ПОВЕРНЕННЯ ОДІССЕЯ
О, Музо, богине! Допоможи мені повідати про страждання хитромудрого Одіссея, царя острова Ітака, який після закінчення десятирічної Троянської війни ще багато років поневірявся по різних морях у надії повернутися разом зі своїми друзями на батьківщину.
Ясної гожої днини з-під Трої відпливли дванадцять кораблів, керовані Одіссеєм, і взяли курс до острова Ітака. Цар із величезним нетерпінням вдивлявся в синю далечінь, мріючи невдовзі побачити кохану дружину Пенелопу, сина Телемаха і старезного батька Лаерта.
Одіссей тішився тим, що завдяки йому здійснилися чотири пророцтва й неприступне місто-фортеця Троя була взята: cаме він розшукав і привіз до ахейців могутнього Ахілла; умовив повернутися найкращого лучника Філоктета; доправив у військо Неоптолема – Ахіллового сина; і, нарешті, сам викрав із Трої статую Паллади. Та богородний Одіссей не забував ні на мить, що без допомоги Афіни-Паллади він не упорався б із цими справами.
За роздумами Одіссей не помітив, як раптово налетіла страшна буря й здійняла височенні хвилі. Багато днів вони носили його кораблі в розбурханому морі, виснажуючи мореплавців. Коли розпогодилося, їх прибило до берегів країни коконів, союзників троянців у минулій війні. Ахейці невимовно зраділи, що нарешті врятувалися від морської стихії та ще й отримали нагоду поквитатися з ворогами-коконами: зненацька напали, захопили їхню столицю Ісмар, нахапали гарної здобичі й чимало бранців.

Переможці поділили між собою добро й одразу ж на узбережжі заходилися готувати бенкет: різали овець і волів. Одіссей радив друзям отямитися і швидше залишити невідому країну. Його не послухалися й бенкетували цілу ніч. Кокони скористалися легковажністю ахейців і на світанку, зібравши силу-силенну вояків із навколишніх сіл і міст, напали на них. Сили були нерівні. Загинуло по шестеро мандрівників з кожного корабля. Решта, ті, що врятувалися, ледве встигли втекти з країни коконів.
У морі на них очікувала нова небезпека. Громовержець заволік безкрає море непроглядним туманом і здійняв хвилі аж до неба. Мореплавці згорнули пошматовані вітром вітрила й дружно щосили налягали на весла, спрямовуючи кораблі до берега. Цього разу їм пощастило врятуватися від наглої смерті. За два дні вони знову вийшли в море, але попутний вітер раптом змінився на буревій. Дев’ять днів він носив кораблі по всіх усюдах.
На десятий день ітакійці опинилися біля берегів Лівії, де жили миролюбні лотофаги – народ, який харчувався цвітом лотоса. А лотос той мав чародійну силу: якщо хтось із мандрівників куштував його, то відразу ж забував про все на світі.
Одіссей послав товаришів на берег, щоб вони розвідали, що за люди живуть у цьому краї. Лотофаги зустріли чужинців привітно: почастували їх лотосом, а ті, скуштувавши медових пелюсток, геть забули про рідний дім, про друзів і ладні були залишитися тут назавжди. Одіссей розшукав товаришів і силоміць доправив на корабель, ще й наказав прив’язати до лав, де зазвичай сиділи веслярі.
ОДНООКИЙ КІКЛОП
За кілька днів Одіссей з побратимами прибув до країни кіклопів, гігантських жорстоких створінь; кожен з них замість двох очей мав лише одне, та й те посеред лоба. Вони жили в гірських печерах і ніколи не спілкувалися між собою. Чудовиськам не доводилося обробляти землю, бо природа сама потурбувалася про них: хоч куди оком кинь – всюди росла пшениця, жито, виноград. Неподалік від узбережжя був острів, що потопав у зелені, на ньому паслися незліченні отари диких кіз. Сюди й причалили дванадцять кораблів Одіссея. Пройшовши трохи вглиб острова, мандрівники натрапили на печеру, вхід до якої густо заріс тополями. Тут вони й заночували. Вранці ахейці зарізали по дев’ять кіз на кожен корабель. До пізнього вечора вони ласували м’ясом і запивали вином, яким доволі запаслися в місті Ісмар. Як розвиднілося, побачили вдалині між густої зелені димок. Одіссей звернувся до побратимів:
– Залишайтеся тут, а я на своєму кораблі попливу й дізнаюся, хто там мешкає.
Ще з затоки Одіссей помітив величезну печеру, біля якої відпочивали отари кіз та овець. Він із дванадцятьма відважними вояками висадився на сушу, захопивши із собою повний бурдюк вина. Зайшли всередину печери й побачили вглибині загін для кіз і овечок. На кам’яних лавах лежало багато кружал сиру, а поруч стояли цеберки з сироваткою. Супутники хотіли забрати сир й повернутися на корабель. Допитливий Одіссей дозволив їм скуштувати сиру та запропонував дочекатися господаря оселі.
Невдовзі з’явився потворний кіклоп, схожий скоріше на порослу лісом гору, ніж на людину. Він жбурнув на землю велику в’язанку дров із такою силою, що задвигтіло все навкруги. Перелякані ахейці забилися в темний куток і принишкли. Одноокий велетень запустив у печеру овечок і заходився їх доїти. Потім завалив вхід брилою, яку не змогли б зрушити з місця навіть двадцять запряжених волами підвод, розпалив вогнище й обдивився довкруж. Він помітив гостей і загорлав:
– Хто ви такі?! Як опинилися тут?! Маєте до мене яку справу чи ви пірати й грабуєте чужі кораблі?
– Ми – ахейці, – пояснив Одіссей. – Повертаємося з-під Трої додому, але збилися з курсу. Отож уклінно просимо: дай нам притулок, господарю, як те велить Зевс.
– Видно, ти приїхав здалеку, чужинцю, а тому не знаєш, що кіклопи не вшановують ні Зевса, ні інших богів! Найгрізніший серед кіклопів – я, Поліфем, син бога морів Посейдона. Якщо захочу, то розчавлю тебе на місці, але спершу скажи, де твій корабель.
– Мій корабель розтрощив об скелі твій батько Посейдон. А я зі своїми друзями врятувався.
Поліфем кинув погляд на ахейців, простягнув свої довжелезні ручища й схопив двох перших. З’їв їх, запив молоком, а потім ліг спати поруч із вівцями. Від його хропіння ходила ходором уся печера. Ахейці плакали й благали в Зевса заступництва.
– Може, його порубати мечами? – запропонував хтось.
– А як ми звідси виберемося? Хто з вас зможе відсунути каменюку, якою кіклоп завалив вхід? – спитав Одіссей. – Не гарячкуйте, почекаймо до ранку, а там щось придумаємо.
Рано-вранці кіклоп запалив вогнище, подоїв овечок і, поснідавши ще двома мандрівними, погнав отару на пасовисько, а вхід знову завалив кам’яною брилою.
Одіссей знайшов у печері ялиновий стовбур, з якого Поліфем, мабуть, хотів зробити собі палицю, і наказав друзям затесати кінець. Такий стовбур міг слугувати навіть за щоглу великого корабля на двадцять весел.
Повернувшись увечері до печери, кіклоп повечеряв ще двома ітакійцями й розлігся на овечих шкурах. Одіссей налив із бурдюка у велике цеберко вина й підійшов до нього.
– Скуштуй, Поліфеме, мого вина, – мовив він. – На щастя, бурдюк не втонув. Може, пожалієш нас і відпустиш додому?
Той мовчки випив вино.
– Смачно! Дай ще, – попросив він, – і скажи, як тебе звати? За це я тобі чимось віддячу.
Випивши ще одне цеберко, Поліфем попросив третє. Було помітно, що він сп’янів. Одіссей посміливішав.
– Запам’ятаєш, як мене звати? Моє ім’я – Ніхто! Всі мене звуть Ніхто – і батьки, і друзі. А як ти мені віддячиш?
– Я з’їм тебе останнім. Це мій тобі подарунок!
Після цих слів Поліфем звалився на землю і захропів, загарчав, як звір. Одіссей з друзями засунув загострений кінець ялинового стовбура в багаття, а потім вони гуртом увігнали розжареного списа в єдине око кіклопа. Грізний велетень несамовито заволав від болю, аж затряслися скелі довкруж. Висмикнувши з ока дерев’яного списа, Поліфем почав гукати на допомогу інших кіклопів.
– Що трапилося, наш старший брате?! Чи в тебе викрали отару? Чи хтось зазіхнув на твоє життя? Скажи – хто?! Назви нам його ім’я, – відгукнувся один кіклоп.
– Ніхто! Ніхто! Допоможіть мені, браття! – волав Поліфем.
– Ніхто? Якщо ніхто тебе не кривдив, то, значить, напасть на тебе прийшла з неба. Тільки твій батько зможе тобі зарадити, але не ми, – відповів брат.
Ревучи від болю, Поліфем навпомацки відшукав вихід, відхилив каменюку й почав обмацувати кожну овечку, щоб, бува, котрийсь із непроханих гостей не вислизнув із печери.
Кмітливий Одіссей порадив друзям вибиратися з пастки під черевами великих жирних баранів з густою вовною. Ахейці позв’язували їх по троє, боками один до одного, лозою, яку знайшли в печері. Хоч як старанно кіклоп обмацував баранів, йому не вдалося впіймати жодного ахейця. Під найбільшим бараном останнім вибрався з печери Одіссей. Чимало баранчиків втікачі ще й прихопили з собою на корабель.
Відпливши далеченько від берега, Одіссей мав необережність вигукнути:
– Гей, Поліфеме, ти поплатився за те, що пожер гостей, моїх друзів, які просили в тебе допомоги!
Розлючений кіклоп відірвав від гори цілу скелю й пожбурив її в корабель Одіссея, але не влучив. Лише велика хвиля, здійнята високо вгору, відкинула корабель назад до берега. Та Одіссей не розгубився, скомандував – і товариші дружно налягли на весла. Вийшовши з затоки, Одіссей знову не стримався:
– Людожере, коли спитають, хто тебе осліпив, скажеш: це переможець Трої, син царя Лаерта, Одіссей з Ітаки!
– Справдилися пророчі слова, – несамовито горлав Поліфем, – що мене осліпить Одіссей. Але я думав, що син Лаерта буде такий самий велетень, як і ми, кіклопи. А осліпив мене нікчема, напоївши вином. Підпливи до берега, я тепер прийму тебе гостинно, попрошу Посейдона, щоб допоміг тобі швидше дістатися батьківщини, а крім нього мені ніхто не зможе повернути зір.
– Якби моя воля, то скинув би тебе в царство Аїда, щоб ти залишився сліпим навіки, – відповів Одіссей.
– Посейдоне, потрясителю землі! – заволав Поліфем. – Якщо ти справді мені батько, зроби так, щоб син Лаерта не повернувся додому ніколи. Якщо йому все ж судилося припливти до рідного берега, то хай поневіряється по морях багато років і залишиться без друзів і без корабля.
ПОДАРУНОК ЕОЛА
Відпливши від країни кіклопів, ітакійці опинилися на острові Еолія, оточеному мідними мурами і високими скелями, де жив Еол, бог вітрів. У нього було шестеро синів і шестеро дочок. Цілий місяць гостювали прибульці в Еола. Коли Одіссей залишав острів, повелитель вітрів подарував йому великого міха, зшитого зі шкури бика.
– Це від мене подарунок, – мовив він, – прошу: сховай його надійно! Я загнав усередину бурдюка всі вітри, крім попутного західного, Зефіра, щоб він швидко доправив тебе додому.
Дев’ять днів мандрівники пливли лагідним морем, а на десятий день перед їхнім зором відкрилися обриси рідного острова Ітака. Удалині вони помітили димок своїх домівок, що повільно піднімався вгору. Радощам побратимів не було меж. Одіссей останні дні ні на мить не змикав очей, тримаючи линви вітрил, щоб не збитися з курсу. Цього ж ранку втома здолала його і він заснув, не підозрюючи, яке лихо може статися.
Супутники частенько поглядали на міх, подарований царю володарем вітрів Еолом, і в їхні голови закрадалися різні підступні думки. Коли цар заснув, вони почали голосно сперечатися.
– От бачите, ми повертаємося додому ні з чим, хоча, як і цар наш, пройшли весь шлях війни. А в нього, крім трофеїв, ще й міх, повний золота і срібла, подарований Еолом! – заговорив один.
– Звідки ти знаєш? – перепитав інший.
– Певно, що золото й срібло! Бачите, як цар ховає цей міх від нас, ще й міцно зав’язав його срібною мотузкою! Це не спроста.
– Зазирнімо! – запропонував найсміливіший. – Він ні про що не довідається.
З цими словами він розв’язав срібну мотузку. І тут сталося лихо. Вітри зненацька вирвалися із міха на волю. Небо враз укрилося важкими хмарами, ураган поніс кораблі далеко від рідних берегів у відкрите море.
Пробудившись, Одіссей накинувся з лайкою на заздрісних земляків, але що можна було вдіяти? Через кілька днів буйним вітром кораблі прибило знову до острова Еолія.
– Чому ти повернувся, Одіссею? Хіба я відправив тебе не туди, куди ти просив? – зустрів його Еол.
– Товариші знехтували моїм наказом і розв’язали подарований тобою міх. Вітри зробили свою чорну справу. Допоможи мені ще раз!
– Забирайтеся звідси геть, щоб очі мої вас не бачили! – розсердився Еол. – Я більше не буду допомагати нерозумним людям, яких переслідують боги.
Шість днів ітакійці мандрували морем, а на сьомий дісталися суші – острова, де жили лестригони, дике плем’я велетнів-людожерів.
Мореплавці зайшли в затишну бухту, оточену з усіх боків високими скелями, і висадилися на берег. Одіссей пришвартував свій корабель віддалік, на підході до затоки, а сам вирішив розвідати невідому землю. Вилізши на скелясту кручу, він помітив звивисту дорогу, що зникала в лісовій хащі. Над деревами здіймався сизий димок. Одіссей послав трьох супутників, аби дізналися, хто там живе. Невдовзі посланці дісталися міста. Перед брамою вони зустріли дуже високу вродливу дівчину, яка йшла з глеком по воду.
– Скажи, дівчино, як величати вашого царя? – запитав один з мандрівників. – Ми хотіли б з ним зустрітися.
– Антіфат! Я його дочка. Ви можете його застати вдома, – царівна вказала на най-ближчу вежу, а сама пішла набирати воду.
Зайшовши до палацу, ахейці побачили величезну жінку, схожу на гору, і їх охопив жах. Вона не стала з ними розмовляти, а відразу ж гукнула чоловіка. Це був справжній велетень. Він мовчки схопив своєю довжелезною рукою одного з ахейців і з’їв. Інші двоє з криком кинулися навтіки. На галас збіглися сотні велетнів-лестригонів. Вони гналися за втікачами аж до гавані, заходилися відривати від скель брили й кидати на кораблі. Розтрощивши їх, лестригони виловлювали ахейців у воді, як риб, і пожирали. Уцілів лише корабель Одіссея. Він, бачачи, яке горе спіткало друзів, вихопив меча, обрубав линви, якими був пришвартований корабель, і наказав супутникам дружно налягти на весла.
Убиті горем ахейці, здавалося, пливли в нікуди.


ЧАРОДІЙКА КІРКЕЯ
Після тривалих блукань по безкрайньому морю корабель Одіссея причалив до острова Еея, де жила прекрасноволоса чарівниця Кіркея, дочка бога Сонця Геліоса. Два дні на березі ахейці поминали загиблих друзів, а на ранок третього дня Одіссей вирішив оглянути місцевість. Довго вагався, чи посилати когось, чи самому йти на вивідки. Терпіти далі не було сил, бо вже кілька діб його друзі нічого не їли. Поки він роздумував, раптом з хащі вийшов угодований олень.
Одіссей, не вагаючись, влучно запустив у нього дротик. Щасливі ітакійці бенкетували до пізньої ночі. На світанку Одіссей скликав супутників і мовив:
– Хочу порадитися, що робитимемо далі. Вчора, коли зі скелі я оглядав місцевість, то помітив, що з глибини пралісу клубочився димок. Не будемо повторювати помилок, яких ми допустилися з лестригонами і кіклопом. Розділимося на дві ватаги. Одну очолить Еврилох, іншу – я. Киньмо жереб, щоб визначитися, кому йти на вивідки.
Усі погодилися з царем. Випало йти хороброму Еврилохові, Одіссеєвому родичу.
