ГЕРАКЛ

У ті давні часи, коли люди вірили, що світом править великий Зевс, жив у Греції славетний герой Геракл. Ось як розповідає легенда про його народження.
Усе, що діялося на землі, не обходилося без Зевсового втручання. Громовержець палко закохався в красуню Алкмену – дочку мікенського царя Електріона, онуку Персея – й довго шукав нагоди зустрітися з нею.
Електріон тим часом вирішив віддати свою улюбленицю заміж за хороброго Амфітріона – царя міста Тірінфа. Але весілля раз у раз доводилося відкладати через набіги грізного племені телебоїв, у битвах з якими загинули усі вісім царських синів. Та й самого Електріона невдовзі спіткало лихо: кий, кинутий Амфітріоном у бика, вдарився об бичачий ріг і рикошетом улучив царю в голову, завдавши смертельної рани. Вражений сподіяним, Амфітріон переїхав жити до міста Фів, яким правив цар Креонт. Проте й там він не полишав мрії про одруження з Алкменою. І ось нарешті домігся свого.
Весілля було саме в розпалі, як раптом надійшла грізна звістка, що на Мікени знову напали телебої. Не догулявши весілля, Амфітріон вирушив на війну, щоб помститися за братів нареченої і спокутувати провину за смерть її батька. Цариця Алкмена зрання до смерканяя не відходила від вікна, виглядаючи свого судженого.
І тоді володар богів і людей Зевс, прийнявши подобу царя Амфітріона, увечері з’явився в покоях Алкмени. Вона, нічого не запідозривши, кинулася в обійми Зевса.
– Люба моя дружино! – радісно вигукнув Зевс. – У запеклій битві ми перемогли найлютішого ворога. Ніхто більше не посміє зазіхати на наші землі! І тепер я бажаю одного: щоб ти народила мені дужого сина, який буде мудрим правителем усієї Греції.
Громовержець зробив так, що три ночі й три дні перетворилися на одну довгу ніч любощів. А коли він покидав палац, то пообіцяв цариці скоро повернутися.
І справді, наступного дня з’явився цар Амфітріон. Алкмена ні про що його не розпитувала. У мирі та злагоді жило молоде подружжя.
Минуло дев’ять місяців.
– Чоловіче любий, я відчуваю, що в мене буде двійня, – похвалилася цариця.
– От і добре! – зрадів Амфітріон. – Я поділю царство між двома нащадками великого Персея.
А Зевс тим часом зібрав богів Олімпу й проголосив:
– Слухайте всі! Я хочу поділитися з вами своєю радістю. Перший хлопчик, котрий сьогодні ввечері народиться в роду Персея, – то мій син. Він буде володарем усіх греків.
Почула ці слова Зевсова дружина Гера й вирішила перехитрити чоловіка.
– Ти завжди багато обіцяєш, але ніколи не доводиш справи до кінця. Заприсягнися перед усіма, що дотримаєш свого слова.
– Клянуся водами річки Стікс!
Гера тайкома послала Літію, покровительку вагітних жінок, до Мікен, щоб прискорити пологи у дружини царя Сфенела, котрий, як і батько Алкмени, був сином Персея. Тому цього ж вечора першим народився син у мікенського царя Сфенела. Його назвали Еврисфеєм. Передчасна поява на світ позначилася на здоров’ї малюка. Хлопчик видався кволим і хворобливим.
На годину пізніше Алкмена народила двійню: Геракла й Іфікла. Близнюки були жвавими й міцними. Особливо старший – Геракл. Із першим його криком батьки зрозуміли, що народився справжній леґінь.
Богиня Гера поспішила до свого чоловіка з новиною:
– Зевсе, ось що я тобі скажу: першим сьогодні народився не твій син Геракл, а син царя Сфенела. Отож, як ти й заприсягнув, саме Еврисфей буде володарем усіх греків, а Геракл підкорятиметься йому й виконуватиме всі царські накази.
– Ну що ж, хай буде так! – сумно мовив громовержець. – Але я знаю: без твого втручання тут не обійшлося. Тому заявляю перед усіма богами: після того, як Геракл здійснить дванадцять подвигів, я зроблю його безсмертним і він житиме на Олімпі. І ти, люба, миритимешся з цим!
«Щоб я змирилася? Нізащо!» – вирішила подумки цариця неба.
Зевс, знаючи підступну вдачу дружини, викликав до себе бога сну Гіпноса й наказав негайно летіти у Фіви до Алкмени й попередити, що малому Гераклові загрожує небезпека. Гіпнос тої ж миті з’явився у сні цариці й порадив їй сховати Геракла за містом, під мурами. Алкмена так і зробила.
