Персей

В аргоського царя Акрісія народилася донька, яку назвали Данаєю на честь її прадіда Даная. І хоч цар журився, що в нього немає сина – спадкоємця трону. Але що вдієш? Така доля!
Акрісію кортіло дізнатися, як довго йому царювати і хто стане наступником, отож він вирішив поїхати в Дельфи до храму Аполлона і про все розпитати в оракула.
– Стережися свого внука! – відповів йому дельфійський оракул.
– У мене немає внука! – здивувався цар.
– Я тебе попередив, а ти – як знаєш, – застеріг той.
Акрісій повертався додому збентежений. Він не розумів – як можна стерегтися того, кого й на світі немає?
«А якщо колись буде?! – йому стало моторошно від цієї думки. – Я ніколи не видам заміж свою дочку! Краще заховаю Данаю в підземеллі, тоді ніхто не бачитиме її вроди й мені не буде кого боятися».
Цар не зважив на умовляння і сльози дружини Аганіппі.
– Не губи доньчиної молодості й краси! – благала та.
– Не втручайся, люба. Це – воля богів! – тільки й відповів він.
Збудувавши підземні покої, цар переселив туди Данаю.
Минав час. Одного ранку слуга, який носив царівні їсти й пити, прийшов до царя.
– Повелителю, із підземелля долинають крики і сміх, – доповів він.
– Я сам подивлюся, – захвилювався цар, поспішив до доньчиної спочивальні й ледь не зомлів, побачивши, як Даная пригортає до грудей немовля.
– Що я бачу, Данає? Це твій син? Звідки він узявся?!
– Так, син! Його звати Персей.
– А хто ж його батько?
– Зевс! – гордо відповіла царівна.
– Дельфійський оракул напророкував мені смерть від онука. Я мушу його позбутися.
– Тату, змилуйся над нами! – благала Даная. – Якщо ти заподієш мені й синові зло, громовержець тобі цього не подарує!
Але Акрісій і слухати нічого не хотів. Він гукнув вартових і наказав їм замкнути дочку з онуком у великій скрині, обкувати її міддю й кинути в море.
– Я не допущу, щоб мене вбив син моєї дочки! – крикнув цар їм навздогін.
Розбурхані хвилі підхопили скриню з бранцями й понесли у безвість, на вірну смерть.


Персей на острові Серіфос

Зевс не міг кинути напризволяще свою кохану Данаю з дитиною. Він попрохав Посейдона:
– Брате, вгамуй свої штормові хвилі, нехай тепла швидка течія віднесе скриню до острова Серіфос.
Рано-вранці рибалка Діктіс з великою натугою тягнув на берег невода.
– Хоча б стало сил! Оце так удача! Риби – гора буде!
Та коли він витягнув невода на берег, то очам своїм не повірив: замість риби в ньому була велика скриня...
«А це що за чудасія?! – здивувався рибалка. – Може, якийсь скарб: золото, діаманти?!»
Діктісу страх як кортіло чимскоріш зазирнути досередини. Але всі спроби підняти віко були марними. Нарешті йому вдалося зірвати мідну обшивку і збити сокирою замок. Коли ж рибалка відхилив віко, то мало не впав з несподіванки – у скрині сиділа небаченої краси жінка, пригорнувши до себе немовля. Оговтавшись, він одвів бідолах у свою хатину, зігрів, нагодував, а потім сказав:
– Будете жити в мене, аж поки виросте хлопчик.
– Дякуємо тобі, чоловіче добрий, – з тугою в серці мовила Даная.
Серіфосом правив Полідект, рідний брат Діктіса. Рибалка був привітний,доброзичливий, а цар – злий і жорстокий, та ще й ненавидів жінок. Та коли він побачив Данаю, з ним сталося щось неймовірне. Красуня одразу полонила його серце. Полідект так розгубився, що навіть втратив мову. На допомогу прийшов Діктіс.
– Брате, – хотів пожартувати він, – ці двоє прибули до нас на гребені хвилі.
– Облиш балачки, – процідив цар крізь зуби. Зачарований жіночою вродою, він не міг відвести очей від Данаї.
– Царівно, – звернувся до незнайомки. – Скажи, звідки ти і як опинилася в наших краях?
Даная розказала про все, що що її спіткало, лише приховала, що Персей – син бога Зевса.
– Хочеш стати царицею острова і щоб твій твій син був царевичем?
– Я не хочу виходити заміж, у мене є чоловік, – твердо відповіла Даная. – У мого сина не буде іншого батька. Це моє останнє слово!
Не допомогли Полідектові ні вмовляння, ні залякування. Цар зрозумів, що силою не доб'ється свого. Він вирішив почекати й поміркувати, як діяти.
– Гаразд, нехай буде по-твоєму. Час покаже! Може, ти ще передумаєш.
Минули роки. Персей виріс, змужнів, став вродливим юнаком, і ніхто не міг зрівнятися з ним розумом і відвагою.
Полідект і далі не полишав думки одружитися з Данаєю й вирішив удатися до хитрощів. Він скликав управителів з усього острова, запросив і Персея.
– Я відмовляюся від думки оженитися на Данаї, – заявив він. – Натомість хочу взяти шлюб з донькою Еномая, царя міста Піса. Тож прошу вас, поважні мужі, приведіть мені кожен по гарному коню, щоб я міг подарувати їх батькові нареченої.
– Ми згодні! – загукали всі в один голос.
– Я не маю ані коня, ані золота, наш царю, – сором'язливо мовив Персей. – Проси будь-що – я все зроблю. Я виконаю будь-яку твою забаганку, аби ти тільки залишив у спокої мою матір. Хочеш, я принесу тобі голову Медузи?
Усі присутні знали, що Медуза – то страшна горгона. Від її погляду все живе перетворюється на камінь. Полідект радісно вигукнув:
– Гаразд! Тоді я відмовляюся від коней. Вистачить голови горгони Медузи, щоб Еномай віддав за мене доньку. Персею, присягаюся перед поважними людьми:
якщо ти принесеш мені обіцяне, я ніколи навіть не гляну в бік твоєї матері.
– Буде в тебе голова Медузи, навіть якщо це коштуватиме мені власної голови! – гукнув Персей.
Подвиг, який треба було здійснити, був не під силу смертній людині.




Горгона Медуза

Медуза жила з двома своїми сестрами горгонами на острові серед великого океану, аж на краю світу, на далекому Заході, де на ніч вкладаються спати коні бога сонця Геліоса. Горгони були жахливими страховиськами: їхні тіла вкривала луска, довжелезні гачкуваті нігті нагадували пазурі хижих звірів. Горгона Медуза мала чорні крила, а на голові в неї замість волосся звивалися гадюки. Язик і два зуби стирчали з рота, обличчя було таке потворне, а погляд такий жахливий, що кожен, хто зутрічався з нею поглядом, – перетворювався на камінь.
Але Персей був сином Зевса, великого правителя богів і людей. Громовержець не міг кинути свого сина й наказав Гермесові й Афіні допомагати йому.
Гермес подарував юному героєві всепереможного діамантового меча, який легко розрубував навіть залізо.
Афіна вручила Персеєві блискучого, мов дзеркало, щита.
– Ти тільки не дивися Медузі в очі, – мовила богиня. – Голову горгони бачитимеш у своєму щиті й зможеш вправно її відтяти.
Потім Афіна пояснила хлопцеві, як розпізнати горгону Медузу.
– Запам'ятай, – напучувала вона, – інші дві горгони – безсмертні. Ти не маєш права на помилку, інакше загинеш. А тепер тобі треба знайти стігійських німф:
вони дадуть тобі речі, конче потрібні для перемоги. Дороги до цих німф ніхто не знає: ні боги, ні люди, навіть я – лише три старенькі Греї, яких ти зустрінеш поблизу країни Гесперід. Але вони – старші сестри горгони Медузи й тому нізащо не захочуть показувати тобі дороги до німф. Ти повинен змусити їх це зробити.
Афіна пояснила Персею, як дістатися до старих Грей, і сказала, що він їх легко впізнає: у баб на трьох одне око та один зуб, які вони передають по черзі одна одній.
Подякувавши, Персей вирушив на пошуки Грей.
Через багато днів подорожі юнак таки знайшов їх. Одна з сестер саме витягла око, щоб передати його іншій, тому вони й не помітили Персея, а той не став гаяти часу. Коли Грея простягнула око сестрі, він вихопив його.
– Тепер ваше око буде в мене, аж поки ви не розкажете, як знайти стігійських німф! – вигукнув Персей.
– Юначе, віддай найдорожче, що в нас є, й ми виконаємо будь-яке твоє бажання! Боги тому свідки! – благала одна. – Але не змушуй нас розказати тобі, де живуть німфи.
– Ми нізащо не скажемо, бо знаємо, що ти задумав! – репетувала друга.
– Ти хочеш узяти в них крилаті сандалі, шолом Аїда й чарівну торбину, щоб потім вбити нашу сестру, – просичала третя.
Старі Греї були в розпачі.
– Тоді прощавайте! Я викину ваше око в бездонний океан.
– Ні, ні, не губи нас! – заверещали всі втрьох. – Хай буде по-твоєму. Ми покажемо тобі дорогу.
І вони почали, перебиваючи одна одну, розповідати, де живуть німфи.
Персей швидко знайшов німф і розказав їм, за чим прийшов.
– Ось ці речі, – пояснила одна з німф, – сандалі тобі для того, щоб літав, як птах; шолом Аїда зробить тебе невидимим; а торбинка, хоч і маленька на вигляд, але безрозмірна – вона для голови Медузи.
Німфи попрощалися з Персеєм і побажали йому перемоги.
Юний герой, отримавши подарунки, взув сандалі й полетів назустріч небезпеці. Неподалік острова він одягнув шолом Аїда і став невидимий для стороннього ока.
Персей уже здалеку помітив трьох горгон. На острові валялися скам'янілі тіла людей і тварин. Хлопець бачив усе на блискучому, як дзеркало, щиті. Він був спокійний, як ніколи, бо знав, що десь поруч є невидима Афіна, котра будь-якої миті прийде йому на допомогу.
Серед трьох сестер Персей розпізнав Медузу, підкрався до неї і, дивлячись на віддзеркалення в щиті, відтяв їй голову й укинув у торбину. Від шуму прокинулися безсмертні горгони. Вони побачили тіло мертвої сестри, злетіли в небо, але нікого там не знайшли й повернулися на острів.