Невдовзі Еврилох і дванадцятеро ітакійців дісталися до мармурового палацу. Навколо нього вешталися приручені леви, вовки. Коли непрохані гості підійшли ближче, звірі почали лащитися до них. Долинув чаруючий спів. Ніжний жіночий голос гіпнотизував прибульців. Вони довго не могли вийти із заціпеніння.
– Треба погукати, щоб нас впустили, – обізвався нарешті котрийсь.
Двері відчинила сама богиня Кіркея. Вона запросила всіх до палацу. Залишився лише обережний Еврилох. Чародійка посадила незнайомців за стіл, пригостила їх вином, настояним на чар-зіллі. І трапилося неймовірне – мореплавці вмить обернулися на свиней, щоправда, залишилися при своєму розумі. Кіркея миттю загнала їх дубцем у стійло.
Еврилох, не дочекавшись друзів, зрозумів, що сталося непоправне лихо, і чкурнув звідти геть. На кораблі він довго не міг прийти до тями і тільки згодом розказав про все.
– Покажи мені, Еврилоху, дорогу до палацу, – попрохав Одіссей.
– Не піду туди, царю, і ти не ходи, бо не повернешся звідти живий. Покиньмо цей заклятий острів!
– Гаразд, ти залишайся на кораблі, а я піду сам виручати друзів, – розсердився цар.
У дорогу Одіссей захопив із собою меч і спис. Несподівано перед ним з’явився Гермес в образі сільського хлопчини. Він по-дружньому взяв Одіссея за руку й спитав:
– Куди це ти поспішаєш? Сам у чужому краю, – і не боїшся? Мабуть, простуєш до Кіркеї? Знай: вона перетворила твоїх друзів на свиней і те ж саме може зробити з тобою. Та я не допущу цього! Онде бачиш зіллячко, що росте на скелі? Воно має цілющі властивості. Коли дочка Геліоса запропонує тобі скуштувати щось непевне, ти не бійся, але спершу пожуй оце зілля. А якщо вона замахнеться на тебе різкою, вихопи меча, ніби хочеш її зарубати. Кіркея злякається і запропонує тобі залишитися з нею. Ти не відмовляйся, якщо хочеш врятувати своїх друзів. Нехай лише присягнеться перед богами, що не відбере в тебе сили.
Кіркея посадила гостя на трон поруч себе, подала йому золотий келих із напоєм. Одіссей випив його без остраху, а вона підійшла до нього і вдарила різкою, проказуючи:
– А тепер іди до своїх друзів у свинарню!
Цар Ітаки замахнувся на неї мечем. Впала чародійка Одіссею до ніг і заплакала:
– Хто ти? Як сталося, що на тебе не подіяли мої чари? Мабуть, ти Одіссей, про якого мені якось казав Гермес. Сховай свого меча і залишайся зі мною.
– Кіркеє, я згоден, але пообіцяй, що ти не відбереш у мене сили! Я не залишуся з тобою, доки ти не присягнеш перед богами, що не чинитимеш мені зла.
Після того, як богиня поклялася, вони разом сіли за стіл, заставлений різними смачними наїдками. Здивувалася Кіркея, побачивши, що Одіссей чимось засмучений: нічого не їсть і не п’є.
– Чому, царю, журишся? Ти навіть не доторкнувся до їжі. Я зовсім не бажаю тобі зла. Не бійся, я ж поклялася перед богами.
– Як я можу їсти й пити, коли мої друзі обернені на свиней і загнані в стійло? Щоб моє серце зраділо, поверни їм людську подобу.
Кіркея намазала зіллям голови свиням і ті знову стали чоловіками, та ще вродливішими, сильнішими, як були перед цим.
– А зараз, Одіссею, приведи з корабля решту мореплавців – нехай насолоджуються життям разом із нами.
Ахейці раділи, що їхній ватаг повернувся на корабель цілий і неушкоджений.
– Сховайте в печері всі припаси й ходімо зі мною до палацу Кіркеї, приєднаємося до наших друзів.
– Нещасні! – вигукнув Антілох, родич Одіссея. – Ми якось послухали Одіссея й ледь усі не загинули в печері кіклопа. Хочете, щоб Кіркея і вас обернула на свиней?
Розгніваний цар Ітаки вихопив меча, та за Антілоха заступилися друзі:
– Облиш його, царю! Нехай стереже корабель, а ти відведи нас до красуні Кіркеї.
Побачивши своїх веселих, безтурботних друзів, супутники Одіссея також тішилися, що нарешті скінчилися їхні поневіряння.
– Сину Лаерта, – мовила богиня, – живіть у моєму палаці, скільки вам заманеться. А коли надумаєте покинути острів, я дам вам усе необхідне й виряджу по-царськи в дорогу.
Ахейці безжурно прожили в Кіркеї цілий рік. Тільки Одіссея не полишала думка про рідний дім. Одного вечора він почав благати богиню:
– Ти обіцяла повернути нас додому. Настав цей час. Мої товариші тужать за рідними, і я мрію повернутися до своєї родини.
– Гаразд. Але перш ніж вирушити на Ітаку, ти мусиш здійснити подорож до царства Аїда й довідатися у пророка Тіресія, як уникнути небезпек, які чекають на тебе попереду.
Слова Кіркеї приголомшили Одіссея. Він ледве опанував себе:
– Такого ще не було, щоб жива людина спускалася в царство мертвих! Хто мене проведе туди? Хто допливе туди на кораблі?
– Якщо того хочуть боги, тоді все досяжне. Виходьте у відкрите море, і Борей доправить корабель на край океану. Там на березі побачите гай, де ростуть тополі й верби. Це гай Персефони, цариці підземного царства.
Залиш корабель і прямуй туди, де води річки Аxерон змішуються з іншими водами, що витікають із річки Стікс. Викопай велику яму і наповни її медом, молоком, вином і водою, а зверху посип борошном. Тоді принеси в жертву сліпому віщунові Тіресію чорного барана й одну овечку, та зроби так, щоб їхня кров стікала в яму. У цей час з’являться тіні померлих. Але не підпускай їх до ями, поки не поговориш з духом Тіресія.
Що залишалося робити Одіссеєві? Він готовий був на все, аби тільки повернутися до своїх рідних. Його супутників охопив жах, коли вони довідалися про небезпечну подорож. Але наказ царя треба виконувати! Кіркея дала ахейцям на дорогу чорного барана й овечку. Допомагав їм у плаванні північний вітер Борей.
Здолавши велику відстань, корабель дістався країни кочових кіммерійців, вічно повитої туманом і чорними хмарами. Одіссей учинив усе так, як радила йому Кіркея: вирив мечем глибоченьку ямку, полив її медом, вином і водою, ще й потрусив зверху ячним борошном. Принісши жертву підземним богам, він не підпускав тіні мертвих до жертовної крові. У царстві Аїда першою з’явилася тінь їхнього супутника Елпенора, який загинув незадовго до їхнього від’їзду з острова Кіркеї. Він, розбуджений радісними вигуками друзів, спросоння звалився з тераси й розбився на смерть. Ітакійці поспішали в дорогу й не встигли його поховати. Тінь Елпенора благала Одіссея:
– Поховай моє тіло, царю, щоб душа моя звільнилася.
– Як тільки повернуся на острів Еея, ми це зробимо, друже, – пообіцяв Одіссей.
Раптом з’явилася тінь його матері Антиклеї. Одіссей також не підпустив її до місця жертвоприношення. Нарешті, тримаючи в руках золотий скіпетр, наблизився Тіресій.
– Сину Лаерта, що ти шукаєш у підземному царстві? Дозволь мені випити жертовної крові, – тоді тобі розкажу все, що хочеш знати.
Одіссей відступив убік, щоб Тіресій міг підійти до жертовного місця. Пророк, випивши жертовної крові, мовив:
– Багато тобі, Одіссею, доведеться зазнати страждань. Адже ти осліпив Поліфема, сина бога Посейдона. Він усіляко перешкоджатиме тобі. Ти зможеш повернутися на батьківщину з товаришами всупереч його волі, але за однієї умови: в жодному разі не чіпайте биків бога сонця Геліоса, які пасуться на острові Тринакія. Якщо хоч одного заріжете, на твоїх друзів чекатиме смерть. Тоді ти один врятуєшся і після страшних випробувань повернешся додому на чужому кораблі. Там тобі доведеться вступити в жорстокий бій. Усі женихи твоєї дружини Пенелопи загинуть від твоїх рук.
Знову до Одіссея підійшла тінь матері. Вона, спивши жертовної крові, повідала Одіссеєві про вірну дружину Пенелопу, яка чекає на нього, про їхнього сина Телемаха.
– Я покинула білий світ від нудьги за тобою, сину, бо вже зневірилася, що ти повернешся живим. Сподівалася хоч у царстві Аїда тебе побачити, – сумно мовила материна тінь.
Тричі він намагався обійняти матінку, і тричі вона зникала. Мав розмову Одіссей і з царем Агамемноном, і з Ахіллом, зі своїм другом Патроклом, з Антілохом. Цар Ітаки вислухав пророцтво Міноса, критського царя, який після смерті став суддею в підземному царстві. Тіні померлих підходили й підходили. Серед них були також Оріон, Тантал, Сізіф. Не міг більше Одіссей дивитися на страждання душ померлих і відплив кораблем назад.
Повернувшись на острів Кіркеї, ахейці поховали тіло Елпенора й насипали над ним високу могилу.
Богиня щедро накрила стіл. Коли всі полягали спати, вона розповіла Одіссею про майбутні випробовування й небезпеки на його шляху.
МІЖ СКІЛЛОЮ І ХАРИБДОЮ
Коли благословилося на світ, Ахейці покинули острів чародійки Кіркеї. Гребці налягли на весла і корабель узяв курс у відкрите море. Невдовзі подув попутний вітер і напнув вітрила. Мореплавці швидко долали шлях.
– Послухайте-но, друзі, – звернувся цар Ітаки до товаришів. – Кіркея попередила, щоб ми стереглися сирен – напівжінок-напівптахів, які заворожують своїм співом мандрівників, а потім убивають їх. Коли пропливатимемо повз їхній острів, прив’яжіть мене до щогли якнайтугіше. Та спершу я позатикаю вам вуха воском, щоб ви не чули того співу. Якщо побачите, що я хочу вивільнитися, затягніть на мені мотузки ще сильніше.
Ледве цар Ітаки встиг дати настанови супутникам, як на обрії з’явився острів сирен. Раптово вітер ущух. Ахейці згорнули вітрила й узялися за весла. Одіссей розігрів на сонці свічки, щоб розм’якли, і позатикав воском вуха супутникам, а ті міцно прив’язали царя до щогли. Коли корабель пропливав повз звабливий острів, сирени почали співати:
– Приплинь до нас, Одіссею, гордосте ахейців! Кинь якір у нашій затоці й послухай наших чарівних піснень. Жоден мандрівник не відмовився від такої насолоди! Усі ваші пригоди нам відомі, і ми розповімо, що чекає на вас у майбутньому.
Коли Одіссей відчув, що пісня сирен його заворожує, він дав знак товаришам затягнути тугіше вірьовки. Перимед і Еврилох миттю виконали прохання свого ватага, а інші налягли з усіх сил на весла. Нарешті корабель одплив далеко. Ахейці повитягали із вух віск і розв’язали царя. Так вони врятувались од вірної смерті.
Та Одіссей не заспокоївся, бо з голови не йшли перестороги чарівниці Кіркеї: «На твоєму шляху, славний царю, трапляться два страшні проходи. Ти повинен вибрати безпечніший з них, щоб зберегти корабель і врятувати життя своїх друзів. Обабіч першого проходу височіють дві велетенські Сімплегадські скелі, які то сходяться, то розходяться. Боги називають їх Блукаючі скелі. Тільки зграйці голубів, які носять нектар на Олімп, вдається пролетіти між ними. І все ж щоразу гине один голуб. Зевс стежить за цим і поповнює пташину зграю. Якщо корабель потрапляє в цю пастку, море вкривається уламками й потопельниками. Один лише корабель «Арго» проминув ті скелі неушкодженим – адже його супроводжувала сама богиня Гера. Над другим проходом також нависають дві скелі. Вершина одної ховається за чорними хмарами, де навіть улітку панує зима. Скеля така стрімка і слизька, що людині не видертися на на її вершину. Усередині скелі у величезній печері живе жахне страховисько Скілла з дванадцятьма лапищами і шістьма головами на довжелезних шиях. Скілла несамовито гавкає, гарчить, вишкіривши гострющі зуби, яких у пащеці потвори аж три ряди. Ненажера, не вилазячи зі схованки, витягає довгі шиї й хапає з моря беззахисних дельфінів і грізних акул. Друга скеля трохи нижча. У затінку величезної густолистої смоківниці, що росте біля її підніжжя, живе чудовисько Харибда, яка тричі на день усмоктує і тричі вивергає із себе воду морську. Не пощастить тому, хто опиниться поруч. Я радила б тобі пливти повз Скіллу: якщо й устигне проковтнути шістьох із вас, то інші врятуються».
Поки Одіссей розмірковував над пророцтвом Кіркеї, зненацька на горизонті з’явилася збурена хвиля, бризки від неї парою піднімалися аж до неба. Мореплавці з переляку навіть випустили весла, і корабель раптово зупинився.
– Побратими, – звернувся до них цар, – друзі мої вірнії! Правда ж, ми ще й не таке бачили?! Ми врятувалися від одноокого кіклопа. Наляжте дружніше на весла! А ти, стерновий, тримайся хвилі високої і піднебесної пари і ближче кермуй онде до тієї скелі!
Одіссей показав туди, де ховалася Скілла, проте не обмовився про неї ні словом, щоб веслярі зопалу не покидали весел, а сам, хоч Кіркея і радила йому не вступати в поєдинок із чудовиськом, схопив два списи і поспішив на ніс корабля з надією побачити звідти Скіллу. Від напруги очі втомилися, але печерної потвори він так і не вгледів.
У цей час з іншого боку Харибда шалено жлуктила воду так, що через вирву виднівся на морському дні чорний пісок. Жах охопив мореплавців, які вже чекали свої погибелі. Та коли вони очманіло спостерігали за Харибдою, шість голів Скілли з’явилися над кораблем. За мить потвора схопила шістьох дужих, хоробрих ітакійців… Та корабель все ж устиг проскочити між скелями.
Нарешті після жахливих випробовувань Одіссей і його команда дісталися Тринакії, зеленого острова, який належав Геліосу, богу сонця. Ще з берега ахейці чули мекання овечок, ревіння биків, що поверталися з пасовиська.
– Земляки мої, – звернувся Одіссей до товаришів, – слухайте уважно, що почув я від сліпого пророка в царстві Аїда. Він повторив до слова все те, що казала мені й Кіркея. На цьому острові живуть дві німфи, Фаетуса і Лампетія, дочки Геліоса, які пасуть батькову худобу: сім отар овечок і стільки ж стад биків. У кожній отарі, у кожному стаді – по п’ятдесят голів. Якщо ми не чіпатимемо худоби, то благополучно повернемося додому. Коли ж хоч одного священного бика заб’ємо, то всі опинимося на морському дні. Нам не варто зупинятися на цьому острові й випробовувати долю.
Почувши такі слова, ітакійці знавісніли.
– Ти дуже впертий, царю, – мовив Еврилох, – і зовсім не дбаєш про нас. Ми виснажилися серед морських хвиль. Ти черствий і безсердечний – не хочеш, щоб ми перепочили, набралися сил. Дме північний вітер, а він може пригнати бурю. Ти добре знаєш, що вночі бурі особливо небезпечні! Вранці, як розпогодиться, попливемо далі.
Одіссей зрозумів, що лиха їм не минути, але й угамувати ітакійців не зміг, бо всі були заодно з Еврилохом.
– Я змушений вам підкоритися, але присягніться, що не чіпатимете тварин, а їстимете тільки ті харчі, які дала нам на дорогу Кіркея.
Усі пообіцяли, що не вбиватимуть биків Геліоса. Вже на березі мореплавці повечеряли і, пом’янувши шістьох загиблих друзів, повлягалися спати.
Рано-вранці їх збудила страшна гроза. Небо враз затягло хмарами, море котило грізні хвилі. Корабель довелося витягти на сушу і сховати в печеру, щоб його не шматував буревій. Коли все владнали, Одіссей знову звернувся до товаришів:
– Ви знаєте: у нас достатньо запасів хліба і вина. Ніхто не повинен навіть доторкнутися до биків Геліоса, адже бог все бачить і все чує!
