мірмідонцями на Трою.
Половину війська він послав на допомогу ахейцям, з другою – поспішив до річки Скамандр. На її пагорбах ахейці безжально громили троянців. Незліченну кількість ворогів здолав Ахілл. Щоб допомогти троянцям, бог річки Скамандр здійняв високі хвилі, топлячи мірмідонців. Якби не Гера, великий герой міг би також загинути в бурхливих водах ріки.
– Гефесте, висуши річку вогнем! – наказала богиня синові. – Тільки так зможемо приборкати її.
Цар Пріам бачив, як Ахілл погнав троянців до міста, і наказав відчинити Західну браму. Аполлон тим часом, щоб відволікти увагу великого героя, перевтілився в Агенора, сина радника Антенора, і побіг у протилежний бік. Щосили намагався Ахілл наздогнати троянця, проте не зміг. Звідки сміливцю було знати, що його виманив з поля бою бог-лучник.
Гектор вирішив не ховатися за неприступними стінами. Він стояв непорушно, з гордо піднятою головою. Ні сльози, ні благання царя й цариці не відбили в нього охоти битися з Ахіллом. Аж ось з’явився схожий на яскраву зірку Ахілл. Коли він наблизився, Гектор звернувся до нього з такими словами:
– Славний герою, ми битимемося на смерть, але заприсягнімо перед богами: якщо я переможу, то заберу твою зброю, а твоє тіло поверну ахейцям; те ж саме зробиш ти, якщо переможеш.
Ахілл скоса глянув на Гектора:
– Думаю, що тебе ніхто не врятує. Афіна на моєму боці. Прийшов час плати за смерть моїх друзів, а не торгуватися.
Пелеїв син метнув щосили списа, – спритний Гектор ухилився, і той пролетів над його головою. Афіна Паллада підібрала спис і повернула Ахіллові. Гектор цього не міг бачити і, посміхнувшись, вигукнув:
– Не вдалося?! Маю великий сумнів, що на твоєму боці боги. Тепер спробуй врятуватися від мого списа.
По цьому Гектор метнув свого довгого списа і влучив у щит Ахілла. Але хіба спис міг пробити щит, зроблений богом-мідником?!
– Насміхаєшся з мене, Афіно! – не вгавав троянець. – Усе одно я живим не здамся! – вигукнув він і, вихопивши меча, стрімголов кинувся на супротивника.
Саме в цю мить Ахілл вразив Гектора списом. Смертельно поранений у шию, троянець упав на землю.
– Ти думав, Гекторе, – вигукнув Ахілл, – що тебе врятує зброя, яку ти забрав у Патрокла?!
– Благаю тебе, не залишай мене на розтерзання собакам, – помираючи, проказав Гектор, – віддай моє тіло батькам і дружині!
– Не можу пробачити тобі смерті друзів, а особливо – Патрокла. Не буде по-твоєму!
– Ти безжалісний, Ахілле. Але знаю: боги розгніваються на тебе, тож незабаром прийде і твій кінець.
– Я не боюся смерті й підкорюся волі богів!
На вежі стояли цар із царицею. Гекуба нестримно ридала, гірко зітхав старий Пріам.
Невдовзі прибігла й Андромаха. Вона зайшлася слізьми й з відчаєм думала про своє майбутнє і про осиротілого сина Астіанака, над яким усі збиткуватимуться, і нікому буде за нього заступитися.
Відчай і безсилля терзали серця троянців, коли вони спостерігали, як Ахілл прив’язав до колісниці царевича і зі злістю цьвохнув коней. Вони рвонули з місця, волочачи за собою мертве тіло.
Троянці оплакували свого героя, ахейці ж поверталися на свої кораблі. Лише Ахілл не дозволив мірмідонцям розходитися.
– Ми залишимося вшанувати пам’ять Патрокла, – звернувся він до своїх воїнів.
Гірко плакав Ахілл, плакали й мірмідонці.
– Радітиме твоя душа, Патрокле! – вигукнув Ахілл. – До твоїх ніг я притягнув Гектора, заради тебе я знищу ще дванадцятьох троянців!
Після поминальної трапези стомлений герой заснув на березі. Явився йому вві сні Патрокл і каже:
«Нехай нас поховають поруч. Відтоді, як твій батько мене прихистив у своєму домі, ми з тобою не розлучалися. Хай буде так і після нашої смерті».
Прокинувшись, герой наказав мірмідонцям готуватися до спалення Патрокла.
– Агамемноне, – звернувся син Фетіди до великого царя, – я хочу, щоб ви разом із ахейськими вождями погасили вином останні вуглини, а попіл від Патрокла поклали в золотий кубок. А коли прийде мій смертний час, попіл від мене теж помістіть туди. Потім над нашою могилою насипте широкий і високий курган.
Після похорону друга Ахілл запропонував провести ігрище.
Змагалися на колісницях, у бігові, метанні дисків, списів, стрільбі з лука, билися навкулачки. Усі учасники отримали нагороди. Переможцям вручили призи: коштовні вироби із срібла.
Однак Ахілл не знаходив собі розради. Він щодня їздив довкола кургану на колісниці, волочачи за нею тіло Гектора. Так тривало дванадцять днів, аж поки розгніваний Зевс наказав Ахіллу повернути тіло старому Пріамові.
ПРІАМ У ТАБОРІ АХІЛЛА
Пріам покликав Гекубу й сповістив, що вирішив їхати по тіло Гектора до Ахілла.
– Що ти собі надумав?! Хочеш, щоб цей дикун убив тебе?! – розпачливо гукала цариця.
Цар її не чув. Він узяв із скарбниці дванадцять чудових ковдр, дванадцять килимів, мантії та хітони, десять талантів золота, дві триноги, чотири блискучі казани і ще дорогий кубок, подарований йому фракійцями.
– Нехай краще я першим потраплю до царства Аїда, ніж бачитиму, як горить Троя,– пробурмотів він, проходячи повз троянців.
Коли натовп розступився, до нього підійшли царевичі Гелен, Паріс і Деїфоб.
– Багато загинуло моїх відважних синів. Залишилися живими боягузи й негідники. Негайно запряжіть мою колісницю, я поїду до Ахілла випрошувати тіло свого сина!
Потім Пріам погукав свого вірного друга, старезного, як і сам, оповісника Ідея і звелів йому збиратися в дорогу.
– Ми з тобою поїдемо вдвох. Я на колісниці, – мовив цар, – а ти волами на возі, завантаженому подарунками для Ахілла.
Мешканці міста плакали, проводжаючи Пріама й Ідея до Західних воріт. Вечоріло, коли цар і оповісник під’їжджали до троянського могильного кургану. Раптом, звідки не візьмись, – назустріч іде юнак. Це був Гермес. Пріам спочатку злякався, але вісник богів заспокоїв його:
– Не бійся мене, чоловіче добрий. Я допоможу тобі.
– Хто ти і чи знаєш, де мій син?
– Я Гермес. Мене послав тобі на допомогу Зевс. Син твій лежить біля корабля Ахілла. Я проведу тебе непомітно до його шатра.
Пріам застав Ахілла за вечерею. Поруч нього сиділи Автомедонт і Алкім. Цар припав до колін героя і поцілував йому руку. Всі присутні розгублено перезирнулися.
– Я шаную, славетний герою, твого батька і знаю, як він радіє, що ти живий. Мене спіткала страшна доля. Я мав п’ятдесятьох синів, більшість із них загинули від твоєї руки і рук ахейців. Поліг Гектор, захищаючи свою батьківщину. Достойний герою, я благаю тебе віддати тіло мого сина.
Розчулили Ахілла слова старого царя.
– Нещасний старче, – підвівши на ноги Пріама, мовив герой, – сідай поруч, май витримку, не підганяй мене. Я віддам тобі тіло сина, бо й Зевс вимагає цього.
Коли тіло Гектора поклали на воза й укрили хітоном, Ахілл звернувся до Пріама:
– Скажи, старче, скільки днів тобі потрібно для поховання?
– Дев’ять днів ми оплакуватимемо мого сина, на десятий – спалимо тіло і зробимо поминальну трапезу. На одинадцятий поховаємо його прах і насиплемо високий курган. На дванадцятий день ми зможемо продовжити війну.
– Я дам тобі, царю, стільки днів, скільки ти просиш, а зараз разом з Ідеєм відпочиньте в сусідньому наметі. Уранці поїдете.
До Пріама вві сні з’явився Гермес:
«Утікайте звідси швидше, поки не дізналися в ахейському таборі, що ви тут! Я проведу вас аж до річки Скамандр».
Пріам та Ідей тайкома покинули ворожий табір.
Троянці поховали Гектора з почестями за межами міста й насипали великий курган.
На дванадцятий день, перед відновленням бойових дій, до Трої прибуло військо легендарних амазонок на чолі з юною царицею Пентесілією, дочкою бога війни Ареса.
Данайці під натиском хоробрих жінок-воїнів змушені були відступити аж до намету Ахілла. Герой саме в цей час разом із Аяксом сидів у наметі зажурений, згадуючи загиблого Патрокла.
Почувши гамір, герої вибігли зовні. Пентесілія відразу ж упізнала Ахілла, слава про якого ширилася і за межами Греції. Вона тричі кидала в Ахілла довгі списи, але той надійно прикривався щитом. Учетверте її спис не встиг долетіти до героя, як сама цариця впала на землю мертвою. Це Ахілл уразив її своїм списом, не здогадуючись, що то жінка-воїн. А коли Ахілл зняв з голови Пертесілії шолом і побачив надзвичайної вроди дівчину, то вирішив віддати амазонкам тіло цариці, щоб поховали її з почестями.
Невдовзі на допомогу троянцям прибув Пріамів племінник ефіоп Мемнон, син Тіфона й Еос, богині Вранішньої Зорі. Йому, як і Ахіллові, зброю викував славетний коваль Гефест.
Мати якось застерігала Ахілла від сутички з чорношкірим воїном.
– Якщо такий загине від твоїх рук, – казала вона, – то прийде черга померти й тобі.
Та коли Ахілл дізнався, що цар Мемнон убив його друга Антілоха, він забув про материні слова й кинувся на нього. Вперше Ахілл відчув, що б’ється з гідним супротивником. Довго тривав двобій. Ахілл був поранений у руку, а Мемнон – у плече. Їхні матері – Фетіда й Еос – схвильовано спостерігали за поєдинком, і кожна прохала Зевса допомогти саме її синові.
– Я не маю права втручатися. Як їм написано на роду, так і буде, – відповів громовержець.
Еос кинулася на поле бою, щоб урятувати Мемнона від смерті, але запізнилася. Ахілл швидким і сильним ударом списа убив його. Богиня лише встигла вихопити синове тіло, щоб переможцю не дісталася зброя.
Коли Ахілл відтіснив троянців до Західних воріт, назустріч йому вийшов Аполлон. Розлючений Ахілл хотів було кинути в нього списа, але той вигукнув:
– Зупинися, Ахілле! Твоя доля визначена ще від дня твого народження. Ти не увійдеш у місто Трою!
Потому бог-стрілець знайшов Паріса й звелів, щоб він поцілив у героя. Сам Аполлон спрямував випущену троянцем стрілу в уразливу праву п’яту Ахілла. Герой не зважав на поранення і продовжував вкладати троянців один за одним. Коли сил уже не стало, він закричав:
– Троянці, усе одно вам кінець! Не втечете від мене і мертвого!
Це були його останні слова.
Шалений бій закипів навколо загиблого Ахілла. Намагання Енея разом із троянцями оволодіти тілом героя не увінчалися успіхом. На заваді стали Аякс і Одіссей. Вирішив їм допомогти великий громовержець, напустивши на всіх страшну грозу. Цим скористалися Аякс та Одіссей – вони доправили тіло героя до ахейського табору.
Данайці довго оплакували Ахілла. На похорон прибула і його мати зі своїми сестрами-нереїдами. Поминальний гімн співали дев’ять олімпійських муз. Сімнадцять днів тривало оплакування. На вісімнадцятий героя спалили на величезному багатті разом із тваринами, яких пожертвували на честь героя. Попіл поклали в золотий кубок, де вже покоївся Патроклів прах, і насипали курган – та такий високий, щоб його видно було всім, хто пропливатиме протокою Геллеспонт.
Після похорону відбулися атлетичні змагання. Для всіх учасників Фетіда принесла з моря різні коштовності, щоб вони не забували про її сина…
Трагічно загинув і найсильніший після Ахілла великий Аякс, син Теламона. Його поховали неподалік від Ахілла, вивершивши великий курган.
Запеклі бої, які невдовзі відновилися, забрали багато життів і троянців, і ахейців. Ніхто не міг зарадити цьому лихові. Калхас знав, що тільки Геленові, Пріамовому сину, відомо, коли впаде Троя, і він розповів про це Одіссею.
ТРОЯНСЬКИЙ КІНЬ
Цар Ітаки, хитромудрий Одіссей, вирішив викрасти провісника Гелена, щоб вивідати велику таємницю. Така нагода трапилася. Царевич мав намір оглянути розташування ахейського війська, вийшов уночі за фортечні мури й одразу ж потрапив до Одіссея в полон.
– Твій порятунок у твоїх руках, – мовив Одіссей. – Якщо розкриєш мені пророкування про падіння Трої, я тебе відпущу.
– Троя впаде за трьох умов, – відкрив таємницю боягузливий Гелен. – Тільки Гераклові стріли, скроплені отрутою Лірнейської гідри й подаровані героєм Філоктету, допоможуть захопити місто. У війні має взяти участь також Неоптолем, син Ахілла й Даїдамії. І, нарешті, останнє – ви не здолаєте Трої, поки не викрадете статуї Паллади, що стоїть у храмі богині Афіни.
Отож ахейські вожді відрядили на острів Скірос хитромудрого Одіссея. Десять років назад він відвідав цей острів, щоб забрати в похід Ахілла, а тепер мусив їхати сюди по його сина Неоптолема.
Умовляти хлопця не довелося: він був такий же хоробрий, як і його батько. Потому Одіссей з Неоптолемом відпливли на острів Лемнос, де вже багато років мешкав тяжко хворий Філоктет. Герой і слухати не захотів гостей. Він досі гнівався на данайських вождів, які залишили його на цьому острові терпіти муки. Тоді Геракл, якому на той час боги подарували безсмертя й забрали на Олімп, сказав Філоктетові:
– Ти зможеш вилікуватися лише біля стін Трої. Там здобудеш і велику славу.
Одразу по приїзді до табору Неоптолему віддали озброєння його батька Ахілла, а Філоктета відвели до Махаона, сина знаменитого цілителя Асклепія, і той вилікував хворого.
Тепер Філоктет викликав на бій Паріса, і він погодився, бо ж не знав, що в супротивника стріли покроплені отрутою Лірнейської гідри. Жодна Парісова стріла не вразила ахейця, зате третя стріла Філоктета влучила троянцю в щиколотку. Але цього було досить, щоб отрута миттєво проникла в кров героя.
Троянці віднесли вмираючого Паріса на гору Іда, сподіваючись, що німфа Енона, яка все ще любила царевича, зможе зцілити його. Але було вже запізно. Паріса настигла смерть. Німфа Енона у відчаї покінчила з собою, кинувшись з високої троянської стіни.
А війна вирувала далі. У смертельному двобої царевич Евріпіл, Пріамів племінник, поранив Махаона. Тепер нікому було рятувати поранених ахейців. Хоробрий Неоптолем, який убив не одного троянця, помстився Евріпілові.
Одіссей тим часом, переодягнувшись у лахміття, попрохав Діомеда, щоб той добряче його відлупцював. Увесь у синцях, він з’явився перед троянцями, начебто шукав у них захисту. Повірили троянці брехням прибульця. Тільки Єлена впізнала по голосу хитромудрого Одіссея, але не виказала його. Вона провела царя Ітаки до палацу, нагодувала і звернулася до нього з такими словами:
– Одіссею, не бійся, я тебе не викажу, а допомагатиму, чим зможу, бо й сама живу тут, як рабиня. По смерті Паріса його брат Деїфоб силоміць утримує мене в палаці.
– Дякую, Єлено, але я упораюся сам, – відповів богорівний Одіссей і тайкома вийшов з палацу.
Викрасти статую Паллади було нескладно, адже Одіссею допомагала сама богиня Афіна. Вона ж напоумила данайців змайструвати дерев’яного коня, усередині якого могло сховатися багато воїнів. Зголосився змайструвати такого коня Епей, млявий, нерішучий на перший погляд ахеєць. Він прибув із тридцятьма кораблями, але не брав участі в жодній битві, а лише підносив воду Агамемнону та Менелаю. Прийшов час прославитися і тюхтієві, адже він мав талант в іншому. За кілька днів дерев’яний кінь у всій своїй величі й красі був готовий. Уночі його, начиненого всередині сорока героями, підтягли до мурів Трої. Був серед них і Епей.
Тепер треба було якимось чином увести троянців в оману, щоб вони самі затягнули коня в місто.
Цієї ж ночі Агамемнон за порадою Одіссея покинув гавань і відвів ахейський флот до острова Тенедос, розташованого неподалік Троади. На полі бою залишився один лише грек Сінон, який мав подати ахейцям тліючою головешкою знак до наступу. Сінон, як і його двоюрідний брат Одіссей, був наділений великим розумом. Усе ж і цього разу не обійшлося без порад хитрющого царя Ітаки. Він навчив Сінона, як, потрапивши до рук троянців, переконати їх не знищувати коня.
Благословлялося на світ. Троянці з висоти неприступних мурів у вранішньому промінні помітили щось надзвичайне. Вони сповістили про це царя Пріама, і той піднявся на башту Західної брами. Побачене спантеличило його. На полі бою не видно було жодної душі, лише подекуди клубочився димок від покинутих багать. А неподалік від фортечних мурів стояв величезний дерев’яний кінь. Пріам наказав відчинити браму й вийшов із почтом, щоб роздивитися це диво. На коні був напис: «Подарунок від ахейців Афіні Палладі, яку благають про благополучне повернення додому».
Троянці були приголомшені. Хтось сказав:
– Якщо це подарунок Афіні Палладі, то затягнімо коня до міста й піднімімо на акрополь. Нехай нас оберігає.
– У жодному разі! – вигукнув інший. – Афіна підтримувала ахейців, тому коня треба спалити.
– Якщо ми хочемо, щоб Афіна стала на наш бік, затягнімо коня до міста, – наполіг Пріам.
Коли ж до царя підвели полоненого Сінона, Пріам звернувся до нього:
– А ти чому не втік з усіма?
– Клятий Одіссей хотів мене вбити за те, що я знав про причину загадкової смерті найкращого воїна і великого винахідника царя Паламеда. Ахейці вирішили вмилостивити богів, щоб вони послали їм попутний вітер, і вибрали для пожертви мене. Але в останню мить здійнявся штормовий вітер і вони поспіхом, забувши про мене, почали готуватися до відплиття. Я скористався метушнею і втік.
– Навіщо вони залишили дерев’яного коня? – перепитав Пріам.
Цього запитання саме й чекав Сінон.
– Коня ми зробили на честь Афіни, щоб вона не гнівалася на ахейців за те, що Одіссей викрав статую Паллади. Але віщий Калхас прорік, що ми назавжди втратили підтримку богині і нам тепер ніколи не зруйнувати Трої. А щоб богиня не переслідувала нас, коли повертатимемося додому, ми вирішили залишити цього коня їй у подарунок.
– Чому такого великого?
І до цього запитання Сінон був готовий:
– Щоб ви не змогли втягнути його в місто. Бо якщо цей кінь, призначений у подарунок богині Афіні, потрапить до Трої, то ви зможете владарювати над усією Грецією, навіть над славнозвісними Мікенами. Якщо ж ви знищите коня, то впаде і Троя.
Слова Сінона переконали не лише Пріама, а й усіх присутніх у тому, що місце цьому коневі саме в Трої.
Троянці розібрали стіну й затягли коня аж до акрополя.
Коли це побачив великий віщун Лаокоон, дядько героя Енея, то заволав:
– Троянці, що ви робите?! Хіба не розумієте – це хитрощі пройдисвіта Одіссея. Не вірте, що ворог утік! Бійтеся данайців, навіть коли вони несуть дари!
Лаокоон метнув списа в черево дерев’яного коня. Струсонуло коня, і всередині забряжчала зброя ахейців, але через галас і лемент троянців ніхто цього не почув.
– Спалімо його негайно! – закричали одні.
– Краще розтрощити! – вигукували інші.
Великий страх охопив ахейців, що сховалися всередині коня. Епей тихо плакав і проклинав той день, коли він погодився змайструвати його. Безстрашний Неоптолем почав умовляти Одіссея вийти зовні й напасти на троянців. Але розсудливий цар Ітаки радив дочекатися ночі.
– Зупиніться! Я нікому не дозволю знищити коня! – перекричав усіх Пріам.
Раптом троянці помітили, як з моря випливли дві гігантські морські змії й поповзли до двох синів Лаокоона, які в цей час здійснювали жертвоприношення богові Аполлону. Батько кинувся рятувати дітей, але не зумів. Він і його сини померли, ужалені потворами.
Усі розтлумачували їхню смерть як покарання за те, що Лаокоон ударив списом коня, подарованого Афіні Палладі. Ця смерть не затьмарила радощів троянцям, які тішилися : нарешті ворог утік, війні кінець, а Троянський кінь відтепер стане покровителем їхнього міста.
Одна лише Кассандра, дочка Пріама й Гекуби, віщувала співвітчизникам лихо.
Та на застереження Кассандри ніхто не зважав.
На свято перемоги троянці заквітчали коня, а самі досхочу танцювали й пили вино. Сп’янівши, вони повкладалися спати, а Сінон видерся на Ахіллів курган і звідти подав тліючою головешкою знак ахейцям до наступу. Одночасно Одіссей скомандував, щоб Епей відчинив потаємні дверцята й усі воїни покинули схованку.
ЗАГИБЕЛЬ ТРОЇ
І почалося побоїще.
Менелай, Одіссей і Неоптолем подалися до палацу. Від рук Неоптолема загинув старий Пріам. Менелай же, поквитавшись із Деїфобом, вирішив покінчити і з Єленою. Але, побачивши її, одразу зрозумів, що Афродіта знову повернула йому любов до неї. Менелай узяв дружину за руку й відвів на корабель.
Кривава бійня тривала довго. Загинули всі Пріамові сини. Ахейці не жаліли нікого, крім троянських жінок і дівчат. Гекубу, Кассандру й Андромаху також відвели на кораблі. Не вижив навіть син Гектора, маленький Астіанакт. Не пощадили ахейці дітей, щоб, бува, ті колись не помстилися їм за батьків.
Грабували все, що потрапляло на очі, й тягли на кораблі. Передусім винесли скарби з царського палацу, потім будівлю підпалили. Невдовзі полум’я охопило всю Трою.
Урятувалися в цій війні Антенор і його четверо синів. Менелай посадив його родину разом із венетами на корабель і відправив на захід. Там Антенор заснував місто Нову Трою, яке нині називається Венецією.
Еней також змушений був шукати іншу батьківщину. Він разом із сліпим батьком і сином дістався кораблем до центральної частини Італії. Там, на пагорбах річки Тибр, Еней заснував місто Лавініо. На цій же річці трохи згодом він збудував і місто Рим. Римляни горді тим, що їхнім родоначальником став Еней, син Афродіти.
Повернення ахейців з війни було нелегким. Лише старий Нестор, Діомед і ще кілька вождів швидко припливли на своїх кораблях додому.
Агамемнон урятувався від штормів, але знайшов свою смерть у Мікенах від руки Егіста, коханця Клітемнестри. Не пощадила Клітемнестра і чоловікової бранки Кассандри.
Не скоро дістався до Спарти й Менелай, який розгнівив богиню Афіну Палладу, дорікаючи їй, що вона не допомогала ахейцям швидко взяти Трою. Він провів у поневіряннях, блукаючи по чужих краях, аж вісім років. По смерті Менелая і Прекрасної Єлени вседержитель Зевс не дозволив перевізнику душ померлих Харонові відправити їх у царство Аїда. Громовержець наказав Гермесу супроводжувати подружжя до благодатних земель крайнього заходу, на Єлисейські Поля, де вони живуть відтоді й не знають горя і смутку.
Найбільше випробувань випало на долю Одіссея.
Але це вже інша історія.
Зміст

ТРОЯ 3
СУД ПАРІСА 6
ВИКРАДЕННЯ ЄЛЕНИ 10
ПРИГОТУВАННЯ ДО ВІЙНИ 14
ЖЕРТВА ІФІГЕНІЇ 20
ПРОРОЧИЙ ЗНАК 26
ПЕРШИЙ БІЙ 33
СУПЕРЕЧКА АХІЛЛА Й АГАМЕМНОНА 38
ВЕЛИКА РАДА 42
КРИВАВА БИТВА 46
ГЕКТОР І АНДРОМАХА 50
ГЕКТОР ПЕРЕСЛІДУЄ АХЕЙЦІВ 56
СМЕРТЬ ПАТРОКЛА 63
ПОЄДИНОК ГЕКТОРА Й АХІЛЛА 67
ПРІАМ У ТАБОРІ АХІЛЛА 76
ТРОЯНСЬКИЙ КІНЬ 83
ЗАГИБЕЛЬ ТРОЇ 92

Я син батькової старості. Мої ще не вицвілі очі, обрамлені зморшками років, із глибини яких визирає середина минулого століття, досі по-дитячому дивляться на цей Божий світ із затінку дерев, далеко від метушні, заздрощів, докорів і переслідувань.
У білках очей відбивається небо, де ростуть два соняшники, що повертають голівки за сонцем.
У зіницях ще й досі блимають лампочки Ілліча, де замість розжареної нитки жевріє слово: “КОМУНІЗМ” .
У кутиках очей зачаїлись “гусячі лапки”, наче сліди на піщаному березі. То сліди радощів від першому польоту людини у космос і сліди страху від спалаху ЧОРНОБИЛЯ.
Це обличчя повне безмежного жалю і гіркого пізнання. Повертай його: в профіль, анфас – воно добре і лагідне. Просякнуте потом, як усе довкруж: глина, пісок, чорнозем, каміння.
Десь далеко за рівними бровами горизонту захолола заграва накликає вітряне завтра і викрешує спогади про полум’я війни, відгомін якої затихає поволі, бо невдовзі не стане і тих, що народилися тоді.
Час поорав високе чоло і залишив плуга межи брів. За ним ховаються добро і лють, силу яких можна відчути лише по здутих жилах орача.
Омріяна НЕЗАЛЕЖНІСТЬ, яку виборювали уподовж віків, наче печатка на моїй облисілій маківці, яку хочеться прикрити картузом, аби не вигоріла на сонці.
Спраглі вуста, затіненні хвойним лісом вусів, шепочуть молитву Богові, рідним і близьким, і ворогам своїм, звірям і птахам. Кожній билинці, кожному листочку, кожній крапельці дощу чи роси.

портрет мого батька (работа рідного дядька Степаненка Опанаса Мироновича)



Горобина ніч






Глупу ніч шматувала блискавка. Грім торохтів, як старезний віз по вибоїнах зношеної дороги, розлого котився по мокрих вулицях, завертав у кожний двір, діставався кожної шибки, а потім ляскав так, що закладало вуха.
Вітер по-парубоцьки залазив під стріхи хат, силкувався задерти парки вгору, позривати їх, порозкривати солом’яні крівлі, щоб залишити на них лише голі ребра соснових крокв на чолі зі щоглою комина.
Була горобина ніч.
Василько зачаївся на печі й гострими маленькими зубами хвацьки, наче жорнами, лускав соняшникове насіння – перетирав бубки на порох так, що пахло олією. Він вдихав її пахощі – аж паморочилося в голові, дурман брав гору, тіло оповивала слабкість… Інколи Василько також полюбляв ласувати олією, пудрячи її сіллю: вмочував у неї ще гарячу хлібну шкуринку, яку миттю з’їдав і, задоволений, лягав спати, м’якоть залишав матері, що вічно жалілася на зуби. То були блаженні хвилини. Сьогодні хлопець мав насіння не одну пригорщу. Він навіть втомився лузати його – уже боліли щелепи. Так бувало вони ще боліли, коли Василько з хлопцями заливався сміхом. Іноді без причини. От дурносміхи. Варто було комусь показати лише пальця. Але то було колись…
- Мамо, хтось у двері стукає, – гукнув Василько з печі.
- То відчини, – бачиш, що я зайнята.
Василько, наче ситий горобець, зіскочив на припічок, з припічка – на піл, з полу – на вимащену червоним глеєм долівку й побіг відчиняти сінешні двері.
На порозі виросла постать дядька Грицька, колгоспного ветеринара, кремезного чоловіка, навіть не схожого на “дохтура”, яким його називали односельці. Якось Василько був свідком, як дядька Грицька жінка називала його “турист”. А було це так. Дядько пішов по воду і зайшов до лавки перехилить склянку горілки, а тітка Надя, продавщиця, яка часто готувала собі обід на роботі, переплутали горілку з оцтом і налила дядькові. Той перехилив її, навіть не скривився. Тітка Надя кинулася, та вже пізно, тоді вона з переляку налила йому склянку вщерть горілки, дядько Грицько випив, крякнув і вже готовенький повертав додому без води, тримаючи в одній руці коромисло, а в іншій порожні відра, які з кожним його нерівним кроком бемкали. Це бемкання ще здалеку почула тітка Калина, що нагодилася подоїти в обід корову, і вийшла на ганок: “Де це тебе чорти носять, ти чого хату покинув не замкнуту! А він: “Що я тобі турист, чи що, як рюкзак, за плечима її носитиму!”. “Турист ти мій, а не дохтур, – перевела на жарт тітка Килина, бо зрозуміла, що зараз вона від п’яного нічого не доб’ється і тільки з тугою додала, – коли ти вже її нап’єшся!”.
Долівка, на яку ступили кирзові чоботи гостя, заляпані грязюкою, була притрушена пахучим зіллям: лепешняком, осокою, м’ятою, любистком. Побілені стіни сяяли в блисках електричного світла, яке тільки цього року, перед Різдвяними святами, “провели” в село.
- Здрастуйте! – привітався ветеринар.
- Здрастуй Гришо, – мовила мати – ти вже вибачай, що змусили чекати, бо з-за лихої погоди не чули, як ти стукав. Слава Богу, Васильчик у нас “вухастий”, все чисто чує, а розумний, “наче муха в носі”.
- Розумію, тітко Ганно! – змовницьки підморгнув ветеринар.
“Вони й не здогадуються, чого я не глухну, – радів подумки Василько. – Вони не знають найголовнішого секрету. Адже треба широко, щоб усе чути, відкривати рота. А ще потрібно після купання пострибати на тій нозі, з якого боку заклало вухо, легенько потискуючи його долонею…”.
- Іване, – покликала Ганна чоловіка, що схилившись на руки над дубовим столом, слухав останні новини. – Прийшов Гриша, а ти, – дорікнула, – із-за свого радіо нічого не чуєш!
- Вирубаю увесь сад! – одірвавши недобрий погляд від “динаміка”, сказав батько тихо, наче нікого в хаті не було і він розмовляв з кимсь невидимим – Нехай – на курку, а то вже на кущі придумали податки! – і, перевівши дух, випалив. – А голову сільради я бив латою і битиму!
- Іване Мироновичу, ви чого нашого голову сільради не любите? – спитав гість так, наче й не знав про недавню бійку між ними.
- Гришо, хороший ти хлопець, он бачиш святого Миколу, – переводячи розмову на інше, показав він на ікону. То якось іконописці , коли я ще під столом пішки ходив і на дещо казав “бубка”, намалювали його. Вони квартирувалися у нас, от вечорами й писали ікону в знак вдячності, бо мій батько відмовився брати в них гроші за проживання. На освячування церкви приїжджав сам митрополит Київський. Він подарував тоді нашій церкві дві великі ікони від Михайлівського Златоверхого собору. Честь угощати дорогих гостей випала нашій родині. Тоді ж митрополит і освятив цю ікону Миколи Угодника. З дванадцятого року вона, а блищить, як нова. Оце Ганна перед святами вимила її, бо за весну лико святе засівається ластовинням від мух. До Спаса буде те ж саме…
Григорій був мокрий, мов хлющ – вода з одежини стікала на долівку, а далі – рівчачком до порогу. Великі дощові краплини збігали із зігнутого козирка на ніс, а з носа вниз, вибиваючи ямку між кирзовими чоботами. Подібні ямки почали з’являтися і в інших місцях, але вибиті вже струмочками води, яка стікала на долівку з прогнилої солом’яної крівлі.
- Гришо, присядь, а ти Ганно, підставляй відра й миски – розпорядився Іван Миронович, а потому продовжив розмову з ветеринаром. – Ти про голову сільради питаєш, наче не знаєш, – на хвильку замовк, пригадуючи ту бійки, – хто він за один, яке цабе?! Ач, побудувався на всю рідню, перегуляв – половина села з горя плаче. Бичок він не дорізаний, а ще й партійний. Вона ж, – Іван Миронович зробив паузу, наче думав, хто то за вона, а потім скривившись продовжив – ця партія куди дивилася, коли його оправдали за зґвалтування і до влади допустили. Бог їм суддя.
Григорій сів скраєчку на довгу лаву, що тяглася вздовж стіни аж у куток, де висіла велика ікона Миколи Угодника, який, здавалося, усміхнувся до нього. І чи від чийогось зітхання, може ветеринара, може святого – заколивався вогник в лампадці.
Іван Миронович вловив дивний погляд прибульця, потім повернувшись до ікони мовив:
- Попадало і йому грішному, особливо на свята: мій батько, Мирон Іванович, царство йому небесне, коли вдаряв по дну пляшки, то корок вилетівши, як з гармати, частенько влучав у лоба Миколаю Чудотворцю. І як тих святих малюють, що від їхнього зору не можна нікуди сховатись. Коли я був малим у нас висіла прадавня ікона Ісуса, очевидячки з роду в рід передавалася. Убий мене, не знаю куди вона після революції поділася. Ісус завжди дивився на мене, куди б я не повертався. Я пробував сховатися на піч – і з-за комина зиркаю на Ісуса одним оком. А він не зводить з мене очей. Я боявся образа божого. Він держав в одній руці камінь, точнісінько схожий на камінь, яким мати вигладжувала в подолах своїх сорочок мережки, і кольору був такого ж темно-синього, голубого з білими прогалинами, як небо, і розміром такий, як материн камінь. І лише відрізнявся Ісусів камінь тим, що зверху на камені був намальований хрест. Тепер то я знаю, що колишній богомаз символізував цим каменем. Це Ісус тримав у руці всесвіт. Другою рукою Ісус із складеними пальцями, що означає напис: “Ісус Христос”. Хрестить того, хто на нього дивиться…
- Та доста! – втрутилася мама. Чоловік же чогось прийшов, а ти – про своє.
Григорій підвівся, затупцював на місті, мов застояний кінь, і рішуче видихнув:
- Ряба з другого корівника за бичками.
- Добре, – мовив батько і ступив з-за столу, – рушай додому переодягнися в сухе. Я зайду за тобою. А може запустимо до Рябої голову сільради? – додав він напівжартома і залився заливним реготом – так, що здалося грім прокотився по хаті.
Василько зачаровано слухав, як передзвонюють краплини, що падали в тарілки, миски, чавуни, відра і йому здавалося, що то дзвонили в церкві. Перед його зором враз постав позолочений іконостас зі своїм дивним всевидющим оком на дверях, де б, здавалося, ти не став, воно стежило за тобою, точно так, як очі Всевишнього з ікони – ніде від них не сховаєшся. Він уявляв, як завтра в церкві буде стояти дід Мирон попереду всіх мирян, близько, близько біля “царських врат”. Батюшка дасть йому в руки величезну засвічену свічку з якою він буде стояти до кінця служби. Ніхто із мирян не засвічував свічок на панікадилах. Це поручалося лише батькові. Він же їх і тушив спеціальною приладом. Василько бачив себе на хорах, гордого за свого батька. Хлопець на мить навіть відчув запах ладану і монотонний передзвін дзвонів…
- Тату, і я з вами, – схаменувшись попросився Василько і зіскочив з печі.
- Щоб путався під ногами?!
- Бери вже свого хвостика – заступилася за нього мати.
Коли вони зайшли до сараю, Рудий розгулював з обривком вірьовки. Трьохлітній бугай, до якого приставили Івана Мироновича, уже набрав тисячу кілограмів ваги. Він не боявся нікого, окрім василькового батька.. Хлопець не міг лише зрозуміти, чого бугая прозвали Рудим, адже той був жовто-білого масті.
Іван Миронович завжди прив’язував бугая вірьовкою, а не ланцюгом, бо вважав, що такий, як захоче, перерве навіть троса. Він поводився з Рудим жартома і говорив до нього, як до людини. Щоправда, вірьовку доводилося часто міняти, бо Рудий заслинював її – і вона перегнивала. Такою виявилася та і цього разу.
- Одні витрати на тебе, – пожартував Іван Миронович. - Гайда сину додому, одна нога тут, а друга там. Нехай мати дасть нову вірьовку – в коморі за дверима.
Василько чимдуж чкурнув, а по дорозі туди й назад у його голові весь час радісно тенькало: “от вам і “хвостик”… от вам і “хвостик”, бачите і я вам пригодився…”. Невдовзі Василько вже стояв перед чоловіками з вірьовкою в руках.
- Молодець – похвалив батько – а тепер відійди в бік, а то не доведи господи, ще бугай зачепить.
Рудий глянув на свого годувальника, який почав наближатися до нього, несподіваним докором і різко зупинився, наче готувався до кидка. Батько узявся проштовхувати кінець вірьовки в кільце, управлене в ніздрю бугая, якого уперше бачив таким роздратованим.
- Вірьовка може ще послугувала б та грім налякав Рудого, от він й обірвав вірьовку, – висловив здогад Іван Миронович і відступив од настовбурченої перед ним жовто-білої гори. – Гришо, бачиш, як показує норов мій дружок. Доведеться брати крюком, принеси мерщій тичку, он під стіною біля передніх воріт, я сам для нього кував крюка.
Василько пильнував за тим, як двоє чоловіків тягали поперед себе двохметрового дрючка. Але марно. Рудий спритно ухилявся, наче грався з чоловіками, а згодом став лютувати.
- Нехай я спробую сам, ач як нервує, – тихо мовив Іван Миронович.
Він довго ходив навколо Рудого, спостерігав за кожним його рухом, пильно дивився за його очима, і все ж таки, коли бугай втратив пильність і на якусь мить нахилив голову, батько мигцем чиркнув крючком по кільцю і воно опинилося всередині. Лише тоді батько спромігся завести вірьовку в кільце – Рудий не чекав такого і стояв спантеличений.
Іван Миронович передав тичку Григорію, а сам взявся за вірьовку, відчепив крючка і вивів бугая з сараю.
Уже світало, злива припинилася, блискавка з відголосами грому ховалися за горизонтом, але вітер не вщухав.
Батько гордо йшов попереду і вів за собою здоровенного бугая, що важко дихав йому в спину.
Позаду дріботів задоволений Василько.
Рудий час од часу посмикував вірьовку до себе, намагаючись огинатися. Раптом Іван Миронович відчув послаблення налигача за собою й оглянувся – побачив, що бугай розвернувся у його бік. Він надав ходи, але бугай не відставав.
Івану Мироновичу щось тенькнуло – він зрозумів, що бугай намислив помститися за те, що якийсь там фуражир неволив його за кільце крючком. Це зрозумів і ветеринар.
- Тікайте, дядьку Іване! – заволав він перелякано.
Рудий легенько махнув головою, мов одганяв мух, – і батько опинився горілиць, а довжелезну вірьовку все ж не випускав із рук. Це якраз бугаєві і було потрібно, він заходився тягати батька по двору, скородити ним землю, та все намагався підняти його на свої широкі роги. Іван Миронович бачив, як над ним мелькають бугаєві ножища. Йому вдалося б свого досягти, якби не вірьовка, яка врізалася між ратиці. Рудий спіткнувся і впав на передні ноги. Василько хотів кинутися на допомогу батькові, як у цю ж мить той вискочив з-під бугая і щодуху чкурнув до сараю. Та відчинити ворота, через які виводили Рудого, йому було не під силу: сильний вітер притискував їх всередину.
Іван Миронович вже чув гаряче дихання бугая, який, здавалося, ще мить – закінчи би те, що задумав.
Батько раптово повернуся і вхопив Рудого за кільце. Бугай не чув болю, він знову вправно махнув головою і батько вкотре опинився на землі, але вже долілиць. Раптом він відчув як з вуха потекла кров. “Це, мабуть, ратицею зачепив – майнула в голові”. Глядь, а Василько вхопився за вірьовку.
- Назад! – почув він владний батьків голос.
Василько відскочив, як ошпарений.
Бугай відчув запах крові і вже розвертався, щоб в чергове захопити фуражира рогами, аж ненароком знову наступив на вірьовку.
Іван Миронович прямо вислизнув з-під розлюченої тварини і всім тілом спробував відхилити ворота. І Василько тут як тут. Батько ледь усміхнувся, коли ворота подалися, наче прочитав у хлоп’ячій голові: “я ж знову став у пригоді…” Батько з сином опинилися всередині.
Іван Миронович чомусь побіг по довжелезному сараю в інший кінець до виходу. Він ще не перевів подих, як почув знадвору спантеличений голос ветеринара:
- Дядьку Іване, бережіться, бугай побіг до задніх дверей!
- Тату, не виходьте надвір, – застеріг у свою чергу Василько.
- Чую, сину, чую…
“Мабуть це моя доля! – закралося подумки”. Іван Миронович розвернувся і подався до Василька. Голос ветеринара сповіщав, що бичок знову повернув назад.
Так батько з бугаєм бігали туди-сюди, аж поки батько не сів біля стовпа і схилився набік.
- Сину, в мене більше немає сили, біжи скоріше через задні ворота до дядька Максима, знаєш мого напарника, нехай візьме когось на підмогу і заведеш їх тими ж ворітьми сюди. Захопіть по дорозі у нас в сараї ще дві тички з кованими крючками.
Іван Миронович відчув нестерпну втому. Боліло в боці. Вся одежа була в масній багнюці й прилипала до тіла. Він спробував зняти чоботи і зойкнув.
“Мабуть Рудий щось зламав, коли тягав мене клятий! – майнуло”. Іван Миронович чув, як втомлено пихтів під ворітьми Рудий. Чулися зойки ветеринара, котрий закликав фуражира не виходити, поки не заспокоїться бугай.
Іван Миронович мовчав, не озивався, важко було говорити. Його тягло на сон. Там, де боліло, трохи віддавало теплом, наче від череня. Він заплющив очі, щоб просто відпочити, і не відомо чи то він пригадав, чи марив, чи солодко спав, але перед його зором постав дідівський дубовий стіл, повний всякої їжі, пахло,
як на Великдень. Його мати Пріська вміла готувати різні страви: смажені, печені, варені, тушковані. У піст, як на Пилипівку, перед Різдвом, у Великий піст, перед Паскою, у Петрівку мати готувала їжу пісну. Як спече було мати житній хліб на капустяному листі, або на висівках, так дух чути по всіх кутках. У пости їли мячку з маком або конопляним сім’ям, та ще й прилиту сім’яним молочком, капусту з огірками, капусту тушковану, заправлену смаженою цибулею, борщ з квасолею, чи сливами, у святкові дні ще й з грибами, пшоняний куліш, галушки пшеничні щипані, пампушки з часником, буряки обкачані у муці й смажені на олії, терті буряки з морквою, пшеничні пиріжки, або вареники з квасолею, горохом капустою, а на святах – з маком, калиною, вишнями, сливами, різні млинці, каші з олією, смажену рибу, або ж рибне холодне, гарбузову кашу, або гарбуз печений. На кожен піст його батько Мирон Іванович купляв бочечку оселедців. У неділю чи святковий день ставив самовар...
- Дядьку Іване, підмога біжить – почув голос Григорія і наче проснувся.
Запасними воротами пробралися Максим і Прохор.
- Іване тримайся! – підбадьорив Прохор розстібаючи тілогрійку. – Де в тебе болить?
- Мине, – тихо відповів Іван Миронович.
- Кажи, що робити, – схилився на напарником фуражир Максим.
- Відчиніть ворота і тримайте їх. Будьте напоготові, якщо треба буде, подасте тички з крючками, будемо тримати втрьох. А поки-що я спробую з ним домовитися.
Чоловіки лише переглянулися, але не стали сперечатися. Вони допомогли звестися на ноги покаліченому, підвели до воріт і залишили стояти, а самі наполягли на ворота – і вони відчинилися.
Громи і блискавки вщухали. Вже розвиднялося.
Перед Іваном Мироновичем знову постала жовто-біла гора: гнів у очах притух – і вона стояла неначе в надвечір’я – грузла, спокійна. Рудий розумів, що фуражир переможений, а перед ним стояв все той же годувальник.
- Ходімо в стійло, – тихо мовив, мов би запрошував Рудого попоїсти.
Бугай огинаючись плентався, ідучи за батьком. Василько раптом зойкнув.
- Тату, що з вами?!
Іван Миронович поволі спустився на землю.
Минув тиждень. Погожого вечора до хати зайшов ветеринар.
- Чи можна? – спитав він з порога.
- Авжеж – обізвалася мати.
- А де це наш, дядько Іван?
- На печі з Васильком у якусь гру грають.
- Проходь, Гришо сюди, – почув він з іншої кімнати. – А ти Васильку піди погуляй, бачиш у нас гості, ти переміг.
Василько зіскочив з печі і всівся на полу.
- Хай дитина слухає, нехай знає, як у нас шанують правду.
Ветеринар сів скраю на полу.
- Вибач, Гришо, що не можу ще до тебе спуститися. А то диви, може чарочку. Ми ж Тройці не відзначили.
- Ви, ж знаєте, що я вже той…
- А-а-а, – протягнув батько. – Я те ж не можу. То що там кажи.
- Голова колгоспу, – почав ветеринар і запнувся, – дав команду відвезти бугая на бойню.
- Чув я, що застрелили – понуро згнітився батько.
- Отож, дужі хлопці взяли три тички з кованими крючками, зачепили в стійлі за кільце, що в бугая в носі – вивели надвір. Трап на вантажівку зробили спеціально. Народу зібралося! На що там дивитися! Не знаю!
- Не тягни за хвоста, розказуй. Уже факт.
- Отож! На що там дивитись! А Прокіп, старий мисливець, узяв з собою й дробовика, може хтось попросив. Люди казали, що Іван, голова сільради, наказав, мовляв всяке буває. Вивели Рудого на подвір’я, він спочатку не супротивився, може не розумів, а може все розумів, але коли побачив голову сільради, він раптом скаженів, махнув головою і троє хлопців, котрі тримали тички з крючками на розтяжку – один попереду, двоє по боках – вони й розлетілися на всі боки, махнув вдруге, втретє і дрючки, як сірники зламалися. А уламки з крючками, наче три сережки, висіли в носі. Він до голови сільради, той під машину. Рудий розвернувся і гайда. Та де там, від Прокопа і куницю не втікала, пам’ятаєте, куницю білогруду переплутав з білкою, всім тоді шкурку показував.
- Та пам’ятаю, не тягни кота за хвіст, що було далі?
- Що було, що було?! – вставив ветеринар. – Реготав голова сільради й приказував: “Оце тобі за мене!”. Григорій замовк, наче не знав, що казати далі, а може не хотів продовжувати.
Іван Миронович нічого не сказав, а ще через тиждень пішов до голови колгоспу.
- Павле Петровичу! – скажіть, це ваша воля була забити Рудого?
- Та ні ж бо! Після того як ти зліг, прийшов до мене голова сільради і каже, от кращого нашого працівника ледь не вбив цей звірюга, треба його на бойню! Я ще й подумав, він же тримає на тебе зло за ту бійку, а тут раптом вимагає справедливості. Я й дав команду. Знаю, що тобі шкода, але ж той почав погрожувати парткомом.
- А я грішним ділом подумав, що ви з ним за одно, адже ви ж куми.
- Та Господь з тобою, ми давно не спілкуємося після того, як він п’яний приставав до моєї дружини. Якось сидимо за столом на його день народження. Випили по одній по другій. Бачу, мій кум до моєї тулиться. Наче б то до холодцю тягнеться. А я йому: Куме, вам какого грена?! Він на мене вирячив перелякано очі, а я далі; “белого или красного”. Він оторопів і, наклавши в тарілку холодцю потягнувся за Гріном. Не пам’ятаю зараз чи то заправленим буряком, чи чистим. А ти за що його латою?
- За те ж саме. Він гнався за моїм сином Віктором аж до хати, бо той, бачите, танцював з його черговою коханкою.
- Та біс із ним, ти не сердься на мене.
Іван Миронович вийшов понурий на вулицю й пішов у бік кузні, щоб дізнатися чи коваль відремонтував йому борону й плуга, бо за весну геть зносилися. У кузні не було нікого. Двері, як завжди, були відчинені – тут нічого було красти. Раптом на цвяху він побачив три крючки, які сам виковував для бугая. “Мабуть забрав на метал, – подумав Іван Миронович, розвернувся і почалапкав додому.
Сонце вже піднялося високо. Над ставком, над кучерявими деревами тремтіло ясне марево. Там, за ним, як за завісою залишилося його минуле…
Іван Миронович пригадав ту горобину ніч, яка була в його житті перша і остання.

