Олімп

Мабуть, вам доводилося чути про Олімп. Це висока гора із засніженою вершиною, найвища в Македонії, що на півночі Греції. На тій горі, аж за хмарами, далеко від людського ока, жили боги. У тому райському куточку ніколи не в’янули квіти, а довкола них пурхали барвисті метелики. День і ніч у кронах вічнозелених дерев співали дивовижні птахи.
Спочатку світом правили Уран, бог неба, і Гея, богиня землі, а згодом – їхній син Кронос, бог часу.
Якось Кронос спитав матір:
– Мамо, чи довго я буду правити світом?
– Ні, – відповіла Гея, – ти заволодів троном свого батька хитрощами, а твій син забере в тебе владу силою.
Щоб цього не сталося, Кронос почав поглинати власних дітей, котрих народжувала його дружина Рея.
Одного разу Рея схитрувала: вона заховала свого сина Зевса в печері, на острові Криті, що в Середземному морі, а замість немовляти подала чоловікові камінь, сповитий у пелюшки. Кронос, нічого не підозрюючи, проковтнув той камінь.
На Криті жили курети, напівбоги. Рея доручила їм виховувати Зевса як справжнього вояка: він навчився стріляти з лука, їздити верхи, вправно володіти мечем і списом.
Змужнівши, юнак подався на Олімп і був там виночерпієм, частував богів вином і нектаром.
Якось Зевс домішав у вино такого чар-зілля, що Кронос відригнув усіх поглинутих ним богів – Зевсових братів і сестер. За те, що батько так повівся з ними, вони разом із Зевсом вирішили помститися йому.
Отож молодші боги пішли війною на старших.
Десять років точилася кривава війна. Здавалося, їй не буде кінця. Не допомогли навіть громи і блискавки, викувані для Зевса трьома гігантами – одноокими кіклопами. Тоді Зевс визволив із підземелля трьох велетнів – п’ятдесятиголових сторуких гекатонхейрів. Вони відламували цілі скелі й жбурляли їх на Олімп.
Кронос злякався, що все його царство загине під кам’яними брилами, і визнав свою поразку.
Здобувши велику перемогу, Зевс посів олімпійський трон.
Він ув’язнив у підземному царстві Тартарі всіх, хто воював на боці Кроноса, а на варті коло них поставив Гекатонхейрів.
Найголовніших богів на Олімпі було дванадцять: Гера, Деметра, Гестія, Аїд, Посейдон, Гермес, Аполлон, Артеміда, Афіна, Гефест, Афродіта і, звичайно, Зевс. Зевс, володар усього світу, бог над богами, подарував Посейдонові море,
Аїду – підземне царство, Деметрі – квітучу землю, Гестії наказав оберігати домівки смертних, а собі залишив небо.
Один із пророків провістив громовержцеві, що від першої дружини Метіди в нього народиться син. Він зможе скинути батька з трону. І щоб цього не сталося, Зевс проковтнув Метіду. Знайте, що ім’я Метіда означає «мудрість». Тож від зайвого розуму в Зевса почала нестерпно боліти голова.
Друга дружина, Майя, народила Зевсові сина Гермеса, котрий став вісником богів і покровителем торгівлі. Гермес мав сандалії з крильцями, що допомагали йому літати й швидко виконувати батькові доручення.
А дружина Лето народила Зевсові славнозвісних близнят: Аполлона й Артеміду. Аполлон був богом світла, покровителем наук і мистецтва, Артеміда – богинею тваринного й рослинного світу, покровителькою звірів. Увечері, після полювання, Артеміда знімала з себе срібні лати й грала на братовій лірі чарівні мелодії.
Останньою Зевсовою дружиною була богиня Гера – незрівнянна небесна цариця, яку він дуже шанував. Хоча це не заважало йому закохуватися в земних царівен. Коли в Гери з’явився первісток – синок Гефест, вона була в розпачі – хлопчик народився кволий та ще й кульгавий. Спересердя Гера скинула Гефеста з Олімпу. Той довго летів і впав у Егейське море, неподалік від вулканічного острова Лемносу. Там, у підводних печерах, Гефеста виняньчили й виховали морські богині, за це він викував їм небаченої краси золоті прикраси. Гефест став богом вогню й покровителем ковалів.
Зевс правив собі світом та й горя не знав, але клятий головний біль з кожним днем надокучав усе дужче, аж здавалося, що голова ось-ось репне. Якось Зевс від нестерпного болю заволав:
– Гефесте, розколи мені голову!
– Та що ти, батьку, схаменися! Ти наказуєш мені вдарити тебе молотом по голові?!
Зевс не вгавав:
– Якщо ти мене любиш і не хочеш, щоб твій батько від болю з’їхав з глузду, зроби те, що я тобі наказую!
– О боги! – вигукнув Гефест. – Ви мої свідки, я битиму батька молотом не з власної волі – він мені наказує!
Гефест ударив Зевса по голові – тої ж миті на світ з’явилася Афіна, одягнена в лати й шолом. У руках вона тримала спис і щит.
Афіна, найулюбленіша дочка Зевса, була богинею мудрості й покровителькою добробуту. Вона завше захищала грецькі міста від ворогів і додавала сили героям.
Найвродливіша з-поміж усіх богинь – Афродіта – з’явилася з морської піни. Блакитноока Афродіта була богинею чарівливості, покровителькою кохання.
На Олімпі жили також дев’ять Зевсових дочок, богинь мистецтв: Кліо – муза історії; Евтерпа – муза ліричної поезії, Талія – муза комедії; Мельпомена – муза трагедії; Терпсіхора – муза танцю; Уранія – муза астрономії; Ерато – муза поезії про кохання; Полігімнія – муза урочистих пісень – гімнів; Калліопа – муза епічної поезії. Опікуном цих незрівнянних красунь був золотоволосий Аполлон.
Окрім богів, на Олімпі жили напівбоги. Це були земні діти, проте в їхніх жилах текла кров богів. Люди, пам’ятаючи про їхні добрі вчинки, прославляли та обожнювали їх.

