ТРОЯ
У далекі, незапам’ятні часи, коли на грецькій землі жили славетні герої, на азійському березі Егейського моря процвітало багате місто Троя – столиця Троади. Передісторія Трої розпочалася тоді, коли на великому острові Крит запанував нечуваний голод, бо за два роки не випало жодної краплі дощу. Голод почав морити людей. Чисельний загін критян на чолі із Скамандром – сином бога Океану – попливли шукати родючіших земель. Так вони дісталися берегів Малої Азії, що тоді потопали в буйній зелені.
– Ця земля стане нашою новою батьківщиною, – мовив Скамандр. – Тут ми збудуємо собі оселі й вівтарі для богів!
Вони принесли жертву Зевсу-покровителю й узялися до роботи. Скамандр був першим царем тутешніх поселенців, і навіть по смерті люди звеличували й обожнювали його. На честь сина Океану вони дали ім’я Скамандр ріці, богом якої він став, а олімпійські боги називали цю річку Ксант, що означало «жовті води».
Але засновником династії всіх троянських царів аж до Пріама, з яким і загинуло місто, був Дардан, син Зевса й Електри, дочки Атланта. Він створив на північному заході Фрігії велике царство Дарданію і підкорив собі народи, що мешкали по сусідству: азійські та європейські. Цар збудував столицю Дардан на березі вузької протоки, названої Дарданеллами. Це вже пізніше, коли царівна Гелла, мандруючи з братом на золоторунному барані до Колхіди, втопилася в протоці, її стали називати Геллеспонтом.
Місто Троя мало ще одну назву – Іліон, тому народну легенду й епос давньогрецького поета Гомера про Троянську війну й названо «Іліадою».
Трою-Іліон побудував Іл – син царя Троя, правнук Дардана. І відбулося це за дуже дивних обставин. Якось у Фрігії влаштували атлетичні змагання, і в усіх видах переміг Іл. Цар Фрігії визначив переможцеві нагороду: п’ятдесят юнаків і п’ятдесят дівчат та ще й на додачу корову.
– Ця корова священна, – мовив цар, – вона приведе тебе, юначе, туди, де ти збудуєш своє місто.
Щасливий Іл у супроводі юнаків і дівчат вирушив услід за священною коровою. Вона зупинилася на пагорбі Ати, богині ошуканства, лиха й помсти. Тут колись Ілів прадід Дардан хотів побудувати столицю, але злякався пророкування бога Аполлона. Той попереджав, що людей, які житимуть за мурами цього міста, спіткає велике горе.
Але це не налякало Іла. «Є ж міста без мурів, – сяйнула в царевича думка. – І в моєму їх не буде. Нехай богиня Афіна, захисниця міст, стане його покровителькою!»
Склавши богині жертву, Іл разом із п’ятдесятьма хлопцями й п’ятдесятьма дівчатами почав копати рів під фундамент палацу.
Раптом його заступ натрапив на щось тверде. То була дерев’яна статуя жінки, яка тримала в правій руці дротик – короткий спис, а в лівій – веретено. Іл звернувся до оракула, щоб той розтлумачив знахідку.
– Богиня Афіна мала подругу на ім’я Паллада. Вона загинула в бою з вини богині. Вшановуючи улюблену подругу, Афіна зробила цю статую, а щоб повсякчас пам’ятати про неї, веліла називати себе Афіною Палладою. Тепер знай: богиня оберігатиме твоє місто. Але якщо пропаде статуя Паллади – пропаде й місто! – пояснив оракул.
Іл побудував великий палац, акрополь і храм на честь Афіни. Місто роз­росталося й багатіло з року в рік. Коли ж Іл помер, царем став його син Лаомедонт, до якого був вельми прихильний Зевс. Громовержець звелів богам Аполлонові й Посейдону служити новому цареві, а щоб місто не захопили вороги, доручив звести довкола нього неприступні мури. Та за свої старання боги так і не діждалися від Лаомедонта дяки. Вони зачаїли образу на царя й незлюбили його місто. Справді, місто мало міцні й неприступні мури. Лише в одному місці можна було зруйнувати стіну – там, де працював смертний Еак, цар острова Егіна, дід славнозвісного героя Ахілла.
Пам’ятаєте, у міфі про подвиги Геракла розповідалося, як цей герой урятував від смерті царівну Гесіону, а батько її, жадібний і брехливий Лаомедонт, обдурив його і не віддав обіцяних чарівних коней. Тоді ж Геракл поклав собі при нагоді поквитатися з кривд-ником. Отож настав час, коли герой завоював Трою, убив лихого Лаомедонта, захопив у полон царевича Подарка. Гесіона вблагала Геракла звільнити брата й погодилася вийти заміж за його найкращого друга Теламона. Геракл змилостивився й проголосив Подарка царем Трої, нарікши його новим ім’ям Пріам, що означає – «звільнений під заставу».
Відтоді спливло багато часу. Пріам уже мав дуже велику сім’ю: п’ятдесят синів і дванадцять дочок. Якось його дружині, цариці Гекубі, наснилася страшна пожежа, що охопила все місто. Про цей зловісний сон вона розповіла Пріаму, а той, наляканий, одразу ж пішов до оракула.
– Призвідцем загибелі Трої стане ваш син, якого виношує цариця, – відповів оракул. – Щоб запобігти нещастю, треба ним пожертвувати.
Цариця не могла змиритися з таким вироком. Але цар, коли народився хлопчик, наказав чабанові Агелаю віднести немовля до лісу й залишити в диких хащах. Агелай так і зробив. Усе ж думка про те, що царевича роздеруть хижі звірі, не давала чабанові спокою. Він повернуся до маляти. І що ж він побачив? Ведмедиця годувала хлопчика своїм молоком!
«Це означає, що боги не хочуть його смерті!» – вирішив Агелай і приніс дитину до своєї оселі. Ім’я хлопчикові придумалося якось само собою. Агелай, виганяючи отару на пасовисько, щоразу наказував дружині:
– Не забувай про кошика!
Часто й дружина нагадувала чабанові:
– Пильнуй кошика!
А кошик, який слугував немовляті колискою, в тих краях називався «паріс». Ось так і виникло ім’я царевича.
Паріс зростав на горі Іда, вважаючи себе сином Агелая. Юний чабан був справжнім красенем, у нього навіть закохалася джерельна німфа Енона. Кмітливий, розумний, він мав неабияку силу. Коли в Агелая викрали биків, юнак сам відбив їх у злодіїв.

СУД ПАРІСА
Якось Еріда, богиня розбрату і сварок, щоб зіпсувати весілля Пелея (царя Фотії, що у Фессалії) і богині Фетіди, на яке її не запросили, поклала на святковий стіл перед Герою, Афіною й Афродітою золоте яблуко з саду Гесперід із написом: «Найпрекраснішій». Богині зчинили сварку, бо кожна вважала, що це яблуко призначене їй. Тоді Зевс вирішив розсудити богинь.
Отож одного дня, коли Паріс випасав биків на вершині гори Іда, перед ним з’явилися боги Гермес, Гера, Афіна й Афродіта.
Паріс, побачивши божественних гостей, злякався і хотів тікати, але Гермес зупинив його:
– Не бійся, юначе! Ми не заподіємо тобі зла. Ти єдиний смертний, удостоєний честі назвати найпрекраснішу з-поміж богинь. Усемогутній Зевс повелів, щоб ти вручив ось це яблуко одній із трьох.
– Але ж вони – всі три богині – надзвичайно вродливі, – пожвавішав Паріс. – Вони гарніші за будь-яку із смертних жінок.
– Але Зевс хоче, щоб саме ти вручив золоте яблуко найпрекраснішій із богинь.
Паріс зашарівся, але не встиг оговтатися, як до нього звернулася богиня Гера, наймогутніша богиня Олімпу.
– Поглянь на мене, – тихо мовила вона, – і слухай уважно. Якщо яблуко присудиш мені, я зроблю тебе володарем усієї Азії. Ти будеш найбагатшою людиною в світі.
– Парісе, – перебила богиня Афіна, – зваж: якщо ти віддаси яблуко мені, я зроблю тебе наймудрішим і найсильнішим леґенем серед людей.
– Юначе, – втрутилася богиня Афродіта, лагідно усміхнувшись і підійшовши до Паріса, – тільки-но я тебе побачила, то відразу зрозуміла, що ти найгарніший парубок на білім світі. Я можу одружити тебе з Прекрасною Єленою. Мабуть, ти чув про неї?
– Ні! Уперше чую, – знітився Паріс.
– Єлена, цариця Спарти, має божественну вроду, бо її батько – сам Зевс. Парісе, якщо ти присудиш яблуко мені, я зроблю все, щоб Єлена стала твоєю. Це в моїй владі, адже я – богиня кохання.
– Ти пропонуєш мені те, від чого я не можу відмовитися, – зрадів Паріс. – Вважай, що моє серце належить Єлені!
Так Паріс присудив золоте яблуко богині Афродіті.
Розлючені Гера й Афіна поклялися помститися хлопцеві.
Минуло кілька днів. На пасовисько прибули Пріамові воїни, щоб вибрати з царського стада найліпшого бика для змагань, які присвячувалися пам’яті наймолодшого царевича, якого всі вважали мертвим. Так сталося, що воїни вибрали найулюбленішого бика юного чабана. Юнак вирішив узяти участь у змаганнях, щоб виграти цього бика.
Паріс переміг у трьох видах змагань. Це вельми не сподобалося царевичу Деїфобові, який звинуватив хлопця в ошуканстві. Царевич вихопив меча й кинувся на Паріса, але той устиг застрибнути на жертовник бога Зевса. Там він почувався в безпеці.
– Царю! – вигукнув чабан Агелай, який прибув до міста разом із Парісом. – Не дай убити хлопця. Це твій син, наймолодший царевич Паріс. Пробач мені, але я не виконав твого наказу й не залишив малюка в лісі на розтерзання звірам.
– А як ти доведеш, що він мій син?!
– Ось цього дитячого мідного брязкальця буде достатньо для доказу?
Гекуба відразу впізнала брязкальце, що дала синові у день його народження. Вона заплакала з радощів і почала благати чоловіка пощадити їхню дитину.
– Гаразд! – твердо мовив Пріам. – Хай ліпше Троя стане руїною, але я збережу життя Парісові.
Так Паріс повернувся до рідної сім’ї й зажив щасливо й безтурботно. Усі радили царевичу одружитися, але він думав лише про Прекрасну Єлену.
Невдовзі до Трої приїхав цар Спарти Менелай, чоловік Єлени. За пророцтвом дельфійського оракула він мав розшукати могили двох співвітчизників, котрі загинули під час походу на місто славетного Геракла. Царевич Паріс допоміг Менелаю знайти могили героїв, і той на знак подяки запросив юнака до себе в гості. Царевич охоче прийняв запрошення й пообіцяв невдовзі прибути до Спарти.
Тим часом цар Пріам вирішив послати свого наймолодшого сина на острів Саламін.
– Там живе твоя рідна тітка Гесіона, – напучував царевича Пріам. – Уклонися цареві Теламону, вручи йому від мене багаті дари й попроси відпустити з тобою до Трої мою сестру. Я не бачив її уже багато літ і дуже скучив за нею.
З Парісом зголосився поїхати його двоюрідний брат Еней, син Анхіса, царя Дарданії, й Афродіти. Коли ж у гавані зібрався люд, щоб провести царевича в дорогу, в натовпі раптом пролунав несамовитий крик:
– Ця подорож принесе Трої нещастя!
То була царівна Кассандра – Парісова сестра. Вона мала пророчий дар, але ні батьки, ні мешканці міста не вірили жодному її слову. Таке прокляття наклав на неї Аполлон за те, що вона не відповіла йому взаємністю.
ВИКРАДЕННЯ ЄЛЕНИ
Дув попутний вітер – і корабель Паріса швидко плив, але не до острова Саламін, куди послав царевича батько, а до берегів Спарти, де царював Менелай. Це Афродіта, яка ні на мить не забувала про свою обіцянку Парісові, так спрямувала корабель.
До Менелая Спартою правив цар Тіндарей. Коли його дружина цариця Леда народила дівчинку, слідом за нею на світ з’явилося двоє лебединих яєць. Приголомшений Тіндарей одразу ж поспішив до оракула. Жрець бога Аполлона пояснив йому: «Окрім тебе, Леду також кохав Зевс. Щоб вона цього не запідозрила, він перекинувся лебедем, і вона підпустила його до себе. Тому й з’явилися ці два яйця. З одного народиться дівчинка, яка буде найпрекраснішою жінкою в світі, з другого – два хлопці, котрі стануть славетними героями. Піклуйся й люби всіх трьох – навіть дужче за рідну доньку Клітемнестру, адже виховувати їх тобі довірив сам громовержець. Але коли будеш видавати заміж Зевсову дочку, пам’ятай: її врода може розпалити криваву війну».
Дівчину назвали Єленою, нерозлучних братів-близнят – Кастором і Полідевком. Їх ще називали Діоскури, тобто два Зевсові нащадки.
Настав час видавати царівну Єлену заміж. До Спарти з’їхалася сила-силенна женихів. Раптом Тіндарей пригадав пророчі слова оракула і його охопив страх.
Царя заспокоїв Одіссей, цар Ітаки.
– Найкраще буде, якщо Єлена вийде заміж за Менелая, найвродливішого і найбагатшого леґеня, – мовив він. – Тоді й місто твоє завжди буде під захистом, адже в його брата Агамемнона величезне військо.
– Ти, Одіссею, прийшов сюди давати мені поради чи також просити руки Єлени? – поцікавився цар Тіндарей.
– Ні! Я прийшов запобігти лихові. За це проситиму тебе допомогти мені одружитися на Пенелопі, дочці твого брата Ікарія.
– Обіцяю допомогти! – погодився Тіндарей, і вони потиснули один одному руки.
– Тож слухай, що треба зробити. Нехай кожен, хто просить руки твоєї доньки, заприсягне, що змириться з вибором Єлени й надаватиме її обранцеві всіляку допомогу, якщо комусь заманеться відібрати в нього красуню.
Тіндарей прислухався до Одіссеєвої поради. Стоячи біля жертовного коня, усі женихи повторили слово в слово клятву, проголошену Одіссеєм.
Минуло багато часу відтоді, як відгуло бучне весілля Єлени й Менелая. У молодят народилася красуня донька, названа Герміоною. Здавалося, ніщо і ніхто не зможе затьмарити їхнього щастя. Та якось спокій у царському палаці потривожили два чужинці:
– Ми посланці царевича Паріса з Трої. Він просить тебе, царю, прийняти його.
Цар Менелай із дружиною вийшли назустріч Парісові, їх супроводжували Зевсові сини – Кастор і Полідевк.
