Європа


Місто царя Кекропа

Богиня землі Гея мала сина, якого звали Кекроп. Вона подарувала йому найкращі землі в Греції. Цар Кекроп був напівлюдина, напівзмій і дуже соромився своєї зовнішності, але люди шанували його за розум, добросердність. Разом із громадою він збудував неприступне місто на стрімкій скелі. Довкруж нього стояли високі гори. Звідти добре проглядалися підступи з моря й було легко помітити ворога. А для більшої надійності місто обгородили високим міцним муром.
Кекроп навчав людей поважати одне одного, бути наполегливими у праці, шанувати рідних і близьких як за життя, так і після їхньої смерті.
Була в Кекропа улюблена донька Аттіс. Коли царівна дізналася, що її хочуть віддати заміж за чужинця, вона замкнулася у вежі й нікого до себе не впускала, навіть рідного батька. Там дівчина прожила багато днів у гіркій тузі, без води та їжі.
– Доню, цей шлюб необхідний для нас, – благав Кекроп, – адже треба мати друзів за межами нашої країни, щоб разом боронитися від ворогів.
– Я ніколи не погоджуся вийти заміж за чужинця й не покину свій рідний край, – відповідала царівна батькові й усім, хто намагався її вмовити, виманити з вежі.
Невдовзі вона захворіла з туги й померла. Аттіс поховали на вершині скелі, на Акрополі. Цар Кекроп довго побивався за нею й винуватив себе у смерті дочки. Щоб якось спокутувати свою провину й увіковічнити пам’ять про неї, назвав свою землю на її честь – Аттика.
Місто Кекропа розбудовувалося й оздоблювалося. Слава про нього швидко облетіла всю Грецію. Тоді спалахнула суперечка між богами-олімпійцями, хто буде його покровителем.
– Це місто буде моїм, – наполягав Посейдон. – Я зроблю так, що його мешканці володітимуть усіма морями й океанами.
– Ні, воно буде моїм! – стояла на своєму Афіна. – Я прославлю його мешканців, які житимуть за законами справедливості, в достатку і щасті.
Двоє богів ніяк не могли дійти згоди. Тоді вони попросили Зевса розсудити їх. Зевс вислухав обох і мовив:
– Хто з вас зробить найкращий подарунок місту, той і стане його покровителем.
Олімпійські боги повеліли, щоб суддею в цьому змаганні був цар Кекроп.
Посейдон ударив у скелю своїм царським тризубом – і на Акрополі враз пробилося джерело і потужним струменем сягнуло хмар. Вода зливою падала на землю й почала затоплювати її.
Настала черга богині Афіни. Вона вдарила списом у скелю, поряд із джерелом. Фонтан раптом втишився, а на тому місці виросло оливкове дерево, пустило коріння глибоко в землю, а кроною піднялося аж до хмар.
Кекроп присудив, що найкращий подарунок для міста зробила Афіна. Олімпійські боги погодилися з цим рішенням і ухвалили: місто Кекропа перебуватиме під заступництвом богині й називатиметься на її честь – Афіни.
Та Посейдон не міг із цим змиритися й надовго зачаїв лють і злобу на царя Кекропа та афінян.
– Я ніколи не пробачу вам цього зухвальства! – вигукнув він. – Начувайтесь, я нашлю на місто небачене лихо, ви ще благатимете мене зглянутися над вами!
Афіна, почувши погрози царя морів і океанів, заспокоїла городян:
– Не бійтеся, я не дам вас скривдити.
Сердитий Посейдон розбурхав морські хвилі й накрив ними всю Аттику. Тоді Афіна звернулася до Геліоса, бога сонця:
– О Геліосе, осяйний! Піднімися високо в небо й осуши землю, затоплену Посейдоном. Людям до вподоби оливкове дерево. Я навчу їх вирощувати оливкові сади. Будуть людям і смачні плоди, і олія, і дрова.
Геліос зважив на її прохання, піднявся високо в небо на своїй золотій колісниці, запряженій вогняними кіньми. Земля висохла від води, і скоро велична скеля знову заясніла в сонячнім промінні, звеселилися маленькі хатинки, що, наче ластів’ячі гнізда, обліпили її схили.
Оливкове дерево було для афінян великою розрадою. Вечорами, натомлені тяжкою працею, вони сідали в його затінку й вели неквапливі розмови…
Минуло багато років відтоді, як Афіна змагалася з Посейдоном за право бути покровителем міста. Люди вже й почали забувати про цю суперечку богів. Та й сам Посейдон давно змирився з поразкою. Але його син Галіротій, якому батько розказав про ту давню подію, вирішив помститися богині. Одного вечора він схопив сокиру й кинувся до дерева, гнівно вигукуючи:
– Це прокляте моїм батьком дерево має загинути!
Та Афіна встигла прилинути й підставити свій щит – сокира вирвалася з рук Посейдонового сина і злетіла вгору.
– Що діється?! – тільки й устиг вигукнути Галіротій.
– Не зазіхай на чуже, – почув у відповідь, озирнувся, та довкола не було нікого. Тої ж миті сокира опустилася на голову заздрісника, й він упав на землю мертвий.
Відтоді ніхто не насмілювався зазіхати на священне оливкове дерево. Воно стало символом Аттики, а згодом і всієї Греції, де жили наші герої.
Але про них – далі.

Європа

У ті далекі часи, коли всім світом правив Зевс, у місті Сідоні жив його племінник, цар Агенор.
У царя було три сини й вродлива дочка Європа. З її красою могла зрівнятися хіба що богиня Афродіта. Батько любив її усією душею, догоджав, як тільки міг, аби вона відчувала себе справжньою царівною, дбав, щоб з її голови не впала й волосина.
Якось Європі приснився сон, нібито дві жінки, яких звали Схід і Захід, зчепилися між собою, сіпаючи одна одну за коси.
– Якщо я переможу, – верещала перша жінка, – Європа житиме в моїй стороні, на Сході!
– Ні, я переможу, й вона житиме в моєму краї, на Заході! – репетувала інша.
У цьому змаганні перемогла жінка на ймення Захід.
Коли Європа прокинулася, вона стала благати всіх богів, а особливо Зевса, щоб той не висилав її з рідної землі. Але у громовержця були інші наміри. Це саме він підіслав уночі бога сну, на ім’я Гіпнос, аби той підготував дівчину до далекої подорожі.
Весняний день був у розпалі, коли Європа прийшла до батька й розповіла про дивний сон, а тоді пригорнулася до нього й почала прохати:
– Батечку мій рідний, надворі тепло, світить ясне сонечко, пусти мене погуляти з подружками!
– Ти вже доросла, як я можу тобі заборонити? Ти ж знаєш, що я тебе люблю понад усе на світі. Тільки благаю: будь обережна, тобі ж бо недобрий сон приснився. Сьогодні й у мене лихе передчуття.
Юна красуня разом із подругами пішла гуляти на зелений луг, зарослий різнобарвними квітами. Європа збирала в золотий кошичок лише червоні квіти, які дуже пасували до її улюбленої прозорої пурпурової сукні. Неподалік тихо плюскотіли морські хвилі, вони неквапно накочувалися на піщаний берег, змиваючи сліди чайок. Хвилі ніби манили до себе. Сонце ніжно пестило дівочі голівки. Подруги кружляли в танку, жартували й співали пісень. Їхні дзвінкі голоси линули ген-ген за море...
Раптом із царевої череди вийшов наперед білий бик і, пасучись, поволі наближався до дівчат. Це Зевс, щоб здійснити свій задум, обернувся на бика: його шерсть яскріла на сонці, мов золота, на лобі сріблилося кружало, а роги, схожі на два півмісяці, були з чистого золота. Бик наче плив над зеленим шовковистим килимом. Царівна, зачарована божественною красою тварини, пішла назустріч.
– Погляньте, що то за небесне диво наближається до нас! – радісно вигукували дівчата.
Бик наблизився до Європи, подивився в її неземної краси очі, лизнув шорстким язиком руку красуні й приліг на соковиту траву. Царівна у відповідь погладила шию бика, наче знала цього красеня давно...
– Погляньте-но, як бик лащиться до нашої царівни, – пожартувала одна з подружок.
– Європо, стережися, а то бик ще викраде твої ясні очі! – докинула інша.
– Зараз я на ньому прокатаюся, – засміялася у відповідь царівна й залізла на широку спину бика.
Несподівано той зірвався з місця й помчав до моря. Європа схопилася за роги й у розпачі почала гукати на допомогу подруг, але вони вже нічим не могли зарадити.
Бик вправно плив морем. Він ніс на собі чарівну Європу просто до Греції. Це була дивовижна подорож на Захід.
Сам Посейдон, брат громовержця, супроводжував їх на своїй колісниці, запряженій чотирма морськими кіньми. Тримаючи в правиці тризуб, утихомирював спінене море. У небі сяяло помаранчеве сонце. Поруч із Посейдоном на колісниці стояла його дружина Амфітріта. Попереду всіх плив їхній син Трітон і сурмив у велику мушлю. Обабіч пливли дивовижні морські божества: тваринки й риби. Царський тризуб сяяв проти сонця золотим віщим знаком. Це була Посейдонова блакитна держава. Здавалося, небо злилося з морем, і в цьому безмежжі плив бик із красунею Європою. Вона вже заспокоїлась і міцно тримала його за золоті роги, зрозумівши, що від долі їй не втекти. Море нашіптувало дівчині, скільки в неї буде синів і які вони будуть славетні. Теплий вітер куйовдив її буйні кучері, з-під яких зоріли ясні, чисті, як дві сльози, очі царівни, що з цікавістю розглядали цей новий для неї світ.
Скоро на обрії замрів берег острова Крит. Там Зевс став сам собою і мовив:
– О красуне! Я велю тобі стати царицею цієї землі й народити мені трьох синів.
Європа народила Зевсові синів Радаманта, Сарпедона й славетного критського царя Міноса.
Відтоді Крит, Греція та інші землі – аж до великого океану – стали називатися Європою.
Щоб Європа не змогла втекти до свого батечка в Азію, Зевс поставив вартового, гіганта Талоса. Він оберігав не лише царицю, а й увесь багатий острів од ворогів.
А тим часом цар Агенор, дізнавшися, що його дочка зникла, викликав до палацу трьох своїх синів і наказав:
– Я вас дуже люблю, сини мої, але не буде мені життя без моєї дорогої донечки Європи. Заклинаю вас, відшукайте її або не вертайтеся додому.
Фінік, старший син, поплив зі своїми вірними слугами на південь і, не знайшовши сестри, заснував там своє царство, яке стало називатися Фінікія.
Кілік, середульший син, шукав Європу на півночі, та не знайшов її. Він заснував царство Кілікію.
А про найменшого сина Кадма ви дізнаєтеся з наступної історії.