Ошуканий Зевс

Іще давні люди розповідали, що безсмертні боги п’ять разів створювали людський рід. Перші на землі люди жили безтурботно й весело, майже як боги. Їх прозвали золотим родом, а період, у якому вони жили, – золотим віком.
Потім настав срібний вік. Люди срібного роду були немічні й слабкі розумом. Зевс їх швидко відправив у підземне царство і створив третій рід – мідний.
Люди мідного віку називалися пелазгами, від імені їхнього царя Пелазга. Це були люди-воїни, одягнені в мідні лати, з мідними списами й щитами. Тоді й плуги були мідні, й посуд. У четвертому віці – бронзовому – жив рід героїв-богатирів, тоді прославилися великі герої: Геракл, Ясон, Тесей, Персей.
П’ятий вік – залізний. Він триває і по сьогодні. У залізному віці жив давньогрецький сліпий співець Гомер, автор славнозвісних поем «Іліада» й «Одіссея», а також давньогрецькі драматурги-трагіки Софокл, Евріпід, Есхіл.
Ніхто з-поміж богів не дбав про людей так, як Прометей. Він подарував смертним людям вогонь і цим наблизив їх до богів: у них з’явилося світло, тепло, гаряча їжа. Прометей навчив людей виплавляти золото, срібло, мідь, приручати диких звірів, будувати кораблі й долати морські простори, відкрив їм таємниці лікарських трав.
– Ти, покровителю смертних, своїми науками тільки розбещуєш людей,– постійно картав його Зевс.
Але Прометей сміливо на це відповідав:
– Я не можу дивитися, як вони бідують – живуть у злигоднях і муках.
Зевс уже почав побоюватися, що Прометей, чого доброго, навчить смертних повстати проти нього.
– Ти своєю наукою тільки шкодиш моїй владі. Поглянь, вони вже виготовляють зброю, – гнівався Зевс.
– То лише для самооборони та для полювання, але ж я навчаю їх також орати землю, – стояв на своєму Прометей.
Такі суперечки виникали щоразу, коли Зевс довідувався, що Прометей тайкома від нього продовжує навчати людей різних ремесел. Але гнів громовержця вибухнув на повну силу, коли Прометей привселюдно, та ще й у присутності безсмертних богів, ошукав його. Це сталося на півострові Пелопоннесі, у місті Сікіоні. Там зібралися смертні й безсмертні, щоб вирішити, яка частина від забитих тварин повинна належати людям, а яка – богам. Прометею доручили розділити бика на дві рівні частини, а Зевс мав право вибору.
Безсмертні боги завжди їли амброзію та пили нектар, смак і пахощі яких простим людям були невідомі. Прометей знав, що боги полюбляють усе красиве й духмяне, тому вирішив зробити так: кращі шматки бичачого м’яса склав на велику тацю, накрив її шкурою, забризканою кров’ю, а на іншу тацю поклав кістки, прикривши зверху білосніжним жиром. Обидві таці Прометей поставив перед Зевсом. Праворуч від громовержця стали боги, а ліворуч – смертні люди.
– Прошу, наш повелителю, вибирай, – хитро примружившись, мовив Прометей.
– Прометею, – почав великодушно Зевс, – ти наймудріший серед богів, я знаю тебе як чесного воїна, ти допомагав мені побороти титанів. Ти завжди славився справедливістю. Я навіть знаю, що ти потай від мене допомагаєш смертним і що симпатії твої сьогодні на їхньому боці. Клянуся, що я дотримаю слова, даного нині. Відтепер людям належатиме те, що лежить на таці зі шкурою, а нам, богам, – те, що лежить на таці із жиром.
– Великий Зевсе, твоя воля – закон для всіх нас, – мовив Прометей.
Зевс підійшов до таці, на якій виблискував на сонці білосніжний жир, відгорнув його, а там – самі кістки. Обличчя громовержця враз спохмурніло, перекривилося від люті, в очах майнули блискавки гніву. Щоб оце його – бога над богами й людьми – ошукали! Як посмів так вчинити його друг і соратник Прометей!
– Гаразд, – мовив Зевс, – ти, Прометею, ще пожалкуєш про скоєне. Я заберу вогонь у людей, і нехай вони їдять м’ясо сирим! Нехай мерзнуть у своїх домівках!
І тоді я подивлюся, як житимуть сьогоднішні переможці!
Так і сталося.
Тоді Прометей, добре знаючи, яка кара на нього за це чекає, вирішив повернути вогонь смертним людям.
Богиня Афіна, яка шанувала Прометея, допомогла йому непомітно пробратися в кузню Гефеста. Він викрав іскорку з горнила й повернувся на землю. Роздмухавши вогонь, Прометей почав розносити його в людські оселі.
Відтоді, коли люди вбивали свійську чи дику тварину, вони м’ясо залишали собі, а кістки спалювали, приносячи їх у дар богам.




Скриня Пандори

Зевс не міг оговтатися від того сорому, якого набрався в місті Сікіоні, й жадав помсти. Довго думав і нарешті вирішив спочатку поглумитися над смертними,
а потім узятися і за Прометея. Він удався до хитрощів: викликав Гефеста й мовив:
– Викуй, сину, із міді дівчину. Я хочу подарувати її смертним людям, бо їм так тяжко живеться.
Багато днів і ночей трудився Гефест, а коли, стомлений, вийшов із своєї печери, в його руках була статуя дівчини-красуні, схожої на богиню.
Зевс оживив статую і, скликавши всіх богів на бенкет, оголосив:
– Я своєю волею відсилаю цю красуню смертним людям! А кожен із вас хай подарує їй від себе те, що вважає за потрібне: на щастя й добро.
Афіна подарувала дівчині сукню, наче виткану із променів сонця; Харити, богині краси й жіночності, принесли коштовності; Ори, божества пір року, уквітчали її запашними квітами; Афродіта наділила веселою вдачею; Гера – благородством; Артеміда дала силу і прудкість. Кожен із богів обдарував дівчину, тому її й назвали Пандорою. Звичайно, дівчина, наділена такою вродою й дарами, сама була надзвичайним подарунком для смертних. Зевс послав Гермеса з Пандорою на землю, просто до Епіметея, Прометеєвого брата, котрий жив серед людей.
Різну вдачу мали брати: Прометей, перш ніж щось зробити, завжди думав; Епіметей – навпаки: спочатку щось зробить, а потім думає. До того ж Епіметей був іще й боягузом. Прометей попереджав брата, щоб той ніколи не брав подарунків од Зевса, бо це добром не скінчиться. Коли ж Гермес з’явився у дворі Епіметея, того зразу охопив переляк.
– Здрастуй, Епіметею, – почав Гермес перший, – чого ти стоїш, як пень, я привів тобі красуню, це подарунок від Зевса.
Епіметей зрадів подарункові. А коли посланець полетів собі геть, до брата прийшов Прометей і каже:
– Чує моє серце: щось тут не так, не любить Зевс простих людей, цей подарунок принесе нам лихо.
Епіметей ще раз поглянув на Пандору й розгубився – перед ним стояла вродлива дівчина з чарівною усмішкою, сповненою добра та любові. Епіметей не послухав брата, завів Пандору до хати й радісно вигукнув:
– Будеш жити зі мною!
Невдовзі знову прилетів Гермес.
– Ось, Епіметею, від Зевса скриня, посаг Пандори. Тільки глядіть, не відчиняйте її без дозволу громовержця, – сказав він і, поставивши скриню в куток кімнати, подався на Олімп.
Епіметей і Пандора жили собі щасливо, горя не знали. Часом Епіметей задумувався над словами брата. Він боявся, що вони можуть справдитися, але Пандора завше була привітна, радісна – це заспокоювало.
Якось Пандора залишилася вдома сама. Її погляд вкотре зупинився на скрині.
«Що там може бути? – розбирала цікавість Пандору. – Мабуть, варто зазирнути!»
Пандора не втрималася, підняла покришку скрині – звідти щось вилетіло, ніби чорна хмара. То були людські нещастя, які покружляли по хаті й через відчинене вікно розлетілися по всьому світі. Вони поселялися в містах і селах, ніби пошесть, наздоганяли кожну родину, і відтоді життя людей ставало тяжким, нестерпним.
Зойкнула Пандора, причинила покришку скрині, але було пізно. Її охопив жах. Довго вона печалилася, ридала, але сльозами горю не зарадиш. У розпачі жінка не знала, що діяти. Коли раптом почула стукіт. Пандора подумала, що то повернувся її чоловік, відчинила двері, але Епіметея не було. Вона прислухалася – стукіт долинав із скрині, а згодом почула і приглушений голос ізсередини:
– Випусти мене, Пандоро, прошу тебе!
Пандора поволі відхилила покришку скрині, а звідти випурхнуло щось світле – й одразу заполонило жіноче серце. То Зевс разом із усіляким злом помилково запхнув у скриню надію. Зраділа Пандора, адже вона знала, що скоро в неї народиться донька від нетямущого Епіметея.
– Дякую тобі, Зевсе, що залишив нам хоч надію, – мовила вона й гірко заплакала.
Отож, коли весь світ занапастили зло, хвороби, брехня, зрада, страждання, саме тоді в людських душах поселилася надія і гамувала біль, додаючи людям сили й віри в майбутнє.
Потоп