Гордою ходою підійшов до царя й цариці вродливий юнак, схожий на бога. Коли Єлена зустрілася з Парісом поглядом, то відразу ж закохалася в нього, бо в цю мить золота стріла Ерота, сина богині Афродіти, поранила її жіноче серце.
Паріса вразила неземна врода Єлени. Він подарував цариці стільки коштовностей, що здивував цим усіх.
Під час бенкету на честь гостей Паріс вибрав слушну мить, коли цариця пішла до опочивальні сама, й завітав до неї.
– Послухай, Єлено, – прошепотів він, – я прибув сюди заради тебе. Ми разом поїдемо до мого міста Трої, й ти станеш моєю дружиною.
Чари богині кохання Афродіти зробили своє: Єлена вже забула про свій обов’язок перед Менелаєм.
– Я розумію, що роблю неправильно, – мовила вона знічено, – але нічого не можу з собою вдіяти. Я поїду з тобою! Лише благаю: захисти мене від гніву Менелая, сховай у своїй фортеці, у неприступному місті Трої.
Сім днів безтурботний довірливий Менелай частував гостей. Цар навіть не здогадувався, яке нещастя впаде на його голову.
Уранці на восьмий день Менелай мав поїхати на острів Крит провідати могилу свого батька.
– Люба моя дружино, – звернувся він до Єлени, – гаразд піклуйся про гостей, поки мене не буде, – не відмовляй їм ні в чому. А я швидко повернуся.
Єлена пообіцяла, але тільки-но чоловік відплив од берега, почала готуватися в далеку дорогу. Забравши з собою двох служниць, Єлена втекла з Парісом наступної ж ночі.
Корабель узяв курс на острів Кранаї, де вони й побралися. Відтоді його називають островом Прекрасної Єлени.
Після весілля Паріс і Єлена попливли на острів Кіпр, батьківщину богині Афродіти. Але довго там не затрималися. Їхній шлях лежав до островів Фінікії, згодом – до Єгипту. Паріс остерігався зустрічі з Менелаєм, тому й кружляв на кораблі морем, пристаючи то до одного берега, то до другого.
Трої подружжя дісталося тільки через місяць.
ПРИГОТУВАННЯ ДО ВІЙНИ
Менелай повернувся додому і, дізнавшись, що його дружину викрадено, вирішив помститися підступному Парісові.
– Готуймося до війни! – заволав цар.
Він розповів про своє лихо братові Агамемнону, і той зголосився не лише взяти участь у поході на Трою, а й залучити всіх, хто присягав біля жертовного коня надавати Єлениному обранцеві всіляку допомогу, якщо комусь заманеться її викрасти. Спершу брати поїхали до Нестора, царя міста Пілоса, найстарішого й наймудрішого серед усіх грецьких вождів. Нестор узявся готуватися до подорожі.
Братів підтримали майже всі правителі Греції. Але були серед них і такі, які вагалися, бо вважали справу безнадійною.
Одіссеєві, якого називали хитромудрим, добре жилося на острові Ітака зі своєю коханою дружиною Пенелопою і геть не бажалося залишати затишну домівку заради Єлени. Тим паче, що клятви він не давав. Обачливий Одіссей пішов до місцевого провісника, свого друга Галітерса, щоб довідатися, що його чекає в майбутньому.
Відповідь Галітерса була така: «Коли ти повернешся додому після цієї війни, тебе вже ніхто не впізнає. А повернешся ти не раніше, як через двадцять років».
Щоб не йти на війну, Одіссей прикинувся божевільним. Ця звістка миттю облетіла всю Грецію. Великий винахідник Паламед, син евбейського царя Навплія, розгадав наміри хитромудрого царя й переконав Агамемнона й Менелая разом поїхати на острів Ітака.
Коли вони прибули до Одіссея, той саме орав поле віслюком і волом і, на превеликий подив прибульців, засівав землю не зерном, а сіллю. Сторопілі гості наблизилися до Одіссея, але він удав, що не знає їх. Раптом до Пенелопи, яка стояла неподалік із маленьким сином Телемахом на руках, підскочив Паламед і вихопив з її рук хлопчика.
– Якщо ти, Одіссею, не підеш з нами на війну, то я вб’ю твого сина! – вигукнув він.
Одіссей змушений був скоритися, але надовго зачаїв злобу на Паламеда.
Уже всі грецькі вожді й герої поз’їжджалися. Не було лише Ахілла, сина морської богині Фетіди та фессалійського царя Пелея. І це всіх здивувало: адже саме Ахілл ніколи не оминав нагоди повоювати.
Ахілл мав неабияку силу. Фетіда, дочка морського бога Нерея, щоб зробити сина безсмертним і убезпечити від хвороб і поранень, ще змалечку загартовувала його тіло, занурюючи хлопчика у води ріки Стікс. Але п’ята, за яку вона тримала сина, не змочувалася водою, тож залишилася вразливою.
Виховував Ахілла славнозвісний кентавр Хірон. Він годував хлопця ведмежим мозком, щоб той мав світлий розум, мозком косуль, щоб мав прудкі ноги, давав їсти серце лева, щоб був витривалий. Уже в шість років син Фетіди й Пелея сам убив ведмедя. Хірон також учив Ахілла грамоти, астрономії, майстерності цілителя. Найстарша серед дев’яти муз Калліопа навчала хлопця красномовства. Нарешті настав час, коли мудрий кентавр сказав:
– Богосвітлий юначе, ти досяг у навчанні більшого, ніж я очікував! Тобі вчитель уже не потрібен.
Звістка про викрадення Єлени застала Ахілла в батьковому палаці, у місті Фтія. Тоді він мав лише п’ятнадцять років, а вже командував військом мірмідонців, походження яких було таке.
За легендою, бог Зевс, прийнявши подобу орла, викрав німфу Егіну й поселив на пустельному острові Енопія, що нині носить її ім’я. Там і народився в німфи від всевладного бога син, якого назвали Еак. Якось він побачив на стовбурі дуба тьму-тьмущу мурашок, от і попросив батька-громовержця перетворити їх на людей. Відтоді мешканці острова стали називатися мірмідонцями від назви мурашки – «мірмекс».
Фетіда не хотіла, щоб Ахілл брав участь у поході на Трою, бо знала, що він там загине. Та й Аполлон попереджав, що Ахілл довго житиме, якщо не воюватиме з троянцями.
Богиня вирішила переховувати сина у царя Лікомеда і, переодягнувши його в жіноче вбрання, відправила на острів Скірос. Там Ахілл жив серед дочок царя, де всі називали його жіночим іменем Пірра, тобто «руда», бо мав він довге вогненно-ясне волосся.
Коли віщий Калхас напророкував, що Трою греки зможуть зруйнувати тільки за допомогою Ахілла, усі кинулися на пошуки героя. Дізнавшись, де переховується хлопець, відрядили на острів Скірос Одіссея з кількома друзями. Прибувши туди, Одіссей став вимагати в царя Лікомеда видати їм Ахілла.
– Немає тут ніякого Ахілла, – заперечував цар.
– Дозволь, царю, ми його пошукаємо, – попрохав Одіссей.
Та, окрім дівчат, у палаці він нікого не знайшов.
– Справді, царю, тут його немає, але перш ніж поїхати звідси, я хотів би піднести твоїм донькам подарунки, – мовив Одіссей.
Принесли прикраси, заморські сукні. Серед різного краму були щит і спис. Розібрали дівчата, кому що подобалося, тільки Пірра нічого не взяла. Раптом за вікном почулися крики, брязкіт зброї. Рудоволоса дівчина схопила щит і спис і вискочила надвір.
Це Одіссей попросив друзів навмисне зчинити ґвалт у дворі, аби спровокувати Ахілла, бо знав, що той, як справжній герой, не стримається і помчить на допомогу вартовим.
Коли Ахілл прощався з царем Лікомедом, одна з його дочок, Даїдамія, потайки зронила сльозу. Ніхто не здогадався, що б це могло означати. Це була велика таємниця двох закоханих: Ахілла й царівни...
З острова Скірос Ахілл вирушив у Фтію. Старий цар Пелей пишався своїм сином. Він вручив Ахіллу найкращу в світі зброю, подаровану йому богами на весілля. Дісталися хлопцеві й безсмертні коні, яких цареві подарував Посейдон. Під оруду сина батько передав військо мірмідонців.
Фетіда прагнула відмовити сина їхати на війну й відкрила йому таємницю про вразливу п’ятку, але Ахілл і слухати нічого не хотів. Він розмістив мірмідонців на п’ятдесятьох кораблях і разом із найвірнішим другом Патроклом вирушив до гавані міста Авліди, що в Беотії.
Серед видатних героїв, які погодилися взяти участь у поході, був Аякс із острова Саламін, син царя Теламона.
У вузькій протоці біля острова Евбея зібралися на кораблях усі ахейські вожді зі своїм військом (ахейцями називають усіх греків за назвою найбільшого грецького племені).
Тисяча двісті кораблів із тридцяти областей Греції прибули до Авліди. Звідти вони мали вирушити на Трою.
Об’єднаний флот очолив Агамемнон, який належав до великої династія царів і мав навіть скіпетр, викуваний Гефестом.
Троянське військо було малочисельним і значно слабкішим за грецьке. Але троянців захищали неприступні мури, а на чолі війська стояв видатний воєвода Гектор, син Пріама й Гекуби, завжди готовий пожертвувати собою заради батьківщини. За хоробрість його поважали не лише друзі, а й вороги.
Другим серед героїчних захисників Трої вважався безстрашний Еней, син богині Афродіти.
Якщо Гектор був опорою міста Трої, то Еней – душею троянців. Його повсюдно опікувала безсмертна мати.
ЖЕРТВА ІФІГЕНІЇ
Ахейці двічі вирушали з Авліди й спрямовували свої кораблі до Трої. Перший похід був невдалий. Агамемнон вважав, що флот має повести Ахілл, оскільки богиня Фетіда не залишить свого сина в біді. Але іншої думки була Ахіллова мати. Вона не хотіла, щоб син потрапив до Трої, тому спрямувала флот до Місії, де царював Гераклів син Телеф.
Ахейці висадилися на сушу й, гадаючи, що це троянська земля, почали її спустошувати й грабувати.
Битва була нерівна. Цар Телеф у двобої з Патроклом поранив його в руку, але другові на допомогу поспішив син Фетіди. Ахілл списом поранив Гераклового нащадка в ногу й змусив його відступити.
Дізнавшись зрештою, що це не Троя, ахейці покинули землі царя Телефа.
Страшна буря, яка застала флот у відкритому морі, зруйнувала плани ахейців і змусила їх повернутися додому. Залишки флоту прибило знову в Авлідську гавань.
Минуло два роки, як Паріс викрав спартанську Єлену. Здавалося, всі пристрасті вгамувалися. Одначе не міг заспокоїтися Менелай. Він їздив від одного царя до іншого й умовляв відновити похід. Але ніхто не міг показати їм шлях до Трої.
Тільки Одіссею було відомо, що Телеф, одружений на дочці Пріама, знає цей шлях. Але ж він зачаїв на ахейців образу.
Тим часом Телефа мучила рана й він мусив приїхати до Мікен, де царював Агамемнон, оскільки провісник повідав йому: «Тільки той, хто завдав тобі рани, зможе її залікувати».
Агамемнон гостинно зустрів гостя, посадив за стіл, а потім розпитав, що його привело до Мікен. Гераклів син попросив, щоб цар покликав Ахілла.
Ахілл на виклик головнокомандувача не з’явився. Він не хотів допомагати Телефу, котрий поранив у битві його найкращого друга Патрокла.
Тоді кмітливий Одіссей зішкріб із вістря Ахіллового списа трохи іржі й посипав рану Телефові.
– Невдовзі ти одужаєш, – мовив він, – а тепер твоя черга показати нам безпечний шлях до Трої.
– Гаразд, – погодився Телеф, – шлях до Трої я вам покажу, але воювати проти свого тестя не буду.
На цьому й домовилися.
Усе було готове до походу, але флот не залишав гавані вже багато днів. Стояла безвітряна погода.
– Як довго це триватиме? – перепитували ахейці один в одного.
– Мабуть, боги не хочуть нам допомагати, – говорили інші.
– Нам треба розходитися по домівках! – вигукував дехто.
– Запитаймо нашого віщуна Калхаса: що він порадить?
Калхас не забарився з відповіддю.
– Богиня Артеміда, – мовив він, – давно гнівається на Агамемнона. Вона частенько виконувала його прохання, але жодного разу він не підніс їй жертви. Цар дуже її розлютив, коли убив оленя і вихвалявся, що з такої відстані навіть Артеміда не влучить. Терпець Артеміді геть увірвався, коли він убив її улюблену козулю. Тоді ж Агамемнон присягнув, що принесе богині в жертву те найкраще, що народиться в його царстві. Повернувшись із полювання, цар довідався, що в нього народилася дочка Іфігенія. Тож нею Агамемнон повинен був пожертвувати, але й досі не виконав обіцяного. Якщо ж він нарешті виконає свою обіцянку зараз, Артеміда надішле вітер, який напне вітрила наших кораблів, і ми зможемо пливти до Трої.
Цар Агамемнон боявся, що його дружина Клітемнестра не витримає такого горя.
– Я на таку жертву ніколи не піду! Дочка – моя єдина радість! – спохмурнів він.
Але в голосі Агамемнона вчувалися нотки вагання, тому ахейці почали наполягати:
– Не підкоришся богині, – ми оберемо іншого головнокомандувача, який поведе флот!
– Оберімо мудрого Паламеда!
Для самолюбного Агамемнона це було великим ударом.
– Якщо вашим головнокомандувачем стане Паламед, тоді моєї ноги тут не буде!
– Я теж повертаюся додому, – занепокоївся Одіссей.
– Одіссею, не гарячкуй, – втрутився Менелай. – Я також не хочу, щоб нами командував інший. Але Агамемнон сам повинен прийняти рішення.
– Послухай, Агамемноне, – знову заговорив Одіссей. – Спершу я теж не мав бажання допомагати Менелаю. Але коли дав слово, то дотримаю його. Я сам батько і добре тебе розумію; але коли то воля богині, ми нічого не вдіємо. Напиши Клітемнестрі листа, щоб вона прислала Іфігенію начебто для заручин із Ахіллом. Але нехай царівна прибуде без матері.
– Якщо він не хоче, я напишу цього листа, – сказав Менелай. – Треба лише його підпис.
Що було діяти Агамемнону?! Він тремтячою рукою підписав написане Менелаєм по-слання Клітемнестрі. Листа відправили гінцем негайно.
Залишившись на самоті, Агамемнон довго журився. Потім схаменувся, узяв чистий аркуш паперу й написав: «Клітемнестро, не присилай доньки. Весілля не буде». Потому, покликавши іншого гінця, вручив йому таємне послання.