Кадм

Третій син царя Агенора, на ім’я Кадм, дуже відрізнявся від своїх братів Фініка й Кіліка. Він єдиний не полишав надії знайти сестру. Довго мандрував морями, але марно. Та й хіба міг він її знайти, коли сам Зевс оберігав Європу від усього світу?! Шлях Кадма лежав на захід. Уже здаля він побачив високі скелі острова Крит.
– Давайте зійдемо на цьому острові, – звернувся Кадм до слуг.
– Ми не можемо цього зробити. Острів стереже мідний велетень. Коли мандрівники наважуються зійти на берег, він жбурляє в них цілі скелі. Кадме, краще обминемо його!
Так мандрівники пропливли повз місце, де Зевс переховував Європу.
Об’їздив Кадм багато грецьких міст, скрізь розпитував про свою сестру, але ніхто до ладу нічого про неї не чув. Якось йому порадили:
– Сходив би ти, юначе, в Дельфи, до Аполлонового храму. Там є жриця Піфія, лише вона скаже, де твоя сестра. Якщо й жриця не допоможе, то справи твої кепські.
Через кілька днів Кадм прибув у Дельфи й спитав у жриці про долю своєї сестри. Піфія відповіла йому:
– Достойний сину царя Агенора, не витрачай більше сил на пошуки сестри – тобі її не відшукати. А зроби так: тільки-но зійде Вранішня Зоря, знайди на леваді поміж волами корову, на боках якої буде знак півмісяця, і йди слідом за нею. Коли корова стомиться й ляже перепочити, принеси її в жертву Геї, богині землі, та окропи жертовною кров’ю землю – там згодом ти збудуєш місто, назвеш його Фівами, а країну свою – Беотією.
Кадм усе зробив, як казала йому провісниця Піфія. Корова, що відійшла від череди, попростувала на схід. Вона минула гору Парнас, святилище в Дельфах і, стомлена, лягла відпочити в долині річки Кефіс.
Кадм склав із каміння жертовник і наказав слугам принести джерельної води. Слуги знайшли джерело, а біля нього, серед заростів віковічних дерев і чагарників, – печеру. Набрали повні глеки води й хотіли вже повертатися назад, як раптом з печери виповз велетенський дракон і проковтнув їх.
Минуло чимало часу, а слуги з водою не поверталися. Тоді Кадм пішов убік печери і, побачивши гігантську звірюку, зрозумів, що це вона зжерла його слуг.
Кадм схопив каменюку й жбурнув у дракона. А тому хоч би що! Тоді царевич увігнав меча йому в спину – і тут сталося щось жахливе. Дракон від болю почав трощити все навкруги: каміння літало над головою, дерева ламалися, як сірники. Юнак зібрав усі сили й ударив страховисько списом у шию. Дракон мертвий упав на землю.
Кадм не вірив, що він сам зміг подолати дракона, і не знав, кому з богів дякувати за прихильність до нього. Цієї миті перед ним постала Афіна, богиня мудрості.
– Боги допомагають сильним і хоробрим, – мовила блакитноока богиня. – Але знай: цей дракон – син войовничого бога Ареса. Настане той час, коли ти поплатишся за вбивство!
– Що ж мені робити? – засмутився Кадм.
– Вирви зуби з драконової пащі й засій ними поле.
– Навіщо?
– Не питай, роби те, що я тобі кажу!
Тільки-но Кадм завершив роботу, як із землі постали воїни в латах, з мечами і списами й кинулися один на одного.
Жорстокий бій точився між воїнами. Коли живими залишилося всього п’ятеро, Афіна наказала їм примиритися й зупинити різанину. Народжені із землі воїни стали називатися «синами землі».
Вони були вірними помічниками цареві, допомогли йому звести фортецю на горі, а біля її підніжжя – побудувати місто Фіви.
Справедливий цар Кадм навчав людей різних ремесел, грамоти. Він перший створив алфавіт.
Фіви стали найбагатшим містом у всій Греції. Його охороняли воїни, народжені із землі. Кадм товаришував із сусідніми царями – і цим забезпечував мирне життя своєму народові.
Кадм одружився з Гармонією – дочкою богині Афродіти. На весілля прибули всі боги з коштовними подарунками. Сам Аполлон грав для молодих на золотій лірі. Музи для них співали: «Любіть усе прекрасне, а погане – ніколи…» А боги бажали: «Злагоди та любові!»
Лише Арес не був на весіллі, бо він не міг пробачити Кадмові вбивства свого священного дракона.
Та недовго тривало щасливе життя Кадма й Гармонії. На їхню родину посипалися нещастя за нещастями, гинули діти й онуки.
Цар зрозумів, що боги відвернулися від нього. Він пригадав пророцтво Афіни: «Настане той час, коли ти поплатишся за вбивство!»
Тільки-но Кадм пригадав ці слова, як його тіло вкрилося зміїною лускою, язик перетворився на жало. Так він став змією.
Плакала над своїм чоловіком Гармонія, прохала богів:
– Я не можу жити без коханого чоловіка, оберніть і мене на змію!
Змилувалися боги над нещасною Гармонією й перетворили її на змію.

Зет і Амфіон

Місто Фіви, що його заснував Кадм, славилося далеко за межами Греції своїми умільцями. Згодом цю славу примножили Зет і Амфіон, які звели навколо міста неприступні стіни і сім брам.
Колись їхню матір – царівну Антіопу – покохав бог-громовержець. Царівна вже чекала від Зевса дитини, а тому боялася, що її суворий батько цар Ніктей покарає її за цей таємний зв’язок. Однієї ночі вона втекла до Епопея – царя сусіднього міста Сікіона. Він давно кохав царівну і мріяв одружитися з нею, аж тут вона сама з’явилася до нього.
– Ти хочеш стати моєю дружиною?! – радісно вигукнув Епопей.
– Так, царю мій, – тихо мовила Антіопа.
Вона хотіла признатися у всьому своєму нареченому, але вирішила відкласти розмову на інші часи. Отож вони відгуляли весілля.
Та невдовзі батько Антіопи пішов на Епопея війною. Ніктеєві допомагав своїм військом рідний брат Лік. Антіопа прохала чоловіка повернути її батькові, аби уникнути війни, але Епопей і слухати нічого не хотів. Він виступив проти царя Ніктея.
Так сталося, що в тій жорстокій битві загинули обидва царі. Тоді Лік проголосив себе царем Фів, а царівну Антіопу ув’язнив у неприступній вежі, куди не потрапляв жодний сонячний промінь. Тут і народилися її діти від Зевса – близнюки Зет і Амфіон.
Лікова дружина Дірка, коли дізналася про немовлят, намовила чоловіка, аби той наказав віднести їх у гори, де вони помруть з голоду або їх з’їдять вовки.
Так і зробили. А царівну Антіопу прикували важкими ланцюгами до стіни, щоб вона часом не втекла.
Однак раб, котрому доручили віднести в гори дітей, пожалів їх і зробив усе по-своєму. Знайшовши в горах чабана, він мовив:
– Бачиш цих двох хлопців? Цариця Дірка наказала віддати їх тобі на виховання. Це сини царівни Антіопи. Виховай їх леґенями – і ти матимеш чималі гроші.
– А що сталося з царівною? Вона жива? – поцікавився чабан.
– Не хотів я тобі казати, але скажу – бачу, ти добра людина. Антіопа ув’язнена в неприступній вежі. Заприсягнись, що ти не розкажеш дітям, хто їхня мати.
– Присягаюсь! – злякано пообіцяв чабан.
Повернувшись до палацу, раб доповів цариці, що виконав її наказ: залишив дітей серед голих скель на поталу вовкам. Дірка не тямилася від радощів.
Минув час. Близнюки виросли, змужніли, але дуже різнилися між собою.
Зет був міцний, кремезний, схожий на справжнього воїна. Леґінь понад усе любив полювати і не боявся ніяких звірів.
Амфіон, навпаки, був тендітний, мов дівчина, і любив грати на лірі. Він не розлучався з нею ні вдень ні вночі. Коли юнак грав, усе навкруги замовкало, як зачароване: гори і ліси, звірі і птахи, і, звичайно, люди.
Близнюки поважали один одного і як рідного батька любили чабана, котрий їх ростив і виховував.
Якось уночі Антіопа відчула, що з неї спали ланцюги, якими вона була прикута до стіни. Підійшла до залізних дверей і виявила, що вони не замкнені. Поволі вийшла в дворище, дійшла до брами – аж вона також відчинена навстіж. Царівна спочатку здивувалася, а потім зрозуміла, що її муки нарешті закінчилися – це громовержець звільняє її. Не роздумуючи, Антіопа подалася в гори. Вона бігла й не оглядалася, аж поки не побачила перед собою хатину.
Та цариця Дірка через вікно помітила, як із вежі вибігла Антіопа, і потайки пішла за нею, щоб дізнатися, хто ж її звільнив?
Коли Антіопа зайшла до хатини, Дірка увірвалася всередину й, побачивши двох юнаків, звернулася до них:
– Я, цариця Фів, наказую вам схопити невільницю, яка втекла з вежі, прив’язати її до рогів дикого бика та й погнати його крутими схилами.
Зет і Амфіон розгубилися, вони не знали, хто ці жінки і що їм діяти. Хлопці вже було наблизилися до Антіопи, аж раптом на порозі з’явився чабан.
– Нещасні, що ви робите?! Це ж ваша мати, царівна славного міста Фіви!
– Він бреше! – репетувала Дірка. – Антіопа хотіла смерті своїм синам!
Та чабан схопив лиху царицю за лікоть і мовив:
– Оце, любі мої, людина, яка заподіяла вам страшне зло. В’яжіть її до рогів дикого бика. Нехай Дірка загине тією смертю, яку готувала царівні. А потім повертайтеся з матінкою у Фіви. На вас уже давно чекає трон ваших предків. Виженіть із міста тирана Ліка і правте державою.
Так воно й сталося. Перше, що зробили близнюки, коли з міста втік цар Лік, – побудували укріплення навколо Фів: звели високі кам’яні мури з сімома неприступними брамами.
Відтоді Фіви називають семибрамними.