Коли Пандора випустила зі скрині всяку нечисть, люди стали ненависними один до одного, злими, підступними, заздрісними.
Тоді Зевс вирішив остаточно знищити людство. Приводом для цього стала зустріч громовержця з Лікаоном, володарем Аркадії.
Лікаон – син царя Пелазга, ще донедавна славився як добра людина, найкращий правитель у Греції. У своєму місті Лікосурі він звів величний храм на честь Зевса. Лікосурці завжди були гостинні, привітні люди. Вони раз на два роки влаштовували спортивні змагання атлетів.
Сюди з’їжджалися гості з усієї Греції.
Після того злощасного дня, коли було відчинено скриню Пандори, в місті Лікосурі вже не відчувалося колишньої гостинності. Іншим став і сам Лікаон.
Отож, коли настав день спортивних свят на честь Зевса, до міста з’їхалися
атлети та гості. Зевсу також хотілося побачити, як люди проводять змагання на його честь. От він прибрав вигляду простолюдина і разом з натовпом прийшов до міста. Громовержець бачив на власні очі, як перед самісіньким носом прибулих гостей зачинялися двері будинків лікосурців.
Тоді Зевс вирішив будь-що потрапити до палацу.
Звичайно, Лікаон повинен був одразу, побачивши величну статуру прибульця, зрозуміти, хто перед ним. Та де там!
– Нехай усі гості ночують у лісі, а то від них у місті смердітиме, – наказав цар.
– Ліс – це домівка для звірів, – почав було говорити Зевс.
Та Лікаон його перебив:
– Здається, я тут цар, і мені вирішувати, де ночувати чужинцям!
Зевс спалахнув від гніву – і тої ж миті над ним з’явилося сяйво, яке зразу помітили слуги царя. Вони впали навколішки перед прибульцем і поклонилися йому.
– На землі царя Пелазга ніколи не падали й не падатимуть на коліна перед чужинцями, – розгнівався Лікаон.
– Царю наш, поглянь – це ж не простолюдин, а сам Зевс до нас завітав, – втрутився в розмову один із придворних, – не гніви його, краще пригости дорогого гостя найкращими стравами.
Лікаон наказав залишити незнайомця в палаці, але не з поваги до нього, а щоб ще більше принизити. Він наказав приготувати найгидкіші страви, які тільки можна було придумати, й запросив Зевса до столу.
Зевс звернувся до всіх присутніх у залі:
– Колись я шанував вашого царя за його гостинність, а зараз бачу: богиня Гестія відвернулася від цього дому. Хай буде так!
Із цими словами Зевс перетворив царя Лікаона та його п’ятдесятьох синів на вовків, які в ту ж мить чимдуж гайнули до лісу. А палац громовержець спалив своєю блискавкою.
Розлючений Зевс наказав Ноту, південному вітрові, закрити небо грозовими хмарами.
На грішну землю впала сильна злива. У страхітливій темряві раз у раз спалахували вогненні блискавки, які з неба жбурляв Зевс. Вода в річках, морях і океанах піднімалася все вище й вище – скоро вона поглинула все довкола: ліси і гори, луки і поля, міста і села, і, звичайно, людей.
Прометей був провидцем і задовго до потопу знав, що затіває Зевс. Передбачаючи, яку кару бог-громовержець готує для людей, він допоміг своєму синові Девкаліону побудувати величезний корабель.
Дружина Девкаліона Пірра та їхні діти позганяли на судно звірів і птахів – усіх по парі, запаслися харчами і приготувалися до найгіршого.
Дев’ять діб носило корабель молодого подружжя безбережними водами, аж поки не прибило до гори Парнас, дві вершини якої самотньо здіймалися над розбурханими хвилями, ніби привиди. Девкаліон і Пірра з дітьми випустили на волю всіх тварин і птахів, а самі почали просити богиню Геру:
– Велика царице неба, заступнице наша, благаємо тебе, розвій гнів нашого єдиного владики Зевса, нехай змилується над нами!
Переказала Гера прохання подружжя Зевсові.
Той мовив:
– Гаразд, хоч і набридли мені ці люди, я дозволяю Девкаліонові й Піррі продовжити рід людський. Але тепер прийшла черга страждати Прометею!
Невдовзі води увійшли в свої береги, хмари розвіялися, в небі засяяло сонце – знову розквітла земля. Девкаліон і Пірра справили жертву Зевсові й пішли в Дельфи, до оракула, щоб довідатися, що треба зробити, аби знову землю заселили люди. Тоді за оракула була богиня Феміда, вона разом із Зевсом вершила правосуддя на Олімпі й на землі.
Феміда відповіла якось плутано й багатозначно:
– Обличчя печальні, очі заплющені, киньте через голову не оглядаючись кістки матінки-землі.
Повернулися засмучені Девкаліон із дружиною до своєї домівки. Не знали вони, що робити, як витлумачити ті слова. Якось сиділо подружжя в гаю, слухало, як шелестить листя, милувалося соковитою травою, що росла в долині. Там колись було селище. Пірра побачила, як по камінню застрибали сонячні зайчики.
– Поглянь, – звернулася вона до чоловіка, – як виблискує на сонці каміння. Воно схоже на… воно тобі нічого не нагадує? Ходімо зі мною, я тепер усе зрозуміла. Колись батько мені розповідав, що в цій долині була велика битва й тут полягли хоробрі воїни, захищаючи рідну землю. Тут спочивають їхні кістки. Ось це каміння і є кістки матінки-землі.
Вони поспішили в долину. Девкаліон і каже дружині:
– Давай-но не озираючись кидати каміння через голову собі за спину.
І вони почали кидати через голову каміння. З каміння, яке кидав Девкаліон, народжувалися чоловіки, а з каміння, яке кидала Пірра, – жінки. Так знову землю заселили люди.
Девкаліон і Пірра збудували тут велике місто, де й жили щасливо. У них народилося ще багато дітей, які прославилися в світі як справжні герої.
Людський рід, що пішов від Девкаліона й Пірри, був четвертим і називався родом героїв-богатирів.