Персей і Атлант
Здобувши голову Медузи, Персей довго летів попід хмарами, аж доки не дістався місця, де побачив вражаюче видовище: велетенський чоловік тримав на своїх плечах небесне склепіння. Це був гігант Атлант. Могутній Зевс призначив йому таку кару за те, що він у війні титанів, яка тривала десять років, воював проти богів. Герой, захоплений неймовірною силою гіганта, спустився на землю. Але той не зрадів незваному гостеві. Атлантові напророкували, що колись тут з'явиться Зевсів син, щоб викрасти золоті яблука Гесперід, які охороняв дракон Ладон. Отож, тільки-но гігант побачив Персея, він замість привітання спитав:
– Хто ти і чого тобі треба в цьому далекому краї?
– Мене звати Персей, я син Зевса. Я шукаю…
Але Атлант не дав йому договорити. Тільки-но почув, що той син Зевса, зразу ж згадав пророцтво.
– Злодюго! Ти хочеш викрасти найдорожче, що є в нашім краї! Геть з моїх очей, а то я покличу на допомогу дракона Ладона. Він розірве тебе на шматки!
– Я не злодій і нічого мені від тебе не треба. Я вбив горгону Медузу й, мандруючи цими землями, вирішив познайомитися з тобою. Якщо не віриш, подивись – голова Медузи в цій торбині.
– Ага, то ти не тільки злодій, а ще й зухвалий брехун! – не вгавав Атлант. – Хто тобі повірить, що в торбині голова Медузи?!
– Але я справді відтяв їй голову! Ось вона!
Персей витягнув страшну голову горгони й показав гігантові. Цієї миті сталося неймовірне – Атлант скам'янів. Його тіло перетворилося на велику кам’яну гору, голова стала її вершиною, а борода й чуб – лісом. Відтоді небесне склепіння спирається на цю гору. І зараз вона називається Атласом.
Для Персея це також було несподіванкою. Він навіть не уявляв, що й відрубана голова здатна перетворити безсмертного титана на кам’яну брилу. Засмучений юнак сховав голову до торбини і знову злетів у небо.



Персей і Андромеда

Невдовзі Персей летів над морським узбережжям Ефіопії. Раптом він помітив, як внизу зблиснуло щось біле, осяяне сонячним промінням, і почав знижуватися. Спочатку йому здалося, що сірі скелі прикрашає білосніжна мармурова статуя.
– Яка краса! – здивовано вигукнув він. – Хто ж міг таке диво створити?!
Але наблизившись, Персей побачив прикуту до скелі вродливу дівчину. Він підійшов до неї та спитав:
– Хто посмів таке зробити з тобою?
– Я Андромеда, дочка Кефея, царя цієї країни, – почала свою розповідь царівна. – Якось моя мати мала необережність заявити, що серед смертних жінок вона найвродливіша, що навіть нереїди їй не рівня. Морські богині поскаржилися Посейдонові, а той накликав на нас шторми. А потім ще й прислав морське чудовисько, яке пожирало все навкруги. Я тепер повинна спокутувати всі гріхи!
– Чому – ти? – здивувався Персей.
– Мій батько звернувся до віщуна за порадою, як позбутися напасті. Віщун сказав, що лихо минеться, лише коли мене віддадуть на поталу чудовиську.
– Як батько з матір’ю могли погодитися на таке?
– Вони мене дуже люблять, але іншої ради в них не було. Тепер я чекаю на морське чудовисько. Наближається моя остання мить! – заплакала царівна.
– Не журися! Я знищу морське чудовисько і звільню тебе! – запевнив її Персей.
Надія засвітилася в очах юної Андромеди. У цей час до них підійшли цар із царицею і, почувши обіцянки юнака, почали благати його:
– Врятуй нашу доньку й проси в нас, що хочеш. Забери все наше багатство. Ми віддамо тобі навіть своє царство.
Персей тільки усміхнувся. Він уже покохав юну Андромеду й бажав лише одного – одружитися з нею.
– Найкращою нагородою за мій подвиг буде ваша улюблена донька, віддайте її за мене заміж!
Тоді Кефей і Кассіопа поклялися богині краси Афродіті, що віддадуть доньку за хороброго Персея, якщо той уб'є потвору.
Раптом море сколихнулося – хвилі здійнялися високо вгору. Спочатку на поверхню виринула чорна спина чудовиська, а потім над розбурханими хвилями здибився морський дракон. Він вивергав полум’я і затуляв своїми чорними крилами небо. Андромеда, побачивши його, зомліла. Батьки дівчини з переляку впали на землю. Дракон роззявив страхітливу пащу, але тої миті Персей, одягнувши шолом Аїда, злетів у небо. Невидимий герой вихопив з піхов меча і щосили вдарив дракона в шию. Шкіра на шиї була така товстюща, що цей удар для чудовиська був як бджолиний укус. Змій здіймав хвилі аж до неба, трощив скелі, але свого ворога побачити не міг. А коли все ж помітив тінь, що промайнула на хвилях, було вже пізно – меч Персея влучив йому межи очі. Дракон упав у море, й над ним зійшлися збурені хвилі. Відразу ж стало ясно й тихо. Морська гладінь вилискувала під весняним сонцем.
Персей скинув шолом Аїда. Перед Андромедою та її батьками стояв вродливий юнак, гордий перемогою. Вони заплакали з радощів.
– Морське чудовисько мертве, – сказав Персей.
Він наблизився до царівни, звільнив її від залізних пут, обняв, і вони разом рушили до палацу.
Наступного дня тут справляли весілля, на яке Кефей і Кассіопа запросили вельмож з усієї держави.
Палац мерехтів од блиску золотих прикрас, столи вгиналися від різних страв. Бенкет був у розпалі, аж раптом замовкли музики, двері зали різко розчахнулися й до неї увірвався Фіней, брат Кефея, в супроводі загону воїнів.
– Що тут діється?! Андромеда – моя наречена! – гукнув він цареві й цариці. – Ви мені дали слово! А зараз одружуєте її з чужинцеві?!
– Я врятував Андромеду від смерті, – мовив Персей, – тому батьки заприсяглися перед богинею Афродітою, що віддадуть доньку за мене.
– Як це так! – репетував Фіней. – Як ви можете присягатися двічі? Спершу мені, а потім якомусь пройдисвітові-чужинцю?!
– Слухайте всі! – виголосив цар. – Андромеда залишилася живою завдяки Персеєві, який ризикував своїм життям. А цей боягуз не має права на мою доньку! Чому прибіг тільки зараз? Де ти був, коли Андромеда, прикута до скелі, була приречена на смерть? Чому не вбив чудовиська, чому залишив царівну на погибель? Хто перший порушив закон заручин – я чи ти? За яким правом увірвався сюди з погрозами? Андромеда належатиме Персею! Але спитаймо ще й царівну.
– Батьку, – відповіла Андромеда, – моє життя належить тому, хто мене врятував.
– Ніколи цьому не бути! – не вгавав Фіней і метнув у Персея списа.
Персей очікував нападу і вчасно відскочив убік. Спис пролетів повз героя і влучив у пісняра. Лірник мертвим упав до ніг Персея.
Той висмикнув ворожого списа із тіла загиблого й уже готовий був метнути його в напасника, але Фіней сховався за своїми вояками.
Розпочався запеклий бій. Спочатку перемагав Персей, до якого приєдналася сторожа палацу, та згодом хід бою змінився на користь Фінея, бо до нього надійшла допомога. Списи летіли як рясний дощ. Люди Персея падали один за одним.
Невдовзі він залишився сам і, прикриваючись щитом богині Афіни, відбивався від нападників.
Раптом Персей вигукнув:
– Усі, хто мені друзі, відверніться!
Промовивши такі слова, він витягнув з торбинки голову горгони Медузи й показав її своїм ворогам. В мить воїни Фінея закам'яніли. Фіней устиг відвернутись і, впавши перед Персеєм на коліна, почав благати:
– Змилуйся! Я буду тобі слугою!
Та Персей підніс до очей Фінея голову Медузи, і той теж скам'янів, та так і залишився стояти на колінах перед переможцем.