– Бери мою колісницю і мчи до Мікен, – наказав. – Віддаси листа цариці й мерщій повертайся в табір.
Менелай розгадав задум брата й, перестрівши гінця по дорозі до міста, відібрав послання. А через два дні Менелай сам прийшов до Агамемнона й розповів про те, як він перехопив таємного листа. Цар розгнівався, але Менелай присоромив його:
– Відтепер ти мені не брат! А ще звешся Великим Царем! Ти станеш посміховиськом для всіх ахейських вождів. Хіба пробачать вони, якщо похід, який може принести їм славу і багату здобич, зірветься?
Агамемнон був у відчаї і ледве спромігся вичавити із себе:
– Іфігенія – усе, чим я дорожу в житті!
Невдовзі прибула в Авліду донька Агамемнона в супроводі матері й двох подруг. Це ускладнювало здійснення задуманого.
Донька була щаслива, що незабаром одружиться з Ахіллом. Тільки герой ні слухом, ні духом не відав про це. Коли ж син Фетіди завітав до шатра, Клітемнестра одразу впізнала героя.
– Ми приїхали з донькою на прохання Агамемнона. Він написав нам, що хоче віддати її заміж за… – почала цариця.
– Хотілося б побачити того щасливця, – мовив Ахілл.
Клітемнестра зніяковіла. «Хіба він не знає?» – подумала вона.
Іфігенія зі слізьми на очах побігла до подружок.
– Що тут діється? Чого нас викликав цар? – розгубилася Клітемнестра.
– Не знаю, – відповів Ахілл.
Клітемнестра покликала слугу чоловіка, і той розповів усю правду.
– Я не допущу, – вигукнув Ахілл, – щоб цар прикривався моїм іменем! Не дам Іфігенію на поталу! Хай краще не буде походу!
У цей час нагодилася царівна.
– Я все чула, – тихо мовила вона. – Не побивайся, мамо, батько мене любить і нікому не дозволить скривдити.
Коли до них наблизився Агамемнон, Іфігенія кинулася йому на шию. Міцно обнімаючи й плачучи, вона примовляла:
– Тату, ти мене врятуєш?
Але цар мовчав.
– Знаю, що ти любиш її понад усе на світі, – втрутилася Клітемнестра. – Невже ти не зарадиш лихові?
– Ні! – сказав, наче відрубав, цар. – На мене ображена богиня Артеміда, бо я завинив перед нею.
– Ще не все втрачено. За тебе заступиться Ахілл, – мовила Клітемнестра.
– Заждіть! – раптом втрутилася Іфігенія. – Я сама піду на вівтар богині Артеміди. Я повинна допомогти ахейцям захопити неприступну Трою. Це справа не тільки їхня, а й моя. Хочу, щоб вони повернулися до Греції переможцями. Нехай їм дме попутний вітер.
– Іфігеніє, – знічено мовив Ахілл, – саме зараз я відчуваю, що втрачаю щось найдорожче. Я покохав тебе всім серцем за цей короткий час.
Іфігенія спалахнула від щастя, але стримала свої почуття і, попрощавшись з усіма, пішла за батьком.
Убита горем цариця сховалася в шатрі, щоб не бачити жахливого жертвоприношення.Вечоріло, коли до Клітемнестри прибіг вірний її слуга.
– Царице! – кричав він. – Сталося диво!
Клітемнестра вийшла з шатра. Повіяв свіжий вітер.
– Якби сталося диво, мені сказала б про це сама Іфігенія.
– Її забрала до себе богиня! Коли царівна підійшла до жертовника, ми потупили очі, щоб не бачити, як вона вмиратиме. Аж раптом почули: «Диво!» Коли підвели голови, побачили, що там, де стояла Іфігенія, тремтить олень. Калхас тоді промовив до нас: «Ахейці, богиня не хоче освячувати свій вівтар безневинною кров’ю шляхетної дівчини. Артеміда відправила Іфігенію в країну Таврів, де вона буде її жрицею. Гляньте: здійнявся попутний вітер. Тож вирушаймо на Трою!»
Країна Таврів, де поселилася Іфігенія, – це сучасний Крим, який греки називали Тавридою.




ПРОРОЧИЙ ЗНАК
Верховний вождь Агамемнон почав готувати військо до нового походу на Трою. Під великим платаном біля джерела ахейці перед виступом приносили в жертву богам биків. Раптом з-під коріння платана виповзла велика змія з червоною спиною. Вона піднялася по стовбуру вгору, до самої верхівки, де горобчиха годувала своїх восьмеро горобенят. Проковтнувши горобенят і горобчиху, змія враз закам’яніла. Віщун ахейського війська Калхас розтлумачив побачене так: «Це знак громовержця – дев’ять років Троя триматиме облогу, а на десятий рік місто впаде».
Спочатку флот вирушив на острів Делос, батьківщину Аполлона й Артеміди, щоб запастися харчами. Островом правив Аній, син Аполлона. Він гостинно зустрів Агамемнона й інших ахейських вождів. Цар мав сина і трьох дочок: Спермо, Елаїду та Ено. Дівчата служили жрицями в Діоніса. За їхні старання бог наділив царівен неабияким хистом: усе, до чого торкалася Спермо, оберталося на зерно; усе, до чого торкалася Елаїда, перетворювалося на олію; усе, до чого торкалася Ено, ставало вином.
Аній, як і Калхас, мав дар пророка. Він підтвердив, що Троя впаде на десятий рік. Цар запропонував ахейцям пожити в нього на острові дев’ять років.
– Ви будете жити в достатку завдяки здібностям моїх дочок. А на десятий рік пливіть, завойовуйте Трою.
– Ні! – твердо відповів Агамемнон. – Ми продовжимо похід!
Не повірив Агамемнон Анію, але все ж, боячись, що харчів, яких вони тут набрали, не вистачить на десять років, наказав Менелаєві й Одіссею викрасти трьох царевих доньок.
Діоніс, якому жриці служили вірою і правдою, вирішив урятувати їх од рабства. Коли Спермо, Елаїду й Ено завели на корабель, бог перетворив їх на голубок.
Голубками вони повернулися на острів Делос. Відтоді на Делосі обожнюють цих птахів.
Наступну зупинку ахейці зробили на острівці Неа. Цариця Хріса зі своїм флотом стерегла морські води біля Троади й вузької протоки Геллеспонт. Щоб завоювати прихильність цариці й продовжити плавання до Трої, ахейці мали принести жертву богині Афіні. Цей вівтар звів Ясон зі своїми друзями-аргонавтами, коли плив до Колхіди. Тут складав жертви й Геракл перед походом на Трою, щоб помститися Лаомедонту за образу.
Друг Геракла, фессалійський лучник Філоктет, знав, де знаходиться цей вівтар. Коли ахейці прибирали вівтар, зі старого зілля виповзла гадюка й ужалила Філоктета в ногу. Він мучився від болю, а друзі не знали, чим йому допомогти. Нарешті, за порадою Одіссея, ахейці покинули Філоктета на пустельному березі острова Лемнос. Дев’ять років довелося бідоласі страждати тут на самотині, аж поки ахейцям не напророчили, що Трої їм не взяти без стріл, скроплених отрутою Лірнейської гідри, які Геракл подарував Філоктету.
По дорозі до Трої, коли ахейці штурмували острів Тенедос, Ахілл убив його володаря – велетня Тена. Він запізно довідався, що Тен – син Аполлона. Тільки після скоєного герой пригадав материне напучування: «Будь обачним: не вбий ненароком Аполлонового сина. Бог тобі цього не пробачить нізащо!»
Перш ніж нападати на Трою, ахейці спробували залагодити суперечку мирним шляхом і відправили до міста на перемовини Менелая, Паламеда й Одіссея. Гостей приязно зустрів Антенор, радник царя Пріама. Почастувавши прибульців, він у супроводі своїх дванадцятьох синів відвів їх до царського палацу.
Першим заговорив Менелай. Цар Спарти розповів присутнім, як він гостинно приймав у себе вдома Паріса і, зрештою, чим той йому віддячив. Менелай вимагав повернути Єлену й коштовності, які Паріс також викрав.
– Скажи краще, як поживає моя сестра Гесіона?! – спалахнув Пріам. – За яким правом її утримують багато років у полоні на острові Саламін? Вимагаєте справедливості, а самі чините несправедливо.
– Ти маєш бути вдячним Гераклові, що він врятував твою сестру від смерті, а твій батько Лаомедонт обдурив його і не віддав обіцяної нагороди. Чи, може, ти забув, що Гесіона стала дружиною Теламона заради твого ж благополуччя?
Потім узяв слово Одіссей. Він виголосив палку промову, говорив мудро, проникливо. А на закінчення сказав:
– Мир – це хліб і сіль, любов і благодать, а війна несе безнадію і смерть! Давайте ж розійдемося мирно.
Декого з троянців слова Одіссея розчулили. Хтось навіть почав засуджувати Паріса, але втрутився Пріам.
– Я не віддам Єлени, – гарячкував цар, – вона – подарунок божий і не лише для царевича, а й для всієї Трої.
– Не віддамо! – загукали брати Паріса.
– Послухайте-но, – почав радник Антенор, – через безглузду примху царевича ми можемо втратити місто й погубити його мешканців.
Паріс і його брати ледь не спопелили радника гнівними поглядами. Той одразу замовк.
Наперед вийшов царевич Гелен, котрий, як і його сестра Кассандра, був наділений здібністю провіщати:
– Ми зметемо ахейців з нашої землі, а потім знищимо їхні міста. І тоді Троя стане ще сильнішою!
Це говорив не сам Гелен. Богиня Гера його вустами провокувала троянців на бій з ахейцями. Наперед із мечем вискочив Деїфоб, показуючи приклад своїм братам.
– Смерть ворогам нашим! – загукав він.
Та дорогу йому заступив царський радник:
– Не смійте! Горе всім вам, коли ви порушите святі закони гостинності!
На допомогу Антенору прибігли всі його сини.
– Зупиніться в ім’я богів! – гукнув Пріам до своїх дітей.
– Відступіть! – підтримав батька Гектор. – Не опускаймося так низько.
Антенор провів ахейців до корабля і, прощаючись із ними, сказав:
– Я захистив ваші права, а тепер мені час захищати свою батьківщину, якщо навіть це коштуватиме мені життя.
ПЕРШИЙ БІЙ
Коли ахейський флот причалив до берегів Троади, там на них уже чекали троянці на чолі з Гектором. Він вирізнявся з-поміж усіх сяючою зброєю і шоломом, прикрашеним султаном з кінського хвоста.
Агамемнон тим часом наказав війську негайно зійти з кораблів. Усі воїни знали пророцтво, яке попереджало: «Хто перший ступить на троянську землю, той перший і загине!»
Був серед ахейців Протесілай. Батько героя, цар Іфікл, відрядив його на війну разом з молодшим братом Подарком і сорока кораблями. Саме Подарк хотів вступити першим у бій, але його зупинив Протесілай.
– Я – старший, і боги мені вготували таку долю, – спокійно мовив він. – Мені суджено прославити наш рід, а ти після війни повернешся додому й доглядатимеш наших стареньких батьків.
Протесілай уже приготувався зіскочити з корабля на берег, та на мить затримався. Він раптом згадав свою молоду дружину Лаодамію, старого батька і свій недобудований дім.
Його випередив Одіссей.
Передбачливий цар Ітаки, перш ніж стати на землю, кинув собі під ноги щит. Стоячи на ньому, Одіссей почав голосно закликати до бою.
Протесілай, який стрибнув одразу за Одіссеєм, ринувся назустріч троянцям. Одним за одним падали мертвими захисники Трої. Відступив під натиском героя навіть Гектор. Та його довжелезний важкий спис усе ж смертельно поранив Протесілая.
Услід за Протесілаєм на берег, як мурашки, висипали ахейці. Розгорілася кривава битва. Мужньо захищали рідну землю троянці. Гинули сотнями воїни з обох сторін. Раптом Ахілл зустрівся у двобої з Кікном, сином Посейдона, котрий уже встиг покласти багато ахейців. Гектор сподівався, що той здолає Ахілла, але ні списи, ні мечі не могли виявити переможця. Тоді герої зчепилися врукопашну. Довго вони тягали один одного по землі, аж ось Кікн відчув, що перемога на боці Ахілла, і звернувся до Посейдона:
– Батьку, зроби так, щоб моє озброєння не дісталося Ахіллу!
Посейдон почув благання сина й перетворив його на великого білого птаха, який здійнявся високо в небо і зник. Цих птахів стали називати кікнами, або ж лебедями.
Ахіллова перемога надихнула ахейців, і вони величезною лавою пішли в наступ. Гектор зрозумів, що троянцям не витримати такого грізного натиску, і дав команду сховатися за неприступними стінами міста. Зачинились величезні фортечні брами, і троянці, забравшись на мури, зверху засипали ахейців стрілами.
Агамемнон радів цій перемозі, адже вони закріпилися на березі Троади. Перша битва завершилася, і ахейці зробили благородний вчинок, дозволивши троянцям забрати з поля бою загиблих героїв і поховати їх із почестями.
Наступного дня ахейці витягли кораблі на сушу. На узвишші звели шатро для Агамемнона. Звідси добре було видно все ахейське військо. По один бік від головнокомандувача розташувався табір на чолі з Ахіллом, по другий – табір на чолі з Аяксом. Одіссей поставив свій намет поруч із шатром Агамемнона, щоб бути поближче до того місця, де обговорювалися питання стратегії війни, адже з його думкою ахейські вожді рахувалися.
Коли отаборилися, Агамемнон скликав військову раду.
– Троянці виснажені, вони довго не витримають, – забувши про пророцтво, не вгавав Агамемнон. – Поки вони чекають на підмогу, нам треба діяти швидко.
Усі погодилися. Але ні перша, ні друга, ні третя спроби штурму не дали результату. Мури, зведені колись богами Аполлоном і Посейдоном, були неприступними. Стріли, мов чорні хмари, летіли туди-сюди. Вигідніше становище було у троянців, які стріляли з бійниць.
Ахейці збагнули, що легко міста їм не взяти, і вирішили заморити троянців голодом. Почалася багаторічна облога столиці Троади. Минав час, і ахейців самих почав доймати голод. Дедалі частіше вони згадували пророцтво, що доведеться їм тут страждати цілих десять років.
Інше пророцтво знали троянці: їхнє місто не загине доти, поки лишатиметься живим Троїл, наймолодший Пріамів син. Через п’ять років йому сповниться двадцять, і він стане сильнішим від самого Гектора. Про це пророцтво довідався й Ахілл. Він вистежив юного Троїла, коли той супроводжував сестру Поліксену до священного джерела. Царевич завчасно помітив Ахілла і стрімголов помчав на коні до вівтаря Аполлона, щоб знайти там захист; а царівна заклякла на місці й з переляку навіть випустила амфору з рук.