Ітакійці не перечили Одіссеєві. Минув місяць, а вітер не вщухав і не давав можливості покинути острів. Коли скінчилися запаси харчів, мандрівники спробували полювати на птахів, ловити рибу, але це вдавалося вряди-годи, здобичі було замало, щоб вгамувати голод. Тоді Одіссей залишив своїх людей і пішов углиб острова попросити богів, щоб ті дозволили їм повернутися додому. Зробивши жертвоприношення, цар Ітаки ліг під крислатим дубом відпочити. Боги наслали на нього солодкий сон. Відсутністю родича скористався Еврилох.
– Бідолахи, друзі мої, всяка смерть страшна, але найгірше – помирати з голоду, – почав він. – Заріжмо найкращих биків. Принесемо їх у жертву богам і собі насмажимо м’яса. Коли повернемося до Ітаки, то зведемо богові Геліосу величний храм і піднесемо коштовні дари. Якщо він усе ж розтрощить наш корабель, то ліпше вже зникнути в морській безодні, ніж поволі вмирати край світу.
Здійснивши жертвоприношення, ітакійці смажили м’ясо, посипаючи його дубовим листям. Пробудився Одіссей від сну й поспішив до корабля. Ще здалеку він почув запах смаженини й жахнувся. Сталося непоправне лихо, і зарадити цьому було годі.
Тим часом дочка Геліоса Лампетія сповістила батька про скоєне, і він напосів на Зевса, щоб той помстився мореплавцям.
– Інакше я негайно спущуся в царство Аїда і ви з людьми назавжди залишитеся без світла, – погрожував він.
Шість днів ітакійці ласували м’ясом биків бога Геліоса, а на сьомий, коли вітер ущух, відпливли від острова й вийшли у відкрите море. Раптом почорніло небо й море. Шаленіючи, бог західного вітру Зефір порвав линви, що утримували щоглу корабля, і вона впала на голову стернового. Бідолаха звалився в море. Вогняна Зевсова блискавка вдарила в корабель, і всі мореплавці, крім Одіссея, попадали за борт. Цар Ітаки не довго тримався на кораблі, бо розбурхані хвилі розчавили його, розкидавши довкола уламки. Одіссей устиг ухопитися за зламану щоглу, а згодом, пропливаючи біля уламка кіля, накинув на нього линву від щогли, зв’язав нею обидві деревини й видерся нагору.
Незабаром вітер перемінився, на морі завладарював Нот, бог південного вітру. Цілу ніч він гнав хвилі, на яких ледве тримався нещасний Одіссей, назад, до самого пекла – Скілли й Харибди. На світанку пліт прибило до Харибди, яка саме всмоктувала море. Цар Ітаки встиг ухопитися за гілку смоківниці й повис у повітрі. Тільки коли чудовисько відригувало море, Одіссей стрибнув у воду й знову спромігся вхопитися за якийсь уламок. Дев’ять днів шторм жбурляв Одіссея з хвилі на хвилю, аж поки на десятий день викинув на берег острова Огігія, де жила німфа Каліпсо.
НА ОСТРОВІ НІМФИ КАЛІПСО
У той час, коли Посейдон відвідував Ефіопію, де на його честь відбувалися свята з літургіями та жертвоприношеннями, Олімпійські боги зійшлися на раду.
– Любий мій батьку! – скористалася нагодою Афіна, – мене дуже турбує доля Одіссея, якого поневолила німфа Каліпсо. Вона робить усе, щоб він забув про свою батьківщину. Тобі його не шкода? Чи, може, цар Ітаки мало робив тобі жертвоприношень?
– Як я можу забути мудрого Одіссея? – виправдовувався Зевс. – Це Посейдон не хоче йому вибачити осліплення Поліфема. Та брат виконає мою волю, хіба можна так довго знущатися над бідолахою?!
Афіна-Паллада зраділа таким словам.
– Батьку, володарю всіх богів, – мовила богиня мудрості, – нехай Гермес сповістить німфі про наше рішення, а я тим часом навідаюся в дім Одіссея.
Гермес поспішив виконувати волю громовержця. Він прилетів на острів Огігія і приземлився біля великої печери, де жила богиня-нереїда Каліпсо. Вісник богів, покровитель мореплавців замилувався зеленими кипарисами й тополями, на яких пурхали барвисті птахи. Неподалік дзюркотіли між скель веселі струмочки. Гермес застав німфу за ткацьким верстаком.
Одягнена в сріблясту сукню, вона була чарівна, але сумний спів насторожив прибульця.
– Як це ти згадав про мене, Гермесе, – побачивши опікуна подорожніх, спитала вона, – що змусило тебе подолати такий величезний шлях?
Господарка острова підвелася назустріч гостеві, обняла, як давнього друга, і заходилася накривати стіл. Вона почастувала Гермеса амброзією і червоним нектаром. Поласувавши божественними наїдками, він подякував Каліпсо й звернувся до неї з такими словами:
– Ти питаєш, богине, що привело до тебе? Зевс послав мене. Уже сім років у тебе живе чоловік, якого викинуло на берег штормове море. У пророцтві сказано, що він не повинен залишатися в тебе назавжди. Настав час йому вертатися додому.
– Безсердечні боги живуть на Олімпі. Вони заздрять, якщо ми, простіші боги, кохаємося зі смертними. Це я врятувала бідолаху від вірної смерті. Зараз я оберігаю його від гніву Посейдона. У нього ж немає ні корабля, ні весла – нічогісінько, – і, трохи подумавши, додала: – Ну що ж, я допоможу йому дістатися рідного краю.
– От і добре, зроби це – і Зевс не сердитиметься на тебе.
Гермес попрощався і зник, а німфа пішла на берег моря шукати Одіссея. Вона застала його у глибокій зажурі і сльозах. Він сидів на великому камені і вдивлявся в морську далечінь.
– Не сумуй, Одіссею, настав час твого повернення додому. Бери сокиру, зрубай товсте дерево і зроби собі плота. Я дам тобі хліба, води, червоного вина, щоб тебе не мучили голод і спрага, зодягну, щоб ти не замерз, і викличу вітер, щоб він тебе швидко доправив до Ітаки, якщо, звичайно, цього хочуть боги.
– Я не вірю тобі! Як я перетну на плоту таке море, яке навіть великим кораблям не завжди вдається здолати? Присягни, що нічого злого не задумала проти мене.
– Кмітливий мій мандрівнику, даремно ти таке говориш! Нехай свідком буде Гея, богиня землі, високі небеса і води Стікса. У мене нема лихого наміру, я бажаю тобі тільки добра. У мене серце не з холодного срібла, воно тепле й болить за тобою.
Сказавши це, німфа зникла в печері. Одіссей пішов слідом. Каліпсо посадила його за стіл, поставила різні страви, служниці піднесли амброзію і нектар. Після вечері Каліпсо завела розмову:
– Богоподібний Одіссею! Ти так довго й терпляче чекаєш зустрічі з рідними! Нехай боги тобі допоможуть! Але якби ти знав, які небезпеки чигають на тебе, то залишився б тут назавжди. Невже я гірша від твоєї дружини?
– Каліпсо! Ти вродливіша за Пенелопу. Вона – проста смертна, а ти – вічно молода богиня. Але заради неї я готовий на будь-які випробування, на нелюдські муки.
Коли розвиднілося, Каліпсо дала Одіссеєві двосічну сокиру, заточене тесло й відвела до лісу. Вона допомогла йому вибрати найсухіші ялинові й тополині стовбури для плоту.
Цар Ітаки ревно взявся до роботи. Він зрубав кілька дерев, обтесав їх і зв’язав вірьовками. З усіх боків плоту вивершив із колод борти, щоб менше дошкуляли хвилі. Чотири дні невтомної праці – і пліт із щоглою й вітрилом був готовий до плавання. На п’ятий день Каліпсо принесла Одіссеєві чистий одяг і подарувала багато різних коштовностей. Щасливий цар Ітаки, скочивши на пліт, помахав німфі на прощання рукою. В його очах блищали сльози.
Пліт поплив у відкрите море. Йому допомагав теплий попутний вітер, який послала Каліпсо.
Стоячи на кормі, Одіссей однією рукою тримав вітрило, а іншою вправно кермував кілем. Острів Огігія невдовзі зник з горизонту. Сутеніло, але сон не брав царя Ітаки. Він тримав курс по зоряному скупченню Стожари, по сузір’ях Волопаса, Великої Ведмедиці.
На вісімнадцятий день крайнеба забовваніли високі гори, і чим ближче він підпливав, тим виразніше вимальовувалися обриси великого острова, оповитого туманом. Це була країна феакійців.
Цього дня Посейдон повертався з Ефіопії і раптом помітив у морі Одіссеїв пліт, що наближався до берегів острова Схерія. Якраз звідти, за пророцтвом, цар Ітаки мав повернутися додому.
– Мабуть, боги вирішили, не порадившись зі мною, допомогти Одіссеєві, – розгнівався бог морів. – Я змушу його знову зазирнути в очі смерті.
Посейдон зігнав докупи багато хмар і розбурхав морські хвилі так, що вони, наче скелі, налітали одна на одну і розбивалися. У цьому йому допомагали вітри Нот, Зефір, Борей і Евр.
Шторм розгулявся не на жарт.
Одіссей ледве тримався на ногах, у відчаї думав: «Горе мені! Німфа сказала правду! Тепер мені не врятуватися! Щасливі ті, що загинули під стінами Трої. Краще було б, якби я загинув разом із ними як герой. Тепер над моєю могилою височів би курган і пам’ять про мене жила б у віках. Мабуть, доля розпорядилася так, щоб я зник у морській безодні й ніхто не зміг прийти сюди і пом’янути безталанного сина Лаерта».
Тільки-но він про це подумав, як величезна хвиля-гора накрила пліт і, відірвавши Одіссея від щогли, за яку він тримався з усіх сил, жбурнула в бездонне море. Штормовий вітер зламав щоглу та рею і швиргонув їх на високі запінені хвилі. Одіссей намагався виборсатися на поверхню, але йому заважала намокла одежа. Раптом він побачив перед собою пліт.
Оговтавшись, Одіссей зібрався з силами, доплив і видерся на нього. Аж тут з моря випливла Левкотея, морська богиня, покровителька мореплавців. Колись її звали Іно, а була вона дочкою царя Кадма.
– Бідолашний Одіссею, бачу – Посейдон замучив тебе. Ось що я тобі пораджу. Ти зніми з себе мокру одежу і пливи щодуху до острова феакійців. На – візьми мою чарівну хустину, тобі з нею буде не так боязко в морі, а коли дістанешся землі, кинь її в море.
Одіссей важко зітхнув і подумав: «Хто знає, яку пастку зготувала мені ця богиня. Доки колоди держаться купи, я триматимуся на плаву, якщо їх розкидають хвилі, тоді мені нічого не залишиться, як пливти самому».
Раптом Посейдон здійняв височенну хвилю і знову жбурнув її на пліт. Наче солома, розкидана вітром, розлетілися по морю колоди від плоту. Одіссей устиг лише вхопитися за одну з них, видерся верхи, наче на коня, зняв із себе одежу, яку йому дала Каліпсо, пов’язав на шию хустину богині Левкотеї і за її порадою кинувся в море й поплив щосили туди, де мала бути земля.
Усе це бачив Посейдон, але не перешкоджав. Лише знехотя буркнув собі під ніс:
– Пливи, пливи, може, тебе люди пожаліють. Від мене ти натерпівся вдосталь! – уперіщив батогом коней і подався в Егейське море, до свого храму.
Коли Посейдон віддалився, на допомогу Одіссеєві примчала Афіна-Паллада. Вона втихомирила вітри, лише Бореєві дозволила підштовхувати плавця, який направлявся до берегів фeакійців.
Два дні і дві ночі Одіссей плив по спінених хвилях, щомиті зазираючи смерті у вічі. А на третій день, коли розвиднілося, угледів острів, зарослий оливковими деревами.
На радощах він поспішив до берега, але невдовзі зрозумів, що наближатися до нього небезпечно, бо хвилі з розгону можуть розбити його об гострі скелі.
«Горе мені! – майнуло в голові. – Скелі гострі, а хвилі круті. Мабуть, Посейдон і досі не пробачив мені наруги над його сином Поліфемом».
У цю мить висока хвиля підхопила плавця і понесла просто на гострі кам’яні виступи. Він вхопився за верхівку скелі й повис на ній. Але, коли хвиля відкочувалася назад, вона відірвала його від скелі й забрала з собою. Афіна напоумила Одіссея триматися від скелі подалі. Він плив уздовж берега. Опинившись на гребні хвилі, раптом побачив гирло річки.
«Треба пливти туди, там мій порятунок!» – сяйнула думка.
Підпливши ближче, почав благати:
– Врятуй мене, богине-річко! Захисти від Посейдонового гніву! Я молитимуся тобі до кінця свого життя.
НЕПРОХАНІ ГОСТІ ПЕНЕЛОПИ
Афіна-Паллада тим часом полетіла до скелястого острова Ітака. Набравши вигляду Ментеса, богиня дісталася палацу.
У дворику юрмилися женихи цариці Пенелопи, які поз’їзджалися з усіх усюд. Кожен з них був певен, що саме він гідний зайняти місце на царському троні, адже Одіссея вважали мертвим. Женихи розважалися, чекаючи трапези. Неподалік метушилися слуги.
Телемах перший помітив незнайомця і запросив сісти до столу – подалі від непроханих гостей, а сам відніс списа Афіни в батькову комірчину, де зберігалася його зброя.
– Розділи зі мною, чоловіче добрий, трапезу! – підсівши до богині, мовив Телемах. – Та й розкажи, хто ти й звідки прямуєш.
Богиня за трапезою позирала час від часу на женихів, які спорожняли келехи з вином й наминали смажене м’ясо. Своїм співом їх розважав місцевий лірник Фемій.
– Дорогий гостю! – пошепки звернувся до Афіни Телемах, – Бачиш, як негідники бенкетують? І так триває вже третій рік. Вони невдовзі спустошать всі наші багаторічні запаси. Нема на них мого батька! Скажи правду: ти вперше тут чи, може, бував раніше?
– Охоче тобі все розповім. Мене звати Ментес, я давній друг твого батька, це міг би підтвердити твій дідусь Лаерт. Жаль, що він зараз заслаб і живе далеченько. Пливучи на Кіпр по мідь, я вирішив навідати вас, щоб сповістити: твій батько живий і невдовзі повернеться додому. Дам тобі пораду: склич мешканців острова – нехай допоможуть тобі вигнати цих нахабних женихів із вашого дому. І ще – візьми з собою двадцятьох кращих мореплавців і пливи на острів Пілос, до старого Нестора. Якщо він нічого не знатиме про твого батька, все ж щось порадить. Відвідай також Менелая, царя Спарти, він останній повернувся із Трої. Наберися терпіння і чекай свого батька. Ти ж сильний і мужній юнак!
– Ти говориш так, як мій батько. Я не забуду твоїх порад.
– Прощавай, Телемаху, ти вже дорослий! – сказала Афіна й раптово зникла.
Телемах одразу зрозумів, що він говорив не з Ментесом, а з богинею Афіною. Це надало йому впевненості й сили.
Фемій продовжував співати, всі уважно слухали. Та коли він завів пісню про повернення ахейців із Трої, з другого поверху спустилася в супроводі двох служниць Пенелопа.
– Фемію, ти знаєш багато інших пісень, розважай гостей ними. Не край мого серця.
– Мамо, не гнівайся на нього, не його вина, що багато ахейців не повернулося на батьківщину. І мій батько також. Така воля Зевса. Дозволь, я сам тут порядкуватиму, а ти піднімайся до себе.
Пенелопа ніби вперше побачила, як подорослішав її син. Коли вона пішла в свої покої, женихи зчинили галас.
– Замовкніть! – гукнув до них Телемах. – Завтра вранці я скличу народне віче і розповім їм про все, що ви тут витворяєте.
Женихи принишкли. Озвався лише нахабний Антиной.
– Звідки ти, парубче, набрався сміливості? Чи не в богів? Дивись мені, а то заробиш!
– Облиш його, – втрутився Евримах, – бачиш, він іще дитина. Скажи, царевичу, кого ти частував. Може, якогось вельможу?
– Авжеш, це був Ментес, цар острова Тафос.
Усі заспокоїлися й почали розходитися.
Коли сонце піднялося на небокрай, Телемах, як і обіцяв, зібрав людей на раду. Сам царевич прийшов з мечем, у дорогих шатах і красивих сандалях.