Персей повертається в Грецію

Одружившись із Андромедою, Персей вирішив повернутися додому. Андромеда була згодна йти за коханим хоч на край світу. Молодята попрощалися з батьками й вирушили в дорогу.
Спочатку вони прибули на Серіфос, де жив Персеїв рятівник Діктіс. Персей відчинив двері старенької хатинки, сподіваючись побачити там свою матір.
– Не можу повірити своїм очам, – вигукнув Діктіс, побачивши юнака, й упав перед ним на коліна.
– Добрий мій Діктісе, у моїй торбині схована голова горгони Медузи. Але про це я розповім потім. Спершу скажи, де моя матінка?
– Цар Полідект тримає її в темниці!
Персей подякував Діктісові за гостинність, за все, що той зробив для них із матір’ю, попрощався й подався до деспота Полідекта.
Цар разом зі своїми друзями бенкетував у палаці вже не один день. Вони галасували, горлали пісні, заливалися п'яним реготом. Уздрівши Персея, Полідект ураз насторожився. Ніхто не думав і не гадав, що побачить юнака живим.
– Як ти посмів прийти сюди?! – вигукнув Полідект. – Я послав тебе принести голову горгони Медузи! Де ж твій обіцяний подарунок?
– Я приніс його. А це моя дружина Андромеда.
Відповідь Персея викликала в Полідекта глузливу посмішку. А гості почали насміхатися з юного героя:
– Яке зухвальство! Ви чули?! Цей нікчема бреше, що приніс нам голову Медузи! Навіть устиг одружитися! Де ж ти знайшов таку красуню?
Розгніваний Персей дістав із чарівної торбини голову горгони.
– Ось вам, якщо не вірите!
Тієї ж миті всі, хто насміхався над героєм, перетворилися на кам’яні статуї.
І сьогодні, коли приїхати на острів Серіфос, можна побачити багато кам’яних брил, схожих на людей.
Визволивши матір, Персей проголосив Діктіса царем острова Серіфос, а сам із дружиною та матір'ю повернувся до Аргоса. Голову горгони Медузи Персей подарував Афіні, а вона прикріпила її собі на щит. А крилаті сандалі, шолом Аїда й чарівну торбину він повернув стігійським німфам. Акрісій, дід героя, боячись, що відкриється вся правда й онук не пробачить йому заподіяного зла, втік до міста Ларіса. Відтоді Персей став правити Аргосом, що в Арголіді.


Пророцтво справджується

Збігли роки. У місті Ларіса, де поселився колишній цар Аргоса Акрісій, оголосили про проведення великих атлетичних змагань. Сюди з'їхалися відомі атлети з усіх куточків Греції.
Персей, почувши про це, попросив Андромеду:
– Люба моя, ти знаєш, що я не хочу залишати тебе саму й на годину, тому поїдьмо разом на змагання в Ларісу.
– Ні, мій герою, я мушу бути з дітьми вдома, а ти можеш їхати.
Персей вирішив позмагатись із знаменитими дискоболами. У день змагань тривожне передчуття непокоїло героя, але він не міг здогадатися, що саме станеться. Отож Персей, під оплески тисяч уболівальників, розмахнувся і жбурнув диск так, що той звився високо в небо і зник з людських очей. Він падав далеко за межами стадіону на дорогу, по якій саме прошкував цар Акрісій, щоб подивитися на змагання. Диск влучив йому в голову, і він помер на місці.
Персей цього не бачив і щасливий, увінчаний лавровим вінком переможця, повернувся до Аргоса.
Та наступного дня звістка про смерть Акрісія долетіла й до Персея. Відчуваючи свою провину, він не захотів більше правити дідівським троном і вирушив до міста Тірінфа, де царем був Мегапент, його троюрідний брат.
– Мегапенте, – звернувся Персей, – ти знаєш, як мені тяжко залишатися в Аргосі після дідової смерті. Я хотів би, щоб ти правив Аргосом.
– Добре, брате, хай буде по-твоєму. Тоді переїжджай сюди і прав моїм містом.
Відтоді Персей став правити Тірінфом. Герой уславився в Греції як будівничий. Подорожуючи країною, він уподобав одну місцину й заклав там величезну фортецю. Місто назвали Мікенами. Царю допомагали зводити мури Кіклопи, бо тільки вони могли підняти такі велетенські кам’яні брили. І нині, хто приїздить у це славетне місто, може бачити ті брили у стінах Мікен. І досі їх називають «стіни Кіклопів».
Персей і Андромеда жили довго й щасливо. У них було багато дітей. Найстарший син Перс став засновником і правителем Перського царства. Другий син, Електріон, став царем Мікен, а від доньки Персея Алкмени народився Геракл, славетний грецький герой.
Коли Персей і Андромеда померли, вони не потрапили в царство Аїда, а були піднесені на небо, бо так велів Персеїв батько, всемогутній Зевс. Зараз ми можемо бачити на нічному небі сузір'я Персея й Андромеди, а поруч – сузір’я Кефея та Кассіопи, батьків, які на землі до самої смерті тужили за дочкою.



Тесей

Слава про грецьке місто Афіни, яке колись заснував цар Кекроп і покровителькою якого стала богиня Афіна, ширилася далеко за межі країни. Одним з його правителів був онук Кекропа Егей, якого дуже любили афіняни за справедливість, доброту й розум.
Егею дуже хотілося, щоб дружина народила йому сина. Минали роки, а чекання його були марними. Одружився цар удруге, але й друга дружина не змогла подарувати йому нащадка.
Тоді Егей вирішив піти в місто Дельфи до храму Аполлона, щоб запитати, чи народиться в нього син.
Відповідь жриці Піфії була якась не зрозуміла.
– Володарю народів, – говорилося в пророцтві, – не розв'язуй бурдюк, поки не дістанешся до підніжжя Акрополя.
Спантеличений цар повертався додому.
«Що це може означати? – міркував він собі. – Гаразд, хоч у мене повний бурдюк вина, я не доторкнуся до нього, хай там що! Але як здогадатися, що з того буде? Хіба це відповідь? Важко її розтлумачити. Як може здійснитися пророцтво?»
Так Егей ламав собі голову над загадковими словами.
«Мабуть, заверну дорогою до віщунки Медеї, може, вона щось підкаже?!» – нарешті вирішив цар.
Медею в Греції знали не лише як чаклунку, але і як віщунку. Вона жила усамітнено на околиці міста. Коли Егей переступив поріг її хатинки, та дуже здивувалася гостеві.
– Здрастуй, усіма шанована Медеє! – привітався цар. – Я повертаюся з Дельф, куди ходив дізнатися, хто успадкує афінський трон після моєї смерті. Мені відповіли, щоб я не розв’язував свого бурдюка, доки не дістануся підніжжя Акрополя. Може, ти розтлумачиш, що б це означало?
Трохи помізкувавши, Медея мовила:
– У тебе буде нащадок. Я зможу тобі допомогти своїми чарами, але за однієї умови: ти одружишся зі мною й зробиш мене царицею Афін.
Егей на радощах пообіцяв Медеї, що одружиться з нею й візьме з собою до Афін, на що чаклунка мовила:
– Зараз їдь сам. Приготуйся до весілля і пришли по мене слуг. Прошу тебе їхати через місто Трезен.
Егей не міг зрозуміти, чому Медея не хоче їхати разом із ним.
«Чи вона жартує? – метикував він. – Та нехай, зроблю, як вона сказала, – поїду через Трезен. Буде нагода завітати в гості до свого друга Пітфея. Може, й він мені щось порадить».
Справді, цар Пітфей славився розумом. Дехто казав, що він розумніший від самого кентавра Хірона.
Пітфей гостинно зустрів афінського царя, а той розповів йому про дивне пророцтво.
Мудрець Пітфей також не знав, що відповісти. Довго ворожив на різних символах, вгадував по зорях. Зрештою, обміркувавши все, вирішив:
– Це пророцтво означає, що в тебе народиться нащадок, котрий стане великим героєм Афін і його ім'я житиме у віках. А знаєш, друже, чому ти не повинен розв’язувати свого бурдюка? Бо в мене вино – найкраще в світі. Воно най-смачніше!
Егей нетямився з радощів, а Пітфей тим часом подумав:
«Якщо, за віщуванням, в Егея має народитися славетний син, то чому б не зробити так, щоб його народила моя донька Ефра?!»
Цар миттю приніс глек вина й налив гостю повний келих:
– За твоє здоров'я! Вір – і твоя мрія збудеться!
– Я вірю! – вигукнув Егей і спорожнив келих. – Вино схоже на божественний нектар!
– Авжеж, – погодився Пітфей і знову наповнив келих гостеві.
Невдовзі цар Егей так сп'янів, що втратив розум і вже не міг підняти келиха, щоб не розхлюпати вина.
Пітфей хитро посміхнувся, взяв його попідруки й повів до спальні своєї доньки.
Вранці, коли Егей прокинувся, то побачив, що поруч нього спить дочка Пітфея.
«Оце так Медея! – зрадів цар.– Це вона так влаштувала, що я тут. Завдяки її чарам у мене народиться нащадок. Він буде великим героєм Афін!»
Трохи подумавши, Егей звернувся до Ефри:
– Я вірю, що ти народиш мені сина і цим ощасливиш мене. А тепер я розкажу, що тобі треба робити.
Егей відвів Ефру на берег моря до велетенської кам’яної брили й, маючи неабияку силу, відхилив її й поклав під неї меч і сандалі.
– Цей меч – наша родинна святиня. Він належав ще Кекропу. Коли синові мине шістнадцять років, пошли його до мене, але перед цим нехай він спробує підважити брилу й узяти ці речі. По них я впізнаю свого сина. Я вважатиму, що він змужнів і зможе змінити мене на троні. Та затям: окрім тебе й твого батька, ніхто не повинен знати, чий він син.
– Ми з батьком казатимемо, що він син Посейдона.
– Добре, люба! – мовив Егей. – Хай буде по-твоєму!