Аргонавти

ФРІКС І ГЕЛЛА

Це було дуже давно. Одного весняного ранку по небу пливла периста хмарина, а на ній сиділа небесна німфа Нефела. Вона милувалася з висоти пташиного польоту лісистими горами, зеленими полями, голубими озерами й бурхливими річками країни, яка називалася Грецією. Пролітаючи над землями Беотії, що славилася своє столицею – семибрамними Фівами, німфа на березі озера помітила ошатне місто Орхомен. На узвишші стояв царський палац із мармуровими колонами. Німфа спустилася на площу перед палацом. Саме в цей час молодий цар Атамант вийшов на прогулянку. Тільки-но їхні погляди зустрілися, вони одразу ж закохалися одне в одного. Цар і німфа побралися, й невдовзі в щасливого подружжя народилися синок і донька – Фрікс і Гелла.
Минали роки, й цариця Нефела занудьгувала за небом. Тільки там вона почувалася щасливою, вільною, як вітер! А тут, на землі, палац їй здавався в'язницею. Німфа милувалася перистими хмаринками, що повільно пливли небом, й від хвилювання її серце билося частіше, а журба важким каменем лягала на душу. Тільки любов до дітей утримувала царицю в палаці, та з кожним днем таке життя здавалось їй осоружнішнішим. Якось, коли німфа сиділа в саду, до її ніг прилинула хмарина. Цариця не втрималася й сіла на неї, а та миттю піднялася у височінь. Так Атамант утратив кохану дружину й матір своїх любих діток.
Засумував, затужив цар. Та не довго йому довелося журитися. Якогось дня до палацу завітала незнайомка.
– Що привело тебе сюди, дівчино, і як тебе звати? – спитав Атамант.
– Моє ім'я Іно, я дочка фіванського царя Кадма. Батько вигнав мене з дому за наказом богині Гери. Вона не хотіла, щоб я залишалася в Фівах і доглядала маленького Діоніса, сина моєї сестри Семели й бога Зевса. Відтоді я блукаю світом, шукаючи собі притулку. Якщо бажаєш, я стану твоєю рабинею.
«Мабуть, це воля богів!» – сяйнула думка в Атаманта.
– Ти прийшла саме вчасно, – мовив цар. – Мене залишила дружина Нефела. Я буду вдячний тобі, якщо ти житимеш у палаці й станеш матір'ю моїм маленьким діткам.
Атамант одружився з фіванською царівною. Справили бучне весілля, на яке гості з'їхалися з усієї Греції. Іно була лагідною, доброю матір’ю для Фрікса й Гелли, допоки не почали народжуватися в неї власні діти. Коли ж на світ з'явилася її третя дитина, любов до Фрікса й Гелли зовсім згасла.
Минуло ще кілька років. Фрікс і Гелла подорослішали і стали втіхою не лише для батька, а й для всіх мешканців міста. Тільки Іно їх не могла терпіти. Цариця все сушила собі голову, як позбутися дітей німфи Нефели, щоб орхоменський трон дістався її синові Леарху. Довго вона думала й нарешті надумала. Після жнив цариця наказала слугам сушити зерно не на сонці, а в печах. І коли настала весна, щедро роздала пересушене зерно людям на сівбу. Ті дивом дивувалися: чого це раптом цариця так розщедрилася?
Пролилися перші рясні дощі, весняне сонце обігріло ріллю, а зерно все не сходило. Захвилювалися орхоменці.
– Що сталося? Чому не зеленіють поля? Чи не завинили ми перед богами? – перепитували вони одне в одного. – Що тепер їстимуть наші діти?
А цариці Іно цього було й треба. Коли в місті запанував голод, Атамант вирішив відправити в Дельфи до Аполлонового храму посланців, аби вони довідалися в оракула, за що на країну наслано це лихо. Та його дружина підкупила посланців, і вони, якийсь час пересидівши за містом, повернулися до царя.
– Доповідайте, що сказав оракул?! – схвильовано запитав цар.
– Наш владико! – почав один посланець. – Ми повернулися з поганими новинами! Боги не бажають, щоб по твоїй смерті орхоменський трон перейшов до Фрікса, бо він тяжко образив свою рідну тітку. І якщо ти хочеш, щоб знову заврожаїлася земля, принеси сина в жертву богові Зевсу.
– Цього ніколи не буде, хай навіть уся Беотія повстане проти мене! Сам загину, але скривдити сина не дам!
Довго точилася суперечка й поміж орхоменцями. Ніхто не знав, як зарадити великій біді. Збігали дні за днями. Голод уже почав морити людей.
– Тату, не побивайся за мною. Я не боюся смерті, – заспокоював царевич батька. – Через мене люди не мусять страждати.
Він з ніжністю подивився на сестру й додав:
– Я відчуваю, що матінка нас у біді не залишить.
І ось на вершині гори Лафістій, яку люди прозвали «Пожирач», біля храму Зевса все вже було готове до священного обряду жертвопринесення. Гелла ні на мить не відпускала братової руки. Вона вдивлялася в безхмарне небо й шепотіла:
– Матінко, прилинь і порятуй нас!
Раптом на чистому небі звідкілясь взялася хмарина – це Нефела прилетіла на поклик доньки. Поруч із нею на хмарині стояв баран. Його вовна вилискувала мов чисте золото. Німфа зійшла на землю, обняла дітей і сказала:
– Залазьте, мої любі, на барана. Він хоч і без крил, але літає по небу й доправить вас у далеку країну Колхіду, де царює Еет, син Геліоса – бога сонця. Він прихистить вас, а ви за це маєте йому віддячити: принесіть у жертву Зевсові цього барана, а його золоторунну шкуру подаруйте цареві.
Фрікс спритно скочив на спину чарівному баранові й подав руку сестрі.
– Хай щастить вам у дорозі! – полегшено зітхнула Нефела.
– Прощавайте! – мовив батько, не стримуючи сліз.
Діти зникли за обрієм, а розчулені й збентежені люди закричали:
– Диво! Диво! Боги забрали до себе Фрікса й Геллу!
Багато днів брат із сестрою подорожували над горами й долинами, над озерами й морями. Та якось, коли вони пролітали над вузькою протокою, що з'єднувала два моря, погода зненацька зіпсувалася. Налетіла гроза. Важкі чорні хмари закрили сонце. Блискавки краяли небо, а од грому стогнала земля. Шалений вітер збурив морські хвилі аж до неба. Фрікс міцно вхопився за роги барана, а Гелла трималася за брата й тремтіла з переляку.
– Не бійся! Ти тільки не дивися вниз! – застеріг Фрікс. – А то голова запаморочиться, і ти полетиш сторчака!
Гелла з усіх сил вчепилася за брата, але руки її отерпли. Вона не витримала й глянула на землю. Там побачила блакитну смужку моря, і дівчині раптом здалося, що чиїсь невидимі руки манять її до себе. Гелла розтисла пальці й упала в протоку, яку згодом люди назвали на її честь Геллеспонтом.
– Донизу, швидше донизу! – гукнув Фрікс баранові. Але зловити сестру на льоту йому не вдалося. Хлопець ще довго кружляв над протокою, гукаючи Геллу, але марно – її поглинула морська безодня.
Утративши сестру, згорьований Фрікс змушений був подорожувати далі сам. Летів довго, аж поки на горизонті замріли Кавказькі гори. І ось нарешті знесилений баран спустився на землю Колхіди перед царським палацом.
Цар Еет був вельми здивований появою з неба гостя, але, оговтавшись, запросив юнака до палацу. Вислухавши довгу розповідь Фрікса про його пригоди, цар зрозумів, що нарешті і йому усміхнулася доля: він матиме священне золоте руно.
Фрікс за порадою матері пожертвував барана Зевсові, а золоторунну шкуру подарував Еету. Цар на радощах віддав за Фрікса свою улюблену доньку Халкіопу, котра народила чоловікові чотирьох синів. Еет не міг натішитися таким дивовижним подарунком. Він одразу ж повісив золоте руно на тисячолітнього дуба, що ріс у священному гаю бога Ареса, і приставив до нього охоронця, вогнедишного дракона, який не стуляв очей ні вдень, ні вночі.
І справді, із золотим руном прийшло щастя й добробут у Колхіду. Люди забули про злигодні, а цар багатів з року в рік. Нікому й у голову не спадало викрасти золоте руно, адже це було неможливо. І не тільки тому, що могутній цар мав велике військо і сторожа-дракона, а ще й тому, що друга Еетова дочка, Медея, була чаклунка й могла заздалегідь передбачати лихо та запобігти йому.
Минуло багато років, поки на цей подвиг зважився герой Ясон із Іолка, що в Фессалії. От про це й буде наша розповідь.


Ясон

Засновником і царем міста Іолка був цар Кретей. Після його смерті трон мав посісти його син Есон. Але не так сталося, як гадалося, бо зведений Есонів брат Пелій підступом і силою відібрав у нього владу. Відтоді Есон жив, як і всі мешканці міста, у злиднях, хоча й не дуже тим переймався. Але коли на світ з'явився його первісток Ясон, цар уперше по-справжньому злякався. Не за себе, а за сина, законного спадкоємця влади в Іолку. Тривога закралася в серце Есона та його дружини. Вони довго мізкували, як їм бути, і нарешті вирішили обдурити Пелія й оголосили, що їхній син помер. Самі ж віднесли немовля на вершину гори Пеліон, де жили кентаври. Наймудріший серед них, на ім’я Хірон, часто брав на виховання дітей, от він і погодився опікувати Ясона.
– Тільки не кажи йому, чий він син, – на прощання попрохав учителя-кентавра Есон. – А коли він виросте, змужніє, набереться розуму, тоді й відкриєш йому таємницю. Я дуже боюся за його життя.
Знаменно, що Ясон народився саме в той день, коли золоторунний баран доправив Фрікса до Колхіди.
Коли Ясон підріс, Хірон узявся за його виховання. Ясон був старанним учнем. Серед Хіронових вихованців він найкраще володів мечем і стріляв з лука, а також досяг неабияких успіхів у різних науках. Уже в юні роки хлопець уславився як добрий мисливець. Він ще малим здолав леопарда й дикого кабана, котрі нагонили жах на місцевих селян. Голубоокий, стрункий хлопчина з довгим волоссям був схожий більше на бога, ніж на простого смертного.
Якось Хірон вів урок історії, розповідав своєму улюбленому учневі про богів, людей і героїв, про те, як з’явилися на світі рослини й тварини, про війну богів і титанів. Розказав також історію про Фрікса й Геллу.
– А хто здобуде це золоте руно, що зберігається зараз у Колхіді, – хитро усміхаючись, завершив свою розповідь Хірон, – і привезе його в свою державу, той прославиться у віках, а його держава – стане могутньою.
– Я поїду по золоте руно! – вигукнув Ясон.
– Облиш, зухвальцю, і мріяти про таке – здобути його неможливо. Цар Еет має величезне військо і не дасть тобі вивезти руно. Що вже казати про дракона-охоронця чи царівну-чаклунку Медею! Подейкують, що від неї нічого не сховається – усе вона знає!
– І все-таки я здобуду золоте руно, хай навіть ціною власного життя! – не вгавав юнак.
– Дорога в Колхіду далека й небезпечна: незвідані морські простори, чужі країни, ворожі племена…
– Моя думка така: якщо дуже захочеш, то мети досягнеш, – рішуче промовив Ясон. – Труднощі треба долати!
Вони ще не раз поверталися до цієї розмови. Коли юнакові виповнилося двадцять років, Хірон відвів його на вершину гори Пеліон і мовив:
– Он глянь, бачиш у долині місто? То Іолк. У ньому ти народився, там досі ще живуть твої батьки в злиднях та горі, бо так з ними повівся твій запеклий ворог Пелій. Знай, твій прапрадід Гелен – родоначальник усіх греків. Його нащадок Еол мав семеро синів. Серед них – Атамант і твій дід Кретей. Твій батько Есон, син Кретея, і Фрікс, син царя Атаманта, – двоюрідні брати. Після смерті твого діда правити містом мав твій батько, але царську корону силоміць відібрав твій дядько Пелій. Аби він не звів тебе зі світу, батько змушений був переховувати тебе. – Хірон хвилювався, бо знав пророцтво про те, які тяжкі випробовування випадуть на долю героя.
– А зараз, хлопче, повертайся до своїх батьків. Вони чекають на твою допомогу.
Ясон, сповнений надій, рушив додому. Невдовзі він дістався бурхливої гірської річки. Та ледь забрів по коліна у воду, як раптом почув:
– Хлопче! Допоможи мені перебратися на той бік.
Ясон озирнувся й побачив на березі бідно вдягнену стареньку бабусю. Він повернувся назад, узяв її на руки й поніс через річку. Стрімка течія намагалася збити хлопця з ніг, він боявся посковзнутися на відшліфованому до блиску камінні, бо тоді старенька могла загинути в бурхливому потоці. Юнак зібрався на силі й усе-таки дістався берега. Він упав на траву й полегшено зітхнув:
– Я подолав підступну течію!
Обернувшись до бабусі, щоб попрощатися, Ясон раптом побачив величну красуню з діадемою на голові.
– Ти мене не впізнав? – усміхнулася вона.
– Геро! – вихопилось у юнака. – Покровителько нашого краю!
– Угадав, – лагідно відповіла вона. – Я покровителька твоєї землі, тому й хочу, щоб ти став царем Іолка. Але спершу ти прослав своє ім'я – здобудь золоте руно, яке знаходиться в Колхіді.
Богиня почала розповідати Ясонові давню історію про Фрікса й Геллу.
– Дякую тобі, моя покровителько, але я вже чув це від учителя, – Ясон урвав розповідь богині. – Краще я поспішу до батьків.– І Ясон рушив до рідного міста.
Усе тут миле очам юнака: чепурні будинки, розписані дивовижними фресками, величні храми, золоті статуї богів. «Це моя батьківщина! Це мій Іолк!» – з гордістю думав Ясон. Радість переповнювала його груди.
Юнакові кортіло якнайшвидше побачити батьків, та спершу він вирішив заявитися до царя Пелія. Оминувши великий базар, Ясон опинився перед палацом небаченої краси, пройшов непоміченим повз вартових і попрямував до великої зали.
Поміж мармурових колон стояв позолочений трон, покритий дорогим сукном, а на ньому сидів немолодий уже чоловік. У його очах зненацька промайнув страх.
– Хто ти? – спитав він тремтячим голосом, але згодом опанував себе й суворо продовжив: – Як ти посмів увійти до царської зали й потривожити спокій Пелія?!
– Якщо ти – цар Пелій, то я – твій небіж Ясон! – хлопець рішуче підступив до царя.
Цар аж сахнувся й уп'явся очима в Ясона, а потім сказав:
– Бачу, ти сміливий, мужній і розумний парубок. Хочу, щоб ти допоміг мені в одній справі. Послухай-но. Ми всі – люди смертні. Але кожному кортить дізнатися, скільки він проживе й що з ним станеться. Отож і я пішов у Дельфи, до пророчиці Піфії. Вона прорекла мені, що колись у місто Іолк прийде юнак в одній сандалі. Він – справжній нащадок царського трону, якому я мушу поступитися владою. Але спершу юнак повинен здобути золоте руно з Колхіди. Дивлюсь я на тебе, Ясоне, й бачу, що ти і є той юнак, чи не так?
Ясон ураз пригадав розповідь Гери про золоте руно. Та він не міг збагнути, до чого тут одна сандаля? Глянув на свої ноги й побачив, що стоїть перед Пелієм в одній сандалі.
«От тобі й маєш! – подумав юнак. – Мабуть, загубив її в гірському потоці». Про свою зустріч з богинею Герою Ясон вирішив промовчати.
– Кажи, царю, що я мушу зробити. Я готовий! – сміливо озвався він.
– Ти ж чув, що провістила Піфія: ти мусиш повернути з Колхіди чародійне золоте руно, яке має належати нашій країні. Негайно вирушай у дорогу. Якщо виконаєш це завдання, я віддам тобі трон і все своє багатство.
– Але ж для подорожі потрібен корабель!
– Допомоги від мене не буде. Така моя умова.
Ясон не гаяв часу. Він звернувся до мешканців міста, й ті одразу ж відгукнулися.
До героя посходилися найкращі корабели. Був серед них і великий майстер на ім'я Аргос. Коли роботи були закінчені, Ясон нарік корабель на його честь.
Арго був швидким й надійним кораблем. На його щоглі маяло велике вітрило. Ніс корабля прикрашало погруддя богині Гери, покровительки героїв. Голова її була вирізьблена зі священного дерева Зевса – дуба із міста Додона, де жив й пророкував людям їхнє майбутнє оракул громовержця. Вкрита позолотою скульптура Гери наче вказувала шлях і надавала аргонавтам впевненості в успіху їхньої подорожі.
П'ятдесят найвідоміших героїв Греції погодилися взяти участь у мандрівці. Перший відгукнувся Геракл. Після того, як у його родині сталося непоправне горе – загинули діти, він не знав, куди подітися від сумних спогадів. А тут трапилася така нагода хоч трохи розвіяти журбу. З ним прийшов його улюбленець Гілас. Геракл опікував хлопчину, як рідний батько.
До Іолка прибули також: Тесей, відомий афінський герой; брати-близнюки Кастор і Полідевк, діти великого громовержця; безстрашний герой троянської війни Теламон. Прийшов Мелеагр, герой, котрого не брали ні зброя, ні хвороби. Погодився й Адмет – йому під силу було запрягти в колісницю разом лева та вепра. У небезпечне плавання зголосився вирушити обдарований богами Лінкей, який мав здатність бачити краще від самих богів. Великі здібності мав і Тіфій – він багато років плавав морями й мав неабиякий талант керманича. Але ця подорож не була б успішною, якби в ній не погодилися взяти участь крилаті Зет і Калаїд, сини північного вітру Борея. А душею товариства, натхненником аргонавтів був славнозвісний співак Орфей.
Довго точилася суперечка, кого вибрати ватагом команди. Більшість аргонавтів хотіли, щоб ним став Геракл, але той відмовився.
– Герої, – звернувся він до товаришів, – я вам красно дякую за довіру, але оберіть когось іншого. Мені боги приготували іншу долю: я повинен спокутувати свої гріхи. Нехай Ясон очолить нашу команду. Він достойний того.
Аргонавти погодилися з Гераклом.
І ось Арго відплив далеко від берега у відкрите море. Аргонавти напнули велике вітрило, посушили весла, й корабель почав набирати швидкість.
На березі серед натовпу, котрий проводжав відважних мандрівників, стояв засмучений Есон зі своєю дружиною. Вона тихо схлипувала й потай витирала сльози.
Сяяло яскраве сонце. Орфей перебирав пальцями струни ліри й співав пісню про незвідану подорож до невідомої країни.

На острові Лемнос

Аргонавти тримали курс на схід, де за трьома морями лежить Колхіда, де прикутий до скелі Кавказьких гір Прометей чекає свого визволителя Геракла. Легкокрилий вітер Зефір своїм подихом наповнював тугі корабельні вітрила.
Першу зупинку герої зробили на острові Лемнос, щоб поповнити запаси води та їжі. Але тут їх підстерігала така спокуса, яка затримала подорож надовго. На Лемносі жили одчайдушні жінки, котрі вигнали з острова своїх чоловіків за зраду й заприсяглися більше ніколи жодного чоловіка не пускати сюди. Царицею в них була Гіпсіпіла. Коли аргонавти пристали до берега, там їх зустріли розлючені озброєні жінки, які й слухати не хотіли чужинців. Котрась навіть вигукнула:
– Я впевнена, що це пірати з Фессалії. Мабуть, наші чоловіки найняли їх, щоб вони пограбували острів і повбивали нас!
– Не слухай її, царице, – втрутилася Поліксо, годувальниця Гіпсіпіли, – Скажи, чи я коли-небудь тобі радила щось недобре? Ні! Цих легенів треба прийняти гостинно.
– Гаразд! – погодилася Гіпсіпіла. – Дамо чужинцям води, їжі на дорогу, й нехай собі пливуть далі. У місто ми їх не пустимо!
– Царице, самі боги зглянулися над нами й прислали цих героїв. Без чоловіків ми не зможемо народити дітей, і з часом після нас на острові нікого не залишиться!
Слова Поліксо переконали царицю й усіх жінок. Вони загули, як бджоли у вулику:
– Вона правду каже! Нехай залишаються! Від них ми матимемо славних діток!
Тоді Гіпсіпіла підійшла до корабля й мовила:
– Ми запрошуємо всіх до міста! Будьте нашими найдорожчими гостями!
Аргонавти бенкетували не один день і не одну ніч. На кораблі залишився лише Геракл. Пам'ять про смерть своїх дітей знеохотила його до будь-яких розваг.
Минали дні за днями. П'янке вино та вродливі лемносянки зовсім задурманили аргонавтам голови, й вони забули геть про все на світі.
Цариця Гіпсіпіла закохалася в Ясона й прохала його:
– Залишайтеся в нас назавжди. Ніде правди діти, у нас багато запеклих ворогів. Станьте нашою опорою, а ми вам – вірними дружинами.
Ясон знав, що вони не можуть залишитися, але й сказати «ні» не наважився. Хтозна, як усе скінчилося б, та одного дня до бенкетної зали увірвався розлючений Геракл.
– Сором вам! – накинувся він на друзів. – І мені ганьба, що я з вами поїхав! Заради чого ми покинули батьківщину, свою рідню? Що скажуть про тебе, Ясоне, люди, адже ти обіцяв привезти золоте руно?! А ти, Тесею, що собі думаєш? На тебе чекає попереду битва з Мінотавром! І всі ви, що вже прославили своє ім'я, але маєте ще багато чого звершити!
– Досить, Геракле! – похопився Ясон. – Можеш нас повбивати, але не принижуй! Правда на твоєму боці. Подякуймо любим жінкам за гостинність і повертаймося на Арго.

Утрата Гіласа

Після кількох днів виснажливого плавання аргонавти дісталися протоки Геллеспонт. Та спершу вони мусили завітати до троянського царя Лаомедонта, щоб отримати дозвіл на проходження протокою. Таке правило ввів цар для усіх чужинців, котрі перетинали Геллеспонт. Але передбачливий Лінкей, який мав неабиякий зір й завжди попереджав друзів, де на них чатують рифи й мілини, запропонував Ясону:
– Сьогодні така глупа, непроглядна ніч. Хмари закрили місяць. Ми можемо прослизнути протокою непоміченими.
– А раптом натрапимо на сторожовий корабель? – спитав Ясон.
– Не тривожся, ми обминали й не такі небезпеки, а то якийсь там корабель.
– Лінкей у нас госрозорий, він усе бачить, – підтримав Геракл. – Він підкаже керманичу Тіфію, який курс тримати, куди пливти.
Так аргонавти залишили позаду Егейське море. Під покровом ночі вони обережно, щоб не було чути плюскоту води під веселами, почали гребти. Ще на світ не благословлялося, як Арго вийшов із протоки й опинився в Пропонтиді, що зараз називається Мармуровим морем. Саме здійнявся попутний вітер. Герої напнули велике вітрило, й корабель легко помчав уперед. Праворуч замріло узбережжя.
– Дивіться, – вигукнув невдовзі Лінкей, – який гористий півострів, наче суцільна скеля в морі! А он і місто. Таке величезне!
– Там у тихій гавані ми й кинемо якір, – запропонував Тіфій.
Чим ближче аргонавти підпливали до берега, тим величніша краса відкривалася їхнім очам. Тут жили миролюбні гостинні доліони. Саме в цей день їхній молодий цар Кізік одружувався й запросив аргонавтів на святкування. Лише Геракл залишився стерегти корабель.
– Ми раді зустрічати таких славетних героїв, – мовив Кізік. – Вірю, що ви прийшли з миром, бо в нас і так вистачає ворогів, які звідусіль зазіхають на наші землі. Найлютіші живуть на он тій горі, – цар показав на стрімку скелю, навислу над затокою, де кинув якір Арго. – Це шестирукі велетні, котрі задля розваги щодня жбурляють у нас камінням. А з протилежного боку півострова часто нападають пеласги…
Не встиг Кізік договорити, як на скелі зненацька з'явилися велетні й почали кидати каміння в затоку просто на корабель гостей. Герої бачили, як за мить Геракл випустив у потвор смертоносну стрілу. Аргонавти поспішили йому на допомогу.
Битва тривала недовго – ніхто з шестируких нападників не вцілів.
Наступного дня, залишивши гостинних доліонів, аргонавти продовжили подорож Пропонтидою. Тоді ж Ясон запропонував влаштувати змагання з веслярства.
– Це ж як? – перепитав Полідевк.
– А так! – мовив Геракл. – Розділимося на дві команди. Одна веслуватиме по лівому борту, друга – по правому.
Змагання розпочалося. Спочатку Арго плив прямо. Але скоро його почало розвертати в один бік.
– Програли ті, що втомилися і стали гребти слабкіше! – вигукнув Геракл. – Тепер переможці розділяться знову на дві команди, й ми продовжимо.
Змагання тривало, аж поки не залишилося по двоє веслярів у кожній команді: Геракл і Ясон – у першій, брати-близнюки Кастор і Полідевк – у другій. Коли перемога схилилася на бік Геракла й Ясона, близнюки перестали гребти й визнали свою поразку. Тепер двоє героїв – Ясон і Геракл – почали змагання. Ясон був упертий і наполегливий, але всі добре знали, що переможе Геракл. Минуло кілька напружених годин. Раптом у дужих руках Геракла весло тріснуло й зламалося навпіл. Що робити? Геракл спересердя жбурнув уламок у море й гукнув:
– Ясоне, треба пристати до берега, щоб я зміг зробити собі нове весло.
– Та й не завадило б запастися водою, – погодився переможець.
Далекозорий Лінкей миттю набачив затоку, й Тіфій спрямував судно в тиху гавань. Це було малоазійське узбережжя Місії.
Коли аргонавти перепочили, Геракл звернувся до юного Гіласа:
– Ходімо, друже, – ти по воду, а я пошукаю деревину й витешу собі нове весло. Поки я вибиратиму міцну деревину, ти мене не чекай, а вертайся на корабель.
– Гаразд, я зроблю, як ти кажеш, Геракле!
Коли Геракл повернувся з витесаним веслом, то Гіласа серед аргонавтів не було.
– Піду шукати хлопця, – захвилювався він. – Хоча б чого не сталося!
– І я з тобою! – зголосився його друг Поліфем.
Скрізь шукали герої юнака, але знайти не змогли. Нарешті на березі лісового озерця вони помітили глек, з яким той пішов по воду.
– Гіласе! Гіласе! – гукали обоє.
Лише луна шугала поміж дерев, а хлопець не озивався.
А сталося он що. Гілас зайшов далеко в хащу, де й натрапив на озерце. Кришталева вода вабила до себе. Хлопчина захоплено розглядав дивовижних рибок і водорості й не помітив, як із-за скелі несподівано вибігла нереїда, водяна німфа. Побачивши вродливого юнака, одразу закохалася в нього. Й коли Гілас нахилився над водою, нереїда міцно обхопила його руками й потягла на дно озера.
Геракл і Поліфем шукали хлопця до ночі, аж поки самі заблукали. Лише на ранок вони зрозуміли, що зайшли вже далеко від берега.
Раптом перед героями з'явився Гермес, посланець Зевса.
– Не побивайтеся, – зараз Гілас живе в підводному царстві німф. Такою була воля Зевса! Тепер послухайте, що вам наказують боги. Ти, Поліфеме, прямуй туди, де сходить сузір'я Овна. Збереш людей, збудуєш місто Овен і станеш у ньому царем. А ти, Геракле, сину Зевса, мусиш повернутися в Грецію і здійснити найвеличніші подвиги, які тебе прославлять у віках.
Та Геракл не поспішав додому. Спершу він допоміг Поліфемові збудувати небаченої краси місто, яке зараз називається Кіос, і лише потім подався до Греції.


КУЛАЧНИЙ бій

Аргонавти, не дочекавшися друзів, вирішили покинути непривітне узбережжя Місії. З тугою на серці вони долали морські простори. Раптом тишу порушив Ясон:
– Ми втратили вірних друзів. Але годі сумувати! Орфею, заграй нам веселої пісні!
– Ганьба тобі, Ясоне! – скипів найкращий Гераклів друг Теламон. – Втрата трьох друзів тебе не засмутила? Ти радієш, що з нами не стало Геракла й тобі не доведеться ділити славу з великим героєм! Вертаймо назад!
– Теламоне, не супереч мені! Тут я старший! Тіфію, рушаймо вперед!
Теламон відштовхнув Тіфія й крутнув стерно так, що корабель ледь не перекинувся, але в цю мить з'явився бог рибалок і мореплавців Главк. Він зупинив Арго.
– Не тужіть за своїми друзями, – звернувся він до аргонавтів. – З ними нічого лихого не сталося. Це Зевсова воля. А ваша справа – їхати по золоте руно!
Із цими словами Главк розвернув корабель і з усієї сили штовхнув його вперед.
Аргонавти довго прямували на північ Малої Азії, до земель Віфінії, поки не побачили на березі місто. Герої вирішили зайти в гавань, поповнити запаси їжі й води. Коли вони знайшли джерело й почали набирати в бочки воду, зненацька перед ними виросла постать велетня. Його супроводжувало велике військо.
– Забирайтеся звідси геть! – заволав він. – Не всяк має право пити нашу воду! – Потворне обличчя велетня пашіло люттю. – Це джерело створив мій батько, бог морів Посейдон. А я його син Амік, цар бебриків. Якщо котрийсь чужинець хоче напитися цієї води, то мусить позмагатися зі мною навкулачки. А кулаки в мене, гляньте-но: о-го-го! Я вб'ю ними кого завгодно! Тож хто серед вас одчайдух?
Аргонавтів узяв переляк. Вони знічено опустили очі, бо чули про жорстокість бебриків. Тоді наперед вийшов Полідевк, син Зевса.
– Я готовий з тобою битися! – сміливо виголосив він.
Бійці намотали на правиці шкіряні ремені. Першим почав розмахувати своїми кулачищами Амік, аж повітря засвистіло. Але Полідевк спритно ухилявся. Він вирішив вимотати суперника, а потім напасти на нього, бо той був надто високий і дістати його голови було неможливо. Нарешті Амік уже не міг швидко рухатися. Але як влучити в його голову? Не довго думаючи, Полідевк з усієї сили вдарив велетня в живіт. І коли той зігнувся від болю, юнак затопив йому в пику. Удар був такий сильний, що велетень захитався й упав навзнак. Полідевк нагнувся над Аміком, а той прохрипів:
– Вибач, юначе!
– За що? – перепитав Пролідевк.
– За моє зухвальство! Ти переміг! Проси, що хочеш, тільки не вбивай.
– Мені нічого не треба, лише набрати води. Але поклянися іменем свого батька Посейдона, що більше нікому не заподієш зла.
Амік дав клятву, а потім заходився роздавати аргонавтам коштовні подарунки. Герої поповнили провіант і відпливли в море.

Цар Фіней


Перед тим, як покинути Пропонтиду, аргонавти зробили зупинку в тихій гавані на її північному березі, де розкинулося невеличке містечко. На пагорбі височіла фортеця. Для перестороги крилаті сини бога вітру Борея покружляли над містом.
– Це Салмідес, – місто царя Фінея. Ми були тут не раз, бо він одружений з нашою сестрою. Та Фінея ми не знайшли. Ви не повірите: наче всі вимерли – в місті ні душі, – повідомив Зет.
– Ми мусимо царя відшукати. Якщо він живий, то оповість, що нас чекає попереду, – підхопив Калаїд. – Адже Фіней – великий провидець.
Аргонавти рушили безлюдними вулицями. Вікна будинків дивилися на них порожніми очима, двері рипіли від найменшого подуву вітру, а навколо – лише пташиний послід. Сморід забивав подих. Аргонавти піднялися до фортеці. Там у напівзруйнованому палаці за великим столом сидів сивий чоловік із заплющеними очима. Здавалося, то сидить мумія: самі кістки та шкіра. Навіть сини Борея не впізнали свого родича.
– Хто ти, чоловіче добрий? – спитав його Ясон.
– Я цар міста Салмідеса, – похмуро почав старий. – Колись мене любили боги. Вони навіть одружили мене з дочкою бога вітрів Борея, красунею Клеопатрою, і частенько запрошували на Олімп. На бенкетах у розмовах вони не приховували від мене своїх таємниць, начебто і я був безсмертний. Але я був смертний. І мені не було байдуже, коли боги переслідували людей, збиткувалися над ними. Потайки від богів я часом допомагав простим людям. Довідавшись про це, громовержець розлютився й налаштував проти мене всіх богів. Зевс вирішив жорстоко мене покарати, піддавши нестерпним мукам. Він осліпив мене і, зруйнувавши блискавицею мій палац, наслав двох крилатих чудовиськ – гарпій, у яких від голови до пояса жіноче тіло, а нижче – пташиний хвіст. Це божества вихорів і бур. Варто мені сісти за стіл, як прилітають ці потвори й поїдають усе до крихти. А потім тільки те й роблять, що загиджують вулиці – ні пройти, ні вільно дихнути. У місті так смердить, що всі повтікали геть – хто куди. Лише я змушений тут жити й терпіти наругу.
Аргонавти принесли цареві різних наїдків. Але варто було їм викласти все на стіл, як невідомо звідки прилетіли гарпії. Вони вмить з'їли всі харчі.
Тоді крилаті брати Зет і Калаїд вихопили з піхов мечі й погналися за гарпіями. Вони переслідували їх довго, аж до острова Закінф, що в Іонічному морі. Сини Борея ладні були вбити потвор, аж раптом з'явилася Іріда, їхня сестра, провісниця богів. Вона вмовила крилатих братів не вбивати гарпій, а взяти з них клятву, що ті більше ніколи не мучитимуть Фінея. Так цар Фіней урятувався від голодної смерті. Він подякував аргонавтам за допомогу й на прощання мовив:
– Я чекав на вас багато років. Оракул пророкував, що мене врятують мандрівники, котрі пливтимуть у Колхіду по золоте руно. Отож, слухайте, що я вам скажу. Ваша подорож буде нелегка. Найбільша небезпека на вас чекає перед виходом у велике море. Саме на його берегах лежить країна Колхіда. Але щоб дістатися туди, ваш корабель повинен пройти між двома величезними Сімплегадськими скелями, які то сходяться, то розходяться й можуть вас розчавити. Я дам вам голуба. Якщо йому вдасться пролетіти між скелями, тоді й ви проскочите між ними. Якщо ж ні – краще вертайтеся додому.
СІМПЛЕГАДСЬКІ СКЕЛІ

Аргонавти дружно налягли на весла, й Арго полинув уперед. Був гожий день. Сонце лагідними променями пестило морську гладінь. Та раптом герої почули гуркіт, схожий на грім.
– Що за дивина?! Грім серед ясного неба! – збентежився Тіфій.
– Так! Це ми наближаємося до Сімплегад! – заявив Лінкей.
Усі захвилювалися. Невдовзі на обрії забовваніли величезні скелі. Гуркіт наростав. Коли аргонавти підпливли до моторошних кам'яних велетнів, що, здавалося, сягали неба, всіх пойняв жах. Гуркіт був такий, наче стріляли сотні гармат одночасно. А хвилі здіймалися так високо, що навіть тризуб бога Посейдона не зміг би так збурити море. Коли Арго підплив до найнебезпечнішого місця, Ясон узяв у руки голуба й, попрохавши допомоги в богині Гери, випустив його в небо. Скелі саме розійшлися, й голуб устиг проскочити. Але коли він вилітав з цієї кам'яної пастки, скелі зійшлися, клацнули, мов дві щелепи, й вискубли одну пір'їну з голубиного хвоста. Вона покружляла в повітрі й опустилася на високі розбурхані хвилі.
– Проскочив! – полегшено зітхнув Ясон. – А тепер наша черга. Тільки-но скелі почнуть розходитись, усі за моєю командою гребіть, що є сил.
– Розходяться! – крикнув Лінкей.
– Уперед, друзі! – наказав Ясон.
Арго, набравши швидкість, легко долав відстань. Раптом на півдорозі корабель закрутило в коловороті. Всі намагання аргонавтів виправити курс були марні. Вир був такий потужний, що здавалося – ще мить і він потягне корабель на дно моря.
Аргонавти вже прощалися з життям, але раптом до них долинув жіночий голос:
– Ясоне, колись ти допоміг мені, тепер моя черга допомогти тобі. – Промовляла дерев'яна голова богині Гери, що прикрашала ніс корабля. Це підбадьорило відчайдухів і вони ще з більшим завзяттям гребли веслами. Арго стрілою помчав уперед до виходу з фракійського Боспору в Евксінське море. Та скелі й собі прискорили рух назустріч одна одній. Ще мить – і корабель буде розчавлено. Та ні! Грізні кам'яні гіганти встигли лише відгризти шматок корми корабля.
Коли ж Сімплегадські скелі розійшлися, то зупинилися навіки й більше ніколи не сходилися. Відтоді прохід для кораблів у відкрите море став вільний.
Так аргонавти, натерпівшись страху, ввійшли у води Гостинного моря, яке вже набагато пізніше через його бурхливу вдачу люди прозвали Чорним морем.
У країні Маріандіна аргонавтів зустріли, як ніде, гостинно. Цар Лік прийняв мандрівців з усіма почестями, бо до нього також долетіла звістка, що аргонавти перемогли страшного Аміка. По кількох днях відпочинку герої зібралися в дорогу. Цар Лік ущерть завантажив корабель різними припасами й попрохав Ясона взяти в подорож свого сина Даскіла.
– Подорож буде небезпечна, й невідомо, чи всі ми повернемося живі, – застеріг ватаг славетного корабля Арго.
– Я хочу, щоб він змужнів і прославився. Тоді я зможу спокійно вмерти, бо знатиму, що виросла достойна мені заміна.
– Подумай добре, царю, він ще зовсім юний, – відмовляв його Ясон.
– Він буде вам добрим провідником, візьміть його, – благав Лік.
Невдовзі герої зазнали втрат. Віщун Ідмон загинув від ран, завданих вепром, а керманич Тіфій помер від тяжкої хвороби. Тоді на його місце став Анкей. Після довгих поневірянь і випробовувань аргонавти потрапили до приморського міста Сінопа, яке люди назвали на честь німфи Сінопи. Тут до них приєдналися троє юнаків.
– Ми троє братів із Греції! – мовив старший. – Колись ми вирушили з Гераклом здобувати пояс Іпполіти, але відбилися від гурту. Візьміть нас із собою!

Стімфалійські птахи

Аргонавти зраділи поповненню команди. Дорогою до Колхіди вирішили відпочити на невеличкому острові. Не встигли вони причалити до берега, як один із героїв, Елей, раптом скрикнув од болю. До нього підбіг Ясон і побачив мідну стрілу, що вп'ялася тому в плече. Друга стріла стирчала поруч у палубі.
– Усім прикритися щитами! – скомандував Ясон. – Приготуватися до зустрічі з ворогом!
Але, хоч як аргонавти напружували зір, ніхто не міг розгледіти на березі жодної живої душі.
– І я нікого не бачу, – зауважив Лінкей, котрий міг уздріти навіть те, що ховалося за скелею. Та, спрямувавши погляд у небо, він раптом вигукнув:
– Стережіться! Он шугає величезний птах. А там ще один! Дивіться, скільки їх!
– Це стімфалійські птахи, яких прогнав з острова Стімфалії наш друг Геракл, – сердито сказав Ясон. – Тут, в Евксінському морі, на острові вони й живуть.
Рясним дощем полетіли з неба мідні стріли-пір'їни. На щастя, ніхто з аргонавтів не загинув. Їх врятували щити. Герої влучно стріляли з луків, і смертоносні птахи один за одним каменем падали вниз. Решта, злякавшись, швидко зникла за горизонтом.
– Удача на нашому боці. Ми врятувалися! – полегшено зітхнув Ясон. – Гляньте, як нахмарилося небо. Скоро розпочнеться гроза. Треба негайно висадитися на берег.
Ясонові передчуття справдилися. Враз зовсім стемніло, розгулявся потужний шторм. Життя аргонавтів, здавалося, висіло на волосині. Але вони мужньо всю ніч боролися з морською стихією. Лише вранці герої усвідомили, яка небезпека на них чигала.
– Бачите?! – вигукнув Ясон. – Уночі хтось зазнав катастрофи! Таке лихо могло статися і з нами, але, мабуть, боги нас оберігають!
Аргонавти подивились у той бік, куди показував їхній ватаг. На березі лежали уламки корабля.
– Пройдімося берегом. Може, хтось із моряків урятувався, – запропонував Ясон.
Частина мандрівників пішла шукати питну воду, інші розділилися на невеликі ватаги й почали прочісувати узбережжя. Незабаром вони натрапили на гурт знесилених людей. Зовні чужинці були схожі на греків.
– Хлопці, ви звідки будете родом? – спитав Ясон.
– Ми їдемо з Колхіди в Грецію. Та, здається, боги не хочуть, щоб ми повернулися на батьківщину нашого батька, – відповів старший юнак. – Ми з роду Еола. Може, чули про Фрікса? Ми його сини.
Коли Ясон почув, що перед ним діти його дядька, радість переповнила йому груди.
– Я також нащадок Еола! – вигукнув він. – Я син царя Есона.
Важко було родичам приховувати почуття. Коли Фріксові сини дізналися, куди держать путь аргонавти, то вжахнулися.
– Ви взялися за дуже небезпечну справу, – мовив Кітіссор, старший з-поміж чотирьох братів. – Золоте руно належить цареві Еету. За руно він готовий на все, навіть на вбивство. Цей чарівний подарунок нашого батька збагатив і його, і Колхіду. Цар Еет – наш дід.
– А багато в Еета дітей? – спитав Ясон.
– Старша донька, Халкіопа, – наша мати. Молодша донька, Медея, – жриця богині Гекати, також чаклунка, як і Еет. Цар має ще сина Апсірта. Якось він наговорив батькові, начебто ми прагнемо викрасти золоте руно. Еет хотів нас убити, а потім змилувався, посадив на корабель і відіслав до Греції. Та бачите, в яку халепу ми втрапили.
– А як викрасти золоте руно? – перепитав хтось із аргонавтів.
– Це неможливо, – вів далі старший брат, – бо руно стереже страхітливий безсмертний дракон, який не спить ні вдень, ні вночі. Але є ще й друга небезпека. Медея наділена магічною силою навіть більшою, аніж її батько. Вона може виказати ваш намір Еетові.
– Тоді ми повинні ближче познайомитися з Медеєю! – вирішив Ясон.
– Вона відразу ж довідається про мету вашого приїзду, – сумно мовив Кітіссор. – Надії на те, що вам пощастить викрасти руно, зовсім мало. Краще не ризикуйте й повертайтеся додому. Ніхто ще не зміг перехитрити Еета та його доньку Медею. Немає й такого, котрий здолав би дракона. Мабуть, самі боги бажають, щоб золоте руно назавжди залишилося в Колхіді.
– Ми не повернемося додому без золотого руна, – твердо відрізав Ясон. – Може, хтось із богів і хоче, щоб воно залишалося в Колхіді, але, мабуть, дехто з них бажає, щоб руно прикрашало олтар Зевса на вершині гори Лафістій. Доказом прихильності всесильних богів є те, що ми тут зустрілися.
– Тоді ми попливемо з вами! – в один голос вигукнули брати. – Ви нам врятували життя. Тепер наша черга допомогти вам. Разом ми переможемо.
Аргонавти в КолхІдІ

Дев'ять днів тривала подорож аргонавтів. Уранці на десятий день сонце зійшло пізніше звичайного, бо його застувала височенна гора.
– Кавказькі гори! – вигукнув Кітіссор.
Аргонавти добре пам'ятали про Прометея, непохитного титана, прикутого до скелі за те, що викрав з Олімпу вогонь і подарував його людям.
Мореплавці побачили в небі орла.
– Погляньте, летить Зевсів посланець карати Прометея! – вигукнув хтось.
– Тільки Геракл може його звільнити, – зауважив Ясон. – Цей орел – ще одне підтвердження того, що ми на правильному шляху.
Кітіссор не стримав радощів і вигукнув:
– Ми в Колхіді! Анкею. спрямуй корабель у гирло річки Фасід. По ній ми піднімемося вгору до міста Еа, де й живе цар Еет.
Саме в цей час, коли аргонавти підпливали до Колхіди, богиня Гера розмірковувала, як допомогти Ясонові. Вона вирішила звернутися по допомогу до Афіни, богині мудрості. Афіна, вислухавши прохання Гери, замислилась на мить і мовила:
– Є лише один спосіб: треба якось схилити на бік нашого героя Медею, дочку Еета.
– Але як це зробити? – спитала богиня неба.
– Не забувай про чарівні стріли Ерота – синка Афродіти. Нам треба негайно відшукати богиню кохання.
Коли Гера й Афіна знайшли Афродіту, та саме навчала свого сина Ерота різних премудрощів. Довідавшись про намір двох богинь, вона, погладила свого пустунчика по голові й тихо мовила:
– Не хвилюйтеся: мій синочок зробить усе, що ви просите.
Аргонавти тим часом зробили зупинку на березі річки, щоб перепочити й переночувати. Вранці герої вирушили до столиці Колхіди – міста Еа. Котрийсь із них помітив у небі голуба й вигукнув:
– Дивіться, друзі, що там угорі!
– То добрий знак. Голуб – пташка кохання – принесе нам удачу, – зауважив Мопс, син Аполлона, фессалійський оракул.
Надвечір під покровом туману, який наслала небесна німфа Нефела, Арго дістався столиці Колхіди. Причалили в заростях очерету, щоб їх ніхто не помітив. Уранці Ясон у супроводі Фріксових синів висадився на берег і попрямував до царського палацу.
Цар Еет довго й прискіпливо розглядав дужих, до зубів озброєних героїв.
– Ми вітаємо тебе, великий царю Колхіди! – урочисто виголосив Ясон.
– З якої ви держави приїхали і що вам треба у нашому краї? – спитав Еет. – Ви приїхали з миром чи, може, – з війною?
– Ми з Греції! – відповів Ясон і гордо підвів голову. – Ми приїхали не з війною. Єдине, що нам треба, так це взяти золоте руно, яке подарував тобі Фрікс. Ми готові віддати за нього все, що ти забажаєш. Благаємо тебе, царю, тільки не змушуй нас забирати його силою.
Еет почервонів од люті.
– Хто ти такий, зухвальцю?!
– Мене звати Ясон! Я син Есона, ми приїхали до тебе, щоб виконати волю царя Пелія, володаря міста Іолка. Він наказав нам привезли золоте руно. Я не прошу, щоб ти віддав мені його задарма. Наказуй, що хочеш! Ми можемо допомогти здолати твоїх ворогів, яких, мабуть, у тебе багато. Все, що ти побажаєш, ми виконаємо.
– Твоєї допомоги, юначе, я не потребую, адже в мене велике й могутнє військо! – вигукнув цар та, трохи подумавши, запропонував героєві: – Ходімо, Ясоне, зі мною в палац, там і вирішимо все мирно.
Після щедрої вечері цар мовив:
– Слухай, що я тобі скажу, Ясоне. Учора мені приснився бог Арес. Він попросив, щоб я знайшов таку людину, котра могла б виорати й засіяти його поля. Може, ти візьмешся за цю справу?
– Гаразд! – одразу погодився Ясон.
– Не поспішай. Спершу тобі треба добре виспатися. Завдання буде не з легких. Бики, якими доведеться тобі орати, – мідні, їх викував для мене Гефест. Їх не так просто приборкати – вони люті, а з мідних ніздрів видихають полум'я. Але якщо ти навіть запряжеш биків, то не зможеш орати поле, бо все воно всипане камінням.
– Я впораюся, царю! – рішуче мовив герой.
– Це ще не все. Коли ти виореш поле, я дам тоді драконові зуби. Ними треба засіяти ріллю.
– Зроблю все, що забажаєш!
– От гаряча голова! Якщо ти думаєш, що на тому полі виросте пшениця, то помиляєшся. Одразу ж із землі вилізатимуть страшні велетні-вояки. Ти повинен їх здолати. Тільки після того я дозволю забрати з лісу золоте руно.
– Я готовий!
– Але затям, що його стереже безсмертний дракон.
– Добре, царю, завтра я засію поле! – погодився герой.
Цю розмову чули й царівни, що сиділи неподалік. Вони про щось перешіптувалися й поглядали на юнака, хихотіли собі, а потім червоніли, начебто їхні щоки понатирали перцем. Одна з-поміж них вирізнялася надзвичайною красою. Це була Медея, мовчазна й гордовита.
Вродливий юнак одразу впав Медеї в око. Саме в цю мить прилетів Ерот, крилатий синок Афродіти. Він, як того просила матінка, натягнув тятиву й випустив золоту стрілу прямісінько в серце царівни – воно враз защеміло. Царівна навіть зойкнула. Їй раптом здалося, що молодий чужинець схожий на прекрасного бога. Кожне Ясонове слово западало глибоко в її серце. Дівчині здавалося, що юнак говорить тільки для неї. Ясон також запримітив Медею. Він бачив, що царівна не зводить з нього своїх великих ясних очей, і голос його раптом чомусь затремтів. Еет помітив хвилювання гостя, але не знав, чим воно викликане.
Дослухаючись до розмови, Медея розуміла, що батько штовхає гостя на вірну смерть. «Цей красень не знає, що на нього чекає!» – подумала вона й зітхнула.
Ясон повернувся на корабель, а Медея тим часом сиділа в опочивальні й плакала. Вона знала, що може допомогти юнакові здобути золоте руно, але її гнітила одна думка: «Це означатиме піти проти батькової волі, стати зрадницею!»
Та все ж її кохання до юнака почало брати гору. А тут ще й нагодилася сестра Халкіопа.
– Медеє, – почала благати вона, – врятуй моїх дітей! Наш батько хоче їх убити за те, що вони показали чужинцеві дорогу до Колхіди.
Медея збагнула: боги хочуть, щоб вона допомогла Ясонові.
– Люба сестро, я все зроблю, як ти просиш. Я врятую життя твоїм дітям і своєму коханому. – Сказавши це, Медея раптом зашарілася.
– Ти зробила правильний вибір. Я ще в тронній залі зрозуміла, що ти закохалася в юнака. Ти на нього дивилася, мов зачарована.
– Тепер я знаю, що мені робити! – наче й не чуючи слів сестри, вигукнула Медея й вибігла надвір.
«Я не допущу, щоб загинув мій коханий і діти моєї сестри, – повторювала вона подумки. – Я не дам здійснитися злим батьковим намірам!»
Медея йшла довго, поки не дісталася скелі, до якої був прикутий Прометей. Вона часто сюди приходила й бачила його страждання, але змінити волю богів було не в її владі. Цього разу царівна хотіла перейнятися Прометеєвою мужністю й стійкістю.
Біля підніжжя гори Медея побачила велику червону квітку. Вона зрозуміла, що квітка народилася з краплин крові Прометея. Уже поночіло. Світив повний місяць. Царівна, не довго думаючи, зірвала квітку й побігла в ліс, до святилища богині Гекати. Медея тричі вигукнула її ім'я, і та відразу ж з'явилася. Така ж світла, як місяць! Богиня зробила із Прометеєвої квітки червону мазь, що мала чудодійну силу.
– Той, хто нею намаститься, стане могутній і непереможний, – з цими словами богиня вручила дівчині горнятко з маззю.
Медея подякувала богині Гекаті за подарунок, попрощалася й подалася шукати Ясона.
Юнак саме прогулювався пустельним берегом, роздумуючи над тим, як уранці виконати тяжке й небезпечне завдання. У темряві він раптом побачив постать, що швидко наближалася. Ясон приготувався до найгіршого, рука сама потяглася до меча.
– Ясоне, це я, – прошепотіла Медея.
– Дочка Еета! – вихопилось у Ясона.
– Авжеж, – відповіла ніяковіючи царівна. – Я прийшла, щоб допомогти тобі здобути золоте руно.
– Дякую тобі, Медеє. Але чим я зможу тобі віддячити?
– Я кохаю тебе й хочу стати твоєю дружиною, – відповіла та.
Ясон зрозумів, що без втручання Афродіти тут не обійшлося. «Я вдячний тобі, богине, за допомогу!» – подумки мовив він, а потім уже вголос сказав:
– Я заберу тебе в Грецію, царівно!
Медея плакала від хвилювання, а Ясон втішав її, ніжно пригорнувши до себе.
– Скоро світатиме, – схаменулася Медея. – Іменем богині Гекати заклинаю тебе й прошу слухатися мене в усьому! На полі Арея ти маєш намаститись ось цією маззю, що додасть тобі сили.