– Хоробрий парубче, – звернувся до Телемаха згорблений від старості воїн Єгиптій, – скажи нам, для чого ти нас зібрав? Може, наше військо повернулося з-під Трої?
Сидячи на батьковому троні із царським скіпетром у руках, Телемах мовив:
– Я також хотів би мати звістку про наше військо і про свого батька. А зібрав раду для того, щоб отримати від вас підтримку. Вже три роки наш дім обсіли непрохані гості. Батька немає, щоб їх прогнати. Я сам мушу зробити це. То ж кажу при вас, громадо: забирайтеся, панове женихи, з мого дому, поки на ваші голови я не накликав гніву богів. Я тепер тут старший!
Узяв слово Антиной:
– Не гарячкуй, хлопче! Затям, що в усьому винна твоя мати. Вона пообіцяла: коли закінчить ткати поховальний покрив для твого діда Лаерта, тоді й вибере серед нас когось собі чоловіком. Ми застали її, коли вона розпускала те, що за ніч зіткала. Три роки цариця нас дурить. Краще відішли свою матір до Лаерта, і нехай він вирішить, котрий із нас одружиться з нею.
– Антиною, я не посилатиму свою матір до діда. Серце їй каже, що Одіссей живий.Вертайтеся до своїх домівок. Якщо ви вважаєте, що за чужий харч не треба платити, тоді я покличу на поміч богів і Зевс відправить вас до Харона.
В цю мить у небі з’явилося двоє орлів. Вони кружляли над натовпом, міцно вчепившись гострими кігтями один в одного. Тільки коли птахи відлетіли, присутні збагнули, що це якесь провіщення богів.
Усі перелякалися й принишкли. Віщий Алітерс, поважний старець, який мав здібності тлумачити знаки небес, вийшов наперед і сказав:
– Слухайте мене всі, а особливо ви, претенденти на руку Пенелопи! Над вами нависли чорні хмари. Наближається день повернення Одіссея, і всіх вас чекає смерть. Усім відомо, що я завжди кажу правду, тому припиніть неподобство! Я ще перед походом на Трою пророчив Одіссеєві, що він повернеться додому аж через двадцять літ, втративши всіх своїх друзів.
На пророчі слова Алітерса відповів зухвалий Евримах:
– Іди додому, старче, і розказуй байки своєму синові, а не нам. У небі літає багато птахів. То що – усім їм треба вірити? Ми не боїмося Телемаха з його погрозами звернутися до богів. Ми залишимося тут, поки не доб’ємося свого, – хтось із нас стане чоловіком Пенелопи!
– Послухайте мене, женихи, і ти, Евримаху,– мовив Телемах. – Мені байдуже, що ви тут говорите. Боги все бачать і весь люд також. Я попливу до Пілоса і Спарти. Якщо упевнюся, що мій батько живий, я його дочекаюся. Якщо ж дістану вістку про його смерть, збудую царю пам’ятник і, як належить, зроблю в пам’ять про нього жертвоприношення. Тільки тоді скажу матері, нехай знову виходить заміж, якщо схоче.
Телемаха підтримав Ментор, Одіссеїв друг, якого цар, від’їжджаючи на Троянську війну, призначив управителем:
– Я звертаюся до вас, народе Ітаки! Хіба ви забули, що Одіссей, як батько, піклувався про нас?! Ці гульвіси отримають по заслугах. Якщо повернеться наш владар, вони заплатять за усі неподобства і домагання.
Підвівся найзухваліший з женихів на ім’я Леокріт і перервав Ментора:
– Гей ти, старий, що ти верзеш? Ми знатні люди і ніхто нам не указ. Якщо Одіссей повернеться, то ми і його не питатимемо, чи їсти нам в його домі, а захоче нас вигнати, я перший прикінчу його на місці. Ти ж ліпше йди з Алітерсом готувати корабель для Телемаха. Ось пробачите, що він відмовиться від подорожі, бо йому краще сидіти крячки тут, аніж їздити по незвіданих краях. Я своє сказав, а тепер нам час розбігатися. Нема про що більше балакати!
Женихи встали й покинули раду.
ТЕЛЕМАХ МАНДРУЄ ДО СПАРТИ
Телемах пішов до моря. Змочивши руки в солоній воді, він простягнув їх до неба і промовив:
– Велика богине, ясноока дочка Зевса, порадь, чи їхати мені в мандрівку, чи ні?
Афіна не забарилася. Вона, прибравши подобу Ментора, з’явилася перед Телемахом.
– Подорож, яку ти задумав, буде вдалою, бо в тебе, сина Одіссея, є хоробрість і розважливість. Склади свої речі, а я споряджу корабель, зберу команду найдосвідченіших моряків і буду супроводжувати тебе в дорозі.
Так сказала богиня, і Телемах зрадів, думаючи, що йому допомагає Ментор, адже батьків друг постійно опікувався вихованням Телемаха і захищав Пенелопу.
Коли царевич повернувся до палацу, по дворику, як і раніше, вешталися женихи і їм закортіло позбиткуватися з нього. Регочучи, Антиной підійшов до хлопця:
– Зачекай-но, Телемаху, наш леґеню! Чому б тобі не посидіти з нами, попоїсти, випити вина? Ми тобі і корабля підшукаємо, і моряків знайдемо.
– Облиш мене, Антиною. Не буду я розсиджуватися з вами – пихатими чваньками. У мене накипіло на душі і я постараюся вам віддячити.
Сказавши це, Телемах відштовхнув руку Антиноя. Хтось втрутився в розмову:
– Не слухайте його. Телемах гарний хлопець. Шкода тільки, що він нас покидає. Боюся, що й він, як і Одіссей, пропаде безвісти. Та байдуже, його палац перейде комусь із нас разом із Пенелопою.
Телемах уже нікого не хотів чути. Знайшовши няню Евриклею, він розповів їй про свій намір поїхати до Пілоса і Спарти, щоб спробувати хоч щось довідатися про свого батька. Евриклея відмовляла Телемаха від небезпечної подорожі, але зрештою змирилася і допомогла зібратися в дорогу.
– Не хвилюйся, няне, – заспокоював царевич Евриклею, – мене в дорозі оберігатиме богиня.
Афіна тим часом з’явилася в подобі Телемаха до корабельника Ноемона й випросила в нього найкраще судно. Потім розшукала двадцятьох найдосвідченіших мореплавців. Вони добре знали Телемаха й у всьому йому довіряли. Ледве порозходилися женихи по домівках спати, Афіна знову з’явилася перед Телемахом у подобі Ментора.
– Усе готово до плавання. Команда на кораблі. Не гаймо часу!
Завантаживши судно харчами, водою і вином, мореплавці взялися за весла. Ментор, який насправді був Афіною, став на кормі, поруч із царевичем.
Дивовижної краси корабель не без допомоги богині швидко дістався берегів Пілоса. Мешканці острова в цей час чинили величне дійство – жертвоприношення Посейдону. Дев’ять гуртів людей, по п’ятсот у кожному, приносили в жертву по дев’ять биків. На цьому святі був також мудрий старець Нестор зі своїми синами.
Телемах розгубився. Він не знав, як вести розмову з таким поважним і мудрим царем. Його підбадьорила Афіна-Паллада:
– Не вагайся, іди сміло! Нестор – доброзичливий чоловік. Він усе, що знає, розповість.
Гостей підвів до столу Пісистрат, найменший Несторів син, і, наповнивши золотий келих вином, подав Ментору.
Афіна побажала здоров’я цареві та його родині й, пригубивши вина, передала келих Телемахові. Після бенкету цар звернувся до гостей:
– Повідайте нам, звідки верстаєте шлях і що вас сюди привело?
– Прославлений Несторе, я – син Одіссея і приїхав до тебе, щоб довідатися бодай щось про свого батька. Живий він чи ні?
– Я радий бачити сина славетного Одіссея. Ти викапаний батько. Не буду довго розповідати, як ми воювали з троянцями, як поверталися додому. Хтось вижив, хтось загинув. Скажу лише одне, що після взяття Трої, коли ми сідали на кораблі, Зевс роз’єднав нас усіх. Відтоді я твого батька й не бачив. Ти краще поїдь до Спарти. Може, Менелай тобі розповість більше, ніж я, адже він пізніше за всіх повернувся додому. То буде завтра, а зараз іди відпочивай. Тобі приготували найкращу кімнату.
Коли розвиднілося, Нестор наказав запрягти в царську колісницю найпрудкіших коней. Його син Пісистрат супроводжував Телемаха до Спарти.
Цар Спарти Менелай прийняв юнаків у тронній залі, оздобленій золотом і сріблом.
– Ходімо, любі, – звернувся цар до царевичів, – поїмо, а потім розкажете, чиїх архонтів-правителів ви діти.
Коли юнаки скуштували страв, Телемах наважився звернутися до Менелая.
– Цей палац такий величний, що в мене голова йде обертом. Така розкіш може бути тільки у всемогутнього Зевса, – тихо мовив він.
– Ні, друже, жоден смертний не може мати те, що має повелитель світу. А мої скарби зібрані мною за багато років. Вісім років я поневірявся по чужині, повертаючись із Трої. Багато золотих виробів привіз із Кіпру, Фінікії, Єгипту, Лівії. Але найбільший скарб я втратив – своїх воїнів, друзів; а особливо я сумую за одним з них. Хоч би що я робив, де б я не був, перед моїми очима завжди мій найкращий друг Одіссей. Я всім, що маю, завдячую йому. Частенько згадую його батька Лаерта, дружину Пенелопу і сина Телемаха – він був ще малям, коли ми вирушали в похід. Мій друг ще не повернувся, хоч минуло двадцять років.
Слухаючи про батька, Телемах не міг стримати сліз. У цей час до зали зайшла цариця Єлена.
– Любий, ти вже розпитав, хто наші гості? – тихо спитала вона. – Здається, отой юнак дуже схожий на Одіссея. Чи це не його син?
– Певно, що так! Коли я переповідав про Одіссея, то помітив сльози на його очах.
– Ми прибули до вас із Телемахом, щоб довідатися хоч якусь новину про його батька, – втрутився Пісистрат. – А я – син Нестора.
Менелай розчулився.
– Невже в мене гостем син найкращого мого друга Одіссея?! Якби твій батько зараз був з нами, я б заради нього нічого не пошкодував. Але, здається, котрийсь із богів не бажає його повернення додому.
Очі у співрозмовників затуманилися слізьми, і в Пісистрата також, бо він згадав про свого брата Антілоха, який поліг під стінами Трої.
Єлена розповіла гостям, як вона востаннє зустрілася з Одіссеєм, коли той потайки пробрався до міста, щоб викрасти статую Паллади. Менелай згадав дерев’яного коня, в якому він сидів у засідці разом із Одіссеєм.
– Великий Менелаю, скажи мені правду, чи живий мій батько, чи ні? – наполягав Телемах.
– Твій батько живий! Я про це чув од морського віщуна Протея, сина Океану. Щоправда, якби не його донька Ідотея, я б із цим перевертнем не впорався. Вона принесла тюленячі шкури і я з трьома товаришами, замаскувавшись під цих тварин, діждалися, коли Протей вийде з моря й ляже спати на березі. Ми схопили морське божество, та воно вислизнуло з рук. Віщун перетворювався на лева, на змію, на леопарда, на вепра, нарешті, – на воду і дерево, але ми все одно його злапали. Протей порадив мені пливти в Єгипет, до берегів Нілу, і зробити там жертвоприношення Зевсові, щоб благополучно повернутися додому. Віщун також розповів мені про смерть Агамемнона та Аякса, сина Оїлея. Коли я почав розпитувати про твого батька, Протей сказав: «Одіссей, син Лаерта, цар Ітаки, перебуває в полоні на острові німфи Каліпсо». Сказав – і щез під водою. Ось усе, що я знаю, любий юначе. Залишайся в мене на кілька тижнів, погостюй, я подарую тобі трійку гарних коней і пречудову колісницю. А також чашу – піднесеш богам у ній вина. Скільки житимеш, мене пам’ятатимеш!
– Дякую, але дозволь поїхати, Менелаю, – попрохав Телемах. – Я слухав би тебе безкінечно і жив би тут цілий рік, якби не думки про дім і рідну матір.
ЗМОВА ЖЕНИХІВ
На острові Ітака, перед палацом Одіссея, женихи влаштували спортивні змагання для розваги. У той час, коли Антиной і Евримах змагалися в метанні диска і списа, до них підійшов судновласник Ноемон і спитав:
– Антиною, ти не знаєш, коли повернеться Телемах?
– Звідки? – збентежився той.
– Учора він найняв у мене корабель. Я не міг відмовити царевичу, хоча мені й самому цей корабель потрібен.
– Куди ж він зібрався?
– Казав, що попливе до Еліди.
Усі перезирнулися, бо досі ніхто й гадки не мав, що царський синок так швидко втече від них.
– Кажи ясніше, – заволав Антиной, – коли він відплив і з ким?
– З ним попливла команда найвідважніших наших моряків. За головного в них начебто Ментор. Хоча діється щось неймовірне: я сам бачив, як Ментор учора відплив на кораблі, а сьогодні зустрів його тут, на березі.
– Як царевич міг встигнути покинути острів? Може, котрийсь із богів допомагає йому?
Коли Ноемон пішов геть, стурбовані женихи зійшлися на розмову. Антиной несамовито кричав:
– От негідник! Хлопчисько обдурив нас. Він щось лихе задумав. Та байдуже! Від нас він нікуди не дінеться. Спорядимо швидкий корабель і пошлемо двадцятьох чоловік, щоб перестріли царевича у вузькій протоці Сама між островами Ітака і Кефалонья.
Женихи довго обговорювали план захоплення корабля Телемаха. Медонт, вірний глашатай Одіссея, який перебував неподалік, усе чув і поспішив до Пенелопи.
Він зустрів її на порозі. Цариця спитала:
– Скажи, глашатаю, хто тебе сюди прислав? Чи не ті приблуди, які розтринькують нажите Одіссеєм добро? Що ще їм забаглося з’їсти й випити?
– Ото б тільки й горя! – відповів Медонт. – Є гірша новина. Вони задумали погубити Телемаха, який відбув до Пілоса і Спарти, щоб розпитати про свого батька.
У Пенелопи від почутого підкосилися ноги й защеміло серце. Вона довго не могла вимовити й слова. А коли трохи отямилася, спитала:
– Скажи мені, чому Телемах поїхав без мого відома? Яка в цьому була необхідність?
– Я нічого не знаю, – відповів той. – Можливо, котрийсь із богів йому порадив. Але твій син розумний хлопчина і знає, що робить.
До цариці підійшло кілька служниць. Одна з них піднесла їй стілець і та, гірко плачучи, опустилася на нього. Плач підхопили інші жінки.
– Чому ніхто з вас не сказав мені, що син поїхав? Чому я довідалася про це остання?
Тоді мовила Евриклея:
– Якщо хочеш, убий мене. Я не лише знала про це, але й дала Телемаху на дорогу їжі та вина. Умовляла його залишитись, та він не послухав і заборонив розповідати тобі раніше, ніж через дванадцять днів.
– Велика богине Афіно! – мовила Пенелопа. – Коли Одіссей повернеться, він тобі принесе в жертву овечок і биків. Порятуй синочка і звільни нас від ненажерливих женихів!
Почула Афіна благання цариці.
Женихи тим часом, здійснюючи свій план, попливли вночі до пустельного острова Астерис, що неподалік від Ітаки, щоб перехопити там Телемаха.
Цієї ночі до Пенелопи уві сні з’явилася Іфтема, її сестра.
– Не плач, не побивайся, Пенелопо, – мовила тінь Іфтеми, – твого сина люблять боги. З ним усе буде добре.
– Сестро моя люба, я багато років не бачила свого чоловіка, та й син подався з дому. Як же мені не плакати?
– Не тужи і не бійся за сина. Його супроводжує Афіна. Це вона мене прислала з вісткою.
Прокинулася Пенелопа з полегкістю на серці.
ГОСТИННИЙ ОСТРІВ
Нарешті море вгамувалося. Знесилений Одіссей ледве вибрів на берег і впав на коліна. Вода, якої він наковтався, пішла з рота і носа. Йому було важко дихати, все тіло боліло. Знявши з себе хустину, кинув її на хвилі. Хустина відразу ж потрапила до рук Левкотеї. Одіссей цілував землю, все ще не вірячи, що зміг врятуватися. Він був голий-голісінький, а ніч видалася дуже холодною. Як же не замерзнути? Неподалік на узвишші Одіссей побачив два великих оливкових дерева і, не довго думаючи, наламав багато дрібних гілок, настелив собі ліжник, ще й вкрився листям з головою. Тепер холод йому не дошкуляв. Афіна навіяла на героя солодкий сон.