– Яка красуня! – вихопилося в Ахілла, і він мимоволі зупинився.
Та отямившись, Ахілл погнався за Троїлом. І коли той майже дістався вівтаря, спис героя наздогнав царевича. Довго оплакували троянці смерть Троїла, врешті змирилися з думкою, що на все є воля богів.
Невдовзі Ахілл полонив іншого Пріамового сина, царевича Лікаона, і віддав його в рабство своєму другові Евнею, сину Ясона й Гіпсіпіли, цариці острова Лемнос. Але троянцю вдалося втекти з острова додому.
Облога Трої тривала. Ахейцям, щоб якось виживати, довелося здійснювати походи на малоазійські міста, розташовані на берегах Егейського моря, а також у Фракії. Сам лише Ахілл захопив двадцять три такі міста. Та в одному поході він отримав гідну відсіч. Довго тривала облога міста Моненія – високі фортечні мури виявилися неприступними. Син Пелея уже хотів вертатися ні з чим, аж раптом з муру якась дівчина кинула яблуко, на якому було написано: «Не відступайте – місто незабаром здасться, бо вже закінчилися всі запаси води». Коли Ахілл увійшов до міста, дівчина на ім’я Пегаса призналася, що покохала його, ледь побачила з мурів. Великий герой залишився байдужим до дівочої вроди й не подарував їй своєї прихильності. Єдине, чим він їй віддячив, так це перейменував місто на її честь.
Подібне сталося під час взяття міста Метімна на острові Лесбос, коли царівна Пейсідіка тайкома вночі відчинила браму фортеці. Ахілл захопив місто, але не відповів дівчині взаємністю. Вона трагічно загинула.
Ахілл здійснив важливий похід на південний схід Тріади – до Фів. Мужньо чинили опір мешканці міста, царем якого був Еетіон, батько Гекторової дружини Андромахи. У нерівному бою загинули і він, і семеро його синів. Ахілл поховав царя з усіма почестями і насипав над могилою великий курган. Ахейці награбували безліч добра й полонили багато вродливих дівчат, серед них – Хрісеїду, дочку Хріса, жерця бога Аполлона, яка приїхала в Фіви, щоб відправити жертву на вівтарі Артеміди.
Ласою здобиччю для ахейців виявилася і Брісеїда, дочка Брісея, який був жерцем бога Діоніса. Дівчина потрапила до рук завойовників, коли впало місто Лірнесс. Коли ахейці ділили бранок, Ахіллу дісталася Брісеїда, верховному вождю Агамемнону – Хрісеїда.
На підмогу троянцям прибували різні народи: азійці, лікійці, фракійці, пеонійці. Тепер військо Пріама стало сильним, як ніколи.
Виснажені боями ахейці все частіше нарікали на несправедливість, яка панувала в їхньому війську.
– Коли закінчиться ця війна? – говорили одні.
– Ми ніколи не повернемося додому! – в розпачі повторювали інші.
– Вожді дбають тільки про себе! – казали треті.
– І трофеї забирають собі! – підтакували воїни.
Серед ахейських воїнів великим авторитетом користувався Паламед, який їх навчав не тільки військового ремесла, а й читати й рахувати, придумував різні розваги, щоб легше було терпіти злигодні війни. Коли стало сутужно з провіантом, Агамемнон послав Одіссея до Фракії, але той повернувся з порожніми руками. Тоді зголосився Паламед і невдовзі привіз звідти багато худоби, овочів і фруктів. Це зачепило Одіссея за живе. Він досі не міг пробачити Паламедові те, що той силою змусив його до походу.
Одного ранку ахейці вчинили обшук у наметі Паламеда і знайшли там багато золота, а також листа, якого начебто написав цар Пріам: «Я передаю тобі ці дари, Паламеде, як винагороду за твою неоціненну послугу». Паламеда звинуватили у зрадництві й стратили, закидавши камінням. Перед смертю він устиг лише сказати:
– Істино! Ти вмерла першою від мене!
Багато хто не вірив у зраду героя. Серед них були Ахілл і Аякс.
СУПЕРЕЧКА АХІЛЛА Й АГАМЕМНОНА
Якось до табору ахейців прибув жрець Хріс.
– Сину Атрея, Агамемноне, – звернувся він до головнокомандувача. – Прошу тебе, поверни мені любу доньку Хрісеїду. Я готовий віддати за неї багато золота й просити богів, щоб вони допомогли тобі захопити місто Пріама.
– Не треба мені, діду, твого золота! – зневажливо відповів Агамемнон. – Краще йди звідси з миром. Хрісеїду я тобі не віддам!
Ображений жрець, покидаючи ахейський табір, попросив бога Аполлона:
– Великий лучнику, покровителю мого острова! Якщо я гідний жрець твого храму, зроби так, щоб нащадки царя Даная дорого заплатили за мої сльози!
Аполлон почув благання жерця, схопив своє бойове спорядження і подався до ахейського війська. Він став неподалік кораблів і заходився засипати все живе смертоносними стрілами. Це страхітливе побоїще тривало дев’ять днів. Тисячі воїнів загинули з вини пихатого Агамемнона. В ахейському таборі спалахнув мор. Від хвороб вимерли сотні воїнів. Ніхто не знав, коли це горе скінчиться. Тоді Ахілл звернувся до війська з такими словами:
– Ми мусимо повертатися додому, інакше всі тут загинемо. Спитаймо віщуна, як нам бути.
– Щоб умилостивити бога Аполлона, – прорік віщун Калхас, – слід повернути Хрісеїду батькові та ще на додачу послати жерцю Хрісу багато худоби, щоб він здійснив жертвоприношення Аполлонові.
Агамемнон лютував:
– Затямте всі і ти, сину Пелея, – я не віддам Хрісеїди. Це дарунок ахейських вождів. Інакше, Ахілле, тобі доведеться віддати мені свою Брісеїду.
– Це ти, Агамемноне, затям! – спалахнув Ахілл. – Я прийшов тобі на допомогу з великим військом мірмідонців, а не ти до мене. Я заслужив свій трофей. Брісеїда мені люба, тому ти її не отримаєш! Інакше я заберу своїх воїнів і поїду звідси.
– Забирайся геть разом зі своїми мірмідонцями! Я тебе не тримаю! А Брісеїду в тебе відберу, щоб усі знали, хто тут старший.

Ахілл готовий був вихопити з піхов меча, але в цю мить чиясь невидима рука опустилася йому на плече. Ахілл зрозумів, що це була богиня Афіна.
– Ахілле, не гарячкуй, – тихо мовила богиня, – ти знаєш, як ми з Герою тебе любимо! Вирішуй суперечку словами, а не зброєю. Прийде час, і ти отримаєш утричі більше.
– Бачите, син Пелея хоче всіма командувати! Не вийде по-твоєму! – не вгавав Агамемнон.
– Можеш збиткуватися над ким завгодно, тільки не наді мною! – відрізав Ахілл. – Я не радив би тобі мірятися зі мною силою.
Вони довго сперечалися, аж поки Ахіллу це набридло і він пішов до свого шатра.
Агамемнон сприйняв це як свою перемогу. Він наказав Одіссею відвезти красуню Хрісеїду до батька, взявши на корабель сотню биків для пожертви, а через деякий час викликав двох оповісників і звелів:
– Приведіть до мене Брісеїду. Якщо Ахілл не віддасть дівчини, скажете йому, що я з воїнами прийду її відбирати силоміць.
Ахілл, побачивши біля шатра оповісників, одразу ж зрозумів, про що йдеться, і вирішив бути мудрішим.
– Підходьте ближче, не бійтеся, – звернувся він до прибулих, – це нехай Агамемнон мене боїться.
– Великий герою, ми – не своєю волею!
– Гаразд! Я не хочу кровопролиття. Патрокле, – погукав він, – приведи Брісеїду. Нехай ці двоє відведуть її до Агамемнона.
Тим часом Одіссей привіз до жерця Хріса його дочку.
– Принеси в жертву богові Аполлону цих биків, – залишаючи острів, мовив Одіссей. – Нехай він змилостивиться над ахейцями і зробить так, щоб не гинули воїни від моровиці.
Фетіда також не гаяла часу. Тільки-но Зевс повернувся на Олімп, вона схилила його на бік Ахілла. Втрутилася й Гера. Вона хотіла вивідати в Зевса його потаємні думки, на що громовержець відповів:
– Не сподівайся, люба, що я розкрию тобі мої заповітні помисли. Є такі справи, які я маю вирішувати сам.
Зевс довго не міг заснути, обмірковував, як допомогти Ахіллу. Нарешті він придумав. Громовержець викликав до себе бога сновидінь і мовив:
– Оніре, поспіши до сплячого Агамемнона й порадуй його: скажи, що боги погодилися допомогти йому розгромити Трою.
Оманний Онір поспішив до Агамемнона. Втілившись в образ старого Нестора, з думкою якого завжди рахувався син Атрея, бог сновидінь почав умовляти Агамемнона.
– Великий Атріде, прокинься! – казав він. – Коли доля стількох людей залежить він тебе, не можна спати. Вставай! Зевс сказав, що він на нашому боці. Нарешті Троя впаде.
Зрадів Агамемнон новині й наказав оповісникам скликати негайно всіх вождів на раду. Коли всі зібралися біля корабля Нестора, головнокомандувач розповів їм про свій сон і сказав:
– Я хочу перевірити бойовий дух воїнів і дізнатися, чи справді вони здатні воювати до перемоги.
ВЕЛИКА РАДА
За наказом ахейських вождів, ніби бджолині рої, висипали з наметів і кораблів нащадки Данаїв. Коли воїни збилися у величезний натовп, дев’ятеро оповісників почали заспокоювати їх. Агамемнон вийшов наперед і мовив:
– Ахейські герої, воїни бога Ареса! Зевс обіцяв допомогти нам взяти Трою, але війна триває десятий рік, а кінця не видно. До того ж троянцям надійшла могутня підмога. Наші дружини й діти змучилися нас чекати. Мабуть, боги залишили нас, повертаймося у свої сім’ї, на батьківщину!
Зчинився нечуваний лемент, і всі кинулися до кораблів, здіймаючи до неба куряву. Очманівши від радощів, вони силкувалися зіштовхнути кораблі у воду. Бажання повернутися додому було таке велике, що, здавалося, ніхто не зможе зупинити натовп.
У цей час з’явилася Афіна Паллада і, виконуючи настанови батька Зевса, сказала Одіссеєві, що війна закінчиться цього ж дня, якщо ахейці відновлять наступ. Одіссей сповістив про це інших воєвод, і ті швидко зібрали військо.
Був у війську один найзухваліший воїн, горбатий та ще й кульгавий чоловік, якого звали Терсіт. Він постійно галасував і ніколи не дослухався до думок вельмож, але завжди говорив те, що думав.
– Чого ти хочеш, сину Атрея?! – кричав він. – Скажи нам, чого тобі бракує? Чи в тебе мало жінок-полонянок? Чи в тебе мало золота? Досить знущатися з нас! Ахейці, годі його слухати, ну ж бо, їдьмо звідси. Навоювалися! А ти, Агамемноне, залишайся тут зі своїм багатством.
– Не базікай, Терсіте, – втрутився Одіссей. – Ми знаємо, що ти мастак говорити, а діла від тебе, нікчемо, ніякого!
Одіссей вдарив нещасного жезлом і звернувся до воїнів:
– Я не відмовляю вас їхати додому. І хто з нас цього не хоче?! Ми дев’ять років не бачили рідних. Але скажіть мені: хіба після багатьох років страждань можна повертатися додому з порожніми руками? Адже ми всі бачили ту змію в Авліді, що зжерла дев’ять горобців і потім закам’яніла. І Калхас провіщав, що тільки на десятому році ми пограбуємо Трою. Залишаймося тут, о мужні ахейці, й ми захопимо велике місто Пріама!
Слова розсудливого Одіссея змінили настрій воїнів і ахейських воєвод. Богиня Афіна Паллада вселила в їхні душі хоробрість. Агамемнон власноручно приніс у жертву Зевсові п’ятирічного бика. Поруч із ним біля жертовника стояли його брат Менелай, Нестор, критський цар Ідоменей і, звичайно, Діомед з Одіссеєм. Вони набрали в жмені ячменю і приготувалися до молитви. Верховний вождь підніс руки вгору й вигукнув:
– Усемогутній Зевсе, сину Крона, прийми цю жертву і додай сили, щоб я спопелив палац Пріама. Я знищу Гектора і всіх його воїнів ще до сходу сонця!
Зевс прийняв жертву, але тільки не прохання Агамемнона.
Невдовзі широке поле заповнили нащадки роду Данаїв. Кожну фалангу очолював воєвода. Між колонами виднілася висока постать Агамемнона.
Троянці також готувалися до бою. Зевс сповістив їх через вісницю богів, крилату Іріду, що Ахілл не буде підтримувати ахейців у війні. На радощах вони вийшли з міста й вишикувалися перед його неприступними мурами. Поруч з Гектором стояв його брат Паріс. На поясі в нього висів меч, за плечем – лук. Паріс раптом вийшов наперед і, піднявши вгору два списи, вигукнув:
– Хоробрі ахейці, нехай Зевс нас розсудить!
Обидва війська рушили один одному назустріч. Менелай, примітивши Паріса, помчав йому навперейми. Царевич раптом злякався спартанського царя й зник між шеренгами воїнів-троянців.
– Що ж ти ховаєшся за чужі спини?! Треба було думати головою, перш ніж викрадати Єлену! – присоромив брата Гектор.
– Гаразд, – відповів Паріс. – Скажи Менелаєві, що я з ним буду битися один на один. Хто переможе, тому й дістанеться Єлена. І нехай настане мир!
Гекторові сподобалося рішення брата. Він вийшов наперед і оголосив бажання Паріса:
– Нарешті закінчиться війна! Поки буде тривати двобій, нехай ніхто з обох сторін не втручається. Якщо хтось із них загине, це буде воля Зевса. Принесімо одного білого барана в жертву богу сонця Геліосу, другого – Зевсу.
На вежу Західної брами, звідки спостерігали за всіма подіями Пріам, Антенор і Єлена, піднявся троянський оповісник Ідей. Він виголосив:
– О великий царю, троянці просять тебе прийти. У двобої Паріса й Менелая визначиться, кому належатиме Єлена, а потім буде укладено мир.
Схвильований Пріам швидко спустився вниз, сів на царську колісницю й помчав до жертовника, де на нього чекав Агамемнон. Верховний вождь, звертаючись до бога Зевса і всіх олімпійських богів, оголосив умови двобою.