Золоте руно

Другого дня біля палацу зійшлося людей видимо-невидимо. Прийшли й аргонавти вболівати за свого друга. Поруч із царем Еетом сиділа його дружина Евриліта та син Апсірт. Тут із сестрою Халкіопою була й Медея. Вона схвильовано спостерігала за Ясоном.
Еет суворо глянув на Ясона й помахом руки дав команду, щоб відчинили ворота стайні. Звідти стрімголов вибігли два велетенські вогнедишні бики й помчали просто на юнака. Та перед ним ураз зупинилися, як вкопані.
Юнак стояв, гордо підвівши голову, й сміливо дивився на хижих биків, які витріщили на нього свої червоні очиська. Крізь клуби диму й вогню, що вилітали з ніздрів тварин, Ясона майже не було видно. Вирлоокі бики грізно ревіли. Здавалося, ще мить, й долю хлопця буде вирішено.
Медея стривожено підвелася, а потім знову сіла, прикриваючи рота рукою, щоб, бува, не вихопився зойк. Ясон не змусив царівну довго хвилюватися. Він умить схопив бика за роги, повалив на землю, а тоді взявся за другого. Не встигли тварини отямитися, як юнак запряг їх у плуга й погнав орати поле. Герой підганяв тварин гострим списом, а ті швидко ходили в парі, вивертаючи разом із землею велике каміння. Виоравши поле, Ясон підбіг до Еета.
– Давай зуби дракона! – гукнув він.
Цар тільки заскреготів зубами від злості.
– На! Тільки не сподівайся, що виживеш!
Ясон стримався, щоб не сказати гостре слово цареві. Він простував полем, розкидаючи драконові зуби.
– А чужинець хоробрий і спритний хлопчина! – усміхнулася Халкіопа, загадково поглядаючи на сестру. Медея зашарілася.
Скінчивши роботу, Ясон одразу ж залишив поле: так радила йому царівна. А коли оглянувся, то був просто вражений. Поле Ареса враз ожило. Натовп зі страхом спостерігав, як із землі поволі вилазили кінчики залізних списів, потім золоті шоломи воїнів, що виблискували на сонці. Ось уже велетні виросли із землі до пояса, потім – до колін й грізно поглядали навкруги. Ще трохи – й вони будуть готові напасти на героя.
«Чому Ясон не кидає в них каменюки? Чому не виконує моєї поради?» – пульсували думки в голові переляканої Медеї.
Але цієї миті в повітрі засвистіла кам'яна брила, кинута Ясоном, й упала на середину поля. Велетні-воїни люто накинулися один на одного. Розпочалася кривава січа – не на життя, а на смерть. Коли загинув останній воїн, Ясон поспішив до Еета.
Цар, бачачи, що герой сміливою впевненою ходою прямує до тронного почту, шепнув Апсіртові:
– Сину, будь напоготові. Може, доведеться піднімати військо.
– Добре, тату, – відповів ще тихіше царевич.
Аргонавти кричали на радощах. Вони хотіли тріумфально пронести на щиті свого героя, але він їх зупинив.
– Не час, друзі, радіти: нам треба завтра вирушати по золоте руно.
Греки весь день святкували перемогу свого ватага, а надвечір стомлені полягали спати. Ясон стояв на березі й дивився на хвилі, які тихо накочувалися на піщаний берег, і думав про те, як завтра йому доведеться битися з драконом за золоте руно. Сумніви опосіли його.
Раптом герой почув чийсь оклик. Він обернувся й побачив Медею.
– Ходімо зі мною. Я допоможу тобі викрасти золоте руно. Еет не допустить, щоб ти забрав найдорожче, що в нього є. Він готовий усіх вас убити.
– Хіба цар не дотримає свого слова? – здивувався герой.
– Звичайно, що ні!
Тоді Ясон розбудив своїх друзів, а сам пішов слідом за Медеєю, котра почала розповідати йому про свій план.
– Єдине, про що я тебе проситиму, – Медея стишила ходу й заглянула у вічі юнакові, – візьми мене з собою, бо якщо я повернуся додому, батько вб'є мене.
– Після того, що ти зробила для мене, ми повинні поєднати наші долі й бути разом навіки, – вдячно відповів Ясон.
Вони заглибилися в непрохідні лісові нетрі, й царівна подала знак Ясонові, щоб він ступав тихіше, а сама заспівала дивну сумовиту пісню. З кожним кроком вона співала голосніше й голосніше. Коли вони наблизились до дракона, той уже міцно спав. Ясон підкрався ближче, а Медея продовжувала свій монотонний спів. Герой схопив золоте руно й разом із царівною вони побігли до причалу.
Невдовзі почули, що за ними хтось женеться.
– Це, мабуть, мій брат Апсірт, – прошепотіла Медея. – Поспішаймо!
Аргонавти, побачивши Ясона із золотим руном, вітали його радісними вигукуками.
– Напинайте вітрило, піднімайте якір! – наказав Ясон. – Дорога кожна хвилина. Якщо вороги наздоженуть нас, буде непереливки.
Коли корабель відплив від берега, Ясон помітив, як аргонавти пильно розглядають гостю.
– Це Медея, дочка Еета. Вона допомогла мені здобути золоте руно, – сказав він твердо і дав усім зрозуміти, що до цієї розмови більше не вертатиметься.
Арго покинув річку Фасід. Анкей упевнено вів корабель. Герої не приховували своїх радощів. Здавалося, радів навіть місяць, який освітлював їм путь. Коли вийшли у відкрите море, Ясон полегшено зітхнув:
– Нам уже ніщо не загрожує!
– Не радій завчасно, – мовила Медея. – Ти ще не знаєш мого батька. Ось побачиш, він пошле за нами весь свій флот.
Тут втрутився Кітіссор:
– Безпечніше буде, коли ми попливемо до Греції не тим шляхом, яким прибули до Колхіди, а піднімаючись угору широкою, великою річкою Істр. Так ми дістанемося до західної частини моря. Хоч відстань буде довша, зате ошукаємо Еета. Йому й у думку не спаде, що ми обрали саме цей шлях.
Усі погодилися, й Анкей розвернув корабель на північ, до річки Істр – так тоді називали Дунай. Якось уранці після багатьох днів плавання аргонавти побачили рівнинний берег. Тут у гирлі річки вони висадилися на острівець, де натрапили на невеличкий храм Артеміди. Принісши жертву богині, герої полягали спати. А вранці на них чекала несподіванка: вони побачили, що до берега підходить ворожий флот.
– Ясоне, – звернулася до коханого Медея, – ти з друзями сховайся, а я щось придумаю. Спробую виманити флотоводця.
Царівна вийшла на піщаний берег, так щоб її побачив брат.
– Он зрадниця наша! – почула вона голос Апсірта. – Як ти посміла!
– Не суди мене, брате. Чужинці полонили твою рідну сестру й силою забрали із собою. Врятуй мене! Але прийди на берег сам, бо інакше вони мене вб'ють.
Медея плакала, безперестанку проклинаючи Ясона й аргонавтів. Апсірт повірив сестрі й вийшов на берег один. Медея взяла брата за руку й відвела до храму Артеміди. Там, сховавшись за колоною, на них уже чекав Ясон. Він вискочив із засідки і смертельно поранив Апсірта мечем.
Переслідувачі повернулися в Колхіду. Цар Еет, дізнавшись про загибель сина, не тямився з люті.
– Вам, мої доблесні воїни, я наказую догнати злодіїв! Живими чи мертвими вбивці мого сина мають лежати біля моїх ніг. Інакше я накажу вбити вас!
Аргонавти тим часом дружно налягали на весла. Проти стрімкої течії пливти було важко, але вони знали, що це їхній порятунок.
На півдорозі на героїв напали люди із собачими головами – песиголовці. Але хіба хижаки могли протистояти хоробрості й силі героїв! Плем'я песиголовців було вщент розбите.
Коли аргонавти допливли до верхів'я Істри, Лінкей звернувся до Ясона :
– Он бачиш, блищить плесо річки. Це Родан, що впадає у води Тірренського моря. Звідти ми повертатимемося додому.
– А як ми річки Родан дістанемося? – перепитав Ясон.
– Суходолом, – спокійно відповів Лінкей. – З кораблем на плечах.
Аргонавти витягти корабель на сушу, взяли його на рамена й поволі рушили до річки, яка мала врятувати їм життя. Дорога була нелегка й виснажлива, але невдовзі герої вже пливли вниз по річці Родан, завзято гребли веслами, щоб швидше опинитися на хвилях Тірренського моря, яке тепер називається Адріатичним.
Та море зустріло їх такою бурею, що аргонавти злякалися. Навіть Зет і Калаїд не могли нічим зарадити. Тоді вони почали звинувачувати Медею в усіх своїх бідах. Та втрутився добродушний Евфем, син Посейдона і Європи.
– Медея – наш порятунок! Як ви цього не розумієте! – спалахнув він. – Якби боги так не вважали, вони б нам не дозволили сюди добратися, а звели зі світу ще раніше.
Ясон також заспокоював героїв:
– Нам треба бути дружними, як ніколи. Боги на нашому боці.
– Ви всі загинете, якщо Ясон і Медея не очистяться од гріха – вбивства царевича Колхіди, – почувся чийсь голос. Аргонавти оглянулися й побачили, що то говорить дерев'яна голова богині Гери, яка прикрашала ніс корабля.
– На першому ж острові, де зробите зупинку, – продовжувала богиня, – на вас чекатиме несподіванка. Там живе Кірка, дочка Геліоса. Вона рідна тітка Медеї. Тож нехай Ясон і Медея попросять у неї прощення за скоєне. Якщо Кірка пробачить їм, ви всі повернетеся в Грецію живі й здорові.
Тільки-но замовкла дерев'яна голова Гери, як корабель струсонуло й викинуло на піщаний берег. Ясон з Медеєю і ще троє героїв попрямували до вежі, що височіла в глибині острова. Коли вони підійшли ближче, то їхньому зору відкрився величний палац. Кірка сиділа в залі на золотому троні й чекала на гостей.
– Нас переслідують богині долі, – розпочав свою розповідь Ясон, – тому ми прибули сюди, щоб просити в тебе прощення за наш гріх. Ми змушені були вбити Апсірта, інакше він знищив би нас. Допоможи нам врятуватися.
– Здійснивши вбивство, ви насмілилися просити в мене відпущення гріхів?!! – грізно спитала Кірка. Лице її вкрилося глибокими зморшками, коси побіліли, ніс згорбився, руки стали кістлявими, а одіж враз почорніла.
Тут заговорила Медея:
– Тітонько, ти ж знаєш, як я шанувала брата. Але така воля богів! Я закохалася в Ясона й допомогла йому викрасти золоте руно, яке по праву належить грекам.
Кірка задумалась, а потім уже спокійніше продовжила:
– Ваш вчинок злочинний, але я ціную твою хоробрість, Ясоне, і твою щиру любов, Медеє.
Кірка говорила повільно. І з кожним словом вона ставала такою ж вродливою, яку її вперше побачили аргонавти. Вона підвела Ясона й Медею до джерела і, зарізавши ягня, окропила кров'ю руки молодят.
– А тепер змийте кров у джерелі. Я зняла з вас прокляття. Хоча знаю, що колись буду покарана за те, що взяла вашу вину на себе. Боги розсудять. Дехто нас підтримає, хтось – ні! Тільки Артеміда вам не пробачить осквернення її храму.
Аргонавти покинули острів могутньої чаклунки й попливли далі. День видався тихий і сонячний. Раптом герої почули спів. Зачаровані жіночими голосами, вони перестали гребти. Ніхто навіть не здогадувався, яка небезпека їм загрожує. Корабель наближався до острова, де жили сирени, чарівні жінки з великими крилами й пташиними пазуристими ногами. Мандрівці, що піддавалися впливу магічного співу сирен, ставали їхніми жертвами.
Така доля чекала й на аргонавтів. Та їх урятував Орфей.
Коли він зрозумів, що загрожує друзям, то заграв на лірі так, що спів сирен потонув у її дзвінких звуках. Орфей співав пісні про мужніх, хоробрих героїв, котрі не бояться нічого й усі нещастя можуть здолати. Ясон отямився перший і наказав дружно гребти веслами подалі від острова.

СКІЛЛА Й ХАРИБДА

Тож несподіванки й небезпеки чатували на аргонавтів повсюди.
За кілька днів герої опинилися біля Скілли й Харибди, двох велетенських драконів-потвор. Скілла мав багато гадючих ший, на яких повиростали собачі голови. Другий дракон, Харибда, міг одним духом випити море. Найстрашніше було, коли він випускав воду із пащі – тоді хвилі сягали самого неба, й важко було розпізнати, чи то морська піна, чи хмари затьмарюють сонце. Тоді кораблі й люди поглиналися морською стихією.
Страшне випробування очікувало й на аргонавтів. Вони мали будь-що проскочити між цими страховиськами. Знову на допомогу прийшла богиня Гера. Вона звернулася до морської богині Фетіди. Фетіда, дізнавшись, що разом із друзями в небезпеці опинився також її чоловік Пелей, послала своїх п'ятдесятьох сестер-нереїд, щоб вони провели Арго між Скіллою й Харибдою.
Потім богиня Гера розшукала царя вітрів Еола, а той послав до аргонавтів Зефіра, західного вітра, який допоміг їм швидко дістатися гостинного острова Схерія. На ньому царював Алкіной, володар народу феаків.
Цар гостинно прийняв героїв і запропонував їм оселитися в палаці. Бенкетуючи в ошатній залі, аргонавти на якийсь час забули про свої поневіряння. Коли ненароком хтось із них визирнув у вікно, то обімлів.
– Колхідці в гавані! Там сотня кораблів! – вигукнув герой.
У цей час до зали увійшов цар Алкіной.
– Послухайте, що я вам скажу, – почав він. – Вам нічого боятися чужинців. У мене велике військо, яке дасть їм відсіч. Але ми зробимо інакше. Я запрошу командувачів до палацу й спробую уладнати все мирно.
Добре почастувавши колхідців, Алкіной вислухав їхні вимоги й мовив:
– Аргонавти розповідали мені про свої пригоди. І я вірю їм. Золоте руно по праву належить Греції. Ви вимагаєте повернути зрадницю Медею? Але ж вона стала дружиною Ясона. Я правду кажу? – звернувся він до своєї дружини.
– Так, повелителю мій, – зрозумівши натяк, відповіла цариця Арета, а сама, знаючи, що Ясон і Медея ще не одружені, непомітно вийшла із зали й поспішила до них.
– Любі мої, вам треба побратися, щоб не було кровопролиття, – попрохала вона.
Довелося молодятам одружитися тайкома, поки колхідці трапезували. Всі нереїди острова зійшлися в печеру на це весілля. Ясон і Медея були прекрасні, як олімпійські боги. Не обійшлося без музики. Сам Орфей вітав молодих.
А коли Ясон і Медея зайшли до царської зали, Алкіной оголосив:
– А ось і наречені!
Так Алкіной перехитрив колхідців й вони не отримали ані золотого руна, ані Медеї. Аргонавти подякували цареві й цариці за гостинність і почали збиратися в дорогу. Вранці корабель узяв курс до Греції й швидко плив спокійним морем.


ПОМСТА АРТЕМІДИ

А що ж Артеміда? Вона не могла пробачити молодятам їхній гріх. З допомогою свого батька Зевса наслала на аргонавтів кару. Коли вони обігнули півострів Пелопоннес і допливали до Аттики, налетів ураган страшної сили. Дев'ять днів мореплавців носило невідомо де. Нарешті корабель прибило до узбережжя Африки. Тільки-но причалили до берегів Лівії, як вітер ущух.
Стомлені мореплавці повкладалися спати на піску. Вранці їх розбудило палюче сонце. Стояла нестерпна спека, а довкола – розпечені піски. Жодного тобі деревця чи хоча б травинки. Та Ясон не розгубився. Він спокійно мовив:
– Послухайте мене, браття, ми здолали неабиякі труднощі. Здолаємо й нові. Витягнімо на берег корабель і до вечора полатаймо вітрила, а завтра – в путь!
Увечері, коли аргонавти полягали спати, Ясон з Медеєю пішли прогулятися пустелею. Там вони зустріли трьох дівчат, які водили танок і співали.
– Це, мабуть, дочки царя, пустельні німфи, вони повинні багато чого знати, – мовила Медея й підійшла до них.
– Як нам звідси вибратися живими? – спитала вона в німф.
– Коли вранці побачите богиню моря Амфітріту на колісниці, ви можете вирушати в дорогу. Вам доведеться витримати великі випробовування, бо маєте пройти з кораблем на плечах аж на край світу.
Ясон розбудив аргонавтів і всі разом почали виглядати з моря богиню. Дехто не йняв віри німфам. Та коли колісниця Амфітріти з'явилася, всі полегшено зітхнули.
– Коли ми дістанемося гавані, то отримаємо прощення від богині Артеміди й зможемо повертатися додому, – сказав віщун Мопс.
Так розпочалася виснажлива подорож. Сонце пропікало тіла аргонавтів до кісток. Але найстрашніше було те, що вони вже шостий день брели берегом моря, а освіжитися в його хвилях не мали права. На сьомий день закінчилися запаси води. Муки були нестерпні. Раптом Медея знепритомніла. Ясон підхопив її на руки.
– Уставай, люба, залишилося ще трохи, – прошепотів він.
Ніч відпочинку, а вранці знову аргонавти вирушили в дорогу, але тепер углиб пустелі. І так день у день. На одинадцятий день подорожі герої, знесилені, попадали на розпечений пісок. Вони не могли більше рухатися й ладні були тут померти. Укотре вони бачили, як вечірнє сонце ховалося за обрій. «Це, мабуть, востаннє, прийшов наш кінець. Завтрашній день не настане», – думав кожен.
Сонце сіло за гору, й вечірня прохолода трохи заспокоїла героїв.
– Там, за горою має бути кінець світу! – підбадьорив усіх Ясон. – Ми будемо врятовані! Ще трохи! Наберіться сил!
Аргонавти повірили ватажкові й уранці, на дванадцятий день подорожі пустелею, з новою силою підняли на плечі корабель й рушили в путь.
Зненацька вони побачили велетенського невтомного гіганта Атланта, що тримав на плечах небосхил, і небаченої краси фруктовий сад. А внизу синіло море.
Аргонавти залишили Арго й чимдуж побігли до річки, що текла неподалік.
Утамувавши спрагу, вони наблизились до чарівного саду. Там їх зустріли три дівчини. Це були Гесперіди.
– Богиня Гера сповістила про ваш прихід, – сказали вони. – Пригощайтеся яблуками, відпочивайте, а потім підемо до Атланта. Він хоче з вами познайомитися.
Аргонавти подумки раділи, що боги не залишають їх у біді.
– Я знаю про ваші страждання. Ще ніхто із смертних не доходив на край світу, – захоплено вітав прибульців Атлант. – Та ще й із кораблем на плечах. Ви справжні герої! На вас чекає Трітон, син Посейдона й Амфітріти. Без нього ви не зможете вийти у відкрите море. Він допоможе вам.
Зробивши жертвопринесення морському божеству, аргонавти чекали на його появу. Невдовзі Трітон з'явився. Він зовсім був не схожий на бога, а більше скидався на хлопчиська з мушлею в руках. Трітон допоміг аргонавтам вийти у море, а сам повернувся в озеро, де мешкав. Нині це озеро називається Трітонійським.
Сповнені вдячності морському божеству, герої попливли на схід. Невдовзі вони пристали до берегів острова Крит. До рідного Іолка їм залишалося всього два-три дні ходу. Раптом поруч із кораблем почали падати кам’яні брили. Аргонавти побачили бронзового велетня, який відламував скелі й кидав на них. Добре, що спритний Анкей вправно кермував кораблем й ухилявся від каменюк.
Бронзовий гігант Талос оберігав острів Крит від усіляких ворогів. Він і слухати не схотів умовлянь аргонавтів. Змагатися з таким велетнем було безглуздо. Він міг своєю ступнею розчавити відразу трьох героїв. Тому вирішили здолати велетня хитрістю. Коли Медея запропонувала гігантові смачного грецького вина, він нарешті вгамувався. Вона приготувала своє чаклунське вино й, знайшовши на кораблі найбільшого келиха, наповнила його вщерть. Талос узяв кубок з рук Медеї. Обвівши суворим поглядом непроханих гостей, він випив вино до дна й загорлав:
– Тепер ви від мене нікуди не дінетесь!
З цими словами він похитнувся, та все ж потягнувся до скелі, щоб відірвати брилу, але руки його не слухалися. Вино подіяло – гігант, нарешті, заснув.
– Він заснув назавжди, – посміхнулася Медея. – Ми вільні!
Увесь день погода сприяла мандрівникам. Та надвечір усе змінилося. Раптово залягла непроглядна темінь. До всього ще й смолоскип на кораблі погас. Настав повний штиль. Аргонавти підняли весла, бо невідомо було куди пливти. Навіть гострозорий Лінкей і той не відав, що їм робити.
– Ми на морі чи в Тартарі? – прошепотів хтось.
– Ми у печері між чорних скель, – сказав Мопс.
Ясон зрозумів, що лише Аполлон може допомогти їм.
– О великий боже світла! – благав він. – Освіти нам дорогу додому!
Несподівано золотий промінчик розітнув темряву. Невидима рука Аполлона підняла Ясонову руку й випростала вперед.
– Це золотоволосий бог указує нам дорогу! Он уже видно рідні береги, – радісно вигукнув герой. – Нарешті закінчилися наші випробовування.


Ясон на батьківщині

Цар Пелій не міг повірити власним очам, побачивши Арго в гавані Іолка.
Та ще більше здивувався, коли помітив на щоглі золоте руно, що яскраво виблискувало проти сонця.
Медея відчула, що Пелій задумав зле проти її коханого. Тож при першій же нагоді пішла до дочок царя й мовила:
– Ми з Ясоном зичимо вашому батькові тільки добра й довгих літ життя. Я маю чар-зілля, що може зробити царя знову молодим, й готова допомогти йому.
– Не може такого бути! – мовила старша сестра. – А якщо це правда, доведи нам.
Медея зварила траву у великому казані, зарізала старого барана й кинула його в окріп. Диво сталося! За мить звідти вискочило ягнятко. Дочки царя зрозуміли, що Медея – найкраща чаклунка в світі, й довірилися їй.
– Розкажи, як нам зробити, щоб омолодити батька, – прохали вони Медею.
– Це дуже просто. Головне переконати царя, щоб він погодився стрибнути в казан з окропом.
– Та батько нізащо не захоче, адже він у нас боязкий.
– Тоді зробіть з ним це самі. Коли він спатиме, візьміть його на руки й обережно, щоб він часом не прокинувся й не злякався, опустіть у казан з киплячою водою. Чар-зілля я вам дам.
Так царівни й зробили, як радила їм Медея. Заварили в казані чар-зілля й опустила в нього сплячого батька. Довго чекали, але він так і не вискочив з окропу, як це було з бараном.
Але це не допомогло Ясонові здобути царський трон. Його захопив Акаст, син Пелія.
Тож розчароване й засмучене молоде подружжя сіло на Арго й залишило Іолк. Спочатку вони поїхали в Орхомен, піднялися на святу гору Лафістій і принесли в жертву Зевсові золоте руно.
Далі вирушили в Коринф, де правив Креонт, друг Ясона. Колись царем цього міста був Еет. Це вже потім він переїхав до Колхіди.
Тут, у Коринфі, Медея збудувала храм на честь богині Гери й стала її жрицею. Ясон із Медеєю прожили в чужому місті десять років. У них народилося четверо синів. Але з часом кохання, яке зародилося однієї ночі в Колхіді, почало згасати.
Коринфці недолюблювали Медею. Вони вважали її злою чаклункою й часто говорили поміж собою: «Нехай їде звідси в Колхіду! Це не її батьківщина!»
Навіть цар Креонт почав запрошувати до себе в гості Ясона без дружини. Медея знала про ці розмови, й це дуже її гнітило, вона почувалась дуже самотньою.
Іноді Ясон ночував у Креонта. Цар мав вродливу юну дочку на ім'я Главка. Одного вечора Креонт сказав Ясонові:
– Я знаю, що твої почуття до Медеї охололи. Мені здається, ти не байдужий до моєї доньки. Все одно, на жаль, ти вже ніколи не станеш царем Іолка. Одружуйся з Главкою й після моєї смерті правитимеш Коринфом.
За якусь мить у голові Ясона промайнули спогади про все, що зробила для нього Медея. Як він міг так швидко забути про це?
– Ти що – мене не чуєш? – звернувся до нього цар.
Ясон раптом отямився.
– Я вдячний тобі, мій друже. Ти багато зробив для мене. Але я не можу зрадити Медею.
З цими словами він поспішив додому. Та Медея зустріла його холодно й неприязно. Цього вечора вони знову посварилися. Ясон зрозумів, що їм не бути разом.
Уранці пригнічений Ясон знову пішов до Креонта.
– Гаразд, я пристаю на твою пропозицію, – сумно мовив він.
Якось Медея пішла в місто, чи то в справах, чи послухати пліток про свого чоловіка й раптом побачила на вулиці серед великого натовпу колісницю, а на ній – по-весільному вдягнених Ясона й Главку.
Медея не знала, куди подітися. Ревнощі роздирали її серце. Підійти, глянути в очі коханому? А чи зрозуміє? Вона вже наважилася привітати наречених, але де там – варта не допустила її.
«Якщо не помщуся Ясонові, я не зможу більше жити!» – подумала чаклунка.
Коли Медея залишала площу, Ясон помітив її чорну сукню і вжахнувся. У її гордій поставі він відчув ненависть, уявив її палаючі ненавистюі очі. Страх закрався в його душу. Ясон не знав, звідки чекати удару.
Наступного дня Медея покликала двох старших синів і, вручивши їм пакунок, наказала віднести царівні Главці.
– Скажете, що це наш весільний подарунок! – У її словах уже не було злості, а тільки жаль. – І нехай царівна попросить свого батька, щоб вас і менших ваших братиків не висилали з Коринфа.
– Добре, мамо, а що там?
– Сукня для Главки, яку вона ніколи не зніматиме, бо кращої в світі немає, та ще й золотий вінок!
Главка, зрадівши пишній сукні та вінку, вдягла їх і почала бігати від дзеркала до дзеркала, милуючись собою. Раптом сталося щось жахливе. Подарунок Медеї був отруєний. Тіло дівчини почало пекти, потім узялося вогнем. Царівна згоріла в страшному полум'ї. Горіли люди, які її рятували. Горів палац. Нікому не вдалося врятуватися, окрім слуги Креонта. Він і розповів Медеї про ці жахи.
– А Ясон? – спитала вона.
– Він урятувався якимось дивом!
– То гірше для нього. Він поплатиться сповна. Я для нього приготувала щось страшніше! Він знатиме, що таке невдячність і зрада!
Коли Ясон прийшов додому, він знайшов мертвими двох менших синів. Чаклунка, не тямлячи себе від гніву, занапастила їх. Приголомшений горем, Ясон кинувся геть.
Єдиний, хто співчував Медеї, так це бог Геліос, її дід. Він прислав по неї колісницю, запряжену драконами. Вона сіла з двома старшими синами, яких не було поруч під час вибуху її гніву, тому вони й зосталися живими, та й зникла з Коринфа.
Невдовзі Медея вийшла заміж за афінського царя Егея. Вона хотіла, щоб трон посів її син, але з'явився Тесей, і вона змушена була тікати в Колхіду до свого батька Еета. Кажуть, що Медея не померла. Вона стала покровителькою магії, чаклунів і відьом. Її боявся навіть бог смерті Танатос.
А що ж Ясон?! Як склалося його життя?
Герой не знав, як пережити люте горе, й подався світ за очі. Він мандрував навмання, і ніщо його більше не радувало.
Пригнічений лихом, він якось опинився в Істмі, на Коринфському перешийку.
Ясон не був на цьому березі відтоді, як аргонавти витягли на суходіл свій корабель. Арго стояв, мов привид, на пустельному березі: обдертий, розсохлий. Вітер похитував його пошарпане тіло, і воно скрипіло, торохкотіло усіма старими кістками.
Але Арго для Ясона й досі був чимось священним, легендарним. Ніс корабля прикрашала дерев'яна голова богині Гери.
«Скільки він витримав штормів? – подумав Ясон. – Скільки разів рятував мені й моїм друзям життя!»
Втомлений, Ясон ліг у затінку корабля й задрімав. Йому снився сон. Герой наново переживав усе своє життя, усі свої мандри і пригоди. Але так і не прокинувся більше.
Нагла смерть обірвала його сон: корабель раптом рухнув просто на героя й поховав його під своїми ветхими дошками.
Не врятувала Ясона від загибелі навіть богиня Гера, його покровителька.
То богиня долі Мойра усе розставила на свої місця.

Зміст

ФРІКС І ГЕЛЛА 3
ЯСОН 8
НА ОСТРОВІ
ЛЕМНОС 16
УТРАТА ГІЛАСА 18
КУЛАЧНИЙ БІЙ 23
ЦАР ФІНЕЙ 26
СІМПЛЕГАДСЬКІ СКЕЛІ 29
СТІМФАЛІЙСЬКІ ПТАХИ 31
АРГОНАВТИ В КОЛХІДІ 34
ЗОЛОТЕ РУНО 40
СКІЛЛА Й ХАРИБДА 51
ПОМСТА АРТЕМІДИ 53
ЯСОН НА БАТЬКІВЩИНІ

ГЕРАКЛ

У ті давні часи, коли люди вірили, що світом править великий Зевс, жив у Греції славетний герой Геракл. Ось як розповідає легенда про його народження.
Усе, що діялося на землі, не обходилося без Зевсового втручання. Громовержець палко закохався в красуню Алкмену – дочку мікенського царя Електріона, онуку Персея – й довго шукав нагоди зустрітися з нею.
Електріон тим часом вирішив віддати свою улюбленицю заміж за хороброго Амфітріона – царя міста Тірінфа. Але весілля раз у раз доводилося відкладати через набіги грізного племені телебоїв, у битвах з якими загинули усі вісім царських синів. Та й самого Електріона невдовзі спіткало лихо: кий, кинутий Амфітріоном у бика, вдарився об бичачий ріг і рикошетом улучив царю в голову, завдавши смертельної рани. Вражений сподіяним, Амфітріон переїхав жити до міста Фів, яким правив цар Креонт. Проте й там він не полишав мрії про одруження з Алкменою. І ось нарешті домігся свого.
Весілля було саме в розпалі, як раптом надійшла грізна звістка, що на Мікени знову напали телебої. Не догулявши весілля, Амфітріон вирушив на війну, щоб помститися за братів нареченої і спокутувати провину за смерть її батька. Цариця Алкмена зрання до смерканяя не відходила від вікна, виглядаючи свого судженого.
І тоді володар богів і людей Зевс, прийнявши подобу царя Амфітріона, увечері з’явився в покоях Алкмени. Вона, нічого не запідозривши, кинулася в обійми Зевса.
– Люба моя дружино! – радісно вигукнув Зевс. – У запеклій битві ми перемогли найлютішого ворога. Ніхто більше не посміє зазіхати на наші землі! І тепер я бажаю одного: щоб ти народила мені дужого сина, який буде мудрим правителем усієї Греції.
Громовержець зробив так, що три ночі й три дні перетворилися на одну довгу ніч любощів. А коли він покидав палац, то пообіцяв цариці скоро повернутися.
І справді, наступного дня з’явився цар Амфітріон. Алкмена ні про що його не розпитувала. У мирі та злагоді жило молоде подружжя.
Минуло дев’ять місяців.
– Чоловіче любий, я відчуваю, що в мене буде двійня, – похвалилася цариця.
– От і добре! – зрадів Амфітріон. – Я поділю царство між двома нащадками великого Персея.
А Зевс тим часом зібрав богів Олімпу й проголосив:
– Слухайте всі! Я хочу поділитися з вами своєю радістю. Перший хлопчик, котрий сьогодні ввечері народиться в роду Персея, – то мій син. Він буде володарем усіх греків.
Почула ці слова Зевсова дружина Гера й вирішила перехитрити чоловіка.
– Ти завжди багато обіцяєш, але ніколи не доводиш справи до кінця. Заприсягнися перед усіма, що дотримаєш свого слова.
– Клянуся водами річки Стікс!
Гера тайкома послала Літію, покровительку вагітних жінок, до Мікен, щоб прискорити пологи у дружини царя Сфенела, котрий, як і батько Алкмени, був сином Персея. Тому цього ж вечора першим народився син у мікенського царя Сфенела. Його назвали Еврисфеєм. Передчасна поява на світ позначилася на здоров’ї малюка. Хлопчик видався кволим і хворобливим.
На годину пізніше Алкмена народила двійню: Геракла й Іфікла. Близнюки були жвавими й міцними. Особливо старший – Геракл. Із першим його криком батьки зрозуміли, що народився справжній леґінь.
Богиня Гера поспішила до свого чоловіка з новиною:
– Зевсе, ось що я тобі скажу: першим сьогодні народився не твій син Геракл, а син царя Сфенела. Отож, як ти й заприсягнув, саме Еврисфей буде володарем усіх греків, а Геракл підкорятиметься йому й виконуватиме всі царські накази.
– Ну що ж, хай буде так! – сумно мовив громовержець. – Але я знаю: без твого втручання тут не обійшлося. Тому заявляю перед усіма богами: після того, як Геракл здійснить дванадцять подвигів, я зроблю його безсмертним і він житиме на Олімпі. І ти, люба, миритимешся з цим!
«Щоб я змирилася? Нізащо!» – вирішила подумки цариця неба.
Зевс, знаючи підступну вдачу дружини, викликав до себе бога сну Гіпноса й наказав негайно летіти у Фіви до Алкмени й попередити, що малому Гераклові загрожує небезпека. Гіпнос тої ж миті з’явився у сні цариці й порадив їй сховати Геракла за містом, під мурами. Алкмена так і зробила.
А громовержець тим часом наказав богині Афіні оберігати його сина від усякого лиха. Улюблена Зевсова дочка вирішила перехитрити ревниву Геру. Вона запросила її помилуватися краєвидами поблизу Фів. Гера погодилася. Прогулюючись уздовж міських мурів, Афіна підвела Зевсову дружину до чагарників, де був схований малий Геракл.
– Поглянь, Афіно, немовля лежить! – помітивши дитину, вигукнула Гера.
– Бідолашне, мабуть, воно голодне, – поспівчувала Афіна. – Добре було б погодувати його, а то ще помре з голоду.
Гера взяла малюка на руки, приклала до грудей і почала годувати своїм молоком. Так Геракл, напившись молока богині, став безсмертним. Через мить Гера зрозуміла, що її ошукано, та було вже пізно. Геракл з такою силою смоктав молоко, що богиня ледве спромоглася відірвати малого дужака від грудей, і залишки молока бризнули на небо. Кажуть, що Молочний Шлях на небі утворився від молока Гери.
Афіна приставила до малого Геракла свою вірну помічницю – сову мудрості, щоб вона ночами сиділа біля колиски й оберігала його сон.
Геракл та Іфікл швидко підростали. За колиску їм був бойовий щит царя телебоїв, здобутий Амфітріоном у герці. Невгамовний Геракл любив борюкатися з братом у щиті-колисці, підвішеному під стелею, тож Алкмена частенько прибігала на плач Іфікла й сварила старшенького сина. А щоб хлоп’ята ненароком не покалічилися, випавши з щита, вона вирішила опустити його на підлогу.
Якось уночі Алкмену розбудив голосний плач.
«Що могло трапитися? – міркувала вона. – Колиска з дітьми на підлозі. Навіть якби вони й випали, то не забилися б».
Цариця кинулася до опочивальні царевичів і заціпеніла з переляку, побачивши, що Геракл тримає в руках двох задушених змій, а Іфікл тремтить від страху й заливається слізьми. Тут нагодився цар зі слугами.
– Йому сповнилося лише вісім місяців, а має таку силу! – дивувалася цариця.
– Росте мені достойна зміна! – радів Амфітріон. – Ось побачиш, він прославить нашу державу!
Амфітріон любив обох синів, але старшим гордився більше. Він вирішив дати Гераклові, як майбутньому володареві грецьких земель, гідне виховання. Його навчали найкращі вчителі. Геракл легко опанував усі науки. Єдине, що йому ніяк не давалося, так це музика.
Якось Геракл ненароком порвав струни на кіфарі, за це вчитель музики Лін спересердя вдарив хлопця по руках.
– Ти нездара! У тебе занадто товсті й незграбні пальці для такого ніжного інструмента! – волав він.
Геракл не стерпів образи й жбурнув кіфару просто в голову вчителя. Той помер на місці.
За цю тяжку провину Геракла притягли до суду.
– Ти вбив учителя, – визнали судді, – це великий злочин.
– Я не хотів його вбивати, – виправдовувався хлопець. – Я дуже шкодую, що так сталося.
– Це не може служити виправданням. Ти винен! – оголосили вирок судді.
Геракл добре вчився й знав усі закони.
– Я вам кажу – це вийшло незумисно. Ви мусите знати закон, який написав Радамант, син Зевса і Європи, великий законодавець Греції: «Якщо тебе образили, можеш відповісти тим самим».
Суд виправдав Геракла. Проте Амфітріон, боячись, що син може ще чогось накоїти, відправив його на гору Кіферон, до чабанів, пасти вівці, аж доки йому не сповниться вісімнадцять років.
У навколишніх гірських лісах жив лев, який наводив жах на всіх чабанів, знищуючи цілі отари. Не минав хижак овець і сусіднього царя Теспія.
Одного разу Геракл вистежив лева, коли той прийшов на водопій, вискочив із засідки й так ударив хижака булавою по голові, що він одразу ж сконав. Відтоді юний герой став найкращим другом царя Теспія.
Невдовзі Геракл одержав батьків наказ: «Сину, повертайся додому. Орхоменський цар Ергін захопив наше місто і бере з нас велику данину! Цар Креонт і всі мешканці Фів покладають надію тільки на тебе».
Геракл, не довго думаючи, зібрав із навколишніх сіл хоробрих воїнів і звільнив місто від непроханих гостей. Тепер уже орхоменці змушені були платити данину Фівам, ще й удвічі більшу за ту, що мешканці Фів платили їм. Цар Креонт на радощах віддав за Геракла свою улюблену дочку Мегару й подарував половину свого палацу. На весіллі були всі олімпійські боги. Не прийшла лише Гера. Зевс подарував синові міцний щит, Афіна – золотий панцир, Гефест – шолом, прикрашений діамантами, Аполлон – золотий лук і сагайдак зі стрілами, Гермес – гострий меч, а Посейдон привіз колісницю, запряжену двома прудконогими кіньми.
Геракл і Мегара жили в любові й достатку. У них народилося троє діток. Але Гера не хотіла бачити цю сім’ю щасливою. Вона наслала на героя затьмарення розуму, й він, прийнявши синів за драконів, убив їх. А коли отямився, то з розпачу ледь не наклав на себе руки. Геракл не знав, як спокутувати свою провину, й пішов собі світ за очі.
Довго блукав Геракл, нарешті зупинився в свого друга Теспія. Цар вельми шанував героя й робив усе, щоб догодити йому й відволікти від страшних спогадів.
У цей час країною їздили оповісники й збирали охочих вирушити в Колхіду по золоте руно. Геракл, щоб трохи розвіяти своє горе, погодився взяти участь у поході. Але його подорож тривала недовго. На вимогу Зевса Гераклові довелося повернутися додому. По дорозі герой завітав до царя Теспія. Там на нього вже чекав лист від нового царя Мікен Еврисфея, в якому він прочитав:
«Я, Еврисфей, великий цар Мікен, син царя Сфенела, з роду Персея, після смерті мого батька волею всемогутнього Зевса наділений правом володіти всіма землями Греції. Геракл, Амфітріонів син, однині повинен стати до мене на службу і своїми подвигами прославляти моє ім’я й моє царство».
Теспій довго відмовляв Геракла їхати до Мікен. Проте герой вирішив будь-що спокутувати свій гріх за вбивство дітей. Та спершу він вирушив у Дельфи, щоб довідатися у віщунки, як йому бути.
– Іди в Мікени на службу до царя Еврисфея, – прорекла Піфія. – Ти повинен здійснити дванадцять подвигів. Тільки так спокутуєш свій гріх.
Вислухавши пророцтво, Геракл одразу ж подався в Мікени. Його супроводжував небіж Іолай, син рідного брата Іфікла, кмітливий і сміливий хлопець. Він пишався своїм дядьком і завжди прагнув бути поруч із ним.
Вартові не впустили Геракла та Іолая в місто. Невдовзі брама відчинилася й до мандрівців вийшов миршавий, низькорослий Еврисфей.
«Оце так цар!» – здивувався Геракл. Коли ж Еврисфей побачив кремезного, могутнього родича з луком і булавою, то з переляку втік до палацу.
– Не впускайте його в місто! – гукав він вартовим. – Хай чекає мого наказу біля брами.
Еврисфей тремтів у палаці й не знав, як спекатися родича.

Перший подвиг Геракла
НЕМЕЙСЬКИЙ ЛЕВ

У порослій лісом Немейській долині, що лежить на півночі Арголіди, жив велетенський лев, який наводив жах не лише на місцевих селян, а й на мешканців усього півострова Пелопоннес. Цей хижак був сильніший за десять звичайних левів.
Якось уві сні Еврисфеєві явився Гіпноc. Бог сну повідав йому, що Гера жадає Гераклової смерті й велить, щоб цар відіслав героя по шкуру Немейського лева. Прокинувшись, блідий, спітнілий з переляку Еврисфей гукнув слугам:
– Тепер я знаю, куди послати цього здорованя! Звідти він напевне не повернеться. Покличте до мене оповісника!
Оповісник Копрей прибіг у ту ж мить. Він мав жалюгідний вигляд. Мешканці міста завжди обходили його стороною, бо він нього дуже неприємно тхнуло. Тому й ім’я йому таке дали – Копрей, що по-грецьки означає «смердючий».
– Що накажете, мій володарю? – улесливо пробелькотів той.
Еврисфей зловтішався. Він вірив, що посилає героя на неминучу смерть.
– Накажи Гераклові принести мені шкуру Немейського лева! І здобути її він мусить сам-один.
Геракл ще звечора стояв під брамою, бо до міста його так і не впустили. Він тоді ще не знав, які на нього чекають пригоди. Одержавши наказ, Геракл попрямував до Немейського лісу. Одного спекотного дня він помітив бідного селянина, котрий носив дрова до жертовника неподалік від своєї хатини.
– Добридень, чоловіче добрий! – привітався він до незнайомця. – Котрому з богів робитимеш жертвоприношення?
– Нашому Зевсові-покровителю, богові над людьми й богами. Адже він оберігає мою хатинку від нападів кровожерливого лева.
– Невже Немейський лев такий страшний? – поцікавився Геракл.
– І не питай, юначе! Краще тобі з ним ніколи не стрічатися. А ти хто будеш?
– Мене звати Геракл. Ось побачиш, я вб’ю цього звіра! Якщо через тридцять діб не повернуся, принеси жертву богові Зевсу й скажи: «Це за душу Геракла».
– А я ж то думаю, що це коїться навкруги: гора Етна раптом почала ворушитися. Здається, ось-ось землетрус почнеться. А знаєш, чого вона ворушиться? – Помовчавши хвильку, чоловік сам відповів: – Не знаєш. Бо під нею лежить Тіфон – стоголове вогнедишне чудовисько! А знаєш, чого він там лежить?
Геракл мовчав.
– Колись, дуже давно, Зевс розсердився на Тіфона й придавив його горою, – продовжив чоловік. – Отож Тіфон відчуває, що ти можеш здолати його дітище – Немейського лева. Йому моторошно! От він і ворушиться. Я б на місці Зевса не просто придавив Тіфона горою Етною, а визначив йому ще страшнішу кару. Хай йому грець – тому Тіфонові!
– Чого це ти, чоловіче добрий, такий злий на нього?
– Бо це він з Єхидною привели на світ Немейського лева й інших потвор: Лернейську гідру, Кербера (того, що стереже вхід у підземне царство), страхітливу Химеру. А чого тільки варта їхня дочка Сфінкс! Вона пожирає людей тільки за те, що вони не можуть відгадати її загадок. Благаю: якщо це в твоїх силах, убий проклятущого Немейського лева. Я молитиму всіх богів, щоб вони сприяли тобі.
Тільки тепер Геракл зрозумів усю підступність лихого царя Еврисфея і, трохи подумавши, твердо вирішив:
– Якщо так, я неодмінно мушу вбити лева!
Дорогою до лісу герой примітив оливкове дерево, стовбур якого був товстий і твердий, як залізо. Він вирвав його з корінням, обламав гілки й зробив собі нову булаву. Завдавши її на плече, Геракл довго йшов дрімучими лісами й широкими луками, горами й долинами, аж поки не побачив на скелі здоровенного лева. Вишкірившись, той люто заревів і втупився в героя налитими кров’ю очима.
Геракл, не довго думаючи, дістав лука, натягнув тятиву й випустив стрілу в голову лева. Але той тільки струснув гривою, наче відганяв надокучливого ґедзя. Друга стріла влучила в шию розлюченого звіра, але й вона відскочила, ніби від каменя. Лев неквапно розвернувся й гордовито пішов собі геть. Це розлютило героя. Він рушив за ним і невдовзі натрапив на печеру, куди вели левові сліди. Геракл зрозумів, що тут барліг звіра, сховався за великою брилою й вирішив чекати.
Землею вже слалися присмерки.
«Я тебе дочекаюся, пройдисвіте! – розсердився Геракл. – Уранці ти все одно вилізеш звідти!»
Але вранці лев не вийшов із печери. Уже й сонце піднялося високо в небо, а звір так і не з’явився. Раптом Геракл почув гуркіт каміння в себе за спиною. Він обернувся й побачив лева на схилі протилежної гори.
«Що діється? Хіба я міг проґавити звіра? Може, задрімав? Та ні ж бо! – міркував він. – От клятий, перехитрував мене, все одно я тебе вистежу!»
Геракл просидів у засідці аж три дні. Уже втратив усяку надію й хотів був повернутися назад, як раптом почув тріск хмизу, а невдовзі побачив лева – той зупинився неподалік і, почухавшись об виступ скелі, зухвало розвернувся й раптово зник. Тепер герой зрозумів, що існує інший вхід до печери. Тож він швидко його знайшов і завалив камінням, а сам повернувся до своєї засідки.
Десь із глибини печери долинуло ревище.
«Мабуть, натрапив на завалений вихід і лютує, – подумав він. – Бач, не подобається! Йди-но сюди, я на тебе чекаю!»
Сутеніло, й Геракл не наважився зайти в печеру. Він вирішив дочекатися ранку. Коли ж почало розвиднятися, герой зайшов у печеру, щоб роздивитися, чи зможе він битися всередині.
«Така низька стеля, що й булавою ніяк замахнутися», – міркував він.
Геракл пройшов у глибину печери й раптом почув гуркіт, потім грізне рикання, сопіння. То лев намагався розсунути каміння. Герой швидко вибіг із печери й подався до заваленого виходу. Накидавши там купу хмизу, підпалив його, а сам повернувся назад. Довго чекати не довелося. Лев, страшенно розлючений, з’явився на виході з печери. Він уже приготувався до стрибка. Ще мить – і повалить героя на землю, але той устиг розмахнутися й з усієї сили гепнути звіра по голові велетенською булавою. А тому хоч би що! Геракл вгатив булавою вдруге. У лева підігнулися ноги. Тут герой відкинув булаву вбік, миттю скочив на звіра верхи й почав душити його за горло, поки той спустив дух.
Геракл звівся на ноги втомлений, але щасливий. Це був його перший подвиг. Тепер він міг повертатися в Мікени. Спробував завдати лева собі на плечі, але той був такий важкий, що герой відмовився від цієї думки. Він здер з нього шкуру й вирушив до палацу Еврисфея. По дорозі до Мікен Геракл завітав до селянина. Уже закрадалися сутінки.
– Вечір добрий! – привітався Геракл до старого, який сидів біля вогнища. – Не впізнаєш? Ось поглянь – це шкура Немейського лева. А душа його вже в царстві Аїда. Тепер можеш не боятися пасти свою худобу, вирощувати хліб.
Селянин примружився, щоб краще розгледіти в сутінках прибульця.
– Ти глузуєш з мене. Тут був сам Геракл, який пішов на пошуки лева й не повернувся. Краще повечеряймо юшкою з сочевиці, а завтра разом принесемо жертву богам в пам’ять про нього.
– Не поспішай, чоловіче добрий, мене поминати. Присунься ближче й придивися, хто я такий.
Чоловік отетерів. Перед ним сидів живісінький Геракл! Від подиву в нього відібрало мову. А коли отямився, то захоплено вигукнув:
– Оце так герой! Оце так силач!
Уранці Геракл разом із селянином приніс жертву Зевсові-заступнику й вирушив до Мікен. Одягнений у шкуру Немейського лева Геракл підійшов до брами й грюкнув велетенською булавою так, що в місті зрозуміли – з’явився справжній герой! Коли слуги принесли Еврисфеєві лев’ячу шкуру, він ледве не помер з переляку, зачинився в опочивальні й нікого до себе не впускав.
Уночі Гера знову прислала до Еврисфея Гіпноса, щоб той порадив, як цареві діяти далі. Уранці цар покликав Копрея.
– Віднеси цю лев’ячу шкуру Гераклові, – розпорядився він, – мене тіпає від одного її вигляду. Нехай візьме шкуру собі й забирається звідси геть. Але не забудь переказати, що його служба ще не скінчилася. Тепер хай принесе мені шкуру Лернейської гідри.