Поки Одіссей міцно спав, Афіна з’явилася в палаці славнозвісного Алкіноя, царя феакійців. Це він колись гостинно приймав аргонавтів, коли ті пливли по золоте руно, а згодом врятував життя двом закоханим – Ясонові й Медеї.
В ошатній залі, на різьбленому ліжку, спала Навсікая, вродлива царівна. Богиня проникла до неї в сон в образі її вірної подруги Деманти.
– Навсікає, – мовила вона, – ти вже на виданні. Багато феакійських царевичів мріють одружитися з тобою. Пора готуватися до весілля, а в тебе брудного одягу зібралося багато. Попроси батька, щоб він розпорядився приготувати нам воза. Ми повантажимо всі твої сукні й постільну білизну та й поїдемо до річки прати.
Вранці Навсікая пригадала сон і пішла до батька:
– Тату, ми з Демантою хочемо поїхати на річку прати одіж, нехай слуги спорядять воза. І твій одяг повинен сяяти чистотою, і братики ходитимуть чепурні. Я потурбуюся про це.
Про своє майбутнє весілля Навсікая навіть не натякнула. Але цар Алкіной усе добре розумів і розпорядився приготувати царівні воза. Воли, яких поганяла Навсікая дубчиком, поволі прямували до потічка, а служниці йшли позаду.
Діставшись до того місця, де зазвичай прали білизну, царівна зі служницями розпрягли волів, пустили їх пастися, а самі заходилися до роботи. Стояв погожий день. Одежа сохла на сонці, царівна зі служницями гралися м’ячем і співали веселих пісень.
Одіссей прокинувся від дівочих голосів і спочатку розгубився.
«Де я? – питав він себе. – Куди мене занесло, чи в країну злих потвор, чи до богобоязливих людей? Чи то співають німфи, чи прості дівчата?»
Голий Одіссей не наважився вийти зі сховку, але зрештою, прикрившись гілкою, по-прямував до царівни. Дівчата миттю розбіглися й сховалися за дерева, але Навсікая не зрушила з місця. Відваги їй додала богиня Афіна.
– Прошу тебе, красуне, вислухай мене, – хитрувато повів розмову Одіссей. – Якщо ти богиня, то схожа на Артеміду, дочку Зевса, якщо ж ти звичайна дівчина – твої батьки можуть тобою пишатися! Лише одного разу в Делосі, біля жертовника Аполлона, я був вражений свіжістю пальмового дерева, а зараз засліплений твоєю вродою. Двадцять днів хвилі знущалися з мене, і тільки вчора доля викинула мене на цей берег. Я не відаю, де перебуваю, ти перша людина, яку я тут побачив. Дай мені якусь одежину, щоб я міг прикрити свою наготу і скажи, як дістатися міста. Зроби милість, і нехай боги будуть до тебе прихильні! Бажаю тобі всього того, чого тільки серце бажає: доброго чоловіка, любові й родинного затишку! Бо нічого ліпшого в світі немає, аніж щасливе подружжя.
– Чужинцю, – відповіла Навсікая, – ти потрапив до країни феакійців, царем якої є Алкіной. Я його дочка. Ми завжди допомагаємо бідним і знедоленим. І тобі допоможемо, раз уже Зевс послав тебе нам. – Царівна гукнула служниць: – Ходіть сюди, не бійтеся цього чоловіка! Дамо йому одежу і до міста доправимо.
Одіссей спершу скупався в потічку за лозами, а потім вдягнувся і причепурився. Афіна додала йому привабливості, і коли він з’явився перед дівчатами, ті не повірили своїм очам. Це був мужній, кремезний красень.
– Цей чоловік, – мовила Навсікая служницям, – багато днів нічого не їв, нагодуйте його всім, що маєте.
Утамувавши голод, Одіссей подякував царівні, а вона звернулася до нього:
– А тепер, чужинцю, ходімо, – я познайомлю тебе зі своїм батьком. Ти йди за возом разом зі служницями, а коли наблизишся до міста, сховайся в гаю, пересидь трохи й приходь до палацу. Хоча феакійці – народ гостинний, але дуже язикатий. Будуть базікати, що царівна вибрала в женихи чужинця, наче своїх мало. А вже в місті запитаєш, як знайти царя. Дорогу тобі покажуть навіть дітлахи. Коли потрапиш до палацу, з усіма проханнями звертайся лише до моєї матері, її звати Арета. Якщо ти їй сподобаєшся, вона обов’язково тобі допоможе, хто б ти не був.
Навсікая їхала на підводі, Одіссей із служницями йшли за нею слідом. Як тільки побачив місто, цар учинив так, як радила царівна. Залишившись наодинці в гаю, він звернувся до богині Афіни:
– Непереможна діво Афіно! Посейдон довго знущався з мене, як тільки хотів. Якщо ти почула мою мольбу, допоможи мені!
Афіна-Паллада почула прохання свого улюбленого героя, але, щоб не дратувати свого брата Посейдона, вирішила прибрати подобу простої дівчини і так з’явилася перед Одіссеєм. Він уже проминув центральну браму, як дівчина підбігла до нього. Одіссей зрозумів, що то сама Афіна-Паллада хоче провести його до палацу.
– Я постраждалий мореплавець, – звернувся він до дівчини, вдаючи, що не здогадується, хто вона. – Допоможи нещасному знайти царя Алкіноя.
– Гаразд, ходи зі мною, але ні з ким по дорозі не розмовляй.
Богиня напустила туману, щоб феакійці не помітили Одіссея, і підвела його до вежі.
– Ми прийшли, – сказала вона. – Заходь сміливо в царський палац і передусім звертайся до богородної цариці. Вона добрим людям допомагає, тож зарадить і твоєму горю.
Одіссей попрямував до великого, дивовижної краси палацу, бронзові стіни якого були оздоблені орнаментом із кришталю. Біля золотої брами на чатах стояли невсипущі безсмертні охоронці – два пси, яких викував Гефест: один – із срібла, другий – із золота.
А те, що цар Ітаки побачив всередині, – то важко навіть описати!
На різьблених тронах сиділи цар і цариця. Коли Одіссей наблизився до царського подружжя, Афіна розвіяла довкола нього туман і він постав перед присутніми в залі мужнім вродливим героєм. Одіссей простягнув руки до колін цариці, щоб обійняти їх.
– Арето, велика царице, я припадаю до твоїх ніг і вклоняюся твоєму чоловікові, достойному цареві феакійців! – виголосив він урочисто. – Допоможи мені повернутися додому. Я вже багато років поневіряюся по морях далеко від своєї батьківщини і дуже стомився.
Схвильований Одіссей стояв, схиливши голову. Цар з царицею мовчали, не знаючи, що відповісти чужинцеві. Старий Ехеней, який славився мудрістю, підвівся і мовив:
– Я вважаю, царю, що гостя слід посадити на срібний трон. І накажи, щоб виночерпії принесли всім вина. Вип’ємо за Зевса-гостинного.
ЩЕДРІСТЬ ЦАРЯ АЛКІНОЯ
Алкіноєві, великому і найбагатшому цареві Греції, часто доводилося допомагати чужинцям. І зараз він не зрадив цій традиції. Цар обійняв Одіссея і повів до трону, що стояв поруч із царським. Посадивши гостя на чільне місце, Алкіной наказав слугам принести їжі й вина. Коли трапеза скінчилася, цар звернувся до присутніх:
– Слухайте мене, вожді феакійців, уже пізно, час розходитися по домівках і відпочивати. А завтра вранці скличемо всіх вельмож і влаштуємо достойне прийняття цьому чоловікові, якщо така воля Зевса. Заріжемо двох бичків для жертви богам і зробимо все, щоб гість благополучно повернувся додому. А може, він і є котримсь із богів і зробив нам ласку, завітавши сюди?
– Ні, Алкіною, не порівнюй мене з богами. Я проста людина, яка зазнала багато лиха. Саме боги завдали мені чимало страждань, випробуючи мене на міць. Благаю тебе: тільки-но розвидниться, доправ мене до моєї рідні. Хоча б лише глянути, як їм там ведеться, – чи живі, чи здорові? Потім можна і помирати!
Коли розійшовся люд, у залі залишилися лише Алкіной з Аретою та їхній гість. Цариця упізнала шати, в які був одягнений Одіссей, бо вона сама їх ткала.
– Перш ніж тобі допомогти, я хочу довідатися, хто ти, як потрапив до нас і хто дав тобі одяг.
– Царице, я розповім тобі історію своїх поневірянь, нічого не приховуючи.
І Одіссей, зітхнувши, розпочав оповідати з того місця, як потрапив на острів німфи Каліпсо. Повідав про страшні дні, коли ледь не став жертвою розбурханих Посейдоном хвиль, про зустріч із царівною Навсікаєю, яка й дала йому це убрання.
– Негарно вчинила моя донька, що не привела тебе сама до палацу, – засмутився Алкіной.
– Не докоряй їй, владико, це я наполіг, щоб ти раптом не розгнівався, побачивши нас разом.
– Чужинцю, я ніколи не серджуся без причини. Ти розважливий, мудрий чоловік. Якщо хочеш, можеш стати моїм зятем. Але знай, я не буду тебе утримувати силоміць. Завтра спорядимо корабель і відправимо тебе на батьківщину. Наші кораблі швидкі. Всього за один день вони дістаються берегів Евбії. Та ти й сам можеш подивився на мій флот і на моїх мужніх моряків.
Наступного дня, щойно розвиднілося, на великій площі зібралися всі вельможі міста. Алкіной, представляючи їм свого гостя, мовив:
– Слухайте мене! Цей чоловік, якого я зовсім не знаю, хто він є насправді, закинутий морською бурею на нашу землю. Він просить допомогти йому повернутися на батьківщину. Звичайно, ми не відмовимо йому. Ще не було такого, щоб ми не допомагали страждальцям. Дамо йому швидкий корабель і п’ятдесят моряків, нехай завтра вранці відпливає. А зараз ходімо до палацу й справимо бенкет. Покличте нашого славетного співака Демодока, нехай розважить нас і нашого гостя.
Усі попрямували до палацу. Привели Демодока, посадили на чільне місце у різьблене срібне крісло, біля центральної колони. Він грав на кіфарі й співав про героїчних ахейців, яких багато полягло під стінами Трої.
Слухав Одіссей пісню про себе і своїх друзів і на очі йому навернулися сльози. Він низько схилив голову, щоб цього не бачили присутні. Ніхто цього не помітив, один Алкіной завважив збентеження гостя.
– Ми добре поїли й послухали гарну пісню, – мовив цар. – А тепер ходімо позмагаємося трохи. Хай наш гість, коли повернеться додому, розкаже всім, як феакійці гарно бігають, стрибають, борються і б’ються навкулачки.
У змаганнях взяли участь і троє синів Алкіноя. Один із них, Лаодам, який переміг у бою навкулачки, раптом запропонував, щоб і гість показав свою силу.
– Чужинець – міцний горішок, – додав він, – якщо витерпів стільки бід і навіть люте море не зламало його.
Усі погодилися з Лаодамом, і той запросив Одіссея позмагатися з феакійцями.
– Це не зовсім гарна ідея, – відповів цар Ітаки. – Я усіма думками лину на батьківщину. То краще було б, якби мені дали спокій.
На слова Одіссея озвався Евриал, непереможний у боротьбі:
– Ти, чужинцю, не схожий на людину, яка любить змагання. Ти, мабуть, один із тих купців, що вештаються по морях і тільки й думають, як більше заробити грошенят.
Одіссей скоса глянув на Евриала:
– Даремно ти таке говориш, бо нагадуєш мені нерозумного базіку. Мусиш знати, що боги не наділять одну людину всіма достоїнствами. Бува, на вигляд жебрак, а коли заговорить, то всі заслухаються його мудрими словами. Інший – із красенів красень, а двох слів зв’язати не вміє, бо бог розуму не дав. Твої слова мене образили й роздратували. І хоч я виснажений подорожжю і війнами, я приймаю виклик!
Одіссей, не вагаючись, узяв найбільший диск і запустив його так далеко, де й відміток уже не було.
У цю мить нагодилася Афіна-Паллада в подобі юнака й помчала піднімати диск, запущений героєм.
– Так далеко, як він, ще ніхто не метав, це всім ясно, – мовила богиня. – Ти можеш пишатися, чужинцю!
Заохочений цими словами, Одіссей гордо мовив:
– Можу метнути ще й далі! Я готовий позмагатися з будь-ким, окрім Лаодама, бо не гоже викликати на поєдинок того, хто дав тобі шматок хліба. Я вправний у стрільбі з лука. Кращим за мене в троянській війні був хіба що Філоктет. Залюбки позмагаюся на дротиках. Не зможу перемогти лише в бігові, бо коліна болять.
Феакійці мовчали. Слово взяв Алкіной:
– Ти кажеш правду, чужинцю. Я бачу, що ти готовий показати всім, який ти насправді дужий. Але в цьому немає потреби, бо тебе ніхто не зачепить і словом. Ми, феакійці, наділені багатьма якостями. Хоч не найсильніші в боротьбі чи кулачних боях, та славимося як добрі бігуни і вправні веслярі. Особливо ж ми любимо танцювати, співати й бенкетувати. А ще тішимося тим, що вміємо гарно одягатися, любимо ніжитися у ваннах. А зараз нехай нам потанцюють – принесіть кіфару для Демодока.
З кіфарою не забарилися. Натовп розступився, звільняючи місце для танців. Демодок вийшов насередину, а довкола, взявшись за руки, стали юнаки-танцюристи. З першими звуками музики здригнулася земля, танцюристи старалися, не жаліючи ніг. Від цього дійства в Одіссея перехопило подих.
Потім Демодок заспівав пісню про богів. Це була розповідь про кохання Арея й Афродіти і про те, як обоє вони потрапили в невидимі тенета, сплетені Гефестом. Веселощі охопили всіх. Тоді Алкіной попрохав Лаодама й Алія, двох своїх синів, показати свою майстерність у танці. Юнаки взяли червоний м’яч і розпочали танцювальну гру. Один підкидав м’яч високо вгору, другий, підстрибуючи, ловив його. Закінчивши гру, вони повели танок. Натовп аплодував їм у такт, а потім, за прикладом братів, усі водили хоровод.
– У тебе славні сини, Алкіною!
Цар зрадів словам гостя і мовив:
– Слухайте мене, вельможі! Вас дванадцятеро, а я, виходить, тринадцятий. Кожен із нас принесе по одному хітону, по одній хламиді й по одному таланту золота, – і все це віддамо нашому шановному гостеві. Евриал же нехай попросить у нього вибачення за свої недоречні слова і також принесе подарунок.
– Алкіною, владико наш, – сказав Евриал, – ось цей меч із срібним руків’ям і піхвами із слонової кістки я подарую гостеві. – Він зняв меча з себе й вручив Одіссеєві. – Чужинцю, я бажаю тобі швидкого повернення на батьківщину. І нехай тобі в усьому таланить!
– Дякую, Евриале, нехай боги будуть і до тебе прихильні!
Сонце спускалося до горизонту, коли архонти позносили подарунки. Сини Алкіноя віднесли їх до палацу.
Повернувшись в покої до дружини Арети, цар мовив:
– Вельможі зібрали подарунки для нашого гостя. Треба і нам подарувати йому скриню, найкращу хламиду й хітон. А ще дамо гостеві золотий кубок, щоб сам з нього пив і наливав богам. Скільки житиме, мене пам’ятатиме.
Принесли велику скриню, поклали туди всі подарунки й вручили Одіссеєві. Він був зворушений до сліз.
Цариця наказала служницям допомогти Одіссеєві прийняти ванну. Причепурений, гарно вбраний цар Ітаки вийшов на терасу, де чоловіки пили вино. На порозі він зустрів Навсікаю.
– Чужинцю, нехай тобі сприяють боги! – звернулася вона до Одіссея. – І там, куди ти поїдеш, не забувай про дівчину, яка тобі допомогла в скрутну хвилину.
– О, Навсікає, достойна дочка славного Алкіноя! Якщо Зевс наблизить день мого від’їзду на батьківщину, я тебе вшаную, як богиню.
Царівна всілася поруч із батьком.
Слуги готували м’ясо, виночерпії наповнювали келихи вином. Одіссей покликав глашатая і передав Демодокові, який сидів під колоною, шмат м’яса.