Прометей

Прометей, син богині Феміди й титана Япета, був у великій пошані на Олімпі. Це він з матір’ю допоміг Зевсові перемогти Кроноса і скинути в підземелля Тартар його ворогів. Та, на жаль, у Тартар потрапили за непослух його батько Япет і брат Менетій. Брату Атланту Зевс придумав іншу кару: він довічно повинен був тримати на собі небесне склепіння.
Після того як Зевс дозволив Девкаліонові та Піррі продовжити людський рід, його не залишала настирлива думка: «Тепер прийшла черга страждати Прометею».
Якось між Зевсом і покровителем смертних виникла чергова суперечка.
– Ти, Прометею, навчив простолюдинів різних ремесел, навчив добувати золото, срібло, мідь, а до богів тобі немає діла.
– Та вони ж ледачі, – розсміявся Прометей, – тільки те й роблять, що п’ють, їдять та байдики б’ють.
Зевсові не було чим крити. Образа та гнів переповнювали його:
– Ти, злодію, викрав з Олімпу вогонь, я тебе за це покараю!
– Я викрав іскорку вогню не для себе, а для нещасних людей, котрі зранку до ночі працюють до сьомого поту.
Зевс спересердя метнув у Прометея блискавку, але вона не могла дошкулити титанові. Тоді Зевс гукнув до своїх двох слуг:
– Сило і Владо, схопіть Прометея й відведіть на Кавказькі гори. А ти, Гефесте, прикуй його на віки вічні до скелі.
Сила і Влада йшли попереду, Гефест позаду – вони вели Прометея, закутого в такі важкі ланцюги, розбити які було до снаги лише Гефестові.
Вони простували землями Фракії, через річку Істр, яку зараз ми називаємо Дунай, через скіфський край.
А коли зупинилися на вершині Кавказьких гір, біля підніжжя яких вирувало море, в Гефестових очах блиснули сльози. Він любив Прометея за його мудрість та щедрість.
– Я знаю, Прометею, що ти не злочинець, – мовив Гефест. – Та не ображайся на мене, бо якщо я не виконаю Зевсів наказ, він мене скине в Тартар.
Коли Прометея приковували до скелі – здригалися Кавказькі гори, а Чорне море здіймало хвилі мало не до неба.
– Тут тебе ніхто не почує, хіба що вітер, – зареготала Сила. – Молися лише богам, благай милості в Зевса! Смертні тобі не зарадять!
Сказавши це, Сила пішов собі геть, за ним поплентався Влада. Гефест постояв трохи, підвів голову, щоб іще раз глянути на свого друга, а потім, похнюплений, подався додому.
Залишився Прометей на самоті. Лише дошкульні дощі, пекуче сонце та холодні вітри були його гостями.
Океаніди, дочки сивочолого бога Океана, дізнавшись про трагічну долю свого родича (адже їхня сестра була його дружиною), враз примчали до Прометея.
– Не журіться, мої любі! – мовив Прометей. – Мені вже нічого не страшно: я навчив людей лікуватися від хвороб, читати й писати, будувати житло, обігрівати його, дав надію на життя! Тепер мою справу продовжить Афіна.
Невдовзі з’явився Океан, його рідний дядько. Вислухавши Прометея, він помчав на колісниці до Зевса просити, щоб той змилувався над справедливим
і добрим покровителем людей. Але марно: Зевс і слухати його не став.
Океаніди, які не хотіли залишати Прометея самого, не вгавали:
– Чому ти такий, Прометею, про інших піклуєшся, а про себе не дбаєш?!
– Як мені дбати про себе? – відповів Прометей. – Мій рятівник ще не народився. Мине дуже багато років, аж поки прийде герой, котрий звільнить мене від цих залізних пут. Я знаю, що Зевс не буде правити світом вічно. Лише мені відомо, хто скине його з трону і як можна цього уникнути.
Долетіли ці слова до вух громовержця.
Тієї ж миті прилинув до скелі крилатий посланець Зевса. Хоч як намагався Гермес вивідати у Прометея велику таємницю, та йому це не вдалося. І повернувся він на Олімп ні з чим.
– Батьку наш! Володарю богів і людей! – мовив Гермес. – Прометей ладен усе життя бути прикутим до скелі, а правди тобі не скаже.
– Хай буде так, як він хоче, – гнівно вигукнув Зевс. – Я зруйную скелю, і його проковтне підземне царство Тартар, а коли через багато років я знову виведу його на білий світ, тут на нього чекатимуть іще страшніші муки. Щодня прилітатиме до нього мій орел і дзьобатиме йому печінку, аж доки хтось добровільно не погодиться піти замість нього в підземне царство.
Так і сталося. Тільки через багато століть Зевс підняв на білий світ скелю, до якої був прикутий Прометей, щоб той відкрив йому таємницю. Але Прометей був непохитний. Тоді Зевс наказав, щоб щоранку сюди прилітав орел, роздирав Прометею груди і дзьобав йому печінку. За ніч рани гоїлися, а вранці все повторювалося знову і знову.
Якось до Прометея долинули зойки. Невдовзі біля підніжжя гори з’явилася царівна Іо, обернена ревнивою Герою на телицю.
– Що мені робити, Прометею, – звернулася вона до страждальця, – ти все знаєш. Мало того, що Гера обернула мене на телицю, вона ще й наслала ґедзя, який життя мені не дає.
– Не тужи, – мовив до неї Прометей, – хоч і довго ґедзь ганятиме тебе по білому світі, але настане час, коли ти будеш царицею і в твоєму знатному роді з’явиться на світ величний герой Геракл. Він прийде й визволить мене. А ти правитимеш великим народом.
Отож одного гожого дня орел не долетів до скелі, до якої був прикутий Прометей. Стріла, випущена Гераклом, наздогнала орла – і той каменем упав у прірву.
Геракл розірвав залізні ланцюги й звільнив Прометея від віковічних мук.
Так зустрілися Прометей і Геракл.