Другий подвиг Геракла
Лернейська гідра

Ми вже знаємо, що Лернейська гідра була сестрою Немейського лева. Вона мала дев’ять голів, одна з яких була безсмертна. Кожен, хто з гідрою зустрічався, знаходив собі смерть. А називали її так, бо жила потвора в місцевості Лерна, серед боліт, ховалася в очеретах, підстерігаючи чергову жертву.
Лернейське болото лежало на шляху від міста Аргоса до Аркадії, що на півострові Пелопоннес.
Геракл вирушив у Лерну на колісниці. З собою узяв небожа Іолая, який вправно вмів керувати колісницею. То був хоробрий хлопець! Герой озброївся мечем і луком, одягнув на себе шкуру Немейського лева і, звичайно ж, прихопив свою булаву.
– Відкрию тобі таємницю, юначе, – звернувся він до Іолая. – Еврисфей повернув мені лев’ячу шкуру, а сам не знає, що її не пробивають ні стріли, ні меч. Не прокусять навіть отруйні зуби гідри!
Коли вони наблизилися до болота, Геракл попросив Іолая стерегти коней.
– Чекай на мене тут.
– Геракле, візьми мене з собою, я тобі в пригоді стану!
– Ні! Я мушу подолати гідру без чужої допомоги. Така вимога Еврисфея.
Геракл обережно скрадався вздовж болота, вглядався в густий очерет. Нестерпно пекло сонце. Раптом він помітив, як заколихався очерет, хоча вітру не було. Герой зрозумів, що тут лігвище Лернейської гідри. Тепер треба якось виманити її звідти. Але як?
Герой швидко розвів багаття з сухого очерету й, підпалюючи кінчики стріл, почав пускати їх туди, де ховалася гідра. Очерет ураз спалахнув, клуби диму піднялися до самого неба.
Гідрі нічого не лишалося, як тільки виповзти з болота. Вона несамовито засичала й попливла до берега. Герой був готовий до нападу. Розлючена потвора звивалася навколо нього й намагалася ввігнати свої отруйні зуби в його тіло, але Геракла ці укуси не доймали – його захищала шкура Немейського лева. Дев’ять страхітливих голів нападали на героя з усіх боків, але той тримався мужньо й відсікав голову одну за одною. Та що це? На місці відрубаної голови виростали дві нові й, грізно роззявивши пащеки, сичали й вишкіряли свої отруйні зуби.
Геракл бився без упину. Здавалося, цьому не буде кінця й краю.
Зненацька гідра обхопила хвостом ногу героя й хотіла кинути його на землю. Та легше було звалити тисячолітнього дуба, ніж Зевсового сина. Герой міцно стояв на землі, яка додавала йому ще більше сили.
Та раптом щось боляче вкусило його за ногу. Спочатку Геракл злякався, але, нахилившись, побачив велетенського рака – його прислала на допомогу гідрі богиня Гера. Одним ударом меча герой покінчив із непроханим помічником.
Гера дуже любила рака, тому після його смерті вирішила підняти улюбленця на небо. Відтоді й з’явилося сузір’я Рака.
– Гей, Іолаю, залиш коней і біжи до мене! – гукнув Геракл.
Хлопець не забарився. Захеканий, він підбіг до дядька, чекаючи розпоряджень.
– Слухай-но, друже, богиня Гера хотіла мене перехитрити й прислала гідрі на допомогу рака. Але з ним я впорався швидко. Тепер також маю право на допомогу. Я зрубуватиму гідрі голови, а ти візьми палаючу головешку й припалюй нею шиї, щоб на них не відростали нові голови.
Разом із небожем герой швидко впорався з гідрою, відрубав її безсмертну голову, закопав у глибоку яму й привалив великою брилою, щоб навіть відрубана голова нікому не змогла заподіяти зла. А потім вирушив у дорогу.
Коли Еврисфей дізнався, що Геракл повернувся, то наказав не впускати його до палацу. Він зрозумів, що позбутися героя буде важко. Цар увесь вечір товкмачив своєму оповісникові:
– Треба Геракла відіслати якнайдалі від палацу. Щоб очі мої його не бачили!

Третій подвиг Геракла
Стімфалійські птахи

Неподалік від міста Стімфали, що в Аркадії, в дрімучому лісі, між високих очеретів на берегах заболоченого озера, гніздилися страхітливі птахи, зовні схожі на великих куріпок – більших навіть за курей. Ці птахи були покриті мідним пір’ям, а дзьоб і кігті мали залізні. Ненажерливі птахи знищували не лише тварин, а й людей. Богиня Гера порадила Еврисфею послати туди Геракла.
Могутній герой у супроводі нерозлучного супутника Іолая пробиралися через чагарники до озера.
– Мені ніщо не загрожує під лев’ячою шкурою, а ти, небоже, коли побачиш лютих птахів, прикривайся щитом, – повчав Геракл, – бо, кажуть, вони, перш ніж напасти на свою жертву, пускають у неї смертоносне пір’я.
– А де вони ховаються?
– В очеретах. Кажуть, що їх тут сила-силенна.
– Як же бути?
– Ще не знаю.
– Дядьку, дивись! Он з неба падають дві тарелі.
Великі мідні тарелі впали просто до їхніх ніг.
– Це богиня Афіна хоче нам допомогти, – радісно мовив Геракл. – Це її подарунок!
– А що ж ми робитимемо з цими тарілками?
– Ти бачив коли-небудь, як селяни ганяють птахів з полів?
– Бачив.
– Отож-бо! Треба швидко крутити ними, щоб утворився звук, схожий на свист. Так ми зженемо птахів із гнізд, а вже тоді хай знають наших!
Вони почали крутити тарелями над головами з шаленою швидкістю, і скоро над озером розлігся такий пронизливий свист, що вуха його не витримували. Птиці знялися в небо, було їх – видимо-невидимо, як тієї мошви влітку над головою. Вони почали кидати мідне пір’я в Геракла й Іолая. Птахів усе більшало й більшало. Здавалося, що все небо стало мідним.
Геракл віддав хлопцеві свою таріль, а сам схопив лук.
– Годі з ними панькатися! Пора братися за діло! – і герой почав раз за разом натягувати тятиву й пускати стріли в гущу зграї.
Він жодного разу не схибив. Отруєні стріли одна за одною, як рясний дощ, пронизували хмару з мідних птиць. Ті мертві падали в озеро. Але Геракл розумів, що стріл на всіх не вистачить. Він знову схопив таріль і щосили завертів нею над головою. Здійнявся такий нестерпний свист, що птахи очманіли й полетіли геть.
Кажуть, що відтоді вони сюди вже ніколи не поверталися. Пізніше їх бачили славнозвісні аргонавти на маленькому острові, що загубився в гостинному Евксінському морі, яке ми зараз називаємо Чорним морем.
Коли Еврисфей дізнався про велику перемогу Геракла, він ледь не збожеволів. Царя лихоманило вже від одного імені героя. Але богиня Гера його заспокоювала:
– Не побивайся так, у Геракла попереду ще дев’ять смертельно небезпечних випробовувань. З котримсь із них він таки не впорається!
– Куди ж мені його послати цього разу?
– Зажадай, щоб він привів до палацу живого вепра з гори Ерімант. Звір так швидко бігає, що Гераклові повік його не спіймати.


Четвертий подвиг Геракла
Ерімантський вепр

Геракл, одержавши нове завдання Еврисфея, вирушив до гори Ерімант на пошуки вепра. Місцеві селяни сахалися від самої згадки про звіра. Скільки він їм завдавав збитків: знищував посіви, сади, часто нападав і на людей.
За кілька днів Геракл дістався до підніжжя гори. Втомлений, він вирішив напитися з джерела води, нахилився, як раптом до нього долинув тупіт копит. Герой пильно вдивлявся вдалечінь, щоб розгледіти, хто ж то наближається. І, на превелике своє здивування, замість вершника побачив дивовижну істоту – напівлюдину-напівконя. Це був його давній друг Фолос.
– Геракле, друже, що тебе сюди привело?
– Еврисфей наказав мені зловити Ерімантського вепра, певно, ти його бачив.
– Авжеж. Та спочатку завітай до мене в печеру, відпочинь і пообідай, а вже потім шукатимеш цю звірюку, – запропонував Фолос. – Моїх братів саме немає вдома.
Геракл погодився з великою радістю – йому треба було зібратися на силі перед тяжким змаганням з гігантським вепром. Господар приготував смачну печеню. Обідаючи, Геракл розповідав про свої пригоди.
– Якби це хоч краплю вина, – попрохав гість, – спрага доймає, та й печеня хоч і дуже смачна, все ж з вином смакувала б ще краще.
– Не подумай, Геракле, що я пошкодував для тебе келиха вина. Але воно належить не лише мені, а й моїм братам. Його подарував нам сам бог Діоніс. Якщо брати дізнаються, що без них ми пили вино, вони мене вб’ють. Цей божественний напій для них дорожчий за життя рідного брата. Але вже що буде – те й буде! Для тебе я наповню один келих.
Із цими словами Фолос налив вина гостеві, а потім, трохи повагавшись, і собі. Тонкий аромат наповнив печеру. Приятелі, прицмокуючи, смакували божественний напій. Але богиня Гера послала в печеру вітерець, і той підхопив пахощі й поніс за сусідню гору, де якраз були кентаври, брати Фолоса.
– Це аромат нашого вина! – вигукнув перший кентавр.
– Хтось п’є без нас! – вигукнув другий.
– Крадуть наше вино! – підхопив третій.
І брати кинулися з усіх ніг додому. Фолос перший почув тупіт копит.
– Ми пропали! Брати наближаються. Мабуть, почули аромат вина.
Геракл вибіг із печери. Кентаври, побачивши чужинця, хапали на ходу, хто що міг, і жбурляли в нього: один – каменюку, другий – валуна, третій – вирване з корінням кипарисове дерево. З ними був кентавр Хірон, учитель відомих героїв Ясона й Ахілла, а також цілителя Асклепія. Він намагався стримати розлючених приятелів. Але марно. Кентаври жбурляли в героя все, що потрапляло під руки.
Геракл, не гаючи часу, натягнув тятиву й пустив отруєну стрілу в першого кентавра – той мертвий звалився на землю, потім – у другого. Кентаври, зрозумівши, що їм не впоратися з героєм, кинулися навтіки.
Коли втікачі зникли з очей, Геракл побачив пораненого в ногу Хірона. Це дуже засмутило героя. Він швидко промив йому рану, але отрута пекла так сильно, що навіть безсмертний Хірон не міг терпіти. Він довго мучився від нестерпного болю, а тоді попрохав громовержця, щоб той послав йому смерть і звільнив од мук. Зевс почув благання кентавра, але вирішив не віддавати славетного вчителя в царство Аїда. Він підняв його на небо, створивши сузір’я Кентавра, і так увічнив пам’ять про нього.
Але після того бою трапилося ще одне лихо. Фолос, плачучи над тілами загиблих братів, схопив отруєну стрілу.
– Не торкайся кінчика, бо поранишся! Вона скроплена кров’ю Лернейської гідри! – гукнув до нього Геракл.
Фолос з переляку кинув стрілу на землю, але так невдало, що її кінчик роздер йому п’яту й він одразу ж помер. Поховавши друга, Геракл подався на гору Ерімант, щоб знайти вепра. Кілька днів і ночей він ішов по його сліду. Одного разу, піднімаючися крутосхилом, герой помітив вепра, що блискавкою промайнув удалині. Згодом він уже пасся на протилежному боці скелі.
«Ця тварюка хоче вимотати всі мої сили. Я мушу йти назирці й ні в якому разі не стріляти з лука. Вепр потрібен Еврисфею живий», – повторював подумки Геракл і йшов далі.
Слід вепра часто губився. Звір ховався в непролазних чагарниках, тому зловити його було дуже тяжко. Тоді Геракл вирішив загнати звіра на глибокий сніг. Коли вепр вкотре заліз у хащі, герой почав бігати узліссям, здіймаючи страшенний лемент, щоб той подумав, ніби його переслідують мисливці. Сполоханий криками, вепр провалився в глибокий пухкий сніг і не міг більше рухатися. Він тільки дригав короткими ногами, бо ніяк не міг досягти твердої землі. Тепер вепр був схожий на величезну бочку, що загрузла в снігу. Геракл напосів на вепра, зв’язав йому ноги, завдав собі на плечі та й поволік до Мікен.
Вартові побоялися навіть зупинити героя, коли побачили на ньому таке страховидло. Геракл попрямував до тронної зали палацу. Еврисфей від жаху ледь крізь землю не провалився. У нього стало сили лише добігти до великого бронзового глека, що стояв у кутку, й ускочити туди. Час од часу з глека вистромлялася його голова, з якої градом котився піт.
Давні грецькі художники часто малювали царя Еврисфея, як він сидів у глеку.

П’ятий подвиг Геракла
Керінейська лань

Дев’ять днів цар Еврисфей не міг отямитися після того, як Геракл приволік до палацу Ерімантського вепра. Уперше після чергового подвигу великий герой зміг відпочити, набратися сил. На десятий день до нього заявився оповісник Копрей.
– Геракле, – звернувся він до героя, – наш великий цар наказує тобі впіймати Керінейську лань і принести до палацу.
– Буде йому й лань! – відрубав той.
Геракл уже відійшов далеченько, коли почув навздогін писклявий голос:
– Ти не сподівайся, що зловиш її! Ця улюблениця богині Артеміди – найпрудкіша тваринка на землі.
Геракла дратував глузливий голосочок оповісника, але тепер було не до нього.
Уперше Геракл побачив прудконогу лань на горі Керінеї в Аркадії. Вона здалася героєві надзвичайно гарною. Лань граційно перескочила через глибоке провалля й подивилася в його бік. Її золоті кручені роги виблискували на вранішньому сонці. Тварина вдарила ратицями з мідними підковами об каміння й викресала іскри, а потім стрибнула на іншу скелю. Цього дня й почалася гонитва. Рік Геракл ганявся за прудконогою ланню. Зачарований красою священної тварини, він невтомно пробирався через гори й долини, квітучі балки й поля, долав стрімкі ріки.
Гонитва почалася з Пелопоннесу, а далі через Аттику, Біотію, Фессалію лань бігла на північ аж до ріки Істр – так тоді називався Дунай. На березі цієї ріки Геракл замалим не спіймав лань. Ще мить – і він схопив би її за роги, але вона розвернулася й чимдуж подалася назад тим самим шляхом до Греції.
Довелося Гераклові знову повертатися на Пелопоннес. В Аркадії є річка Ладон. Там і завершилася погоня героя за золоторогою ланню. А сталося це так.
Лань намагалася перебрести річку Ладон. Геракл зрозумів: якщо вона опиниться на протилежному березі, її вже не наздогнати. Тоді він натягнув тятиву свого золотого лука, прицілився так, щоб стріла, не проливши й краплі крові священної тваринки, звалила її з ніг. Мить – і лань упала на передні ноги. Геракл підскочив до неї, обхопив могутніми руками, але позаду почув владний жіночий голос:
– Геракле, як ти посмів?! Я цілий рік спостерігала, як ти переслідуєш мою улюбленицю. Я дозволяла лови, бо ти не стріляв з лука.
– Я не пролив святої крові, – виправдовувався герой.
– Хоч ти і Зевсів син, одначе – стережися! Я стріляю з лука краще за тебе. Я – Артеміда!
– Тоді ти знаєш, що я з волі богів виконую наказ царя Еврисфея.
– Я нікому не дозволю, навіть олімпійським богам, чіпати мою улюблену тваринку!
– Не хвилюйся, богине! Я тільки відведу лань до палацу, щоб Еврисфей побачив, що я виконав його наказ, а потім відпущу її. Клянуся богами!
– Гаразд, виконуй волю богів. Я тобі вірю! – погодилась Артеміда, поправила свій сагайдак зі стрілами, почепила через плече лук і пішла своєю дорогою.
А Геракл поніс лань у Мікени на руках.
Еврисфей, почувши від свого оповісника Копрея, що до палацу прийшов Геракл і приніс Керінейську лань, розгнівався. Його істеричний крик перейшов у дитяче схлипування. У розпачі він не знав, що робити далі. Слабодухий цар раптом пригадав упевненість Гери, що з котримсь із завдань героєві не впоратися.
– Копрею! Щоб наш герой добряче розважився, пошли його чистити стайні царя Авгія! Там гною справжні гори. Він його не вичистить за все своє життя.
Шостий подвиг Геракла
АвгІЄвІ стайнІ
Добравшись до міста Еліди, де царював Авгій, Геракл одразу ж пішов оглянути стайні. Вони стояли між двома найбільшими річками Пелопоннесу, які називалися Алфей і Пеней. Тут на левадах паслися незліченні Авгієві стада. Геракл заліз на пагорб і довго дивився, як швидкоплинні річки несли свої води вдалечінь – аж за обрій. Раптом він усміхнувся, встав і подався до царя Авгія.
– Я Геракл, син Амфітріона, прийшов вичистити твої стайні.
– А в тебе багато робітників? Адже я нічим не можу тобі допомогти, – відповів цар.
– Нікого мені не треба, я вичищу стайні сам!
Авгій розсміявся:
– Скажи, друже, як довго ти збираєшся в мене бути? Щоб вичистити стайні, тобі не вистачить і життя!
– Я впораюся за один день.
– Ти жартуєш?!
– Аж ніяк.
– Тоді я віддам тобі за роботу десяту частину своєї худоби. – Він гукнув сина Філея й продовжив: – Ти, сину, будеш свідком! Геракл хоче вичистити наші стайні за один день. За це обіцяю йому десяту частину худоби.
– Добре, тату! Але прошу тебе, якщо він це зробить, заприсягнися, що виконаєш свою обіцянку.
Цар дав клятву й запросив героя на вечерю. Другого дня, коли вже світало, Геракл узявся до роботи – почав копати неподалік від стайні глибокі рівчаки.
Прийшов цар кликати гостя на обід, зазирнув до стайні, а там і кіт не валявся.
– Де ж цей лобуряка? Як були гори гною, так і досі тут! А де ж Геракл?
– Він, наче навіжений, риє довжелезні канави до річок Алфей і Пеней. Уже вивернув із землі гори каміння, все розчищає на своєму шляху, – відповів йому чабан.
– Краще б він розчищав стайні, – розсміявся цар, – бо скоро й звечоріє. Щоправда, коли Геракл вихвалявся, що за день упорається, я відразу подумав, що він несповна розуму.
Уже сутеніло. Цар покликав свого сина:
– Сину, Геракл не впорався із завданням – не вичистив конюшні від гною, тому наша домовленість втрачає силу.
– Тату, я щойно звідти. Виглянь у вікно, подивися, що там діється.
Цар підійшов до вікна й тільки зойкнув від здивування. Швидкі бурхливі потоки, що брали початок від річок Пеней та Алфей, плинули до стаєнь, з шумом вривалися досередини й вимивали їх дочиста. Так ще до заходу сонця було вичищено весь гній з володіння царя Авгія. Коли вода виконала свою роботу, Геракл загатив канави, а потім швидко закидав їх землею й камінням. Річки увійшли в свої русла, наче нічого й не відбулося. Сам герой пішов до палацу.
Ось тут і сталося непередбачене. Цар Авгій не захотів віддавати жодної корови героєві. Тільки той переступив поріг, він заверещав несамовито:
– Це не ти, а річки вичистили мої стайні! Наша домовленість втратила силу. Я не хочу тебе більше бачити.
Геракл не став сперечатися. Він звернувся до суду. Судді, вислухавши свідка Філея, вирішили, що Геракл має право на десяту частину царевої худоби. Але ні свідчення сина, ні докази героя, ні ухвала суду не могли змінити думки царя.
– Що ж, залишайся зі своєю худобою. Я не маю часу на суперечки. У мене є обов’язки перед богами. А ти ще пошкодуєш за свій вчинок! – сказав герой.
Згодом, уже після того, як Геракл здійснив свої дванадцять подвигів, він повернувся в місто Еліду з військом. Битва була коротка, зухвалий цар Авгій загинув. Тоді Геракл посадив на трон його сина Філея, а той в знак подяки подарував героєві землі за річкою Пеней. Там Геракл збудував храм на честь бога Зевса і великий стадіон. Цю місцевість він назвав Олімпія – там і відбулися перші Олімпійські ігри. Кажуть, сам Геракл вимірював своїми кроками довжину бігової доріжки.
Еврисфей не чекав такого швидкого повернення героя. Коли оповісник Копрей переказав, як за один день були вичищені Авгієві стайні, цар геть втратив спокій: адже Геракл виявився не лише могутнім, непереможним, а й кмітливим, розумним героєм. Саме це найбільше лякало мікенського царя.
Сьомий подвиг Геракла
Критський бик
«Що ж робити? Як бути? – кидався з кутка в куток Еврисфей. – Геракл здійснив уже шість подвигів, а якщо й із наступними впорається, що тоді? Треба щось придумати! Усі подвиги Геракл здійснив удома, на Пелопоннесі. Тут він герой! Кажуть, удома й стіни допомагають, – міркував цар. – Треба його відіслати якнайдалі звідси. Хоча б на острів Крит! Там давно цар Мінос скаржиться, що немає на острові життя від бика. Він трощить усе, що потрапляє під його ратиці».
Еврисфей негайно покликав Копрея й наказав:
– Перекажи Гераклові, щоб він привів до палацу Критського бика, того, що із золотими рогами й мідними ратицями.
До Геракла також доходили чутки про цього бика й про його жорстокого господаря, від котрого втекли навіть рідні брати – Радамант і Сарпедон.
Розказують, що цар Мінос пообіцяв богові морів і океанів Посейдону принести в жертву на його честь найкращу тварину, яку той тільки зможе підняти на сушу з морських глибин. Одного гожого дня цар Мінос прогулювався узбережжям і перебирав у пам’яті найкращі роки свого царювання на острові Крит. Так, він був наймогутніший серед усіх царів Греції. Ніхто не мав такого військового флоту! Він подумки радів своєму багатству, яке нажив за багато років, обкладаючи даниною завойовані міста. Раптом цар побачив, як з моря вийшов бик із золотими рогами й мідними ратицями – його підняв з морського дна Посейдон. Шкода стало цареві приносити в жертву богові морів такого красеня, й він зарізав першого-ліпшого бичка зі свого багатотисячного стада.
Розгнівався Посейдон на Міноса й вирішив наслати на цього бика сказ. Відтоді на острові Крит людям не було спокою. Скаженого бика не боявся лише цар, бо мешкав він за високими неприступними мурами Кноського палацу.
Коли Геракл прибув на острів, щоб зловити люту тварину, критяни дуже зраділи героєві, але тільки не цар. Він хитрувато пхикнув:
– Чи ти зумієш, Геракле, приборкати це страховисько? І як збираєшся доправити його в Мікени? Чи, може, сподіваєшся, що я дам тобі для цього корабель?
– Не хвилюйся, царю! Це вже мій клопіт. Я знаю про твою жадібність, тому не збираюся випрошувати в тебе корабель.
Геракл легко відшукав бика. А той ще здалеку помітив героя і, нахиливши до землі голову, виставив уперед свої могутні роги. Він чекав, коли Геракл наблизиться. За якусь мить бик блискавою долетів до героя й хотів пронизати його гострими рогами, але той вчасно відстрибнув. Золоторогий бик сторчака врізався в землю, але швидко підвівся і з громовим ревищем, здіймаючи аж до неба куряву, знову помчав на свою жертву. Геракл стояв непорушно. Він чекав, коли золоті роги будуть від нього на відстані витягнутих рук. Мить – і герой могутніми руками схопив бика за роги, а потім почав притискати голову тварини до самої землі. Він бачив, як помутнішали й налилися кров’ю бичачі очі. Гігантська тварина була приборкана. Тоді Геракл заліз бику на спину й поплив до півострова Пелопоннес.
Прибувши в Мікени, Геракл відвів Критського бика в стайню царя Еврисфея, а сам пішов до палацу. Цар, довідавшись від оповісника, що прибув Геракл, спитав:
– А мій родич привів бика?
– Так, мій повелителю, – відповів оповісник.
– Копрею, накажи Гераклові, щоб він забрав це страховисько зі стайні й відвів якнайдалі в гори й залишив там. А то ще передавить моє стадо!
Геракл відвів бика в гори й відпустив на волю. Той довго наводив страх на навколишні міста й села. А тоді подався через Пелопоннес на північ, в Аттику. Так бик дістався до міста Марафони, де згодом загинув від рук великого героя Тесея.
Восьмий подвиг Геракла
ДІомедовІ конІ
Невдовзі Еврисфей послав Геракла викрасти коней у царя Діомеда.
Цих тварин Діомед утримував прикутими залізними путами у конюшнях. Розказували, що коні мали мідні щелепи, а годували їх людським м’ясом. Чужинців, які потрапляли в ці краї, чекала страшна смерть – їх віддавали на розтерзання скаженим коням.
Але й казали, що страшнішим від коней був сам Діомед, цар диких племен бістонів. Він був сином бога війни Ареса, отже й сам любив воювати. Діомед вів за собою в походи полчища бістонів, які повсюди сіяли смерть. Усіх полонених цар віддавав своїм улюбленим коням-красеням.
Геракл, вирушаючи на пошуки Діомедовтих коней, узяв із собою кількох вірних друзів, які дуже його шанували й не вагаючись могли за нього віддати життя. Серед них був хоробрий юнак Абдер.
По дорозі у Фракію вони причалили в порт міста Фери, де владарював Гераклів друг цар Адмет. Колись вони разом брали участь у поході до Колхіди по золоте руно.
Цар гостинно зустрів гостя, частував його, однак Геракл відчув: від нього щось приховують. Він удав, що нічого не помічає, а ввечері почав розпитувати в служниці, що трапилося в палаці.
– Померла цариця Алкеста. Вона так кохала свого чоловіка, що коли боги вирішили забрати нашого царя в підземне царство, вона погодилася замість нього спуститися туди.
Геракл поспішив у склеп, де лежала цариця. За нею ось-ось мав прийти Харон, перевізник мертвих душ у царство тіней. Герой сховався за гробницею й став чекати посланця Аїда. Коли Харон з’явився, Геракл зненацька напав на нього. Схопив дужими руками за горло і, не даючи тому дихнути, зажадав, щоб перевізник мертвих душ відмовився від Алкести.
Хоч як силкувався Харон, а вирватися з міцних обіймів героя він не зміг. Що було робити? Він погодився відпустити Алкесту.
Геракл повернувся до палацу з царицею, яку попрохав прикрити обличчя покривалом, щоб її ніхто не впізнав.
– Прихисти цю жінку в своїх покоях, – мовив Геракл, показуючи на Алкесту. – Я визволив її з неволі.
– Друже, ти знаєш, що я не можу тобі ні в чому відмовити, але тільки не це. Вибач, у моїх покоях може жити тільки моя дружина, але…
– Але що? – докорив гість. – Алкеста померла і ти приховав це від мене?! Хай ця жінка буде матір’ю твоїх двох дітей. Поглянь, яка вона гарна!
Геракл відхилив покривало, але Адмет навіть не подивився в той бік.
– Та поглянь же, – не витримав герой, – це ж твоя дружина Алкеста!
Адмет обернувся й мало не зомлів. Він упізнав у незнайомці свою кохану дружину.
– Геракле, друже, скажи, чим я можу тобі віддячити? – спитав цар.
– Бережи її як зіницю ока. Вона ж красуня і заради тебе ладна пожертвувати своїм життям. А тепер прощавай. Мені час у дорогу!
Геракл із друзями дісталися Фракії. Розшукавши конюшню Діомеда, звільнив коней від залізних пут і повів їх до свого корабля, а друзям наказав:
– Ви зачекайте тут. Коли помітите Діомеда, дайте мені знати. А ти, Абдере, ходи зі мною!
Вони не встигли дійти до корабля, як почули:
– Геракле, сюди їде Діомед! Діомед не один, він з бістонами!
– Геракле, дозволь я відведу коней на корабель, а ти повертайся до наших, – запропонував Абдер.
– Гаразд, тримай вуздечки.
Геракл передав Абдеру коней, а сам поспішив на виручку друзям. Він ще здалеку помітив бістонів – ті бігли прямо на нього, грізно вигукуючи й махаючи списами. Попереду всіх на чорному коні їхав цар Діомед. Над героєм і його друзями нависла грізна небезпека.
Геракл спочатку розгубився, але, роззирнувшись довкруж, одразу здогадався, як урятуватися. Він зауважив, що військо просувалося долиною вздовж каналу, яким мала надходити вода для зрошення полів.
«Якщо розрити греблю, – подумав він, – вода зупинить ворогів».
– Гей, друзі, хутчіш мені на допомогу! – погукав Геракл, а сам заходився мерщій руйнувати загату.
Друзі не забарилися. Гуртом вони розрили греблю, і вода з водосховища ринула через вузький пролом і почала швидко затоплювати всю долину.
Воякам довелося відступити. Чимало бістонів не встигли втекти і знайшли свою погибель у цих водах.
Так утворився Бістонський лиман, що існує й досі.
Діомед з частиною вояків потрапив до рук Геракла. Трагічно скінчилося життя царя: Діомеда віддали на поталу його власним коням.
Радість перемоги опечалила звістка, що людожерливі коні Діомеда погубили юнака Абдера.
Геракл довго оплакував загибель відважного хлопця. Потім поставив йому пам’ятник і заснував на його честь місто, яке так і назвали – Абдер. Віддавши всі почесті загиблому юнакові, Геракл з друзями загнали на корабель коней і попливли до Мікен.
Еврисфей заборонив висаджувати коней на берег.
– Перекажи Гераклові, нехай забирається звідси разом із кіньми якнайдалі, – наказав цар Копрею.
Геракл доправив коней до гори Олімп і, звільнивши їх від пут, пустив на волю. Кажуть, що тих коней розтерзали дикі звірі.
Дев’Ятий подвиг Геракла
ПоЯс ІпполІти
У царя Еврисфея була дочка Адмета, вередлива самолюбна царівна. Батько не встигав вдовольняти її забаганки. Якось увечері вона почала канючити:
– Тату, я хочу мати пояс цариці амазонок Іпполіти!
– Це неможливо. Цариця ніколи не віддасть подарунка свого предка – бога війни Ареса.
– Відправ по нього свого слугу Геракла. Нехай він забере пояс силою, – наполягала Адмета.
– Гаразд, моя люба, нехай буде по-твоєму.
А сам подумав: «Оце гарно! Гора з плечей! Не треба мізкувати, куди послати Геракла. Мабуть, що без Гери дочка до цього не додумалася б».
Геракл, дізнавшись про нове завдання, зрозумів, які тяжкі випробування чекають на нього.
Він запросив до цієї подорожі сміливців із усієї Греції. Серед них були Тесей, племінник Іолай і Пелей – майбутній батько легендарного героя Ахілла.
Перша небезпека спіткала мандрівників на острові Парос. Геракл послав на нього двох своїх побратимів, щоб поповнити запаси води. Але їх перестріли двоє вояків, зчинилася бійка, в якій мандрівники загинули.
Герой поквитався за смерть друзів, але зненацька його оточили воїни царя Алкея. Довго тривала битва, та все-таки проти Зевсового сина й мужніх героїв царські воїни не встояли й відступили за міські мури.
Цар Алкей, син Персея й Андромеди, тільки згодом дізнався, що на острів прибув сам Геракл. Він вийшов до нього, обняв і попросив прощення за трагічне непорозуміння – загибель вірних друзів.
– Ми з тобою родичі, нам нічого ділити. Вимагай, Геракле, навзамін, що хочеш, – запропонував Алкей.
– Гаразд, друзів уже не повернеш, але ти, Алкею, несеш відповідальність за їхню смерть, тому я хотів би, щоб ти зі своїм сином приєдналися до нас. Це буде гідна заміна, – оголосив герой остаточне рішення на знак примирення.
– Ми готові пливти з тобою! – погодився цар.
Так Геракл з новим поповненням вирушив у країну амазонок.
Коли вони минули Геллеспонт і Босфор, корабель увійшов у води Евксінського, тобто Гостинного моря, яке нині йменується Чорним. Пливучи вздовж берегів Малої Азії, вони зробили зупинку в Місії. Тут їх гостинно зустрів цар Лік зі своєю знаттю. В розпал бенкету до зали ввірвався задиханий воїн.
– Ліке, наш царю! – вигукнув він. – Просто на нас суне військо бебриків! Вони знищують усе на своєму шляху.
Присутні схопилися з місць, готові негайно виступити проти ворога. Підвівся й Геракл.
– Царю, я не можу стояти осторонь. Ми також захищатимемо твоє місто! – мовив він.
Невдовзі розпочалася запекла січа. Перемога була то на одному, то на другому боці.
Аж ось Геракл змусив до втечі ватажка бебриків, тоді військо, побачивши таке, відступило від Місії.
Цар Алкей назвав місцевість, де відбулася битва, на честь Геракла, а потім ущерть наповнив його корабель провіантом, підніс дорогі подарунки. Із великою шаною, як бога, мешканці міста проводжали Геракла в дорогу.
Гераклів корабель доплив до гирла річки Термодонт і, піднімаючися вгору проти течії, дістався до міста Теміскіри, столиці країни амазонок.
Геракл багато чув про жінок-воїнів, котрі походили з роду бога війни Ареса і відзначалися неабиякою хоробрістю й військовою вправністю.
На той час до царства амазонок входило лише три міста. Царицею Теміскіри була Іпполіта. Іншими двома містами правили цариці Меланіппі й Антіопа. Пізніше войовничі жінки захопили Малу Азію, Кавказ, Сирію, добралися до Фракії та островів Егейського моря. Багато хто свідчить, що амазонки завоювали навіть Лівію.
Коли корабель мандрівників підплив до причалу, там уже на них чекав загін вершниць.
Герой перший зійшов на берег і наблизився до цариці Іпполіти – ошатно вбраної, надзвичайно вродливої, велично-спокійної жінки. Іпполіта зіскочила з коня й підійшла до Геракла.
Герой привітав царицю жестом піднятої руки. Цариця підняла руку у відповідь:
– Геракле, сину Алкмени, скажи: ти прийшов сюди з миром чи війною?
– Я тут з волі богів. Мушу здійснити дванадцять подвигів. Цар Мікен Еврисфей наказав принести для його доньки твій пояс.
– Цар послав тебе сюди, сподіваючися, що ти більше не повернешся, чи не так?
– Мабуть, що так.
– Геракле, я чула про твої подвиги, тому й віддам свій царський пояс.
Здавалося, самі боги допомагали героєві.
Та ні! У натовпі раптом з’явилася богиня Гера, прибравши вигляду простої дівчини-амазонки, й почала підбурювати вершниць, вигукуючи: «Геракл хоче викрасти нашу царицю!»
Натовп загув. Одна з амазонок вистрілила в героя з лука. На щастя, стріла влучила в лев’ячу голову, що звисала з Гераклового плеча. Так розпочалася битва. Вона тривала б довго, якби Геракл не захопив у полон Іпполіту, а потім запропонував:
– Іпполіто, віддай пояс, тоді ми відпустимо тебе й царицю Меланіппі. Єдине прохання до тебе: відпусти з нами Антіопу, вона запала глибоко в серце нашому героєві Тесею.
Та погодилася.
Корабель мандрівників покинув царство амазонок і взяв курс на Мікени. По дорозі додому вони мусили зробити зупинку в місті Трої, де правив Лаомедонт, брехливий і жадібний цар.
Підпливаючи до гавані, Геракл ще віддалік помітив вродливу дівчину, прикуту до скелі ланцюгами.
– Хто ти і чому прикута до скелі? – спитав герой.
– Я Гесіона, троянська царівна. А прикував мене до скелі мій батько, цар Лаомедонт. Якось Посейдон з Аполлоном допомогли йому побудувати мури навколо Трої. Цар обіцяв їм за це винагороду, але потім відмовився від свого слова. Розгніваний Аполлон наслав на місто хвороби, а Посейдон поселив у лимані морське страховисько, яке ковтало кожного, хто опинявся поруч. Батько не знав, як спекатися цього лиха. Віщун прорік: мир і спокій для троянців настане тільки тоді, коли він віддасть мене на поталу чудовиську.
Геракл, вислухавши сумну історію, пішов до царя Лаомедонта, пообіцяв убити чудовисько й у винагороду попросив коней, подарованих колись цареві Зевсом.
Скупий Лаомедонт пристав на пропозицію Геракла, але потім обдурив і його. Коли цареві сповістили, що морське чудовисько мертве, він тільки хитро посміхнувся.
– Коней я не віддам ніколи! – сердито відповів цар посланцеві героя. – Так і перекажи своєму силачу!
Геракл не міг воювати з величезним військом Лаомедонта. Та й час було повертатися до Мікен.
Цього разу, повернувшись у Мікени, Геракл не став чекати дозволу, зайшов до палацу з поясом Іпполіти.
Першою героя побачила Адмета й, нетямлячись від радощів, кинулася до нього, вихопила золотий пояс і, як мале дитя, почали стрибати навколо батька. Але Еврисфей не приховував злості. Адже він був певний, що Геракл не повернеться.
– Геть звідси! – закричав цар.
А сам, зачинившись у покоях, почав думати думу, куди знову послати героя. Виручила, як і раніше, Гера. Вона порадила відправити Геракла на край світу, до Великого Океану, на острів Еритея, щоб той захопив і пригнав стадо корів гіганта Геріона.


Десятий подвиг Геракла
ГерІоновІ корови
Острів Еритея належав потворному гігантові Геріону, який мав три тулуби, що зрослися в одне тіло, три голови, шість рук і шість ніг. Обличчя в нього було червоне, як глей, ноги тоненькі, але прудкі. Він був озброєний трьома списами і трьома щитами, на кожній голові був шолом. Голос чудовисько мало такий, що могло перекричати десятки тисяч воїнів. Кажуть, що цим голосом його обдарував бог війни Арес під час оборони Трої. Іноді люди приймали Геріонів громовий голос за голос самого бога-громовержця. Геріон походив із роду страшної горгони Медузи.
Гігант володів величезним стадом корів, яких пас кентавр Евритіон, а охороняв двоголовий пес Ортр, син Тіфона та Єхидни. Ортр мав дві величезні голови з гострими, наче мечі, зубами і хвіст, як у дракона.
– Хто хоче викрасти найкращих у світі корів, хай спершу поміряється зі мною силою. Якщо переможе, я віддам усіх корів, – нахвалявся Геріон. Його могутній голос долинав далеко – до самих країв Океану. Охочих заволодіти його червоними коровами знаходилися чимало, але Геріон легко перемагав сміливців. Тож позмагатися з шестируким Геріоном на цей раз випало Гераклові.
У небезпечну подорож герой вирушив без друзів. Він ішов землями, де згодом постали Італія, Франція, Іспанія. Потім на кораблі дістався туди, де зараз знаходиться Гібралтарська протока. А в той час її ще не було. Геракл вирішив прорити канал, щоб корабель міг пройти у великий Океан. Сьогодні, коли пливти Гібралтарською протокою, можна побачити скелі, схожі на гігантські стовпи. Кажуть, що то Геракл витяг каміння із землі й склав докупи у дві високі гори, щоб мореплавці ще здалеку бачили, де починається вхід у протоку. Відтоді вони називаються Геракловими стовпами.
Герой працював до сьомого поту. Нестерпна спека дошкуляла герою, й він спересердя натягнув тятиву свого лука й пустив стрілу в напрямку сонця. Саме в цей час бог світла Геліос спустився до горизонту. Богові сподобалася сміливість героя, тому він не розгнівався на нього, а, навпаки, усміхнувся й приязно мовив:
– Опусти свого лука, Геракле! Скажи краще, куди мандруєш? Якщо потрібна допомога, я з радістю тобі допоможу.
– Я прямую на острів Еритея, щоб забрати корів Геріона й за велінням богів відвезти їх цареві Еврисфею.
– Довгий шлях туди! – задумливо мовив Геліос, а потім додав: – Хіба що на моєму швидкоплинному золотому човні ти зможеш туди дістатися. Я тобі його дам, але дивись, не барися, бо мені вдосвіта треба дістатися Сходу.
– Я намагатимусь встигнути! – відповів герой і сів у човен Геліоса.
Невдовзі він уже підпливав до острова. Тільки-но Геракл ступив на Еритею, як до нього долинув страшенний гавкіт. Це був Ортр. Геракл не встиг отямитися, як страхітливий двоголовий пес вишкірив гострющі зуби й кинувся на нього. Тут знову врятувала лев’яча шкура – пес вп’явся в неї зубами. Герой схопив булаву й, коли звір удруге спробував його вкусити, з такою силою вдарив Ортра, що той сконав на місці.
Герой ще й подих не перевів, як поруч виросла моторошна постать пастуха Евритіона. Побачивши мертвого Ортра, кентавр підняв величезну брилу, щоб жбурнути в Геракла, але той устиг уже випустити стрілу. Вона влучила пастухові в груди.
Руки Евритіона затремтіли, не втримали брилу, й вона впала йому на голову.
Геракл зібрав докупи корів, пригнав до човна. Але відпливти з острова не встиг, бо його помітив пастух, який служив богові підземного царства Аїду. Той поспішив сповістити Геріонові про крадіжку.
Коли Геріон гнався за героєм, то здавалося, що біжить ціле військо. Геракл, побачивши потвору із шістьма руками, озброєну до зубів, спочатку розгубився, але швидко оговтався: пішли в хід і стріли, й булава. А найголовніше те, що він відчув поруч присутність богині Афіни. Закуте в лати шестируке страховисько невдовзі бездиханне лежало на землі.
Геракл відплив на човні до Геліоса, котрий на нього вже чекав. Подякувавши богу сонця за допомогу, продовжив свій путь.
Герой мандрував землями Іспанії, Франції. На цьому шляху двоє розбійників викрали в нього корів. Герой упіймав злодіїв і поквитався з ними. Але тут з’явився їхній брат з великим військом. Це був цар лігурійців. Він хотів не тільки помститися за братів, а й відібрати корів. Битва була нерівною. Геракл швидко витратив усі стріли. Сильний натиск ворогів збентежив героя. Він відчув, що вибивається із сил.
Нарешті Геракл вирішив звернутися до Зевса:
– Батьку, я ніколи не просив у тебе допомоги! Настав такий час.
Громовержець дуже любив свого сина. Він почув його благання й послав на землю кам’яний дощ. Геракл ловив на льоту каміння й кидав ним у лігурійців.
Так він врятувався сам і зберіг стадо корів.
Нині в Родані й Міссалії існує Кам’яна долина, названа на згадку про ту битву.
Коли Геракл гнав стадо через Італію, велетень Как викрав у нього вісім корів і сховав у печеру, а щоб герой не зміг віднайти їх по слідах ратиць, заводив їх у схованку, тягнучи за хвости, задом наперед. А потім ще й завалив вхід до печери величезною брилою. Цю схованку викрила одна з корів. Коли герой проходив неподалік печери, та раптом почала ревіти. Геракл відхилив брилу й зайшов досередини.
Тут на нього вже чатував Как. Він роззявив страшну пащеку й дихнув на Геракла вогнем. Герой не злякався полум’я. Схопивши велетня за горлянку, стиснув її так, що Как спустив дух.
Геракл визволив корів і продовжив свій путь. Але на цьому пригоди його не скінчилися. Одна з корів упала зі скелі в море, й хвилі віднесли її на острів Сицилія. На допомогу героєві прийшов Гефест. Він згодився постерегти стадо, а Геракл тим часом подався на пошуки корови, бо без неї Еврисфей не зарахував би Гераклові нового подвигу. Щоб повернути корову, героєві довелося битися з самим царем Сицилії Еріком. Той вважав, що то боги послали тварину на острів, тому вона належить йому. У рукопашному бою героєві не було рівних. Він притиснув царя Еріка до землі з такою силою, що той більше не підвівся.
Незабаром Геракл дістався зі стадом до Греції. Але невсипуща богиня Гера не давала спокою героєві. Вона наслала на корів сказ, і вони розбіглися по всій країні. Коли Гераклові все-таки вдалося зібрати корів, він попрямував до Мікен. Його шлях привів на берег глибокої річки Стрімони. Щоб її перейти, довелося загатити русло камінням. Герой накидав його стільки, що й сьогодні в тому місці не можуть плавати кораблі.
Еврисфей, побачивши породистих корів, дуже зрадів і не хотів розлучатися з ними, але все ж вирішив подарувати їх Гері. А сам знову почав думати, куди б послати героя, аби спекатися його навіки.
Укотре на допомогу прийшла мстива богиня неба.
– Є таке місце, – мовила вона, помітивши розпач царя Еврисфея. – Пошли його по золоті яблука. Ось побачиш, він повік не знайде яблуневого саду, подарованого мені богинею землі Геєю на моє із Зевсом весілля. Хай навіть увесь світ обійде! Уявляєш, скільки різних небезпек на нього чатуватимуть.

Одинадцятий подвиг Геракла
Яблука Гесперід

Отож Геракл, отримавши царський наказ, не хотів гаяти часу. Але він не знав, куди податися, де шукати той сад із золотими яблуками. Ніхто, до кого він звертався, не міг йому зарадити. Геракл спочатку дістався країни Фессалії. Тут йому довелося битися із кровожерливим Кікном, сином бога війни Ареса.
На півночі Італії, біля річки Ерідан, він зустрів річкових німф і почав їх розпитувати про яблуневий сад богині Гери.
– Про сад знає лише старий морський віщун Нерей, – призналася котрась із німф.
– Тоді чи не скажете ви, де його знайти?
– Чому ж бо й ні! – мовила інша німфа. – Іди вздовж річки аж до самісінького моря. Там знайдеш печеру. У ній і живе великий віщун, та чи захоче він тобі відкрити таємницю?
– Дякую! То вже мій клопіт. Я примушу його зізнатися.
– Нерей хоч і підстаркуватий, але ще дуже сильний. Навряд чи тебе злякається, – підхопила інша німфа.
– Гадаю, це буде непросто! – додала третя. – Гера про все подбала. Вона знала, кому можна довірити таємницю.
Ці слова не зупинили героя. Трохи засмучений, він пішов униз за течією річки. Розшукавши печеру, де мешкав Нерей, Геракл зайшов усередину.
І що ж він побачив?! Посеред печери, скрутившись калачиком, солодко спав старий. Так міцно, що Геракл ледве зміг його розбудити.
– Чого тобі від мене треба, чоловіче!? – сахнувся той спросоння.
– Я Геракл, хочу дізнатися, де росте сад Гесперід!
– Я тобі цього не скажу. Питай про що завгодно, тільки не про це.
– Доведеться тебе зв’язати й завалити вхід у печеру брилою, щоб ти звідси ніколи не вибрався.
Геракл підважив велетенську брилу, намагаючись перекрити вхід. Нерей миттю схаменувся.
– Не роби цього, герою, пожалій старого чоловіка. Я все розкажу, – благав він. – Сад росте на краю землі, де титан Атлант, Прометеїв брат, тримає на плечах небесне склепіння. Але будь обережний, бо сад стереже стоголовий дракон Ладон. Ти ніколи не зможеш застати його сплячим, як оце мене, бо п’ятдесят його голів сплять, а п’ятдесят чатують. А битися з ним марно, адже він безсмертний.
Нерей знову ліг спати, а Геракл, поміркувавши трохи, пішов випробовувати долю. Спочатку він опинився на Кавказі, де зустрів біловолосих океанід, дочок бога Океану, прабатька всіх богів і титанів. Білявки попрохали його визволити прикутого до скелі Прометея із залізних ланцюгів.
Коли герой підійшов до Прометея, той мовив:
– Послухай, Геракле, Ладон непереможний. У тебе тільки одна рада. Підмов Атланта, щоб він викрав золоті яблука із саду Гесперід. Ладон його добре знає й нічого не запідозрить. Коли Атлант попросить тебе потримати замість нього небесне склепіння, погоджуйся, але дивись, мій брат – великий хитрун. Він може обдурити тебе, і тоді будеш замість нього тримати небесне склепіння весь свій вік.
Геракл звільнив Прометея від залізних ланцюгів, а сам пішов далі на захід.
Коли герой прибув у Єгипет, там якраз панував голод. Якось оракул Фасій порадив цареві Бусіру: щоб урятувати країну від голоду, треба принести в жертву Зевсові першого ж чужинця, що прибуде в країну. Таким першим чужинцем виявився Геракл. Уже з’язали героя міцними вірьовками, урочисто занесли жертовного ножа, як раптом сталося диво – вірьовки враз перетворилися на попіл.
У Лівії Геракл зустрів Антея, сина богині землі Геї. Антей зразу ж викликав могутнього героя на поєдинок. Здавалося, їхній герць ніколи не закінчиться. Але ж Геракл знав таємницю Антея – силу йому давала земля. Коли він хоч на мить відривався від землі, то втрачав снагу. Цим і скористався Геракл. Він підняв Антея високо над головою і, протримавши так, поки той зовсім охляв, стиснув його в своїх надлюдських обіймах – задушив.
Після перемоги над Антеєм Геракл дійшов до краю землі, де Атлант тримав на плечах небесне склепіння. Сюди рідко хто потрапляв, тому коли з’явився герой, Атлант почав розпитувати незнайомця, що його сюди привело.
– Я прийшов по золоті яблука із саду, який названий на честь твоїх дочок Гесперід.
– Як ти їх зірвеш, хіба не знаєш, хто сад охороняє?
– Знаю, тому й прийшов до тебе по пораду.
– Я міг би тобі допомоти, – почав хитрувати Атлант, – але ти ж бачиш, що я мушу тримати небо. Якби хто зміг потримати його, поки я сходжу в сад!
– Я зможу, – погодився Геракл.
– Дивись тільки, якщо не втримаєш неба, настане кінець світу.
– Втримаю! – запевнив герой.
Коли Атлант повернувся з трьома яблуками, то вирішив обдурити Геракла:
– Давай-но я сам віднесу яблука царю Еврисфею, а потім повернуся і знову візьму небо на плечі.
– Гаразд, бути по-твоєму, – мовив Геракл, згадавши застороги Прометея. – Я залюбки потримаю ще! Ось тільки попрохав би тебе змінити мене на одну мить, поки я покладу собі на плечі лев’ячу шкуру, щоб не так давило небесне склепіння.
Атлант піддався на Гераклові хитрощі й підставив під небесне склепіння свої могутні плечі. А герой схопив золоті яблука й помчав у Грецію.
Довгий і складний шлях треба було здолати, але проти того, що він натерпівся, здобуваючи яблука, це були забавки.
Еврисфей і дивитися не захотів на ті золоті яблука. Він наказав вигнати Геракла з палацу.
– Нехай чекає за мурами, поки я дам йому нове завдання, – промимрив він.
«Зачекай-но, я тебе відправлю туди, звідки немає вороття, – тішився думкою цар. – Я пошлю тебе у царство тіней, й подивлюся, чи зможеш ти привести мені Кербера, охоронця потойбічного світу?!»