А громовержець тим часом наказав богині Афіні оберігати його сина від усякого лиха. Улюблена Зевсова дочка вирішила перехитрити ревниву Геру. Вона запросила її помилуватися краєвидами поблизу Фів. Гера погодилася. Прогулюючись уздовж міських мурів, Афіна підвела Зевсову дружину до чагарників, де був схований малий Геракл.
– Поглянь, Афіно, немовля лежить! – помітивши дитину, вигукнула Гера.
– Бідолашне, мабуть, воно голодне, – поспівчувала Афіна. – Добре було б погодувати його, а то ще помре з голоду.
Гера взяла малюка на руки, приклала до грудей і почала годувати своїм молоком. Так Геракл, напившись молока богині, став безсмертним. Через мить Гера зрозуміла, що її ошукано, та було вже пізно. Геракл з такою силою смоктав молоко, що богиня ледве спромоглася відірвати малого дужака від грудей, і залишки молока бризнули на небо. Кажуть, що Молочний Шлях на небі утворився від молока Гери.
Афіна приставила до малого Геракла свою вірну помічницю – сову мудрості, щоб вона ночами сиділа біля колиски й оберігала його сон.
Геракл та Іфікл швидко підростали. За колиску їм був бойовий щит царя телебоїв, здобутий Амфітріоном у герці. Невгамовний Геракл любив борюкатися з братом у щиті-колисці, підвішеному під стелею, тож Алкмена частенько прибігала на плач Іфікла й сварила старшенького сина. А щоб хлоп’ята ненароком не покалічилися, випавши з щита, вона вирішила опустити його на підлогу.
Якось уночі Алкмену розбудив голосний плач.
«Що могло трапитися? – міркувала вона. – Колиска з дітьми на підлозі. Навіть якби вони й випали, то не забилися б».
Цариця кинулася до опочивальні царевичів і заціпеніла з переляку, побачивши, що Геракл тримає в руках двох задушених змій, а Іфікл тремтить від страху й заливається слізьми. Тут нагодився цар зі слугами.
– Йому сповнилося лише вісім місяців, а має таку силу! – дивувалася цариця.
– Росте мені достойна зміна! – радів Амфітріон. – Ось побачиш, він прославить нашу державу!
Амфітріон любив обох синів, але старшим гордився більше. Він вирішив дати Гераклові, як майбутньому володареві грецьких земель, гідне виховання. Його навчали найкращі вчителі. Геракл легко опанував усі науки. Єдине, що йому ніяк не давалося, так це музика.
Якось Геракл ненароком порвав струни на кіфарі, за це вчитель музики Лін спересердя вдарив хлопця по руках.
– Ти нездара! У тебе занадто товсті й незграбні пальці для такого ніжного інструмента! – волав він.
Геракл не стерпів образи й жбурнув кіфару просто в голову вчителя. Той помер на місці.
За цю тяжку провину Геракла притягли до суду.
– Ти вбив учителя, – визнали судді, – це великий злочин.
– Я не хотів його вбивати, – виправдовувався хлопець. – Я дуже шкодую, що так сталося.
– Це не може служити виправданням. Ти винен! – оголосили вирок судді.
Геракл добре вчився й знав усі закони.
– Я вам кажу – це вийшло незумисно. Ви мусите знати закон, який написав Радамант, син Зевса і Європи, великий законодавець Греції: «Якщо тебе образили, можеш відповісти тим самим».
Суд виправдав Геракла. Проте Амфітріон, боячись, що син може ще чогось накоїти, відправив його на гору Кіферон, до чабанів, пасти вівці, аж доки йому не сповниться вісімнадцять років.
У навколишніх гірських лісах жив лев, який наводив жах на всіх чабанів, знищуючи цілі отари. Не минав хижак овець і сусіднього царя Теспія.
Одного разу Геракл вистежив лева, коли той прийшов на водопій, вискочив із засідки й так ударив хижака булавою по голові, що він одразу ж сконав. Відтоді юний герой став найкращим другом царя Теспія.
Невдовзі Геракл одержав батьків наказ: «Сину, повертайся додому. Орхоменський цар Ергін захопив наше місто і бере з нас велику данину! Цар Креонт і всі мешканці Фів покладають надію тільки на тебе».
Геракл, не довго думаючи, зібрав із навколишніх сіл хоробрих воїнів і звільнив місто від непроханих гостей. Тепер уже орхоменці змушені були платити данину Фівам, ще й удвічі більшу за ту, що мешканці Фів платили їм. Цар Креонт на радощах віддав за Геракла свою улюблену дочку Мегару й подарував половину свого палацу. На весіллі були всі олімпійські боги. Не прийшла лише Гера. Зевс подарував синові міцний щит, Афіна – золотий панцир, Гефест – шолом, прикрашений діамантами, Аполлон – золотий лук і сагайдак зі стрілами, Гермес – гострий меч, а Посейдон привіз колісницю, запряжену двома прудконогими кіньми.