Ніоба

Щасливо жили брати Зет і Амфіон, мудро правили державою. Казали люди, що вони були гідні нащадки царя Кадма.
Але трагічно склалися їхні долі.
Зетова дружина Айдоні після смерті єдиного сина збожеволіла, й боги зглянулися на неї та Зета, перетворили царівну на солов’я.
Амфіон одружився з дочкою Тантала, внучкою Зевса, яку звали Ніоба. Довге й щасливе життя прожили Амфіон і Ніоба. У них народилося чотирнадцятеро діток: семеро дівчат і семеро хлопців.
Ніоба раділа дружбі двох братів, а найбільше пишалася своїм чоловіком Амфіоном. Вона ревно виховувала своїх дітей, віддаючи їм усю любов. Фіванська цариця Ніоба була найщасливішою жінкою. Але з часом вона так запихатіла, що це стало помітно всім і непокоїло навіть рідню.
Одного разу, коли Ніоба стояла на ґанку свого палацу, до неї наблизився натовп людей, котрі в цей день вшановували богиню Лето. Цариця не стрималася й вигукнула:
– Я – найдостойніша, найщасливіша жінка на світі! Хто така Лето? Смертна жінка, котру, як і багатьох інших смертних жінок, кохав Зевс! Скільки вона має дітей? Усього двоє, а я – аж чотирнадцять! Скажіть мені, хто найщасливіший і найдостойніший?
До Ніоби підійшла її годувальниця й мовила:
– Царице, ти достойна жінка, ми всі тебе поважаємо й любимо. Послухай мене, стару: не гніви богів. Найдостойніша і найщасливіша все ж таки Лето. Вона – мати Аполлона й Артеміди, славних богів серед смертних і безсмертних.
– Я також із роду богів. Мій батько Тантал – син бога-громовержця!
Старенька вела далі:
– Не гнівайся на мене, я ж тебе вигодувала своїм молоком. Візьми свої слова назад. Тобі немає рівних серед смертних, але не серед безсмертних…
– Ти що, стара, – з глузду з’їхала?! Хіба Лето могутніша від мене? Мій чоловік – син Зевса! Мені додають сили і величі мої діти!
– Не кажи такого, царице, бо накличеш на наше місто гнів богів! Ходімо, поки не пізно, покладемо дари до вівтаря на честь Лето.
– Я ніколи не принижувалася і не принижуватимуся перед якоюсь Лето! – не вгавала цариця.
Ніоба стояла, гордо задерши голову, наче викликала Лето на двобій…
Та раптом вона почула стривожені голоси своїх дочок.
– Мамо! – мовила старша донька. – Ходімо з нами. За фортецею, в полі, де зібралися атлети для змагань, коїться щось непевне. Там наші брати. Ходімо з нами туди, бо в нас дуже неспокійно на серці.
– Чого ви боїтеся? – спитала Ніоба.
– Ми хвилюємося за наших братів.
– Нічого не бійтеся! Це наша держава, ми тут господарі! – зухвало мовила Ніоба. Щось у ній перемінилося. Вона стала сама не своя.
Ще здалеку Ніоба побачила Амфіона, свого чоловіка, котрий пробирався крізь натовп. Вона кинулася услід за ним, а як наблизилася, то від побаченого заклякла на місці й не могла вимовити ні слова: Амфіон гірко ридав над тілами двох мертвих синів. Царицю охопив відчай, а тут до неї долинули розпачливі крики дочок. Цариця обвела крижаним поглядом натовп і ледве не зомліла.
Наймолодша царівна схилилася над мертвим тілом старшого брата – переможця в метанні диску. Неподалік, пронизані золотими стрілами, лежали ще двоє братів. Четвертого стріла збила з коня, а біля нього упав, як підкошений, п’ятий, котрий поспішив йому на допомогу.
Повітря сповнилося зойками й риданнями. Ніоба зрозуміла, що Лето їй помстилася – послала Аполлона й Артеміду, аби вони погубили найдорожче, що було в цариці Фів.
Цар Амфіон, котрий прибув сюди, щоб нагородити переможців змагань, бачив, як загинули його любі сини. Він не зміг витримати такого горя й увігнав собі в груди меча. Але на цьому трагедія царської родини не закінчилася.
Ніоба враз випросталася. Її обличчя стало білим, як мармур.
– Лето, ти мені мстиш, – несамовито закричала цариця, – але не забувай: я славетна, а ти – ні! У тебе всього двійко дітей, а в мене їх ще семеро!
Поруч просвистіла стріла – і на землю впала старша донька. Дівчата гинули одна за одною. Найменша добігла до матері, щоб та захистила її.
– Лето! – крикнула Ніоба. – Пощади її, убий краще мене!
Але було пізно. Золота стріла вже вилетіла з лука Артеміди й поцілила в серце дівчини. Вона впала до ніг Ніоби.
Цариця нестямним поглядом обвела натовп. Заклякнувши, вона довго стояла біля мертвих дітей, аж поки не стала кам’яною.
Уночі західний вітер Зефір відніс царицю в її рідні краї. Відтоді на горі Сіпіл височіє скеля, схожа на жінку. Обвіяна вітрами, омита дощами, бовваніє вона й до сьогодні. По скелі скочуються краплини води – то Ніобині сльози.

Афродіта

Був гожий весняний ранок. Раптом на гребені морської хвилі, яка швидко наближалася до острова Кіпр, люди помітили золотоволосу дівчину небаченої краси. Коли запінена хвиля докотилася до берега, дівчина гордовито зіскочила з неї і пішла в глиб острова. Так розповідають про появу на світ богині краси й кохання Афродіти. На острові красуню вже чекали богині – покровительки пір року. Вони вбрали її в ошатну сукню, голову увінчали золотою короною, посадили на перисту хмаринку й відправили на Олімп. Відтоді Афродіта жила в захмарному царстві, але час од часу поверталася на цей дивовижної краси острів, мешканці якого стали називати свою богиню Кіпрідою.
Багато богів закохувалося в Афродіту, тому Зевс, щоб не було на Олімпі розбрату, одразу ж видав її заміж за Гефеста, бога вогню. Усі шанували Афродіту, а дехто навіть її побоювався, бо вона могла зробити життя будь-кого або щасливим, або нестерпним. У цьому богині допомагав її єдиний синок Ерот, який мав чарівні стріли: золоті – стріли кохання, срібні – стріли ненависті.
На Кіпрі щороку святкували день Афродіти й на її честь збудували храм.
Якось на це свято до вівтаря богині прийшов кіпрський скульптор Пігмаліон.
– Велика богине краси і кохання! Я приніс тобі в подарунок цю мармурову статую, яку різьбив багато днів і ночей, – мовив він. – Я об’їздив усю Грецію, але не знайшов собі дівчини, яку міг би покохати. Пошли мені дружину, схожу на цю, що я створив!
Повертаючись додому, Пігмаліон ще здалеку побачив, що в будинку світиться. А коли зайшов усередину, то не повірив власним очам: на столі стояли різні смачні страви, а з кутка на нього дивилася вродлива дівчина, як дві краплі води схожа на ту, яку він зробив із мармуру, – то Афродіта вдихнула життя в статую. Дівчина зашарілася й, усміхнувшись, мовила:
– Мене тобі подарувала Афродіта. Я – твоя дружина.
Пігмаліон обняв дружину, яку сам і створив. Вона була вродлива, з білою як молоко шкірою, тому він і назвав її Галатеєю.
Весілля було гучне, на ньому гуляла й Афродіта.
Коли в молодого подружжя народилася донька Паф, її іменем вони назвали й своє місто. Пігмаліон і Галатея жили довго й щасливо, славлячи свою покровительку Афродіту. Богиня ж частенько прилітала сюди на своїй колісниці, запряженій білими голубами, щоб скупатися в чистих водах, з яких вона народилася.
Інакше склалася доля юнака, якого звали Наркіс. Вродливий, зарозумілий, він ніколи не віддавав шани богині краси. За це й поплатився. Коли Наркіс роздивлявся на дзеркальній поверхні лісового озера своє миле обличчя, Ерот поцілив його стрілою кохання. Хлопець не знав, що у воді його власне відображення, тому й закохався в самого себе.
Наркіс сидів на березі озера багато днів. Він не їв, не пив, не спав, ні про що не думав, лише про обличчя, яке бачив перед собою. Там, на березі, юнак і помер. Його оплакували німфи й нереїди, а найбільше – німфа Ехо, коханням якої він знехтував. Ехо довго плакала й не помітила, як стемніло. А вранці, прокинувшись, не побачила юнака. На тому місці виросла біла квітка, яку й досі називають нарцисом.
Ехо змарніла від горя й відтоді втратила мову. Зберігся тільки її голос. Спробуйте-но гукнути в лісі – і ви почуєте голос німфи. Ехо відповість вам останнім вашим словом.
Афродіта була покровителькою всіх закоханих. Але сталося так, що й вона закохалася.
Якось кіпрський цар запросив до себе на бенкет красуню Афродіту. Там вона побачила юнака, в якого одразу закохалася. Це був царевич Адоніс. Ніхто в світі не міг зрівнятися з ним красою: ні смертні, ні безсмертні боги. Адоніс також покохав Афродіту палким юнацьким серцем.
Богиня вдень полювала з Адонісом у лісах острова на лякливих зайців, оленів, а як темніло, вони обійнявшись сиділи на терасі палацу і слухали чарівні співи птахів.
– Адонісе, любий, благаю – не ходи без мене на полювання, бо мені вчора наснився поганий сон, ніби на тебе напали леви, – мовила Афродіта одного теплого вечора.
– Не тривожся, кохана, адже я без тебе нікуди не ходжу, та й леви і дикі кабани живуть зовсім на іншому боці острова.
– Вони можуть забрести й сюди, – непокоїлася Афродіта.
– Хай буде по-твоєму, – погодився Адоніс.
Так вони жили в злагоді й горя не знали. Здавалося, що їхньому щастю ніщо не загрожує.
Спливав час. Якось Зевс запросив Афродіту до себе, щоб нагадати богині про її щоденні обов’язки. Залишаючи палац, вона ще раз застерегла Адоніса, щоб він не полював без неї, й подалася на Олімп.
Тільки-но Афродіта ступила за поріг палацу, Адоніс узяв лук і пішов до лісу. Але цього разу сталося щось незвичайне: гончі собаки швидко взяли слід звіра й погнали його до мисливця.
Адоніс відчув, що до нього наближається великий звір, і подумав: «От шкода, що поруч немає Афродіти! Її так тішить полювання, що вона на радощах підстрибує та вигукує, ніби мале дівча». У роздумах про свою кохану царевич незчувся, як зненацька з-за кущів на нього кинувся велетенський вепр. Адоніс устиг кинути в звіра спис. Смертельно поранений вепр промчав повз мисливця й так зачепив його своїми сікачами, що той упав замертво.
Афродіта, дізнавшись про смерть коханого, стрімголов кинулася до лісу. Вона йшла по кривавих слідах, які просто на очах перетворювалися на яскраво-червоні квіти. Так квіти Адоніса, які пізніше назвали «квітами кохання», привели богиню на те місце, де сталося нещастя. Вона довго плакала, а потім почала благати Зевса, аби той змилувався над нею. Громовержець, щоб якось зарадити горю Афродіти, попросив бога потойбічного царства:
– Аїде, брате, я знаю, як ти любиш свою Персефону, як тобі тяжко розлучатися з нею, коли ти відпускаєш її провідувати матір. Я велю тобі відпускати Адоніса зі свого підземного царства щовесни на півроку, щоб двоє закоханих могли бути разом.
Щороку в квітні, саме коли розцвітає квітка адоніс, юнак Адоніс повертається з підземелля на білий світ до Афродіти.