Дванадцятий подвиг Геракла
Кербер

Геракл тим часом вирішив віднести золоті яблука богині Афіні, щоб та повернула їх до саду Гесперід. Коли ж він прибув з міста Афін до Мікен, на нього вже чекав царський слуга Копрей.
– Наш цар наказує тоді привести Кербера з підземного царства Аїда. Це буде твоє останнє завдання.
Геракл, звичайно ж, зрозумів, що останнє завдання буде найскладнішим, бо з того світу рідко хто із смертних повертався.
Ми вже знаємо, що Кербер – одне із земних страховиськ, якого породили Тіфон і Єхидна. Він був такий само страховинний, як і його брати та сестри: Лернейська гідра, Немейський лев, Ортр, Ладон.
Коли Зевс довідався про останнє доручення Еврисфея, то вирішив допомогти Гераклові. Викликавши до себе Афіну й Гермеса, громовержець наказав їм супроводжувати свого улюбленця й у всьому йому допомагати.
Так Геракл у супроводі двох богів увійшов до печери гори Таігет і пробрався підземними стежками аж до річки Стікс. Тут на нього чекав Харон, перевізник мертвих душ у потойбічний світ. Він відмовлявся перевезти Геракла, адже той був живий. Але Афіна й Гермес наполягли.
Кербер зразу почув людський дух і миттю примчав до воріт, що вели в підземне царство. Побачивши велетня-героя, він вишкірив зуби, але не чіпав прибульця. Першою пройшла повз пса Афіна, за нею – Геракл, а потім уже Гермес. Так у супроводі богів Гераклу вдалося потрапити до недоступного живим людям потойбічного світу, де замість неба над головою було кам’яне склепіння, а довкруж – голі чорні скелі й більше нічого.
Померлі, котрих Геракл тут зустрічав, тікали від нього, як від прокаженого. Лише горгона Медуза підійшла впритул, розправила свої крила, наче хотіла напасти на нього. Гадюки, які були в неї на голові замість волосся, стали войовниче сичати. Медуза вирячила на героя очі, але Геракл не боявся того погляду, бо знав, що вона втратила силу і вже не перетворить нікого на камінь. Він підняв булаву, та Гермес зупинив його:
– Облиш її, Геракле. Це лише тінь Медузи, і вона не завдасть тобі зла.
У підземному царстві Гераклові пощастило перемовитися кількома словами з іншим героєм – Мелеагром, котрий повідав йому свою трагічну історію і попросив Геракла:
– Там, нагорі, в мене залишилася беззахисна людина, моя сестра. Єдине, що я тебе попрошу, Геракле: коли повернешся в Грецію, знайди її й захисти від кривдників.
– Обіцяю, друже, буде так, як ти просиш. Я стану її покровителем.
Нарешті Геракл зайшов до тронної зали, де побачив володаря Аїда і його дружину Персефону, свою сестру по неземному батькові Зевсу.
– Володарю підземного царства, – мовив Геракл, – я прийшов сюди не зі своєї волі, а з волі богів. Цар Еврисфей наказав мені привести в палац Кербера.
Занепокоївся Аїд. Він не знав, як йому бути. Хіба можна відпустити охоронця воріт підземного царства на білий світ? Це просто неможливо! Він поглянув на Персефону й побачив у очах дружини благання допомогти її братові.
– Гаразд! – погодився нарешті володар підземного царства. – Я дозволяю тобі забрати Кербера, але за однієї умови: ти повинен приборкати мого пса без зброї.
«Це означає, що я можу тут залишитися навіки, – міркував герой. – Але я спробую!»
Аїд глянув спідлоба на Персефону й побачив, як по її щоках покотилися дві великі сльози.
Геракл рушив назад – до воріт підземного царства, залишивши осторонь булаву й лука. Кербер не чіпав героя, начебто дозволяв йому покинути цей світ. Та де там! Він вирішив напасти зненацька. Але Геракл розгадав задум сторожового пса. Герой спритно схопив його за шию, з якої росли всі три голови. Вони харчали, пускали піну з пащек. Геракл відчув, як його злегка вжалила змія, що була у пса замість хвоста. Цим Кербер подав знак, що визнає свою поразку.
Герой обв’язав шию Кербера ланцюгом, і той слухняно пішов за ним. Коли ж вони вийшли на білий світ, пес раптом наче сказився. Та Геракл швидко приборкав його, сіпнувши за ланцюг з усієї сили.
Мікени були вже недалеко. Геракл широкими кроками швидко долав цей шлях. Вартові біля брами розступилися, не знаючи, куди їм тікати.
«А де ж це Еврисфей? – подумав Геракл. – Невже він не вийде у двір?».
А ось і спантеличений цар! Побачивши моторошного звіра, він ускочив у великий глек, у той самий, у який колись ховався від Немейського вепра. Ще й зверху накрився покришкою. Там він просидів цілих три дні.
Геракл, бачачи, як Еврисфей залазить у глек, розреготався так, що від його сміху затремтіли стіни в палаці. Потім він відвів Кербера до печери, де зникає світло, й, знявши з шиї ланцюга, відпустив пса. Того тільки й бачили. Кербера поглинула темрява.
Геракл повернувся в рідне місто Тірінф. Десять років його тут не було – відтоді, як став на службу до мікенського царя. Герой виконав волю богів.
Звичайно, на дванадцяти подвигах його життя не скінчилося. Геракл ще багато доброго зробив для людей. Виконав і обіцянку, дану Мелеагрові в царстві Аїда, – він опікувався його сестрою Діянірою, а потім одружився на ній. Щасливо й довго жило подружжя, мало багато дітей.
Після смерті сина Зевс забрав його на Олімп.
Кажуть, що одному зі своїх синів, на ім’я Скіф, Геракл подарував землі на північному узбережжі Евксінського моря, тобто на півдні сучасної України.
Багато нащадків давніх греків і нині живе в Україні, вони й досі зберігають дух непереможного славетного героя Геракла

Персей

В аргоського царя Акрісія народилася донька, яку назвали Данаєю на честь її прадіда Даная. І хоч цар журився, що в нього немає сина – спадкоємця трону. Але що вдієш? Така доля!
Акрісію кортіло дізнатися, як довго йому царювати і хто стане наступником, отож він вирішив поїхати в Дельфи до храму Аполлона і про все розпитати в оракула.
– Стережися свого внука! – відповів йому дельфійський оракул.
– У мене немає внука! – здивувався цар.
– Я тебе попередив, а ти – як знаєш, – застеріг той.
Акрісій повертався додому збентежений. Він не розумів – як можна стерегтися того, кого й на світі немає?
«А якщо колись буде?! – йому стало моторошно від цієї думки. – Я ніколи не видам заміж свою дочку! Краще заховаю Данаю в підземеллі, тоді ніхто не бачитиме її вроди й мені не буде кого боятися».
Цар не зважив на умовляння і сльози дружини Аганіппі.
– Не губи доньчиної молодості й краси! – благала та.
– Не втручайся, люба. Це – воля богів! – тільки й відповів він.
Збудувавши підземні покої, цар переселив туди Данаю.
Минав час. Одного ранку слуга, який носив царівні їсти й пити, прийшов до царя.
– Повелителю, із підземелля долинають крики і сміх, – доповів він.
– Я сам подивлюся, – захвилювався цар, поспішив до доньчиної спочивальні й ледь не зомлів, побачивши, як Даная пригортає до грудей немовля.
– Що я бачу, Данає? Це твій син? Звідки він узявся?!
– Так, син! Його звати Персей.
– А хто ж його батько?
– Зевс! – гордо відповіла царівна.
– Дельфійський оракул напророкував мені смерть від онука. Я мушу його позбутися.
– Тату, змилуйся над нами! – благала Даная. – Якщо ти заподієш мені й синові зло, громовержець тобі цього не подарує!
Але Акрісій і слухати нічого не хотів. Він гукнув вартових і наказав їм замкнути дочку з онуком у великій скрині, обкувати її міддю й кинути в море.
– Я не допущу, щоб мене вбив син моєї дочки! – крикнув цар їм навздогін.
Розбурхані хвилі підхопили скриню з бранцями й понесли у безвість, на вірну смерть.


Персей на острові Серіфос

Зевс не міг кинути напризволяще свою кохану Данаю з дитиною. Він попрохав Посейдона:
– Брате, вгамуй свої штормові хвилі, нехай тепла швидка течія віднесе скриню до острова Серіфос.
Рано-вранці рибалка Діктіс з великою натугою тягнув на берег невода.
– Хоча б стало сил! Оце так удача! Риби – гора буде!
Та коли він витягнув невода на берег, то очам своїм не повірив: замість риби в ньому була велика скриня...
«А це що за чудасія?! – здивувався рибалка. – Може, якийсь скарб: золото, діаманти?!»
Діктісу страх як кортіло чимскоріш зазирнути досередини. Але всі спроби підняти віко були марними. Нарешті йому вдалося зірвати мідну обшивку і збити сокирою замок. Коли ж рибалка відхилив віко, то мало не впав з несподіванки – у скрині сиділа небаченої краси жінка, пригорнувши до себе немовля. Оговтавшись, він одвів бідолах у свою хатину, зігрів, нагодував, а потім сказав:
– Будете жити в мене, аж поки виросте хлопчик.
– Дякуємо тобі, чоловіче добрий, – з тугою в серці мовила Даная.
Серіфосом правив Полідект, рідний брат Діктіса. Рибалка був привітний,доброзичливий, а цар – злий і жорстокий, та ще й ненавидів жінок. Та коли він побачив Данаю, з ним сталося щось неймовірне. Красуня одразу полонила його серце. Полідект так розгубився, що навіть втратив мову. На допомогу прийшов Діктіс.
– Брате, – хотів пожартувати він, – ці двоє прибули до нас на гребені хвилі.
– Облиш балачки, – процідив цар крізь зуби. Зачарований жіночою вродою, він не міг відвести очей від Данаї.
– Царівно, – звернувся до незнайомки. – Скажи, звідки ти і як опинилася в наших краях?
Даная розказала про все, що що її спіткало, лише приховала, що Персей – син бога Зевса.
– Хочеш стати царицею острова і щоб твій твій син був царевичем?
– Я не хочу виходити заміж, у мене є чоловік, – твердо відповіла Даная. – У мого сина не буде іншого батька. Це моє останнє слово!
Не допомогли Полідектові ні вмовляння, ні залякування. Цар зрозумів, що силою не доб'ється свого. Він вирішив почекати й поміркувати, як діяти.
– Гаразд, нехай буде по-твоєму. Час покаже! Може, ти ще передумаєш.
Минули роки. Персей виріс, змужнів, став вродливим юнаком, і ніхто не міг зрівнятися з ним розумом і відвагою.
Полідект і далі не полишав думки одружитися з Данаєю й вирішив удатися до хитрощів. Він скликав управителів з усього острова, запросив і Персея.
– Я відмовляюся від думки оженитися на Данаї, – заявив він. – Натомість хочу взяти шлюб з донькою Еномая, царя міста Піса. Тож прошу вас, поважні мужі, приведіть мені кожен по гарному коню, щоб я міг подарувати їх батькові нареченої.
– Ми згодні! – загукали всі в один голос.
– Я не маю ані коня, ані золота, наш царю, – сором'язливо мовив Персей. – Проси будь-що – я все зроблю. Я виконаю будь-яку твою забаганку, аби ти тільки залишив у спокої мою матір. Хочеш, я принесу тобі голову Медузи?
Усі присутні знали, що Медуза – то страшна горгона. Від її погляду все живе перетворюється на камінь. Полідект радісно вигукнув:
– Гаразд! Тоді я відмовляюся від коней. Вистачить голови горгони Медузи, щоб Еномай віддав за мене доньку. Персею, присягаюся перед поважними людьми:
якщо ти принесеш мені обіцяне, я ніколи навіть не гляну в бік твоєї матері.
– Буде в тебе голова Медузи, навіть якщо це коштуватиме мені власної голови! – гукнув Персей.
Подвиг, який треба було здійснити, був не під силу смертній людині.




Горгона Медуза

Медуза жила з двома своїми сестрами горгонами на острові серед великого океану, аж на краю світу, на далекому Заході, де на ніч вкладаються спати коні бога сонця Геліоса. Горгони були жахливими страховиськами: їхні тіла вкривала луска, довжелезні гачкуваті нігті нагадували пазурі хижих звірів. Горгона Медуза мала чорні крила, а на голові в неї замість волосся звивалися гадюки. Язик і два зуби стирчали з рота, обличчя було таке потворне, а погляд такий жахливий, що кожен, хто зутрічався з нею поглядом, – перетворювався на камінь.
Але Персей був сином Зевса, великого правителя богів і людей. Громовержець не міг кинути свого сина й наказав Гермесові й Афіні допомагати йому.
Гермес подарував юному героєві всепереможного діамантового меча, який легко розрубував навіть залізо.
Афіна вручила Персеєві блискучого, мов дзеркало, щита.
– Ти тільки не дивися Медузі в очі, – мовила богиня. – Голову горгони бачитимеш у своєму щиті й зможеш вправно її відтяти.
Потім Афіна пояснила хлопцеві, як розпізнати горгону Медузу.
– Запам'ятай, – напучувала вона, – інші дві горгони – безсмертні. Ти не маєш права на помилку, інакше загинеш. А тепер тобі треба знайти стігійських німф:
вони дадуть тобі речі, конче потрібні для перемоги. Дороги до цих німф ніхто не знає: ні боги, ні люди, навіть я – лише три старенькі Греї, яких ти зустрінеш поблизу країни Гесперід. Але вони – старші сестри горгони Медузи й тому нізащо не захочуть показувати тобі дороги до німф. Ти повинен змусити їх це зробити.
Афіна пояснила Персею, як дістатися до старих Грей, і сказала, що він їх легко впізнає: у баб на трьох одне око та один зуб, які вони передають по черзі одна одній.
Подякувавши, Персей вирушив на пошуки Грей.
Через багато днів подорожі юнак таки знайшов їх. Одна з сестер саме витягла око, щоб передати його іншій, тому вони й не помітили Персея, а той не став гаяти часу. Коли Грея простягнула око сестрі, він вихопив його.
– Тепер ваше око буде в мене, аж поки ви не розкажете, як знайти стігійських німф! – вигукнув Персей.
– Юначе, віддай найдорожче, що в нас є, й ми виконаємо будь-яке твоє бажання! Боги тому свідки! – благала одна. – Але не змушуй нас розказати тобі, де живуть німфи.
– Ми нізащо не скажемо, бо знаємо, що ти задумав! – репетувала друга.
– Ти хочеш узяти в них крилаті сандалі, шолом Аїда й чарівну торбину, щоб потім вбити нашу сестру, – просичала третя.
Старі Греї були в розпачі.
– Тоді прощавайте! Я викину ваше око в бездонний океан.
– Ні, ні, не губи нас! – заверещали всі втрьох. – Хай буде по-твоєму. Ми покажемо тобі дорогу.
І вони почали, перебиваючи одна одну, розповідати, де живуть німфи.
Персей швидко знайшов німф і розказав їм, за чим прийшов.
– Ось ці речі, – пояснила одна з німф, – сандалі тобі для того, щоб літав, як птах; шолом Аїда зробить тебе невидимим; а торбинка, хоч і маленька на вигляд, але безрозмірна – вона для голови Медузи.
Німфи попрощалися з Персеєм і побажали йому перемоги.
Юний герой, отримавши подарунки, взув сандалі й полетів назустріч небезпеці. Неподалік острова він одягнув шолом Аїда і став невидимий для стороннього ока.
Персей уже здалеку помітив трьох горгон. На острові валялися скам'янілі тіла людей і тварин. Хлопець бачив усе на блискучому, як дзеркало, щиті. Він був спокійний, як ніколи, бо знав, що десь поруч є невидима Афіна, котра будь-якої миті прийде йому на допомогу.
Серед трьох сестер Персей розпізнав Медузу, підкрався до неї і, дивлячись на віддзеркалення в щиті, відтяв їй голову й укинув у торбину. Від шуму прокинулися безсмертні горгони. Вони побачили тіло мертвої сестри, злетіли в небо, але нікого там не знайшли й повернулися на острів.




Персей і Атлант
Здобувши голову Медузи, Персей довго летів попід хмарами, аж доки не дістався місця, де побачив вражаюче видовище: велетенський чоловік тримав на своїх плечах небесне склепіння. Це був гігант Атлант. Могутній Зевс призначив йому таку кару за те, що він у війні титанів, яка тривала десять років, воював проти богів. Герой, захоплений неймовірною силою гіганта, спустився на землю. Але той не зрадів незваному гостеві. Атлантові напророкували, що колись тут з'явиться Зевсів син, щоб викрасти золоті яблука Гесперід, які охороняв дракон Ладон. Отож, тільки-но гігант побачив Персея, він замість привітання спитав:
– Хто ти і чого тобі треба в цьому далекому краї?
– Мене звати Персей, я син Зевса. Я шукаю…
Але Атлант не дав йому договорити. Тільки-но почув, що той син Зевса, зразу ж згадав пророцтво.
– Злодюго! Ти хочеш викрасти найдорожче, що є в нашім краї! Геть з моїх очей, а то я покличу на допомогу дракона Ладона. Він розірве тебе на шматки!
– Я не злодій і нічого мені від тебе не треба. Я вбив горгону Медузу й, мандруючи цими землями, вирішив познайомитися з тобою. Якщо не віриш, подивись – голова Медузи в цій торбині.
– Ага, то ти не тільки злодій, а ще й зухвалий брехун! – не вгавав Атлант. – Хто тобі повірить, що в торбині голова Медузи?!
– Але я справді відтяв їй голову! Ось вона!
Персей витягнув страшну голову горгони й показав гігантові. Цієї миті сталося неймовірне – Атлант скам'янів. Його тіло перетворилося на велику кам’яну гору, голова стала її вершиною, а борода й чуб – лісом. Відтоді небесне склепіння спирається на цю гору. І зараз вона називається Атласом.
Для Персея це також було несподіванкою. Він навіть не уявляв, що й відрубана голова здатна перетворити безсмертного титана на кам’яну брилу. Засмучений юнак сховав голову до торбини і знову злетів у небо.



Персей і Андромеда

Невдовзі Персей летів над морським узбережжям Ефіопії. Раптом він помітив, як внизу зблиснуло щось біле, осяяне сонячним промінням, і почав знижуватися. Спочатку йому здалося, що сірі скелі прикрашає білосніжна мармурова статуя.
– Яка краса! – здивовано вигукнув він. – Хто ж міг таке диво створити?!
Але наблизившись, Персей побачив прикуту до скелі вродливу дівчину. Він підійшов до неї та спитав:
– Хто посмів таке зробити з тобою?
– Я Андромеда, дочка Кефея, царя цієї країни, – почала свою розповідь царівна. – Якось моя мати мала необережність заявити, що серед смертних жінок вона найвродливіша, що навіть нереїди їй не рівня. Морські богині поскаржилися Посейдонові, а той накликав на нас шторми. А потім ще й прислав морське чудовисько, яке пожирало все навкруги. Я тепер повинна спокутувати всі гріхи!
– Чому – ти? – здивувався Персей.
– Мій батько звернувся до віщуна за порадою, як позбутися напасті. Віщун сказав, що лихо минеться, лише коли мене віддадуть на поталу чудовиську.
– Як батько з матір’ю могли погодитися на таке?
– Вони мене дуже люблять, але іншої ради в них не було. Тепер я чекаю на морське чудовисько. Наближається моя остання мить! – заплакала царівна.
– Не журися! Я знищу морське чудовисько і звільню тебе! – запевнив її Персей.
Надія засвітилася в очах юної Андромеди. У цей час до них підійшли цар із царицею і, почувши обіцянки юнака, почали благати його:
– Врятуй нашу доньку й проси в нас, що хочеш. Забери все наше багатство. Ми віддамо тобі навіть своє царство.
Персей тільки усміхнувся. Він уже покохав юну Андромеду й бажав лише одного – одружитися з нею.
– Найкращою нагородою за мій подвиг буде ваша улюблена донька, віддайте її за мене заміж!
Тоді Кефей і Кассіопа поклялися богині краси Афродіті, що віддадуть доньку за хороброго Персея, якщо той уб'є потвору.
Раптом море сколихнулося – хвилі здійнялися високо вгору. Спочатку на поверхню виринула чорна спина чудовиська, а потім над розбурханими хвилями здибився морський дракон. Він вивергав полум’я і затуляв своїми чорними крилами небо. Андромеда, побачивши його, зомліла. Батьки дівчини з переляку впали на землю. Дракон роззявив страхітливу пащу, але тої миті Персей, одягнувши шолом Аїда, злетів у небо. Невидимий герой вихопив з піхов меча і щосили вдарив дракона в шию. Шкіра на шиї була така товстюща, що цей удар для чудовиська був як бджолиний укус. Змій здіймав хвилі аж до неба, трощив скелі, але свого ворога побачити не міг. А коли все ж помітив тінь, що промайнула на хвилях, було вже пізно – меч Персея влучив йому межи очі. Дракон упав у море, й над ним зійшлися збурені хвилі. Відразу ж стало ясно й тихо. Морська гладінь вилискувала під весняним сонцем.
Персей скинув шолом Аїда. Перед Андромедою та її батьками стояв вродливий юнак, гордий перемогою. Вони заплакали з радощів.
– Морське чудовисько мертве, – сказав Персей.
Він наблизився до царівни, звільнив її від залізних пут, обняв, і вони разом рушили до палацу.
Наступного дня тут справляли весілля, на яке Кефей і Кассіопа запросили вельмож з усієї держави.
Палац мерехтів од блиску золотих прикрас, столи вгиналися від різних страв. Бенкет був у розпалі, аж раптом замовкли музики, двері зали різко розчахнулися й до неї увірвався Фіней, брат Кефея, в супроводі загону воїнів.
– Що тут діється?! Андромеда – моя наречена! – гукнув він цареві й цариці. – Ви мені дали слово! А зараз одружуєте її з чужинцеві?!
– Я врятував Андромеду від смерті, – мовив Персей, – тому батьки заприсяглися перед богинею Афродітою, що віддадуть доньку за мене.
– Як це так! – репетував Фіней. – Як ви можете присягатися двічі? Спершу мені, а потім якомусь пройдисвітові-чужинцю?!
– Слухайте всі! – виголосив цар. – Андромеда залишилася живою завдяки Персеєві, який ризикував своїм життям. А цей боягуз не має права на мою доньку! Чому прибіг тільки зараз? Де ти був, коли Андромеда, прикута до скелі, була приречена на смерть? Чому не вбив чудовиська, чому залишив царівну на погибель? Хто перший порушив закон заручин – я чи ти? За яким правом увірвався сюди з погрозами? Андромеда належатиме Персею! Але спитаймо ще й царівну.
– Батьку, – відповіла Андромеда, – моє життя належить тому, хто мене врятував.
– Ніколи цьому не бути! – не вгавав Фіней і метнув у Персея списа.
Персей очікував нападу і вчасно відскочив убік. Спис пролетів повз героя і влучив у пісняра. Лірник мертвим упав до ніг Персея.
Той висмикнув ворожого списа із тіла загиблого й уже готовий був метнути його в напасника, але Фіней сховався за своїми вояками.
Розпочався запеклий бій. Спочатку перемагав Персей, до якого приєдналася сторожа палацу, та згодом хід бою змінився на користь Фінея, бо до нього надійшла допомога. Списи летіли як рясний дощ. Люди Персея падали один за одним.
Невдовзі він залишився сам і, прикриваючись щитом богині Афіни, відбивався від нападників.
Раптом Персей вигукнув:
– Усі, хто мені друзі, відверніться!
Промовивши такі слова, він витягнув з торбинки голову горгони Медузи й показав її своїм ворогам. В мить воїни Фінея закам'яніли. Фіней устиг відвернутись і, впавши перед Персеєм на коліна, почав благати:
– Змилуйся! Я буду тобі слугою!
Та Персей підніс до очей Фінея голову Медузи, і той теж скам'янів, та так і залишився стояти на колінах перед переможцем.


Персей повертається в Грецію

Одружившись із Андромедою, Персей вирішив повернутися додому. Андромеда була згодна йти за коханим хоч на край світу. Молодята попрощалися з батьками й вирушили в дорогу.
Спочатку вони прибули на Серіфос, де жив Персеїв рятівник Діктіс. Персей відчинив двері старенької хатинки, сподіваючись побачити там свою матір.
– Не можу повірити своїм очам, – вигукнув Діктіс, побачивши юнака, й упав перед ним на коліна.
– Добрий мій Діктісе, у моїй торбині схована голова горгони Медузи. Але про це я розповім потім. Спершу скажи, де моя матінка?
– Цар Полідект тримає її в темниці!
Персей подякував Діктісові за гостинність, за все, що той зробив для них із матір’ю, попрощався й подався до деспота Полідекта.
Цар разом зі своїми друзями бенкетував у палаці вже не один день. Вони галасували, горлали пісні, заливалися п'яним реготом. Уздрівши Персея, Полідект ураз насторожився. Ніхто не думав і не гадав, що побачить юнака живим.
– Як ти посмів прийти сюди?! – вигукнув Полідект. – Я послав тебе принести голову горгони Медузи! Де ж твій обіцяний подарунок?
– Я приніс його. А це моя дружина Андромеда.
Відповідь Персея викликала в Полідекта глузливу посмішку. А гості почали насміхатися з юного героя:
– Яке зухвальство! Ви чули?! Цей нікчема бреше, що приніс нам голову Медузи! Навіть устиг одружитися! Де ж ти знайшов таку красуню?
Розгніваний Персей дістав із чарівної торбини голову горгони.
– Ось вам, якщо не вірите!
Тієї ж миті всі, хто насміхався над героєм, перетворилися на кам’яні статуї.
І сьогодні, коли приїхати на острів Серіфос, можна побачити багато кам’яних брил, схожих на людей.
Визволивши матір, Персей проголосив Діктіса царем острова Серіфос, а сам із дружиною та матір'ю повернувся до Аргоса. Голову горгони Медузи Персей подарував Афіні, а вона прикріпила її собі на щит. А крилаті сандалі, шолом Аїда й чарівну торбину він повернув стігійським німфам. Акрісій, дід героя, боячись, що відкриється вся правда й онук не пробачить йому заподіяного зла, втік до міста Ларіса. Відтоді Персей став правити Аргосом, що в Арголіді.


Пророцтво справджується

Збігли роки. У місті Ларіса, де поселився колишній цар Аргоса Акрісій, оголосили про проведення великих атлетичних змагань. Сюди з'їхалися відомі атлети з усіх куточків Греції.
Персей, почувши про це, попросив Андромеду:
– Люба моя, ти знаєш, що я не хочу залишати тебе саму й на годину, тому поїдьмо разом на змагання в Ларісу.
– Ні, мій герою, я мушу бути з дітьми вдома, а ти можеш їхати.
Персей вирішив позмагатись із знаменитими дискоболами. У день змагань тривожне передчуття непокоїло героя, але він не міг здогадатися, що саме станеться. Отож Персей, під оплески тисяч уболівальників, розмахнувся і жбурнув диск так, що той звився високо в небо і зник з людських очей. Він падав далеко за межами стадіону на дорогу, по якій саме прошкував цар Акрісій, щоб подивитися на змагання. Диск влучив йому в голову, і він помер на місці.
Персей цього не бачив і щасливий, увінчаний лавровим вінком переможця, повернувся до Аргоса.
Та наступного дня звістка про смерть Акрісія долетіла й до Персея. Відчуваючи свою провину, він не захотів більше правити дідівським троном і вирушив до міста Тірінфа, де царем був Мегапент, його троюрідний брат.
– Мегапенте, – звернувся Персей, – ти знаєш, як мені тяжко залишатися в Аргосі після дідової смерті. Я хотів би, щоб ти правив Аргосом.
– Добре, брате, хай буде по-твоєму. Тоді переїжджай сюди і прав моїм містом.
Відтоді Персей став правити Тірінфом. Герой уславився в Греції як будівничий. Подорожуючи країною, він уподобав одну місцину й заклав там величезну фортецю. Місто назвали Мікенами. Царю допомагали зводити мури Кіклопи, бо тільки вони могли підняти такі велетенські кам’яні брили. І нині, хто приїздить у це славетне місто, може бачити ті брили у стінах Мікен. І досі їх називають «стіни Кіклопів».
Персей і Андромеда жили довго й щасливо. У них було багато дітей. Найстарший син Перс став засновником і правителем Перського царства. Другий син, Електріон, став царем Мікен, а від доньки Персея Алкмени народився Геракл, славетний грецький герой.
Коли Персей і Андромеда померли, вони не потрапили в царство Аїда, а були піднесені на небо, бо так велів Персеїв батько, всемогутній Зевс. Зараз ми можемо бачити на нічному небі сузір'я Персея й Андромеди, а поруч – сузір’я Кефея та Кассіопи, батьків, які на землі до самої смерті тужили за дочкою.



Тесей

Слава про грецьке місто Афіни, яке колись заснував цар Кекроп і покровителькою якого стала богиня Афіна, ширилася далеко за межі країни. Одним з його правителів був онук Кекропа Егей, якого дуже любили афіняни за справедливість, доброту й розум.
Егею дуже хотілося, щоб дружина народила йому сина. Минали роки, а чекання його були марними. Одружився цар удруге, але й друга дружина не змогла подарувати йому нащадка.
Тоді Егей вирішив піти в місто Дельфи до храму Аполлона, щоб запитати, чи народиться в нього син.
Відповідь жриці Піфії була якась не зрозуміла.
– Володарю народів, – говорилося в пророцтві, – не розв'язуй бурдюк, поки не дістанешся до підніжжя Акрополя.
Спантеличений цар повертався додому.
«Що це може означати? – міркував він собі. – Гаразд, хоч у мене повний бурдюк вина, я не доторкнуся до нього, хай там що! Але як здогадатися, що з того буде? Хіба це відповідь? Важко її розтлумачити. Як може здійснитися пророцтво?»
Так Егей ламав собі голову над загадковими словами.
«Мабуть, заверну дорогою до віщунки Медеї, може, вона щось підкаже?!» – нарешті вирішив цар.
Медею в Греції знали не лише як чаклунку, але і як віщунку. Вона жила усамітнено на околиці міста. Коли Егей переступив поріг її хатинки, та дуже здивувалася гостеві.
– Здрастуй, усіма шанована Медеє! – привітався цар. – Я повертаюся з Дельф, куди ходив дізнатися, хто успадкує афінський трон після моєї смерті. Мені відповіли, щоб я не розв’язував свого бурдюка, доки не дістануся підніжжя Акрополя. Може, ти розтлумачиш, що б це означало?
Трохи помізкувавши, Медея мовила:
– У тебе буде нащадок. Я зможу тобі допомогти своїми чарами, але за однієї умови: ти одружишся зі мною й зробиш мене царицею Афін.
Егей на радощах пообіцяв Медеї, що одружиться з нею й візьме з собою до Афін, на що чаклунка мовила:
– Зараз їдь сам. Приготуйся до весілля і пришли по мене слуг. Прошу тебе їхати через місто Трезен.
Егей не міг зрозуміти, чому Медея не хоче їхати разом із ним.
«Чи вона жартує? – метикував він. – Та нехай, зроблю, як вона сказала, – поїду через Трезен. Буде нагода завітати в гості до свого друга Пітфея. Може, й він мені щось порадить».
Справді, цар Пітфей славився розумом. Дехто казав, що він розумніший від самого кентавра Хірона.
Пітфей гостинно зустрів афінського царя, а той розповів йому про дивне пророцтво.
Мудрець Пітфей також не знав, що відповісти. Довго ворожив на різних символах, вгадував по зорях. Зрештою, обміркувавши все, вирішив:
– Це пророцтво означає, що в тебе народиться нащадок, котрий стане великим героєм Афін і його ім'я житиме у віках. А знаєш, друже, чому ти не повинен розв’язувати свого бурдюка? Бо в мене вино – найкраще в світі. Воно най-смачніше!
Егей нетямився з радощів, а Пітфей тим часом подумав:
«Якщо, за віщуванням, в Егея має народитися славетний син, то чому б не зробити так, щоб його народила моя донька Ефра?!»
Цар миттю приніс глек вина й налив гостю повний келих:
– За твоє здоров'я! Вір – і твоя мрія збудеться!
– Я вірю! – вигукнув Егей і спорожнив келих. – Вино схоже на божественний нектар!
– Авжеж, – погодився Пітфей і знову наповнив келих гостеві.
Невдовзі цар Егей так сп'янів, що втратив розум і вже не міг підняти келиха, щоб не розхлюпати вина.
Пітфей хитро посміхнувся, взяв його попідруки й повів до спальні своєї доньки.
Вранці, коли Егей прокинувся, то побачив, що поруч нього спить дочка Пітфея.
«Оце так Медея! – зрадів цар.– Це вона так влаштувала, що я тут. Завдяки її чарам у мене народиться нащадок. Він буде великим героєм Афін!»
Трохи подумавши, Егей звернувся до Ефри:
– Я вірю, що ти народиш мені сина і цим ощасливиш мене. А тепер я розкажу, що тобі треба робити.
Егей відвів Ефру на берег моря до велетенської кам’яної брили й, маючи неабияку силу, відхилив її й поклав під неї меч і сандалі.
– Цей меч – наша родинна святиня. Він належав ще Кекропу. Коли синові мине шістнадцять років, пошли його до мене, але перед цим нехай він спробує підважити брилу й узяти ці речі. По них я впізнаю свого сина. Я вважатиму, що він змужнів і зможе змінити мене на троні. Та затям: окрім тебе й твого батька, ніхто не повинен знати, чий він син.
– Ми з батьком казатимемо, що він син Посейдона.
– Добре, люба! – мовив Егей. – Хай буде по-твоєму!



Дитинство Тесея

Якось до міста Трезена прибув славнозвісний герой Геракл. Він зупинився перед палацом і гукнув:
– Царю Пітфею, до тебе гості!
Пітфей, почувши могутній голос давнього друга, вийшов йому назустріч.
Обнявши Геракла, цар мовив:
– Ласкаво просимо! Заходь, друже, це й твій дім!
Геракл радів зустрічі, бо знав, що тут він добре відпочине. Кремезний, з булавою та списом, герой зняв з плечей шкуру, яку колись здер із немейського лева, кинув її біля порога й пішов за господарем до палацу. Геракл розповів цареві про чергову примху свого хазяїна Еврісфея й про свій перший подвиг.
Раптом до них долинули стривожені голоси дітей, котрі грались у дворі. Геракл виглянув у вікно й побачив, як хлопчаки з криком тікали від лев'ячої шкури. Голова лева була як жива: вишкірені зуби, очі по-звірячому блищали, лапища, здавалося, були готові до стрибка. Всі хлопці від страху порозбігалися, але один із них кинувся на хижака з сокирою. Геракл розреготався.
– Гей, хлопче, ще надійде час, і ти вб'єш справжнього звіра!
– Та це ж мій онучок Тесей! – розсміявся Пітфей. – Росте хоробрий парубійко, йому лише сім літ, а дужий і кмітливий не по роках.
– Хай росте нам на втіху, а людям на славу! Він уславить свій рід! – мовив Геракл. – Це буде новий герой серед нас!
Пітфей також вірив, що Тесей прославить свій рід, бо хлопець ріс у нього на очах, і він, як ніхто інший, знав про всі його чесноти.
Тесея поважали і ровесники, і старші за нього хлопці. Він був їхнім ватажком.
Час минав, і Ефра найбільше боялася розлуки з сином.
Якось Пітфей пригадав прохання афінського царя Егея:
«Пітфею, збережи нашу таємницю. Якщо в Ефри народиться син, виростіть і виховайте його, як справжнього царевича, та стережіться, щоб мій брат Паллант не довідався про його існування. Адже він спить і бачить себе на моєму троні, тому зробить усе, щоб занапастити Тесея.
– Бути по-твоєму, царю! – відповів Пітфей.
– Та глядіть, не проґавте! Коли сину мине шістнадцять, пришліть його до мене».
Коли Тесею виповнилося шістнадцять, Ефра вирішила признатися йому, чий він син насправді. Раз увечері, постеливши хлопцеві постіль, вона підійшла до нього, погладила по голові й мовила:
– Сину, настав час сказати тобі правду. Я мусила її приховувати, бо в твого батька багато ворогів. Вони не повинні були про тебе знати, доки ти не виростеш і не зможеш себе захистити. Тесею, ти – син великого афінського царя Егея. Він наказав мені берегти тебе, як зіницю ока. Настав час тобі йти до Афін, будеш жити в батьківському палаці.
Саме нагодився Пітфей і підтвердив доньчині слова:
– Так, онуку, ти нащадок славного роду. Завтра ми підемо з тобою до великого каменя на узбережжі.
– Навіщо? – спитав Тесей.
– Там зберігаються меч твоїх предків й батькові золоті сандалі.
Брила, здавалося, була Тесеєві не під силу. Але юнак напружився і підняв її. Він узув сандалі, сховав меча в піхви й звернувся до матері:
– Матінко, я вирушаю в дорогу!
Ефра від цих слів здригнулася. Але цар Пітфей заспокоїв її:
– Доню, все буде гаразд. Так хочуть боги. А тобі, Тесею, я порадив би добиратися до Афін кораблем, бо суходолом небезпечно.
– А Геракл ходив цим шляхом? – спитав Тесей.
– Ти не рівняй себе до нього, – злякалася Ефра. – Він великий герой!
Тесей ураз пригадав щиру усмішку Геракла й слова: «Надійде час, і ти вб'єш справжнього звіра!»
– Матінко рідна, – лагідно мовив він, – я прославлюся подвигами! Прощавай!
Подвиги ТесеЯ
Шлях, яким вирішив піти наш герой, був небезпечний, повсюди нишпорили розбійники, які грабували, а часто й убивали подорожніх. Тому тут мало хто наважувався мандрувати.
Тесеєві ж кортіло випробувати свою силу. Переборовши страх, він подався до міста Епідавра, на околиці якого мешкав кучматий велетень Періфет. Його прозвали Довбнею, бо він завжди носив із собою мідну булаву, схожу на довбню.
Тесей помітив розбійника ще здалеку. Неповороткий дебелий велетень з м'ясистим носом і короткою грубезною шиєю широко розставив свої ножища, підняв мідну булаву і з ненавистю дивився на юнака, який швидко наближався до нього.
«Хоч ти й сильний, але я тебе переможу, – міркував собі Тесей. – Звичайно, проти твоєї булави мій меч закороткий. Якщо так, тоді я здолаю тебе голими
руками».
– Не заступай дороги! – порівнявшись із велетнем, хоробро мовив хлопець.
– Коли я тут стою, ніхто не зможе по ній пройти! Затям собі: зустрівшись зі мною, ще ніхто не повернувся туди, звідки йшов. Я всіх убив! Цю булаву мені зробив сам бог Гефест. Від неї ще ніхто не втік! Сьогодні настала черга перевірити її на тобі.
Розбійник замахнувся булавою.
Але Тесей був меткіший. Він обхопив велетня руками і спробував повалити на землю. Той пручався, намагався вирватись із міцних рук хлопця, та йому заважала булава. Тоді Періфет випустив булаву, уп'явся волохатими ручищами хлопцеві в горло й почав його душити. Але Тесей вивернувся.
«Тепер ми в рівних умовах, – зрадів юнак. – Я покажу тобі, хто з нас сильніший!»
Тесей міцно тримав розбійника. Потім спритно зробив йому підніжку, повалив на землю і, вивільнивши руки, схопив булаву й щосили гепнув велетня по голові. Періфет сконав.
Перемігши першого ворога, юний герой забрав собі мідну булаву й пішов у місто Епідавр. Жителі міста славили свого визволителя. Але довго він тут не затримався.
По дорозі до Афін герой зустрічав різних злодюг, крадіїв і нікому з них не давав спуску.
Люди радили Тесеєві не йти через Коринфський перешийок Істму, а обминути його морем на човні. Але Тесей і слухати не хотів, він попрямував назустріч небезпеці.
У сосновому лісі юнак зустрів жорстокого розбійника Сініда, на прізвисько «Згинач сосон». Сінід убивав перехожих у дуже страшний спосіб, від чого й отримав таке прізвисько.
Коли Тесей підійшов до велетня, той пригнув сосну до самої землі й зловтішно процідив:
– Бачиш, який я сильний? Якщо маєш силу, притримай цю сосну, а я тим часом пригну другу.
– Гаразд, – бадьоро відповів Тесей і щосили притиснув верхівку сосни до землі.
Сінід легко нагнув другу сосну й уже хотів схопити Тесея за ногу, але юнак розгадав намір Сініда й випередив його. Він сам прив'язав ноги велетня до верхівок двох сосон і відпустив їх. Сосни випросталися й розірвали жорстокого розбійника навпіл.
Невдовзі Тесей опинився в селі Кроміон, назва якого походить від слова «цибуля». Тут справді вирощували її дуже багато. Коли юний герой постукав у першу ж хатину, йому відчинила заплакана жінка.
– У нас велике горе. Дика свиня не дає нам жити, – ридала вона.
– А що то за свиня?
– Це Фая. Її породила кровожерна напівзмія-напівжінка Єхидна.
– Єхидна породила не лише цю свиню, а й інших потвор: Химеру з трьома головами – лева, кози й дракона; також стоголового змія, охоронця садів Гесперід; горгону Медузу, яку переміг твій родич Персей; триголового Кербера – сторожа підземного царства; Сфінкса; лернейську гідру; немейського лева; орла, який клював печінку Прометеєві, – втрутився у розмову сусід.
– Фая несе нам горе, – загомоніли люди,які повиходили з хат, побачивши героя.
– Тесею, врятуй нас від дикої свині. Фая дуже сильна. Вона спустошує родючі поля Арголіди й залишає наших дітей без хліба, а часом нападає і на людей. Хто намагався вбити її, той гинув від гострих іклів.
– Кажуть, що від Фаї народився калідонський вепр, якого вбила Аталанта, а також еріманський вепр – його здолав Геракл і приніс у жертву богу Аполлону.
– Я з нею поквитаюся! – гнівно мовив Тесей і пішов шукати лігво дикої свині.
Ніхто не сумнівався, що Тесей переможе потвору, бо всі чули про його силу.
Уже сутеніло, коли Тесей побачив, як просто на нього суне якесь страховисько, ламаючи на своєму шляху кущі й дерева. Юнак підняв булаву і, коли Фая наблизилася, вдарив її в рило. Свиня, рохкаючи, намагалася вчепитися хлопцеві в ноги, але він вивернувся і гепнув її так, що тварюка захиталася, а третій блискавичний удар влучив у голову – і Фая упала мертва до ніг героя.
Наступного дня люди побачили, як до їхнього села йшов Тесей, несучи на собі велетенську свиню. Вони на радощах не знали, як віддячити Тесеєві. Юнак низько вклонився мешканцям Кроміона та й попрямував своєю дорогою до Афін.
А дорога ця була сповнена небезпек. Юний герой пробирався річищами пересохлих річок, прошкував узбережжям, продирався крізь лісові хащі, долав скелясті гори. Якось Тесей зупинився відпочити під навислою скелею. Раптом зверху зірвався камінь і полетів повз нього в розбурхане море.
«Десь тут має жити Скірон», – подумав Тесей.
Ніби у відповідь на цю думку він раптом почув лиховісний сміх.
– Іди, друже, я помию тобі ноги! – горлав хтось згори.
Тесей знав, що Скірон завше такими словами зустрічав беззахисних перехожих, а потім просив, щоб ті помили йому ноги. Кожного, хто нахилявся, щоб виконати йе прохання, Скірон штовхав зі скелі в море, де на жертву чекала ненажерлива черепаха.
Так розбійник хотів вчинити і з Тесеєм.
– Якщо хочеш пройти цією дорогою, помий мені ноги, – почав грізно розбійник.
– Гаразд, – погодився Тесей, – але знай: тобі це так не минеться!
– Ми ще побачимо, кому будуть непереливки, – зареготав Скірон і, підійшовши до юнака, витягнув ногу вперед, щоб той її помив.
– Дивись! – відповів Тесей і миттю схопив розбійника за ногу, але зіштовхнути його в море не подужав.
Скірон виявився міцним чолов’ягою. Він пручався, обхопивши хлопця міцними ручищами. Тесей зрозумів, що голими руками велетня не здолати. Він відскочив убік, схопив булаву й жбурнув її в голову Скірона. Той упав на землю. Тоді Тесей скинув його тіло зі скелі в море. Хвилі пішли колами вусібіч, а потім зійшлися знову – зімкнулися над розбійником. А велетенська черепаха вже чатувала на здобич і вмить його проковтнула.
Тесей роззирнувся довкола, і йому здалося, що сонце усміхнулося, а прозорі хвилі лагідно пестили берег, умиваючи дрібну гальку. Він враз побачив, як з невеличкої тріщини в скелі в нього на очах виросла квітка й підняла свою голівку до неба. Навкруг героя все оживало.
Дорога була вільна, й Тесей спустився в долину. Але коли юнак дістався містечка Елевсін, йому ще довелося битися з Посейдоновим сином Керкіоном, справжнім деспотом, який перестрівав подорожніх і вбивав їх. Казали, що він навіть підняв руку на свою доньку Алопу. Довідавшись про таке, Тесей вирішив покінчити з негідником.Керкіон уже чекав на юного героя.
– Ти будеш зі мною битися?! – грізно спитав Керкіон.
– Якщо твоя ласка, я готовий! – сміливо відповів герой.
– До смерті!
– Хай буде так!
Керкіон подивився на хлопця зверхньо й продовжив:
– Мене не переміг ще жоден смертний. Я вже втомився вбивати кволих і немічних людей.
– А хто тобі сказав, що ти – найсильніший? Хіба розбійники були коли-небудь силачами?
– Зухвальцю! – глузував Керкіон. – Я розчавлю тебе, як мурашку!
– Можеш обзивати мене, як тобі заманеться, якщо ще встигнеш.
З цими словами Тесей схопив Керкіона за ноги, підняв над собою і з усіх сил кинув ним об землю. Той і дух спустив. Так Тесей поквитався за нещасну Алопу й звільнив елевсінців від негідника-правителя.
Здійснивши цей подвиг, Тесей помандрував через гору Егалео, яка славилася білосніжним мармуром і медом диких бджіл. На одному з виступів герой зупинився, щоб згори помилуватися будиночками, які тулилися один до одного навколо Кекропової стіни, що оперізувала Акрополь.
Це були Афіни, його батьківщина. Звідси починався його рід.
Але Тесеєві треба було ще перебрести річку Кефіс. І тут на героя чатувала ще одна небезпека. Посеред дороги його перестрів розбійник Прокруст, який силоміць укладав у своє ліжко кожного перехожого начебто відпочити. Хто був довший за ліжко, тому Прокруст відтинав ноги або голову. Менших він хапав за
ноги й голову й розтягував на всю довжину ліжка. У тяжких муках помирали
подорожні. Ніхто ще не зміг впоратися з лиходієм і добратися до Афін цією дорогою. Але Тесей розгадав наміри розбійника. І коли той тільки розкрив рота, щоб запросити юнака відпочити на ліжку, Тесей перший схопив Прокруста, вклав у ліжко й мечем відтяв йому голову.
Це був останній подвиг героя по дорозі до Афін. Тепер до міста – рукою подати. Он уже видно храм богині Афіни на Акрополі!
Тесей вирішив спершу скупатися в річці Кефіс, а потім завітати до синів царя Фітала, які славилися гостинністю.
Коли всілися за стіл, хтось із братів спитав:
– А звідки ти, хлопче, йдеш?
– З Трезени, – відповів Тесей.
Усі переглянулися.
– Але ж на цьому шляху стільки розбійників! – мовив найстарший.
– Були, а зараз їх уже немає, – гордо відповів юнак.
– Як то? – перепитав молодший.
– Зараз я вам усе розповім, – і Тесей повідав братам про свої подвиги.
– Значить, дорога до Пелопоннесу тепер вільна? – спитав котрийсь.
– Вільна! – ствердив Тесей.
Брати зрозуміли, якою силою володіє юнак, вони віддали героєві всі почесті й подарували йому хітон.
Після трапези Тесей здійснив жертвоприношення біля вівтаря Зевса, подякував гостинним братам за хліб-сіль та подарунок, попрощався з ними й попрямував до Афін.
Тесей в Афінах

Біля головної брами афіняни будували храм богові Аполлону. Коли до брами наблизився Тесей, будівельники саме закінчували зводити дах. Побачивши юного чужинця, одягнутого в довгий хітон – одежу незвичну для афінян, вони прийняли його за дівчину й почали насміхатися.Це роздратувало Тесея. Щоб покласти цьому край, він схопив дужими руками воза, що стояв неподалік, і підкинув його вище даху храму. Будівельники заклякли з переляку. Такої сили від «дівчиська» вони не чекали і зрозуміли, що поруч із ними – справжній герой.
Тим часом Фіталові сини послали звістку цареві Егею, що до міста йде юнак, котрий хоч і зовсім молодий, зате дужий і сміливий, бо зміг знищити стількох розбійників по дорозі з Пелопоннесу до Афін. Егей одразу запросив героя до палацу, посадив його поруч із собою. Цар і не здогадувався, що цей юнак – його син, бо досі від Ефри жодної звістки не було.
Егей на той час був одружений з Медеєю, яка обдурила його, так і не народивши сина. Тепер цар був уже старий і немічний, тож чаклунка взяла владу в свої руки.
Коли Медея побачила чужинця в палаці, то одразу здогадалася, хто цей хлопець. Щоб Тесей не заволодів батьківським троном, вона вирішила погубити його. Чаклунка знала, що її чоловік боїться свого брата Палланта, котрий мріяв захопити трон. Це завжди лякало Егея. Медея сказала цареві, що юнак цей – підісланий Паллантом силач, який прославився в битвах із розбійниками й тепер прийшов відібрати трон у царя Афін.
– Якщо хочеш врятувати своє життя, ти повинен сам убити прибульця. Я приготувала отруту й налила її в келих для Тесея.
Коли всі сіли за стіл, Егей не знаходив собі місця від хвилювання. Йому не подобалася затія Медеї, але страх затьмарив його розум. Цар був такий схвильований, що не помічав ні своїх сандалів на хлопцеві, ані царського меча.
Отож Егей запросив юнака сісти поруч із собою, навпроти келиха з отрутою.
Настала мить вшанувати гостя, як це завжди й повсюдно робиться. Всі підняли келихи. Підняв і Тесей. Медея не зводила очей з хлопця, вона не могла дочекатися, поки той перехилить келиха з трунком. Кинув прощальний погляд на Тесея і Егей. Раптом у вічі йому блиснуло позолочене руків'я меча.
«Це мій меч! Звідки він у хлопця?» – майнуло в голові.
Тоді цар глянув на ноги юнака й побачив знайомі сандалі.
– О Зевсе, покровителю! – вигукнув Егей і різким рухом вибив келиха з рук Тесея.
У ту ж мить Медея вискочила з-за столу і, затуливши обличчя руками, вибігла з палацу. Відтоді вона назавжди втекла з Афін. Її зникнення нікого не засмутило – Медею ніхто в палаці не любив.
Егеєве серце переповнилося радістю, щастям і гордістю. Цар запросив до палацу весь люд, щоб урочисто проголосити сина спадкоємцем трону.
Розпочалися великі урочистості. Афіняни прикрашали квітами статуї богів,
запалювали вогонь у всіх жертовниках, віддаючи данину своїм богам, і славили мудрого Егея та його сина.

Звістку про появу спадкоємця трону почув Паллант. Він ледь не луснув од гніву. Заздрість не давала спокою і його синам.
– Хто цей чужинець, де він узявся?
– Егей не мав дітей. А нам зараз кажуть, що його синові шістнадцять років!
– Спадкоємці трону – ми!
– Не віримо, що цей шмаркач повбивав розбійників!
– Це брехня, казочки для малят!
– Ми з цим не погоджуємося!
– Гайда, виженемо з Афін грабіжника!
– Проженемо чужинця!
– Поки ще не пізно. Бо інакше нам ніколи не бачити афінського трону!
Так репетували Паллантові сини й одразу вирішили виступити на Афіни військом.
Дізнавшись про ці лихі наміри, всі афіняни як один – від малого до старого – стали на захист міста. Тесей очолив афінське військо, взяв у щільне кільце місто-фортецю, так що жодний ворог не міг туди проникнути.