Геракл і Мегара жили в любові й достатку. У них народилося троє діток. Але Гера не хотіла бачити цю сім’ю щасливою. Вона наслала на героя затьмарення розуму, й він, прийнявши синів за драконів, убив їх. А коли отямився, то з розпачу ледь не наклав на себе руки. Геракл не знав, як спокутувати свою провину, й пішов собі світ за очі.
Довго блукав Геракл, нарешті зупинився в свого друга Теспія. Цар вельми шанував героя й робив усе, щоб догодити йому й відволікти від страшних спогадів.
У цей час країною їздили оповісники й збирали охочих вирушити в Колхіду по золоте руно. Геракл, щоб трохи розвіяти своє горе, погодився взяти участь у поході. Але його подорож тривала недовго. На вимогу Зевса Гераклові довелося повернутися додому. По дорозі герой завітав до царя Теспія. Там на нього вже чекав лист від нового царя Мікен Еврисфея, в якому він прочитав:
«Я, Еврисфей, великий цар Мікен, син царя Сфенела, з роду Персея, після смерті мого батька волею всемогутнього Зевса наділений правом володіти всіма землями Греції. Геракл, Амфітріонів син, однині повинен стати до мене на службу і своїми подвигами прославляти моє ім’я й моє царство».
Теспій довго відмовляв Геракла їхати до Мікен. Проте герой вирішив будь-що спокутувати свій гріх за вбивство дітей. Та спершу він вирушив у Дельфи, щоб довідатися у віщунки, як йому бути.
– Іди в Мікени на службу до царя Еврисфея, – прорекла Піфія. – Ти повинен здійснити дванадцять подвигів. Тільки так спокутуєш свій гріх.
Вислухавши пророцтво, Геракл одразу ж подався в Мікени. Його супроводжував небіж Іолай, син рідного брата Іфікла, кмітливий і сміливий хлопець. Він пишався своїм дядьком і завжди прагнув бути поруч із ним.
Вартові не впустили Геракла та Іолая в місто. Невдовзі брама відчинилася й до мандрівців вийшов миршавий, низькорослий Еврисфей.
«Оце так цар!» – здивувався Геракл. Коли ж Еврисфей побачив кремезного, могутнього родича з луком і булавою, то з переляку втік до палацу.
– Не впускайте його в місто! – гукав він вартовим. – Хай чекає мого наказу біля брами.
Еврисфей тремтів у палаці й не знав, як спекатися родича.

Перший подвиг Геракла
НЕМЕЙСЬКИЙ ЛЕВ

У порослій лісом Немейській долині, що лежить на півночі Арголіди, жив велетенський лев, який наводив жах не лише на місцевих селян, а й на мешканців усього півострова Пелопоннес. Цей хижак був сильніший за десять звичайних левів.
Якось уві сні Еврисфеєві явився Гіпноc. Бог сну повідав йому, що Гера жадає Гераклової смерті й велить, щоб цар відіслав героя по шкуру Немейського лева. Прокинувшись, блідий, спітнілий з переляку Еврисфей гукнув слугам:
– Тепер я знаю, куди послати цього здорованя! Звідти він напевне не повернеться. Покличте до мене оповісника!
Оповісник Копрей прибіг у ту ж мить. Він мав жалюгідний вигляд. Мешканці міста завжди обходили його стороною, бо він нього дуже неприємно тхнуло. Тому й ім’я йому таке дали – Копрей, що по-грецьки означає «смердючий».
– Що накажете, мій володарю? – улесливо пробелькотів той.
Еврисфей зловтішався. Він вірив, що посилає героя на неминучу смерть.
– Накажи Гераклові принести мені шкуру Немейського лева! І здобути її він мусить сам-один.
Геракл ще звечора стояв під брамою, бо до міста його так і не впустили. Він тоді ще не знав, які на нього чекають пригоди. Одержавши наказ, Геракл попрямував до Немейського лісу. Одного спекотного дня він помітив бідного селянина, котрий носив дрова до жертовника неподалік від своєї хатини.
– Добридень, чоловіче добрий! – привітався він до незнайомця. – Котрому з богів робитимеш жертвоприношення?
– Нашому Зевсові-покровителю, богові над людьми й богами. Адже він оберігає мою хатинку від нападів кровожерливого лева.
– Невже Немейський лев такий страшний? – поцікавився Геракл.
– І не питай, юначе! Краще тобі з ним ніколи не стрічатися. А ти хто будеш?
– Мене звати Геракл. Ось побачиш, я вб’ю цього звіра! Якщо через тридцять діб не повернуся, принеси жертву богові Зевсу й скажи: «Це за душу Геракла».