– Одні боги знають, хто з них переможе. Я дуже потерпаю за свого сина й боюся, що в мене не вистачить сил спостерігати за цим дійством, – мовив Пріам. – Краще я повернуся до священного міста.
Тільки-но Пріам від’їхав, як Одіссей і Гектор приготували два жеребки. Кинули їх у мідний шолом, щоб визначити, хто перший метатиме списа. Жереб випав на Паріса. Відміряли відстань, і суперники зайняли свої місця. Першим кинув дротика Паріс, і той відскочив від щита Менелая. Своєю чергою Менелай щосили метнув дротика і також влучив у щит супротивника, але пробив його і розірвав Парісів хітон. Той устиг відхилитися, і це врятувало йому життя. Менелай вихопив меча й щосили вдарив по шолому царевича. Але меч зламався навпіл, і цар шпурнув його геть.
– Зевсе, батьку, ти несправедливий! – вигукнув він.
Менелай не вгавав. Він кинувся на Паріса, схопив за кінського хвоста, що стирчав із шолома, звалив царевича й поволік по землі. Ремінець шолома смертельно здавив Парісові горло. Аж ось наспіла богиня Афродіта. Вона розірвала ремінець, і в руках Менелая залишився лише шолом. Він метнув його у бік ахейців. Хтось із воїнів підняв шолом високо вгору, щоб усі бачили. Менелай вкотре кинувся до Паріса. Але царевича знову врятувала Афродіта. Вона накрила його густим туманом і віднесла до опочивальні Єлени. Менелай не міг збагнути, де подівся Паріс. Він шукав його між троянськими шеренгами, але так і не знайшов. Нарешті вийшов уперед Агамемнон і мовив:
– Троянці, слухайте мене! Ми всі бачили, хто переміг. Тож віддайте нам Єлену й викрадене багатство і нехай настане мир!
Ахейці вигуками підтримали його. Але богиня Гера жадала загибелі Трої.
– Чим завинила перед тобою Троя? – спитав її Зевс. – Ти готова зжерти Пріама і всіх його синів, а також троянців. Твоя ненависть не згасає. Але роби, як знаєш. Колись і я тебе не послухаю і зруйную якесь твоє улюблене місто.
– Мої найулюбленіші три міста: Аргос, Мікени і Спарта. Можеш спопелити їх, якщо їхні мешканці тебе розгнівають. А тепер дозволь мені зруйнувати Трою!
КРИВАВА БИТВА
Зевс попрохав Афіну Палладу влитися в лави троянців і підбурити їх до нових атак. Афіна, прибравши подобу одного із синів троянця Антенора, миттю помчала до троянського війська, знайшла там уславленого лікійця Пандара, котрий не поступався в стрільбі з лука навіть Аполлонові, й прошепотіла юнаку:
– Поціль з лука в Менелая! Та не забудь після війни пожертвувати на мою честь сто биків.
Послухався ватажок лікійців і, помолившись Аполлону, натягнув тятиву. Стріла пробила панцир Менелая, але Афіна не дозволила наконечнику ввійти глибоко в груди. Рана почала кровоточити.
Так Афіна Паллада спровокувала відновлення війни, ставши на бік ахейців.
Боги й люди – усі змішалися в цій битві. На боці троянців бився бог війни Арес. Дім і Фоб, сини Ареса, навіювали воїнам-ахейцям панічний страх. Не обійшлося тут і без Еріди, сестри бога війни, яка, невидима, оскаженіло кружляла над військами, розпалюючи вогонь ворожнечі. Гинули воїни і вожді, царі й царевичі, великі герої. Помста за смерть своїх співвітчизників переросла в жорстоку бійню. Коли ж ахейці, маючи велику перевагу, просувалися все ближче до Трої, раптом з’явився срібнолукий Аполлон і вигукнув:
– Не відступайте, троянці! Тіла ахейців не камінні й не залізні. Та й Ахілл не б’ється серед них.
Почувши слова свого покровителя, троянці зібралися з духом і дали відсіч ахейцям.
Серед ахейців найдужче вирізнявся силою й відвагою Діомед, котрого воліла прославити Афіна Паллада. Пандар, побачивши, як Діомед вбиває одного за одним троянців, вирішив зупинити його. Він випустив стрілу, яка влучила воїнові в плече.
– Герої-троянці, подивіться, – вигукнув Пандар радісно, – я поцілив найдужчого ахейця!
Але син калідонського царя Тідея не впав. Він мужньо тримався на ногах, хоча біль мав нестерпний. Допоміг Сфенел, Діомедів візник, який обережно витягнув стрілу з його тіла.
Тим часом сюди примчала богиня Афіна.
– Бийся, Діомеде! Я наділила тебе надлюдською силою і відвагою! – вигукнула вона. – Ніхто тебе не здолає!
Діомед знову ринувся в бій. Він повергав усіх, кого зустрічав на своєму шляху. Загинули від його рук і обидва Пріамові сини – Ехемон і Хромій.
Забираючи їхню зброю і коней, Діомед раптом помітив Пандара, який мчав сюди на колісниці разом з Енеєм.
– Вони сильніші за нас, – мовив Сфенел, – тікаймо!
– Послухай мене: ти залишайся на колісниці, а я битимуся з Енеєм. Коли ж я переможу, то біжи по його коней. Вони не прості, а безсмертні. Їх колись подарував троянцям Зевс.
Діомед спішився. Еней також скочив з колісниці й, розмахуючи щитом і списом, вигукуючи погрози, приготувався до бою. А Діомед схопив каменюку, яку не змогли б підняти навіть двоє дужих чоловіків, і жбурнув її в Енея. Та, на щастя, вона влучила юнакові лише в ногу. Наспіла Афродіта, щоб урятувати пораненого сина, але Діомед не злякався навіть богині й метнув у неї списа. Він влучив Афродіті в руку, богиня зойкнула від болю і, залишивши сина лежати на землі, подалася на Олімп.
– Доню, не твоя це справа – війна, – розреготався Зевс, аж грім прокотився по небу. – Ти народжена бути покровителькою закоханих. Війна – справа Афіни й Ареса.
Тоді рятувати Енея помчав Аполлон. Але зухвалий Діомед не зважав і на нього. Він намірявся покінчити з сином Афродіти й забрати його зброю.
– Сину Тідея, – гукнув до нього бог-лучник, – схаменися! Облиш Енея. Не забувай, що між вами – смертними і нами – богами є велика різниця.
Діомед відступив. Аполлон відніс Енея на акрополь Трої, де боги швидко його вилікували.
Сфенел усе ж таки встиг заволодіти безсмертними кіньми й відігнати їх до ахейських кораблів.
Розлючений Аполлон розшукав бога Ареса й гукнув обурено:
– Хіба ти не бачиш, що коїть Діомед? Вгамуй його!
Войовничий Арес приєднався до Гектора й Сарпідона, Зевсового сина, воєводи лікійців. Ахейці під їхнім натиском змушені були відступити. У цій сутичці загинув Тлеполем, син Геракла й Астіохи, дочки царя феспротів. Але в останню мить до загибелі Тлеполем поранив Сарпідона списом у ногу.
Одіссей, побачивши, як мертвим упав на землю Гераклів син, вдерся в лікійські шеренги і уклав на місці сімох друзів Сарпідона. Раптом на його шляху виросла постать Гектора. Позаду нього стояв бог війни Арес.
Шестеро воїнів загинуло від рук троянського звитяжця, і становище ахейців знову стало хистким.
Занепокоєна богиня Гера помчала до Зевса. Вона вимагала, щоб Арес покинув поле бою. Громовержець послухався Гери й надихнув на бій богиню Афіну Палладу. Вона допомогла Діомедові поранити самого Ареса, і той, засоромлений, покинув битву.
ГЕКТОР І АНДРОМАХА
Гектор розумів, що сили троянців тануть, тому вирішив повернути на поле бою Паріса. Дорогою до палацу він перестрів схвильованих троянських жінок і заспокоїв їх. Потому розшукав матір.
– Мамо, – попросив царицю, – разом із жінками здійсни жертвоприношення у храмі Афіни Паллади, а я тим часом спробую умовити брата приєднатися до війська і розшукаю свою дружину. Можливо, це буде наша остання зустріч.
Проте богиня Афіна не прийняла дарів, принесених троянками, а відтак відмовилася стати захисницею їхніх чоловіків і синів.
Гекторові не довелося довго вмовляти Паріса.
– Моя рана вже загоїлася, – відповів він. – Я тільки одягну обладунки й наздожену тебе.
Гектору кортіло побачитися з дружиною Андромахою, але він ніяк не міг її знайти. Засмучений, він рушив до Західних воріт, коли раптом позаду почув голос:
– Любий, зачекай!
Гектор обернувся. Перед ним стояла дружина із сином Астіанактом на руках.
– Коханий чоловіче, хоробрість тебе погубить! Я боюся, що невдовзі стану вдовою. Від меча Ахілла загинули мій батько і брати. Матір погубила Артеміда. Ти мені – батько, мати і брат, ти – моя друга половина. Не залишай сина сиротою. Будь із нами, а військо направ до старої смоківниці, нехай захищає найслабкіше місце у фортеці, стіну, яку будував Еак, Ахіллів дід. Уже тричі воїни Агамемнона намагалися зруйнувати її.
– Моє місце попереду війська. Знаю, коли священне місто захоплять, настане велике горе для всіх троянців. Найдужче лякає те, що якийсь ахейський воїн забере тебе в рабство. Мене мучить думка, що там, на чужині, ти проливатимеш гіркі сльози, тяжко працюючи, і кожен заглядатиме в твої заплакані очі й глузливо казатиме: «Ось дружина Гектора, знаменитого троянського воїна». Краще загинути од руки ахейця, аніж чути твоє ридання.
Потім Гектор простягнув руки до сина. Але блиск шолома і пучок кінського волосся, що стирчав з нього, налякали хлопчика. Це розсмішило подружжя. Гектор зняв шолома, поклав його на землю, взяв на руки Астіанакта і підняв над головою.
– Зевсе, зроби так, щоб мій син був найдостойнішим серед троянців, став їхнім мудрим царем! Нехай – о безсмертні боги! – радіє його мати, коли він повертатиметься переможцем після кожної битви!
Гектор віддав сина дружині, поцілував її заплакані щоки, одягнув шолом і пішов. По дорозі він зустрівся з Парісом, разом вони влилися в бойові ряди троянців.
Великих втрат зазнавали обидва війська. Здавалося, кровопролиттю не буде ні кінця, ні краю. Віщий Гелен порадив Гектору викликати когось із ахейців на герць і в такий спосіб припинити криваву різню.
– Твій смертний час ще не настав, – запевнив він брата. – Ти, Гекторе, переможеш у двобою!
Гектор, виставивши довжелезного списа вперед, промчав уздовж рядів троянських воїнів. Він подав усім знак припинити бій. Те ж зробив і Агамемнон.
Тоді Гектор виголосив:
– Слухайте всі, що мені підказує серце! Я викликаю на поєдинок будь-кого з ахейців. Хто отримає перемогу, той нехай забере зброю переможеного, але тіло поверне землякам, щоб його поховали, як героя.
Першим зголосився Менелай. Але Агамемнон не хотів смерті свого брата, адже з Гектором битися було небезпечно.
Погодилися на герць дев’ять воїнів: Агамемнон, Діомед, обидва Аякси, Ідоменей, критянин Меріон, Одіссей, Евріпіл і Тоант.
Кинувши жереби до свого шолома, Агамемнон вигукнув:
– О, батьку Зевсе, зроби так, щоб жереб випав на Аякса або Діомеда, – нехай Гектор тремтить від страху!
Жереб випав на велетня Аякса, сина Теламона. Усміхнений герой вийшов уперед з гордовито піднятою головою. Серце в Гектора закалатало, але він не відступив. Аякс запропонував йому першим кинути списа. Але спис троянського вождя відскочив від велетенського щита Аякса. Метнув спис ахеєць і пробив щит супротивника. Гектор встиг ухилитися, врятувавшись від смерті. Підхопили герої свої списи з землі й знову метнули їх по черзі. Цього разу вістря Гекторового списа зігнулося об щит Аякса, Аяксів спис зачепив шию Гектора. Герой не зважив на кров, що виступила з рани, схопив величезний камінь, жбурнув щосили і влучив у щит Аякса. Теламонів син метнув у відповідь ще більшого каменя й також попав у щит супротивника, але удар був такий сильний, що Гектор звалився на землю. Аполлон, який стежив за двобоєм, допоміг троянцю швидко звестися на ноги. Герої вихопили мечі, але в цю мить з’явилися оповісники: Талфібій від Агамемнона та Ідей від Пріама.
– Зупиніться! – вигукнув Ідей. – Бій показав, що Зевс любить вас обох однаково. Невдовзі ніч, усім слід відпочити.
Двобій припинили. Герої сховали в піхви свої мечі й подали один одному руку.
– А тепер обміняймося подарунками, – запропонував Гектор, – щоб люди колись сказали: «Вони були справжніми воїнами і залишилися друзями».
Він подарував свого меча, оздобленого сріблом. Аякс вручив Гекторові пояс, облямований пурпуром.
Уночі ахейські вельможі зійшлися на раду. Мудрий Нестор напоумив їх звести величезну стіну, яка захищала б ахейське військо на відкритій рівнині.
Радилися і троянці. Усіма шанований Антенор наполягав повернути ахейцям Єлену разом із викраденими багатствами. Але Паріс не погоджувався:
– Я готовий віддати Менелаю всі його скарби, ще й своїх додам, але тільки не Єлену!
– Нехай буде так! – підтримав сина Пріам. – Уранці відішлемо Ідея до Агамемнона, щоб сповістив про наше рішення. Якщо ахейці не пристануть на нашу пропозицію, то проситимемо їх хоча б призупинити війну для поховання загиблих.
Коли Ідей повідомив ахейцям остаточне рішення троянських вождів, Діомед вигукнув:
– Не діждуться! Битимемось до перемоги!
– Послухай, Ідею, – мовив Агамемнон, – перекажи Пріамові, що ми даємо згоду лише на поховання мертвих.
Наступного дня троянці й ахейці снували по полю бою, розшукуючи своїх полеглих воїнів.
Ахейці ж не гаяли часу й за одну ніч звели з товстелезних колод неприступну стіну з баштами. Перед стіною вони викопали глибоченні рови.
А Зевс тим часом скликав до себе богів:
– Боги, слухайте моє веління: ніхто з вас відтепер не повинен допомагати ні троянцям, ні ахейцям. Хто ж не скориться, того чекає Тартар. Це, як ви знаєте, трохи глибше від підземного царства Аїда.