Персефона

Деметра, богиня родючості й хліборобства, прикрашала землю розмаїтими квітами, деревами, встеляла її шовковими травами, а людям допомагала обробляти землю, збирати врожай. Деметра мала дочку Персефону, котру дуже любила.
Якось навесні Персефона разом зі своїми подругами океанідами збирали в лузі квіти. Вони водили хороводи, співали пісні.
Ніжний голос Персефони почув Аїд аж у темному підземному царстві. Він вийшов на білий світ і, побачивши вродливу дівчину, вирішив забрати її з собою. Аїд зробив так, щоб серед різнобарвних квітів з’явився тендітний нарцис, білосніжна квітка смерті. Тільки-но дівчина нахилилася, щоб її зірвати, як земля враз здригнулася, розступилася, і з безодні виїхав на золотій колісниці Аїд. Тримаючи лівою рукою віжки, він правою схопив дівчину й помчав геть. Персефона зрозуміла, що їй не визволитися з міцних обіймів, і почала кликати на допомогу. Чорні, запінені коні мчали щодуху й невдовзі зупинилися перед величезною скелею. Аїд ударив по ній списом – і вона розступилася. Колісниця враз зникла в мороці.
На тому місці, де коні зупинилися, Персефона випустила з рук квіти, які назбирала в лузі.
Першою, хто почув голос Персефони, була Деметра, її мати. Вона мерщій кинулася рятувати дочку.
Деметра розпитувала стрічних, чи не бачили вони стрункої дівчини з золотими розплетеними косами, але ті відповідали, що такої не зустрічали.
– Чи не чули її зляканого голосу? – не вгавала вона.
У відповідь усі заперечливо хитали головами. Деметра йшла далі. Уже минув дев’ятий день.
– Гекато, – мовила вона, – царице чаклунства й чародійства, покровителько нічних привидів і жахів, може, ти бачила мою доньку?
Вийшла Геката з печери й відповіла:
– Я чула розпачливий зойк, а коли вийшла, то вже нікого не було, щось чорне помчало в хащі.
Попрямувала Деметра туди, куди вказала Геката. Дійшла до скелі й біля підніжжя побачила зів’ялі квіти. Зібравши їх, богиня звернулася до Геліоса, бога сонця:
– Геліосе світлолиций, скажи мені, чи не бачив моєї доньки? Ти ж не забув, скільки разів я тобі допомагала?
Змилувався бог сонця над Деметрою й мовив:
– Сам Зевс розпорядився долею своєї доньки. Він віддав її в дружини Аїдові. Я бачив, як Аїд мчав на своїй чорній колісниці й міцно стискав Персефону в обіймах. Перед ними розступилася скеля, й чорний морок поглинув їх.
Почувши таке, Деметра подалася на Олімп.
– Зевсе, ти ж її батько, – дорікала вона, – як ти міг віддати нашу красуню в підземне царство? Я народила дочку, щоб її красою милувалися всі на білому світі.
Зевс мовчав, опустивши очі додолу, бо й справді саме з його дозволу Аїд викрав Персефону. Сердита Деметра спустилася на землю, і від її гніву вмить висохли води, зів’яли квіти, обсипалися плоди, полягли хліби. Голод запанував на землі. Людському роду знову загрожувала загибель.
Довго блукала Деметра, доки не прибилася до міста Елевсіна. Там, на площі, напившися з кринички води, сіла стомлена на камені й зажурилася. Невдовзі сюди підійшли дівчата з амфорами набирати воду. Вони побачили заплакану жінку в чорному й спитали, чим їй можна зарадити.
– Я родом з острова Крит, – мовила Деметра, – втекла від піратів і тепер блукаю світом. Якщо вам потрібна служниця, візьміть мене, я все можу робити.
Деметра дев’ять років виховувала синів царя Келея. Його родина жила в достатку і злагоді, а прості люди гинули від холоду й голоду.
І хоч кого Зевс посилав до Деметри, щоб умовити її зглянутися на людське горе, але та нікого не хотіла слухати.
Нарешті останньому із Зевсових посланців, Гермесу, Деметра сказала:
– Якщо повернете мою любу доньку, тільки тоді я знову заквітчаю землю! І люди знову приноситимуть жертви богам.
Прилетів Гермес у підземне царство.
– Аїде, – мовив він, – Зевс звелів, щоб ти повернув Персефону її матері Деметрі.
Нічого не залишалося Аїдові, як виконати наказ громовержця.
Вийшла Персефона з підземелля, із царства мертвих, і попросила Гермеса швидше віднести її до матінки. Той виконав це прохання.
– Якби ти, мамо, знала, чого я там натерпілася, – схвильовано почала Персефона, коли вже була в обіймах богині землі. – Довкола морок, ні з ким поговорити. Єдине, що дав мені Аїд на прощання, то це гранат…
Деметра спитала схвильовано:
– Доню, ти часом не з’їла граната?
– Ні, я по дорозі сюди лише надкусила його, він ще не спілий…
– Ой горенько, доню, що ти наробила! – вигукнула Деметра й заплакала. – Це був шлюбний плід. Тепер ти належатимеш не лише мені.
Повернулися Деметра й Персефона на Олімп. Зевс також зрадів поверненню доньки й навіть пожалкував, що сам віддав її, найпрекраснішу з дочок, своєму братові Аїду.
Але що сталося, те сталося.
Тільки богиня долі Мойра могла знати, як бути їм усім. Мойра визначила, що Персефона чотири місяці житиме в царстві Аїда й вісім місяців – із матір’ю.
Щовесни чарівна Персефона виходила з підземелля на білий світ, і скрізь, де вона проходила, розквітали квіти.