– А я ж то думаю, що це коїться навкруги: гора Етна раптом почала ворушитися. Здається, ось-ось землетрус почнеться. А знаєш, чого вона ворушиться? – Помовчавши хвильку, чоловік сам відповів: – Не знаєш. Бо під нею лежить Тіфон – стоголове вогнедишне чудовисько! А знаєш, чого він там лежить?
Геракл мовчав.
– Колись, дуже давно, Зевс розсердився на Тіфона й придавив його горою, – продовжив чоловік. – Отож Тіфон відчуває, що ти можеш здолати його дітище – Немейського лева. Йому моторошно! От він і ворушиться. Я б на місці Зевса не просто придавив Тіфона горою Етною, а визначив йому ще страшнішу кару. Хай йому грець – тому Тіфонові!
– Чого це ти, чоловіче добрий, такий злий на нього?
– Бо це він з Єхидною привели на світ Немейського лева й інших потвор: Лернейську гідру, Кербера (того, що стереже вхід у підземне царство), страхітливу Химеру. А чого тільки варта їхня дочка Сфінкс! Вона пожирає людей тільки за те, що вони не можуть відгадати її загадок. Благаю: якщо це в твоїх силах, убий проклятущого Немейського лева. Я молитиму всіх богів, щоб вони сприяли тобі.
Тільки тепер Геракл зрозумів усю підступність лихого царя Еврисфея і, трохи подумавши, твердо вирішив:
– Якщо так, я неодмінно мушу вбити лева!
Дорогою до лісу герой примітив оливкове дерево, стовбур якого був товстий і твердий, як залізо. Він вирвав його з корінням, обламав гілки й зробив собі нову булаву. Завдавши її на плече, Геракл довго йшов дрімучими лісами й широкими луками, горами й долинами, аж поки не побачив на скелі здоровенного лева. Вишкірившись, той люто заревів і втупився в героя налитими кров’ю очима.
Геракл, не довго думаючи, дістав лука, натягнув тятиву й випустив стрілу в голову лева. Але той тільки струснув гривою, наче відганяв надокучливого ґедзя. Друга стріла влучила в шию розлюченого звіра, але й вона відскочила, ніби від каменя. Лев неквапно розвернувся й гордовито пішов собі геть. Це розлютило героя. Він рушив за ним і невдовзі натрапив на печеру, куди вели левові сліди. Геракл зрозумів, що тут барліг звіра, сховався за великою брилою й вирішив чекати.
Землею вже слалися присмерки.
«Я тебе дочекаюся, пройдисвіте! – розсердився Геракл. – Уранці ти все одно вилізеш звідти!»
Але вранці лев не вийшов із печери. Уже й сонце піднялося високо в небо, а звір так і не з’явився. Раптом Геракл почув гуркіт каміння в себе за спиною. Він обернувся й побачив лева на схилі протилежної гори.
«Що діється? Хіба я міг проґавити звіра? Може, задрімав? Та ні ж бо! – міркував він. – От клятий, перехитрував мене, все одно я тебе вистежу!»
Геракл просидів у засідці аж три дні. Уже втратив усяку надію й хотів був повернутися назад, як раптом почув тріск хмизу, а невдовзі побачив лева – той зупинився неподалік і, почухавшись об виступ скелі, зухвало розвернувся й раптово зник. Тепер герой зрозумів, що існує інший вхід до печери. Тож він швидко його знайшов і завалив камінням, а сам повернувся до своєї засідки.
Десь із глибини печери долинуло ревище.
«Мабуть, натрапив на завалений вихід і лютує, – подумав він. – Бач, не подобається! Йди-но сюди, я на тебе чекаю!»
Сутеніло, й Геракл не наважився зайти в печеру. Він вирішив дочекатися ранку. Коли ж почало розвиднятися, герой зайшов у печеру, щоб роздивитися, чи зможе він битися всередині.
«Така низька стеля, що й булавою ніяк замахнутися», – міркував він.
Геракл пройшов у глибину печери й раптом почув гуркіт, потім грізне рикання, сопіння. То лев намагався розсунути каміння. Герой швидко вибіг із печери й подався до заваленого виходу. Накидавши там купу хмизу, підпалив його, а сам повернувся назад. Довго чекати не довелося. Лев, страшенно розлючений, з’явився на виході з печери. Він уже приготувався до стрибка. Ще мить – і повалить героя на землю, але той устиг розмахнутися й з усієї сили гепнути звіра по голові велетенською булавою. А тому хоч би що! Геракл вгатив булавою вдруге. У лева підігнулися ноги. Тут герой відкинув булаву вбік, миттю скочив на звіра верхи й почав душити його за горло, поки той спустив дух.