Перелякалися боги. Вони добре знали вдачу громовержця. А Зевс подався на гору Іда і там, умостившись зручненько, став чекати початку бою.
Рано-вранці два війська знову виступили одне проти одного. Зевс, не довго думаючи, спрямував у ахейських воїнів свою грозову блискавку. Для них це було страшне знамення. Троянці, як за командою, кинулися вперед, і нащадки Даная вдалися до втечі. Біда була тим, хто не міг швидко бігти. Гірка доля спіткала старого Нестора, коли стріла Паріса влучила в ногу його коня. Він просив допомоги, але ніхто старого не чув. Навіть Одіссей промчав повз нього. У цю мить спантеличеного Нестора помітив Діомед.
– Залазь швидше на мою колісницю! – гукнув він, не зважаючи на гнів громовержця. – У мене безсмертні коні!
Скочив Нестор на колісницю, забрав у Діомеда віжки і хльоснув коней батогом. Божественні коні рвонули з місця. Коли Гектор погнався за втікачами, Діомед щосили метнув у троянця списа, але влучив у візника. Засмучений смертю напарника, Гектор відступив. Цим скористалися ахейці і, розвернувши своїх коней, помчали навздогін. Здавалося, що зараз вони розтрощать Гекторову колісницю. Але Зевс пошпурив блискавку під ноги коням. Нестор з переляку навіть випустив віжки і вигукнув:
– Діомеде, Зевс вимагає, щоб ми тікали звідси!
– Ні! Нехай краще мене поглине земля, аніж я допущу, щоб Гектор гнав ахейців до моря.
Але старий його не слухав. Він уже розвернув колісницю.

ГЕКТОР ПЕРЕСЛІДУЄ АХЕЙЦІВ
Діомед тричі наказував Нестору розвернути коней для наступу. І тричі гримав із-під небес Зевс, показуючи, що сьогодні перемога буде за троянцями.
– Послухайте, троянці, дарданці й лікійці! Зевс на нашому боці! Уперед – через рів! Відтіснімо ахейців до моря і спалімо кораблі! – не вгавав Гектор. – Ця ніч буде остання для них на троянській землі!
Але можновладна Гера тайкома від інших богів допомагала ахейцям, надихаючи їх на бій. Найбільше відзначився Тевкр, брат великого Аякса, неперевершений стрілець з лука. Сховавшись за братів щит, Тевкр час од часу випростувався і пускав свої смертоносні стріли у троянських воїнів. І це тривало доти, аж поки він роздратував Гектора, убивши його візничого. Розлючений Гектор зіскочив з колісниці, схопив каменюку, щосили жбурнув її в хлопця і влучив йому в руку. Удар виявився таким сильним, що Тевкр випустив лук і скорчився від болю. Аякс прикрив брата щитом, а тим часом підбігли двоє ахейців, щоб забрати з собою пораненого.
Зевс додав нової сили троянцям, які вже билися біля укріплення ахейців. Під великим натиском ті були змушені тікати на кораблі і звідти відбиватися. Тільки владарка ніч, огорнувши все темрявою, врятувала ахейців.
Агамемнон зібрав вождів на раду.
– Ми втратили багато воїнів, – заговорив він. – Якщо Зевс хоче, щоб ми покинули троянську землю й повернулися додому, то так і вчинимо.
– Не смій таке казати! – перебив його Діомед. – Данайці не такі боягузи, як ти думаєш. Можеш сідати на свій корабель і тікати. Якщо навіть залишуся лише із Сфенелом, я битимусь до кінця, поки не впаде Троя.
Усіх підбадьорили слова Діомеда.
– Сину великого Тідея, ти мужній воїн і кажеш правду, – втрутився Нестор. – Однак Агамемнон зробив велику помилку, посварившись з Ахіллом. Без нього нам не перемогти.
Агамемнон пообіцяв повернути Ахіллові бранку Брісеїду, долучивши великі скарби, аби лиш той допоміг подолати троянців.
– А як повернемося на батьківщину, я віддам за нього заміж одну зі своїх дочок і подарую сім найбагатших міст.
Агамемнон послав до героя Фойнікса, Аякса та Одіссея, щоб вони переказали обіцянки, але син Пелея був невблаганний.
– Якщо Агамемнон віддасть мені все, що має, і навіть багатства єгипетських Фів, – глузливо відповів він, – я все одно не пристану на його вмовляння.
Наближалася північ, але ахейським вождям було не до сну. Вони поглядали в бік чужого табору, прислухалися до веселого гомону троянців. Мудрий Нестор запропонував:
– Нехай Діомед і Одіссей зроблять вилазку до троянського табору, щоб вивідати розташування війська, настрій серед воїнів, а потім приймемо остаточне рішення.
На півдорозі Діомед захопив у полон троянця Долона, який також мав завдання вивідати все про ахейців. Долон благав не вбивати його, за що порадив ахейцям викрасти у фракійського царя Реса коней, які бігали швидше вітру. Одначе це не врятувало йому життя.
Діомед доручив Одіссею викрасти коней, а сам, пробравшись до троянської застави, убив дванадцятьох воїнів і самого царя Реса, що міцно спали. Герой розходився так, що вже не міг зупинитися. Та нагодилася богиня Афіна й порадила йому відступити, поки троянці не довідалися про його подвиги.
На світанку Зевс послав Еріду, богиню розбрату, розпалити нову битву. Першими рушили ахейці й відтіснили троянців від кораблів, не відаючи, що для них на цей раз приготував володар Олімпу. Мужньо бився Агамемнон, багато троянців полягло від його рук, поки не поранив його в руку Коон, син Антенора. Головнокомандувач ахейського війська змушений був покинути бойовище.
Зевс робив усе, щоб виснажити ахейців. Багато воїнів вдалися до втечі. Тільки досвідчений Одіссей не відступав. Оточений троянцями, він бився, наче розлючений звір. Чотирьох здолав одразу, вбив хороброго Харопса, який бився пліч-о-пліч із братом Сокосом. Сокос, утікаючи від переслідування, поранив Одіссея списом у бік. Цар Ітаки з останніх сил кинув свого списа навздогін Сокосу, і троянець упав на землю мертвим. На крики пораненого Одіссея поспішили Аякс і Менелай. Аякс прикривав собою Одіссея, Менелай виніс його з бою. Аякс готовий був поквитатися з троянцями за скривдженого Одіссея. Але Зевс наддав хоробрості троянцям, і ті напосіли на Аякса з такою силою, що він змушений був відступити.
– Троянці, – вигукнув Гектор, – Зевс на нашому боці! Уперед через рів! Здолаймо укріплення й спалімо кораблі!
Бій був не на життя, а на смерть. Ані троянці не могли захопити ахейські кораблі, ані ахейці не могли відтіснити троянців. У цю мить у небі з’явився орел, тримаючи в кігтях гадюку. Раптом гадюка вжалила орла і той випустив її з міцно стиснутих пазурів просто на троянців. Віщун троянського війська Полідамант пояснив Гектору:
– Цей знак подає нам Зевс. Якщо орел не поніс гадюку своїм дітям, – значить, ми не повинні штурмувати стіну й палити кораблі.
– Міг би мені цього не казати, Полідаманте. Я не вірю в пророцтва і твердо знаю, що треба боронити свою батьківщину!
З цими словами Гектор помчав уперед, за ним з вигуками – троянці. Більшість із них дерлися на стіну й люто билися.
Ахейці не поступалися хоробрістю. Аякс і Тевкр, бачачи, як тяжко доводиться афінянам обороняти свої вежі, поспішили на допомогу.
Громовержець супроводжував поглядом Гектора аж до центральної брами. Під великим натиском троянців ахейці знову відступили до кораблів.
Зевс сидів на горі Іда й не приховував своєї радості, бо домігся того, чого хотів.
А Посейдон тим часом вирішив допомогти ахейцям. Він прибрав подобу віщуна Калхаса і, налаштувавши войовниче обох Аяксів, спрямував їхню силу проти Гектора.
Гера й собі вирішила долучитися до Посейдона. Вона хитрістю, за сприяння бога сну Гіпноса, приспала свого чоловіка. Афіна ж повела на бій головнокомандувача Агамемнона з військом. Шаленіли від завзяття обидва Аякси, Тевкр, Менелай і Антілох, син Нестора.
Гектору, Енеєві й Парісу не вдавалося стримати натиск ахейців. Найдужче лютував велетень Аякс. Він поранив списом Гектора, той упав на землю й випустив з рук списа й щита. Шолом упав йому з голови. Гекторові на допомогу примчали Еней, Сарпідон, Главк і Полідамант. Поранення Гектора для троянців стало великим горем.
У цю мить прокинувся Зевс.
– Я дав слово Фетіді, що прославлю Ахілла, тому й наказую всім богам не втручатися в мої справи! – сердито вигукнув він і, пославши вісницю богів Іріду до Посейдона, щоб той вгамувався, звелів Аполлону:
– Візьми мій щит і помахай ним перед ахейцями – це буде їм знак відступати. А Гектора підбадьор, щоб не припиняв штурму кораблів!
Аполлон, зраділий, подався до Гектора й надихнув його на нові подвиги. Натиск троянців виявився таким потужним, що стримати його було неможливо. Ахейці гинули один за одним. Тоді Аполлон з’явився перед ахейцями з егідою Зевса, подаючи знак до відступу. Гектор уже заволодів одним кораблем і гукав, щоб йому принесли вогонь. Це був корабель Протесілая, ахейця, що першим загинув на троянській землі. Дванадцятеро троянців, які намагалися з вогнем прорватися на корабель, загинули від важкого списа Аякса. Напруга бою наростала.
Тим часом Патрокл, сидячи в шатрі поруч із Ахіллом, соромив його:
– Якщо ти не хочеш допомогти ахейцям, то дай мені свій обладунок: може, троянці мене сприймуть за тебе й кинуться навтіки.
– Гаразд, – трохи повагавшись, мовив герой, – та гляди: коли відкинеш троянців від кораблів, не женися за ними до самої Трої.
Аякс, який захищав корабель Протесілая, не міг протистояти волі Зевса. Зливою на нього летіли стріли і дротики. Рука, що тримала щит, ослабла під безперестанними ударами, градом котився піт. Гектор мечем відсік вістря на списі Аякса. Той відступив, і троянський ватаг кинув палаючу головешку на корму корабля.


СМЕРТЬ ПАТРОКЛА
Перш ніж вогонь охопив корабель, на троянців, ніби буря, налетіли мірмідонці. Їх вів Патрокл у золотому обладунку Ахілла, їдучи в його колісниці. За візничого правив Автомедонт.
У цій борні найдужче постраждало військо лікійців, переслідуване Патроклом.
– Зупиніться, боягузи, – гукнув Сарпідон лікійцям, – я в двобої доведу, хто сильніший!
Він зістрибнув з колісниці. Патрокл теж спішився.
Засмутився Зевс, адже Сарпідон був його сином. Громовержець хотів був вивести героя з поля бою, але втрутилася Гера:
– Не смій! Так розпорядилася Міра, богиня долі. І навіть ти, владика всіх богів і людей, не маєш права щось змінити. Єдине, що ти можеш зробити, так це поховати свого сина.
Сарпідонів спис не поцілив у Патрокла, зате ахеєць не схибив. Невдовзі сюди примчав зі своїми воїнами Главк, щоб вивезти тіло загиблого. А Полідамант, Еней і Гектор прикривали відступ Главка.
Патроклу на підмогу прибули Аякс і Тевкр, сини Теламона і Гесіони, за ними рушили й інші воїни. Битва навколо мертвого героя точилася довго. Зевса втішило, що троянці так мужньо захищають тіло його улюбленця. Нарешті великий Зевс вирішив дозволити Патроклу забрати зброю Сарпідона, а Гіпносу і Танатосу наказав поховати героя з почестями на його батьківщині в Лікії.
Патрокл забув про настанови Ахілла й переслідував троянців аж до того місця, де стояв світосяйний бог Аполлон.
– Вертайся назад, мужній Патрокле! – наказав бог-лучник. – Не тобі судилося взяти Трою. І навіть не Ахіллу.
Послухав герой Аполлона й відступив.
Гектор стояв на колісниці біля Західної брами і вагався, чи йому сховатися за міцними мурами, чи наступати. Аполлон, прийнявши образ воїна, підбадьорював троянця на новий бій.
Патрокл тричі нападав на супротивників і щоразу вбивав по дев’ять воїнів. Але сил не стачило на всіх. Коли Патрокл учетверте встряв у бій, зненацька з’явився Аполлон і сильним ударом безсмертної руки зламав спис Патрокла, відібрав панцир і залишив його беззбройним перед троянцями. Цим скористався Евфорб і метнув у Патрокла спис, але герой не впав. Лише Гектор своїм списом смертельно його поранив.
– Нещасний дурню, – вихвалявся Гектор, – ти хотів захопити Трою і поневолити наших жінок! Ти вже помираєш, а я ще живий!
– Не ти мене здолав, Гекторе, – вигукнув з останніх сил Патрокл, – не ти! Це справа рук Аполлона. Таких, як ти, я б звалив двадцятьох. І не радій дуже, бо ще живий той, хто помститься за мою загибель.
Гектор хотів відповісти Патроклу, але той був уже мертвий. Герой кинувся до Автомедонта, щоб забрати безсмертних Ахіллових коней. Але візничого вже й слід простиг. До тіла Патрокла поспішив Менелай. Дорогу йому заступив Евфорб:
– Відійди, Менелаю, якщо не хочеш загинути від моїх рук. Я перший поранив Патрокла, тому мені належить його зброя.
– Хоч ти і син Аполлонового жерця, ліпше відійди!
Евфорб не послухав Менелая і першим кинув списа, але марно. Зате кидок Менелая був таким сильним і влучним, що троянець попрощався з життям. Але тут повернувся Гектор, і Менелай змушений був відступити.
Коли Гектор одягнув на себе обладунки Ахілла, в Менелая стиснулось серце від болю.
– Герої данайці! Не допустимо, щоб тіло Патрокла залишилося на розтерзання собакам! – вигукнув він.
Багато воїнів прибігли на заклик Менелая і змусили супротивників відступити. Аполлон послав троянцям на допомогу Енея. Бій спалахнув із новою силою.
Антілох сповістив Ахілла про смерть Патрокла, коли той у задумі сидів на березі моря.
«Я втратив найкращого друга і свою зброю, – подумки поскаржився він матері. – Знаю, що мені залишилося мало жити, але спершу я хочу вбити Гектора!»
Богиня Фетіда з’явилася перед ним і заспокоїла сина:
– Не сумуй, на ранок Гефест викує тобі ще ліпшу зброю.