– Віднеси йому від щирого серця. Рапсодів повсякчас любить і пошановує Муза.
Демодок подякував гостеві за увагу до нього.
– Я дуже тобі вдячний, Демодоку, – мовив Одіссей. – Твоя майстерність благословенна Музою і Аполлоном. Ти співаєш так натхненно про ахейців, які воювали під Троєю, ніби й сам був там. Я хочу тебе попросити заспівати про Троянського коня – дерев’яного коня, якого створив Еней, а допомагали йому Афіна й Одіссей. Якщо ти знаєш цю пісню і заспіваєш нам, я готовий визнати тебе найкращим співцем на світі.
Цар Ітаки ще не скінчив, як співець розпочав. Демодок співав, як бог. Розчулений Одіссей не зміг стримати сліз і це помітив Алкіной. Він звернувся до архонтів:
– Слухайте мене, архонти фракійців! Нехай припинить грати на кіфарі Демодок, бо наш гість, як тільки той почав співати, залився слізьми. Може, його душу ятрить якесь горе. Розкажи нам, чужинцю, що тебе мучить. Але спершу назвися: хто ти, звідки ти насправді родом? І чому ти плачеш, коли чуєш про доблесних ахейців з-під Трої?
Одіссеєві нічого не лишалось, як зізнатися, хто він і звідки. Цар Ітаки розповів феакійцям гірку історію своїх блукань по морях, про коконів і лотофагів, про кіклопів і чарівницю Кіркею, про сирен і Каліпсо, про Скіллу й Харибду, про те, як ітакійці розгнівили Геліоса, забивши його улюблених биків, і як поплатилися за це.

НА РІДНІЙ ЗЕМЛІ
Тільки-но засяяла вранішня зоря, корабель, завантажений царськими подарунками і харчами, відплив від феакійських берегів і взяв курс до острова Ітака.
Корабель царя Алкіноя не плив, а летів по морських хвилях. Уже на ранок наступного дня він причалив до рідних берегів Одіссея, але той спав міцним сном і не знав про це.
Перед великою печерою росло оливкове дерево, під яким било два джерела. У цьому священному місці жили прекрасні німфи-наяди. Печера мала два входи: з півночі – для смертних, з півдня – для безсмертних богів.
Мореплавці добре знали це узбережжя. Вони обережно перенесли сплячого Одіссея на берег і вклали на пісок, а поруч з ним залишили всі подарунки від царя Алкіноя й архонтів. Ці подарунки були кращими навіть за трофеї, які Одіссеєві дісталися у війні з троянцями.
Самі ж мореплавці сіли на корабель й вирушили додому.
Посейдон дуже розгнівався на феакійців. Він добре знав, що одного дня Одіссей повернеться на батьківщину. Але чому у справу втрутилися феакійці? Чому вони допомагають царю Ітаки, ще й обдарували його коштовностями?!
Тільки-но феакійці залишили гавань, бог моря за те, що вони сплутали всі його плани, розгойдав височенні хвилі й затопив їхній корабель.
Одіссей прокинувся і не міг спочатку впізнати рідні місця, бо Афіна тим часом напустила туману. Сама ж, прийнявши подобу молодого чабана, з’явилася перед царем острова. Одіссей дуже зрадів:
– Скажи, хлопче, хто ти? Де це я опинився? – спитав він богиню.
– Цей край знають повсюди, навіть там, де сходить сонце. Скелястий острів, де немає доріг, а тільки гірські стежки. Зате тут ніхто не бідує. Острів’яни вирощують жито, пшеницю. На зелених лугах випасають кіз і волів. Острів багатий на чисті джерела й густі ліси. Ти, чужинцю, прибув у славнозвісну Ітаку.
Закалатало серце героя. Він, щоб його не впізнали, почав вигадувати історію про себе.
– Чував про Ітаку і про хоробрих воїнів-ітакійців, які воювали з троянцями. Я втікач з острова Крит. Цар Ідоменея хотів забрати в мене трофеї, привезені мною з війни. Тож я скористався нагодою, знайшов корабель і за чималу плату попросив моряків доправити мене до Пілоса або Еліди. Але вітер змінився і ми припливли сюди. Вони залишили мене з моїм багатством, нічого не забравши, крім того, що я їм дав сам.
Афіна слухала Одіссеєві вигадки і, нарешті, ставши сама собою, мовила:
– Хитромудрий Одіссею, ніхто з богів не зможе з тобою змагатися в хитрощах і вигадках. Я прийшла тобі на допомогу, бо в пророцтві сказано, що тобі доведеться терпіти ще багато різних незгод. Вони чигають на тебе і в палаці. Коли прийдеш додому, не признавайся нікому, хто ти, аж поки не настане слушна мить.
– Богине, я не відразу впізнав тебе, бо так часто змінюєш свою зовнішність. Ти багато мені допомогла під стінами Трої. Тепер, коли на мене чекають нові випробування, скажи: чи я справді вдома, на рідній землі?
– Так, Одіссею! Не ображайся на мене, що не змогла захистити тебе від гніву Посейдона. Віднині я буду з тобою поруч аж до твоєї домівки. Ось бачиш – це бухта Форкіна, а онде печера, біля якої росте оливкове дерево. Там завжди ти робив жертвоприношення нереїдам.
Зрадів змучений герой, що нарешті на батьківщині. Він заплакав з радощів, потім став на коліна й поцілував землю.
– Сховай дарунки в печеру, – порадила йому богиня, – й поміркуємо, як бути далі.
Афіна розповіла Одіссеєві про Пенелопиних женихів, які протягом трьох років пускали на вітер царське багатство та ображали його дружину.
– Я поквитаюся з цими негідниками! – вигукнув Одіссей.
– І я допоможу тобі, Одіссею. Але спочатку треба зробити так, щоб тебе ніхто не впізнав. Підеш до свого свинопаса Евмея, а я поспішу до Телемаха, який поїхав у Спарту. Скажу йому, нехай мерщій вертається додому.
– Навіщо ти йому дозволила поїхати, богине?
– Він так хотів мати хоч якусь звістку про тебе! Женихи надумали зробити засідку, щоб вбити його, але я цього не допущу. Усе буде гаразд – обіцяю!
З цими словами богиня доторкнулася до Одіссея лозиною і він ураз став старцем у лахмітті. Спираючись на палицю, цар Ітаки подибав до хатини свого вірного слуги, свинопаса Евмея.
Афіна ж, попрощавшись, подалася до Спарти.
На обійсті свинопаса на Одіссея зненацька напали злі собаки. На гавкіт вийшов з хатини господар і, відкликавши служак, звернувся до незнайомця:
– Старче, ще трохи і мої собаки тебе покусали б. Добре, що я був удома. Горе мені та й годі! З раннього ранку до пізньої ночі стараюся, щоб прогодувати цих ненажер-женихів, а мій добрий хазяїн – якщо він ще живий! – десь на чужині не має й шматочка хліба. Заходь, чужинцю, поїси трохи та й розкажеш, звідки ти і як тут опинився.
Евмей зарізав свиню, приготував свіжину, а вже коли частував гостя, то не стерпів, щоб іще раз не поскаржитися на свою долю:
– Я щоранку мушу відправляти найліпших свиней женихам, які розтринькують багатство мого господаря і не бояться ні людей, ні богів – нікого. Але цариця знає їм ціну. Пенелопа не хоче виходити заміж ні за кого з них. Вона зберігає вірність своєму коханому чоловікові й день у день – ось уже двадцять років! – чекає його повернення.
Порадівши цим словам, Одіссей розповів Евмеєві вигадану ним історію про критянина:
– Я родом з багатого острова Крит. Коли помер мій батько, то залишив нам великий статок, але брати забрали майже все собі. Мене обділили, бо моя мати була їм нерідною. Я одружився з гарною дівчиною з багатої родини, та мене завжди вабило море. Дев’ять років був капітаном корабля, багато випробовувань випало на мою долю. Ходив і на Трою. Але коли повернувся додому, то не всі цьому зраділи. Знову поїхав мандрувати. Так потрапив до Єгипту. Прожив там сім років, натерпівся всякого, але нажив і чимало добра. Та мене підманив один фінікієць. Він увесь час твердив, що я можу заробити більше, якщо поїду з ним. Так він узяв мене на свій корабель з усім моїм скарбом. По дорозі до Лівії корабель у шторм затонув і лише я врятувався, вхопившись за зламану щоглу корабля. Думаю, тут не обійшлося без волі самого Зевса. Дев’ять днів мене носили морські хвилі, а на десятий день я потрапив до країни теспротів. Там мене зустрів син царя і відвів до свого батька Фідона. Щедрий цар подарував мені хітон і хламиду, потім на мою честь влаштував гучний бенкет у палаці. Саме від царя я дізнався про Одіссея, якого він також прихистив був у себе та обдарував золотом і сріблом. Я Одіссея, щоправда, не застав, бо він саме тоді відправився до Зевсового оракула з Додона, щоб дізнатися, коли йому слід повертатися на батьківщину. Фідон пообіцяв навіть, що спорядить для Одіссея корабель. Я ж відбув раніше, бо мене взяли на корабель, який плив на острів Дуліхій. Коли я потрапив на корабель, підступні матроси вирішили продати мене в рабство, пограбували й одягли ось у це лахміття. Вони висадилися на ваш берег, щоб побенкетувати, а я тим часом скористався слушною нагодою: звільнився від пут, спустився по стерну у воду і доплив до берега. Моряки, погулявши, повернулися на корабель і, не знайшовши мене, попливли своїм шляхом. Так я натрапив на хатину доброго чоловіка, який зараз мене частує.
Повірив Евмей байкам Одіссея, хоча й не вірилось йому, що цар Ітаки, його хазяїн, живий.
– Ти розчулив мене, чужинцю, своєю розповіддю, тільки про мого царя я знаю інше. Усім відомо, що його спіткала лиха доля. Він загинув як герой під стінами Трої, й ахейці звели на його могилі високий курган. Відтоді, як я почув про це, у мене пропало бажання жити. Хіба що змушений ходити до міста, коли кличе Пенелопа, вбита горем.
– Ти просто зневірився, – мовив Одіссей. – Давай домовимося: якщо сказане мною виявиться правдою, ти даси мені хітон і хламиду й відправиш на острів Дуліхій. Якщо ж Одіссей не повернеться, ти накажеш слугам скинути мене з високої скелі.
– І нащо ти таке говориш? Годі теревені правити! Незабаром прибудуть мої помічники. Треба готувати вечерю.
Коли прийшли пастухи, Евмей наказав їм зарізати в честь гостя поросятко. Засмаживши на вогнищі, він розділив його на сім частин. Одна частина призначалася лісовим німфам, одна – Гермесові, покровителю чабанів, одну частину й печінку відклали господареві, інші – розділили між усіма.
– Я хочу побажати тобі, Евмею, – почав Одіссей, – щоб Зевс полюбив тебе так, як я полюбив тебе за те, що ти шануєш свого царя.
Після вечері Евмей постелив гостеві овечу шкуру біля вогнища. Одіссей тішився, що він нарешті вдома і що старий Евмей і через двадцять років залишився йому вірний.

ЗУСТРІЧ ОДІССЕЯ З СИНОМ
Поки Одіссей спав у хатині свинопаса, його син спочивав у срібному ліжку в палаці Менелая. Цієї ночі до Телемаха у сні з’явилася Афіна-Паллада.
– Женихи, – сказала вона, – чатують у вузькій протоці Сама, щоб захопити корабель і вбити тебе. Нехай друзі висадять тебе раніше, як тільки дістанетеся суші, а самі попливуть далі. Доберися до хатини Евмея і переночуй там, а далі щось придумаємо.
На світанку Телемах разом із Пісистратом подякували Менелаєві за гостинність і, попрощавшись, попливли додому. Сонце було вже на вечірньому прузі, коли Телемах причалив до острова Ітака. Сходячи на берег, царевич сказав морякам:
– Я складу жертву богам і пішки доберуся до палацу. А ви пливіть морем.
Коли Телемах наближався до хатини Евмея, Одіссей перший почув кроки і визирнув у вікно. До хвіртки стрімголов, задерши вгору хвости, помчали собаки.
– Евмею, мабуть, хтось із твоїх помічників повернувся, – бачиш, як радо зустрічають його собаки.
Цар не встиг договорити, як на порозі з’явився його син. Свинопас схопився на ноги і від радощів випустив дерев’яний келих із рук. Він обійняв хлопця, наче рідного сина.
– Ти приїхав, Телемаху, – вигукнув він, – яке щастя! Я думав, що вже ніколи не побачу тебе.
– Усе гаразд, дідусю! Я прийшов до тебе, щоб дізнатися: як там удома?
– По-старому. Мати горює і все ще надіється, що повернеться твій батько.
Старий забрав із рук царевича списа. Одіссей підвівся, щоб поступитися йому місцем.
– Сиди, чужинцю, – мовив Телемах, – я знайду, де сісти.
Одіссей сів, а Евмей поклав поруч із ним в’язанку хмизу, зверху застелив овечою шкурою і всадив Телемаха. Господар приніс смаженого м’яса, налив по келеху вина.
Царевич, повечерявши, подякував Евмеєві та й спитав:
– Хто цей чужинець, дідусю?
– Критянин. Він натерпівся в своєму житті чимало горя. Оце втік із теспротійського корабля й опинився в мене. Тепер він і твій гість, візьми його з собою й допоможи, чим зможеш.
– Ох, Евмею, як я можу його взяти з собою? Знаєш, які в нашому домі лихі люди. Краще я передам слугою хітон і хламиду для нього, і меча, а потім допоможу дістатися, куди він захоче.
– Любі мої друзі, – мовив тоді Одіссей, – у мене розривається серце, коли я чую, які знущання ви терпите від женихів. Скажи мені, леґеню, невже ти не можеш покластися на своїх братів, на свій народ, щоб вигнати їх?
– Братів у мене немає, шановний чужинцю, народ мене любить, але повстати проти женихів не спроможний. Евмею, сходи до матері й повідом, що я повернувся, хай не побивається. Перекажи моїй няні Евриклеї, щоб сповістила і мого дідуся Лаерта.
Коли свинопас пішов, на порозі з’явилася постать Афіни-Паллади. Вона так зробила, що її міг бачити лише Одіссей. Покровителька подала йому знак, щоб він вийшов у двір.
– Настав час відкритися синові, хто ти є насправді. І вирішуйте разом, як діяти далі. А я буду вам допомагати.
Сказавши це, богиня доторкнулася до Одіссея гілкою і він знову став самим собою: ставний, дужий, у новій хламиді й хітоні.
Афіна в ту ж мить зникла.
Коли Одіссей повернувся до хатини, Телемах аж рота відкрив од здивування.
– Хто ти, чужинцю? Котрийсь із богів, що так легко змінюєш свою подобу?
– Я – не бог, – відповів Одіссей. – Я той, кого ти мрієш бачити поруч. Я – твій батько!
Телемах не йняв віри цим словам і по-дитячому захлипав, не стримуючи сліз. А Одіссей міцно обняв його, поцілував.
– Після того, що трапилося на моїх очах, я переконаний, що ти – бог!
– Я – Одіссей! Це все справа рук Афіни. Мене привезли додому феакійці. Зараз, сину, в нас немає часу на розмови. Потім я тобі все розповім. Нам треба обмізкувати, як позбутися ворогів. На нашому боці Афіна-Паллада! Тепер слухай уважно. Рано-вранці, ще до схід сонця, прибудь до палацу. Я прийду трохи пізніше з Евмеєм. Але, щоб ти знав, я знову стану старцем. Не викажи ненароком себе, коли бачитимеш, що женихи кепкуватимуть з мене. Навіть якщо штурхатимуть мене чи частуватимуть стусанами, ти повинен триматися. А коли я тобі підморгну, починай зносити всю зброю з моєї кімнати в комірчину. Якщо питатимуть, нащо це ти робиш, поясни, що вона потьмяніла від кіптяви і вже не така осяйна, якою її залишив батько. «Боюся, – скажеш, – щоб ви, п’яні, не повбивали нею один одного». Залишиш в кімнаті лише два мечі, два списи і два щити для нас із тобою. І ще. Дивись – не проговорися нікому, що я приїхав, навіть матері, бо вона може на радощах все зіпсувати.
Тим часом причалив до берега корабель, на якому плавав Телемах. Богиня Афіна зробила так, щоб корабель непоміченим просковзнув повз засідку, влаштовану женихами. Один із моряків поспішив до Пенелопи з радісною звісткою:
– Царице, твій син повернувся! – вигукнув він так, що його почули женихи й дуже засмутилися.