Золотий трон

Ми вже знаємо, що Гера, коли в неї народився кволий, кульгавий Гефест, скинула його з Олімпу. Гефеста виховали морські богині Фетіда й Еврінома, які мріяли, що з працьовитого хлопця вийде гарний морський бог.
Якось Гефест вийшов зі своєї морської печери на берег острова Лемнос і побачив, як вивергається вулкан. Вогонь, який шугав високо в небо, зачарував Гефеста. Червона лава сповзала з вершини гори й розплавляла все навкруги. Тоді й виникла в Гефеста думка використати вогонь у своєму ремеслі – виготовленні виробів із металу.
Дні й ночі Гефест проводив у своїй кузні. З часом кволий хлопець перетворився на мужнього, кремезного, сильного чоловіка. Гефест став неперевершеним майстром. Він перетворював шматки заліза, срібла, міді на чудові вироби.
Гефест з дитячих років обожнював своїх виховательок: вони були для нього як няні, як сестри, як подруги. Одного разу він вирішив оддячити Фетіді й Евріномі за їхню доброту й викував для них прикраси.
Богині, як і всякі жінки, на радощах не знали куди податися, щоб похвалитися коштовностями. Зрештою вирішили одягти їх на бенкет, який влаштувала богиня Гера. Вона, побачивши прикраси на богинях, звернулася до них із проханням:
– Любі мої, скажіть, де ви взяли такі браслети й пекторалі, каблучки й сережки?
– Це все робота нашого вихованця Гефеста.
– А можна попрохати Гефеста, щоб він і мені викував щось надзвичайне?
Гері ще й досі було соромно перед сином за свій жорстокий вчинок.
– Богине, для тебе він зробить усе з великою радістю!
Гефест, дізнавшись про материне прохання, кілька днів невтомно працював у кузні. Золоті злитки перетворювалися в його руках на дивовижні деталі. Нарешті таїнство закінчилося: Гефест почав збирати деталі одна до одної – і просто на очах з’явився золотий трон.
– Віднесіть цей трон нашій найдостойнішій богині! – звернувся він до морських богинь.
Коли Гера побачила золотий трон, то невимовно зраділа й поспішила всістися на ньому якнайзручніше. Тої ж миті сталося щось дивовижне: невидимі для всіх залізні ланцюги обплутали богиню. На Герин крик збіглися всі олімпійські боги, але не могли второпати, що ж сталося.
– Проклятий трон! – кричала Гера.
– Якщо тобі не подобається – не сиди на ньому, – пожартував Зевс.
– Я закута в ланцюги! – волала богиня.
– Які ланцюги, де ти їх бачиш?
– Це ви – сліпі боги, а ще називаєтеся всевидющими і всезнаючими! Звільніть мене нарешті! – ледь не плакала Гера. – Я його народила, і за це мені така дяка?!
– Ти про кого? – спитав Зевс.
– Про нашого сина Гефеста, що прислав мені подарунок! Як він посмів!
– А ти як могла скинути свою дитину з Олімпу?
Усі намагання богів звільнити Геру від невидимих пут були марними. Це було до снаги лише Гефестові.
Зевс попрохав Гермеса:
– Лети негайно на острів Лемнос і перекажи Гефестові, що ми чекаємо його на Олімпі.
Гермес швидко дістався острова, але йому не вдалося умовити коваля постати перед Зевсом і Герою. Тоді громовержець звернувся до богів:
– Якщо він не зважає на прохання, приведіть його силою! Це твоя справа, Аресе!
Бог війни також повернувся ні з чим. Ба ні – отримав від Гефеста палицею по голові.
– Я приведу вам вашого Гефеста, – зголосився бог вина й веселощів Діоніс.
Діоніс скликав вакханок і сатирів, узяв із собою багато вина й подався до Гефеста. Коли бог вогню почув пісні, веселі вигуки біля своєї кузні, він вийшов, витираючи спітніле від праці чоло.
– Наш невтомний Гефесте, ми прийшли привітати тебе, вшанувати твою працю і пригостити! – виголосив Діоніс, налив повний келих іскристого вина й простягнув йому: – Випий, друже, на Олімпі бенкетують, а нам що – зась?!
Гефест розчулився від уваги до себе й одним духом вихилив келих вина, потім другий, третій. Усі гості по черзі вихваляли Гефеста й пропонували випити за нього. Скоро він сп’янів і міцно заснув. Його повантажили на віслюка й під мелодію флейти повезли на Олімп.
Гефеста ввезли до тронної зали. Коли він прокинувся, в нього вже не було злості на свою матір. Звільнивши Геру від пут, він міцно обняв її, а вона також усе пробачила синові та обняла його. Відтоді Гефест жив на Олімпі. Так уславлений майстер став богом вогню й покровителем ковалів.
Гефеста оженили на Афродіті. Але богиня краси мало часу приділяла чоловікові. Та Гефест не вельми переймався тим. Для нього найдорожчим було прагнення працювати. Він днями не виходив зі своєї кузні, яку йому збудували на Олімпі, робив прикраси для богів, оздоблював їхні палаци. У цьому й було його щастя.