Одного вечора варта доповіла Тесею, що з ворожого табору прийшов чоловік на ім'я Лео.
Тесей прийняв перебіжника.
– Я ваш друг, – запевняв той. – Буде велике горе для всієї Аттики, коли Паллант із синами захоплять Афіни. Я прийшов допомогти вам. Вороги хочуть перехитрити вас, удаючи, що нападають на Афіни невеликим загоном. Вони сподіваються виманити захисників міста за мури, а основні сили чатуватимуть у засідці, щоб оточити й розгромити ваше військо.
Тесей не став гаяти часу. Він першим напав на вороже військо. Паллантиди змушені були відступити.
Афіняни радісно святкували перемогу і славили свого героя.
Але на цьому подвиги Тесея не закінчилися. Слава про нього розлетілася по всій країні, й усі прохали героя бути їхнім захисником.
Мешканці села Марафони благали Тесея допомогти їм позбутися лютого бика, якого колись сюди завіз із Криту Геракл.
Батько не хотів відпускати Тесея в Марафони.
– Сину, я боюся тебе втратити! Не ходи туди! – благав він.
– Я мушу допомогти селянам.
– Але ж я стільки років чекав на свого спадкоємця, – цар був у розпачі.
У їхню розмову втрутився один із старійшин:
– Наш царю, відпусти хлопця, адже там гинуть люди!
– Гаразд, – погодився цар, – я благословляю тебе, сину, на новий подвиг!
Тесей, як колись і Геракл, приборкав марафонського бика голіруч. Він звалив його на землю, а потім міцно зв'язав вірьовкою й приволік до рідного міста. На Акрополі він приніс тварину в жертву богині Афіні.
Але услід за радісними днями перемоги на афінян насувалися чорні дні.
А що було – послухайте.
Ще за три роки до повернення Тесея на батьківщину в Афінах відбулися легкоатлетичні змагання, на які прибув Андрогей, син знаменитого критського царя Міноса. Юнак переміг у бігові. Цар Егей розсердився, що перемогу здобув якийсь там чужинець. Він вигукнув:
– Якщо ти справді такий дужий, то спробуй позмагатися з марафонським биком.
Гордий Андрогей, не відаючи, що його посилають на певну смерть, погодився на бій з биком і з Марафонів не повернувся.
Коли про синову смерть дізнався Мінос, він вирішив помститися афінянам.
– Зачекайте, я вам цього повік не забуду! – волав він несамовито.
Невдовзі критський цар відправив до Афін величезну флотилію. Військо царя Міноса зійшло на берег і оточило місто. Багато днів і ночей люди терпіли облогу. Від голоду й хвороб гинули воїни, літні люди, жінки й діти. Не знаходячи порятунку, афіняни звернулися до оракула, щоб той сказав, як їм бути. Оракул пояснив афінянам, що критському цареві допомагають боги. Щоб урятуватися від неминучої смерті, вони мусять пристати на будь-які умови Міноса.



Данина
Те, що вимагав цар Мінос, було страшніше за смерть.
«Ви повинні щовесни протягом дев’яти років присилати на Крит, – писав цар у посланні, – сімох юнаків і сімох найвродливіших дівчат. Я віддаватиму їх на поталу Мінотавру».
Мінотавр – це чудовисько з тілом людини й головою бика. Він жив у лабіринті, побудованому славетним майстром Дедалом. Хто потрапляв туди, назад не повертався.
Страх переповнював душі афінян. Але що вдієш? Вони змушені були погодитися.
Наближався час, коли афіняни повинні були вже втретє відіслати молодь людожеру Мінотавру.
Хоч цар Егей приховував усю правду від сина, Тесей дізнався про цю біду.
– Я поїду до Криту і, якщо треба, загину зі своїми друзями. Афіни – це наше місто. Я не дозволю зазіхати на його незалежність!

Тесеєві слова дуже схвилювали царя Егея, і хоч він не хотів відпускати сина, все ж змушений був дати згоду.
– Сину, – мовив старий цар, – я знаю – тільки ти зможеш захистити батьківщину від цього лиха.
– Я – нащадок славетного афінського царського роду! Мені допоможуть боги! – відповів юнак.
Коли до відплиття все було готове, хлопці й дівчата пішли до храму Аполлона, щоб покласти оливкові гілки, перев'язані білими стрічками. Це означало, що вони просять у богів заступництва. Віщун сказав молодим, що в подорожі їм допомагатиме Афродіта, богиня кохання.
Цар Егей благав подумки покровительку рідного міста:
«Афіно, заступнице наша, – зглянься над нами, зроби так, щоб мій син Тесей поклав край несправедливості. Нехай він уб'є ненажерливого Мінотавра».
– Покличте до мене Тесея! – наказав він вартовим. – І нікого не впускайте до зали.
Коли прийшов Тесей, цар мовив:
– Через три дні ти попливеш на Крит. Як заведено, на знак жалоби на кораблі буде напнуто чорні вітрила. Я чекатиму тебе на березі моря щодня. Коли ти повертатимешся з перемогою, не забудь напнути білі вітрила!
– Добре, батьку, я зроблю, як ти кажеш.
– Хай тобі помагає Афіна!
Старий цар обійняв сина й заплакав.


Тесей і Аріадна

На Криті напередодні прибуття Тесея закінчилися приготування до великого свята. У Кноському палаці всі спали. Тільки царівна Аріадна не могла стулити повік. Коли перші сонячні промені торкнулися небосхилу, вона підійшла до вікна.
Раптом світанкову тишу порушили звуки сурм. Це сторожа сповіщала, що на горизонті з'явився корабель. Серце Аріадни стислося від тривожного передчуття. Вона поспішила в тронну залу до батька.
– Що сталося? – спитала царівна, тамуючи своє хвилювання.
– З'явився корабель з афінянами! – радісно мовив Мінос.
На площі вже зібрався натовп.
На берег вийшов Тесей. Юнак ішов із гордо піднятою головою. На поясі висів двосічний крицевий меч.


Йому назустріч вийшли цар зі своїми доньками й зупинилися біля вівтаря.
Аріадна зненацька зашарілася. Серце її калатало від хвилювання. Вона одразу закохалася в героя. Це, мабуть, Афродіта зі своїм синком Еротом постаралися.
– Що, сподобався красень? Бач розчервонілася, як мак! – зауважила старша сестра.
– Відчепись, то я нарум’янилася, – відмагалася Аріадна.
– Ви – мої васали! – гарячкував цар. – Я зроблю з вами, що захочу! Тесею, ти повинен знати: для того, хто високо зидирає голову, в мене є двосічна сокира – символ моєї сили і влади.
– Ми – люди вільні! – гордо мовив Тесей. – Я тут не з твоєї волі!
– Наказую: всім розійтися! Я буду говорити з цим юнаком сам на сам!
– Батьку, можна я залишуся? – ніяково спитала Аріадна.
– Ні! – відповів Мінос. – Аріадно, виконуй мій наказ!
Аріадна, щоб не гнівити батька, пішла разом з усіма. Біля вівтаря залишилися критський цар Мінос і афінський царевич Тесей.
– Я – непереможний, хіба ти не знаєш? – мовив цар.
– Ти – старий. Коли помреш, хто заступить твоє місце – котрась із дочок? У мене є одне прохання: коли я вб'ю Мінотавра, не переслідуй мене, обіцяєш?
Царя розібрав сміх.
– Клянусь, ти не здолаєш Мінотавра!
– Побачимо! Я краще вмру, ніж терпітиму від тебе ганьбу, – гордо відповів Тесей.
– Як ти смієш нахвалятися? Хіба забув, хто я такий? – роздратовано запитав Мінос. – Я – цар Криту! А якщо тобі цього мало, – я син самого бога Зевса!
Він подивився в небо, підняв руки вгору і вигукнув:
– Батьку Зевсе, докажи хлопчиськові, що я твій син!
Враз у безхмарному небі спалахнула блискавка. Це був знак, що Зевс признає Міноса за свого сина. Тесей спочатку розгубився, але швидко оговтався.
– Якщо на те пішло, я також тобі відкрию таємницю. Я – син бога, який править морями. Мій батько – Посейдон. Так мені казала мати.
Мінос не повірив.
– Якщо ти Посейдонів син, доведи це. Дістань із дна моря оцю каблучку,– і Мінос зняв з пальця каблучку й жбурнув її в морські хвилі.
Тесей, не вагаючись, кинувся услід за нею.
Минуло багато часу, але юнак не випірнав. Усі вже подумали, що він утопився, а Мінос тим часом пошкодував:
– Жаль, що Мінотавр з'їсть на одного менше.
Неподалік стояла Аріадна. На її очі наверталися сльози. І хоч вона намагалася приховати свої почуття, однак сестра Федра помітила її схвильованість.
– Може, скажеш, що ти – не закохана? – присікалася Федра.
– Та відчепись ти від мене. Нічого такого немає. Тобі ввижається, – відповіла Аріадна.
Царівна сама собі не сміла признатися, що юнак одразу заполонив її серце.
Справдилось провіщення оракула: стріла кохання вцілила прямісінько в серце дівчини. Воно защеміло так, що Аріадна готова була кричати.
«Я більше не побачу цього вродливого юнака!» – ятрила її серце думка.
Але Тесей не загинув. Коли він стрибнув у море, його підхопили дельфіни й умить доправили до підводного палацу бога Посейдона, такого ж могутнього, як і його брат Зевс. Бог морів велично сидів на золотому троні. Поруч із ним була його чарівна дружина Амфітріта. А довкола метушилися, сновигали туди-сюди різні морські божки. Тут був і Посейдонів син Трітон.
Посейдон вислухав Тесея й послав Трітона знайти каблучку. Невдовзі в супроводі юрби нереїд той приніс каблучку царя Міноса й віддав її царевичу.
Цариця наділа Тесею на голову золотий вінок, а Посейдон наказав Трітону разом із нереїдами доправити хлопця на берег.
Коли всі на площі почали вже розходитися, хтось із натовпу вигукнув:
– Дивіться, Тесей! Тесей повернувся!
Звичайно, то гукала Аріадна. Вона ледь не стрибала від щастя.
Мінос озирнувся й не повірив своїм очам. Перед ним стояв вродливець із золотим вінком на голові. Але найбільше царя вразило те, що юнак повернув йому каблучку. Володар Криту зрозумів, що перед ним – не простий смертний. Його охопив страх. У запалі він мовив:
– Першим, кого з'їсть Мінотавр, повинен бути цей хлопчисько!
Батькові слова приголомшили Аріадну.
«Отож усіх чекає одна доля – і сімох юнаків, і сімох дівчат», – подумала вона.
Мінос наказав замкнути афінян у темниці.
– Завтра вас відведуть у лабіринт до Мінотавра, але спершу він пообідає вашим героєм.
Аріадна була в розпачі. «Богине кохання, скажи, чим я завинила перед тобою, що ти завдаєш мені такого болю?» – благала вона й відвернулась від Федри, щоб та не помітила сліз.
Та сестра добре бачила її страждання.
– Не побивайся так, це ж не перші й не останні жертви Мінотавра.
– Сестро, допоможи мені, якщо не бажаєш моєї смерті. Федро, я мушу врятувати цього юнака!
– Аріадно, ти збожеволіла! Батько нас обох повбиває. Ти ж знаєш, що Мінотавр йому дорожчий за нас.
– Допоможи мені, Федро! Скажи, як мені його врятувати?!
– Я не знаю, сестро. Навіть Дедал, котрий збудував лабіринт, не в змозі тобі допомогти.
– Дедал! – вигукнула Аріадна й, не тямлячи себе, побігла в майстерню Дедала.

Дедал і Ікар

Дедал і його син Ікар були родом із Афін, та вже багато років цар Мінос утримував їх як рабів у Кноському палаці. Дедал був видатним винахідником, архітектором, ученим і навчав свого сина всього, що вмів сам. Про Ікара казали, що
незабаром він перевершить свого батька. Туга за батьківщиною виснажувала майстра більше, ніж денна й нощна робота. Якось Дедал мав необережність попросити царя, щоб той відпустив його з сином додому, в Афіни. Мінос і слухати нічого не схотів, а наказав посилити варту.
Сьогодні Дедал не чекав відвідувачів. Та коли на порозі з'явилася Міносова дочка, він навіть не здивувався.
– Я поспішала до тебе, шановний майстре, за порадою, – ледве переводячи подих, мовила Аріадна.
– Здогадуюсь. Треба врятувати юних афінян. Це можеш зробити тільки ти.
Почувши таке, Аріадна спалахнула від радощів:
– Як? Мудрий Дедале, кажи мерщій, що я мушу зробити?!
– Візьми ось цей клубок ниток і передай його Тесеєві. Нехай прив'яже кінець нитки біля входу в лабіринт і простує з клубком до лігва Мінотавра. А коли того звіра здолає, – я певен, що йому це вдасться, – нехай змотує нитку в клубок – так він вийде з лабіринту. Бійся лише одного: щоб твій батько не запідозрив тебе в змові. Тобі загрожує смерть.
– Я піду за Тесеєм! Якщо він вважатиме, що я гідна бути йому дружиною, то вийду за нього заміж. Дедале, мудрецю й учителю мій, я так тобі вдячна за все!
– А я тобі! За твоє добре й сміливе серце! Мені боляче дивитися, як дітей віддають у жертву Мінотавру. Це твій батько змусив мене збудувати химерний лабіринт. Будь він проклятий! Якщо Тесей переможе, я також повернуся додому і збудую прекрасний палац для тебе й Тесея. Але годі базікати – треба діяти!
– Я вже лечу! Ти дав мені крила, Дедале. Я врятую Тесея і його друзів.
«Крила, крила, крила!» – довго бриніли у вухах майстра слова царівни...
Аріадна швидко знайшла Тесея, але не наважувалася підійти до нього. Її гризли сумніви, чи повірить він їй? Зрештою, зважилася.
– Я дочка царя Міноса, Аріадна, – мовила вона. – Я ладна пожертвувати своїм життям заради тебе.
Тесей раптом згадав, що якось попросив Афродіту допомагати йому. І ось перед ним – Аріадна, гарна, як богиня. Юнак був здивований хоробрістю дівчини, а врода царівни приголомшила його. Тесей також закохався в Аріадну.
– Я приїхав сюди не вмирати, – відповів він, – а вбити Мінотавра!
– До тебе ще ніхто не зміг вибратися з того лабіринту, але я вірю, що ти переможеш. Тому я тут. Візьми оцей клубок. З ним ти не заблукаєш. Прив’яжи нитку біля входу й рушай до Мінотавра, а потім, здолавши потвору, змотуй нитку в клубок і ти повернешся туди, звідки прийшов. Я на тебе чекатиму! Благаю, не залишай мене на Криті. Якщо ти забажаєш взяти мене за дружину, я піду за тобою хоч на край світу!
– Дякую тобі, богине Афродіто, що ти почула мене й прислала цю чарівну дівчину, – тихо мовив Тесей, коли залишився сам.
Наступного ранку Тесей, увійшовши в лабіринт, прив'язав нитку біля входу, як радила Аріадна, й сміливо ступив до темного коридору. Шлях йому видавався нескінченним. Юнак простував уперед, потім повертався назад, повертав то праворуч, то ліворуч. Нарешті, він побачив перед собою Мінотавра й одразу ж вступив з ним у бій.
Страховисько, наставивши роги, ринулося на Тесея. Молодий спритний герой був готовий до нападу. Він завдавав звірові удар за ударом, але вони чудовиську дошкуляли не більше, ніж укуси комарів. Мінотавр раз по раз нападав на юнака, який спритно вивертався й знову рубав його своїм мечем. Вибравши момент, Тесей влучив йому мечем межи роги. Мінотавр похитнувся. Другий удар – прямо в груди – звалив чудовисько на землю. Герой із гордістю подивився на мертвого Мінотавра.
– Тепер треба вибиратися звідси! – витерши з чола піт, мовив юнак.
Він почав змотувати нитку в клубок. З кожним кроком клубок збільшувався. Нарешті попереду блимнуло світло. Це був вихід.
«Якби не ця нитка, я не вибрався б звідси, – полегшено зітхнув юнак. – Мене врятувала Аріадна!»
Тесей побачив біля царівну. Вона з нетерпінням чекала на його повернення.
«Отже, Мінос упевнений, що зі мною буде покінчено, й навіть не виставив біля лабіринту варти!» – майнула думка.
Заплакана царівна кинулася в обійми Тесея. Взявшись за руки, вони побігли до темниці, де Мінос утримував бранців. Їх охороняли двоє вартових. Тесей затьохкав пташкою. Цей знак зрозуміли афіняни. Вони гуртом налягли на двері й, виламавши їх, накинулися на вартових. Потім усі разом помчали на пристань до свого корабля.
– Перед тим, як відпливти, нам треба попробивати днища кораблів Міноса, щоб нас не наздогнали.
Зробивши так, як радив Тесей, юнаки та дівчата сіли на свій корабель і відпливли від острова Крит. Мінос, дізнавшись про скоєне, вигукнув:
– Нікуди вони від мене не втечуть, а моя донька нехай начувається за зраду! Негайно спускайте на воду кораблі – й у погоню!
Цар навіть не міг подумати, що днища його кораблів пробиті. Коли кораблі вийшли в море, вони швидко наповнились водою й почали тонути.
Розгніваного царя гнітила думка: чому Аріадна так вчинила? Та зрештою він заспокоївся: «Значить, це воля богів. Тесей, мабуть-таки, і справді Посейдонів син. Аріадна – моя донька. Хай їй щастить! Гарна буде пара! Та думаю, що втекти без допомоги Дедала вони не змогли б! Він ще поплатиться за це!»
Дедал розумів, що цар Мінос здогадається, хто допоміг утікачам. Уранці він завів Ікара до майстерні й показав йому свій новий винахід. Це були дві пари крил.
– Бачиш? – вигукнув він. – Сину, на цих крилах ми полетимо додому, в Афіни! Услід за Тесеєм й Аріадною!
Дедал прилаштував синові крила й почав розказувати, як ними керувати.
– Піймай вітер і піднімайся в небо, але не дуже високо – так, як летять дикі гуси, бо пір'я на крилах скріплено воском, а від гарячого сонця віск може розплавитися, й крила розпадуться, – Дедал перевів подих і продовжив: – І дуже низько не лети, бо намочиш крила і впадеш у море. Рушай! Я летітиму позаду.
Ікар на радощах забув про батькові застереження й почав то підніматися високо в небо,то знижуватись аж до запінених морських хвиль.
– Увесь світ належить мені, – вигукував Ікар.
Батько радів за сина, але його тривожила Ікарова легковажність.
– Ікаре, зупинись! – гукнув Дедал навздогін.
Але було пізно. Ікар уже його не чув. Він уявив себе птахом і полетів назустріч сонцю. Враз Дедал побачив, як у Ікара відпали крила, і він каменем падав униз. Батько полетів навперейми, щоб врятувати сина, але не встиг. Ікар упав у море.
Дедал поховав сина на узбережжі. Ця місцевість зараз називається Ікарія.







Тесей, цар Афін
Корабель афінян зробив першу зупинку на великому острові Наксос. Втікачі вирішили заночувати просто на прибережному піску. Уві сні до Тесея з'явився бог Діоніс.
– Вам треба негайно покинути острів, – мовив він. – Аріадна ж повинна зостатися тут. Це воля Зевса!
Засумував Тесей, але що можна вдіяти проти волі громовержця? Він розбудив побратимів і вони, залишивши Аріадну спати на піску, сіли на корабель і ще до схід сонця вирушили в путь.
Царівна прокинулася, а навколо – ні душі. Розридалася Аріадна, примовляючи:
– Невдячні зрадники!
Але в цю мить перед нею з'явився бог Діоніс.
– Ніхто тебе, царівно, не зрадив. А тим більше – Тесей. Я наказав їм відпливати, залишивши тебе саму на цьому острові. Бо це воля бога Зевса – ти моя суджена.
Так Аріадна стала дружиною Діоніса.
Егей тим часом виглядав сина додому. Відтоді, як той відплив до Криту, цар не склепив ні на хвильку очей. Він сидів на скелі, неподалік від храму богині Афіни, в надії побачити на горизонті білі вітрила, які син мав напнути на знак переможного повернення.
Та ось на горизонті Егей помітив чорну цяточку, яка з кожною хвилиною збільшувалася.
Цар не міг повірити власним очам. Що ближче, то виразніше бачив він чорні вітрила.
«Значить, сина більше немає в живих!» – подумав він.
– Нещасний старче, – заплакав цар. – Ти сподівався народити сина, щоб він став твоєю опорою, твоїм нащадком. А що вийшло? Горе тобі!
У відчаї Егей востаннє глянув на чорні вітрила, серце його стислося від болю – і цар кинувся з високої скелі в запінені морські хвилі.
Тесей після всього, що з ним сталося, забув замінити, як домовилися з батьком, чорні вітрила на білі.
Причаливши до афінського порту, Тесей відправив посланця до батька, щоб сповістити про свою перемогу, а сам учинив велике жертвоприношення богам, щоб подякувати за допомогу.
Коли вже закінчували жертвоприношення, Тесей побачив, як до них наближається величезний натовп афінян. Чулися радісні вигуки і печальні зойки. Одні оплакували смерть афінського царя, інші славили великого переможця, героя Афін, сина доброго царя Егея.
Довідавшись про батькову смерть, Тесей з друзями довго його оплакували. Але слізьми горю не зарадиш. Афіняни віддали всі почесті старому цареві й заходилися вітати своїх визволителів від критського поневолення. Героїв, перев'язаних білими стрічками, увінчали лавровими вінками. Такі ж вінки вони поклали до статуй богів.
На честь свого царя афіняни назвали море Егейським. А визволителя Тесея проголосили царем Афін.
Тесей був справедливий і мудрий правитель. Він допомагав бідним і хворим, дбав про дітей, а отже – і про майбутнє Афін. Цар був доброзичливим і до сусідів, мешканців Аттики. З часом він приєднав Аттику до Афін, створивши Афінську державу.
Тесей проводив Олімпійські ігри, які започаткував ще Геракл. Цим він прославляв олімпійського бога Зевса. Не забув і про бога Посейдона. На його честь започаткував олімпійські змагання в місті Істма.
Тесей першим впровадив в Афінах народні збори.
Жодного разу цар не ходив війною на інших. Йому довелося брати участь у славнозвісному поході аргонавтів по золоте руно. Тесей разом із Гераклом здобували в країні амазонок чарівний пояс Іпполіти.
Минув час. Коли цар Мінос помер, Критом став правити його син Девкаліон. Тесей уклав із ним мир й одружився на його сестрі Федрі, від якої народилися два сини. Згодом один із них, Демофонт, після смерті батька був царем Афін.

Зміст
Персей 3
ПЕРСЕЙ НА ОСТРОВІ СЕРІФОС 6
ГОРГОНА МЕДУЗА 9
ПЕРСЕЙ І АТЛАНТ 14
ПЕРСЕЙ І АНДРОМЕДА 16
ПЕРСЕЙ ПОВЕРТАЄТЬСЯ
В ГРЕЦІЮ 22
ПРОРОЦТВО СПРАВДЖУЄТЬСЯ 24
ТЕСЕЙ 27
Дитинство ТЕСЕЯ 30
Подвиги ТЕСЕЯ 34
ТЕСЕЙ В АФІНАХ 42
ДАНИНА 47
ТЕСЕЙ І АРІАДНА 49
ДЕДАЛ І ІКАР 54
ТЕСЕЙ, ЦАР АФІН 60

Європа


Місто царя Кекропа

Богиня землі Гея мала сина, якого звали Кекроп. Вона подарувала йому найкращі землі в Греції. Цар Кекроп був напівлюдина, напівзмій і дуже соромився своєї зовнішності, але люди шанували його за розум, добросердність. Разом із громадою він збудував неприступне місто на стрімкій скелі. Довкруж нього стояли високі гори. Звідти добре проглядалися підступи з моря й було легко помітити ворога. А для більшої надійності місто обгородили високим міцним муром.
Кекроп навчав людей поважати одне одного, бути наполегливими у праці, шанувати рідних і близьких як за життя, так і після їхньої смерті.
Була в Кекропа улюблена донька Аттіс. Коли царівна дізналася, що її хочуть віддати заміж за чужинця, вона замкнулася у вежі й нікого до себе не впускала, навіть рідного батька. Там дівчина прожила багато днів у гіркій тузі, без води та їжі.
– Доню, цей шлюб необхідний для нас, – благав Кекроп, – адже треба мати друзів за межами нашої країни, щоб разом боронитися від ворогів.
– Я ніколи не погоджуся вийти заміж за чужинця й не покину свій рідний край, – відповідала царівна батькові й усім, хто намагався її вмовити, виманити з вежі.
Невдовзі вона захворіла з туги й померла. Аттіс поховали на вершині скелі, на Акрополі. Цар Кекроп довго побивався за нею й винуватив себе у смерті дочки. Щоб якось спокутувати свою провину й увіковічнити пам’ять про неї, назвав свою землю на її честь – Аттика.
Місто Кекропа розбудовувалося й оздоблювалося. Слава про нього швидко облетіла всю Грецію. Тоді спалахнула суперечка між богами-олімпійцями, хто буде його покровителем.
– Це місто буде моїм, – наполягав Посейдон. – Я зроблю так, що його мешканці володітимуть усіма морями й океанами.
– Ні, воно буде моїм! – стояла на своєму Афіна. – Я прославлю його мешканців, які житимуть за законами справедливості, в достатку і щасті.
Двоє богів ніяк не могли дійти згоди. Тоді вони попросили Зевса розсудити їх. Зевс вислухав обох і мовив:
– Хто з вас зробить найкращий подарунок місту, той і стане його покровителем.
Олімпійські боги повеліли, щоб суддею в цьому змаганні був цар Кекроп.
Посейдон ударив у скелю своїм царським тризубом – і на Акрополі враз пробилося джерело і потужним струменем сягнуло хмар. Вода зливою падала на землю й почала затоплювати її.
Настала черга богині Афіни. Вона вдарила списом у скелю, поряд із джерелом. Фонтан раптом втишився, а на тому місці виросло оливкове дерево, пустило коріння глибоко в землю, а кроною піднялося аж до хмар.
Кекроп присудив, що найкращий подарунок для міста зробила Афіна. Олімпійські боги погодилися з цим рішенням і ухвалили: місто Кекропа перебуватиме під заступництвом богині й називатиметься на її честь – Афіни.
Та Посейдон не міг із цим змиритися й надовго зачаїв лють і злобу на царя Кекропа та афінян.
– Я ніколи не пробачу вам цього зухвальства! – вигукнув він. – Начувайтесь, я нашлю на місто небачене лихо, ви ще благатимете мене зглянутися над вами!
Афіна, почувши погрози царя морів і океанів, заспокоїла городян:
– Не бійтеся, я не дам вас скривдити.
Сердитий Посейдон розбурхав морські хвилі й накрив ними всю Аттику. Тоді Афіна звернулася до Геліоса, бога сонця:
– О Геліосе, осяйний! Піднімися високо в небо й осуши землю, затоплену Посейдоном. Людям до вподоби оливкове дерево. Я навчу їх вирощувати оливкові сади. Будуть людям і смачні плоди, і олія, і дрова.
Геліос зважив на її прохання, піднявся високо в небо на своїй золотій колісниці, запряженій вогняними кіньми. Земля висохла від води, і скоро велична скеля знову заясніла в сонячнім промінні, звеселилися маленькі хатинки, що, наче ластів’ячі гнізда, обліпили її схили.
Оливкове дерево було для афінян великою розрадою. Вечорами, натомлені тяжкою працею, вони сідали в його затінку й вели неквапливі розмови…
Минуло багато років відтоді, як Афіна змагалася з Посейдоном за право бути покровителем міста. Люди вже й почали забувати про цю суперечку богів. Та й сам Посейдон давно змирився з поразкою. Але його син Галіротій, якому батько розказав про ту давню подію, вирішив помститися богині. Одного вечора він схопив сокиру й кинувся до дерева, гнівно вигукуючи:
– Це прокляте моїм батьком дерево має загинути!
Та Афіна встигла прилинути й підставити свій щит – сокира вирвалася з рук Посейдонового сина і злетіла вгору.
– Що діється?! – тільки й устиг вигукнути Галіротій.
– Не зазіхай на чуже, – почув у відповідь, озирнувся, та довкола не було нікого. Тої ж миті сокира опустилася на голову заздрісника, й він упав на землю мертвий.
Відтоді ніхто не насмілювався зазіхати на священне оливкове дерево. Воно стало символом Аттики, а згодом і всієї Греції, де жили наші герої.
Але про них – далі.

Європа

У ті далекі часи, коли всім світом правив Зевс, у місті Сідоні жив його племінник, цар Агенор.
У царя було три сини й вродлива дочка Європа. З її красою могла зрівнятися хіба що богиня Афродіта. Батько любив її усією душею, догоджав, як тільки міг, аби вона відчувала себе справжньою царівною, дбав, щоб з її голови не впала й волосина.
Якось Європі приснився сон, нібито дві жінки, яких звали Схід і Захід, зчепилися між собою, сіпаючи одна одну за коси.
– Якщо я переможу, – верещала перша жінка, – Європа житиме в моїй стороні, на Сході!
– Ні, я переможу, й вона житиме в моєму краї, на Заході! – репетувала інша.
У цьому змаганні перемогла жінка на ймення Захід.
Коли Європа прокинулася, вона стала благати всіх богів, а особливо Зевса, щоб той не висилав її з рідної землі. Але у громовержця були інші наміри. Це саме він підіслав уночі бога сну, на ім’я Гіпнос, аби той підготував дівчину до далекої подорожі.
Весняний день був у розпалі, коли Європа прийшла до батька й розповіла про дивний сон, а тоді пригорнулася до нього й почала прохати:
– Батечку мій рідний, надворі тепло, світить ясне сонечко, пусти мене погуляти з подружками!
– Ти вже доросла, як я можу тобі заборонити? Ти ж знаєш, що я тебе люблю понад усе на світі. Тільки благаю: будь обережна, тобі ж бо недобрий сон приснився. Сьогодні й у мене лихе передчуття.
Юна красуня разом із подругами пішла гуляти на зелений луг, зарослий різнобарвними квітами. Європа збирала в золотий кошичок лише червоні квіти, які дуже пасували до її улюбленої прозорої пурпурової сукні. Неподалік тихо плюскотіли морські хвилі, вони неквапно накочувалися на піщаний берег, змиваючи сліди чайок. Хвилі ніби манили до себе. Сонце ніжно пестило дівочі голівки. Подруги кружляли в танку, жартували й співали пісень. Їхні дзвінкі голоси линули ген-ген за море...
Раптом із царевої череди вийшов наперед білий бик і, пасучись, поволі наближався до дівчат. Це Зевс, щоб здійснити свій задум, обернувся на бика: його шерсть яскріла на сонці, мов золота, на лобі сріблилося кружало, а роги, схожі на два півмісяці, були з чистого золота. Бик наче плив над зеленим шовковистим килимом. Царівна, зачарована божественною красою тварини, пішла назустріч.
– Погляньте, що то за небесне диво наближається до нас! – радісно вигукували дівчата.
Бик наблизився до Європи, подивився в її неземної краси очі, лизнув шорстким язиком руку красуні й приліг на соковиту траву. Царівна у відповідь погладила шию бика, наче знала цього красеня давно...
– Погляньте-но, як бик лащиться до нашої царівни, – пожартувала одна з подружок.
– Європо, стережися, а то бик ще викраде твої ясні очі! – докинула інша.
– Зараз я на ньому прокатаюся, – засміялася у відповідь царівна й залізла на широку спину бика.
Несподівано той зірвався з місця й помчав до моря. Європа схопилася за роги й у розпачі почала гукати на допомогу подруг, але вони вже нічим не могли зарадити.
Бик вправно плив морем. Він ніс на собі чарівну Європу просто до Греції. Це була дивовижна подорож на Захід.
Сам Посейдон, брат громовержця, супроводжував їх на своїй колісниці, запряженій чотирма морськими кіньми. Тримаючи в правиці тризуб, утихомирював спінене море. У небі сяяло помаранчеве сонце. Поруч із Посейдоном на колісниці стояла його дружина Амфітріта. Попереду всіх плив їхній син Трітон і сурмив у велику мушлю. Обабіч пливли дивовижні морські божества: тваринки й риби. Царський тризуб сяяв проти сонця золотим віщим знаком. Це була Посейдонова блакитна держава. Здавалося, небо злилося з морем, і в цьому безмежжі плив бик із красунею Європою. Вона вже заспокоїлась і міцно тримала його за золоті роги, зрозумівши, що від долі їй не втекти. Море нашіптувало дівчині, скільки в неї буде синів і які вони будуть славетні. Теплий вітер куйовдив її буйні кучері, з-під яких зоріли ясні, чисті, як дві сльози, очі царівни, що з цікавістю розглядали цей новий для неї світ.
Скоро на обрії замрів берег острова Крит. Там Зевс став сам собою і мовив:
– О красуне! Я велю тобі стати царицею цієї землі й народити мені трьох синів.
Європа народила Зевсові синів Радаманта, Сарпедона й славетного критського царя Міноса.
Відтоді Крит, Греція та інші землі – аж до великого океану – стали називатися Європою.
Щоб Європа не змогла втекти до свого батечка в Азію, Зевс поставив вартового, гіганта Талоса. Він оберігав не лише царицю, а й увесь багатий острів од ворогів.
А тим часом цар Агенор, дізнавшися, що його дочка зникла, викликав до палацу трьох своїх синів і наказав:
– Я вас дуже люблю, сини мої, але не буде мені життя без моєї дорогої донечки Європи. Заклинаю вас, відшукайте її або не вертайтеся додому.
Фінік, старший син, поплив зі своїми вірними слугами на південь і, не знайшовши сестри, заснував там своє царство, яке стало називатися Фінікія.
Кілік, середульший син, шукав Європу на півночі, та не знайшов її. Він заснував царство Кілікію.
А про найменшого сина Кадма ви дізнаєтеся з наступної історії.

Кадм

Третій син царя Агенора, на ім’я Кадм, дуже відрізнявся від своїх братів Фініка й Кіліка. Він єдиний не полишав надії знайти сестру. Довго мандрував морями, але марно. Та й хіба міг він її знайти, коли сам Зевс оберігав Європу від усього світу?! Шлях Кадма лежав на захід. Уже здаля він побачив високі скелі острова Крит.
– Давайте зійдемо на цьому острові, – звернувся Кадм до слуг.
– Ми не можемо цього зробити. Острів стереже мідний велетень. Коли мандрівники наважуються зійти на берег, він жбурляє в них цілі скелі. Кадме, краще обминемо його!
Так мандрівники пропливли повз місце, де Зевс переховував Європу.
Об’їздив Кадм багато грецьких міст, скрізь розпитував про свою сестру, але ніхто до ладу нічого про неї не чув. Якось йому порадили:
– Сходив би ти, юначе, в Дельфи, до Аполлонового храму. Там є жриця Піфія, лише вона скаже, де твоя сестра. Якщо й жриця не допоможе, то справи твої кепські.
Через кілька днів Кадм прибув у Дельфи й спитав у жриці про долю своєї сестри. Піфія відповіла йому:
– Достойний сину царя Агенора, не витрачай більше сил на пошуки сестри – тобі її не відшукати. А зроби так: тільки-но зійде Вранішня Зоря, знайди на леваді поміж волами корову, на боках якої буде знак півмісяця, і йди слідом за нею. Коли корова стомиться й ляже перепочити, принеси її в жертву Геї, богині землі, та окропи жертовною кров’ю землю – там згодом ти збудуєш місто, назвеш його Фівами, а країну свою – Беотією.
Кадм усе зробив, як казала йому провісниця Піфія. Корова, що відійшла від череди, попростувала на схід. Вона минула гору Парнас, святилище в Дельфах і, стомлена, лягла відпочити в долині річки Кефіс.
Кадм склав із каміння жертовник і наказав слугам принести джерельної води. Слуги знайшли джерело, а біля нього, серед заростів віковічних дерев і чагарників, – печеру. Набрали повні глеки води й хотіли вже повертатися назад, як раптом з печери виповз велетенський дракон і проковтнув їх.
Минуло чимало часу, а слуги з водою не поверталися. Тоді Кадм пішов убік печери і, побачивши гігантську звірюку, зрозумів, що це вона зжерла його слуг.
Кадм схопив каменюку й жбурнув у дракона. А тому хоч би що! Тоді царевич увігнав меча йому в спину – і тут сталося щось жахливе. Дракон від болю почав трощити все навкруги: каміння літало над головою, дерева ламалися, як сірники. Юнак зібрав усі сили й ударив страховисько списом у шию. Дракон мертвий упав на землю.
Кадм не вірив, що він сам зміг подолати дракона, і не знав, кому з богів дякувати за прихильність до нього. Цієї миті перед ним постала Афіна, богиня мудрості.
– Боги допомагають сильним і хоробрим, – мовила блакитноока богиня. – Але знай: цей дракон – син войовничого бога Ареса. Настане той час, коли ти поплатишся за вбивство!
– Що ж мені робити? – засмутився Кадм.
– Вирви зуби з драконової пащі й засій ними поле.
– Навіщо?
– Не питай, роби те, що я тобі кажу!
Тільки-но Кадм завершив роботу, як із землі постали воїни в латах, з мечами і списами й кинулися один на одного.
Жорстокий бій точився між воїнами. Коли живими залишилося всього п’ятеро, Афіна наказала їм примиритися й зупинити різанину. Народжені із землі воїни стали називатися «синами землі».
Вони були вірними помічниками цареві, допомогли йому звести фортецю на горі, а біля її підніжжя – побудувати місто Фіви.
Справедливий цар Кадм навчав людей різних ремесел, грамоти. Він перший створив алфавіт.
Фіви стали найбагатшим містом у всій Греції. Його охороняли воїни, народжені із землі. Кадм товаришував із сусідніми царями – і цим забезпечував мирне життя своєму народові.
Кадм одружився з Гармонією – дочкою богині Афродіти. На весілля прибули всі боги з коштовними подарунками. Сам Аполлон грав для молодих на золотій лірі. Музи для них співали: «Любіть усе прекрасне, а погане – ніколи…» А боги бажали: «Злагоди та любові!»
Лише Арес не був на весіллі, бо він не міг пробачити Кадмові вбивства свого священного дракона.
Та недовго тривало щасливе життя Кадма й Гармонії. На їхню родину посипалися нещастя за нещастями, гинули діти й онуки.
Цар зрозумів, що боги відвернулися від нього. Він пригадав пророцтво Афіни: «Настане той час, коли ти поплатишся за вбивство!»
Тільки-но Кадм пригадав ці слова, як його тіло вкрилося зміїною лускою, язик перетворився на жало. Так він став змією.
Плакала над своїм чоловіком Гармонія, прохала богів:
– Я не можу жити без коханого чоловіка, оберніть і мене на змію!
Змилувалися боги над нещасною Гармонією й перетворили її на змію.

Зет і Амфіон

Місто Фіви, що його заснував Кадм, славилося далеко за межами Греції своїми умільцями. Згодом цю славу примножили Зет і Амфіон, які звели навколо міста неприступні стіни і сім брам.
Колись їхню матір – царівну Антіопу – покохав бог-громовержець. Царівна вже чекала від Зевса дитини, а тому боялася, що її суворий батько цар Ніктей покарає її за цей таємний зв’язок. Однієї ночі вона втекла до Епопея – царя сусіднього міста Сікіона. Він давно кохав царівну і мріяв одружитися з нею, аж тут вона сама з’явилася до нього.
– Ти хочеш стати моєю дружиною?! – радісно вигукнув Епопей.
– Так, царю мій, – тихо мовила Антіопа.
Вона хотіла признатися у всьому своєму нареченому, але вирішила відкласти розмову на інші часи. Отож вони відгуляли весілля.
Та невдовзі батько Антіопи пішов на Епопея війною. Ніктеєві допомагав своїм військом рідний брат Лік. Антіопа прохала чоловіка повернути її батькові, аби уникнути війни, але Епопей і слухати нічого не хотів. Він виступив проти царя Ніктея.
Так сталося, що в тій жорстокій битві загинули обидва царі. Тоді Лік проголосив себе царем Фів, а царівну Антіопу ув’язнив у неприступній вежі, куди не потрапляв жодний сонячний промінь. Тут і народилися її діти від Зевса – близнюки Зет і Амфіон.
Лікова дружина Дірка, коли дізналася про немовлят, намовила чоловіка, аби той наказав віднести їх у гори, де вони помруть з голоду або їх з’їдять вовки.
Так і зробили. А царівну Антіопу прикували важкими ланцюгами до стіни, щоб вона часом не втекла.
Однак раб, котрому доручили віднести в гори дітей, пожалів їх і зробив усе по-своєму. Знайшовши в горах чабана, він мовив:
– Бачиш цих двох хлопців? Цариця Дірка наказала віддати їх тобі на виховання. Це сини царівни Антіопи. Виховай їх леґенями – і ти матимеш чималі гроші.
– А що сталося з царівною? Вона жива? – поцікавився чабан.
– Не хотів я тобі казати, але скажу – бачу, ти добра людина. Антіопа ув’язнена в неприступній вежі. Заприсягнись, що ти не розкажеш дітям, хто їхня мати.
– Присягаюсь! – злякано пообіцяв чабан.
Повернувшись до палацу, раб доповів цариці, що виконав її наказ: залишив дітей серед голих скель на поталу вовкам. Дірка не тямилася від радощів.
Минув час. Близнюки виросли, змужніли, але дуже різнилися між собою.
Зет був міцний, кремезний, схожий на справжнього воїна. Леґінь понад усе любив полювати і не боявся ніяких звірів.
Амфіон, навпаки, був тендітний, мов дівчина, і любив грати на лірі. Він не розлучався з нею ні вдень ні вночі. Коли юнак грав, усе навкруги замовкало, як зачароване: гори і ліси, звірі і птахи, і, звичайно, люди.
Близнюки поважали один одного і як рідного батька любили чабана, котрий їх ростив і виховував.
Якось уночі Антіопа відчула, що з неї спали ланцюги, якими вона була прикута до стіни. Підійшла до залізних дверей і виявила, що вони не замкнені. Поволі вийшла в дворище, дійшла до брами – аж вона також відчинена навстіж. Царівна спочатку здивувалася, а потім зрозуміла, що її муки нарешті закінчилися – це громовержець звільняє її. Не роздумуючи, Антіопа подалася в гори. Вона бігла й не оглядалася, аж поки не побачила перед собою хатину.
Та цариця Дірка через вікно помітила, як із вежі вибігла Антіопа, і потайки пішла за нею, щоб дізнатися, хто ж її звільнив?
Коли Антіопа зайшла до хатини, Дірка увірвалася всередину й, побачивши двох юнаків, звернулася до них:
– Я, цариця Фів, наказую вам схопити невільницю, яка втекла з вежі, прив’язати її до рогів дикого бика та й погнати його крутими схилами.
Зет і Амфіон розгубилися, вони не знали, хто ці жінки і що їм діяти. Хлопці вже було наблизилися до Антіопи, аж раптом на порозі з’явився чабан.
– Нещасні, що ви робите?! Це ж ваша мати, царівна славного міста Фіви!
– Він бреше! – репетувала Дірка. – Антіопа хотіла смерті своїм синам!
Та чабан схопив лиху царицю за лікоть і мовив:
– Оце, любі мої, людина, яка заподіяла вам страшне зло. В’яжіть її до рогів дикого бика. Нехай Дірка загине тією смертю, яку готувала царівні. А потім повертайтеся з матінкою у Фіви. На вас уже давно чекає трон ваших предків. Виженіть із міста тирана Ліка і правте державою.
Так воно й сталося. Перше, що зробили близнюки, коли з міста втік цар Лік, – побудували укріплення навколо Фів: звели високі кам’яні мури з сімома неприступними брамами.
Відтоді Фіви називають семибрамними.

Ніоба

Щасливо жили брати Зет і Амфіон, мудро правили державою. Казали люди, що вони були гідні нащадки царя Кадма.
Але трагічно склалися їхні долі.
Зетова дружина Айдоні після смерті єдиного сина збожеволіла, й боги зглянулися на неї та Зета, перетворили царівну на солов’я.
Амфіон одружився з дочкою Тантала, внучкою Зевса, яку звали Ніоба. Довге й щасливе життя прожили Амфіон і Ніоба. У них народилося чотирнадцятеро діток: семеро дівчат і семеро хлопців.
Ніоба раділа дружбі двох братів, а найбільше пишалася своїм чоловіком Амфіоном. Вона ревно виховувала своїх дітей, віддаючи їм усю любов. Фіванська цариця Ніоба була найщасливішою жінкою. Але з часом вона так запихатіла, що це стало помітно всім і непокоїло навіть рідню.
Одного разу, коли Ніоба стояла на ґанку свого палацу, до неї наблизився натовп людей, котрі в цей день вшановували богиню Лето. Цариця не стрималася й вигукнула:
– Я – найдостойніша, найщасливіша жінка на світі! Хто така Лето? Смертна жінка, котру, як і багатьох інших смертних жінок, кохав Зевс! Скільки вона має дітей? Усього двоє, а я – аж чотирнадцять! Скажіть мені, хто найщасливіший і найдостойніший?
До Ніоби підійшла її годувальниця й мовила:
– Царице, ти достойна жінка, ми всі тебе поважаємо й любимо. Послухай мене, стару: не гніви богів. Найдостойніша і найщасливіша все ж таки Лето. Вона – мати Аполлона й Артеміди, славних богів серед смертних і безсмертних.
– Я також із роду богів. Мій батько Тантал – син бога-громовержця!
Старенька вела далі:
– Не гнівайся на мене, я ж тебе вигодувала своїм молоком. Візьми свої слова назад. Тобі немає рівних серед смертних, але не серед безсмертних…
– Ти що, стара, – з глузду з’їхала?! Хіба Лето могутніша від мене? Мій чоловік – син Зевса! Мені додають сили і величі мої діти!
– Не кажи такого, царице, бо накличеш на наше місто гнів богів! Ходімо, поки не пізно, покладемо дари до вівтаря на честь Лето.
– Я ніколи не принижувалася і не принижуватимуся перед якоюсь Лето! – не вгавала цариця.
Ніоба стояла, гордо задерши голову, наче викликала Лето на двобій…
Та раптом вона почула стривожені голоси своїх дочок.
– Мамо! – мовила старша донька. – Ходімо з нами. За фортецею, в полі, де зібралися атлети для змагань, коїться щось непевне. Там наші брати. Ходімо з нами туди, бо в нас дуже неспокійно на серці.
– Чого ви боїтеся? – спитала Ніоба.
– Ми хвилюємося за наших братів.
– Нічого не бійтеся! Це наша держава, ми тут господарі! – зухвало мовила Ніоба. Щось у ній перемінилося. Вона стала сама не своя.
Ще здалеку Ніоба побачила Амфіона, свого чоловіка, котрий пробирався крізь натовп. Вона кинулася услід за ним, а як наблизилася, то від побаченого заклякла на місці й не могла вимовити ні слова: Амфіон гірко ридав над тілами двох мертвих синів. Царицю охопив відчай, а тут до неї долинули розпачливі крики дочок. Цариця обвела крижаним поглядом натовп і ледве не зомліла.
Наймолодша царівна схилилася над мертвим тілом старшого брата – переможця в метанні диску. Неподалік, пронизані золотими стрілами, лежали ще двоє братів. Четвертого стріла збила з коня, а біля нього упав, як підкошений, п’ятий, котрий поспішив йому на допомогу.
Повітря сповнилося зойками й риданнями. Ніоба зрозуміла, що Лето їй помстилася – послала Аполлона й Артеміду, аби вони погубили найдорожче, що було в цариці Фів.
Цар Амфіон, котрий прибув сюди, щоб нагородити переможців змагань, бачив, як загинули його любі сини. Він не зміг витримати такого горя й увігнав собі в груди меча. Але на цьому трагедія царської родини не закінчилася.
Ніоба враз випросталася. Її обличчя стало білим, як мармур.
– Лето, ти мені мстиш, – несамовито закричала цариця, – але не забувай: я славетна, а ти – ні! У тебе всього двійко дітей, а в мене їх ще семеро!
Поруч просвистіла стріла – і на землю впала старша донька. Дівчата гинули одна за одною. Найменша добігла до матері, щоб та захистила її.
– Лето! – крикнула Ніоба. – Пощади її, убий краще мене!
Але було пізно. Золота стріла вже вилетіла з лука Артеміди й поцілила в серце дівчини. Вона впала до ніг Ніоби.
Цариця нестямним поглядом обвела натовп. Заклякнувши, вона довго стояла біля мертвих дітей, аж поки не стала кам’яною.
Уночі західний вітер Зефір відніс царицю в її рідні краї. Відтоді на горі Сіпіл височіє скеля, схожа на жінку. Обвіяна вітрами, омита дощами, бовваніє вона й до сьогодні. По скелі скочуються краплини води – то Ніобині сльози.