Аполлон і Дафна

Після потопу, коли води ввійшли в свої береги й закінчилися страждання Девкаліона й Пірри, поселився на землі страшний дракон Пітон, в якого паща була, як печера, а зуби – отруйні, зміїні. Коли дракон лютував, з його пащеки вивергався вогонь – тоді все навкруги нищилося й перетворювалося на попелище.
Люди почали благати богів урятувати їх від страховиська. Аполлон давно мріяв помститися Пітону, який колись за наказом Гери переслідував його матір Лето. Дракон ганявся за нею по всьому світові, поки та знайшла притулок на пустельному острові Делосі.
Там Лето й народила золотокудрого Аполлона.
Отож Аполлон дістався гори Парнас, де в печері поселився Пітон, натягнув
тятиву й поцілив смертельною стрілою прямо в серце дракона.
Закопавши велетенське тіло Пітона в Дельфах, Аполлон побудував храм, щоб там оракул віщував людям волю його батька Зевса.
Щоб замолити гріх, Аполлон найнявся до фессалійського царя Адмета
пастухом. Дев’ять років він чесно служив царю, потім повернувся в Дельфи, де мешкав постійно. А восени він сідав у свою колісницю, запряжену двома білими лебедями, й відлітав у країну гіпербореїв, батьківщину матері, землю вічного літа.
Якось, вертаючись додому, Аполлон побачив маленького хлопчика з крильцями на спині, котрий міцно спав у кущах. Аполлон одразу ж упізнав Ерота – сина Афродіти й Ареса, бога війни.
Аполлон вирішив покепкувати над малим бешкетником. Він підкрався до хлопця й забрав чародійні стріли. Аж раптом Ерот прокинувся. Його личко почервоніло від люті.
– Віддай мої стріли, – верещав він.
Аполлон лише посміхнувся:
– Навіщо вони тобі здалися? – мовив він. – Ти малий ходити на полювання. Віддай мені свої стріли, я вбиватиму ними драконів і всіляких зміїв. А в тебе хіба стане сили нап’ясти тятиву?
Розгніваний Ерот накинувся на Аполлона, щоб забрати стріли, але не подужав його, а той глузував далі:
– Маленькі діти не повинні гратися зі зброєю, бо можуть поранитись.
Ерот, стиснувши кулачки, знову і знову налітав на Аполлона.
Набридла Аполлонові ця забавка, він сміючись кинув на землю стріли:
– Забери їх собі, тільки не зиркай на мене так люто! У мене є свої золоті стріли й срібний лук.
Хлопець, зціпивши зуби, зібрав стріли й набурмосений пішов геть.
Так, Ерот був господарем тих чародійних стріл. Коли він влучав у когось стрілами із золотими наконечниками, той закохувався навіки, а в кого поціляв срібними, в того народжувалася ненависть до закоханого.
Отож Ерот полетів туди, де жив Аполлон, стрельнув стрілою із золотим наконечником і влучив просто в серце кривдникові, потім роззирнувся й побачив неподалік сплячу німфу Дафну. У неї він поцілив стрілою зі свинцевим наконечником. Прокинулася Дафна чимось стурбована, її серце сповнював страх. Вона виглянула з кущів і побачила Аполлона, котрий лагодив свій лук і наспівував якусь ніжну пісню.
Не встигла Дафна знову сховатися за гілки, як її помітив Аполлон і відразу ж закохався. Кинувши лук на землю, він побіг за вродливою дівчиною.
– Зачекай, німфо, – гукнув він, – не тікай! Я – Аполлон!
Але Дафна помчала, як вітер, скільки було сили.
– Німфо, не тікай від мене, – гукав навздогін Аполлон. – Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною! Ти навіть вродливіша за Афродіту!
Той ніжний голос ще більше налякав Дафну, не знаний досі страх гнав її геть від Аполлона. Навіть хащі, які загороджували дівчині шлях, не могли її зупинити. Враз вона добігла до річки Пеней, богом якої був її батько. Він наказував дочці ніколи не ступати у воду.
Дафна зупинилася як вкопана, потім у розпачі озирнулася.
Вона побачила, що Аполлон от-от наздожене її. Страх затьмарював очі німфі, й вона не помічала Аполлонової вроди.
– Тату, рятуй мене! – закричала вона.
Раптом її ноги почали вростати в землю, тіло тверднути, а руки ставати гілками. Коли Аполлон добіг до неї, на гілках уже з’являлося листя.
Засмучений Аполлон зірвав собі на пам’ять гілку і зробив віночок. Це був вінок із лаврової гілки, який він завжди носив на голові.
Відтоді переможців увінчують лавровими вінками.

Марсій

У Фрігії, що в Малій Азії, на березі річки сиділа Афіна. Хвилі котилися їй до ніг, і вона слухала, як шелестить од вітру очерет. Афіні так сподобалися ці звуки, що вона захотіла відтворити їх.
Богиня вирвала дві очеретини, зробила в них дірочки – так на світі з’явилася перша флейта. Афіна почала награвати на ній мелодії, які навіював їй вітерець.
Афіна так захопилася грою на флейті, що навіть не помітила, як замовкли ліси й поля – вони слухали її чарівну гру. І навіть не завважила, що до неї підкрався пастух Марсій. Лукавий чоловічок із цапиними ніжками, борідкою й ріжками підійшов так близько, що його потворна постать віддзеркалилася у воді.
Богиня побачила відображення на гладенькому плесі й сердито вигукнула:
– Хто насмілився заважати мені грати?! – і спересердя кинула очеретини в річку.
Пастух побіг за течією вниз і виловив очеретини, потім повернувся до себе додому, в гори. Відтоді в горах увесь час лунали звуки флейти, на які збігалися нереїди – морські німфи, зліталися птахи.
Загордився пастух, що може зачаровувати всіх своєю грою, й мовив:
– Хіба може Аполлон змагатися зі мною?!
Злякалися нереїди, почувши такі слова.
– Мовчи, – шепотіли вони, – не рівняйся до бога!
Але зухвалець тільки засміявся у відповідь:
– Аполлоне, великий майстре! Відомо: ти найкраще за всіх граєш на своїй золотій лірі. Прийди послухай, як граю я. Якщо ти переможеш мене у змаганні й зіграєш кращу мелодію, зроби зі мною, що хочеш!
Аполлон, почувши виклик, не забарився й прийшов зі своєю лірою.
Злетілися нереїди і принишкли між гілок дерев, вони боялися, що витівка Марсія може кепсько закінчитися.
– Я прийшов на твій виклик, – мовив Аполлон, – але прошу: забери свої слова назад, тоді нічого лихого з тобою не станеться.
Марсій глузливо мовив:
– Ти сам боїшся поразки, тому не хочеш змагатися.
Аполлонове обличчя спохмурніло.
– Гаразд, – відповів він, – хай музи нас розсудять.
– Якщо переможеш, – не вгавав Марсій, – можеш здерти з мене шкіру.
Невдовзі зійшлися ошатно вдягнені музи, в лаврових вінках. Змагання розпочалося. Першим заграв Марсій. Він грав натхненно. Усі зачаровано вслухалися в дивовижні звуки флейти. Коли Марсій закінчив гру, в нього був такий вигляд, неначе він уже переміг.
Заграв Аполлон. Струни враз ожили, й від звуків ліри все навкруги затремтіло – музика заполонила природу. А коли він заспівав, голос його зупинив навіть подихи вітру й течію річок. Музи були змушені віддати свої вінки переможцеві – Аполлону. Так безславно загинув зухвалий пастух, лукавий чоловічок з цапиними ніжками, борідкою й ріжками, бо Аполлон здер із нього шкіру.
З пролитих нереїдами сліз виникло джерельце. Воно й досі тече-дзюркоче, ніби сказати щось хоче. Те джерельце називають Марсій.