Оріон

Для велетня-мисливця Оріона його рідний край Беотія був замалий, тому він увесь час подорожував по світу. Коли Оріон ішов пішки глибоким морем – його ноги ступали по дну, а голова торкалася хмар.
Якось велетень потрапив на острів Хіос, що в Егейському морі. Він колись називався Офіусса – «Зміїний острів».
Цар острова Енопіон не раз чув про цього мисливця, а тому, коли дізнався, що він полює в його землях, запросив до палацу. Цар поштував Оріона, як знатну людину. Навіть його доньки частували гостя вином.
– Царю, скажи, хто та красуня? – звернувся мисливець до Енопіона.
– То моя донька.
– Як її звати?
– Меропа, – занепокоєно відповів цар.
– Я хочу з нею одружитися! – одразу заявив мисливець.
Не сподобалася Енопіону така забаганка гостя, бо то була його найулюбленіша дочка, і, звісно, він мріяв оддати її за багатого жениха. Він спідлоба зиркнув на кремезного парубка.
– Гаразд, – промимрив цар, – але спочатку ти повинен звільнити мій острів від хижих звірів.
– Не турбуйся, для мене це звична справа! Я виконаю твоє прохання, царю.
Оріон удень і вночі полював на ведмедів, левів, тигрів, а потім якось увечері завдав собі на плечі трофейні шкури й приволік їх до палацу. Мисливець кинув здобич царівні під ноги, чекаючи на похвалу. Меропа лише зашарілася і привітно усміхнулася.
– Царю, – спитав хлопець Енопіона, коли той зайшов до зали, – скажи, на коли буде призначене весілля?
– Ти ще повинен звільнити острів од змій. А вже потім поговоримо.
Оріон вагався. Він не знав, що йому чинити далі. А цар тим часом власноруч частував гостя. Енопіон був сином самого Діоніса й добре знав усі хитрощі, як хмільним вином приспати бажання мисливця, щоб той не зазіхав на його доньку. Але що більше п’янішав Оріон, то палкіше бажав, щоб Меропа стала його дружиною.
– Діонісе, батьку мій! – звернувся цар до бога вина. – Допоможи мені!
Бог почув синові слова. Вино, яке спочатку лише злегка п’янило гостя, подіяло на Оріона так, що той звалився біля ніг Меропи.
Налякана Меропа з сестрами відступили до стіни й дивилися на велетня-мисливця, котрий розлігся на підлозі тронної зали.
– Оце така дяка за нашу гостинність! – вигукнув цар. Він радів, що домігся свого й зможе здійснити свій лихий намір. – Я віддячу нахабі!
Енопіон вигнав із зали дочок і наказав слугам осліпити зухвалого мисливця й викинути його геть.
Минув якийсь час. Оріон очуняв на піщаному березі й не міг зрозуміти, що з ним сталося. Довкола – темрява, ні живої душі, і лише чути, як морські хвилі накочуються на берег. Раптом мисливець відчув тепло на руці.
– Сонце допоможе мені знову прозріти! – прошепотів він.
«Мені якнайшвидше треба йти з благаннями туди, де сходить сонце, – міркував мисливець, – де з’являються перші промені, де народжується світло, звідки воно ллється й заповнює землю».
Оріон уважно прислухався до плескоту хвиль і вирішив іти морем. Солона хвиля вдарила йому в груди, бризки освіжили очі. Оріону здалося, що він не один у цій темряві. Раптом звіддаля прилинули дзвінкі ритмічні звуки, ніби від ударів молотом по металу. Звуки дедалі наростали й заповнювали все навкруги.
«Це Гефест! – майнула радісна думка. – Це звуки, які можуть долітати з його кузні».
Оріон простягнув руки вперед і пішов на звуки. Здолавши чималий шлях, нарешті вигукнув:
– Гефесте!..
За якийсь час Оріон почув голос бога вогню:
– Ти мене кликав?
– Допоможи мені! Мене осліпив Енопіон. Я хочу знову бачити світло, я хочу бачити, як сходить сонце!
– Вибачай, друже, – відповів Гефест. – У мене зараз дуже багато роботи.
– Тоді дай мені когось у поводирі! – заволав розпачливо мисливець.
Відповіді не було. Напружене чекання схвильованого Оріона раптом перервав ледь чутний шурхіт.
– Хто б ти не був, ти будеш моїм поводирем! – пробубонів мисливець.
– Його звати Кідаліон – це мій помічник, – почув Оріон голос Гефеста. – І хоч Кідаліон зовсім маленький, але має добре серце. Він буде твоїм поводирем.
Оріон посадив хлопчика собі на плечі, а потім сказав:
– Веди мене на схід! Увесь час лише на схід!
Так вони дісталися океану, там Оріон ступив у воду, а коли вийшов з неї, то знову став зрячим.
Оріон повернувся до палацу Енопіона, але там нікого не знайшов. Він не міг знати, що бог Діоніс заховав свого сина і його родину у віддалену печеру.
Розчарований Оріон полишив острів Хіос і подався на острів Крит, де під час полювання зустрів Артеміду. Могутній велетень-мисливець припав до душі богині. Вона запросила Оріона полювати разом з нею. Минув час, і брат богині Аполлон почав ревнувати сестру до мисливця. Якось увечері він мовив до неї:
– Сестро, ходімо полювати до моря, я бачив, що неподалік від берега плаває велика нерпа.
– Гаразд, – погодилася Артеміда, аби догодити братові.
Уже вечоріло. Брат і сестра стояли на березі моря. Вдалині у воді вони побачили щось темне, велике...
– Стріляй перша, сестро, ти ж знаєш, як я тебе люблю й шаную.
Артеміда, не довго думаючи, натягла тятиву лука – у повітрі просвистіла випущена стріла, і богиня побачила, як звір перевернувся у воді.
– Я влучила! – вигукнула богиня. – Тепер твоя черга, чи поцілиш?
– Немає потреби, ти його вбила! Це не нерпа, а мисливець Оріон, через котрого ти не знаходила часу для рідного брата.
Богиня довго ридала, благаючи Зевса, щоб той зглянувся на її горе.
– Батьку, я така нещасна, зроби що-небудь, аби полегшити Оріонові муки.
– Гаразд, доню, я поселю мисливця в небі, щоб вечорами ти могла ним милуватися.
Тепер, коли ми бачимо на небосхилі Оріона з піднятою булавою, то нам здається, що мисливець і досі полює на звірів. А біля його ніг простяглася небесна річка Ерідан, де колись потонув Фаетон.



Орфей та Еврідіка

Колись давно жив собі в горах Фракії, що на півночі Греції, юнак, якого звали Орфей. Він був сином музи Калліопи й річкового бога Еагра. Його спів полонив усіх на землі: звірів, птахів і, звичайно, людей. Закохалася в нього німфа Еврідіка, струнка вродлива дівчина, і відтоді вони були нерозлучні.
Еврідіка щодня сплітала йому вінок із свіжих квітів, а Орфей з ранку до вечора грав на лірі, яку подарував йому Аполлон, і оспівував красу рідного краю і вроду Еврідіки. Своєю грою він зачаровував усе навкруги – спиняли свій плин річки, навіть листя на деревах не шелестіло, нижче до землі прихилялося небо, звірі, птахи й усякі живі істоти, затамувавши подих, слухали чарівний спів. Так двоє закоханих жили у злагоді та щасті, як двоє голубків, доки їх не спіткало горе.
Якось Еврідіка збирала квіти, щоб сплести для Орфея віночок, і ненароком наступила на отруйну гадюку, а та вкусила її. На зойк німфи збіглися подруги, котрі також збирали квіти неподалік, а згодом з’явився й Орфей. Усі намагання врятувати Еврідіку були марні, вона померла на руках у співця.
Довго Орфей оплакував свою кохану. Сумно бриніли струни його ліри – все навколо тужило: і дерева, і птахи, і звірі. Змучений горем Орфей залишив домівку й пішов світ за очі.
Він мандрував містами й селами, йшов горами й долинами, хащами й пустелями, доки не прибився до річки Стикс, яка сім разів оперізувала царство Аїда. Це була найголовніша річка підземного царства. Її всі називали – страшна річка. Зачарований мелодією, яка лилася з-під пальців великого співця, перевізник Харон доправив Орфея на протилежний берег річки. Вхід до підземного царства охороняв Кербер, триголовий пес із гадючим хвостом, син Тіфона і Єхидни.
Орфей не злякався потвори, він торкнув пальцями срібні струни ліри й заспівав. У пісні він розповів про своє горе, про коротке щастя з коханою дружиною Еврідікою.
Кербер розчулився й пропустив хлопця. Орфей пішов стежкою далі, аж поки його зупинили інші вартові, котрі охороняли душі мертвих. Праворуч од нього вешталися тіні померлих, яких тут ніхто не турбував. Ліворуч чулися стогони і зойки: там перебували душі різних злочинців і тих, що прогнівили богів.
Он Сізіф котить на вершину гори каменюку, в нього забракло сил, і каменюка тягне його донизу. Сізіф щоразу починає все спочатку.
Колись давно Зевс послав худющу Смерть по Сізіфа, та він не підкорився – не захотів умирати, а натомість зв’язав Смерть вірьовкою і замкнув у льосі. Розгнівався громовержець на сміливця й прислав на допомогу Смерті бога війни Ареса. Той визволив Смерть і вбив Сізіфа. А Зевс присудив Сізіфові довічні муки після смерті: котити велетенський камінь на вершину гори.
Ген, біля джерела, сорок дев’ять дівчат безперервно набирають воду в амфору без дна. Це Данаїди, котрі першої шлюбної ночі вбили своїх наречених.
А он чоловік стоїть у воді по шию, плаче від розпачу й нестерпної спраги, та коли хоче дотягтися до плодів, які висять у нього над головою, гілки дерев враз піднімаються високо вгору. Коли ж нахиляється, щоб напитися води, земля поглинає воду. Такі страждання Зевс призначив своєму синові Танталу за те, що він розголошував його таємниці, а також убив власного сина Пелопа. Згодом, щоправда, боги оживили хлопця й подарували йому півострів, де він царював. Цей півострів і зараз називається Пелопоннес. Тантал був також батьком Ніоби, про долю якої ми вже знаємо.
У підземному царстві було багато інших грішників.
Орфей ще здалеку побачив трон, на якому сидів бог підземного царства Аїд. Прибулець не розгубився й далі грав на лірі та оспівував свою кохану.
Орфей закінчив пісенну оповідь і підвів голову.
– Стій! – попередив Аїд, насупивши брови. – Далі не руш! Чого тобі тут треба?!
– Віддай мені, повелителю підземного царства, мою дружину! Ми – смертні люди – усі будемо колись у твоїй владі, але Еврідіка ще зовсім молода, дозволь їй повернутися додому.
Слова безнадії та розпачу зворушили Аїда.
– Своїми благаннями ти ніколи не випросив би в мене Еврідіки, але твоя тужлива пісня змушує мене поступитись. Іди собі, а коли вийдеш на білий світ, зустрінеш свою дружину. Але стережись: що б не трапилося дорогою, не озирайся, бо втратиш кохану навіки.
Тяжким і довгим був зворотний шлях. Орфеєві здавалося, що йому не буде ні кінця ні краю. Він відчував, що позаду бреде тінь Еврідіки.
Нарешті Орфей побачив вихід із підземного царства і побіг, що було сили, та, трохи не добігши, не витримав і озирнувся. На одну мить він побачив Еврідіку, але вона раптом зникла в темряві – назавжди.
Знесилений, Орфей вийшов на білий світ. Уся природа оплакувала смерть Еврідіки.
Відтоді Орфей жив у горах, а втіхою йому була ліра. До кінця життя Орфей залишався вірний пам’яті своєї дружини. Тільки після смерті він повернувся в царство тіней і вже більше ніколи не розлучався з Еврідікою.
Боги підняли на небо ліру великого співця Орфея.
І понині сяє на небі сузір’я Ліри, знак вірного кохання Орфея і Еврідіки.