Афродіта

Був гожий весняний ранок. Раптом на гребені морської хвилі, яка швидко наближалася до острова Кіпр, люди помітили золотоволосу дівчину небаченої краси. Коли запінена хвиля докотилася до берега, дівчина гордовито зіскочила з неї і пішла в глиб острова. Так розповідають про появу на світ богині краси й кохання Афродіти. На острові красуню вже чекали богині – покровительки пір року. Вони вбрали її в ошатну сукню, голову увінчали золотою короною, посадили на перисту хмаринку й відправили на Олімп. Відтоді Афродіта жила в захмарному царстві, але час од часу поверталася на цей дивовижної краси острів, мешканці якого стали називати свою богиню Кіпрідою.
Багато богів закохувалося в Афродіту, тому Зевс, щоб не було на Олімпі розбрату, одразу ж видав її заміж за Гефеста, бога вогню. Усі шанували Афродіту, а дехто навіть її побоювався, бо вона могла зробити життя будь-кого або щасливим, або нестерпним. У цьому богині допомагав її єдиний синок Ерот, який мав чарівні стріли: золоті – стріли кохання, срібні – стріли ненависті.
На Кіпрі щороку святкували день Афродіти й на її честь збудували храм.
Якось на це свято до вівтаря богині прийшов кіпрський скульптор Пігмаліон.
– Велика богине краси і кохання! Я приніс тобі в подарунок цю мармурову статую, яку різьбив багато днів і ночей, – мовив він. – Я об’їздив усю Грецію, але не знайшов собі дівчини, яку міг би покохати. Пошли мені дружину, схожу на цю, що я створив!
Повертаючись додому, Пігмаліон ще здалеку побачив, що в будинку світиться. А коли зайшов усередину, то не повірив власним очам: на столі стояли різні смачні страви, а з кутка на нього дивилася вродлива дівчина, як дві краплі води схожа на ту, яку він зробив із мармуру, – то Афродіта вдихнула життя в статую. Дівчина зашарілася й, усміхнувшись, мовила:
– Мене тобі подарувала Афродіта. Я – твоя дружина.
Пігмаліон обняв дружину, яку сам і створив. Вона була вродлива, з білою як молоко шкірою, тому він і назвав її Галатеєю.
Весілля було гучне, на ньому гуляла й Афродіта.
Коли в молодого подружжя народилася донька Паф, її іменем вони назвали й своє місто. Пігмаліон і Галатея жили довго й щасливо, славлячи свою покровительку Афродіту. Богиня ж частенько прилітала сюди на своїй колісниці, запряженій білими голубами, щоб скупатися в чистих водах, з яких вона народилася.
Інакше склалася доля юнака, якого звали Наркіс. Вродливий, зарозумілий, він ніколи не віддавав шани богині краси. За це й поплатився. Коли Наркіс роздивлявся на дзеркальній поверхні лісового озера своє миле обличчя, Ерот поцілив його стрілою кохання. Хлопець не знав, що у воді його власне відображення, тому й закохався в самого себе.
Наркіс сидів на березі озера багато днів. Він не їв, не пив, не спав, ні про що не думав, лише про обличчя, яке бачив перед собою. Там, на березі, юнак і помер. Його оплакували німфи й нереїди, а найбільше – німфа Ехо, коханням якої він знехтував. Ехо довго плакала й не помітила, як стемніло. А вранці, прокинувшись, не побачила юнака. На тому місці виросла біла квітка, яку й досі називають нарцисом.
Ехо змарніла від горя й відтоді втратила мову. Зберігся тільки її голос. Спробуйте-но гукнути в лісі – і ви почуєте голос німфи. Ехо відповість вам останнім вашим словом.
Афродіта була покровителькою всіх закоханих. Але сталося так, що й вона закохалася.
Якось кіпрський цар запросив до себе на бенкет красуню Афродіту. Там вона побачила юнака, в якого одразу закохалася. Це був царевич Адоніс. Ніхто в світі не міг зрівнятися з ним красою: ні смертні, ні безсмертні боги. Адоніс також покохав Афродіту палким юнацьким серцем.
Богиня вдень полювала з Адонісом у лісах острова на лякливих зайців, оленів, а як темніло, вони обійнявшись сиділи на терасі палацу і слухали чарівні співи птахів.
– Адонісе, любий, благаю – не ходи без мене на полювання, бо мені вчора наснився поганий сон, ніби на тебе напали леви, – мовила Афродіта одного теплого вечора.
– Не тривожся, кохана, адже я без тебе нікуди не ходжу, та й леви і дикі кабани живуть зовсім на іншому боці острова.
– Вони можуть забрести й сюди, – непокоїлася Афродіта.
– Хай буде по-твоєму, – погодився Адоніс.
Так вони жили в злагоді й горя не знали. Здавалося, що їхньому щастю ніщо не загрожує.
Спливав час. Якось Зевс запросив Афродіту до себе, щоб нагадати богині про її щоденні обов’язки. Залишаючи палац, вона ще раз застерегла Адоніса, щоб він не полював без неї, й подалася на Олімп.
Тільки-но Афродіта ступила за поріг палацу, Адоніс узяв лук і пішов до лісу. Але цього разу сталося щось незвичайне: гончі собаки швидко взяли слід звіра й погнали його до мисливця.
Адоніс відчув, що до нього наближається великий звір, і подумав: «От шкода, що поруч немає Афродіти! Її так тішить полювання, що вона на радощах підстрибує та вигукує, ніби мале дівча». У роздумах про свою кохану царевич незчувся, як зненацька з-за кущів на нього кинувся велетенський вепр. Адоніс устиг кинути в звіра спис. Смертельно поранений вепр промчав повз мисливця й так зачепив його своїми сікачами, що той упав замертво.
Афродіта, дізнавшись про смерть коханого, стрімголов кинулася до лісу. Вона йшла по кривавих слідах, які просто на очах перетворювалися на яскраво-червоні квіти. Так квіти Адоніса, які пізніше назвали «квітами кохання», привели богиню на те місце, де сталося нещастя. Вона довго плакала, а потім почала благати Зевса, аби той змилувався над нею. Громовержець, щоб якось зарадити горю Афродіти, попросив бога потойбічного царства:
– Аїде, брате, я знаю, як ти любиш свою Персефону, як тобі тяжко розлучатися з нею, коли ти відпускаєш її провідувати матір. Я велю тобі відпускати Адоніса зі свого підземного царства щовесни на півроку, щоб двоє закоханих могли бути разом.
Щороку в квітні, саме коли розцвітає квітка адоніс, юнак Адоніс повертається з підземелля на білий світ до Афродіти.

Золотий трон

Ми вже знаємо, що Гера, коли в неї народився кволий, кульгавий Гефест, скинула його з Олімпу. Гефеста виховали морські богині Фетіда й Еврінома, які мріяли, що з працьовитого хлопця вийде гарний морський бог.
Якось Гефест вийшов зі своєї морської печери на берег острова Лемнос і побачив, як вивергається вулкан. Вогонь, який шугав високо в небо, зачарував Гефеста. Червона лава сповзала з вершини гори й розплавляла все навкруги. Тоді й виникла в Гефеста думка використати вогонь у своєму ремеслі – виготовленні виробів із металу.
Дні й ночі Гефест проводив у своїй кузні. З часом кволий хлопець перетворився на мужнього, кремезного, сильного чоловіка. Гефест став неперевершеним майстром. Він перетворював шматки заліза, срібла, міді на чудові вироби.
Гефест з дитячих років обожнював своїх виховательок: вони були для нього як няні, як сестри, як подруги. Одного разу він вирішив оддячити Фетіді й Евріномі за їхню доброту й викував для них прикраси.
Богині, як і всякі жінки, на радощах не знали куди податися, щоб похвалитися коштовностями. Зрештою вирішили одягти їх на бенкет, який влаштувала богиня Гера. Вона, побачивши прикраси на богинях, звернулася до них із проханням:
– Любі мої, скажіть, де ви взяли такі браслети й пекторалі, каблучки й сережки?
– Це все робота нашого вихованця Гефеста.
– А можна попрохати Гефеста, щоб він і мені викував щось надзвичайне?
Гері ще й досі було соромно перед сином за свій жорстокий вчинок.
– Богине, для тебе він зробить усе з великою радістю!
Гефест, дізнавшись про материне прохання, кілька днів невтомно працював у кузні. Золоті злитки перетворювалися в його руках на дивовижні деталі. Нарешті таїнство закінчилося: Гефест почав збирати деталі одна до одної – і просто на очах з’явився золотий трон.
– Віднесіть цей трон нашій найдостойнішій богині! – звернувся він до морських богинь.
Коли Гера побачила золотий трон, то невимовно зраділа й поспішила всістися на ньому якнайзручніше. Тої ж миті сталося щось дивовижне: невидимі для всіх залізні ланцюги обплутали богиню. На Герин крик збіглися всі олімпійські боги, але не могли второпати, що ж сталося.
– Проклятий трон! – кричала Гера.
– Якщо тобі не подобається – не сиди на ньому, – пожартував Зевс.
– Я закута в ланцюги! – волала богиня.
– Які ланцюги, де ти їх бачиш?
– Це ви – сліпі боги, а ще називаєтеся всевидющими і всезнаючими! Звільніть мене нарешті! – ледь не плакала Гера. – Я його народила, і за це мені така дяка?!
– Ти про кого? – спитав Зевс.
– Про нашого сина Гефеста, що прислав мені подарунок! Як він посмів!
– А ти як могла скинути свою дитину з Олімпу?
Усі намагання богів звільнити Геру від невидимих пут були марними. Це було до снаги лише Гефестові.
Зевс попрохав Гермеса:
– Лети негайно на острів Лемнос і перекажи Гефестові, що ми чекаємо його на Олімпі.
Гермес швидко дістався острова, але йому не вдалося умовити коваля постати перед Зевсом і Герою. Тоді громовержець звернувся до богів:
– Якщо він не зважає на прохання, приведіть його силою! Це твоя справа, Аресе!
Бог війни також повернувся ні з чим. Ба ні – отримав від Гефеста палицею по голові.
– Я приведу вам вашого Гефеста, – зголосився бог вина й веселощів Діоніс.
Діоніс скликав вакханок і сатирів, узяв із собою багато вина й подався до Гефеста. Коли бог вогню почув пісні, веселі вигуки біля своєї кузні, він вийшов, витираючи спітніле від праці чоло.
– Наш невтомний Гефесте, ми прийшли привітати тебе, вшанувати твою працю і пригостити! – виголосив Діоніс, налив повний келих іскристого вина й простягнув йому: – Випий, друже, на Олімпі бенкетують, а нам що – зась?!
Гефест розчулився від уваги до себе й одним духом вихилив келих вина, потім другий, третій. Усі гості по черзі вихваляли Гефеста й пропонували випити за нього. Скоро він сп’янів і міцно заснув. Його повантажили на віслюка й під мелодію флейти повезли на Олімп.
Гефеста ввезли до тронної зали. Коли він прокинувся, в нього вже не було злості на свою матір. Звільнивши Геру від пут, він міцно обняв її, а вона також усе пробачила синові та обняла його. Відтоді Гефест жив на Олімпі. Так уславлений майстер став богом вогню й покровителем ковалів.
Гефеста оженили на Афродіті. Але богиня краси мало часу приділяла чоловікові. Та Гефест не вельми переймався тим. Для нього найдорожчим було прагнення працювати. Він днями не виходив зі своєї кузні, яку йому збудували на Олімпі, робив прикраси для богів, оздоблював їхні палаци. У цьому й було його щастя.

Оріон

Для велетня-мисливця Оріона його рідний край Беотія був замалий, тому він увесь час подорожував по світу. Коли Оріон ішов пішки глибоким морем – його ноги ступали по дну, а голова торкалася хмар.
Якось велетень потрапив на острів Хіос, що в Егейському морі. Він колись називався Офіусса – «Зміїний острів».
Цар острова Енопіон не раз чув про цього мисливця, а тому, коли дізнався, що він полює в його землях, запросив до палацу. Цар поштував Оріона, як знатну людину. Навіть його доньки частували гостя вином.
– Царю, скажи, хто та красуня? – звернувся мисливець до Енопіона.
– То моя донька.
– Як її звати?
– Меропа, – занепокоєно відповів цар.
– Я хочу з нею одружитися! – одразу заявив мисливець.
Не сподобалася Енопіону така забаганка гостя, бо то була його найулюбленіша дочка, і, звісно, він мріяв оддати її за багатого жениха. Він спідлоба зиркнув на кремезного парубка.
– Гаразд, – промимрив цар, – але спочатку ти повинен звільнити мій острів від хижих звірів.
– Не турбуйся, для мене це звична справа! Я виконаю твоє прохання, царю.
Оріон удень і вночі полював на ведмедів, левів, тигрів, а потім якось увечері завдав собі на плечі трофейні шкури й приволік їх до палацу. Мисливець кинув здобич царівні під ноги, чекаючи на похвалу. Меропа лише зашарілася і привітно усміхнулася.
– Царю, – спитав хлопець Енопіона, коли той зайшов до зали, – скажи, на коли буде призначене весілля?
– Ти ще повинен звільнити острів од змій. А вже потім поговоримо.
Оріон вагався. Він не знав, що йому чинити далі. А цар тим часом власноруч частував гостя. Енопіон був сином самого Діоніса й добре знав усі хитрощі, як хмільним вином приспати бажання мисливця, щоб той не зазіхав на його доньку. Але що більше п’янішав Оріон, то палкіше бажав, щоб Меропа стала його дружиною.
– Діонісе, батьку мій! – звернувся цар до бога вина. – Допоможи мені!
Бог почув синові слова. Вино, яке спочатку лише злегка п’янило гостя, подіяло на Оріона так, що той звалився біля ніг Меропи.
Налякана Меропа з сестрами відступили до стіни й дивилися на велетня-мисливця, котрий розлігся на підлозі тронної зали.
– Оце така дяка за нашу гостинність! – вигукнув цар. Він радів, що домігся свого й зможе здійснити свій лихий намір. – Я віддячу нахабі!
Енопіон вигнав із зали дочок і наказав слугам осліпити зухвалого мисливця й викинути його геть.
Минув якийсь час. Оріон очуняв на піщаному березі й не міг зрозуміти, що з ним сталося. Довкола – темрява, ні живої душі, і лише чути, як морські хвилі накочуються на берег. Раптом мисливець відчув тепло на руці.
– Сонце допоможе мені знову прозріти! – прошепотів він.
«Мені якнайшвидше треба йти з благаннями туди, де сходить сонце, – міркував мисливець, – де з’являються перші промені, де народжується світло, звідки воно ллється й заповнює землю».
Оріон уважно прислухався до плескоту хвиль і вирішив іти морем. Солона хвиля вдарила йому в груди, бризки освіжили очі. Оріону здалося, що він не один у цій темряві. Раптом звіддаля прилинули дзвінкі ритмічні звуки, ніби від ударів молотом по металу. Звуки дедалі наростали й заповнювали все навкруги.
«Це Гефест! – майнула радісна думка. – Це звуки, які можуть долітати з його кузні».
Оріон простягнув руки вперед і пішов на звуки. Здолавши чималий шлях, нарешті вигукнув:
– Гефесте!..
За якийсь час Оріон почув голос бога вогню:
– Ти мене кликав?
– Допоможи мені! Мене осліпив Енопіон. Я хочу знову бачити світло, я хочу бачити, як сходить сонце!
– Вибачай, друже, – відповів Гефест. – У мене зараз дуже багато роботи.
– Тоді дай мені когось у поводирі! – заволав розпачливо мисливець.
Відповіді не було. Напружене чекання схвильованого Оріона раптом перервав ледь чутний шурхіт.
– Хто б ти не був, ти будеш моїм поводирем! – пробубонів мисливець.
– Його звати Кідаліон – це мій помічник, – почув Оріон голос Гефеста. – І хоч Кідаліон зовсім маленький, але має добре серце. Він буде твоїм поводирем.
Оріон посадив хлопчика собі на плечі, а потім сказав:
– Веди мене на схід! Увесь час лише на схід!
Так вони дісталися океану, там Оріон ступив у воду, а коли вийшов з неї, то знову став зрячим.
Оріон повернувся до палацу Енопіона, але там нікого не знайшов. Він не міг знати, що бог Діоніс заховав свого сина і його родину у віддалену печеру.
Розчарований Оріон полишив острів Хіос і подався на острів Крит, де під час полювання зустрів Артеміду. Могутній велетень-мисливець припав до душі богині. Вона запросила Оріона полювати разом з нею. Минув час, і брат богині Аполлон почав ревнувати сестру до мисливця. Якось увечері він мовив до неї:
– Сестро, ходімо полювати до моря, я бачив, що неподалік від берега плаває велика нерпа.
– Гаразд, – погодилася Артеміда, аби догодити братові.
Уже вечоріло. Брат і сестра стояли на березі моря. Вдалині у воді вони побачили щось темне, велике...
– Стріляй перша, сестро, ти ж знаєш, як я тебе люблю й шаную.
Артеміда, не довго думаючи, натягла тятиву лука – у повітрі просвистіла випущена стріла, і богиня побачила, як звір перевернувся у воді.
– Я влучила! – вигукнула богиня. – Тепер твоя черга, чи поцілиш?
– Немає потреби, ти його вбила! Це не нерпа, а мисливець Оріон, через котрого ти не знаходила часу для рідного брата.
Богиня довго ридала, благаючи Зевса, щоб той зглянувся на її горе.
– Батьку, я така нещасна, зроби що-небудь, аби полегшити Оріонові муки.
– Гаразд, доню, я поселю мисливця в небі, щоб вечорами ти могла ним милуватися.
Тепер, коли ми бачимо на небосхилі Оріона з піднятою булавою, то нам здається, що мисливець і досі полює на звірів. А біля його ніг простяглася небесна річка Ерідан, де колись потонув Фаетон.



Орфей та Еврідіка

Колись давно жив собі в горах Фракії, що на півночі Греції, юнак, якого звали Орфей. Він був сином музи Калліопи й річкового бога Еагра. Його спів полонив усіх на землі: звірів, птахів і, звичайно, людей. Закохалася в нього німфа Еврідіка, струнка вродлива дівчина, і відтоді вони були нерозлучні.
Еврідіка щодня сплітала йому вінок із свіжих квітів, а Орфей з ранку до вечора грав на лірі, яку подарував йому Аполлон, і оспівував красу рідного краю і вроду Еврідіки. Своєю грою він зачаровував усе навкруги – спиняли свій плин річки, навіть листя на деревах не шелестіло, нижче до землі прихилялося небо, звірі, птахи й усякі живі істоти, затамувавши подих, слухали чарівний спів. Так двоє закоханих жили у злагоді та щасті, як двоє голубків, доки їх не спіткало горе.
Якось Еврідіка збирала квіти, щоб сплести для Орфея віночок, і ненароком наступила на отруйну гадюку, а та вкусила її. На зойк німфи збіглися подруги, котрі також збирали квіти неподалік, а згодом з’явився й Орфей. Усі намагання врятувати Еврідіку були марні, вона померла на руках у співця.
Довго Орфей оплакував свою кохану. Сумно бриніли струни його ліри – все навколо тужило: і дерева, і птахи, і звірі. Змучений горем Орфей залишив домівку й пішов світ за очі.
Він мандрував містами й селами, йшов горами й долинами, хащами й пустелями, доки не прибився до річки Стикс, яка сім разів оперізувала царство Аїда. Це була найголовніша річка підземного царства. Її всі називали – страшна річка. Зачарований мелодією, яка лилася з-під пальців великого співця, перевізник Харон доправив Орфея на протилежний берег річки. Вхід до підземного царства охороняв Кербер, триголовий пес із гадючим хвостом, син Тіфона і Єхидни.
Орфей не злякався потвори, він торкнув пальцями срібні струни ліри й заспівав. У пісні він розповів про своє горе, про коротке щастя з коханою дружиною Еврідікою.
Кербер розчулився й пропустив хлопця. Орфей пішов стежкою далі, аж поки його зупинили інші вартові, котрі охороняли душі мертвих. Праворуч од нього вешталися тіні померлих, яких тут ніхто не турбував. Ліворуч чулися стогони і зойки: там перебували душі різних злочинців і тих, що прогнівили богів.
Он Сізіф котить на вершину гори каменюку, в нього забракло сил, і каменюка тягне його донизу. Сізіф щоразу починає все спочатку.
Колись давно Зевс послав худющу Смерть по Сізіфа, та він не підкорився – не захотів умирати, а натомість зв’язав Смерть вірьовкою і замкнув у льосі. Розгнівався громовержець на сміливця й прислав на допомогу Смерті бога війни Ареса. Той визволив Смерть і вбив Сізіфа. А Зевс присудив Сізіфові довічні муки після смерті: котити велетенський камінь на вершину гори.
Ген, біля джерела, сорок дев’ять дівчат безперервно набирають воду в амфору без дна. Це Данаїди, котрі першої шлюбної ночі вбили своїх наречених.
А он чоловік стоїть у воді по шию, плаче від розпачу й нестерпної спраги, та коли хоче дотягтися до плодів, які висять у нього над головою, гілки дерев враз піднімаються високо вгору. Коли ж нахиляється, щоб напитися води, земля поглинає воду. Такі страждання Зевс призначив своєму синові Танталу за те, що він розголошував його таємниці, а також убив власного сина Пелопа. Згодом, щоправда, боги оживили хлопця й подарували йому півострів, де він царював. Цей півострів і зараз називається Пелопоннес. Тантал був також батьком Ніоби, про долю якої ми вже знаємо.
У підземному царстві було багато інших грішників.
Орфей ще здалеку побачив трон, на якому сидів бог підземного царства Аїд. Прибулець не розгубився й далі грав на лірі та оспівував свою кохану.
Орфей закінчив пісенну оповідь і підвів голову.
– Стій! – попередив Аїд, насупивши брови. – Далі не руш! Чого тобі тут треба?!
– Віддай мені, повелителю підземного царства, мою дружину! Ми – смертні люди – усі будемо колись у твоїй владі, але Еврідіка ще зовсім молода, дозволь їй повернутися додому.
Слова безнадії та розпачу зворушили Аїда.
– Своїми благаннями ти ніколи не випросив би в мене Еврідіки, але твоя тужлива пісня змушує мене поступитись. Іди собі, а коли вийдеш на білий світ, зустрінеш свою дружину. Але стережись: що б не трапилося дорогою, не озирайся, бо втратиш кохану навіки.
Тяжким і довгим був зворотний шлях. Орфеєві здавалося, що йому не буде ні кінця ні краю. Він відчував, що позаду бреде тінь Еврідіки.
Нарешті Орфей побачив вихід із підземного царства і побіг, що було сили, та, трохи не добігши, не витримав і озирнувся. На одну мить він побачив Еврідіку, але вона раптом зникла в темряві – назавжди.
Знесилений, Орфей вийшов на білий світ. Уся природа оплакувала смерть Еврідіки.
Відтоді Орфей жив у горах, а втіхою йому була ліра. До кінця життя Орфей залишався вірний пам’яті своєї дружини. Тільки після смерті він повернувся в царство тіней і вже більше ніколи не розлучався з Еврідікою.
Боги підняли на небо ліру великого співця Орфея.
І понині сяє на небі сузір’я Ліри, знак вірного кохання Орфея і Еврідіки.

Асклепій

Біля підніжжя гори Пеліон, у Фессалії, серед букових та хвойних дерев, жив собі мудрий і добрий кентавр Хірон – напівлюдина, напівкінь. Він завжди ходив з високо піднятою головою, покритою вінком з лаврового листя. Незважаючи на поважний вік, у його енергійній ході відчувалася велич і сила. Хірон був вихователем хоробрих юнаків, майбутніх героїв. Він давав уроки гімнастики, навчав вправно володіти різною зброєю, їздити верхи, лікувати людей. Саме як лікаря його знали по всій Греції.
Одного разу він гуляв у гаю.
– Хіроне! Хіроне! – раптом почулися голоси.
До нього підбігло кілька підлітків. Серед них був синьоокий хлопчина, котрий стискав руку біля ліктя.
– Учителю, його вжалила гадюка, допоможи! – кричали один поперед одного хлопчаки.
– Швидше до печери, я ще встигну випекти отруту!
Коли Хірон оглядав руку хлопця, до них підбіг його учень Асклепій з вузликом, повним різнотрав’я.
– Бідолахо! – мовив Асклепій, розв’язуючи свого вузлика. – Зачекай, я знаю, як тобі допомогти… Учителю, дозволь мені спробувати!
Він дістав якесь зілля, розтер і приклав до того місця, де хлопця вжалила гадюка, а потім перев’язав руку. За якусь мить спитав:
– Як почуваєшся? Тобі краще? Я нещодавно випробував цю траву на вовчиці – бігає, хоч би що!
– Дякую, Асклепію, мені вже легше, я й пальцями можу ворушити. Нехай тобі допомагають боги!
Хірон лише всміхнувся й погладив винахідливого учня по голові.
– Ти ще перевершиш у знаннях свого вчителя, – мовив він. – То й добре! Може, справжнім цілителем станеш.
Кентавр наче у воду дивився, справдилися його слова.
Виріс Асклепій, залишив свого вчителя, спустився з гір у долину до людей, і йому заболіло серце від жалю до них. Він бачив, як їх обсіли хвороби – люди вмирали в стражданнях.
Скоро вся Греція заговорила про Асклепія – сина Аполлона й царівни Короніди, котрий виліковував різними травами хворих, давав їм надію на життя.
Подорожуючи країною, Асклепій закохався в чарівну Епіону, котра народила йому трьох синів. Він навчав їх змалку свого ремесла. Згодом вони також зажили слави як вправні лікарі.
Подалірій, старший син Асклепія, допомагав пораненим під стінами Трої. Середульший син, Махаон, успішно лікарював у Фессалії.
Третій син Асклепія, Телесфор, хоч і здавався трохи дивакуватим, бо увесь рік ходив у теплій одежі, але, як і батько, також лікував хворих.
Згодом у сім’ї Асклепія народилася дівчинка на ім’я Гігія, з лагідною усмішкою та ясними очима. Вона стала богинею здоров’я.
Тим часом Асклепій також не сидів склавши руки. Роботи в нього було багато. Люди прославляли невтомного лікаря, котрий не лише зцілював хворих, а й навіть воскрешав мертвих.
Та не всі раділи успіхам всесильного цілителя.
Так Аїд, володар потойбічного похмурого царства тіней, лютував, що до нього перестали прилітати душі померлих.
Аїд дуже відрізнявся від своїх братів і сестер, він з’являвся на Олімпі в чорному одязі, завжди похмурий, з очима, налитими кров’ю. Здавалося, що зараз із нього вивергнеться полум’я і дим – за це його й недолюблювали інші боги.
Якось Аїд поскаржився Зевсові:
– Брате, оце ти розсівся на своєму троні, а не бачиш, що коїться на землі. Харон, що раніше перевозив душі небіжчиків тисячами, зараз дрімає, спершись на своє старезне весло. Дорога до пекла заростає травою. Ти тільки подивись, що там діється! Я посилаю Смерть по людей, а вона повертається ні з чим. Смерть безсила проти чарів Асклепія.
Почувши таке, Зевс стривожився. Бували часи, коли він, захоплений бенкетами й розвагами, забував про земне життя і грішних людей на ціле століття. Громовержець підвівся з трону, глянув униз і побачив, що смертні жили в злагоді та щасті.
«Так, час навести лад у своєму царстві», – подумав володар світу.
Раптом громовержець побачив, що Асклепій намагається врятувати вмираючого. Зевс ще більше розлютився й у гніві метнув блискавку в цілителя.
Ураз повітря переповнилося риданнями й зойками – і долетіли вони до Олімпу.
– Аполлоне, сонцеликий боже! У нас забрали твого сина Асклепія, славного цілителя. Помстися за нього!
А на Олімпі боги наче й не чули проклять і стогонів, вони продовжували трапезу.
Але Аполлон почув плач людей. Він спохмурнів і, перекинувши через плече сагайдак із стрілами, спустився на острів Сицилія.
Аполлон стояв на скелі вулканічної гори Етна й дивився вниз, туди, де жили три кіклопи – страхітливі гіганти з одним оком на лобі. Вони вірою і правдою служили Зевсові – важезними молотами виковували для нього блискавиці.
Три Аполлонові стріли зробили свою справу: кіклопи сконали тут-таки, у своїй кузні. Так він помстився за свого сина.
Звичайно, для Зевса блискавки були незамінною зброєю, тому цар усіх богів змушений був приборкати свій гнів і помиритися з Аполлоном.
– Сину, відтепер двері Олімпу для тебе відчинені, – мовив він. – Я не лише поверну життя твоєму синові, а й зроблю його безсмертним. Прошу тебе, оживи моїх рабів.
Так і сталося. Кіклопи й далі служили Зевсові. Асклепій же став безсмертним, і люди нарекли його Сотиром, тобто спасителем, а його діти продовжили батькову справу на землі, навчали цього мистецтва інших людей.

Цариця Іо

Повновладна господарка Олімпу Гера завше сиділа на золотому троні поруч із громовержцем. Він її шанував, а вона була йому доброю порадницею.
Гера знала про те, що Зевс, користуючись своєю великою владою, частенько закохувався в земних царівен-красунь. Ревнива Гера, вдаючись до жіночих хитрощів, намагалася перешкодити цьому, а жінок, які громовержцеві впадали в око, переслідувала все їхнє життя, і ніде нещасні не мали порятунку.
Таке сталося і з дочкою аргоського царя Інаха. Зевс закохався в Іо, а Гера надумала зігнати на дівчині злість. Щоб захистити царівну від помсти богині, громовержець обернув її на білу телицю.
Гера, побачивши красуню телицю, зрозуміла, що це витівки її чоловіка. Вона загнала телицю в гори, а щоб та не втекла, припнула її до дерева й поставила охоронця – стоокого гіганта Аргуса.
Жодні Зевсові хитрощі не могли звільнити Іо від Гериного чаклунства. Ніхто не міг її викрасти, бо в гіганта Аргуса було сто очей: коли п’ятдесят спали, інші п’ятдесят пильнували. Зевс, утративши всяку надію, покликав до себе Гермеса й мовив:
– Гермесе, ти у мене служиш вісником, але мені відомо, що ти, хитруне, допомагаєш також навіть злодіям і шахраям. Допоможи мені звільнити царівну Іо.
Гермес подумав, а потім сказав:
– Гаразд, хоч мати й лютуватиме, я для тебе, батьку, все зроблю.
Він набрав подоби звичайного подорожнього, полетів на луг, де паслася телиця, й заграв на флейті.
Аргус, розлігшись на шовковій траві, вирячив свої очиська й зачаровано слухав неземні мелодії.
– Гей, хлопче! – за якийсь час звернувся він до Гермеса. – Ти б, голубе, підійшов ближче, щоб мені було краще чути.
Гермес удавав, що не чує.
– Ти що – глухий? – розізлився Аргус. – Я не можу зрушити з місця, бо стережу телицю. Якщо вона втече, я поплачуся головою! Гера мене зі світу зживе!
– Паси свою корівку, чабане, – мовив Гермес. – По-твоєму не буде! – І грав собі далі.
Спочатку Аргус розгубився, потім зиркнув одним оком на телицю, яка спокійно паслася, й заволав:
– Слухай мене, зійдемося он там, на узліссі, щоб нас не помітила Гера, моя хазяйка, телиця й так нікуди не дінеться.
Коли Аргус прийшов у призначене місце, ближче до лісу, Гермес заграв спочатку бадьорих мелодій, потім перейшов на повільніші, згодом – на колискові. Очі страховиська одне по одному заплющувалися…
Невдовзі Аргус поринув у глибокий сон. Гермес переконався, що той спить, дістав прихованого меча й відрубав чудовиську голову, а сам, насвистуючи веселу мелодію, повернувся на Олімп.
– Іо вільна, – ще з порога доповів захеканий вісник.
Зевс так підскочив од радощів, що аж земля здригнулася. Він одразу ж помчав на леваду до Іо, але там її не знайшов.
Коли Гера дізналася, що Аргуса вбито, вона випередила громовержця і послала на леваду лютого ґедзя, щоб той жигав телицю. Іо не знала, куди тікати від напасті. Заливаючися слізьми, вона подалася світ за очі. Бігла горами й долинами, пливла ріками й морями, тікаючи від нестерпного ґедзя. Нарешті вона поминула скіфське царство і прибула на Кавказ.
Коли Іо пробігала повз скелю, до якої був прикутий Прометей, титан провістив їй:
– У Єгипті, де могутня річка Ніл впадає в море, ти знайдеш порятунок і повернеш собі людську подобу. Там ти станеш царицею, і розпочнеться від тебе рід славетних героїв: Персея, Тесея, Геракла. Саме Геракл звільнить мене від цих мук.
Побігла Іо через царство амазонок, перепливла море, де жили горгони, на головах яких замість волосся були гадюки.
Нарешті, знесилена роками поневірянь, Іо прибилася до країни Ефіопії, де знайшла річку Ніл. Тут на неї вже чекав Зевс. Він убив ґедзя й повернув їй людську подобу. А через дев’ять місяців Іо народила сина, якого назвала Епаф.
Місцеві люди обожнювали Іо й навіть після її смерті називали Ісідою, богинею Нілу. На честь Іо назване також Іонічне море.
Гера ж після смерті Аргуса прилаштувала його очі на хвості свого найулюбленішого птаха – павича. І сьогодні можна бачити, як на хвостах павичів вони міняться на сонці різними барвами.

Данаїди

У Зевсового внука, царя Бела, було два сини. Зевс пишався міцними парубками, які продовжать рід цариці Іо. Але ревнива Гера, котра колись переслідувала Зевсову коханку, тепер намагалася бодай чимось нашкодити її нащадкам.
Коли хлопці стали дорослими, Бел поділив між ними владу: одному синові – Єгипту – він подарував землі на берегах Нілу, де той створив державу Єгипет; Данаєві оддав землі Лівії. У царя Єгипта народилося п’ятдесят синів-красенів, а в Даная – п’ятдесят вродливих дівчат.
Виросли діти, а тут і Гера не забарилася. Вона почала вмовляти Афродіту, аби та наказала своєму синкові Ероту поранити хлопців стрілами кохання, а дівчат – стрілами ненависті. Сини Єгипта закохалися в дочок Даная, а дівчата тої ж миті зненавиділи їх.
Але ще до того, як виконати наказ Гери, Афродіта потайки прийшла до Зевса й мовила:
– О громовержцю! Твоя дружина надумала знищити рід Іо. Я не можу її не послухатися, але й гріха великого на себе брати не хочу.
– Гаразд, хай продовжиться славний рід Іо, – мовив Зевс. – Але зроби так, щоб у Гери не виникло жодної підозри.
Отож Афродіта наказала Ероту поцілити стрілами ненависті всіх дочок Даная, крім Гіпермнестри. У найменшої дочки було інше призначення – в її серце влучила стріла кохання.
Безліч разів Єгипет посилав сватів до Даная, але з цього нічого не виходило. Данаїди навіть слухати не хотіли про ненависних їм женихів. Тоді брат пішов війною на брата, щоб загарбати його землі й заодно силоміць одружити своїх синів на його дочках.
Афіна, котра завжди були на боці справедливості, щоб захистити Даная та його дочок від напасті, допомогла йому швидко збудувати корабель на п’ятдесят весел і супроводжувала їх до Греції.
По дорозі до свого родового міста Аргоса, вони зупинилися на острові Родос, де збудували жертовник на честь заступниці Афіни. Віддавши богині шану біля жертовника, Данай з дочками поплив на батьківщину їхньої бабусі Іо. Далі їх супроводжував сам Зевс. Коли всі зійшли на берег, найменша донька, Гіпермнестра, раптом вигукнула тремтячим голосом:
– Тату, дивись, на нас суне чорна хмара!
– Діти мої, біжіть до священного вівтаря, що на пагорбі, й нікуди від нього не відходьте. Тримайте в руках оливкові гілки, і Зевс не допустить, щоб вас скривдили.
Данаїди поспішили до храму, а їхній батько стривожено вдивлявся вдалечінь, звідки наближалася курява. Скоро він розгледів кінне військо з ватагою попереду. То був Геланор.
– Що тебе, чужинцю, привело сюди? – спитав він у Даная.
– Я не чужинець, – відповів той. – Це земля моїх предків. Я тікаю від переслідувань свого брата Єгипта і його синів, котрі силою забрали в мене землю і хочуть силою одружитися з моїми дочками. Прихисти нас, царю, благаю!
Геланор зібрав народне віче, де аргосці, вислухавши прибульців, вирішили взяти їх під свій захист.
– Не бігати ж їм по світу від напасті, як їхній бабусі Іо. Вони повноправні господарі цієї землі, – виголосив на віче один із старійшин.
Не сподобалися такі слова царю Геланору. На ранок йому доповіли, що вночі в місто забрів вовк і загриз бичка, ще й сказали, що то – віщий знак. Вовк, мабуть, – це чужинець, а бичок – їхній цар. Геланор злякався смерті й утік з міста. Аргосці визнали своїм царем Даная, але щоб не пролилася кров, вирішили, аби той усе ж таки віддав дочок за синів Єгипта. Данай погодився з рішенням аргосців.
Увечері він зібрав усіх дочок і повів мову:
– Діти мої, воля ваша, вам вирішувати, що буде потім, але завтра – гуляємо весілля. Інакше нам усім загрожує смерть.
– Добре, батьку, – відповіла найстарша дочка, – нехай буде по-твоєму! Але ми просимо, дай нам кинджали для самозахисту, раптом женихи надумали нас убити, щоб знищити наш рід.
– Гаразд, доню! Завтра після весілля я покладу кожній кинджал під подушку.
Весілля було бучне. П’ятдесят пар молодих сиділо за довжелезним столом, який угинався від різних страв і вин. Мешканці Аргоса пили, веселилися і прославляли нового царя. Ніхто навіть подумати не міг, що цієї ночі станеться лихо. Данаїди змовилися погубити нелюбих їм чоловіків, лише Гіпермнестра, яка закохалася в Лінкея, не могла заподіяти йому зла.
Коли всі в палаці поснули, вона, обійнявши міцно свого коханого, мовила:
– Любий, я хочу, щоб ми навіки були разом, але для цього тобі треба негайно залишити палац і чекати моєї звістки.
– Що може зі мною статися?
– Не питай, лихе задумали мої сестри, я тебе виведу потаємним ходом, а далі – ти вже сам. Чекай на мою звістку в найближчому селі.
Уранці Данай обійшов кімнати молодих – і в кожній він знайшов мертвого нареченого. І лише в кімнаті найменшої доньки Данай застав саму Гіпермнестру.
– Чому ти не зробила, як твої сестри? – спитав Данай. – Тепер аргосці казатимуть, що ти врятувала ворога. Вони вчинять суд над тобою.
– Дарма, я кохаю Лінкея, а сестри своїх наречених ненавиділи!
Зібралося народне віче, щоб вигадати кару Гіпермнестрі, але раптом з’явилася Афродіта. Вона гордовито оглянула натовп і мовила:
– Зевс благословляє шлюб Гіпермнестри і Лінкея, а вам, Данаїди, після смерті в царстві Аїда доведеться спокутувати гріх – вічно наповнювати бездонну амфору водою. А ти, царю Данаю, влаштуй спортивні ігри на честь олімпійських богів, переможці одружаться з твоїми доньками. На білому світі вони будуть прощені.
Весілля тривало п’ятдесят днів. Афіна була почесною гостею на вінчанні Гіпермнестри й Лінкея, цієї найдостойнішої пари.

Аталанта

Мешканці міста Схени переповідали один одному дивовижну історію, яку недавно чули від двох чужинців на базарі. У горах вони начебто бачили вродливу дівчину з луком. Вона полювала на диких звірів.
Чутки дійшли аж до царського палацу. Багато років тут не бачили усмішок, не чули радісних голосів. А тепер царицю було не впізнати. Зачувши дивну новину, вона перемінилася на обличчі, її хода стала впевнена, швидка.
– Що з тобою? – спитав її цар Іас. – Ти наче на світ народилася.
– Авжеж, – відповіла вона, – я давно чекала цієї хвилини. Мені здається, що знайшлася наша донька.
– Звідки ти це взяла?
– Пригадуєш, скільки я сліз пролила за донькою, котру ти наказав слугам віднести в гори? Бачте, тобі треба був син, спадкоємець трону! – докоряла цариця. – Ти відмовився від неї! Стільки років минуло відтоді, але хіба таке можна забути?!
– Люба моя, не ятри мого серця. Ти вже забула, як уже наступного дня я розіслав усіх своїх воїнів, щоб відшукали її? Вони обнишпорили всі закутки в горах, але, на жаль, доньки не знайшли. Я ж покаявся і благав богів, щоб допомогли нам.
– Боги не прихильні до тебе, бо ти любиш лише золото і срібло!
– Хіба не я хотів спокутувати свою провину?! – виправдовувався цар.
– Гаразд, накажи, щоб привели тих двох чужинців у палац. Нехай розкажуть, що вони знають про нашу дівчинку!
– Як ти знаєш, що то вона?
– Серце віщує…
Цар наказав привести до тронної зали чужинців.
– Ми про дівчину знаємо дуже мало, – розповів один із них, – і бачили її лише раз. Якось, мандруючи, ми вирішили відпочити біля підніжжя гори, коли раптом із кущів вискочив олень і зупинився на скелястому виступі. Невдовзі з’явилася дівчина. Вона була захоплена погонею, обличчя її сяяло радістю. Зникла вона раптово, як і з’явилася. Ми чули багато про цю дівчину. Дехто називає її нереїдою і боїться, інші кажуть, що то звичайна дівчина. Але в поставі відчувається величавість, гордовитість. Один старець говорив нам, що цю дівчинку ще немовлям знайшла ведмедиця, яка втратила своє ведмежа. Вона віднесла дівча до себе в барліг, годувала своїм молоком, зігрівала від холоду. А невдовзі, ледь зіп’явшись на ноги, мала пустунка вже гасала по горах.
Цариця розридалася.
– Це моя донька, – схлипуючи, говорила вона. – Це моє любе дитя!
Тоді цар Іас наказав:
– Воїни й слуги мої! Відшукайте царівну і приведіть до палацу!
Коли воїни знайшли царівну Аталанту – так дочку називала цариця від першого дня її народження, – радість повернулася в палац.
Аталанта була щаслива, що в неї з’явилися батьки. Особливо вона полюбила матінку, яка не чула душі за нею. Цариця не залишала доньки ні на хвилину. Але стіни палацу для дівчини були затісні, адже вона звикла до волі.
– Мамо, дозволь мені ходити на полювання! Не бійся за мене!
Цариця розуміла, що втримати дівчину їй не під силу.
– Добре, доню, – погодилася вона, – але будь обережна. Ти ж знаєш, що в мене нікого дорожчого за тебе на світі немає.
Царівна, подібно до богині мисливства Артеміди, з луком і стрілами цілими днями пропадала в лісі й додому поверталася пізно ввечері, але завжди з дичиною.
Про мужність і спритність Аталанти незабаром дізналися по всій країні. Грецькі герої запрошували її на полювання.
Одного разу Аталанта з Ясоном і його друзями були запрошені героєм Мелеагром полювати на калідонського вепра.
Мелеагрові сповістили, що в їхніх краях з’явився страшний вепр, з бугая завбільшки. Він нищить усе навкруги: спустошує поля, вириває з корінням фруктові дерева, трощить хати, нападає на людей.
Почувши таке, Мелеагр оголосив на всю Грецію, що він збирає охочих піти разом на страшного звіра. На його заклик з’їхалося багато людей – кожен мав за честь полювати з героєм.
До міста Калідона прибули афінський цар Тесей; Ясон, котрий прославився в поході аргонавтів по золоте руно; відомий цілитель Асклепій; Пелей, батько славнозвісного Ахілла; сини-близнюки Єлени прекрасної, через яку багато років тривала Троянська війна; брат Мелеагрової матері та багато інших.
Серед прибульців вирізнялася дівчина в коротенькій спідничці, як і в Артеміди. Вона була озброєна луком і стрілами.
Герої її добре знали й шанували за спритність і вміння влучно стріляти. Вони вважали дівчину собі за рівню. То була Аталанта.
Зібравшись до гурту, всі пішли в ліс шукати вепра.
Це був знаменитий похід героїв. Молоді та сильні, вони були готові до нових подвигів.
Мисливці домовилися: хто перший поцілить і вб’є вепра, той забирає голову звіра як трофей. Тому серце кожного переповнювалося хвилюванням. Вони йшли мовчки, тихо ступаючи по лісовому моху. Враз під ногами в когось тріснула суха гілка. Мисливці насторожено зупинилися, прислухаючись, чи не налякали бува звіра.
У цю мить попереду загойдалися гілки і до них долинуло ревіння вепра, якого, мабуть, розбудив лункий тріск. Ще не встигли мисливці приготуватися, як перед ними з’явилося страховисько, але, побачивши силу-силенну озброєних людей, розвернулося і гайнуло в хащу.
Стріли, випущені навздогін, не поцілили вепра. Мисливці почали переслідувати звіра. Попереду всіх бігли Мелеагр і Аталанта. Вони перші помітили печеру.
– Поспішаймо, поки він не сховався у своєму лігві! – гукнув на бігу Мелеагр.
Вепр, добігши до печери, на мить зупинився, повернув до переслідувачів голову і роззявив свою страшну пащеку. Поруч нього уже був Мелеагр, замахнувся сокирою, але не встиг ударити звіра. Чудовисько раптом похитнулося й простяглося мертве на землі. У його шиї стирчала стріла. То була стріла Аталанти. Мелеагр добив вепра сокирою. А тут нагодилися й інші мисливці.
– Молодчина, Мелеагре! – вигукнув Ясон.
– Це не моя заслуга, – урвав його Мелеагр. – Я лише закінчив роботу, яку зробила Аталанта, це вона смертельно поранила звіра.
– Але я бачив, що ти вдарив його сокирою по голові! – несамовито кричав Іфікл, брат Мелеагрової матері.
– Не гніви мене, дядьку!
– Я бачив, що ти перший ударив сокирою, аж потім вепра поцілила стріла Аталанти. Я кажу правду! – наполягав на своєму Іфікл, бо йому не подобалося, що їх випередило якесь дівчисько.
Іфікл з-під лоба глянув на Аталанту, а вона наче й не чула його слів і не бажала йому відповідати. Дівчина повернулася, щоб піти собі геть. Іфікл розлютився і підняв її на глум:
– Диви, мовчить, наче язика проковтнула. Отже, це правда!
Мелеагр притримав Аталанту за руку.
– Не поспішай, – мовив він спокійно. – Ти перша поцілила вепра, тому голова належить тобі.
Аталанта лагідно усміхнулася до героя і тихо відповіла:
– Для мене це не важливо, я знаю, хто переможець, і того мені досить.
Іфікл наблизився до дівчини. У його очах була ненависть.
– Ти знаєш, як перемогла, га?! – тремтячи від люті, верещав він. – Зате я знаю, чому ти поцілила звіра першою!
Мелеагр, бачачи, як нестерпний родич досаджає Аталанті, вихопив з піхов меча й закричав:
– Геть, інакше я не ручаюся за себе! Я кажу, що перемогла Аталанта!
Але Іфікл не слухав і грізно наступав на дівчину.
– Стій, я кому сказав! – крикнув ще гучніше Мелеагр. – А то будеш мати справу зі мною, дарма, що ти мені родич!
– Мабуть, тебе поранила стріла Ерота, – засичав від люті Іфікл, – і ти закохався в дівчисько, а вдома Клеопатра з дітьми чекають на тебе.
Пополотнівши, Мелеагр кинувся на дядька. На якусь мить їхні мечі схрестилися. Іфікл був дужий воїн, але небіж був спритніший, він одним ударом вибив зброю із рук підбурювача і наніс йому удар мечем.
А потім, відрубавши голову вепрові, кинув її під ноги переможниці.
– Це тобі на втіху, смілива Аталанто! Ти вправно виконала свою роботу і перемогла гідно!
Повернувшись додому, Аталанта довго розмірковувала над тим, що трапилося з нею на полюванні. Їй справді подобався Мелеагр... Вона відганяла ці думки, а потім поклялася, що ніколи не вийде заміж.
Батьки дуже любили Аталанту й хотіли бачити її щасливою.
Якось Іас звернувся до царівни:
– Доню, троє царів сватаються до тебе.
– У мене є покровителька Артеміда, я дала слово. Хіба я можу порушити клятву, дану богині? Це вона завжди допомагає мені в полюванні.
Та батько не відступався від свого. Щодня він нагадував Аталанті, яка вона красуня, що всі царі Греції хочуть, аби вона обрала когось собі за чоловіка.
Нарешті Аталанта погодилася.
– Гаразд, – сказала вона батькам, – але знайте, кожний, кого я переможу в змаганнях, накладе головою!
Аталанта думала, що так вона зможе вибороти собі свободу і батьків не образить різкою відмовою.
Ця новина облетіла всю Грецію. Одразу ж багато хоробрих воїнів погодилися на небезпечний крок. Але, на жаль, це сватання коштувало їм життя. Після численних невдач закоханих у царівну юнаків не було сміливців, охочих випробовувати своє щастя.
Спливло багато часу.
Одного дня батьки сказали царівні, що із нею хоче позмагатися царевич Меланій. Аталанта лише знизала плечима:
– Хай спробує, – вона була впевнена в своїй перемозі.
У цей час у храмі Афродіти царевич перед статуєю богині благав:
– Афродіто, богине краси! Допоможи мені перемогти дівчину, яку я кохаю. Перед тобою юнак, котрий обожнює тебе! Зроби чудо, інакше я загину!
Царевич поглянув на статую і йому здалося, що Афродіта усміхнулася до нього. Раптом з її хітона скотилося на землю одне яблуко, потім – друге, за ним – третє. Яблука були одне краще за одне. Меланій на радощах сховав їх у пазуху, а потім, припавши губами до холодних мармурових ніг богині, прошепотів:
– Афродіто, слався у віках!
Наступного дня тисячі вболівальників зібралися на стадіоні. Вони нетерпляче спостерігали за тим місцем, звідкіля мали вийти Меланій і Аталанта.
На мармуровому троні сидів похнюпившись цар. Він здогадувався, чим закінчиться змагання, і сумував, що так і не діждеться спадкоємця трону.
Двоє молодих людей чекали початку змагань…
Аталанта була спокійна. Вона скоса поглянула на свого суперника. Меланій увічливо усміхнувся до царівни, наче до давнього свого друга. По команді вони стрімголов ринулися на арену стадіону.
Попереду на мармуровій колоні було написано: «Переможи!». Бігуни проминули її, потім – другу колону з написом: «Поспішай!». Аталанта побігла ще швидше.
Саме в цю мить перед нею покотилося золоте яблуко. То Меланій витяг його з-за пазухи й кинув царівні під ноги. Дівчина зупинилася, щоб підібрати його, – і юнак пробіг повз неї. Стадіон вибухнув ревом.
Аталанта, ховаючи яблуко, прискорила біг. Вона легко обігнала юнака і вже наблизилася до третьої колони з написом: «Розвертайся!», аж тут до її ніг прикотилося друге, ще краще яблуко. Царівна нагнулася за яблуком, і Меланій знову випередив її. Він вийшов на фінішну пряму і здавалося, що його не наздогнати. Але тільки не Аталанті! Під вигуки вболівальників вона стрілою полетіла вперед, обігнала хлопця, аж раптом перед нею з’явилося третє, найкраще яблуко, такого вона не бачила ніколи в житті! Аталанта не могла його не підібрати.
Ця затримка коштувала царівні дорого...
Юнак перший добіг до фінішу, а потім в його обійми потрапила й Аталанта. Так царевич Меланій став нареченим Аталанти.
Аталанта і Меланій жили довго й щасливо. Вони кохали одне одного.
Але горе не обійшло їхньої сім’ї.
Якось закохані блукали лугами й лісами. А коли припустив дощ, сховалися у храмі Зевса, щоб перечекати його. Та злива не вщухала. Щасливі молодята обнялися, щоб зігрітися, і так задрімали. Громовержцеві їхні обійми у храмі видалися блюзнірством. Статуя Зевса раптом заворушилася, задвигтіла. І з вівтаря на них вилетіло полум’я. Враз Меланій перетворився на лева, а Аталанта – на левицю.
Відтоді вони стали царями лісів і гір.