Дитинство Тесея

Якось до міста Трезена прибув славнозвісний герой Геракл. Він зупинився перед палацом і гукнув:
– Царю Пітфею, до тебе гості!
Пітфей, почувши могутній голос давнього друга, вийшов йому назустріч.
Обнявши Геракла, цар мовив:
– Ласкаво просимо! Заходь, друже, це й твій дім!
Геракл радів зустрічі, бо знав, що тут він добре відпочине. Кремезний, з булавою та списом, герой зняв з плечей шкуру, яку колись здер із немейського лева, кинув її біля порога й пішов за господарем до палацу. Геракл розповів цареві про чергову примху свого хазяїна Еврісфея й про свій перший подвиг.
Раптом до них долинули стривожені голоси дітей, котрі грались у дворі. Геракл виглянув у вікно й побачив, як хлопчаки з криком тікали від лев'ячої шкури. Голова лева була як жива: вишкірені зуби, очі по-звірячому блищали, лапища, здавалося, були готові до стрибка. Всі хлопці від страху порозбігалися, але один із них кинувся на хижака з сокирою. Геракл розреготався.
– Гей, хлопче, ще надійде час, і ти вб'єш справжнього звіра!
– Та це ж мій онучок Тесей! – розсміявся Пітфей. – Росте хоробрий парубійко, йому лише сім літ, а дужий і кмітливий не по роках.
– Хай росте нам на втіху, а людям на славу! Він уславить свій рід! – мовив Геракл. – Це буде новий герой серед нас!
Пітфей також вірив, що Тесей прославить свій рід, бо хлопець ріс у нього на очах, і він, як ніхто інший, знав про всі його чесноти.
Тесея поважали і ровесники, і старші за нього хлопці. Він був їхнім ватажком.
Час минав, і Ефра найбільше боялася розлуки з сином.
Якось Пітфей пригадав прохання афінського царя Егея:
«Пітфею, збережи нашу таємницю. Якщо в Ефри народиться син, виростіть і виховайте його, як справжнього царевича, та стережіться, щоб мій брат Паллант не довідався про його існування. Адже він спить і бачить себе на моєму троні, тому зробить усе, щоб занапастити Тесея.
– Бути по-твоєму, царю! – відповів Пітфей.
– Та глядіть, не проґавте! Коли сину мине шістнадцять, пришліть його до мене».
Коли Тесею виповнилося шістнадцять, Ефра вирішила признатися йому, чий він син насправді. Раз увечері, постеливши хлопцеві постіль, вона підійшла до нього, погладила по голові й мовила:
– Сину, настав час сказати тобі правду. Я мусила її приховувати, бо в твого батька багато ворогів. Вони не повинні були про тебе знати, доки ти не виростеш і не зможеш себе захистити. Тесею, ти – син великого афінського царя Егея. Він наказав мені берегти тебе, як зіницю ока. Настав час тобі йти до Афін, будеш жити в батьківському палаці.
Саме нагодився Пітфей і підтвердив доньчині слова:
– Так, онуку, ти нащадок славного роду. Завтра ми підемо з тобою до великого каменя на узбережжі.
– Навіщо? – спитав Тесей.
– Там зберігаються меч твоїх предків й батькові золоті сандалі.
Брила, здавалося, була Тесеєві не під силу. Але юнак напружився і підняв її. Він узув сандалі, сховав меча в піхви й звернувся до матері:
– Матінко, я вирушаю в дорогу!
Ефра від цих слів здригнулася. Але цар Пітфей заспокоїв її:
– Доню, все буде гаразд. Так хочуть боги. А тобі, Тесею, я порадив би добиратися до Афін кораблем, бо суходолом небезпечно.
– А Геракл ходив цим шляхом? – спитав Тесей.
– Ти не рівняй себе до нього, – злякалася Ефра. – Він великий герой!
Тесей ураз пригадав щиру усмішку Геракла й слова: «Надійде час, і ти вб'єш справжнього звіра!»
– Матінко рідна, – лагідно мовив він, – я прославлюся подвигами! Прощавай!
Подвиги ТесеЯ
Шлях, яким вирішив піти наш герой, був небезпечний, повсюди нишпорили розбійники, які грабували, а часто й убивали подорожніх. Тому тут мало хто наважувався мандрувати.
Тесеєві ж кортіло випробувати свою силу. Переборовши страх, він подався до міста Епідавра, на околиці якого мешкав кучматий велетень Періфет. Його прозвали Довбнею, бо він завжди носив із собою мідну булаву, схожу на довбню.
Тесей помітив розбійника ще здалеку. Неповороткий дебелий велетень з м'ясистим носом і короткою грубезною шиєю широко розставив свої ножища, підняв мідну булаву і з ненавистю дивився на юнака, який швидко наближався до нього.
«Хоч ти й сильний, але я тебе переможу, – міркував собі Тесей. – Звичайно, проти твоєї булави мій меч закороткий. Якщо так, тоді я здолаю тебе голими
руками».
– Не заступай дороги! – порівнявшись із велетнем, хоробро мовив хлопець.
– Коли я тут стою, ніхто не зможе по ній пройти! Затям собі: зустрівшись зі мною, ще ніхто не повернувся туди, звідки йшов. Я всіх убив! Цю булаву мені зробив сам бог Гефест. Від неї ще ніхто не втік! Сьогодні настала черга перевірити її на тобі.
Розбійник замахнувся булавою.
Але Тесей був меткіший. Він обхопив велетня руками і спробував повалити на землю. Той пручався, намагався вирватись із міцних рук хлопця, та йому заважала булава. Тоді Періфет випустив булаву, уп'явся волохатими ручищами хлопцеві в горло й почав його душити. Але Тесей вивернувся.
«Тепер ми в рівних умовах, – зрадів юнак. – Я покажу тобі, хто з нас сильніший!»
Тесей міцно тримав розбійника. Потім спритно зробив йому підніжку, повалив на землю і, вивільнивши руки, схопив булаву й щосили гепнув велетня по голові. Періфет сконав.
Перемігши першого ворога, юний герой забрав собі мідну булаву й пішов у місто Епідавр. Жителі міста славили свого визволителя. Але довго він тут не затримався.
По дорозі до Афін герой зустрічав різних злодюг, крадіїв і нікому з них не давав спуску.
Люди радили Тесеєві не йти через Коринфський перешийок Істму, а обминути його морем на човні. Але Тесей і слухати не хотів, він попрямував назустріч небезпеці.
У сосновому лісі юнак зустрів жорстокого розбійника Сініда, на прізвисько «Згинач сосон». Сінід убивав перехожих у дуже страшний спосіб, від чого й отримав таке прізвисько.
Коли Тесей підійшов до велетня, той пригнув сосну до самої землі й зловтішно процідив:
– Бачиш, який я сильний? Якщо маєш силу, притримай цю сосну, а я тим часом пригну другу.
– Гаразд, – бадьоро відповів Тесей і щосили притиснув верхівку сосни до землі.
Сінід легко нагнув другу сосну й уже хотів схопити Тесея за ногу, але юнак розгадав намір Сініда й випередив його. Він сам прив'язав ноги велетня до верхівок двох сосон і відпустив їх. Сосни випросталися й розірвали жорстокого розбійника навпіл.
Невдовзі Тесей опинився в селі Кроміон, назва якого походить від слова «цибуля». Тут справді вирощували її дуже багато. Коли юний герой постукав у першу ж хатину, йому відчинила заплакана жінка.
– У нас велике горе. Дика свиня не дає нам жити, – ридала вона.