Пенелопа заплакала з радощів. Розчарований Евримах буркнув до своїх приятелів:
– А ви казали, що Телемах – безталанний хлопець. Тепер треба когось посилати човном сповістити цю новину тим, що в засідці, – нехай повертаються.
У цю ж мить з’явився на горизонті корабель женихів.
– Дивіться, вони вже й самі повернулися. Ходімо до них, розпитаємо.
Першим на берег зійшов Антиной.
– Котрийсь із богів допоміг Телемахові врятуватися, – сказав він. – Шукаймо хлопця на острові.
Один із розважливих женихів, Амфіном, порадив не поспішати з розправою, бо боявся гніву Дікти, богині правосуддя й помсти:
– Я не вбиватиму Телемаха, поки не впевнюся, що цього хочуть боги.
Усі визнали слушність його слів і похнюплені повернулися до палацу. Цю розмову чув Медонт, вірний глашатай Пенелопи. Він поспішив про все їй розповісти.
Тоді цариця спустилася вниз зі своєї кімнати і привселюдно заявила Антиноєві:
– Зухвалий згубнику! Ти забув, як теспроти полювали за твоїм батьком і мій Одіссей врятував його від неминучої смерті? А ти, невдячний, не лише забув про це, а й марнуєш царські статки, хочеш заволодіти його дружиною і вбити його сина.
На слова цариці відгукнувся Евримах:
– Шановна Пенелопо, послухай-но мене! Поки я живий, ти не повинна боятися за життя свого сина. І нехай про це знають усі! – так казав підступний Евримах, тільки й мріючи про те, щоб позбутися Телемаха.
Тим часом в палаці з’явився Евмей і дав знати Пенелопі, що її син в надійному місці.
Пізно ввечері Евмей повернувся додому. Телемах і Одіссей, якого Афіна знову перетворила на жебрака, готували вечерю. Одіссей, поглядаючи на сина, тайкома усміхався.
Вранці Телемах зібрався до міста.
– Піду заспокою матір, а ти, – звернувся він до свинопаса, – згодом приведеш до палацу старця.
– У місті мені буде легше прохарчуватися. Хтось та й зглянеться, – додав Одіссей.
Няня Евриклея, побачивши Телемаха, від радощів заплакала, цілувала царевичу руки. Спустилася зі своєї кімнати й згорьована Пенелопа.
– Нарешті ти вдома, синочку! – мовила вона. – Ти змусив мене дуже хвилюватися.
Телемах розповів матері про свою подорож до Пілоcа й Спарти, про те, як гостинно його приймали цар Менелай і цариця Єлена.
– Мамо, я довідався, що мій батько живий! Його утримує на острові богиня Каліпсо.
У Пенелопи засяяли очі:
– Добре, що живий! Мені більше нічого не треба. Чуткам про його смерть я ніколи не вірила.
У ЦАРСЬКОМУ ПАЛАЦІ
Женихи розважалися перед палацом, змагалися в метанні списа й диска. А вже ближче до обіду кинули свої грища й, зайшовши в дворик, заходилися різати овечок і кіз.
Одіссей разом з Евмеєм тим часом простував до своєї оселі. Вони дійшли до джерела, яке було старанно обкладене мармуром ще першим жителем острова на ім’я Ітак. Тут вони здибали Мелантія, Одіссеєвого козопаса, який зрадив свого господаря і тепер прислужував женихам. Не сподобалися йому ці двоє у лахмітті. Він почав глузувати з них:
– Ви подивіться на цих приблуд, – насмішкувато мовив він, розреготався і звернувся до Евмея: – Куди це ти ведеш смердючого жебрака? Щоб він своїми брудними лахами колони обтирав і просив милостиню? Нехай краще мені допомагає гній вичищати в стійлі.
Одіссей вирішив не відповідати зухвальцеві. Евмей же не стримався і, дивлячись на джерело, звернувся до водяних божеств:
– Нереїди, послухайте, що я скажу. Це вам мій хазяїн часто приносив у жертву овечок і кіз. Знайте: коли Одіссей повернеться, він натовче пику цьому негідникові!
– Твоєму улюбленцеві Телемаху буде непереливки, якщо не повернеться його батечко, – єхидно процідив крізь зуби Мелантій і пішов собі до палацу.
Пішли за ним і Одіссей з Евмеєм. Біля брами Евмей сказав:
– Це, чужинцю, палац нашого царя Одіссея.
– Я зрозумів. У дворику лунають пісні. Мабуть, народ гуляє.
– Так, це ті, що проїдають статки мого хазяїна. Хочеш зайти всередину?
– Заходь ти перший, а я слідом. Не переймайся, якщо побачиш, що з мне збиткуватимуться. Я звик до цього. За шматок хліба стерпиш і не таке.
Розмовляючи, вони зайшли у дворик палацу. Раптом до них кинувся собака і почав лащитися до Одісея, радісно скавуліти, вертячи хвостом, підстрибувати й віддано заглядати йому у вічі. Цар одразу впізнав свого улюбленця, якого залишив ще зовсім молодим.
– Який старий пес, але має гарну форму. Мабуть, його добре доглядають і беруть на полювання, – здивувався Одіссей.
– Щоб ти знав, це Аргус, собака Одіссея. Він був щеням, коли хазяїн поїхав до Трої. Ти бачив би, як побивася він, з відчаю місяць не пив і не їв, коли цар відплив на кораблі.
Евмей по цих словах зайшов до бенкетної зали, Одіссей же, нахилившись над собакою, гладив його по голові, радіючи, що той діждався свого господаря.
Першим Евмея побачив Телемах і подав йому знак сісти поруч. Згодом зайшов Одіссей і сів біля порога. Телемах подав Евмеєві шматок хліба і м’яса.
– Віднеси це нашому гостеві, – звернувся до чабана. – І скажи, хай не боїться просити милостиню навіть у цих ненажерливих женихів.
Евмей підійшов до Одіссея і повторив слова Телемаха, віддавши їжу.
– Хай Зевс віддячить за все достойному царевичу, – мовив Одіссей у подяку. – Бажаю, щоб його доля склалася щасливо.
У цей час заграв на кіфарі Фермій, лірник з острова Ітака.
Одіссей устав і, простягнувши руку, підійшов до женихів. Хтось подавав милостиню, хтось розпитував у нього, хто він і звідки. І тоді підвівся козопас Мелантій і сказав:
– Я цього чужинця зустрічав по дорозі сюди. Його привів Евмей. А хто він насправді?
– Кого ти нам привів, свинопасе?! – вибухнув Антиной. – Нам ще не вистачало тут прохачів!
– Не гніви богів, Антиною! – обірвав його Евмей. – Існують правила гостинності. І не ти тут господар, а Пенелопа і Телемах.
– Облиш його, Евмею, – мовив царевич. – Правила гостинності не для таких нечем.
До Антиноя наблизився Одіссей і, ледь стримуючи себе від люті, промовив:
– Колись і я мав маєток і рабів. Але так Зевс розпорядився моїм життям. А ти, чоловіче, – немудрий і жадібний. Ти і солі не подав би, якби вона була твоя. Бо все, що ти даєш, – не твоє.
– Погляньте-но на цього голодранця! Він тільки й уміє, що ходити з простягнутою рукою! – розлютився Антиной. Потім схопив ослінчик, що підставляв собі під ноги, і кинув на Одіссея.
Ослінчик улучив Одіссеєві в плече, але він навіть не поворухнувся, бо знав, що зараз не час. Мовчки пішов до дверей. Сівши біля порога, цар Ітаки глянув на свого сина. Телемах думав, що батько подасть знак діяти, але з його погляду зрозумів: ще рано.
Про те, що скоїлося в палаці, дізналася Пенелопа від служниці й послала за Евмеєм. Коли той прийшов, попрохала:
– Приведи до мене чужинця. Я буду рада його зустріти й пошанувати. Він людина, яка багато подорожує. Може, щось чув про Одіссея.
– Добре, моя господине, – відповів Евмей, – я зроблю це з радістю. Ти будеш зачарована його розповідями. Та головне – подорожній довідався від теспротів, що Одіссей повертається додому.
– Тоді чого ж ти стовбичиш! Мерщій приведи його сюди! Я не можу дочекатися Одіссея, бо тільки він спроможний вигнати з палацу цих негідників-женихів.
Евмей поспішив виконувати прохання цариці. Одіссей вислухав чабана й мовив:
– Зараз небезпечно йти до неї. Як звечоріє і розійдуться по домівках женихи, я розповім їй усе, що знаю.
Евмей переказав слова Одіссея цариці, а сам подався додому порати свиней.
Невдовзі до палацу завітав ще один жебрак. Справжнє його ім’я ніхто не знав, але женихи його називали Іром, бо він був у них на побігеньках, як богиня Ірида в богів.
Ір був тут за свого. Тож, побачивши Одіссея, він накинувся на нього:
– Згинь звідси! Чого тобі тут треба?!
– Хіба я зробив тобі щось погане? Чи, може, образив? Я не заздритиму, якщо тобі дадуть більше милостині, ніж мені. А мене краще не чіпай. Дарма, що я старий, – отримаєш прочухана.
Розлютився Ір і з лайкою кинувся на Одіссея. Цю сутичку чули женихи й вирішили розсудити двох жебраків.
– Я готовий нагородити того, хто переможе в бійці, – запропонував Антиной.
– Послухайте, панове, – хотів схитрувати Одіссей, – я чоловік старий, немічний. Як мені здолати парубка? Та якщо ваша воля, то вибору в мене немає.
Женихи пристали на пропозицію Антиноя. Тоді втрутився Телемах.
– Чужинцю, якщо ти так вирішив, то не бійся нікого. Я нікому не дозволю тебе образити!
У двобої переміг Одіссей і його щедро нагородили женихи. Антиной жбурнув переможцеві чималий шмат смаженого м’яса, Амфіном дав хліба й кубок з вином.
На галас у супроводі двох служниць до зали увійшла цариця.
Серце в Одіссея мало не вискочило з грудей, але вигляду він не подав, хвилюванням себе не виказав. Вона ж докорила синові за те, що допустив бійку жебраків.
Потім звернулася до одного із женихів, Евримаха, який хизувався своєю силою і спритністю та постійно докучав цариці:
– Хоч чоловік і заповідав мені вийти заміж вдруге, коли виросте Телемах, усе ж я мушу сказати: ні ти й ніхто серед вас не гідний того, щоб зайняти місце Одіссея в моєму серці і на троні!
Слова дружини ще більше зігріли душу царя Ітаки. Він гордився тим, що Понелопа й досі його кохає.
Уже сонце ховалося за обрій. Женихи почали у дворі співати й танцювати. А коли зовсім стемніло, до них вийшли рабині наглядати за вогнищем і розважати танцями.
Одіссей спробував відмовити дівчат приєднуватися до гурту бенкетувальників. Вони ж не схотіли його слухати. Особливо непривітно і зухвало поводилася Меланта, сестра пастуха Мелантія. Вона була в близьких стосунках з Антиноєм.
– Ішов би ти краще спати, поки наші молодці не скрутили тобі в’язи!
– Стережися, жінко, бо я розповім Телемахові, як ти ображаєш гостя, тоді матимеш по заслузі!
Меленту налякали слова чужинця і, коли з’явився Телемах, вона з подругами втекла. Тепер Одіссей сам підтримував вогонь. Евримахові закортіло покепкувати з чужинця:
– Може, ти наймешся до мене садити дерева, заготовляти кілки для огорожі? Тоді я дам тобі кусень хліба, одежину й сандалі. Жебрати найлегше.
На це мудрий Одіссей відповів:
– Я готовий, Евримаху, позмагатися з тобою зранку до вечора без їжі і води, хто більше накосить трави. Або дай мені пару волів і я покажу тобі, як треба орати. Ти ж, нікчемо, благай Зевса, щоб не повернувся сюди Одіссей, тоді вам усім, і тобі також, буде кепсько!
Почервонів од люті Евримах, схопив стілець, на якому сидів, і пожбурив на Одіссея. Той ухилився, і стілець влучив у виночерпія. Бідолаха звалися на підлогу, розливши вино. Це підбурило женихів. Хтось вигукнув:
– Кидайте в голодранця, хто чим може! Не вийти йому живому звідси!
– Ви що, з глузду з’їхали?! – зупинив розбишак Телемах. – Чи у вас нічого святого не залишилося?
Усі замовкли. Поволі почали розходитися по домівках.
Коли нікого з чужих вже не зосталося, Одіссей підійшов до Телемаха й мовив:
– Нам треба зібрати всю зброю з бенкетної зали й сховати в комірчині. Тільки так, щоб ніхто не помітив.
Телемах погукав свою няню Евриклею і звелів замкнути служниць у їхній кімнаті. Жінка не розуміла, для чого це і що взагалі діється, але підкорилася наказу царевича. Коли зброю перенесли, Одіссей попросив Телемаха:
– Дозволь, я переговорю з твоєю матір’ю, а ти йди відпочивати.
Одразу, як Телемах залишив Одіссея самого, до бенкетної зали увійшла Пенелопа. Вона рукою показала жебракові сісти біля неї на ослінчику й запитала:
– Розкажи, будь ласка, про свою батьківщину, про своїх батьків.
– О, богоподібна царице, – відповів Одіссей, – питай мене про що хочеш, але не про мою родину і батьківщину – це довга і сумна історія. Не місце і не час тут розповідати про себе.
– Не називай мене «богоподібна». Я змарніла від горя, відколи чоловік залишив нас, вирушивши на війну до Трої.
Пенелопа розповідала прибульцеві про страждання, яких їй довелося зазнати: про очікування коханого чоловіка, про нікчемних женихів і, нарешті, про зрадливу служницю, яка виказала непроханим гостям її таємницю, як вона вдень плела покривало, а вночі розпускала, тим самим відтягуючи день вибору нареченого. Закінчуючи розповідь, Пенелопа запитала, чи не стрічав подорожній у мандрах її чоловіка. Прибулець розповів їй вигадану легенду про своє знайомство з Одіссеєм під Троєю, відвертаючи набік обличчя, щоб цариця, бува, не помітила сліз у його очах.
– Якщо справді ти знав мого чоловіка, то доведи це. Як він був одягнений?
– Важке питання задаєш, царице. Минуло двадцять років відтоді, але пам’ять у мене чіпка. Він носив червону мантію і майстерно вишитий хітон. А ще мені запала в очі золота застібка, на якій був вигравіруваний пес із косулею в зубах.
Почувши таке, Пенелопа пустила сльозу, але швидко опанувала себе й мовила до гостя:
– Я відразу ж відчула прихильність до тебе, тільки-но ти з’явився. Тепер я нікому не дам тебе скривдити. Чи не знаєш ти, де Одіссей зараз? Чи живий?
– О, достойна жінко, що я тобі скажу! Не рви свого серця – твій Одіссей живий! Він зараз у теспротів. Чекати його можна кожної хвилини. Феакійці врятували йому життя і, як богові, надарували багато золота. Одіссей вирішив по дорозі додому завернути до Теспротії, а звідти до міста Додон, щоб дізнатися у Зевсового оракула, як йому прибути до палацу: відкрито чи таємно. Ми з ним розминулися, бо я виїхав раніше до острова Дуліхія.
– Спасибі тобі, дорогий гостю, за радісну звістку! Це нестерпна для мене мука думати, що хтось інший, а не мій Одіссей господарюватиме в цьому домі, – мовила Пенелопа. – Якщо ж Одіссей не повертеться і неминуче настане час вибору нареченого, вчиню так: запропоную женихам позмагатися у стрільбі з лука. Накажу ввігнати в лаву дванадцять сокир у ряд так, щоб вушко кожної знаходилося навпроти іншого – як колись робив Одіссей. І скажу женихам: хто зможе одним пострілом пропустити стрілу крізь усі отвори, того виберу собі чоловіком. Хоча я добре знаю, що, крім Одіссея, це не до снаги нікому. Потім виїду звідси якнайдалі, залишивши всю владу синові.
На це Одіссей сказав:
– Жінко, ти гідна обожнення! Не відкладай надовго того, що задумала зробити.
– Гаразд! Завтра так і вчиню. А зараз час спочивати.
Пенелопа, покликавши служниць, наказала:
– Ти, Евриклеє, помий нашому дорогому гостеві ноги, а ви, – звернулася до інших, – приготуйте найтеплішу постіль та завтра простежте, щоб він не був голодний.