Зміст
Місто царя Кекропа 3
Європа 8
Кадм 15
Зет і АмфІон 20
Ніоба 23
Афродіта 26
Золотий трон 31
Оріон 35
Орфей та Еврідіка 40
Асклепій 44
ЦарицЯ Іо 47
Данаїди 50

Олімп

Мабуть, вам доводилося чути про Олімп. Це висока гора із засніженою вершиною, найвища в Македонії, що на півночі Греції. На тій горі, аж за хмарами, далеко від людського ока, жили боги. У тому райському куточку ніколи не в’янули квіти, а довкола них пурхали барвисті метелики. День і ніч у кронах вічнозелених дерев співали дивовижні птахи.
Спочатку світом правили Уран, бог неба, і Гея, богиня землі, а згодом – їхній син Кронос, бог часу.
Якось Кронос спитав матір:
– Мамо, чи довго я буду правити світом?
– Ні, – відповіла Гея, – ти заволодів троном свого батька хитрощами, а твій син забере в тебе владу силою.
Щоб цього не сталося, Кронос почав поглинати власних дітей, котрих народжувала його дружина Рея.
Одного разу Рея схитрувала: вона заховала свого сина Зевса в печері, на острові Криті, що в Середземному морі, а замість немовляти подала чоловікові камінь, сповитий у пелюшки. Кронос, нічого не підозрюючи, проковтнув той камінь.
На Криті жили курети, напівбоги. Рея доручила їм виховувати Зевса як справжнього вояка: він навчився стріляти з лука, їздити верхи, вправно володіти мечем і списом.
Змужнівши, юнак подався на Олімп і був там виночерпієм, частував богів вином і нектаром.
Якось Зевс домішав у вино такого чар-зілля, що Кронос відригнув усіх поглинутих ним богів – Зевсових братів і сестер. За те, що батько так повівся з ними, вони разом із Зевсом вирішили помститися йому.
Отож молодші боги пішли війною на старших.
Десять років точилася кривава війна. Здавалося, їй не буде кінця. Не допомогли навіть громи і блискавки, викувані для Зевса трьома гігантами – одноокими кіклопами. Тоді Зевс визволив із підземелля трьох велетнів – п’ятдесятиголових сторуких гекатонхейрів. Вони відламували цілі скелі й жбурляли їх на Олімп.
Кронос злякався, що все його царство загине під кам’яними брилами, і визнав свою поразку.
Здобувши велику перемогу, Зевс посів олімпійський трон.
Він ув’язнив у підземному царстві Тартарі всіх, хто воював на боці Кроноса, а на варті коло них поставив Гекатонхейрів.
Найголовніших богів на Олімпі було дванадцять: Гера, Деметра, Гестія, Аїд, Посейдон, Гермес, Аполлон, Артеміда, Афіна, Гефест, Афродіта і, звичайно, Зевс. Зевс, володар усього світу, бог над богами, подарував Посейдонові море,
Аїду – підземне царство, Деметрі – квітучу землю, Гестії наказав оберігати домівки смертних, а собі залишив небо.
Один із пророків провістив громовержцеві, що від першої дружини Метіди в нього народиться син. Він зможе скинути батька з трону. І щоб цього не сталося, Зевс проковтнув Метіду. Знайте, що ім’я Метіда означає «мудрість». Тож від зайвого розуму в Зевса почала нестерпно боліти голова.
Друга дружина, Майя, народила Зевсові сина Гермеса, котрий став вісником богів і покровителем торгівлі. Гермес мав сандалії з крильцями, що допомагали йому літати й швидко виконувати батькові доручення.
А дружина Лето народила Зевсові славнозвісних близнят: Аполлона й Артеміду. Аполлон був богом світла, покровителем наук і мистецтва, Артеміда – богинею тваринного й рослинного світу, покровителькою звірів. Увечері, після полювання, Артеміда знімала з себе срібні лати й грала на братовій лірі чарівні мелодії.
Останньою Зевсовою дружиною була богиня Гера – незрівнянна небесна цариця, яку він дуже шанував. Хоча це не заважало йому закохуватися в земних царівен. Коли в Гери з’явився первісток – синок Гефест, вона була в розпачі – хлопчик народився кволий та ще й кульгавий. Спересердя Гера скинула Гефеста з Олімпу. Той довго летів і впав у Егейське море, неподалік від вулканічного острова Лемносу. Там, у підводних печерах, Гефеста виняньчили й виховали морські богині, за це він викував їм небаченої краси золоті прикраси. Гефест став богом вогню й покровителем ковалів.
Зевс правив собі світом та й горя не знав, але клятий головний біль з кожним днем надокучав усе дужче, аж здавалося, що голова ось-ось репне. Якось Зевс від нестерпного болю заволав:
– Гефесте, розколи мені голову!
– Та що ти, батьку, схаменися! Ти наказуєш мені вдарити тебе молотом по голові?!
Зевс не вгавав:
– Якщо ти мене любиш і не хочеш, щоб твій батько від болю з’їхав з глузду, зроби те, що я тобі наказую!
– О боги! – вигукнув Гефест. – Ви мої свідки, я битиму батька молотом не з власної волі – він мені наказує!
Гефест ударив Зевса по голові – тої ж миті на світ з’явилася Афіна, одягнена в лати й шолом. У руках вона тримала спис і щит.
Афіна, найулюбленіша дочка Зевса, була богинею мудрості й покровителькою добробуту. Вона завше захищала грецькі міста від ворогів і додавала сили героям.
Найвродливіша з-поміж усіх богинь – Афродіта – з’явилася з морської піни. Блакитноока Афродіта була богинею чарівливості, покровителькою кохання.
На Олімпі жили також дев’ять Зевсових дочок, богинь мистецтв: Кліо – муза історії; Евтерпа – муза ліричної поезії, Талія – муза комедії; Мельпомена – муза трагедії; Терпсіхора – муза танцю; Уранія – муза астрономії; Ерато – муза поезії про кохання; Полігімнія – муза урочистих пісень – гімнів; Калліопа – муза епічної поезії. Опікуном цих незрівнянних красунь був золотоволосий Аполлон.
Окрім богів, на Олімпі жили напівбоги. Це були земні діти, проте в їхніх жилах текла кров богів. Люди, пам’ятаючи про їхні добрі вчинки, прославляли та обожнювали їх.

Ошуканий Зевс

Іще давні люди розповідали, що безсмертні боги п’ять разів створювали людський рід. Перші на землі люди жили безтурботно й весело, майже як боги. Їх прозвали золотим родом, а період, у якому вони жили, – золотим віком.
Потім настав срібний вік. Люди срібного роду були немічні й слабкі розумом. Зевс їх швидко відправив у підземне царство і створив третій рід – мідний.
Люди мідного віку називалися пелазгами, від імені їхнього царя Пелазга. Це були люди-воїни, одягнені в мідні лати, з мідними списами й щитами. Тоді й плуги були мідні, й посуд. У четвертому віці – бронзовому – жив рід героїв-богатирів, тоді прославилися великі герої: Геракл, Ясон, Тесей, Персей.
П’ятий вік – залізний. Він триває і по сьогодні. У залізному віці жив давньогрецький сліпий співець Гомер, автор славнозвісних поем «Іліада» й «Одіссея», а також давньогрецькі драматурги-трагіки Софокл, Евріпід, Есхіл.
Ніхто з-поміж богів не дбав про людей так, як Прометей. Він подарував смертним людям вогонь і цим наблизив їх до богів: у них з’явилося світло, тепло, гаряча їжа. Прометей навчив людей виплавляти золото, срібло, мідь, приручати диких звірів, будувати кораблі й долати морські простори, відкрив їм таємниці лікарських трав.
– Ти, покровителю смертних, своїми науками тільки розбещуєш людей,– постійно картав його Зевс.
Але Прометей сміливо на це відповідав:
– Я не можу дивитися, як вони бідують – живуть у злигоднях і муках.
Зевс уже почав побоюватися, що Прометей, чого доброго, навчить смертних повстати проти нього.
– Ти своєю наукою тільки шкодиш моїй владі. Поглянь, вони вже виготовляють зброю, – гнівався Зевс.
– То лише для самооборони та для полювання, але ж я навчаю їх також орати землю, – стояв на своєму Прометей.
Такі суперечки виникали щоразу, коли Зевс довідувався, що Прометей тайкома від нього продовжує навчати людей різних ремесел. Але гнів громовержця вибухнув на повну силу, коли Прометей привселюдно, та ще й у присутності безсмертних богів, ошукав його. Це сталося на півострові Пелопоннесі, у місті Сікіоні. Там зібралися смертні й безсмертні, щоб вирішити, яка частина від забитих тварин повинна належати людям, а яка – богам. Прометею доручили розділити бика на дві рівні частини, а Зевс мав право вибору.
Безсмертні боги завжди їли амброзію та пили нектар, смак і пахощі яких простим людям були невідомі. Прометей знав, що боги полюбляють усе красиве й духмяне, тому вирішив зробити так: кращі шматки бичачого м’яса склав на велику тацю, накрив її шкурою, забризканою кров’ю, а на іншу тацю поклав кістки, прикривши зверху білосніжним жиром. Обидві таці Прометей поставив перед Зевсом. Праворуч від громовержця стали боги, а ліворуч – смертні люди.
– Прошу, наш повелителю, вибирай, – хитро примружившись, мовив Прометей.
– Прометею, – почав великодушно Зевс, – ти наймудріший серед богів, я знаю тебе як чесного воїна, ти допомагав мені побороти титанів. Ти завжди славився справедливістю. Я навіть знаю, що ти потай від мене допомагаєш смертним і що симпатії твої сьогодні на їхньому боці. Клянуся, що я дотримаю слова, даного нині. Відтепер людям належатиме те, що лежить на таці зі шкурою, а нам, богам, – те, що лежить на таці із жиром.
– Великий Зевсе, твоя воля – закон для всіх нас, – мовив Прометей.
Зевс підійшов до таці, на якій виблискував на сонці білосніжний жир, відгорнув його, а там – самі кістки. Обличчя громовержця враз спохмурніло, перекривилося від люті, в очах майнули блискавки гніву. Щоб оце його – бога над богами й людьми – ошукали! Як посмів так вчинити його друг і соратник Прометей!
– Гаразд, – мовив Зевс, – ти, Прометею, ще пожалкуєш про скоєне. Я заберу вогонь у людей, і нехай вони їдять м’ясо сирим! Нехай мерзнуть у своїх домівках!
І тоді я подивлюся, як житимуть сьогоднішні переможці!
Так і сталося.
Тоді Прометей, добре знаючи, яка кара на нього за це чекає, вирішив повернути вогонь смертним людям.
Богиня Афіна, яка шанувала Прометея, допомогла йому непомітно пробратися в кузню Гефеста. Він викрав іскорку з горнила й повернувся на землю. Роздмухавши вогонь, Прометей почав розносити його в людські оселі.
Відтоді, коли люди вбивали свійську чи дику тварину, вони м’ясо залишали собі, а кістки спалювали, приносячи їх у дар богам.




Скриня Пандори

Зевс не міг оговтатися від того сорому, якого набрався в місті Сікіоні, й жадав помсти. Довго думав і нарешті вирішив спочатку поглумитися над смертними,
а потім узятися і за Прометея. Він удався до хитрощів: викликав Гефеста й мовив:
– Викуй, сину, із міді дівчину. Я хочу подарувати її смертним людям, бо їм так тяжко живеться.
Багато днів і ночей трудився Гефест, а коли, стомлений, вийшов із своєї печери, в його руках була статуя дівчини-красуні, схожої на богиню.
Зевс оживив статую і, скликавши всіх богів на бенкет, оголосив:
– Я своєю волею відсилаю цю красуню смертним людям! А кожен із вас хай подарує їй від себе те, що вважає за потрібне: на щастя й добро.
Афіна подарувала дівчині сукню, наче виткану із променів сонця; Харити, богині краси й жіночності, принесли коштовності; Ори, божества пір року, уквітчали її запашними квітами; Афродіта наділила веселою вдачею; Гера – благородством; Артеміда дала силу і прудкість. Кожен із богів обдарував дівчину, тому її й назвали Пандорою. Звичайно, дівчина, наділена такою вродою й дарами, сама була надзвичайним подарунком для смертних. Зевс послав Гермеса з Пандорою на землю, просто до Епіметея, Прометеєвого брата, котрий жив серед людей.
Різну вдачу мали брати: Прометей, перш ніж щось зробити, завжди думав; Епіметей – навпаки: спочатку щось зробить, а потім думає. До того ж Епіметей був іще й боягузом. Прометей попереджав брата, щоб той ніколи не брав подарунків од Зевса, бо це добром не скінчиться. Коли ж Гермес з’явився у дворі Епіметея, того зразу охопив переляк.
– Здрастуй, Епіметею, – почав Гермес перший, – чого ти стоїш, як пень, я привів тобі красуню, це подарунок від Зевса.
Епіметей зрадів подарункові. А коли посланець полетів собі геть, до брата прийшов Прометей і каже:
– Чує моє серце: щось тут не так, не любить Зевс простих людей, цей подарунок принесе нам лихо.
Епіметей ще раз поглянув на Пандору й розгубився – перед ним стояла вродлива дівчина з чарівною усмішкою, сповненою добра та любові. Епіметей не послухав брата, завів Пандору до хати й радісно вигукнув:
– Будеш жити зі мною!
Невдовзі знову прилетів Гермес.
– Ось, Епіметею, від Зевса скриня, посаг Пандори. Тільки глядіть, не відчиняйте її без дозволу громовержця, – сказав він і, поставивши скриню в куток кімнати, подався на Олімп.
Епіметей і Пандора жили собі щасливо, горя не знали. Часом Епіметей задумувався над словами брата. Він боявся, що вони можуть справдитися, але Пандора завше була привітна, радісна – це заспокоювало.
Якось Пандора залишилася вдома сама. Її погляд вкотре зупинився на скрині.
«Що там може бути? – розбирала цікавість Пандору. – Мабуть, варто зазирнути!»
Пандора не втрималася, підняла покришку скрині – звідти щось вилетіло, ніби чорна хмара. То були людські нещастя, які покружляли по хаті й через відчинене вікно розлетілися по всьому світі. Вони поселялися в містах і селах, ніби пошесть, наздоганяли кожну родину, і відтоді життя людей ставало тяжким, нестерпним.
Зойкнула Пандора, причинила покришку скрині, але було пізно. Її охопив жах. Довго вона печалилася, ридала, але сльозами горю не зарадиш. У розпачі жінка не знала, що діяти. Коли раптом почула стукіт. Пандора подумала, що то повернувся її чоловік, відчинила двері, але Епіметея не було. Вона прислухалася – стукіт долинав із скрині, а згодом почула і приглушений голос ізсередини:
– Випусти мене, Пандоро, прошу тебе!
Пандора поволі відхилила покришку скрині, а звідти випурхнуло щось світле – й одразу заполонило жіноче серце. То Зевс разом із усіляким злом помилково запхнув у скриню надію. Зраділа Пандора, адже вона знала, що скоро в неї народиться донька від нетямущого Епіметея.
– Дякую тобі, Зевсе, що залишив нам хоч надію, – мовила вона й гірко заплакала.
Отож, коли весь світ занапастили зло, хвороби, брехня, зрада, страждання, саме тоді в людських душах поселилася надія і гамувала біль, додаючи людям сили й віри в майбутнє.
Потоп

Коли Пандора випустила зі скрині всяку нечисть, люди стали ненависними один до одного, злими, підступними, заздрісними.
Тоді Зевс вирішив остаточно знищити людство. Приводом для цього стала зустріч громовержця з Лікаоном, володарем Аркадії.
Лікаон – син царя Пелазга, ще донедавна славився як добра людина, найкращий правитель у Греції. У своєму місті Лікосурі він звів величний храм на честь Зевса. Лікосурці завжди були гостинні, привітні люди. Вони раз на два роки влаштовували спортивні змагання атлетів.
Сюди з’їжджалися гості з усієї Греції.
Після того злощасного дня, коли було відчинено скриню Пандори, в місті Лікосурі вже не відчувалося колишньої гостинності. Іншим став і сам Лікаон.
Отож, коли настав день спортивних свят на честь Зевса, до міста з’їхалися
атлети та гості. Зевсу також хотілося побачити, як люди проводять змагання на його честь. От він прибрав вигляду простолюдина і разом з натовпом прийшов до міста. Громовержець бачив на власні очі, як перед самісіньким носом прибулих гостей зачинялися двері будинків лікосурців.
Тоді Зевс вирішив будь-що потрапити до палацу.
Звичайно, Лікаон повинен був одразу, побачивши величну статуру прибульця, зрозуміти, хто перед ним. Та де там!
– Нехай усі гості ночують у лісі, а то від них у місті смердітиме, – наказав цар.
– Ліс – це домівка для звірів, – почав було говорити Зевс.
Та Лікаон його перебив:
– Здається, я тут цар, і мені вирішувати, де ночувати чужинцям!
Зевс спалахнув від гніву – і тої ж миті над ним з’явилося сяйво, яке зразу помітили слуги царя. Вони впали навколішки перед прибульцем і поклонилися йому.
– На землі царя Пелазга ніколи не падали й не падатимуть на коліна перед чужинцями, – розгнівався Лікаон.
– Царю наш, поглянь – це ж не простолюдин, а сам Зевс до нас завітав, – втрутився в розмову один із придворних, – не гніви його, краще пригости дорогого гостя найкращими стравами.
Лікаон наказав залишити незнайомця в палаці, але не з поваги до нього, а щоб ще більше принизити. Він наказав приготувати найгидкіші страви, які тільки можна було придумати, й запросив Зевса до столу.
Зевс звернувся до всіх присутніх у залі:
– Колись я шанував вашого царя за його гостинність, а зараз бачу: богиня Гестія відвернулася від цього дому. Хай буде так!
Із цими словами Зевс перетворив царя Лікаона та його п’ятдесятьох синів на вовків, які в ту ж мить чимдуж гайнули до лісу. А палац громовержець спалив своєю блискавкою.
Розлючений Зевс наказав Ноту, південному вітрові, закрити небо грозовими хмарами.
На грішну землю впала сильна злива. У страхітливій темряві раз у раз спалахували вогненні блискавки, які з неба жбурляв Зевс. Вода в річках, морях і океанах піднімалася все вище й вище – скоро вона поглинула все довкола: ліси і гори, луки і поля, міста і села, і, звичайно, людей.
Прометей був провидцем і задовго до потопу знав, що затіває Зевс. Передбачаючи, яку кару бог-громовержець готує для людей, він допоміг своєму синові Девкаліону побудувати величезний корабель.
Дружина Девкаліона Пірра та їхні діти позганяли на судно звірів і птахів – усіх по парі, запаслися харчами і приготувалися до найгіршого.
Дев’ять діб носило корабель молодого подружжя безбережними водами, аж поки не прибило до гори Парнас, дві вершини якої самотньо здіймалися над розбурханими хвилями, ніби привиди. Девкаліон і Пірра з дітьми випустили на волю всіх тварин і птахів, а самі почали просити богиню Геру:
– Велика царице неба, заступнице наша, благаємо тебе, розвій гнів нашого єдиного владики Зевса, нехай змилується над нами!
Переказала Гера прохання подружжя Зевсові.
Той мовив:
– Гаразд, хоч і набридли мені ці люди, я дозволяю Девкаліонові й Піррі продовжити рід людський. Але тепер прийшла черга страждати Прометею!
Невдовзі води увійшли в свої береги, хмари розвіялися, в небі засяяло сонце – знову розквітла земля. Девкаліон і Пірра справили жертву Зевсові й пішли в Дельфи, до оракула, щоб довідатися, що треба зробити, аби знову землю заселили люди. Тоді за оракула була богиня Феміда, вона разом із Зевсом вершила правосуддя на Олімпі й на землі.
Феміда відповіла якось плутано й багатозначно:
– Обличчя печальні, очі заплющені, киньте через голову не оглядаючись кістки матінки-землі.
Повернулися засмучені Девкаліон із дружиною до своєї домівки. Не знали вони, що робити, як витлумачити ті слова. Якось сиділо подружжя в гаю, слухало, як шелестить листя, милувалося соковитою травою, що росла в долині. Там колись було селище. Пірра побачила, як по камінню застрибали сонячні зайчики.
– Поглянь, – звернулася вона до чоловіка, – як виблискує на сонці каміння. Воно схоже на… воно тобі нічого не нагадує? Ходімо зі мною, я тепер усе зрозуміла. Колись батько мені розповідав, що в цій долині була велика битва й тут полягли хоробрі воїни, захищаючи рідну землю. Тут спочивають їхні кістки. Ось це каміння і є кістки матінки-землі.
Вони поспішили в долину. Девкаліон і каже дружині:
– Давай-но не озираючись кидати каміння через голову собі за спину.
І вони почали кидати через голову каміння. З каміння, яке кидав Девкаліон, народжувалися чоловіки, а з каміння, яке кидала Пірра, – жінки. Так знову землю заселили люди.
Девкаліон і Пірра збудували тут велике місто, де й жили щасливо. У них народилося ще багато дітей, які прославилися в світі як справжні герої.
Людський рід, що пішов від Девкаліона й Пірри, був четвертим і називався родом героїв-богатирів.

Прометей

Прометей, син богині Феміди й титана Япета, був у великій пошані на Олімпі. Це він з матір’ю допоміг Зевсові перемогти Кроноса і скинути в підземелля Тартар його ворогів. Та, на жаль, у Тартар потрапили за непослух його батько Япет і брат Менетій. Брату Атланту Зевс придумав іншу кару: він довічно повинен був тримати на собі небесне склепіння.
Після того як Зевс дозволив Девкаліонові та Піррі продовжити людський рід, його не залишала настирлива думка: «Тепер прийшла черга страждати Прометею».
Якось між Зевсом і покровителем смертних виникла чергова суперечка.
– Ти, Прометею, навчив простолюдинів різних ремесел, навчив добувати золото, срібло, мідь, а до богів тобі немає діла.
– Та вони ж ледачі, – розсміявся Прометей, – тільки те й роблять, що п’ють, їдять та байдики б’ють.
Зевсові не було чим крити. Образа та гнів переповнювали його:
– Ти, злодію, викрав з Олімпу вогонь, я тебе за це покараю!
– Я викрав іскорку вогню не для себе, а для нещасних людей, котрі зранку до ночі працюють до сьомого поту.
Зевс спересердя метнув у Прометея блискавку, але вона не могла дошкулити титанові. Тоді Зевс гукнув до своїх двох слуг:
– Сило і Владо, схопіть Прометея й відведіть на Кавказькі гори. А ти, Гефесте, прикуй його на віки вічні до скелі.
Сила і Влада йшли попереду, Гефест позаду – вони вели Прометея, закутого в такі важкі ланцюги, розбити які було до снаги лише Гефестові.
Вони простували землями Фракії, через річку Істр, яку зараз ми називаємо Дунай, через скіфський край.
А коли зупинилися на вершині Кавказьких гір, біля підніжжя яких вирувало море, в Гефестових очах блиснули сльози. Він любив Прометея за його мудрість та щедрість.
– Я знаю, Прометею, що ти не злочинець, – мовив Гефест. – Та не ображайся на мене, бо якщо я не виконаю Зевсів наказ, він мене скине в Тартар.
Коли Прометея приковували до скелі – здригалися Кавказькі гори, а Чорне море здіймало хвилі мало не до неба.
– Тут тебе ніхто не почує, хіба що вітер, – зареготала Сила. – Молися лише богам, благай милості в Зевса! Смертні тобі не зарадять!
Сказавши це, Сила пішов собі геть, за ним поплентався Влада. Гефест постояв трохи, підвів голову, щоб іще раз глянути на свого друга, а потім, похнюплений, подався додому.
Залишився Прометей на самоті. Лише дошкульні дощі, пекуче сонце та холодні вітри були його гостями.
Океаніди, дочки сивочолого бога Океана, дізнавшись про трагічну долю свого родича (адже їхня сестра була його дружиною), враз примчали до Прометея.
– Не журіться, мої любі! – мовив Прометей. – Мені вже нічого не страшно: я навчив людей лікуватися від хвороб, читати й писати, будувати житло, обігрівати його, дав надію на життя! Тепер мою справу продовжить Афіна.
Невдовзі з’явився Океан, його рідний дядько. Вислухавши Прометея, він помчав на колісниці до Зевса просити, щоб той змилувався над справедливим
і добрим покровителем людей. Але марно: Зевс і слухати його не став.
Океаніди, які не хотіли залишати Прометея самого, не вгавали:
– Чому ти такий, Прометею, про інших піклуєшся, а про себе не дбаєш?!
– Як мені дбати про себе? – відповів Прометей. – Мій рятівник ще не народився. Мине дуже багато років, аж поки прийде герой, котрий звільнить мене від цих залізних пут. Я знаю, що Зевс не буде правити світом вічно. Лише мені відомо, хто скине його з трону і як можна цього уникнути.
Долетіли ці слова до вух громовержця.
Тієї ж миті прилинув до скелі крилатий посланець Зевса. Хоч як намагався Гермес вивідати у Прометея велику таємницю, та йому це не вдалося. І повернувся він на Олімп ні з чим.
– Батьку наш! Володарю богів і людей! – мовив Гермес. – Прометей ладен усе життя бути прикутим до скелі, а правди тобі не скаже.
– Хай буде так, як він хоче, – гнівно вигукнув Зевс. – Я зруйную скелю, і його проковтне підземне царство Тартар, а коли через багато років я знову виведу його на білий світ, тут на нього чекатимуть іще страшніші муки. Щодня прилітатиме до нього мій орел і дзьобатиме йому печінку, аж доки хтось добровільно не погодиться піти замість нього в підземне царство.
Так і сталося. Тільки через багато століть Зевс підняв на білий світ скелю, до якої був прикутий Прометей, щоб той відкрив йому таємницю. Але Прометей був непохитний. Тоді Зевс наказав, щоб щоранку сюди прилітав орел, роздирав Прометею груди і дзьобав йому печінку. За ніч рани гоїлися, а вранці все повторювалося знову і знову.
Якось до Прометея долинули зойки. Невдовзі біля підніжжя гори з’явилася царівна Іо, обернена ревнивою Герою на телицю.
– Що мені робити, Прометею, – звернулася вона до страждальця, – ти все знаєш. Мало того, що Гера обернула мене на телицю, вона ще й наслала ґедзя, який життя мені не дає.
– Не тужи, – мовив до неї Прометей, – хоч і довго ґедзь ганятиме тебе по білому світі, але настане час, коли ти будеш царицею і в твоєму знатному роді з’явиться на світ величний герой Геракл. Він прийде й визволить мене. А ти правитимеш великим народом.
Отож одного гожого дня орел не долетів до скелі, до якої був прикутий Прометей. Стріла, випущена Гераклом, наздогнала орла – і той каменем упав у прірву.
Геракл розірвав залізні ланцюги й звільнив Прометея від віковічних мук.
Так зустрілися Прометей і Геракл.

Персефона

Деметра, богиня родючості й хліборобства, прикрашала землю розмаїтими квітами, деревами, встеляла її шовковими травами, а людям допомагала обробляти землю, збирати врожай. Деметра мала дочку Персефону, котру дуже любила.
Якось навесні Персефона разом зі своїми подругами океанідами збирали в лузі квіти. Вони водили хороводи, співали пісні.
Ніжний голос Персефони почув Аїд аж у темному підземному царстві. Він вийшов на білий світ і, побачивши вродливу дівчину, вирішив забрати її з собою. Аїд зробив так, щоб серед різнобарвних квітів з’явився тендітний нарцис, білосніжна квітка смерті. Тільки-но дівчина нахилилася, щоб її зірвати, як земля враз здригнулася, розступилася, і з безодні виїхав на золотій колісниці Аїд. Тримаючи лівою рукою віжки, він правою схопив дівчину й помчав геть. Персефона зрозуміла, що їй не визволитися з міцних обіймів, і почала кликати на допомогу. Чорні, запінені коні мчали щодуху й невдовзі зупинилися перед величезною скелею. Аїд ударив по ній списом – і вона розступилася. Колісниця враз зникла в мороці.
На тому місці, де коні зупинилися, Персефона випустила з рук квіти, які назбирала в лузі.
Першою, хто почув голос Персефони, була Деметра, її мати. Вона мерщій кинулася рятувати дочку.
Деметра розпитувала стрічних, чи не бачили вони стрункої дівчини з золотими розплетеними косами, але ті відповідали, що такої не зустрічали.
– Чи не чули її зляканого голосу? – не вгавала вона.
У відповідь усі заперечливо хитали головами. Деметра йшла далі. Уже минув дев’ятий день.
– Гекато, – мовила вона, – царице чаклунства й чародійства, покровителько нічних привидів і жахів, може, ти бачила мою доньку?
Вийшла Геката з печери й відповіла:
– Я чула розпачливий зойк, а коли вийшла, то вже нікого не було, щось чорне помчало в хащі.
Попрямувала Деметра туди, куди вказала Геката. Дійшла до скелі й біля підніжжя побачила зів’ялі квіти. Зібравши їх, богиня звернулася до Геліоса, бога сонця:
– Геліосе світлолиций, скажи мені, чи не бачив моєї доньки? Ти ж не забув, скільки разів я тобі допомагала?
Змилувався бог сонця над Деметрою й мовив:
– Сам Зевс розпорядився долею своєї доньки. Він віддав її в дружини Аїдові. Я бачив, як Аїд мчав на своїй чорній колісниці й міцно стискав Персефону в обіймах. Перед ними розступилася скеля, й чорний морок поглинув їх.
Почувши таке, Деметра подалася на Олімп.
– Зевсе, ти ж її батько, – дорікала вона, – як ти міг віддати нашу красуню в підземне царство? Я народила дочку, щоб її красою милувалися всі на білому світі.
Зевс мовчав, опустивши очі додолу, бо й справді саме з його дозволу Аїд викрав Персефону. Сердита Деметра спустилася на землю, і від її гніву вмить висохли води, зів’яли квіти, обсипалися плоди, полягли хліби. Голод запанував на землі. Людському роду знову загрожувала загибель.
Довго блукала Деметра, доки не прибилася до міста Елевсіна. Там, на площі, напившися з кринички води, сіла стомлена на камені й зажурилася. Невдовзі сюди підійшли дівчата з амфорами набирати воду. Вони побачили заплакану жінку в чорному й спитали, чим їй можна зарадити.
– Я родом з острова Крит, – мовила Деметра, – втекла від піратів і тепер блукаю світом. Якщо вам потрібна служниця, візьміть мене, я все можу робити.
Деметра дев’ять років виховувала синів царя Келея. Його родина жила в достатку і злагоді, а прості люди гинули від холоду й голоду.
І хоч кого Зевс посилав до Деметри, щоб умовити її зглянутися на людське горе, але та нікого не хотіла слухати.
Нарешті останньому із Зевсових посланців, Гермесу, Деметра сказала:
– Якщо повернете мою любу доньку, тільки тоді я знову заквітчаю землю! І люди знову приноситимуть жертви богам.
Прилетів Гермес у підземне царство.
– Аїде, – мовив він, – Зевс звелів, щоб ти повернув Персефону її матері Деметрі.
Нічого не залишалося Аїдові, як виконати наказ громовержця.
Вийшла Персефона з підземелля, із царства мертвих, і попросила Гермеса швидше віднести її до матінки. Той виконав це прохання.
– Якби ти, мамо, знала, чого я там натерпілася, – схвильовано почала Персефона, коли вже була в обіймах богині землі. – Довкола морок, ні з ким поговорити. Єдине, що дав мені Аїд на прощання, то це гранат…
Деметра спитала схвильовано:
– Доню, ти часом не з’їла граната?
– Ні, я по дорозі сюди лише надкусила його, він ще не спілий…
– Ой горенько, доню, що ти наробила! – вигукнула Деметра й заплакала. – Це був шлюбний плід. Тепер ти належатимеш не лише мені.
Повернулися Деметра й Персефона на Олімп. Зевс також зрадів поверненню доньки й навіть пожалкував, що сам віддав її, найпрекраснішу з дочок, своєму братові Аїду.
Але що сталося, те сталося.
Тільки богиня долі Мойра могла знати, як бути їм усім. Мойра визначила, що Персефона чотири місяці житиме в царстві Аїда й вісім місяців – із матір’ю.
Щовесни чарівна Персефона виходила з підземелля на білий світ, і скрізь, де вона проходила, розквітали квіти.

Аполлон і Дафна

Після потопу, коли води ввійшли в свої береги й закінчилися страждання Девкаліона й Пірри, поселився на землі страшний дракон Пітон, в якого паща була, як печера, а зуби – отруйні, зміїні. Коли дракон лютував, з його пащеки вивергався вогонь – тоді все навкруги нищилося й перетворювалося на попелище.
Люди почали благати богів урятувати їх від страховиська. Аполлон давно мріяв помститися Пітону, який колись за наказом Гери переслідував його матір Лето. Дракон ганявся за нею по всьому світові, поки та знайшла притулок на пустельному острові Делосі.
Там Лето й народила золотокудрого Аполлона.
Отож Аполлон дістався гори Парнас, де в печері поселився Пітон, натягнув
тятиву й поцілив смертельною стрілою прямо в серце дракона.
Закопавши велетенське тіло Пітона в Дельфах, Аполлон побудував храм, щоб там оракул віщував людям волю його батька Зевса.
Щоб замолити гріх, Аполлон найнявся до фессалійського царя Адмета
пастухом. Дев’ять років він чесно служив царю, потім повернувся в Дельфи, де мешкав постійно. А восени він сідав у свою колісницю, запряжену двома білими лебедями, й відлітав у країну гіпербореїв, батьківщину матері, землю вічного літа.
Якось, вертаючись додому, Аполлон побачив маленького хлопчика з крильцями на спині, котрий міцно спав у кущах. Аполлон одразу ж упізнав Ерота – сина Афродіти й Ареса, бога війни.
Аполлон вирішив покепкувати над малим бешкетником. Він підкрався до хлопця й забрав чародійні стріли. Аж раптом Ерот прокинувся. Його личко почервоніло від люті.
– Віддай мої стріли, – верещав він.
Аполлон лише посміхнувся:
– Навіщо вони тобі здалися? – мовив він. – Ти малий ходити на полювання. Віддай мені свої стріли, я вбиватиму ними драконів і всіляких зміїв. А в тебе хіба стане сили нап’ясти тятиву?
Розгніваний Ерот накинувся на Аполлона, щоб забрати стріли, але не подужав його, а той глузував далі:
– Маленькі діти не повинні гратися зі зброєю, бо можуть поранитись.
Ерот, стиснувши кулачки, знову і знову налітав на Аполлона.
Набридла Аполлонові ця забавка, він сміючись кинув на землю стріли:
– Забери їх собі, тільки не зиркай на мене так люто! У мене є свої золоті стріли й срібний лук.
Хлопець, зціпивши зуби, зібрав стріли й набурмосений пішов геть.
Так, Ерот був господарем тих чародійних стріл. Коли він влучав у когось стрілами із золотими наконечниками, той закохувався навіки, а в кого поціляв срібними, в того народжувалася ненависть до закоханого.
Отож Ерот полетів туди, де жив Аполлон, стрельнув стрілою із золотим наконечником і влучив просто в серце кривдникові, потім роззирнувся й побачив неподалік сплячу німфу Дафну. У неї він поцілив стрілою зі свинцевим наконечником. Прокинулася Дафна чимось стурбована, її серце сповнював страх. Вона виглянула з кущів і побачила Аполлона, котрий лагодив свій лук і наспівував якусь ніжну пісню.
Не встигла Дафна знову сховатися за гілки, як її помітив Аполлон і відразу ж закохався. Кинувши лук на землю, він побіг за вродливою дівчиною.
– Зачекай, німфо, – гукнув він, – не тікай! Я – Аполлон!
Але Дафна помчала, як вітер, скільки було сили.
– Німфо, не тікай від мене, – гукав навздогін Аполлон. – Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною! Ти навіть вродливіша за Афродіту!
Той ніжний голос ще більше налякав Дафну, не знаний досі страх гнав її геть від Аполлона. Навіть хащі, які загороджували дівчині шлях, не могли її зупинити. Враз вона добігла до річки Пеней, богом якої був її батько. Він наказував дочці ніколи не ступати у воду.
Дафна зупинилася як вкопана, потім у розпачі озирнулася.
Вона побачила, що Аполлон от-от наздожене її. Страх затьмарював очі німфі, й вона не помічала Аполлонової вроди.
– Тату, рятуй мене! – закричала вона.
Раптом її ноги почали вростати в землю, тіло тверднути, а руки ставати гілками. Коли Аполлон добіг до неї, на гілках уже з’являлося листя.
Засмучений Аполлон зірвав собі на пам’ять гілку і зробив віночок. Це був вінок із лаврової гілки, який він завжди носив на голові.
Відтоді переможців увінчують лавровими вінками.

Марсій

У Фрігії, що в Малій Азії, на березі річки сиділа Афіна. Хвилі котилися їй до ніг, і вона слухала, як шелестить од вітру очерет. Афіні так сподобалися ці звуки, що вона захотіла відтворити їх.
Богиня вирвала дві очеретини, зробила в них дірочки – так на світі з’явилася перша флейта. Афіна почала награвати на ній мелодії, які навіював їй вітерець.
Афіна так захопилася грою на флейті, що навіть не помітила, як замовкли ліси й поля – вони слухали її чарівну гру. І навіть не завважила, що до неї підкрався пастух Марсій. Лукавий чоловічок із цапиними ніжками, борідкою й ріжками підійшов так близько, що його потворна постать віддзеркалилася у воді.
Богиня побачила відображення на гладенькому плесі й сердито вигукнула:
– Хто насмілився заважати мені грати?! – і спересердя кинула очеретини в річку.
Пастух побіг за течією вниз і виловив очеретини, потім повернувся до себе додому, в гори. Відтоді в горах увесь час лунали звуки флейти, на які збігалися нереїди – морські німфи, зліталися птахи.
Загордився пастух, що може зачаровувати всіх своєю грою, й мовив:
– Хіба може Аполлон змагатися зі мною?!
Злякалися нереїди, почувши такі слова.
– Мовчи, – шепотіли вони, – не рівняйся до бога!
Але зухвалець тільки засміявся у відповідь:
– Аполлоне, великий майстре! Відомо: ти найкраще за всіх граєш на своїй золотій лірі. Прийди послухай, як граю я. Якщо ти переможеш мене у змаганні й зіграєш кращу мелодію, зроби зі мною, що хочеш!
Аполлон, почувши виклик, не забарився й прийшов зі своєю лірою.
Злетілися нереїди і принишкли між гілок дерев, вони боялися, що витівка Марсія може кепсько закінчитися.
– Я прийшов на твій виклик, – мовив Аполлон, – але прошу: забери свої слова назад, тоді нічого лихого з тобою не станеться.
Марсій глузливо мовив:
– Ти сам боїшся поразки, тому не хочеш змагатися.
Аполлонове обличчя спохмурніло.
– Гаразд, – відповів він, – хай музи нас розсудять.
– Якщо переможеш, – не вгавав Марсій, – можеш здерти з мене шкіру.
Невдовзі зійшлися ошатно вдягнені музи, в лаврових вінках. Змагання розпочалося. Першим заграв Марсій. Він грав натхненно. Усі зачаровано вслухалися в дивовижні звуки флейти. Коли Марсій закінчив гру, в нього був такий вигляд, неначе він уже переміг.
Заграв Аполлон. Струни враз ожили, й від звуків ліри все навкруги затремтіло – музика заполонила природу. А коли він заспівав, голос його зупинив навіть подихи вітру й течію річок. Музи були змушені віддати свої вінки переможцеві – Аполлону. Так безславно загинув зухвалий пастух, лукавий чоловічок з цапиними ніжками, борідкою й ріжками, бо Аполлон здер із нього шкіру.
З пролитих нереїдами сліз виникло джерельце. Воно й досі тече-дзюркоче, ніби сказати щось хоче. Те джерельце називають Марсій.


Гермес

А тепер розповімо про Гермеса, хитруна, котрий обвів навколо пальця Аполлона. Це була його найперша витівка, щойно він народився. Коли Гермес виліз зі своєї колиски й дістався Македонії, де паслися п’ятдесят Аполлонових телиць, він викрав їх і непомітно привів додому на Пелопоннес.
Дорогою хлопець зустрів одного старця і, щоб той нікому не проговорився, подарував йому телицю. Старець не знав, куди подітися від щастя. Та Гермесові той чимось не сподобався, а тому, пройшовши трохи, він перекинувся мисливцем
і повернуся назад.
– Я подарую тобі бичка й телицю, – повів мову мисливець, – якщо скажеш, куди подався хлопчисько зі стадом телиць.
– Він пішов он тим шляхом, – показав старець.
– Ах ти ж негіднику! – вигукнув Гермес. – Так ти мене зрадив! Ну, начувайся!
Гермес перетворив старця на німу скелю, щоб той більше ніколи не міг говорити. Потім погнав стадо до міста Пілоса. Там він узяв дві лаврові гілки, потер одну об одну і, розпаливши вогонь, засмажив двох телиць, розрізав на десять частин
і приніс їх у жертву десятьом богам, щоб вони його не переслідували.
Приховавши сліди жертвоприношення, Гермес решту худоби сховав у печеру, але заводив її туди задом, щоб сліди показували, нібито телиці виходили звідти,
а сам знову забрався в колиску.
– Я знаю, що ти накоїв, сину, – засмутилася Майя. – От побачиш, Аполлон вивідає всю правду, тоді начувайся! Невже ти не боїшся бога світла?!
– Я не боюся ні Аполлона, ні його влучних стріл! – гордовито мовив Гермес. – Я можу пограбувати навіть його храм у Дельфах – ото буде сміху!
Аполлон довго не міг знайти викрадених телиць. Навіть не зазирнув до печери, бо був упевнений, що їх там немає, адже сліди вели з неї.
Щоб не гаяти часу, Аполлон подався прямо до міста Кіліні. Знайшовши малого в колисці, бог світла мовив:
– Слухай-но, хлопчиську, якщо не скажеш, де мої телиці, я скину тебе в Тартар!
– Звідки мені знати, – не розгубився Гермес, – я вчора тільки народився.
Але Аполлон уже не хотів слухати ці побрехеньки.
– Вставай, малий злодюжко, ходімо до Зевса!
Гермес і не поворухнувся. Тоді Аполлон спересердя вихопив зухвальця з колиски й потряс ним у повітрі.
– Мерщій взувай свої крилаті сандалії!
– Опусти мене на землю! – репетував малюк. – Хіба я сказав, що не піду з тобою?
Невдовзі вони обоє стояли перед Зевсом. Звичайно, громовержець усе знав, тому наказав Гермесові повернути телиць.
– Швидше веди мене до своєї схованки! – сердився Аполлон. – Скільки часу я згаяв через твої витівки!
– Та годі тобі, Аполлоне, – мовив Гермес, діставшись печери, – не галасуй і не сердься на мене. Ходімо всередину.
Побачивши перед собою стадо телиць, Аполлон не витримав і розреготався:
– Зроду не бачив такого хитруна!
– Щоб між нами не було більше непорозумінь, я хочу тобі подарувати ось цей музичний інструмент, – по-дитячому лагідно усміхаючись, підійшов до Аполлона Гермес, і простягнув йому щось досі не бачене.
– Що це?
– Я зробив із панцира черепахи ліру, а як вона грає!
Гермес провів маленькими пальчиками по струнах – і полилися чарівні звуки. Аполлон дуже зрадів подарункові. Прощаючись, він мовив:
– Гаразд, я візьму цей чудовий інструмент, а щоб між нами не було неприязні, прийми в подарунок від мене всіх телиць.
Гермес ніколи не міг спокійно всидіти на одному місці. Посланець Зевса завжди шукав собі пригод: то він викрав тризуба в сивочолого Посейдона, то – меча у войовничого Ареса.
Його зухвальство дійшло до того, що він викрав навіть скіпетр, символ влади над усіма смертними й безсмертними, у самого Зевса. Та коли він пробрався до потаємної кімнати, щоб поцупити грім і блискавки, сталося щось неймовірне: перекати грому розбудили, а блискавиці освітили весь світ. Гермес утік з місця злочину й поклявся більше не гнівити батька.
Ніхто не міг змагатися з Гермесом у шахрайстві, хитрості й прудкості. Він, маючи крильця на сандаліях, міг дістатися іншого краю землі за мить.
Гермес був покровителем мореплавців, торгівців, котрі, зазвичай, були розумними, винахідливими, кмітливими людьми. Любив чабанів і опікувався ними з дитячих років.
Своїм чарівним жезлом він благословляв добробут, здоров’я і щастя.
Гермес замолоду брав участь у змаганнях атлетів – і, звичайно, рівних йому не було. Ось чому на стадіонах ставили статуї на його честь.

Арахна

Жила собі колись на світі вродлива дівчина Арахна, майстриня на всі руки.
Вона днями й ночами сиділа за роботою: то сукала нитки, то ткала. А ткала Арахна тонкими, як павутина, нитками. Тканина виходила легка, прозора. Дівчина гордилася тим, що ніхто з жінок не міг зрівнятися з нею в майстерності.
Якось, сидячи за роботою, вона прошепотіла:
– Афіно, навіть ти не зможеш зіткати такого полотна, як я!
Почула таке богиня, і її взяла злість. Багатьох жінок вона знала, котрі гарно ткали й не пишалися, а тут якесь дівча бере її на глум! Афіна у вигляді бабусі спустилася на землю. Через прочинені двері вона побачила дівчину, яка сиділа за верстатом і співала якусь веселу пісню. Постукавши, богиня зайшла в оселю.
– Здрастуй, донечко, гарна в тебе робота, – похвалила її. – Дай тобі бог здоров’я, й нехай здрастує також Афіна, наша вчителька й заступниця, вона навчила нас майстерно ткати.
Арахна глянула на бабцю скоса й розсміялася:
– Ти хочеш сказати, що вона найкраща ткаля? Хіба Афіна здатна виткати таке?
– Зачекай-но, доню, – мовила богиня, – не вихваляйся. Хіба може хтось перевершити богів? Твоя робота, що й казати, чудова, але чи можна її порівнювати з безсмертними творіннями Афіни?
Арахна недовірливо звела брови:
– Ти так думаєш, бабусю? – вона продовжувала ткати. – Прикро, що нас не чує Афіна, нехай би з’явилася, щоб позмагатися зі мною.
– Ти справді цього хочеш? – спитала бабця. – Я вже стара і маю чималий життєвий досвід, краще б ти, доню, не змагалася з богинею!
– А я хочу! – відрубала дівчина.
– То я перед тобою, – гордо мовила найулюбленіша Зевсова дочка, прибравши свого справжнього вигляду, – будемо змагатися.
Арахна зухвало глипнула на богиню, здавалося, дівчина зовсім її не боялася.
– Починай перша, – запропонувала вона богині, поступаючись місцем за верстатом.
Афіна зіткала кольоровими нитками картину з повсякденного життя: на полях невтомно працювали люди, хоробрі воїни обороняли рідне місто.
А на полотні Арахни були сцени з життя богів: безтурботного, ситого. Вона зобразила і війну богів за владу.
Дівчина, закінчивши ткати, зі страхом поглянула на богиню. Та, не довго думаючи, схопила полотно й розірвала його. Коли Арахна підбігла до богині, Афіна хльоснула її різкою по плечі – тіло дівчини враз стало чорним і маленьким. Воно мало велику голову і багато дрібних ніжок. Арахна перетворилася на павука.
– Така плата тим, хто насміхається і глузує з богів, – вигукнула Афіна. –
Тепер ти будеш безперестану плести павутину, а вітер шматуватиме її, тепер ти вічно плакатимеш над своєю долею.
З того часу Арахна від сорому ховалася по закутках будівель, між гілок дерев та кущів і плела там свою павутину. Така в неї була доля – усе життя вона годувалася мухами, які потрапляли в її плетиво.

Фаетон

Жили собі на світі дві сестри і брат: Селена – богиня місяця, Еос – богиня світанку і Геліос – бог сонця. Раннього ранку Еос літала по світу і розсіювала над землею з амфори джерельну воду. А діток у неї було видимо-невидимо: вітри й зорі на небі. Коли земля вкривалася вранішньою росою, Еос відчиняла браму золотого палацу, де жив Геліос, і звідти виїжджав бог сонця на золотій колісниці, запряженій чотирма крилатими кіньми. Один кінь був чорний, як ніч; другий – білий, як день; третій – вечорової барви; а четвертий – світанкової.
Тяжка була робота в Геліоса – освітлювати й гріти землю, давати життя природі. Він піднімався від одного обрію крутою небесною дорогою, а спускався ще крутішою – до іншого, прямував від сходу – до заходу. За обріями, казали, був кінець світу, заповнений океаном. Ним Геліос швидко повертався додому на ніч.
В Єгипті жив син Геліоса Фаетон. Якось заплаканий Фаетон прибіг до матері:
– Мамо, Епаф мене ображає, він каже, що Геліос – не мій батько.
– Фаетоне, не сперечайся з тим телепнем, хоч він і син цариці Іо, а розумом його батько, бог Зевс, обділив.
Якось Фаетон спостерігав, як батько піднімається в небо на золотій колісниці, і йому закортіло самому взятися за віжки, натягнути їх і відчути стрімкий біг найкрасивіших у світі коней. Коли Геліос повернуся додому, хлопець почав благати:
– Геліосе, якщо ти мій батько, дозволь мені завтра правити колісницею! Нехай царевич Епаф не дере свого носа!
Геліос заперечив:
– Ти ще малий, от підростеш…
– Ні, батьку, і зовсім я не малий – я сильний, – не вгавав Фаетон.
Геліос дуже любив свого сина, і йому було боляче дивитися на сумного хлопця.
– Гаразд, – мовив він, – завтра ти будеш правити колісницею, але дивися,
дорога на підйомі та спускові крута, а в зеніті такий охоплює страх, що навіть Зевс боїться туди добиратися. Не піднімайся високо, бо спалиш небо, і не спускайся дуже низько, бо спалиш землю.
– Тату, не хвилюйся, мати казала, що я гідний син Геліоса!
Уранці Фаетон побіг до колісниці, схопив віжки, хльоснув батогом коней, і ті стрімко помчали вгору. Скоро коні відчули, що ними править не Геліос. Вони замотали головами, заіржали. З їхніх ніздрів летіло полум’я, а з-під копит – іскри. Фаетон намагався втихомирити коней, щосили натягнув віжки, та це не допомогло. Долоні пекло від болю, ламало все тіло, а колісниця вже збочила з уторованої колії і стрімголов, наосліп мчала то до зірок, то різко спускалася вниз, до землі. Де колісниця пролітала низько над землею, все вигорало дотла: там утворилися пустелі й почорніла шкіра в людей.
Гею, богиню землі, налякали хлопчачі витівки, й вона звернулася до Зевса:
– Всевладний наш боже, цей хлопчисько спалить усю землю, прошу тебе, зроби щось!
Зевс, не довго думаючи, поцілив своєю смертоносною блискавкою в колісницю. Налякані коні раптово зупинилися, їхні ніздрі були роздуті, очі червоні, а хлопець випав із колісниці й упав у річку Ерідан.
Гірко плакала мати Клімена. А Геліос навіть не виїхав світити в небо, весь день оплакував сина. Аж тепер Епаф повірив, що Фаетон був сином бога сонця.
Як побачили Фаетонові сестри геліади, що вода поглинула їхнього брата, заридали-заплакали, а потім день і ніч ходили берегом річки вгору-вниз, у надії знайти його тіло. Здавалося, цьому не буде кінця, вони вже ледве трималися на ногах. Тоді Зевс змилувався над ними й перетворив їх на верб-геліад. Вони вкоренилися на високому березі й опустили свої довгі гілки, ніби коси, у воду Ерідану, по них щодня стікали їхні гіркі сльози. Відтоді вони стали називатися плакучими вербами.
І тепер щодня, коли просинаються Фаетонові двоюрідні брати-вітри, вербове листя шелестить, тремтить від болю й туги.


Зміст
ОЛІМП 3
ОШУКАНИЙ ЗЕВС 16
СКРИНЯ ПАНДОРИ 20
ПОТОП 24
ПРОМЕТЕЙ 30
ПЕРСЕФОНА 36
АПОЛЛОН І ДАФНА 43
МАРСІЙ 48
ГЕРМЕС 52
АРАХНА 56
ФАЕТОН 58