Геракл звівся на ноги втомлений, але щасливий. Це був його перший подвиг. Тепер він міг повертатися в Мікени. Спробував завдати лева собі на плечі, але той був такий важкий, що герой відмовився від цієї думки. Він здер з нього шкуру й вирушив до палацу Еврисфея. По дорозі до Мікен Геракл завітав до селянина. Уже закрадалися сутінки.
– Вечір добрий! – привітався Геракл до старого, який сидів біля вогнища. – Не впізнаєш? Ось поглянь – це шкура Немейського лева. А душа його вже в царстві Аїда. Тепер можеш не боятися пасти свою худобу, вирощувати хліб.
Селянин примружився, щоб краще розгледіти в сутінках прибульця.
– Ти глузуєш з мене. Тут був сам Геракл, який пішов на пошуки лева й не повернувся. Краще повечеряймо юшкою з сочевиці, а завтра разом принесемо жертву богам в пам’ять про нього.
– Не поспішай, чоловіче добрий, мене поминати. Присунься ближче й придивися, хто я такий.
Чоловік отетерів. Перед ним сидів живісінький Геракл! Від подиву в нього відібрало мову. А коли отямився, то захоплено вигукнув:
– Оце так герой! Оце так силач!
Уранці Геракл разом із селянином приніс жертву Зевсові-заступнику й вирушив до Мікен. Одягнений у шкуру Немейського лева Геракл підійшов до брами й грюкнув велетенською булавою так, що в місті зрозуміли – з’явився справжній герой! Коли слуги принесли Еврисфеєві лев’ячу шкуру, він ледве не помер з переляку, зачинився в опочивальні й нікого до себе не впускав.
Уночі Гера знову прислала до Еврисфея Гіпноса, щоб той порадив, як цареві діяти далі. Уранці цар покликав Копрея.
– Віднеси цю лев’ячу шкуру Гераклові, – розпорядився він, – мене тіпає від одного її вигляду. Нехай візьме шкуру собі й забирається звідси геть. Але не забудь переказати, що його служба ще не скінчилася. Тепер хай принесе мені шкуру Лернейської гідри.

Другий подвиг Геракла
Лернейська гідра

Ми вже знаємо, що Лернейська гідра була сестрою Немейського лева. Вона мала дев’ять голів, одна з яких була безсмертна. Кожен, хто з гідрою зустрічався, знаходив собі смерть. А називали її так, бо жила потвора в місцевості Лерна, серед боліт, ховалася в очеретах, підстерігаючи чергову жертву.
Лернейське болото лежало на шляху від міста Аргоса до Аркадії, що на півострові Пелопоннес.
Геракл вирушив у Лерну на колісниці. З собою узяв небожа Іолая, який вправно вмів керувати колісницею. То був хоробрий хлопець! Герой озброївся мечем і луком, одягнув на себе шкуру Немейського лева і, звичайно ж, прихопив свою булаву.
– Відкрию тобі таємницю, юначе, – звернувся він до Іолая. – Еврисфей повернув мені лев’ячу шкуру, а сам не знає, що її не пробивають ні стріли, ні меч. Не прокусять навіть отруйні зуби гідри!
Коли вони наблизилися до болота, Геракл попросив Іолая стерегти коней.
– Чекай на мене тут.
– Геракле, візьми мене з собою, я тобі в пригоді стану!
– Ні! Я мушу подолати гідру без чужої допомоги. Така вимога Еврисфея.
Геракл обережно скрадався вздовж болота, вглядався в густий очерет. Нестерпно пекло сонце. Раптом він помітив, як заколихався очерет, хоча вітру не було. Герой зрозумів, що тут лігвище Лернейської гідри. Тепер треба якось виманити її звідти. Але як?
Герой швидко розвів багаття з сухого очерету й, підпалюючи кінчики стріл, почав пускати їх туди, де ховалася гідра. Очерет ураз спалахнув, клуби диму піднялися до самого неба.
Гідрі нічого не лишалося, як тільки виповзти з болота. Вона несамовито засичала й попливла до берега. Герой був готовий до нападу. Розлючена потвора звивалася навколо нього й намагалася ввігнати свої отруйні зуби в його тіло, але Геракла ці укуси не доймали – його захищала шкура Немейського лева. Дев’ять страхітливих голів нападали на героя з усіх боків, але той тримався мужньо й відсікав голову одну за одною. Та що це? На місці відрубаної голови виростали дві нові й, грізно роззявивши пащеки, сичали й вишкіряли свої отруйні зуби.
Геракл бився без упину. Здавалося, цьому не буде кінця й краю.
Зненацька гідра обхопила хвостом ногу героя й хотіла кинути його на землю. Та легше було звалити тисячолітнього дуба, ніж Зевсового сина. Герой міцно стояв на землі, яка додавала йому ще більше сили.