– А що то за свиня?
– Це Фая. Її породила кровожерна напівзмія-напівжінка Єхидна.
– Єхидна породила не лише цю свиню, а й інших потвор: Химеру з трьома головами – лева, кози й дракона; також стоголового змія, охоронця садів Гесперід; горгону Медузу, яку переміг твій родич Персей; триголового Кербера – сторожа підземного царства; Сфінкса; лернейську гідру; немейського лева; орла, який клював печінку Прометеєві, – втрутився у розмову сусід.
– Фая несе нам горе, – загомоніли люди,які повиходили з хат, побачивши героя.
– Тесею, врятуй нас від дикої свині. Фая дуже сильна. Вона спустошує родючі поля Арголіди й залишає наших дітей без хліба, а часом нападає і на людей. Хто намагався вбити її, той гинув від гострих іклів.
– Кажуть, що від Фаї народився калідонський вепр, якого вбила Аталанта, а також еріманський вепр – його здолав Геракл і приніс у жертву богу Аполлону.
– Я з нею поквитаюся! – гнівно мовив Тесей і пішов шукати лігво дикої свині.
Ніхто не сумнівався, що Тесей переможе потвору, бо всі чули про його силу.
Уже сутеніло, коли Тесей побачив, як просто на нього суне якесь страховисько, ламаючи на своєму шляху кущі й дерева. Юнак підняв булаву і, коли Фая наблизилася, вдарив її в рило. Свиня, рохкаючи, намагалася вчепитися хлопцеві в ноги, але він вивернувся і гепнув її так, що тварюка захиталася, а третій блискавичний удар влучив у голову – і Фая упала мертва до ніг героя.
Наступного дня люди побачили, як до їхнього села йшов Тесей, несучи на собі велетенську свиню. Вони на радощах не знали, як віддячити Тесеєві. Юнак низько вклонився мешканцям Кроміона та й попрямував своєю дорогою до Афін.
А дорога ця була сповнена небезпек. Юний герой пробирався річищами пересохлих річок, прошкував узбережжям, продирався крізь лісові хащі, долав скелясті гори. Якось Тесей зупинився відпочити під навислою скелею. Раптом зверху зірвався камінь і полетів повз нього в розбурхане море.
«Десь тут має жити Скірон», – подумав Тесей.
Ніби у відповідь на цю думку він раптом почув лиховісний сміх.
– Іди, друже, я помию тобі ноги! – горлав хтось згори.
Тесей знав, що Скірон завше такими словами зустрічав беззахисних перехожих, а потім просив, щоб ті помили йому ноги. Кожного, хто нахилявся, щоб виконати йе прохання, Скірон штовхав зі скелі в море, де на жертву чекала ненажерлива черепаха.
Так розбійник хотів вчинити і з Тесеєм.
– Якщо хочеш пройти цією дорогою, помий мені ноги, – почав грізно розбійник.
– Гаразд, – погодився Тесей, – але знай: тобі це так не минеться!
– Ми ще побачимо, кому будуть непереливки, – зареготав Скірон і, підійшовши до юнака, витягнув ногу вперед, щоб той її помив.
– Дивись! – відповів Тесей і миттю схопив розбійника за ногу, але зіштовхнути його в море не подужав.
Скірон виявився міцним чолов’ягою. Він пручався, обхопивши хлопця міцними ручищами. Тесей зрозумів, що голими руками велетня не здолати. Він відскочив убік, схопив булаву й жбурнув її в голову Скірона. Той упав на землю. Тоді Тесей скинув його тіло зі скелі в море. Хвилі пішли колами вусібіч, а потім зійшлися знову – зімкнулися над розбійником. А велетенська черепаха вже чатувала на здобич і вмить його проковтнула.
Тесей роззирнувся довкола, і йому здалося, що сонце усміхнулося, а прозорі хвилі лагідно пестили берег, умиваючи дрібну гальку. Він враз побачив, як з невеличкої тріщини в скелі в нього на очах виросла квітка й підняла свою голівку до неба. Навкруг героя все оживало.
Дорога була вільна, й Тесей спустився в долину. Але коли юнак дістався містечка Елевсін, йому ще довелося битися з Посейдоновим сином Керкіоном, справжнім деспотом, який перестрівав подорожніх і вбивав їх. Казали, що він навіть підняв руку на свою доньку Алопу. Довідавшись про таке, Тесей вирішив покінчити з негідником.Керкіон уже чекав на юного героя.
– Ти будеш зі мною битися?! – грізно спитав Керкіон.
– Якщо твоя ласка, я готовий! – сміливо відповів герой.
– До смерті!
– Хай буде так!
Керкіон подивився на хлопця зверхньо й продовжив:
– Мене не переміг ще жоден смертний. Я вже втомився вбивати кволих і немічних людей.
– А хто тобі сказав, що ти – найсильніший? Хіба розбійники були коли-небудь силачами?
– Зухвальцю! – глузував Керкіон. – Я розчавлю тебе, як мурашку!
– Можеш обзивати мене, як тобі заманеться, якщо ще встигнеш.
З цими словами Тесей схопив Керкіона за ноги, підняв над собою і з усіх сил кинув ним об землю. Той і дух спустив. Так Тесей поквитався за нещасну Алопу й звільнив елевсінців від негідника-правителя.
Здійснивши цей подвиг, Тесей помандрував через гору Егалео, яка славилася білосніжним мармуром і медом диких бджіл. На одному з виступів герой зупинився, щоб згори помилуватися будиночками, які тулилися один до одного навколо Кекропової стіни, що оперізувала Акрополь.
Це були Афіни, його батьківщина. Звідси починався його рід.
Але Тесеєві треба було ще перебрести річку Кефіс. І тут на героя чатувала ще одна небезпека. Посеред дороги його перестрів розбійник Прокруст, який силоміць укладав у своє ліжко кожного перехожого начебто відпочити. Хто був довший за ліжко, тому Прокруст відтинав ноги або голову. Менших він хапав за
ноги й голову й розтягував на всю довжину ліжка. У тяжких муках помирали
подорожні. Ніхто ще не зміг впоратися з лиходієм і добратися до Афін цією дорогою. Але Тесей розгадав наміри розбійника. І коли той тільки розкрив рота, щоб запросити юнака відпочити на ліжку, Тесей перший схопив Прокруста, вклав у ліжко й мечем відтяв йому голову.
Це був останній подвиг героя по дорозі до Афін. Тепер до міста – рукою подати. Он уже видно храм богині Афіни на Акрополі!
Тесей вирішив спершу скупатися в річці Кефіс, а потім завітати до синів царя Фітала, які славилися гостинністю.
Коли всілися за стіл, хтось із братів спитав:
– А звідки ти, хлопче, йдеш?
– З Трезени, – відповів Тесей.
Усі переглянулися.
– Але ж на цьому шляху стільки розбійників! – мовив найстарший.
– Були, а зараз їх уже немає, – гордо відповів юнак.
– Як то? – перепитав молодший.
– Зараз я вам усе розповім, – і Тесей повідав братам про свої подвиги.
– Значить, дорога до Пелопоннесу тепер вільна? – спитав котрийсь.
– Вільна! – ствердив Тесей.
Брати зрозуміли, якою силою володіє юнак, вони віддали героєві всі почесті й подарували йому хітон.
Після трапези Тесей здійснив жертвоприношення біля вівтаря Зевса, подякував гостинним братам за хліб-сіль та подарунок, попрощався з ними й попрямував до Афін.
Тесей в Афінах