А битва тим часом кипіла. Тричі Пріамів син наближався до того місця, де лежало Патроклове тіло, і тричі його відтісняли обидва Аякси. Може, Гектору і вдалося б захопити тіло героя, якби не богиня Гера, яка сказала Ахіллу стати біля рову й надихати на бій ахейців. Послухав герой богиню, заліз на насип і звідти щосили вигукнув військовий клич. Разом із ним гукнула й богиня Афіна. Заклик долетів аж до троянців. Усі обернулися й побачили сяйво на голові Ахілла. Дванадцять мужніх троянців одразу ж померли від переляку на місці. Тільки тепер ахейці змогли вивезти з поля бою Патроклове тіло.
На прохання Гери бог Геліос опустив свій сонячний диск за горизонт раніше звичайного. Так закінчився третій страшний день великої битви, яка розпочалась пораненням Агамемнона і закінчилася смертю Патрокла. Цієї ночі троянці зійшлися на раду.
– Треба захопити кораблі! – наполягав Гектор. – Нехай навіть з’явиться сам Ахілл, я його не злякаюсь. Упевнений, що бог Арес покарає тих, хто прийшов з війною.
Проте Афіна запаморочила троянцям голови, й вони погодилися з пропозицією Полідаманта сховатися за неприступні мури Трої.
ПОЄДИНОК ГЕКТОРА Й АХІЛЛА
Гефест працював цілу ніч. Він кував нові обладунки для Ахілла з особливим старанням, адже прославлений майстер завжди пам’ятав про доброту Фетіди та її сестер-нереїд, які випестили і зростили його, коли він немовлям був скинутий Герою з Олімпу.
Зброя, виготовлена для героя, вдалася на славу: оздоблена золотом, сріблом, вона сяяла на сонці так, що сліпила очі. Рано-вранці Фетіда принесла зброю синові, який сидів біля мертвого друга й оплакував його.
– Помирися з Агамемноном, – твердила вона, вручаючи йому озброєння. – За Патроклом не побивайся, я подбаю про нього.
Ахілл глянув на зброю, очі його враз загорілися бажанням помсти. Герой скликав раду командувачів військ, на яку прийшов навіть поранений у руку Агамемнон.
– Сину Атрея, – звернувся до Агамемнона Ахілл, – хай більше ніколи не повториться те, що сталося між нами. Нам нічого ділити, треба виступити проти спільного ворога.
Усі зраділи словам Ахілла.
– Друже, це громовержець наслав на мене запаморочення, а богиня розбрату Ата затьмарила розум, – сказав цар. – Я віддам тобі все, що маю, тільки вибач мені. Ми мусимо перемогти.
Несторові сини принесли з намету Агамемнона дари, привели Брісеїду. Але не зрадів Ахілл ні подарункам, ні дівчині. Зараз він хотів якнайшвидше помститися за Патрокла.
Перед боєм воїни трапезували. Лише Ахіллу було не до їжі. Помітила це Афіна Паллада й скропила йому груди амброзією і нектаром, щоб голод не виснажував сили героя.
Незабаром обидва війська були готові до бою.
Ахілл, вилискуючи озброєнням, стрибнув у колісницю. Поруч, випроставшись на повен зріст, їхав на своїй колісниці Агамемнон.
І ось розпочався бій: усе довкола загуло, задвигтіло, заходило ходором.
Земля здригалася не лише під горою Іда і Троєю, а й у підземному царстві. Аїд навіть злякався, аби часом не розкололася земля і його темне царство не виглянуло на білий світ.
І серед цього страшного хаосу, де протистояли одне одному не лише смертні люди, а й боги, Ахілл раптом утратив з поля зору Гектора. Натомість перед ним зненацька виросла постать Енея. Ахілл з Енеєм зійшлися в лютому герці. Билися герої на списах, на мечах і навіть камінням.
Сюди примчав Посейдон. Він недолюблював троянців, але знав: якщо Еней загине, громовержець дуже розгнівається, бо не хоче, щоб рід Дардана урвався. Тому бог моря напустив на Ахілла хмарину і, викравши Енея, відніс його далеко за шеренги троянських воїнів.
Ахілл зрозумів, що боги не хочуть смерті синові Афродіти, і ринувся зі своїми мірмідонцями на Трою.
Половину війська він послав на допомогу ахейцям, з другою – поспішив до річки Скамандр. На її пагорбах ахейці безжально громили троянців. Незліченну кількість ворогів здолав Ахілл. Щоб допомогти троянцям, бог річки Скамандр здійняв високі хвилі, топлячи мірмідонців. Якби не Гера, великий герой міг би також загинути в бурхливих водах ріки.
– Гефесте, висуши річку вогнем! – наказала богиня синові. – Тільки так зможемо приборкати її.
Цар Пріам бачив, як Ахілл погнав троянців до міста, і наказав відчинити Західну браму. Аполлон тим часом, щоб відволікти увагу великого героя, перевтілився в Агенора, сина радника Антенора, і побіг у протилежний бік. Щосили намагався Ахілл наздогнати троянця, проте не зміг. Звідки сміливцю було знати, що його виманив з поля бою бог-лучник.
Гектор вирішив не ховатися за неприступними стінами. Він стояв непорушно, з гордо піднятою головою. Ні сльози, ні благання царя й цариці не відбили в нього охоти битися з Ахіллом. Аж ось з’явився схожий на яскраву зірку Ахілл. Коли він наблизився, Гектор звернувся до нього з такими словами:
– Славний герою, ми битимемося на смерть, але заприсягнімо перед богами: якщо я переможу, то заберу твою зброю, а твоє тіло поверну ахейцям; те ж саме зробиш ти, якщо переможеш.
Ахілл скоса глянув на Гектора:
– Думаю, що тебе ніхто не врятує. Афіна на моєму боці. Прийшов час плати за смерть моїх друзів, а не торгуватися.
Пелеїв син метнув щосили списа, – спритний Гектор ухилився, і той пролетів над його головою. Афіна Паллада підібрала спис і повернула Ахіллові. Гектор цього не міг бачити і, посміхнувшись, вигукнув:
– Не вдалося?! Маю великий сумнів, що на твоєму боці боги. Тепер спробуй врятуватися від мого списа.
По цьому Гектор метнув свого довгого списа і влучив у щит Ахілла. Але хіба спис міг пробити щит, зроблений богом-мідником?!
– Насміхаєшся з мене, Афіно! – не вгавав троянець. – Усе одно я живим не здамся! – вигукнув він і, вихопивши меча, стрімголов кинувся на супротивника.
Саме в цю мить Ахілл вразив Гектора списом. Смертельно поранений у шию, троянець упав на землю.
– Ти думав, Гекторе, – вигукнув Ахілл, – що тебе врятує зброя, яку ти забрав у Патрокла?!
– Благаю тебе, не залишай мене на розтерзання собакам, – помираючи, проказав Гектор, – віддай моє тіло батькам і дружині!
– Не можу пробачити тобі смерті друзів, а особливо – Патрокла. Не буде по-твоєму!
– Ти безжалісний, Ахілле. Але знаю: боги розгніваються на тебе, тож незабаром прийде і твій кінець.
– Я не боюся смерті й підкорюся волі богів!
На вежі стояли цар із царицею. Гекуба нестримно ридала, гірко зітхав старий Пріам.
Невдовзі прибігла й Андромаха. Вона зайшлася слізьми й з відчаєм думала про своє майбутнє і про осиротілого сина Астіанака, над яким усі збиткуватимуться, і нікому буде за нього заступитися.
Відчай і безсилля терзали серця троянців, коли вони спостерігали, як Ахілл прив’язав до колісниці царевича і зі злістю цьвохнув коней. Вони рвонули з місця, волочачи за собою мертве тіло.
Троянці оплакували свого героя, ахейці ж поверталися на свої кораблі. Лише Ахілл не дозволив мірмідонцям розходитися.
– Ми залишимося вшанувати пам’ять Патрокла, – звернувся він до своїх воїнів.
Гірко плакав Ахілл, плакали й мірмідонці.
– Радітиме твоя душа, Патрокле! – вигукнув Ахілл. – До твоїх ніг я притягнув Гектора, заради тебе я знищу ще дванадцятьох троянців!
Після поминальної трапези стомлений герой заснув на березі. Явився йому вві сні Патрокл і каже:
«Нехай нас поховають поруч. Відтоді, як твій батько мене прихистив у своєму домі, ми з тобою не розлучалися. Хай буде так і після нашої смерті».
Прокинувшись, герой наказав мірмідонцям готуватися до спалення Патрокла.
– Агамемноне, – звернувся син Фетіди до великого царя, – я хочу, щоб ви разом із ахейськими вождями погасили вином останні вуглини, а попіл від Патрокла поклали в золотий кубок. А коли прийде мій смертний час, попіл від мене теж помістіть туди. Потім над нашою могилою насипте широкий і високий курган.
Після похорону друга Ахілл запропонував провести ігрище.
Змагалися на колісницях, у бігові, метанні дисків, списів, стрільбі з лука, билися навкулачки. Усі учасники отримали нагороди. Переможцям вручили призи: коштовні вироби із срібла.
Однак Ахілл не знаходив собі розради. Він щодня їздив довкола кургану на колісниці, волочачи за нею тіло Гектора. Так тривало дванадцять днів, аж поки розгніваний Зевс наказав Ахіллу повернути тіло старому Пріамові.
ПРІАМ У ТАБОРІ АХІЛЛА
Пріам покликав Гекубу й сповістив, що вирішив їхати по тіло Гектора до Ахілла.
– Що ти собі надумав?! Хочеш, щоб цей дикун убив тебе?! – розпачливо гукала цариця.
Цар її не чув. Він узяв із скарбниці дванадцять чудових ковдр, дванадцять килимів, мантії та хітони, десять талантів золота, дві триноги, чотири блискучі казани і ще дорогий кубок, подарований йому фракійцями.
– Нехай краще я першим потраплю до царства Аїда, ніж бачитиму, як горить Троя,– пробурмотів він, проходячи повз троянців.
Коли натовп розступився, до нього підійшли царевичі Гелен, Паріс і Деїфоб.
– Багато загинуло моїх відважних синів. Залишилися живими боягузи й негідники. Негайно запряжіть мою колісницю, я поїду до Ахілла випрошувати тіло свого сина!
Потім Пріам погукав свого вірного друга, старезного, як і сам, оповісника Ідея і звелів йому збиратися в дорогу.
– Ми з тобою поїдемо вдвох. Я на колісниці, – мовив цар, – а ти волами на возі, завантаженому подарунками для Ахілла.
Мешканці міста плакали, проводжаючи Пріама й Ідея до Західних воріт. Вечоріло, коли цар і оповісник під’їжджали до троянського могильного кургану. Раптом, звідки не візьмись, – назустріч іде юнак. Це був Гермес. Пріам спочатку злякався, але вісник богів заспокоїв його:
– Не бійся мене, чоловіче добрий. Я допоможу тобі.
– Хто ти і чи знаєш, де мій син?
– Я Гермес. Мене послав тобі на допомогу Зевс. Син твій лежить біля корабля Ахілла. Я проведу тебе непомітно до його шатра.
Пріам застав Ахілла за вечерею. Поруч нього сиділи Автомедонт і Алкім. Цар припав до колін героя і поцілував йому руку. Всі присутні розгублено перезирнулися.
– Я шаную, славетний герою, твого батька і знаю, як він радіє, що ти живий. Мене спіткала страшна доля. Я мав п’ятдесятьох синів, більшість із них загинули від твоєї руки і рук ахейців. Поліг Гектор, захищаючи свою батьківщину. Достойний герою, я благаю тебе віддати тіло мого сина.
Розчулили Ахілла слова старого царя.
– Нещасний старче, – підвівши на ноги Пріама, мовив герой, – сідай поруч, май витримку, не підганяй мене. Я віддам тобі тіло сина, бо й Зевс вимагає цього.
Коли тіло Гектора поклали на воза й укрили хітоном, Ахілл звернувся до Пріама:
– Скажи, старче, скільки днів тобі потрібно для поховання?
– Дев’ять днів ми оплакуватимемо мого сина, на десятий – спалимо тіло і зробимо поминальну трапезу. На одинадцятий поховаємо його прах і насиплемо високий курган. На дванадцятий день ми зможемо продовжити війну.
– Я дам тобі, царю, стільки днів, скільки ти просиш, а зараз разом з Ідеєм відпочиньте в сусідньому наметі. Уранці поїдете.
До Пріама вві сні з’явився Гермес:
«Утікайте звідси швидше, поки не дізналися в ахейському таборі, що ви тут! Я проведу вас аж до річки Скамандр».
Пріам та Ідей тайкома покинули ворожий табір.
Троянці поховали Гектора з почестями за межами міста й насипали великий курган.
На дванадцятий день, перед відновленням бойових дій, до Трої прибуло військо легендарних амазонок на чолі з юною царицею Пентесілією, дочкою бога війни Ареса.
Данайці під натиском хоробрих жінок-воїнів змушені були відступити аж до намету Ахілла. Герой саме в цей час разом із Аяксом сидів у наметі зажурений, згадуючи загиблого Патрокла.
Почувши гамір, герої вибігли зовні. Пентесілія відразу ж упізнала Ахілла, слава про якого ширилася і за межами Греції. Вона тричі кидала в Ахілла довгі списи, але той надійно прикривався щитом. Учетверте її спис не встиг долетіти до героя, як сама цариця впала на землю мертвою. Це Ахілл уразив її своїм списом, не здогадуючись, що то жінка-воїн. А коли Ахілл зняв з голови Пертесілії шолом і побачив надзвичайної вроди дівчину, то вирішив віддати амазонкам тіло цариці, щоб поховали її з почестями.
Невдовзі на допомогу троянцям прибув Пріамів племінник ефіоп Мемнон, син Тіфона й Еос, богині Вранішньої Зорі. Йому, як і Ахіллові, зброю викував славетний коваль Гефест.
Мати якось застерігала Ахілла від сутички з чорношкірим воїном.
– Якщо такий загине від твоїх рук, – казала вона, – то прийде черга померти й тобі.
Та коли Ахілл дізнався, що цар Мемнон убив його друга Антілоха, він забув про материні слова й кинувся на нього. Вперше Ахілл відчув, що б’ється з гідним супротивником. Довго тривав двобій. Ахілл був поранений у руку, а Мемнон – у плече. Їхні матері – Фетіда й Еос – схвильовано спостерігали за поєдинком, і кожна прохала Зевса допомогти саме її синові.
– Я не маю права втручатися. Як їм написано на роду, так і буде, – відповів громовержець.
Еос кинулася на поле бою, щоб урятувати Мемнона від смерті, але запізнилася. Ахілл швидким і сильним ударом списа убив його. Богиня лише встигла вихопити синове тіло, щоб переможцю не дісталася зброя.