Та раптом щось боляче вкусило його за ногу. Спочатку Геракл злякався, але, нахилившись, побачив велетенського рака – його прислала на допомогу гідрі богиня Гера. Одним ударом меча герой покінчив із непроханим помічником.
Гера дуже любила рака, тому після його смерті вирішила підняти улюбленця на небо. Відтоді й з’явилося сузір’я Рака.
– Гей, Іолаю, залиш коней і біжи до мене! – гукнув Геракл.
Хлопець не забарився. Захеканий, він підбіг до дядька, чекаючи розпоряджень.
– Слухай-но, друже, богиня Гера хотіла мене перехитрити й прислала гідрі на допомогу рака. Але з ним я впорався швидко. Тепер також маю право на допомогу. Я зрубуватиму гідрі голови, а ти візьми палаючу головешку й припалюй нею шиї, щоб на них не відростали нові голови.
Разом із небожем герой швидко впорався з гідрою, відрубав її безсмертну голову, закопав у глибоку яму й привалив великою брилою, щоб навіть відрубана голова нікому не змогла заподіяти зла. А потім вирушив у дорогу.
Коли Еврисфей дізнався, що Геракл повернувся, то наказав не впускати його до палацу. Він зрозумів, що позбутися героя буде важко. Цар увесь вечір товкмачив своєму оповісникові:
– Треба Геракла відіслати якнайдалі від палацу. Щоб очі мої його не бачили!

Третій подвиг Геракла
Стімфалійські птахи

Неподалік від міста Стімфали, що в Аркадії, в дрімучому лісі, між високих очеретів на берегах заболоченого озера, гніздилися страхітливі птахи, зовні схожі на великих куріпок – більших навіть за курей. Ці птахи були покриті мідним пір’ям, а дзьоб і кігті мали залізні. Ненажерливі птахи знищували не лише тварин, а й людей. Богиня Гера порадила Еврисфею послати туди Геракла.
Могутній герой у супроводі нерозлучного супутника Іолая пробиралися через чагарники до озера.
– Мені ніщо не загрожує під лев’ячою шкурою, а ти, небоже, коли побачиш лютих птахів, прикривайся щитом, – повчав Геракл, – бо, кажуть, вони, перш ніж напасти на свою жертву, пускають у неї смертоносне пір’я.
– А де вони ховаються?
– В очеретах. Кажуть, що їх тут сила-силенна.
– Як же бути?
– Ще не знаю.
– Дядьку, дивись! Он з неба падають дві тарелі.
Великі мідні тарелі впали просто до їхніх ніг.
– Це богиня Афіна хоче нам допомогти, – радісно мовив Геракл. – Це її подарунок!
– А що ж ми робитимемо з цими тарілками?
– Ти бачив коли-небудь, як селяни ганяють птахів з полів?
– Бачив.
– Отож-бо! Треба швидко крутити ними, щоб утворився звук, схожий на свист. Так ми зженемо птахів із гнізд, а вже тоді хай знають наших!
Вони почали крутити тарелями над головами з шаленою швидкістю, і скоро над озером розлігся такий пронизливий свист, що вуха його не витримували. Птиці знялися в небо, було їх – видимо-невидимо, як тієї мошви влітку над головою. Вони почали кидати мідне пір’я в Геракла й Іолая. Птахів усе більшало й більшало. Здавалося, що все небо стало мідним.
Геракл віддав хлопцеві свою таріль, а сам схопив лук.
– Годі з ними панькатися! Пора братися за діло! – і герой почав раз за разом натягувати тятиву й пускати стріли в гущу зграї.
Він жодного разу не схибив. Отруєні стріли одна за одною, як рясний дощ, пронизували хмару з мідних птиць. Ті мертві падали в озеро. Але Геракл розумів, що стріл на всіх не вистачить. Він знову схопив таріль і щосили завертів нею над головою. Здійнявся такий нестерпний свист, що птахи очманіли й полетіли геть.
Кажуть, що відтоді вони сюди вже ніколи не поверталися. Пізніше їх бачили славнозвісні аргонавти на маленькому острові, що загубився в гостинному Евксінському морі, яке ми зараз називаємо Чорним морем.
Коли Еврисфей дізнався про велику перемогу Геракла, він ледь не збожеволів. Царя лихоманило вже від одного імені героя. Але богиня Гера його заспокоювала:
– Не побивайся так, у Геракла попереду ще дев’ять смертельно небезпечних випробовувань. З котримсь із них він таки не впорається!
– Куди ж мені його послати цього разу?
– Зажадай, щоб він привів до палацу живого вепра з гори Ерімант. Звір так швидко бігає, що Гераклові повік його не спіймати.