Біля головної брами афіняни будували храм богові Аполлону. Коли до брами наблизився Тесей, будівельники саме закінчували зводити дах. Побачивши юного чужинця, одягнутого в довгий хітон – одежу незвичну для афінян, вони прийняли його за дівчину й почали насміхатися.Це роздратувало Тесея. Щоб покласти цьому край, він схопив дужими руками воза, що стояв неподалік, і підкинув його вище даху храму. Будівельники заклякли з переляку. Такої сили від «дівчиська» вони не чекали і зрозуміли, що поруч із ними – справжній герой.
Тим часом Фіталові сини послали звістку цареві Егею, що до міста йде юнак, котрий хоч і зовсім молодий, зате дужий і сміливий, бо зміг знищити стількох розбійників по дорозі з Пелопоннесу до Афін. Егей одразу запросив героя до палацу, посадив його поруч із собою. Цар і не здогадувався, що цей юнак – його син, бо досі від Ефри жодної звістки не було.
Егей на той час був одружений з Медеєю, яка обдурила його, так і не народивши сина. Тепер цар був уже старий і немічний, тож чаклунка взяла владу в свої руки.
Коли Медея побачила чужинця в палаці, то одразу здогадалася, хто цей хлопець. Щоб Тесей не заволодів батьківським троном, вона вирішила погубити його. Чаклунка знала, що її чоловік боїться свого брата Палланта, котрий мріяв захопити трон. Це завжди лякало Егея. Медея сказала цареві, що юнак цей – підісланий Паллантом силач, який прославився в битвах із розбійниками й тепер прийшов відібрати трон у царя Афін.
– Якщо хочеш врятувати своє життя, ти повинен сам убити прибульця. Я приготувала отруту й налила її в келих для Тесея.
Коли всі сіли за стіл, Егей не знаходив собі місця від хвилювання. Йому не подобалася затія Медеї, але страх затьмарив його розум. Цар був такий схвильований, що не помічав ні своїх сандалів на хлопцеві, ані царського меча.
Отож Егей запросив юнака сісти поруч із собою, навпроти келиха з отрутою.
Настала мить вшанувати гостя, як це завжди й повсюдно робиться. Всі підняли келихи. Підняв і Тесей. Медея не зводила очей з хлопця, вона не могла дочекатися, поки той перехилить келиха з трунком. Кинув прощальний погляд на Тесея і Егей. Раптом у вічі йому блиснуло позолочене руків'я меча.
«Це мій меч! Звідки він у хлопця?» – майнуло в голові.
Тоді цар глянув на ноги юнака й побачив знайомі сандалі.
– О Зевсе, покровителю! – вигукнув Егей і різким рухом вибив келиха з рук Тесея.
У ту ж мить Медея вискочила з-за столу і, затуливши обличчя руками, вибігла з палацу. Відтоді вона назавжди втекла з Афін. Її зникнення нікого не засмутило – Медею ніхто в палаці не любив.
Егеєве серце переповнилося радістю, щастям і гордістю. Цар запросив до палацу весь люд, щоб урочисто проголосити сина спадкоємцем трону.
Розпочалися великі урочистості. Афіняни прикрашали квітами статуї богів,
запалювали вогонь у всіх жертовниках, віддаючи данину своїм богам, і славили мудрого Егея та його сина.

Звістку про появу спадкоємця трону почув Паллант. Він ледь не луснув од гніву. Заздрість не давала спокою і його синам.
– Хто цей чужинець, де він узявся?
– Егей не мав дітей. А нам зараз кажуть, що його синові шістнадцять років!
– Спадкоємці трону – ми!
– Не віримо, що цей шмаркач повбивав розбійників!
– Це брехня, казочки для малят!
– Ми з цим не погоджуємося!
– Гайда, виженемо з Афін грабіжника!
– Проженемо чужинця!
– Поки ще не пізно. Бо інакше нам ніколи не бачити афінського трону!
Так репетували Паллантові сини й одразу вирішили виступити на Афіни військом.
Дізнавшись про ці лихі наміри, всі афіняни як один – від малого до старого – стали на захист міста. Тесей очолив афінське військо, взяв у щільне кільце місто-фортецю, так що жодний ворог не міг туди проникнути.

Одного вечора варта доповіла Тесею, що з ворожого табору прийшов чоловік на ім'я Лео.
Тесей прийняв перебіжника.
– Я ваш друг, – запевняв той. – Буде велике горе для всієї Аттики, коли Паллант із синами захоплять Афіни. Я прийшов допомогти вам. Вороги хочуть перехитрити вас, удаючи, що нападають на Афіни невеликим загоном. Вони сподіваються виманити захисників міста за мури, а основні сили чатуватимуть у засідці, щоб оточити й розгромити ваше військо.
Тесей не став гаяти часу. Він першим напав на вороже військо. Паллантиди змушені були відступити.
Афіняни радісно святкували перемогу і славили свого героя.
Але на цьому подвиги Тесея не закінчилися. Слава про нього розлетілася по всій країні, й усі прохали героя бути їхнім захисником.
Мешканці села Марафони благали Тесея допомогти їм позбутися лютого бика, якого колись сюди завіз із Криту Геракл.
Батько не хотів відпускати Тесея в Марафони.
– Сину, я боюся тебе втратити! Не ходи туди! – благав він.
– Я мушу допомогти селянам.
– Але ж я стільки років чекав на свого спадкоємця, – цар був у розпачі.
У їхню розмову втрутився один із старійшин:
– Наш царю, відпусти хлопця, адже там гинуть люди!
– Гаразд, – погодився цар, – я благословляю тебе, сину, на новий подвиг!
Тесей, як колись і Геракл, приборкав марафонського бика голіруч. Він звалив його на землю, а потім міцно зв'язав вірьовкою й приволік до рідного міста. На Акрополі він приніс тварину в жертву богині Афіні.
Але услід за радісними днями перемоги на афінян насувалися чорні дні.
А що було – послухайте.
Ще за три роки до повернення Тесея на батьківщину в Афінах відбулися легкоатлетичні змагання, на які прибув Андрогей, син знаменитого критського царя Міноса. Юнак переміг у бігові. Цар Егей розсердився, що перемогу здобув якийсь там чужинець. Він вигукнув:
– Якщо ти справді такий дужий, то спробуй позмагатися з марафонським биком.
Гордий Андрогей, не відаючи, що його посилають на певну смерть, погодився на бій з биком і з Марафонів не повернувся.
Коли про синову смерть дізнався Мінос, він вирішив помститися афінянам.
– Зачекайте, я вам цього повік не забуду! – волав він несамовито.
Невдовзі критський цар відправив до Афін величезну флотилію. Військо царя Міноса зійшло на берег і оточило місто. Багато днів і ночей люди терпіли облогу. Від голоду й хвороб гинули воїни, літні люди, жінки й діти. Не знаходячи порятунку, афіняни звернулися до оракула, щоб той сказав, як їм бути. Оракул пояснив афінянам, що критському цареві допомагають боги. Щоб урятуватися від неминучої смерті, вони мусять пристати на будь-які умови Міноса.



Данина
Те, що вимагав цар Мінос, було страшніше за смерть.
«Ви повинні щовесни протягом дев’яти років присилати на Крит, – писав цар у посланні, – сімох юнаків і сімох найвродливіших дівчат. Я віддаватиму їх на поталу Мінотавру».
Мінотавр – це чудовисько з тілом людини й головою бика. Він жив у лабіринті, побудованому славетним майстром Дедалом. Хто потрапляв туди, назад не повертався.
Страх переповнював душі афінян. Але що вдієш? Вони змушені були погодитися.
Наближався час, коли афіняни повинні були вже втретє відіслати молодь людожеру Мінотавру.
Хоч цар Егей приховував усю правду від сина, Тесей дізнався про цю біду.
– Я поїду до Криту і, якщо треба, загину зі своїми друзями. Афіни – це наше місто. Я не дозволю зазіхати на його незалежність!

Тесеєві слова дуже схвилювали царя Егея, і хоч він не хотів відпускати сина, все ж змушений був дати згоду.
– Сину, – мовив старий цар, – я знаю – тільки ти зможеш захистити батьківщину від цього лиха.
– Я – нащадок славетного афінського царського роду! Мені допоможуть боги! – відповів юнак.
Коли до відплиття все було готове, хлопці й дівчата пішли до храму Аполлона, щоб покласти оливкові гілки, перев'язані білими стрічками. Це означало, що вони просять у богів заступництва. Віщун сказав молодим, що в подорожі їм допомагатиме Афродіта, богиня кохання.
Цар Егей благав подумки покровительку рідного міста:
«Афіно, заступнице наша, – зглянься над нами, зроби так, щоб мій син Тесей поклав край несправедливості. Нехай він уб'є ненажерливого Мінотавра».
– Покличте до мене Тесея! – наказав він вартовим. – І нікого не впускайте до зали.
Коли прийшов Тесей, цар мовив:
– Через три дні ти попливеш на Крит. Як заведено, на знак жалоби на кораблі буде напнуто чорні вітрила. Я чекатиму тебе на березі моря щодня. Коли ти повертатимешся з перемогою, не забудь напнути білі вітрила!
– Добре, батьку, я зроблю, як ти кажеш.
– Хай тобі помагає Афіна!
Старий цар обійняв сина й заплакав.


Тесей і Аріадна

На Криті напередодні прибуття Тесея закінчилися приготування до великого свята. У Кноському палаці всі спали. Тільки царівна Аріадна не могла стулити повік. Коли перші сонячні промені торкнулися небосхилу, вона підійшла до вікна.
Раптом світанкову тишу порушили звуки сурм. Це сторожа сповіщала, що на горизонті з'явився корабель. Серце Аріадни стислося від тривожного передчуття. Вона поспішила в тронну залу до батька.
– Що сталося? – спитала царівна, тамуючи своє хвилювання.
– З'явився корабель з афінянами! – радісно мовив Мінос.
На площі вже зібрався натовп.
На берег вийшов Тесей. Юнак ішов із гордо піднятою головою. На поясі висів двосічний крицевий меч.