Асклепій

Біля підніжжя гори Пеліон, у Фессалії, серед букових та хвойних дерев, жив собі мудрий і добрий кентавр Хірон – напівлюдина, напівкінь. Він завжди ходив з високо піднятою головою, покритою вінком з лаврового листя. Незважаючи на поважний вік, у його енергійній ході відчувалася велич і сила. Хірон був вихователем хоробрих юнаків, майбутніх героїв. Він давав уроки гімнастики, навчав вправно володіти різною зброєю, їздити верхи, лікувати людей. Саме як лікаря його знали по всій Греції.
Одного разу він гуляв у гаю.
– Хіроне! Хіроне! – раптом почулися голоси.
До нього підбігло кілька підлітків. Серед них був синьоокий хлопчина, котрий стискав руку біля ліктя.
– Учителю, його вжалила гадюка, допоможи! – кричали один поперед одного хлопчаки.
– Швидше до печери, я ще встигну випекти отруту!
Коли Хірон оглядав руку хлопця, до них підбіг його учень Асклепій з вузликом, повним різнотрав’я.
– Бідолахо! – мовив Асклепій, розв’язуючи свого вузлика. – Зачекай, я знаю, як тобі допомогти… Учителю, дозволь мені спробувати!
Він дістав якесь зілля, розтер і приклав до того місця, де хлопця вжалила гадюка, а потім перев’язав руку. За якусь мить спитав:
– Як почуваєшся? Тобі краще? Я нещодавно випробував цю траву на вовчиці – бігає, хоч би що!
– Дякую, Асклепію, мені вже легше, я й пальцями можу ворушити. Нехай тобі допомагають боги!
Хірон лише всміхнувся й погладив винахідливого учня по голові.
– Ти ще перевершиш у знаннях свого вчителя, – мовив він. – То й добре! Може, справжнім цілителем станеш.
Кентавр наче у воду дивився, справдилися його слова.
Виріс Асклепій, залишив свого вчителя, спустився з гір у долину до людей, і йому заболіло серце від жалю до них. Він бачив, як їх обсіли хвороби – люди вмирали в стражданнях.
Скоро вся Греція заговорила про Асклепія – сина Аполлона й царівни Короніди, котрий виліковував різними травами хворих, давав їм надію на життя.
Подорожуючи країною, Асклепій закохався в чарівну Епіону, котра народила йому трьох синів. Він навчав їх змалку свого ремесла. Згодом вони також зажили слави як вправні лікарі.
Подалірій, старший син Асклепія, допомагав пораненим під стінами Трої. Середульший син, Махаон, успішно лікарював у Фессалії.
Третій син Асклепія, Телесфор, хоч і здавався трохи дивакуватим, бо увесь рік ходив у теплій одежі, але, як і батько, також лікував хворих.
Згодом у сім’ї Асклепія народилася дівчинка на ім’я Гігія, з лагідною усмішкою та ясними очима. Вона стала богинею здоров’я.
Тим часом Асклепій також не сидів склавши руки. Роботи в нього було багато. Люди прославляли невтомного лікаря, котрий не лише зцілював хворих, а й навіть воскрешав мертвих.
Та не всі раділи успіхам всесильного цілителя.
Так Аїд, володар потойбічного похмурого царства тіней, лютував, що до нього перестали прилітати душі померлих.
Аїд дуже відрізнявся від своїх братів і сестер, він з’являвся на Олімпі в чорному одязі, завжди похмурий, з очима, налитими кров’ю. Здавалося, що зараз із нього вивергнеться полум’я і дим – за це його й недолюблювали інші боги.
Якось Аїд поскаржився Зевсові:
– Брате, оце ти розсівся на своєму троні, а не бачиш, що коїться на землі. Харон, що раніше перевозив душі небіжчиків тисячами, зараз дрімає, спершись на своє старезне весло. Дорога до пекла заростає травою. Ти тільки подивись, що там діється! Я посилаю Смерть по людей, а вона повертається ні з чим. Смерть безсила проти чарів Асклепія.
Почувши таке, Зевс стривожився. Бували часи, коли він, захоплений бенкетами й розвагами, забував про земне життя і грішних людей на ціле століття. Громовержець підвівся з трону, глянув униз і побачив, що смертні жили в злагоді та щасті.
«Так, час навести лад у своєму царстві», – подумав володар світу.
Раптом громовержець побачив, що Асклепій намагається врятувати вмираючого. Зевс ще більше розлютився й у гніві метнув блискавку в цілителя.
Ураз повітря переповнилося риданнями й зойками – і долетіли вони до Олімпу.
– Аполлоне, сонцеликий боже! У нас забрали твого сина Асклепія, славного цілителя. Помстися за нього!
А на Олімпі боги наче й не чули проклять і стогонів, вони продовжували трапезу.
Але Аполлон почув плач людей. Він спохмурнів і, перекинувши через плече сагайдак із стрілами, спустився на острів Сицилія.
Аполлон стояв на скелі вулканічної гори Етна й дивився вниз, туди, де жили три кіклопи – страхітливі гіганти з одним оком на лобі. Вони вірою і правдою служили Зевсові – важезними молотами виковували для нього блискавиці.
Три Аполлонові стріли зробили свою справу: кіклопи сконали тут-таки, у своїй кузні. Так він помстився за свого сина.
Звичайно, для Зевса блискавки були незамінною зброєю, тому цар усіх богів змушений був приборкати свій гнів і помиритися з Аполлоном.
– Сину, відтепер двері Олімпу для тебе відчинені, – мовив він. – Я не лише поверну життя твоєму синові, а й зроблю його безсмертним. Прошу тебе, оживи моїх рабів.
Так і сталося. Кіклопи й далі служили Зевсові. Асклепій же став безсмертним, і люди нарекли його Сотиром, тобто спасителем, а його діти продовжили батькову справу на землі, навчали цього мистецтва інших людей.

Цариця Іо

Повновладна господарка Олімпу Гера завше сиділа на золотому троні поруч із громовержцем. Він її шанував, а вона була йому доброю порадницею.
Гера знала про те, що Зевс, користуючись своєю великою владою, частенько закохувався в земних царівен-красунь. Ревнива Гера, вдаючись до жіночих хитрощів, намагалася перешкодити цьому, а жінок, які громовержцеві впадали в око, переслідувала все їхнє життя, і ніде нещасні не мали порятунку.
Таке сталося і з дочкою аргоського царя Інаха. Зевс закохався в Іо, а Гера надумала зігнати на дівчині злість. Щоб захистити царівну від помсти богині, громовержець обернув її на білу телицю.
Гера, побачивши красуню телицю, зрозуміла, що це витівки її чоловіка. Вона загнала телицю в гори, а щоб та не втекла, припнула її до дерева й поставила охоронця – стоокого гіганта Аргуса.
Жодні Зевсові хитрощі не могли звільнити Іо від Гериного чаклунства. Ніхто не міг її викрасти, бо в гіганта Аргуса було сто очей: коли п’ятдесят спали, інші п’ятдесят пильнували. Зевс, утративши всяку надію, покликав до себе Гермеса й мовив:
– Гермесе, ти у мене служиш вісником, але мені відомо, що ти, хитруне, допомагаєш також навіть злодіям і шахраям. Допоможи мені звільнити царівну Іо.
Гермес подумав, а потім сказав:
– Гаразд, хоч мати й лютуватиме, я для тебе, батьку, все зроблю.
Він набрав подоби звичайного подорожнього, полетів на луг, де паслася телиця, й заграв на флейті.
Аргус, розлігшись на шовковій траві, вирячив свої очиська й зачаровано слухав неземні мелодії.
– Гей, хлопче! – за якийсь час звернувся він до Гермеса. – Ти б, голубе, підійшов ближче, щоб мені було краще чути.
Гермес удавав, що не чує.
– Ти що – глухий? – розізлився Аргус. – Я не можу зрушити з місця, бо стережу телицю. Якщо вона втече, я поплачуся головою! Гера мене зі світу зживе!
– Паси свою корівку, чабане, – мовив Гермес. – По-твоєму не буде! – І грав собі далі.
Спочатку Аргус розгубився, потім зиркнув одним оком на телицю, яка спокійно паслася, й заволав:
– Слухай мене, зійдемося он там, на узліссі, щоб нас не помітила Гера, моя хазяйка, телиця й так нікуди не дінеться.
Коли Аргус прийшов у призначене місце, ближче до лісу, Гермес заграв спочатку бадьорих мелодій, потім перейшов на повільніші, згодом – на колискові. Очі страховиська одне по одному заплющувалися…
Невдовзі Аргус поринув у глибокий сон. Гермес переконався, що той спить, дістав прихованого меча й відрубав чудовиську голову, а сам, насвистуючи веселу мелодію, повернувся на Олімп.
– Іо вільна, – ще з порога доповів захеканий вісник.
Зевс так підскочив од радощів, що аж земля здригнулася. Він одразу ж помчав на леваду до Іо, але там її не знайшов.
Коли Гера дізналася, що Аргуса вбито, вона випередила громовержця і послала на леваду лютого ґедзя, щоб той жигав телицю. Іо не знала, куди тікати від напасті. Заливаючися слізьми, вона подалася світ за очі. Бігла горами й долинами, пливла ріками й морями, тікаючи від нестерпного ґедзя. Нарешті вона поминула скіфське царство і прибула на Кавказ.
Коли Іо пробігала повз скелю, до якої був прикутий Прометей, титан провістив їй:
– У Єгипті, де могутня річка Ніл впадає в море, ти знайдеш порятунок і повернеш собі людську подобу. Там ти станеш царицею, і розпочнеться від тебе рід славетних героїв: Персея, Тесея, Геракла. Саме Геракл звільнить мене від цих мук.
Побігла Іо через царство амазонок, перепливла море, де жили горгони, на головах яких замість волосся були гадюки.
Нарешті, знесилена роками поневірянь, Іо прибилася до країни Ефіопії, де знайшла річку Ніл. Тут на неї вже чекав Зевс. Він убив ґедзя й повернув їй людську подобу. А через дев’ять місяців Іо народила сина, якого назвала Епаф.
Місцеві люди обожнювали Іо й навіть після її смерті називали Ісідою, богинею Нілу. На честь Іо назване також Іонічне море.
Гера ж після смерті Аргуса прилаштувала його очі на хвості свого найулюбленішого птаха – павича. І сьогодні можна бачити, як на хвостах павичів вони міняться на сонці різними барвами.