Евриклея, миючи ноги Одіссеєві, раптом намацала шрам і тремтячим голосом прошепотіла:
– Одіссею, господарю мій, як я не впізнала тебе відразу! Я ж чула твій голос, схожий на голос мого повелителя.
Вона повернулася до Пенелопи, щоб подати знак про повернення Одіссея, але Афіна-Паллада цієї миті відволікла погляд цариці, а Одіссей схопив обома руками Евриклею й наказав:
– Мовчи! Ти колись виняньчила мене, тепер хочеш погубити всіх, щойно я повернувся?
Евриклея все зрозуміла. Вона домила ноги своєму господареві й мовчки відвела його в опочивальню.
Вранці, коли всі попросиналися, першою закомандувала Евриклея:
– Прибирайте цього дня якнайкраще, застеляйте чистими обрусами лави, ретельно витирайте столи, мийте до блиску посуд, бо в нас сьогодні буде велике свято.
Невдовзі прийшов до палацу Евмей – пригнав із собою трьох підсвинків. Залишивши їх пастися надворі, попрямував до Одіссея.
– Друже, не ображали тебе женихи-посіпаки?
– Хай би тільки спробували мене зачепити, я показав би їм, як хазяйнувати в чужому домі, – відповів Одіссей.
З’явився й Мелантій, пригнавши для женихів кіз. Побачив Одіссея, розлютився:
– Чужинцю, ти знову вештаєшся під ногами? Якщо хочеться їсти, жебрай деінде!
Той промовчав, похнюпивши голову.
Згодом прийшов чабан Філойтій – привів теля. Зустрівши Одіссея, спитав:
– Хто цей чужинець, Евмею? Обличчям схожий на знатну людину, хоч і в лахмітті, – він поплескав Одіссея по плечу й продовжив: – Я десь тебе бачив. Ти дуже схожий на мого господаря. Від’їжджаючи, він призначив мене старшим серед чабанів і наказав дбати про корів. Відтоді худоба розплодилася, але ж я тепер мушу щодня віддавати скот на пожирання женихам-недолюдкам. Вірю, що настане той час, коли повернеться мій цар і відплатить їм за всі кривди.
– Друже, – відповів йому Одіссей,– ти добрий і мудрий чоловік! Потерпи ще трохи. Я впевнений – невдовзі з женихами буде покінчено.
– Нехай Зевс поверне Одіссея, тоді побачиш, на що я здатен, – гордо мовив Філойтій.
Не забарилися й женихи. Вони кинулися різати овечок, кіз, свиней, забили й теля.
Телемах тим часом приніс невеликий стіл для Одіссея, як вони заздалегідь домовилися, і поставив біля дверей. Потім подав йому смаженого м’яса й келих вина.
Тоді Ктесій, один із женихів Пенелопи, не стримався:
– Погляньте, друзі, чужинець гарно влаштувався! Я хочу також дати йому дещо.
Він щосили жбурнув кісткою в жебрака. Одіссей встиг відхилитися. У відповідь лише гірко посміхнувся.
– Твоє щастя, Ктесію, що не влучив у гостя! – вибухнув Телемах.
Женихи облишили трапезу, розреготалися. Віщун Теоклімен, який покинув Пілос і приїхав разом із Телемахом в Ітаку, прорік:
– Нещасні, ви переповнюєте чашу зла! Ваші очі затьмарила темрява! Та ось! Бачу: течуть сльози по ваших щоках! Час ридання настав! Стіни червоніють од крові! Тіні мертвих кружляють навкруги! Сонце сховалось! Небо спохмурніло! Іде чорна смерть!
ЗАСЛУЖЕНА КАРА
У той час, коли внизу бушували пристрасті, Афіна-Паллада напоумила Пенелопу влаштувати змагання між женихами.
Пенелопа відімкнула комору, де зберігалися царські коштовності, взяла лук, сагайдак і пішла до бенкетної зали. На її очі наверталися сльози, а серце краялося від хвилювання.
Треба сказати, що цей знаменитий лук мав цікаву історію. Колись він належав Евриту, цареві Ехалії – найкращому лучникові Греції. Цар загинув од рук Геракла. Потім лук дістався його синові Іфіту. Якось, подорожуючи по Пелопоннесу, Одіссей зазнайомився з Офітом, вони стали друзями. Одіссей подарував Іфітові свій меч і спис, а той йому – лук.
Пенелопа обвела поглядом присутніх. Набравшись сміливості, бо побачила свого сина і привітного мандрівника, звернулася до женихів із такими словами:
– Слухайте мене! Я хочу, щоб кожен із вас показав, на що здатен. Ось лук Одіссея. Переможця, який зможе зігнути лук і натягнути тятиву, а потім пустить стрілу так, щоб пронизати вушка дванадцяти сокир, устромлених в лаву одна за одною в ряд, я візьму собі чоловіком.
Телемах з такою майстерністю позаганяв сокири в довгу лаву, що присутні навіть здивувалися його вправності. Він перший спробував зігнути лук, але де там! Коли він хотів спробувати вчетверте, йому підморгнув батько, щоб залишив марну справу.
– Розпочнемо за чергою в тому порядку, як сидимо, – запропонував Антиной.
Підвівся Лейод. Хоч він і знав, що виголошувати промови йому легше, ніж орудувати зброєю, але для годиться спробував і собі, та швидко відклав лук.
– Слухай, Мелантію, розігрій на вогнищі держака, тоді лук буде легше зігнути, – за-пропонував Антиной.
Дарма! І після того, як розігріли лук, усе ж ніхто із женихів не зміг його зігнути, щоб натягнути тятиву. Залишилися двоє найсильніших, які ще не пробували свої сили. Це були Евримах і Антиной.
У цей час із зали вийшли двоє чабанів: Евмей і Філойтій, Одіссей подався за ними.
– Я дещо хочу у вас запитати, друзі, – звернувся він до них. – Якщо раптом повернеться Одіссей, ви будете з ним, чи з тими женихами?
Обидва відразу ж почали благати богів, щоб ті повернули додому їхнього царя й присягали, що будуть на його боці.
Одіссей не дав їм отямитися.
– Ось я! Я – Одіссей, повернувся на батьківщину через двадцять літ. Щоб переконатися в цьому, подивіться ось на цей шрам на моїй нозі, що залишився після сутички з вепром на горі Парнас, – показавши шрам збентеженим чабанам, він продовжив: – Ви по одному заходьте всередину. Коли я попрошу лук і женихи мені не даватимуть, ти, Евмею, принеси його мені. Потім накажи всім слугам покинути залу й замкнути за собою двері. А ти, Філойте, замкнеш ворота.
По цьому Одіссей увійшов до бенкетної зали й сів на свій ослінчик. За ним зайшли чабани.
Евримах саме розігрівав лук у різних місцях, аби він був гнучкіший. Спробував зігнути: тужився, аж почервонів. Нічого в нього не виходило.
– Не побивайся, Евримаху, – втрутився Антиной. – Значить, сьогодні не склалося. Киньте лук у куток, а виночерпії нехай наллють нам вина. Завтра заріжемо кіз у жертву Аполлонові й продовжимо змагання.
Усі знову всілися за столи пити та їсти. Тоді встав Одіссей і мовив:
– Послухайте мене, Пенелопині женихи, я звертаюся до тебе, Евримаху, і до тебе, Антиною! Дайте мені лука, щоб і я спробував. Хочу перевірити, чи не ослабли мої руки, чи збереглися мої колишні сила і спритність, чи їх забрало в мене море.
Загомоніли присутні, Антиной навіть схопився з місця.
– Тобі не досить того, що ти тут їси, п’єш і слухаєш наші розмови?! Мабуть, тобі хміль вдарив у голову? Забув, що сталося, коли п’яний кентавр Евритіон хотів викрасти наречену Гіпподамію в царя Піріфоя? Хочеш, щоб і тобі відрізали вуха і носа, якщо не впораєшся із завданням? Чи, може, бажаєш, щоб ми тебе відправили до Ехета, жорстокого царя Епіра? Звідти ніхто живим ще не повертався.
На це цариця Пенелопа сказала:
– Антиною, ви не маєте права ображати людину, якій дав притулок у палаці царевич Телемах. Мабуть, ви боїтеся, що він впорається із завданням і я стану дружиною чужинця. Цього не станеться. Але ж і він на щось сподівається. Дайте йому можливість випробувати свою силу.
Пенелопі відповів Евримах:
– Ми не боїмося, достойна жінко! Та якщо він впорається, то люди казатимуть, що нас переміг якийсь там жебрак? Як нам терпіти такий сором?
– Евримаху, а вам не соромно їсти й пити в чужій господі? Якщо чужинець переможе, я дам йому найкращий хітон і хламиду, спис і меч, допоможу дістатися туди, куди забажає, – вирішила Пенелопа.
– Мамо, – втрутився Телемах, – дозволь мені самому, якщо гість виграє змагання, визначити йому нагороду.
Цариця послухала сина і, подякувавши йому за розумні слова, пішла в свої покої. А там її приспала Афіна-Паллада.
Евмей хотів віднести лук Одіссеєві, але женихи зчили галас і, злякавшись, він поклав його на місце. Тоді на нього нагримав Телемах:
– Виконуй Пенелопин наказ, неси лук гостеві!
Евмей згадав слова Одіссея і відніс йому лук, а тоді поспішив до Евриклеї, наказав їй разом зі слугами вийти із зали, замкнути двері й не лякатися, якщо вони чутимуть крики й галас.
Служниця послухалась, гукнула слуг. Філойтій тим часом замкнув ворота з двору.
Усе відбулося миттєво. Одіссей вправно натягнув тятиву на лук. У цю мить грізно загуркотів грім. Цар Ітаки подякував громовержцеві за добрий знак, схопив зі стола стрілу й пустив її крізь вушка сокир. Женихи пополотніли й від страху скам’яніли.
– Телемаху, бачиш: твій гість тебе не осоромив, – звернувся Одіссей до сина. – Я зробив це завиграшки!
Телемах ураз опинився біля батька, тримаючи в руках меч і дротик.
Одіссей дістав із сайгака стрілу й мовив:
– Тепер я поцілю в того, хто цього заслужив! – з цими словами цар Ітаки випустив смертоносну стрілу в Антиноя.
Не встиг допити своє вино зухвалець і, вражений стрілою в горло, звалився на землю. Женихи з криками кинулися до зброї, яка раніше висіла на стінах. Але її там уже не було.
– Ви, негідники, лиходії! – обірвав галасливих женихів Одіссей. – Думали, що я не повернуся і ви будете глумитися з моєї дружини, зазіхати на життя мого сина, нищити моє багатство! Тепер ви заплатите за все своїм життям!
Не допомогли жодні благання Евримаха не губити їхні життя. Коли ж він кинувся з мечем на Одіссея, той вистрелив у нього з лука, а потім одну за одною послав стріли в інших женихів. Скориставшись метушнею, Мелантій прокрався в зброярню й виніс женихам зброю. Але й це їх не порятувало. Цареві допомагали Евмей, Філойтій і, звичайно, Телемах.
Невдовзі з женихами було покінчено. Одіссей послав Телемаха за Евриклеєю. Цар наказав їй привести дванадцятьох служниць, які зрадили свою господиню й прислужували женихам, і змусив їх винести трупи полеглих. Самих служниць-зрадниць за його наказом стратили. Така ж доля спіткала і зрадника Мелантія.
ЩАСЛИВА ГОДИНА
Коли служниця Евриклея розбудила Пенелопу й сповістила їй радісну новину, цариця не повірила їй.
– Ти що – з глузду з’їхала, люба моя! Чи, може, смієшся з мене?!
– Я правду кажу! У бенкетному залі все чисто прибрано. Його навіть обкурили, щоб і духу негідників не залишилося. А Одіссей, твій чоловік, царице, – тут!
Збігши вниз, Пенелопа закам’яніла на порозі й не могла вимовити і слова. Одіссей сидів похнюпившись і чекав, що ж скаже його суджена.
– Мамо, – не стримався Телемах, – ти не впізнаєш свого чоловіка?!
– Я так розгубилася, сину, що нічого не можу йому сказати... Хоча в нас із твоїм батьком є одна таємниця, що розвіє всі мої сумніви.
Почувши ці слова, Одіссей розсміявся.
– Облиш маму, Телемаху, дай їй час оговтатися. Бачачи такого голодранця, хіба може вона повірити? Та зараз мене більше турбує інше. Нас очікують великі неприємності, коли родичі паничів дізнаються про їхню смерть. Тому накажи всім слугам перевдягнутися в святковий одяг, і нехай у палаці лунають веселі пісні, щоб усі за межами мурів палацу думали, що в нас триває свято. А там щось придумаємо.
Одіссей намастився оливковою олією, перевдягнувся в дорогу хламиду і хітон. Афіна-Паллада також доклала зусиль, щоб він постав перед Пенелопою в усій красі й величі. Повернувшись до зали, цар Ітаки сів навпроти своєї дружини й мовив:
– Я стомився, кохана моя дружино, і хотів би відпочити. Покоївко, постели мені – я подрімаю трохи, поки Пенелопа прийде до тями.
– Не ображайся, що я не можу тебе впізнати, адже минуло двадцять літ! – сказала Пенелопа і звернулася до служниці: – Евриклеє, постели йому те ложе, яке він сам зробив поза опочивальнею.
– Не засмучуй мене недоречними словами, люба дружино, – не стримався Одіссей. Він знав, що вона його перевіряє. – Хіба наше ложе стоїть не в опочивальні? Ти ж сама добре знаєш, що в нашому дворі росло товстелезне маслинове дерево, навколо якого я звів чотири стіни з тесаного каменю і зробив опочивальню з високою стелею, а потім обрубав стовбур і з великого пня вийшло чудове ложе. Хочеш сказати, що знайшовся той, хто зміг вирвати його з коренем і перенести в інше місце?
Пенелопа кинулася в обійми чоловікові й заплакала. То були сльози щастя.
Другого дня вранці Одіссей з Телемахом і двома чабанами пішли в гори відвідати Лаерта. Цареві Ітаки не терпілося побачити свого батька. Та й звідти йому буде легше впоратися з бунтівниками, які можуть замислити помсту за вбитих женихів.
Одіссей знайшов батька, коли той на своїй садибі обкопував деревце. Він кинувся, щоб обійняти старого, та все ж вирішив спершу перевірити, чи впізнає батько свого сина.
– Гей, дідусю, бачу, в тебе гарний сад: усі дерева доглянуті. Хоч ти й у пошарпаній одежині, однак схожий на знатну людину. Ось що я хотів тебе спитати, старче. Скажи мені, будь ласка, це справді острів Ітака? Колись я мав за честь прихистити в себе на батьківщині одного воїна, рідкісну людину. Такого я більше не зустрічав. Він назвав себе сином Лаерта з Ітаки. Я хотів би з ним знову побачитися, якщо він живий.
Аж заплакав старий, коли почув про свого сина.
– Так, чужинцю! Це те місце, що ти шукаєш. Але зараз тут живуть злі люди. Твій друг, на жаль, не зможе тобі віддячити, бо він пропав на чужині, – сказавши ці гіркі слова, старий важко зітхнув, набрав у жмені землі й посипав нею свою сиву голову.
Не витримав такого випробування Одіссей, обійняв старого й мовив:
– Батьку, я твій син, якого ти чекаєш! Двадцять жахливих років розділяли нас. Тепер я тут і перебив усіх лихих Пенелопиних женихів.
– Щоб я повірив, що ти мій син, доведи це, – відповів тремтячим голосом старий.
– Ось бачиш рубець, який залишився в мене на все життя після зустрічі з вепром на горі Парнас? А хочеш, я розкажу тобі, скільки ти подарував мені дерев? Ти дав мені дванадцять груш і фігових дерев. А ще дванадцять яблунь і п’ятдесят рядів виноградної лози ми з тобою посадили вдвох.
У старого аж коліна затрусилися з радощів і серце ледь не вискочило з грудей. Одіссей по-синівськи обняв батька і повів у двір, де Телемах уже приготував святковий стіл. До них приєднався старий Долій зі своїми синами.
Поки Одіссей з батьком і сином трапезували, Евпейт, батько Антиноя, дізнавшись про смерть сина, зібрав люд і вирішив помститися цареві Ітаки. Друг Одіссея Алітерс закликав ітакійців не приставати на бік ворогів царя, адже женихи були винні в усьому самі, і їх покарано справедливо.
Декотрі все ж не послухалися провидця й вирушили на пошуки Одіссея. Але їхній похід закінчився невдало, адже ніхто з них не знав, що богиня Афіна-Паллада заступиться за свого героя.
Так настали мир і благодать на острові