Йому назустріч вийшли цар зі своїми доньками й зупинилися біля вівтаря.
Аріадна зненацька зашарілася. Серце її калатало від хвилювання. Вона одразу закохалася в героя. Це, мабуть, Афродіта зі своїм синком Еротом постаралися.
– Що, сподобався красень? Бач розчервонілася, як мак! – зауважила старша сестра.
– Відчепись, то я нарум’янилася, – відмагалася Аріадна.
– Ви – мої васали! – гарячкував цар. – Я зроблю з вами, що захочу! Тесею, ти повинен знати: для того, хто високо зидирає голову, в мене є двосічна сокира – символ моєї сили і влади.
– Ми – люди вільні! – гордо мовив Тесей. – Я тут не з твоєї волі!
– Наказую: всім розійтися! Я буду говорити з цим юнаком сам на сам!
– Батьку, можна я залишуся? – ніяково спитала Аріадна.
– Ні! – відповів Мінос. – Аріадно, виконуй мій наказ!
Аріадна, щоб не гнівити батька, пішла разом з усіма. Біля вівтаря залишилися критський цар Мінос і афінський царевич Тесей.
– Я – непереможний, хіба ти не знаєш? – мовив цар.
– Ти – старий. Коли помреш, хто заступить твоє місце – котрась із дочок? У мене є одне прохання: коли я вб'ю Мінотавра, не переслідуй мене, обіцяєш?
Царя розібрав сміх.
– Клянусь, ти не здолаєш Мінотавра!
– Побачимо! Я краще вмру, ніж терпітиму від тебе ганьбу, – гордо відповів Тесей.
– Як ти смієш нахвалятися? Хіба забув, хто я такий? – роздратовано запитав Мінос. – Я – цар Криту! А якщо тобі цього мало, – я син самого бога Зевса!
Він подивився в небо, підняв руки вгору і вигукнув:
– Батьку Зевсе, докажи хлопчиськові, що я твій син!
Враз у безхмарному небі спалахнула блискавка. Це був знак, що Зевс признає Міноса за свого сина. Тесей спочатку розгубився, але швидко оговтався.
– Якщо на те пішло, я також тобі відкрию таємницю. Я – син бога, який править морями. Мій батько – Посейдон. Так мені казала мати.
Мінос не повірив.
– Якщо ти Посейдонів син, доведи це. Дістань із дна моря оцю каблучку,– і Мінос зняв з пальця каблучку й жбурнув її в морські хвилі.
Тесей, не вагаючись, кинувся услід за нею.
Минуло багато часу, але юнак не випірнав. Усі вже подумали, що він утопився, а Мінос тим часом пошкодував:
– Жаль, що Мінотавр з'їсть на одного менше.
Неподалік стояла Аріадна. На її очі наверталися сльози. І хоч вона намагалася приховати свої почуття, однак сестра Федра помітила її схвильованість.
– Може, скажеш, що ти – не закохана? – присікалася Федра.
– Та відчепись ти від мене. Нічого такого немає. Тобі ввижається, – відповіла Аріадна.
Царівна сама собі не сміла признатися, що юнак одразу заполонив її серце.
Справдилось провіщення оракула: стріла кохання вцілила прямісінько в серце дівчини. Воно защеміло так, що Аріадна готова була кричати.
«Я більше не побачу цього вродливого юнака!» – ятрила її серце думка.
Але Тесей не загинув. Коли він стрибнув у море, його підхопили дельфіни й умить доправили до підводного палацу бога Посейдона, такого ж могутнього, як і його брат Зевс. Бог морів велично сидів на золотому троні. Поруч із ним була його чарівна дружина Амфітріта. А довкола метушилися, сновигали туди-сюди різні морські божки. Тут був і Посейдонів син Трітон.
Посейдон вислухав Тесея й послав Трітона знайти каблучку. Невдовзі в супроводі юрби нереїд той приніс каблучку царя Міноса й віддав її царевичу.
Цариця наділа Тесею на голову золотий вінок, а Посейдон наказав Трітону разом із нереїдами доправити хлопця на берег.
Коли всі на площі почали вже розходитися, хтось із натовпу вигукнув:
– Дивіться, Тесей! Тесей повернувся!
Звичайно, то гукала Аріадна. Вона ледь не стрибала від щастя.
Мінос озирнувся й не повірив своїм очам. Перед ним стояв вродливець із золотим вінком на голові. Але найбільше царя вразило те, що юнак повернув йому каблучку. Володар Криту зрозумів, що перед ним – не простий смертний. Його охопив страх. У запалі він мовив:
– Першим, кого з'їсть Мінотавр, повинен бути цей хлопчисько!
Батькові слова приголомшили Аріадну.
«Отож усіх чекає одна доля – і сімох юнаків, і сімох дівчат», – подумала вона.
Мінос наказав замкнути афінян у темниці.
– Завтра вас відведуть у лабіринт до Мінотавра, але спершу він пообідає вашим героєм.
Аріадна була в розпачі. «Богине кохання, скажи, чим я завинила перед тобою, що ти завдаєш мені такого болю?» – благала вона й відвернулась від Федри, щоб та не помітила сліз.
Та сестра добре бачила її страждання.
– Не побивайся так, це ж не перші й не останні жертви Мінотавра.
– Сестро, допоможи мені, якщо не бажаєш моєї смерті. Федро, я мушу врятувати цього юнака!
– Аріадно, ти збожеволіла! Батько нас обох повбиває. Ти ж знаєш, що Мінотавр йому дорожчий за нас.
– Допоможи мені, Федро! Скажи, як мені його врятувати?!
– Я не знаю, сестро. Навіть Дедал, котрий збудував лабіринт, не в змозі тобі допомогти.
– Дедал! – вигукнула Аріадна й, не тямлячи себе, побігла в майстерню Дедала.