Данаїди

У Зевсового внука, царя Бела, було два сини. Зевс пишався міцними парубками, які продовжать рід цариці Іо. Але ревнива Гера, котра колись переслідувала Зевсову коханку, тепер намагалася бодай чимось нашкодити її нащадкам.
Коли хлопці стали дорослими, Бел поділив між ними владу: одному синові – Єгипту – він подарував землі на берегах Нілу, де той створив державу Єгипет; Данаєві оддав землі Лівії. У царя Єгипта народилося п’ятдесят синів-красенів, а в Даная – п’ятдесят вродливих дівчат.
Виросли діти, а тут і Гера не забарилася. Вона почала вмовляти Афродіту, аби та наказала своєму синкові Ероту поранити хлопців стрілами кохання, а дівчат – стрілами ненависті. Сини Єгипта закохалися в дочок Даная, а дівчата тої ж миті зненавиділи їх.
Але ще до того, як виконати наказ Гери, Афродіта потайки прийшла до Зевса й мовила:
– О громовержцю! Твоя дружина надумала знищити рід Іо. Я не можу її не послухатися, але й гріха великого на себе брати не хочу.
– Гаразд, хай продовжиться славний рід Іо, – мовив Зевс. – Але зроби так, щоб у Гери не виникло жодної підозри.
Отож Афродіта наказала Ероту поцілити стрілами ненависті всіх дочок Даная, крім Гіпермнестри. У найменшої дочки було інше призначення – в її серце влучила стріла кохання.
Безліч разів Єгипет посилав сватів до Даная, але з цього нічого не виходило. Данаїди навіть слухати не хотіли про ненависних їм женихів. Тоді брат пішов війною на брата, щоб загарбати його землі й заодно силоміць одружити своїх синів на його дочках.
Афіна, котра завжди були на боці справедливості, щоб захистити Даная та його дочок від напасті, допомогла йому швидко збудувати корабель на п’ятдесят весел і супроводжувала їх до Греції.
По дорозі до свого родового міста Аргоса, вони зупинилися на острові Родос, де збудували жертовник на честь заступниці Афіни. Віддавши богині шану біля жертовника, Данай з дочками поплив на батьківщину їхньої бабусі Іо. Далі їх супроводжував сам Зевс. Коли всі зійшли на берег, найменша донька, Гіпермнестра, раптом вигукнула тремтячим голосом:
– Тату, дивись, на нас суне чорна хмара!
– Діти мої, біжіть до священного вівтаря, що на пагорбі, й нікуди від нього не відходьте. Тримайте в руках оливкові гілки, і Зевс не допустить, щоб вас скривдили.
Данаїди поспішили до храму, а їхній батько стривожено вдивлявся вдалечінь, звідки наближалася курява. Скоро він розгледів кінне військо з ватагою попереду. То був Геланор.
– Що тебе, чужинцю, привело сюди? – спитав він у Даная.
– Я не чужинець, – відповів той. – Це земля моїх предків. Я тікаю від переслідувань свого брата Єгипта і його синів, котрі силою забрали в мене землю і хочуть силою одружитися з моїми дочками. Прихисти нас, царю, благаю!
Геланор зібрав народне віче, де аргосці, вислухавши прибульців, вирішили взяти їх під свій захист.
– Не бігати ж їм по світу від напасті, як їхній бабусі Іо. Вони повноправні господарі цієї землі, – виголосив на віче один із старійшин.
Не сподобалися такі слова царю Геланору. На ранок йому доповіли, що вночі в місто забрів вовк і загриз бичка, ще й сказали, що то – віщий знак. Вовк, мабуть, – це чужинець, а бичок – їхній цар. Геланор злякався смерті й утік з міста. Аргосці визнали своїм царем Даная, але щоб не пролилася кров, вирішили, аби той усе ж таки віддав дочок за синів Єгипта. Данай погодився з рішенням аргосців.
Увечері він зібрав усіх дочок і повів мову:
– Діти мої, воля ваша, вам вирішувати, що буде потім, але завтра – гуляємо весілля. Інакше нам усім загрожує смерть.
– Добре, батьку, – відповіла найстарша дочка, – нехай буде по-твоєму! Але ми просимо, дай нам кинджали для самозахисту, раптом женихи надумали нас убити, щоб знищити наш рід.
– Гаразд, доню! Завтра після весілля я покладу кожній кинджал під подушку.
Весілля було бучне. П’ятдесят пар молодих сиділо за довжелезним столом, який угинався від різних страв і вин. Мешканці Аргоса пили, веселилися і прославляли нового царя. Ніхто навіть подумати не міг, що цієї ночі станеться лихо. Данаїди змовилися погубити нелюбих їм чоловіків, лише Гіпермнестра, яка закохалася в Лінкея, не могла заподіяти йому зла.
Коли всі в палаці поснули, вона, обійнявши міцно свого коханого, мовила:
– Любий, я хочу, щоб ми навіки були разом, але для цього тобі треба негайно залишити палац і чекати моєї звістки.
– Що може зі мною статися?
– Не питай, лихе задумали мої сестри, я тебе виведу потаємним ходом, а далі – ти вже сам. Чекай на мою звістку в найближчому селі.
Уранці Данай обійшов кімнати молодих – і в кожній він знайшов мертвого нареченого. І лише в кімнаті найменшої доньки Данай застав саму Гіпермнестру.
– Чому ти не зробила, як твої сестри? – спитав Данай. – Тепер аргосці казатимуть, що ти врятувала ворога. Вони вчинять суд над тобою.
– Дарма, я кохаю Лінкея, а сестри своїх наречених ненавиділи!
Зібралося народне віче, щоб вигадати кару Гіпермнестрі, але раптом з’явилася Афродіта. Вона гордовито оглянула натовп і мовила:
– Зевс благословляє шлюб Гіпермнестри і Лінкея, а вам, Данаїди, після смерті в царстві Аїда доведеться спокутувати гріх – вічно наповнювати бездонну амфору водою. А ти, царю Данаю, влаштуй спортивні ігри на честь олімпійських богів, переможці одружаться з твоїми доньками. На білому світі вони будуть прощені.
Весілля тривало п’ятдесят днів. Афіна була почесною гостею на вінчанні Гіпермнестри й Лінкея, цієї найдостойнішої пари.