Четвертий подвиг Геракла
Ерімантський вепр

Геракл, одержавши нове завдання Еврисфея, вирушив до гори Ерімант на пошуки вепра. Місцеві селяни сахалися від самої згадки про звіра. Скільки він їм завдавав збитків: знищував посіви, сади, часто нападав і на людей.
За кілька днів Геракл дістався до підніжжя гори. Втомлений, він вирішив напитися з джерела води, нахилився, як раптом до нього долинув тупіт копит. Герой пильно вдивлявся вдалечінь, щоб розгледіти, хто ж то наближається. І, на превелике своє здивування, замість вершника побачив дивовижну істоту – напівлюдину-напівконя. Це був його давній друг Фолос.
– Геракле, друже, що тебе сюди привело?
– Еврисфей наказав мені зловити Ерімантського вепра, певно, ти його бачив.
– Авжеж. Та спочатку завітай до мене в печеру, відпочинь і пообідай, а вже потім шукатимеш цю звірюку, – запропонував Фолос. – Моїх братів саме немає вдома.
Геракл погодився з великою радістю – йому треба було зібратися на силі перед тяжким змаганням з гігантським вепром. Господар приготував смачну печеню. Обідаючи, Геракл розповідав про свої пригоди.
– Якби це хоч краплю вина, – попрохав гість, – спрага доймає, та й печеня хоч і дуже смачна, все ж з вином смакувала б ще краще.
– Не подумай, Геракле, що я пошкодував для тебе келиха вина. Але воно належить не лише мені, а й моїм братам. Його подарував нам сам бог Діоніс. Якщо брати дізнаються, що без них ми пили вино, вони мене вб’ють. Цей божественний напій для них дорожчий за життя рідного брата. Але вже що буде – те й буде! Для тебе я наповню один келих.
Із цими словами Фолос налив вина гостеві, а потім, трохи повагавшись, і собі. Тонкий аромат наповнив печеру. Приятелі, прицмокуючи, смакували божественний напій. Але богиня Гера послала в печеру вітерець, і той підхопив пахощі й поніс за сусідню гору, де якраз були кентаври, брати Фолоса.
– Це аромат нашого вина! – вигукнув перший кентавр.
– Хтось п’є без нас! – вигукнув другий.
– Крадуть наше вино! – підхопив третій.
І брати кинулися з усіх ніг додому. Фолос перший почув тупіт копит.
– Ми пропали! Брати наближаються. Мабуть, почули аромат вина.
Геракл вибіг із печери. Кентаври, побачивши чужинця, хапали на ходу, хто що міг, і жбурляли в нього: один – каменюку, другий – валуна, третій – вирване з корінням кипарисове дерево. З ними був кентавр Хірон, учитель відомих героїв Ясона й Ахілла, а також цілителя Асклепія. Він намагався стримати розлючених приятелів. Але марно. Кентаври жбурляли в героя все, що потрапляло під руки.
Геракл, не гаючи часу, натягнув тятиву й пустив отруєну стрілу в першого кентавра – той мертвий звалився на землю, потім – у другого. Кентаври, зрозумівши, що їм не впоратися з героєм, кинулися навтіки.
Коли втікачі зникли з очей, Геракл побачив пораненого в ногу Хірона. Це дуже засмутило героя. Він швидко промив йому рану, але отрута пекла так сильно, що навіть безсмертний Хірон не міг терпіти. Він довго мучився від нестерпного болю, а тоді попрохав громовержця, щоб той послав йому смерть і звільнив од мук. Зевс почув благання кентавра, але вирішив не віддавати славетного вчителя в царство Аїда. Він підняв його на небо, створивши сузір’я Кентавра, і так увічнив пам’ять про нього.
Але після того бою трапилося ще одне лихо. Фолос, плачучи над тілами загиблих братів, схопив отруєну стрілу.
– Не торкайся кінчика, бо поранишся! Вона скроплена кров’ю Лернейської гідри! – гукнув до нього Геракл.
Фолос з переляку кинув стрілу на землю, але так невдало, що її кінчик роздер йому п’яту й він одразу ж помер. Поховавши друга, Геракл подався на гору Ерімант, щоб знайти вепра. Кілька днів і ночей він ішов по його сліду. Одного разу, піднімаючися крутосхилом, герой помітив вепра, що блискавкою промайнув удалині. Згодом він уже пасся на протилежному боці скелі.
«Ця тварюка хоче вимотати всі мої сили. Я мушу йти назирці й ні в якому разі не стріляти з лука. Вепр потрібен Еврисфею живий», – повторював подумки Геракл і йшов далі.