Гермес

А тепер розповімо про Гермеса, хитруна, котрий обвів навколо пальця Аполлона. Це була його найперша витівка, щойно він народився. Коли Гермес виліз зі своєї колиски й дістався Македонії, де паслися п’ятдесят Аполлонових телиць, він викрав їх і непомітно привів додому на Пелопоннес.
Дорогою хлопець зустрів одного старця і, щоб той нікому не проговорився, подарував йому телицю. Старець не знав, куди подітися від щастя. Та Гермесові той чимось не сподобався, а тому, пройшовши трохи, він перекинувся мисливцем
і повернуся назад.
– Я подарую тобі бичка й телицю, – повів мову мисливець, – якщо скажеш, куди подався хлопчисько зі стадом телиць.
– Він пішов он тим шляхом, – показав старець.
– Ах ти ж негіднику! – вигукнув Гермес. – Так ти мене зрадив! Ну, начувайся!
Гермес перетворив старця на німу скелю, щоб той більше ніколи не міг говорити. Потім погнав стадо до міста Пілоса. Там він узяв дві лаврові гілки, потер одну об одну і, розпаливши вогонь, засмажив двох телиць, розрізав на десять частин
і приніс їх у жертву десятьом богам, щоб вони його не переслідували.
Приховавши сліди жертвоприношення, Гермес решту худоби сховав у печеру, але заводив її туди задом, щоб сліди показували, нібито телиці виходили звідти,
а сам знову забрався в колиску.
– Я знаю, що ти накоїв, сину, – засмутилася Майя. – От побачиш, Аполлон вивідає всю правду, тоді начувайся! Невже ти не боїшся бога світла?!
– Я не боюся ні Аполлона, ні його влучних стріл! – гордовито мовив Гермес. – Я можу пограбувати навіть його храм у Дельфах – ото буде сміху!
Аполлон довго не міг знайти викрадених телиць. Навіть не зазирнув до печери, бо був упевнений, що їх там немає, адже сліди вели з неї.
Щоб не гаяти часу, Аполлон подався прямо до міста Кіліні. Знайшовши малого в колисці, бог світла мовив:
– Слухай-но, хлопчиську, якщо не скажеш, де мої телиці, я скину тебе в Тартар!
– Звідки мені знати, – не розгубився Гермес, – я вчора тільки народився.
Але Аполлон уже не хотів слухати ці побрехеньки.
– Вставай, малий злодюжко, ходімо до Зевса!
Гермес і не поворухнувся. Тоді Аполлон спересердя вихопив зухвальця з колиски й потряс ним у повітрі.
– Мерщій взувай свої крилаті сандалії!
– Опусти мене на землю! – репетував малюк. – Хіба я сказав, що не піду з тобою?
Невдовзі вони обоє стояли перед Зевсом. Звичайно, громовержець усе знав, тому наказав Гермесові повернути телиць.
– Швидше веди мене до своєї схованки! – сердився Аполлон. – Скільки часу я згаяв через твої витівки!
– Та годі тобі, Аполлоне, – мовив Гермес, діставшись печери, – не галасуй і не сердься на мене. Ходімо всередину.
Побачивши перед собою стадо телиць, Аполлон не витримав і розреготався:
– Зроду не бачив такого хитруна!
– Щоб між нами не було більше непорозумінь, я хочу тобі подарувати ось цей музичний інструмент, – по-дитячому лагідно усміхаючись, підійшов до Аполлона Гермес, і простягнув йому щось досі не бачене.
– Що це?
– Я зробив із панцира черепахи ліру, а як вона грає!
Гермес провів маленькими пальчиками по струнах – і полилися чарівні звуки. Аполлон дуже зрадів подарункові. Прощаючись, він мовив:
– Гаразд, я візьму цей чудовий інструмент, а щоб між нами не було неприязні, прийми в подарунок від мене всіх телиць.
Гермес ніколи не міг спокійно всидіти на одному місці. Посланець Зевса завжди шукав собі пригод: то він викрав тризуба в сивочолого Посейдона, то – меча у войовничого Ареса.
Його зухвальство дійшло до того, що він викрав навіть скіпетр, символ влади над усіма смертними й безсмертними, у самого Зевса. Та коли він пробрався до потаємної кімнати, щоб поцупити грім і блискавки, сталося щось неймовірне: перекати грому розбудили, а блискавиці освітили весь світ. Гермес утік з місця злочину й поклявся більше не гнівити батька.
Ніхто не міг змагатися з Гермесом у шахрайстві, хитрості й прудкості. Він, маючи крильця на сандаліях, міг дістатися іншого краю землі за мить.
Гермес був покровителем мореплавців, торгівців, котрі, зазвичай, були розумними, винахідливими, кмітливими людьми. Любив чабанів і опікувався ними з дитячих років.
Своїм чарівним жезлом він благословляв добробут, здоров’я і щастя.
Гермес замолоду брав участь у змаганнях атлетів – і, звичайно, рівних йому не було. Ось чому на стадіонах ставили статуї на його честь.