Дедал і Ікар

Дедал і його син Ікар були родом із Афін, та вже багато років цар Мінос утримував їх як рабів у Кноському палаці. Дедал був видатним винахідником, архітектором, ученим і навчав свого сина всього, що вмів сам. Про Ікара казали, що
незабаром він перевершить свого батька. Туга за батьківщиною виснажувала майстра більше, ніж денна й нощна робота. Якось Дедал мав необережність попросити царя, щоб той відпустив його з сином додому, в Афіни. Мінос і слухати нічого не схотів, а наказав посилити варту.
Сьогодні Дедал не чекав відвідувачів. Та коли на порозі з'явилася Міносова дочка, він навіть не здивувався.
– Я поспішала до тебе, шановний майстре, за порадою, – ледве переводячи подих, мовила Аріадна.
– Здогадуюсь. Треба врятувати юних афінян. Це можеш зробити тільки ти.
Почувши таке, Аріадна спалахнула від радощів:
– Як? Мудрий Дедале, кажи мерщій, що я мушу зробити?!
– Візьми ось цей клубок ниток і передай його Тесеєві. Нехай прив'яже кінець нитки біля входу в лабіринт і простує з клубком до лігва Мінотавра. А коли того звіра здолає, – я певен, що йому це вдасться, – нехай змотує нитку в клубок – так він вийде з лабіринту. Бійся лише одного: щоб твій батько не запідозрив тебе в змові. Тобі загрожує смерть.
– Я піду за Тесеєм! Якщо він вважатиме, що я гідна бути йому дружиною, то вийду за нього заміж. Дедале, мудрецю й учителю мій, я так тобі вдячна за все!
– А я тобі! За твоє добре й сміливе серце! Мені боляче дивитися, як дітей віддають у жертву Мінотавру. Це твій батько змусив мене збудувати химерний лабіринт. Будь він проклятий! Якщо Тесей переможе, я також повернуся додому і збудую прекрасний палац для тебе й Тесея. Але годі базікати – треба діяти!
– Я вже лечу! Ти дав мені крила, Дедале. Я врятую Тесея і його друзів.
«Крила, крила, крила!» – довго бриніли у вухах майстра слова царівни...
Аріадна швидко знайшла Тесея, але не наважувалася підійти до нього. Її гризли сумніви, чи повірить він їй? Зрештою, зважилася.
– Я дочка царя Міноса, Аріадна, – мовила вона. – Я ладна пожертвувати своїм життям заради тебе.
Тесей раптом згадав, що якось попросив Афродіту допомагати йому. І ось перед ним – Аріадна, гарна, як богиня. Юнак був здивований хоробрістю дівчини, а врода царівни приголомшила його. Тесей також закохався в Аріадну.
– Я приїхав сюди не вмирати, – відповів він, – а вбити Мінотавра!
– До тебе ще ніхто не зміг вибратися з того лабіринту, але я вірю, що ти переможеш. Тому я тут. Візьми оцей клубок. З ним ти не заблукаєш. Прив’яжи нитку біля входу й рушай до Мінотавра, а потім, здолавши потвору, змотуй нитку в клубок і ти повернешся туди, звідки прийшов. Я на тебе чекатиму! Благаю, не залишай мене на Криті. Якщо ти забажаєш взяти мене за дружину, я піду за тобою хоч на край світу!
– Дякую тобі, богине Афродіто, що ти почула мене й прислала цю чарівну дівчину, – тихо мовив Тесей, коли залишився сам.
Наступного ранку Тесей, увійшовши в лабіринт, прив'язав нитку біля входу, як радила Аріадна, й сміливо ступив до темного коридору. Шлях йому видавався нескінченним. Юнак простував уперед, потім повертався назад, повертав то праворуч, то ліворуч. Нарешті, він побачив перед собою Мінотавра й одразу ж вступив з ним у бій.
Страховисько, наставивши роги, ринулося на Тесея. Молодий спритний герой був готовий до нападу. Він завдавав звірові удар за ударом, але вони чудовиську дошкуляли не більше, ніж укуси комарів. Мінотавр раз по раз нападав на юнака, який спритно вивертався й знову рубав його своїм мечем. Вибравши момент, Тесей влучив йому мечем межи роги. Мінотавр похитнувся. Другий удар – прямо в груди – звалив чудовисько на землю. Герой із гордістю подивився на мертвого Мінотавра.
– Тепер треба вибиратися звідси! – витерши з чола піт, мовив юнак.
Він почав змотувати нитку в клубок. З кожним кроком клубок збільшувався. Нарешті попереду блимнуло світло. Це був вихід.
«Якби не ця нитка, я не вибрався б звідси, – полегшено зітхнув юнак. – Мене врятувала Аріадна!»
Тесей побачив біля царівну. Вона з нетерпінням чекала на його повернення.
«Отже, Мінос упевнений, що зі мною буде покінчено, й навіть не виставив біля лабіринту варти!» – майнула думка.
Заплакана царівна кинулася в обійми Тесея. Взявшись за руки, вони побігли до темниці, де Мінос утримував бранців. Їх охороняли двоє вартових. Тесей затьохкав пташкою. Цей знак зрозуміли афіняни. Вони гуртом налягли на двері й, виламавши їх, накинулися на вартових. Потім усі разом помчали на пристань до свого корабля.
– Перед тим, як відпливти, нам треба попробивати днища кораблів Міноса, щоб нас не наздогнали.
Зробивши так, як радив Тесей, юнаки та дівчата сіли на свій корабель і відпливли від острова Крит. Мінос, дізнавшись про скоєне, вигукнув:
– Нікуди вони від мене не втечуть, а моя донька нехай начувається за зраду! Негайно спускайте на воду кораблі – й у погоню!
Цар навіть не міг подумати, що днища його кораблів пробиті. Коли кораблі вийшли в море, вони швидко наповнились водою й почали тонути.
Розгніваного царя гнітила думка: чому Аріадна так вчинила? Та зрештою він заспокоївся: «Значить, це воля богів. Тесей, мабуть-таки, і справді Посейдонів син. Аріадна – моя донька. Хай їй щастить! Гарна буде пара! Та думаю, що втекти без допомоги Дедала вони не змогли б! Він ще поплатиться за це!»
Дедал розумів, що цар Мінос здогадається, хто допоміг утікачам. Уранці він завів Ікара до майстерні й показав йому свій новий винахід. Це були дві пари крил.
– Бачиш? – вигукнув він. – Сину, на цих крилах ми полетимо додому, в Афіни! Услід за Тесеєм й Аріадною!
Дедал прилаштував синові крила й почав розказувати, як ними керувати.
– Піймай вітер і піднімайся в небо, але не дуже високо – так, як летять дикі гуси, бо пір'я на крилах скріплено воском, а від гарячого сонця віск може розплавитися, й крила розпадуться, – Дедал перевів подих і продовжив: – І дуже низько не лети, бо намочиш крила і впадеш у море. Рушай! Я летітиму позаду.
Ікар на радощах забув про батькові застереження й почав то підніматися високо в небо,то знижуватись аж до запінених морських хвиль.
– Увесь світ належить мені, – вигукував Ікар.
Батько радів за сина, але його тривожила Ікарова легковажність.
– Ікаре, зупинись! – гукнув Дедал навздогін.
Але було пізно. Ікар уже його не чув. Він уявив себе птахом і полетів назустріч сонцю. Враз Дедал побачив, як у Ікара відпали крила, і він каменем падав униз. Батько полетів навперейми, щоб врятувати сина, але не встиг. Ікар упав у море.
Дедал поховав сина на узбережжі. Ця місцевість зараз називається Ікарія.







Тесей, цар Афін
Корабель афінян зробив першу зупинку на великому острові Наксос. Втікачі вирішили заночувати просто на прибережному піску. Уві сні до Тесея з'явився бог Діоніс.
– Вам треба негайно покинути острів, – мовив він. – Аріадна ж повинна зостатися тут. Це воля Зевса!
Засумував Тесей, але що можна вдіяти проти волі громовержця? Він розбудив побратимів і вони, залишивши Аріадну спати на піску, сіли на корабель і ще до схід сонця вирушили в путь.
Царівна прокинулася, а навколо – ні душі. Розридалася Аріадна, примовляючи:
– Невдячні зрадники!
Але в цю мить перед нею з'явився бог Діоніс.
– Ніхто тебе, царівно, не зрадив. А тим більше – Тесей. Я наказав їм відпливати, залишивши тебе саму на цьому острові. Бо це воля бога Зевса – ти моя суджена.
Так Аріадна стала дружиною Діоніса.
Егей тим часом виглядав сина додому. Відтоді, як той відплив до Криту, цар не склепив ні на хвильку очей. Він сидів на скелі, неподалік від храму богині Афіни, в надії побачити на горизонті білі вітрила, які син мав напнути на знак переможного повернення.
Та ось на горизонті Егей помітив чорну цяточку, яка з кожною хвилиною збільшувалася.
Цар не міг повірити власним очам. Що ближче, то виразніше бачив він чорні вітрила.
«Значить, сина більше немає в живих!» – подумав він.
– Нещасний старче, – заплакав цар. – Ти сподівався народити сина, щоб він став твоєю опорою, твоїм нащадком. А що вийшло? Горе тобі!
У відчаї Егей востаннє глянув на чорні вітрила, серце його стислося від болю – і цар кинувся з високої скелі в запінені морські хвилі.
Тесей після всього, що з ним сталося, забув замінити, як домовилися з батьком, чорні вітрила на білі.
Причаливши до афінського порту, Тесей відправив посланця до батька, щоб сповістити про свою перемогу, а сам учинив велике жертвоприношення богам, щоб подякувати за допомогу.
Коли вже закінчували жертвоприношення, Тесей побачив, як до них наближається величезний натовп афінян. Чулися радісні вигуки і печальні зойки. Одні оплакували смерть афінського царя, інші славили великого переможця, героя Афін, сина доброго царя Егея.
Довідавшись про батькову смерть, Тесей з друзями довго його оплакували. Але слізьми горю не зарадиш. Афіняни віддали всі почесті старому цареві й заходилися вітати своїх визволителів від критського поневолення. Героїв, перев'язаних білими стрічками, увінчали лавровими вінками. Такі ж вінки вони поклали до статуй богів.
На честь свого царя афіняни назвали море Егейським. А визволителя Тесея проголосили царем Афін.
Тесей був справедливий і мудрий правитель. Він допомагав бідним і хворим, дбав про дітей, а отже – і про майбутнє Афін. Цар був доброзичливим і до сусідів, мешканців Аттики. З часом він приєднав Аттику до Афін, створивши Афінську державу.
Тесей проводив Олімпійські ігри, які започаткував ще Геракл. Цим він прославляв олімпійського бога Зевса. Не забув і про бога Посейдона. На його честь започаткував олімпійські змагання в місті Істма.
Тесей першим впровадив в Афінах народні збори.
Жодного разу цар не ходив війною на інших. Йому довелося брати участь у славнозвісному поході аргонавтів по золоте руно. Тесей разом із Гераклом здобували в країні амазонок чарівний пояс Іпполіти.
Минув час. Коли цар Мінос помер, Критом став правити його син Девкаліон. Тесей уклав із ним мир й одружився на його сестрі Федрі, від якої народилися два сини. Згодом один із них, Демофонт, після смерті батька був царем Афін.

Зміст
Персей 3
ПЕРСЕЙ НА ОСТРОВІ СЕРІФОС 6
ГОРГОНА МЕДУЗА 9
ПЕРСЕЙ І АТЛАНТ 14
ПЕРСЕЙ І АНДРОМЕДА 16
ПЕРСЕЙ ПОВЕРТАЄТЬСЯ
В ГРЕЦІЮ 22
ПРОРОЦТВО СПРАВДЖУЄТЬСЯ 24
ТЕСЕЙ 27
Дитинство ТЕСЕЯ 30
Подвиги ТЕСЕЯ 34
ТЕСЕЙ В АФІНАХ 42
ДАНИНА 47
ТЕСЕЙ І АРІАДНА 49
ДЕДАЛ І ІКАР 54
ТЕСЕЙ, ЦАР АФІН 60