Аталанта

Мешканці міста Схени переповідали один одному дивовижну історію, яку недавно чули від двох чужинців на базарі. У горах вони начебто бачили вродливу дівчину з луком. Вона полювала на диких звірів.
Чутки дійшли аж до царського палацу. Багато років тут не бачили усмішок, не чули радісних голосів. А тепер царицю було не впізнати. Зачувши дивну новину, вона перемінилася на обличчі, її хода стала впевнена, швидка.
– Що з тобою? – спитав її цар Іас. – Ти наче на світ народилася.
– Авжеж, – відповіла вона, – я давно чекала цієї хвилини. Мені здається, що знайшлася наша донька.
– Звідки ти це взяла?
– Пригадуєш, скільки я сліз пролила за донькою, котру ти наказав слугам віднести в гори? Бачте, тобі треба був син, спадкоємець трону! – докоряла цариця. – Ти відмовився від неї! Стільки років минуло відтоді, але хіба таке можна забути?!
– Люба моя, не ятри мого серця. Ти вже забула, як уже наступного дня я розіслав усіх своїх воїнів, щоб відшукали її? Вони обнишпорили всі закутки в горах, але, на жаль, доньки не знайшли. Я ж покаявся і благав богів, щоб допомогли нам.
– Боги не прихильні до тебе, бо ти любиш лише золото і срібло!
– Хіба не я хотів спокутувати свою провину?! – виправдовувався цар.
– Гаразд, накажи, щоб привели тих двох чужинців у палац. Нехай розкажуть, що вони знають про нашу дівчинку!
– Як ти знаєш, що то вона?
– Серце віщує…
Цар наказав привести до тронної зали чужинців.
– Ми про дівчину знаємо дуже мало, – розповів один із них, – і бачили її лише раз. Якось, мандруючи, ми вирішили відпочити біля підніжжя гори, коли раптом із кущів вискочив олень і зупинився на скелястому виступі. Невдовзі з’явилася дівчина. Вона була захоплена погонею, обличчя її сяяло радістю. Зникла вона раптово, як і з’явилася. Ми чули багато про цю дівчину. Дехто називає її нереїдою і боїться, інші кажуть, що то звичайна дівчина. Але в поставі відчувається величавість, гордовитість. Один старець говорив нам, що цю дівчинку ще немовлям знайшла ведмедиця, яка втратила своє ведмежа. Вона віднесла дівча до себе в барліг, годувала своїм молоком, зігрівала від холоду. А невдовзі, ледь зіп’явшись на ноги, мала пустунка вже гасала по горах.
Цариця розридалася.
– Це моя донька, – схлипуючи, говорила вона. – Це моє любе дитя!
Тоді цар Іас наказав:
– Воїни й слуги мої! Відшукайте царівну і приведіть до палацу!
Коли воїни знайшли царівну Аталанту – так дочку називала цариця від першого дня її народження, – радість повернулася в палац.
Аталанта була щаслива, що в неї з’явилися батьки. Особливо вона полюбила матінку, яка не чула душі за нею. Цариця не залишала доньки ні на хвилину. Але стіни палацу для дівчини були затісні, адже вона звикла до волі.
– Мамо, дозволь мені ходити на полювання! Не бійся за мене!
Цариця розуміла, що втримати дівчину їй не під силу.
– Добре, доню, – погодилася вона, – але будь обережна. Ти ж знаєш, що в мене нікого дорожчого за тебе на світі немає.
Царівна, подібно до богині мисливства Артеміди, з луком і стрілами цілими днями пропадала в лісі й додому поверталася пізно ввечері, але завжди з дичиною.
Про мужність і спритність Аталанти незабаром дізналися по всій країні. Грецькі герої запрошували її на полювання.
Одного разу Аталанта з Ясоном і його друзями були запрошені героєм Мелеагром полювати на калідонського вепра.
Мелеагрові сповістили, що в їхніх краях з’явився страшний вепр, з бугая завбільшки. Він нищить усе навкруги: спустошує поля, вириває з корінням фруктові дерева, трощить хати, нападає на людей.
Почувши таке, Мелеагр оголосив на всю Грецію, що він збирає охочих піти разом на страшного звіра. На його заклик з’їхалося багато людей – кожен мав за честь полювати з героєм.
До міста Калідона прибули афінський цар Тесей; Ясон, котрий прославився в поході аргонавтів по золоте руно; відомий цілитель Асклепій; Пелей, батько славнозвісного Ахілла; сини-близнюки Єлени прекрасної, через яку багато років тривала Троянська війна; брат Мелеагрової матері та багато інших.
Серед прибульців вирізнялася дівчина в коротенькій спідничці, як і в Артеміди. Вона була озброєна луком і стрілами.
Герої її добре знали й шанували за спритність і вміння влучно стріляти. Вони вважали дівчину собі за рівню. То була Аталанта.
Зібравшись до гурту, всі пішли в ліс шукати вепра.
Це був знаменитий похід героїв. Молоді та сильні, вони були готові до нових подвигів.
Мисливці домовилися: хто перший поцілить і вб’є вепра, той забирає голову звіра як трофей. Тому серце кожного переповнювалося хвилюванням. Вони йшли мовчки, тихо ступаючи по лісовому моху. Враз під ногами в когось тріснула суха гілка. Мисливці насторожено зупинилися, прислухаючись, чи не налякали бува звіра.
У цю мить попереду загойдалися гілки і до них долинуло ревіння вепра, якого, мабуть, розбудив лункий тріск. Ще не встигли мисливці приготуватися, як перед ними з’явилося страховисько, але, побачивши силу-силенну озброєних людей, розвернулося і гайнуло в хащу.
Стріли, випущені навздогін, не поцілили вепра. Мисливці почали переслідувати звіра. Попереду всіх бігли Мелеагр і Аталанта. Вони перші помітили печеру.
– Поспішаймо, поки він не сховався у своєму лігві! – гукнув на бігу Мелеагр.
Вепр, добігши до печери, на мить зупинився, повернув до переслідувачів голову і роззявив свою страшну пащеку. Поруч нього уже був Мелеагр, замахнувся сокирою, але не встиг ударити звіра. Чудовисько раптом похитнулося й простяглося мертве на землі. У його шиї стирчала стріла. То була стріла Аталанти. Мелеагр добив вепра сокирою. А тут нагодилися й інші мисливці.
– Молодчина, Мелеагре! – вигукнув Ясон.
– Це не моя заслуга, – урвав його Мелеагр. – Я лише закінчив роботу, яку зробила Аталанта, це вона смертельно поранила звіра.
– Але я бачив, що ти вдарив його сокирою по голові! – несамовито кричав Іфікл, брат Мелеагрової матері.
– Не гніви мене, дядьку!
– Я бачив, що ти перший ударив сокирою, аж потім вепра поцілила стріла Аталанти. Я кажу правду! – наполягав на своєму Іфікл, бо йому не подобалося, що їх випередило якесь дівчисько.
Іфікл з-під лоба глянув на Аталанту, а вона наче й не чула його слів і не бажала йому відповідати. Дівчина повернулася, щоб піти собі геть. Іфікл розлютився і підняв її на глум:
– Диви, мовчить, наче язика проковтнула. Отже, це правда!
Мелеагр притримав Аталанту за руку.
– Не поспішай, – мовив він спокійно. – Ти перша поцілила вепра, тому голова належить тобі.
Аталанта лагідно усміхнулася до героя і тихо відповіла:
– Для мене це не важливо, я знаю, хто переможець, і того мені досить.
Іфікл наблизився до дівчини. У його очах була ненависть.
– Ти знаєш, як перемогла, га?! – тремтячи від люті, верещав він. – Зате я знаю, чому ти поцілила звіра першою!
Мелеагр, бачачи, як нестерпний родич досаджає Аталанті, вихопив з піхов меча й закричав:
– Геть, інакше я не ручаюся за себе! Я кажу, що перемогла Аталанта!
Але Іфікл не слухав і грізно наступав на дівчину.
– Стій, я кому сказав! – крикнув ще гучніше Мелеагр. – А то будеш мати справу зі мною, дарма, що ти мені родич!
– Мабуть, тебе поранила стріла Ерота, – засичав від люті Іфікл, – і ти закохався в дівчисько, а вдома Клеопатра з дітьми чекають на тебе.
Пополотнівши, Мелеагр кинувся на дядька. На якусь мить їхні мечі схрестилися. Іфікл був дужий воїн, але небіж був спритніший, він одним ударом вибив зброю із рук підбурювача і наніс йому удар мечем.
А потім, відрубавши голову вепрові, кинув її під ноги переможниці.
– Це тобі на втіху, смілива Аталанто! Ти вправно виконала свою роботу і перемогла гідно!
Повернувшись додому, Аталанта довго розмірковувала над тим, що трапилося з нею на полюванні. Їй справді подобався Мелеагр... Вона відганяла ці думки, а потім поклялася, що ніколи не вийде заміж.
Батьки дуже любили Аталанту й хотіли бачити її щасливою.
Якось Іас звернувся до царівни:
– Доню, троє царів сватаються до тебе.
– У мене є покровителька Артеміда, я дала слово. Хіба я можу порушити клятву, дану богині? Це вона завжди допомагає мені в полюванні.
Та батько не відступався від свого. Щодня він нагадував Аталанті, яка вона красуня, що всі царі Греції хочуть, аби вона обрала когось собі за чоловіка.
Нарешті Аталанта погодилася.
– Гаразд, – сказала вона батькам, – але знайте, кожний, кого я переможу в змаганнях, накладе головою!
Аталанта думала, що так вона зможе вибороти собі свободу і батьків не образить різкою відмовою.
Ця новина облетіла всю Грецію. Одразу ж багато хоробрих воїнів погодилися на небезпечний крок. Але, на жаль, це сватання коштувало їм життя. Після численних невдач закоханих у царівну юнаків не було сміливців, охочих випробовувати своє щастя.
Спливло багато часу.
Одного дня батьки сказали царівні, що із нею хоче позмагатися царевич Меланій. Аталанта лише знизала плечима:
– Хай спробує, – вона була впевнена в своїй перемозі.
У цей час у храмі Афродіти царевич перед статуєю богині благав:
– Афродіто, богине краси! Допоможи мені перемогти дівчину, яку я кохаю. Перед тобою юнак, котрий обожнює тебе! Зроби чудо, інакше я загину!
Царевич поглянув на статую і йому здалося, що Афродіта усміхнулася до нього. Раптом з її хітона скотилося на землю одне яблуко, потім – друге, за ним – третє. Яблука були одне краще за одне. Меланій на радощах сховав їх у пазуху, а потім, припавши губами до холодних мармурових ніг богині, прошепотів:
– Афродіто, слався у віках!
Наступного дня тисячі вболівальників зібралися на стадіоні. Вони нетерпляче спостерігали за тим місцем, звідкіля мали вийти Меланій і Аталанта.
На мармуровому троні сидів похнюпившись цар. Він здогадувався, чим закінчиться змагання, і сумував, що так і не діждеться спадкоємця трону.
Двоє молодих людей чекали початку змагань…
Аталанта була спокійна. Вона скоса поглянула на свого суперника. Меланій увічливо усміхнувся до царівни, наче до давнього свого друга. По команді вони стрімголов ринулися на арену стадіону.
Попереду на мармуровій колоні було написано: «Переможи!». Бігуни проминули її, потім – другу колону з написом: «Поспішай!». Аталанта побігла ще швидше.
Саме в цю мить перед нею покотилося золоте яблуко. То Меланій витяг його з-за пазухи й кинув царівні під ноги. Дівчина зупинилася, щоб підібрати його, – і юнак пробіг повз неї. Стадіон вибухнув ревом.
Аталанта, ховаючи яблуко, прискорила біг. Вона легко обігнала юнака і вже наблизилася до третьої колони з написом: «Розвертайся!», аж тут до її ніг прикотилося друге, ще краще яблуко. Царівна нагнулася за яблуком, і Меланій знову випередив її. Він вийшов на фінішну пряму і здавалося, що його не наздогнати. Але тільки не Аталанті! Під вигуки вболівальників вона стрілою полетіла вперед, обігнала хлопця, аж раптом перед нею з’явилося третє, найкраще яблуко, такого вона не бачила ніколи в житті! Аталанта не могла його не підібрати.
Ця затримка коштувала царівні дорого...
Юнак перший добіг до фінішу, а потім в його обійми потрапила й Аталанта. Так царевич Меланій став нареченим Аталанти.
Аталанта і Меланій жили довго й щасливо. Вони кохали одне одного.
Але горе не обійшло їхньої сім’ї.
Якось закохані блукали лугами й лісами. А коли припустив дощ, сховалися у храмі Зевса, щоб перечекати його. Та злива не вщухала. Щасливі молодята обнялися, щоб зігрітися, і так задрімали. Громовержцеві їхні обійми у храмі видалися блюзнірством. Статуя Зевса раптом заворушилася, задвигтіла. І з вівтаря на них вилетіло полум’я. Враз Меланій перетворився на лева, а Аталанта – на левицю.
Відтоді вони стали царями лісів і гір.


Зміст
Місто царя Кекропа 3
Європа 8
Кадм 15
Зет і АмфІон 20
Ніоба 23
Афродіта 26
Золотий трон 31
Оріон 35
Орфей та Еврідіка 40
Асклепій 44
ЦарицЯ Іо 47
Данаїди 50