Арахна

Жила собі колись на світі вродлива дівчина Арахна, майстриня на всі руки.
Вона днями й ночами сиділа за роботою: то сукала нитки, то ткала. А ткала Арахна тонкими, як павутина, нитками. Тканина виходила легка, прозора. Дівчина гордилася тим, що ніхто з жінок не міг зрівнятися з нею в майстерності.
Якось, сидячи за роботою, вона прошепотіла:
– Афіно, навіть ти не зможеш зіткати такого полотна, як я!
Почула таке богиня, і її взяла злість. Багатьох жінок вона знала, котрі гарно ткали й не пишалися, а тут якесь дівча бере її на глум! Афіна у вигляді бабусі спустилася на землю. Через прочинені двері вона побачила дівчину, яка сиділа за верстатом і співала якусь веселу пісню. Постукавши, богиня зайшла в оселю.
– Здрастуй, донечко, гарна в тебе робота, – похвалила її. – Дай тобі бог здоров’я, й нехай здрастує також Афіна, наша вчителька й заступниця, вона навчила нас майстерно ткати.
Арахна глянула на бабцю скоса й розсміялася:
– Ти хочеш сказати, що вона найкраща ткаля? Хіба Афіна здатна виткати таке?
– Зачекай-но, доню, – мовила богиня, – не вихваляйся. Хіба може хтось перевершити богів? Твоя робота, що й казати, чудова, але чи можна її порівнювати з безсмертними творіннями Афіни?
Арахна недовірливо звела брови:
– Ти так думаєш, бабусю? – вона продовжувала ткати. – Прикро, що нас не чує Афіна, нехай би з’явилася, щоб позмагатися зі мною.
– Ти справді цього хочеш? – спитала бабця. – Я вже стара і маю чималий життєвий досвід, краще б ти, доню, не змагалася з богинею!
– А я хочу! – відрубала дівчина.
– То я перед тобою, – гордо мовила найулюбленіша Зевсова дочка, прибравши свого справжнього вигляду, – будемо змагатися.
Арахна зухвало глипнула на богиню, здавалося, дівчина зовсім її не боялася.
– Починай перша, – запропонувала вона богині, поступаючись місцем за верстатом.
Афіна зіткала кольоровими нитками картину з повсякденного життя: на полях невтомно працювали люди, хоробрі воїни обороняли рідне місто.
А на полотні Арахни були сцени з життя богів: безтурботного, ситого. Вона зобразила і війну богів за владу.
Дівчина, закінчивши ткати, зі страхом поглянула на богиню. Та, не довго думаючи, схопила полотно й розірвала його. Коли Арахна підбігла до богині, Афіна хльоснула її різкою по плечі – тіло дівчини враз стало чорним і маленьким. Воно мало велику голову і багато дрібних ніжок. Арахна перетворилася на павука.
– Така плата тим, хто насміхається і глузує з богів, – вигукнула Афіна. –
Тепер ти будеш безперестану плести павутину, а вітер шматуватиме її, тепер ти вічно плакатимеш над своєю долею.
З того часу Арахна від сорому ховалася по закутках будівель, між гілок дерев та кущів і плела там свою павутину. Така в неї була доля – усе життя вона годувалася мухами, які потрапляли в її плетиво.

Фаетон

Жили собі на світі дві сестри і брат: Селена – богиня місяця, Еос – богиня світанку і Геліос – бог сонця. Раннього ранку Еос літала по світу і розсіювала над землею з амфори джерельну воду. А діток у неї було видимо-невидимо: вітри й зорі на небі. Коли земля вкривалася вранішньою росою, Еос відчиняла браму золотого палацу, де жив Геліос, і звідти виїжджав бог сонця на золотій колісниці, запряженій чотирма крилатими кіньми. Один кінь був чорний, як ніч; другий – білий, як день; третій – вечорової барви; а четвертий – світанкової.
Тяжка була робота в Геліоса – освітлювати й гріти землю, давати життя природі. Він піднімався від одного обрію крутою небесною дорогою, а спускався ще крутішою – до іншого, прямував від сходу – до заходу. За обріями, казали, був кінець світу, заповнений океаном. Ним Геліос швидко повертався додому на ніч.
В Єгипті жив син Геліоса Фаетон. Якось заплаканий Фаетон прибіг до матері:
– Мамо, Епаф мене ображає, він каже, що Геліос – не мій батько.
– Фаетоне, не сперечайся з тим телепнем, хоч він і син цариці Іо, а розумом його батько, бог Зевс, обділив.
Якось Фаетон спостерігав, як батько піднімається в небо на золотій колісниці, і йому закортіло самому взятися за віжки, натягнути їх і відчути стрімкий біг найкрасивіших у світі коней. Коли Геліос повернуся додому, хлопець почав благати:
– Геліосе, якщо ти мій батько, дозволь мені завтра правити колісницею! Нехай царевич Епаф не дере свого носа!
Геліос заперечив:
– Ти ще малий, от підростеш…
– Ні, батьку, і зовсім я не малий – я сильний, – не вгавав Фаетон.
Геліос дуже любив свого сина, і йому було боляче дивитися на сумного хлопця.
– Гаразд, – мовив він, – завтра ти будеш правити колісницею, але дивися,
дорога на підйомі та спускові крута, а в зеніті такий охоплює страх, що навіть Зевс боїться туди добиратися. Не піднімайся високо, бо спалиш небо, і не спускайся дуже низько, бо спалиш землю.
– Тату, не хвилюйся, мати казала, що я гідний син Геліоса!
Уранці Фаетон побіг до колісниці, схопив віжки, хльоснув батогом коней, і ті стрімко помчали вгору. Скоро коні відчули, що ними править не Геліос. Вони замотали головами, заіржали. З їхніх ніздрів летіло полум’я, а з-під копит – іскри. Фаетон намагався втихомирити коней, щосили натягнув віжки, та це не допомогло. Долоні пекло від болю, ламало все тіло, а колісниця вже збочила з уторованої колії і стрімголов, наосліп мчала то до зірок, то різко спускалася вниз, до землі. Де колісниця пролітала низько над землею, все вигорало дотла: там утворилися пустелі й почорніла шкіра в людей.
Гею, богиню землі, налякали хлопчачі витівки, й вона звернулася до Зевса:
– Всевладний наш боже, цей хлопчисько спалить усю землю, прошу тебе, зроби щось!
Зевс, не довго думаючи, поцілив своєю смертоносною блискавкою в колісницю. Налякані коні раптово зупинилися, їхні ніздрі були роздуті, очі червоні, а хлопець випав із колісниці й упав у річку Ерідан.
Гірко плакала мати Клімена. А Геліос навіть не виїхав світити в небо, весь день оплакував сина. Аж тепер Епаф повірив, що Фаетон був сином бога сонця.
Як побачили Фаетонові сестри геліади, що вода поглинула їхнього брата, заридали-заплакали, а потім день і ніч ходили берегом річки вгору-вниз, у надії знайти його тіло. Здавалося, цьому не буде кінця, вони вже ледве трималися на ногах. Тоді Зевс змилувався над ними й перетворив їх на верб-геліад. Вони вкоренилися на високому березі й опустили свої довгі гілки, ніби коси, у воду Ерідану, по них щодня стікали їхні гіркі сльози. Відтоді вони стали називатися плакучими вербами.
І тепер щодня, коли просинаються Фаетонові двоюрідні брати-вітри, вербове листя шелестить, тремтить від болю й туги.


Зміст
ОЛІМП 3
ОШУКАНИЙ ЗЕВС 16
СКРИНЯ ПАНДОРИ 20
ПОТОП 24
ПРОМЕТЕЙ 30
ПЕРСЕФОНА 36
АПОЛЛОН І ДАФНА 43
МАРСІЙ 48
ГЕРМЕС 52
АРАХНА 56
ФАЕТОН 58