Коли Ахілл відтіснив троянців до Західних воріт, назустріч йому вийшов Аполлон. Розлючений Ахілл хотів було кинути в нього списа, але той вигукнув:
– Зупинися, Ахілле! Твоя доля визначена ще від дня твого народження. Ти не увійдеш у місто Трою!
Потому бог-стрілець знайшов Паріса й звелів, щоб він поцілив у героя. Сам Аполлон спрямував випущену троянцем стрілу в уразливу праву п’яту Ахілла. Герой не зважав на поранення і продовжував вкладати троянців один за одним. Коли сил уже не стало, він закричав:
– Троянці, усе одно вам кінець! Не втечете від мене і мертвого!
Це були його останні слова.
Шалений бій закипів навколо загиблого Ахілла. Намагання Енея разом із троянцями оволодіти тілом героя не увінчалися успіхом. На заваді стали Аякс і Одіссей. Вирішив їм допомогти великий громовержець, напустивши на всіх страшну грозу. Цим скористалися Аякс та Одіссей – вони доправили тіло героя до ахейського табору.
Данайці довго оплакували Ахілла. На похорон прибула і його мати зі своїми сестрами-нереїдами. Поминальний гімн співали дев’ять олімпійських муз. Сімнадцять днів тривало оплакування. На вісімнадцятий героя спалили на величезному багатті разом із тваринами, яких пожертвували на честь героя. Попіл поклали в золотий кубок, де вже покоївся Патроклів прах, і насипали курган – та такий високий, щоб його видно було всім, хто пропливатиме протокою Геллеспонт.
Після похорону відбулися атлетичні змагання. Для всіх учасників Фетіда принесла з моря різні коштовності, щоб вони не забували про її сина…
Трагічно загинув і найсильніший після Ахілла великий Аякс, син Теламона. Його поховали неподалік від Ахілла, вивершивши великий курган.
Запеклі бої, які невдовзі відновилися, забрали багато життів і троянців, і ахейців. Ніхто не міг зарадити цьому лихові. Калхас знав, що тільки Геленові, Пріамовому сину, відомо, коли впаде Троя, і він розповів про це Одіссею.
ТРОЯНСЬКИЙ КІНЬ
Цар Ітаки, хитромудрий Одіссей, вирішив викрасти провісника Гелена, щоб вивідати велику таємницю. Така нагода трапилася. Царевич мав намір оглянути розташування ахейського війська, вийшов уночі за фортечні мури й одразу ж потрапив до Одіссея в полон.
– Твій порятунок у твоїх руках, – мовив Одіссей. – Якщо розкриєш мені пророкування про падіння Трої, я тебе відпущу.
– Троя впаде за трьох умов, – відкрив таємницю боягузливий Гелен. – Тільки Гераклові стріли, скроплені отрутою Лірнейської гідри й подаровані героєм Філоктету, допоможуть захопити місто. У війні має взяти участь також Неоптолем, син Ахілла й Даїдамії. І, нарешті, останнє – ви не здолаєте Трої, поки не викрадете статуї Паллади, що стоїть у храмі богині Афіни.
Отож ахейські вожді відрядили на острів Скірос хитромудрого Одіссея. Десять років назад він відвідав цей острів, щоб забрати в похід Ахілла, а тепер мусив їхати сюди по його сина Неоптолема.
Умовляти хлопця не довелося: він був такий же хоробрий, як і його батько. Потому Одіссей з Неоптолемом відпливли на острів Лемнос, де вже багато років мешкав тяжко хворий Філоктет. Герой і слухати не захотів гостей. Він досі гнівався на данайських вождів, які залишили його на цьому острові терпіти муки. Тоді Геракл, якому на той час боги подарували безсмертя й забрали на Олімп, сказав Філоктетові:
– Ти зможеш вилікуватися лише біля стін Трої. Там здобудеш і велику славу.
Одразу по приїзді до табору Неоптолему віддали озброєння його батька Ахілла, а Філоктета відвели до Махаона, сина знаменитого цілителя Асклепія, і той вилікував хворого.
Тепер Філоктет викликав на бій Паріса, і він погодився, бо ж не знав, що в супротивника стріли покроплені отрутою Лірнейської гідри. Жодна Парісова стріла не вразила ахейця, зате третя стріла Філоктета влучила троянцю в щиколотку. Але цього було досить, щоб отрута миттєво проникла в кров героя.
Троянці віднесли вмираючого Паріса на гору Іда, сподіваючись, що німфа Енона, яка все ще любила царевича, зможе зцілити його. Але було вже запізно. Паріса настигла смерть. Німфа Енона у відчаї покінчила з собою, кинувшись з високої троянської стіни.
А війна вирувала далі. У смертельному двобої царевич Евріпіл, Пріамів племінник, поранив Махаона. Тепер нікому було рятувати поранених ахейців. Хоробрий Неоптолем, який убив не одного троянця, помстився Евріпілові.
Одіссей тим часом, переодягнувшись у лахміття, попрохав Діомеда, щоб той добряче його відлупцював. Увесь у синцях, він з’явився перед троянцями, начебто шукав у них захисту. Повірили троянці брехням прибульця. Тільки Єлена впізнала по голосу хитромудрого Одіссея, але не виказала його. Вона провела царя Ітаки до палацу, нагодувала і звернулася до нього з такими словами:
– Одіссею, не бійся, я тебе не викажу, а допомагатиму, чим зможу, бо й сама живу тут, як рабиня. По смерті Паріса його брат Деїфоб силоміць утримує мене в палаці.
– Дякую, Єлено, але я упораюся сам, – відповів богорівний Одіссей і тайкома вийшов з палацу.
Викрасти статую Паллади було нескладно, адже Одіссею допомагала сама богиня Афіна. Вона ж напоумила данайців змайструвати дерев’яного коня, усередині якого могло сховатися багато воїнів. Зголосився змайструвати такого коня Епей, млявий, нерішучий на перший погляд ахеєць. Він прибув із тридцятьма кораблями, але не брав участі в жодній битві, а лише підносив воду Агамемнону та Менелаю. Прийшов час прославитися і тюхтієві, адже він мав талант в іншому. За кілька днів дерев’яний кінь у всій своїй величі й красі був готовий. Уночі його, начиненого всередині сорока героями, підтягли до мурів Трої. Був серед них і Епей.
Тепер треба було якимось чином увести троянців в оману, щоб вони самі затягнули коня в місто.
Цієї ж ночі Агамемнон за порадою Одіссея покинув гавань і відвів ахейський флот до острова Тенедос, розташованого неподалік Троади. На полі бою залишився один лише грек Сінон, який мав подати ахейцям тліючою головешкою знак до наступу. Сінон, як і його двоюрідний брат Одіссей, був наділений великим розумом. Усе ж і цього разу не обійшлося без порад хитрющого царя Ітаки. Він навчив Сінона, як, потрапивши до рук троянців, переконати їх не знищувати коня.
Благословлялося на світ. Троянці з висоти неприступних мурів у вранішньому промінні помітили щось надзвичайне. Вони сповістили про це царя Пріама, і той піднявся на башту Західної брами. Побачене спантеличило його. На полі бою не видно було жодної душі, лише подекуди клубочився димок від покинутих багать. А неподалік від фортечних мурів стояв величезний дерев’яний кінь. Пріам наказав відчинити браму й вийшов із почтом, щоб роздивитися це диво. На коні був напис: «Подарунок від ахейців Афіні Палладі, яку благають про благополучне повернення додому».
Троянці були приголомшені. Хтось сказав:
– Якщо це подарунок Афіні Палладі, то затягнімо коня до міста й піднімімо на акрополь. Нехай нас оберігає.
– У жодному разі! – вигукнув інший. – Афіна підтримувала ахейців, тому коня треба спалити.
– Якщо ми хочемо, щоб Афіна стала на наш бік, затягнімо коня до міста, – наполіг Пріам.
Коли ж до царя підвели полоненого Сінона, Пріам звернувся до нього:
– А ти чому не втік з усіма?
– Клятий Одіссей хотів мене вбити за те, що я знав про причину загадкової смерті найкращого воїна і великого винахідника царя Паламеда. Ахейці вирішили вмилостивити богів, щоб вони послали їм попутний вітер, і вибрали для пожертви мене. Але в останню мить здійнявся штормовий вітер і вони поспіхом, забувши про мене, почали готуватися до відплиття. Я скористався метушнею і втік.
– Навіщо вони залишили дерев’яного коня? – перепитав Пріам.
Цього запитання саме й чекав Сінон.
– Коня ми зробили на честь Афіни, щоб вона не гнівалася на ахейців за те, що Одіссей викрав статую Паллади. Але віщий Калхас прорік, що ми назавжди втратили підтримку богині і нам тепер ніколи не зруйнувати Трої. А щоб богиня не переслідувала нас, коли повертатимемося додому, ми вирішили залишити цього коня їй у подарунок.
– Чому такого великого?
І до цього запитання Сінон був готовий:
– Щоб ви не змогли втягнути його в місто. Бо якщо цей кінь, призначений у подарунок богині Афіні, потрапить до Трої, то ви зможете владарювати над усією Грецією, навіть над славнозвісними Мікенами. Якщо ж ви знищите коня, то впаде і Троя.
Слова Сінона переконали не лише Пріама, а й усіх присутніх у тому, що місце цьому коневі саме в Трої.
Троянці розібрали стіну й затягли коня аж до акрополя.
Коли це побачив великий віщун Лаокоон, дядько героя Енея, то заволав:
– Троянці, що ви робите?! Хіба не розумієте – це хитрощі пройдисвіта Одіссея. Не вірте, що ворог утік! Бійтеся данайців, навіть коли вони несуть дари!
Лаокоон метнув списа в черево дерев’яного коня. Струсонуло коня, і всередині забряжчала зброя ахейців, але через галас і лемент троянців ніхто цього не почув.
– Спалімо його негайно! – закричали одні.
– Краще розтрощити! – вигукували інші.
Великий страх охопив ахейців, що сховалися всередині коня. Епей тихо плакав і проклинав той день, коли він погодився змайструвати його. Безстрашний Неоптолем почав умовляти Одіссея вийти зовні й напасти на троянців. Але розсудливий цар Ітаки радив дочекатися ночі.
– Зупиніться! Я нікому не дозволю знищити коня! – перекричав усіх Пріам.
Раптом троянці помітили, як з моря випливли дві гігантські морські змії й поповзли до двох синів Лаокоона, які в цей час здійснювали жертвоприношення богові Аполлону. Батько кинувся рятувати дітей, але не зумів. Він і його сини померли, ужалені потворами.
Усі розтлумачували їхню смерть як покарання за те, що Лаокоон ударив списом коня, подарованого Афіні Палладі. Ця смерть не затьмарила радощів троянцям, які тішилися : нарешті ворог утік, війні кінець, а Троянський кінь відтепер стане покровителем їхнього міста.
Одна лише Кассандра, дочка Пріама й Гекуби, віщувала співвітчизникам лихо.
Та на застереження Кассандри ніхто не зважав.
На свято перемоги троянці заквітчали коня, а самі досхочу танцювали й пили вино. Сп’янівши, вони повкладалися спати, а Сінон видерся на Ахіллів курган і звідти подав тліючою головешкою знак ахейцям до наступу. Одночасно Одіссей скомандував, щоб Епей відчинив потаємні дверцята й усі воїни покинули схованку.
ЗАГИБЕЛЬ ТРОЇ
І почалося побоїще.
Менелай, Одіссей і Неоптолем подалися до палацу. Від рук Неоптолема загинув старий Пріам. Менелай же, поквитавшись із Деїфобом, вирішив покінчити і з Єленою. Але, побачивши її, одразу зрозумів, що Афродіта знову повернула йому любов до неї. Менелай узяв дружину за руку й відвів на корабель.
Кривава бійня тривала довго. Загинули всі Пріамові сини. Ахейці не жаліли нікого, крім троянських жінок і дівчат. Гекубу, Кассандру й Андромаху також відвели на кораблі. Не вижив навіть син Гектора, маленький Астіанакт. Не пощадили ахейці дітей, щоб, бува, ті колись не помстилися їм за батьків.
Грабували все, що потрапляло на очі, й тягли на кораблі. Передусім винесли скарби з царського палацу, потім будівлю підпалили. Невдовзі полум’я охопило всю Трою.
Урятувалися в цій війні Антенор і його четверо синів. Менелай посадив його родину разом із венетами на корабель і відправив на захід. Там Антенор заснував місто Нову Трою, яке нині називається Венецією.
Еней також змушений був шукати іншу батьківщину. Він разом із сліпим батьком і сином дістався кораблем до центральної частини Італії. Там, на пагорбах річки Тибр, Еней заснував місто Лавініо. На цій же річці трохи згодом він збудував і місто Рим. Римляни горді тим, що їхнім родоначальником став Еней, син Афродіти.
Повернення ахейців з війни було нелегким. Лише старий Нестор, Діомед і ще кілька вождів швидко припливли на своїх кораблях додому.
Агамемнон урятувався від штормів, але знайшов свою смерть у Мікенах від руки Егіста, коханця Клітемнестри. Не пощадила Клітемнестра і чоловікової бранки Кассандри.
Не скоро дістався до Спарти й Менелай, який розгнівив богиню Афіну Палладу, дорікаючи їй, що вона не допомогала ахейцям швидко взяти Трою. Він провів у поневіряннях, блукаючи по чужих краях, аж вісім років. По смерті Менелая і Прекрасної Єлени вседержитель Зевс не дозволив перевізнику душ померлих Харонові відправити їх у царство Аїда. Громовержець наказав Гермесу супроводжувати подружжя до благодатних земель крайнього заходу, на Єлисейські Поля, де вони живуть відтоді й не знають горя і смутку.
Найбільше випробувань випало на долю Одіссея.
Але це вже інша історія.
Зміст

ТРОЯ 3
СУД ПАРІСА 6
ВИКРАДЕННЯ ЄЛЕНИ 10
ПРИГОТУВАННЯ ДО ВІЙНИ 14
ЖЕРТВА ІФІГЕНІЇ 20
ПРОРОЧИЙ ЗНАК 26
ПЕРШИЙ БІЙ 33
СУПЕРЕЧКА АХІЛЛА Й АГАМЕМНОНА 38
ВЕЛИКА РАДА 42
КРИВАВА БИТВА 46
ГЕКТОР І АНДРОМАХА 50
ГЕКТОР ПЕРЕСЛІДУЄ АХЕЙЦІВ 56
СМЕРТЬ ПАТРОКЛА 63
ПОЄДИНОК ГЕКТОРА Й АХІЛЛА 67
ПРІАМ У ТАБОРІ АХІЛЛА 76
ТРОЯНСЬКИЙ КІНЬ 83
ЗАГИБЕЛЬ ТРОЇ 92