Слід вепра часто губився. Звір ховався в непролазних чагарниках, тому зловити його було дуже тяжко. Тоді Геракл вирішив загнати звіра на глибокий сніг. Коли вепр вкотре заліз у хащі, герой почав бігати узліссям, здіймаючи страшенний лемент, щоб той подумав, ніби його переслідують мисливці. Сполоханий криками, вепр провалився в глибокий пухкий сніг і не міг більше рухатися. Він тільки дригав короткими ногами, бо ніяк не міг досягти твердої землі. Тепер вепр був схожий на величезну бочку, що загрузла в снігу. Геракл напосів на вепра, зв’язав йому ноги, завдав собі на плечі та й поволік до Мікен.
Вартові побоялися навіть зупинити героя, коли побачили на ньому таке страховидло. Геракл попрямував до тронної зали палацу. Еврисфей від жаху ледь крізь землю не провалився. У нього стало сили лише добігти до великого бронзового глека, що стояв у кутку, й ускочити туди. Час од часу з глека вистромлялася його голова, з якої градом котився піт.
Давні грецькі художники часто малювали царя Еврисфея, як він сидів у глеку.

П’ятий подвиг Геракла
Керінейська лань

Дев’ять днів цар Еврисфей не міг отямитися після того, як Геракл приволік до палацу Ерімантського вепра. Уперше після чергового подвигу великий герой зміг відпочити, набратися сил. На десятий день до нього заявився оповісник Копрей.
– Геракле, – звернувся він до героя, – наш великий цар наказує тобі впіймати Керінейську лань і принести до палацу.
– Буде йому й лань! – відрубав той.
Геракл уже відійшов далеченько, коли почув навздогін писклявий голос:
– Ти не сподівайся, що зловиш її! Ця улюблениця богині Артеміди – найпрудкіша тваринка на землі.
Геракла дратував глузливий голосочок оповісника, але тепер було не до нього.
Уперше Геракл побачив прудконогу лань на горі Керінеї в Аркадії. Вона здалася героєві надзвичайно гарною. Лань граційно перескочила через глибоке провалля й подивилася в його бік. Її золоті кручені роги виблискували на вранішньому сонці. Тварина вдарила ратицями з мідними підковами об каміння й викресала іскри, а потім стрибнула на іншу скелю. Цього дня й почалася гонитва. Рік Геракл ганявся за прудконогою ланню. Зачарований красою священної тварини, він невтомно пробирався через гори й долини, квітучі балки й поля, долав стрімкі ріки.
Гонитва почалася з Пелопоннесу, а далі через Аттику, Біотію, Фессалію лань бігла на північ аж до ріки Істр – так тоді називався Дунай. На березі цієї ріки Геракл замалим не спіймав лань. Ще мить – і він схопив би її за роги, але вона розвернулася й чимдуж подалася назад тим самим шляхом до Греції.
Довелося Гераклові знову повертатися на Пелопоннес. В Аркадії є річка Ладон. Там і завершилася погоня героя за золоторогою ланню. А сталося це так.
Лань намагалася перебрести річку Ладон. Геракл зрозумів: якщо вона опиниться на протилежному березі, її вже не наздогнати. Тоді він натягнув тятиву свого золотого лука, прицілився так, щоб стріла, не проливши й краплі крові священної тваринки, звалила її з ніг. Мить – і лань упала на передні ноги. Геракл підскочив до неї, обхопив могутніми руками, але позаду почув владний жіночий голос:
– Геракле, як ти посмів?! Я цілий рік спостерігала, як ти переслідуєш мою улюбленицю. Я дозволяла лови, бо ти не стріляв з лука.
– Я не пролив святої крові, – виправдовувався герой.
– Хоч ти і Зевсів син, одначе – стережися! Я стріляю з лука краще за тебе. Я – Артеміда!
– Тоді ти знаєш, що я з волі богів виконую наказ царя Еврисфея.
– Я нікому не дозволю, навіть олімпійським богам, чіпати мою улюблену тваринку!
– Не хвилюйся, богине! Я тільки відведу лань до палацу, щоб Еврисфей побачив, що я виконав його наказ, а потім відпущу її. Клянуся богами!
– Гаразд, виконуй волю богів. Я тобі вірю! – погодилась Артеміда, поправила свій сагайдак зі стрілами, почепила через плече лук і пішла своєю дорогою.
А Геракл поніс лань у Мікени на руках.
Еврисфей, почувши від свого оповісника Копрея, що до палацу прийшов Геракл і приніс Керінейську лань, розгнівався. Його істеричний крик перейшов у дитяче схлипування. У розпачі він не знав, що робити далі. Слабодухий цар раптом пригадав упевненість Гери, що з котримсь із завдань героєві не впоратися.
– Копрею! Щоб наш герой добряче розважився, пошли його чистити стайні царя Авгія! Там гною справжні гори. Він його не вичистить за все своє життя.
Шостий подвиг Геракла
АвгІЄвІ стайнІ
Добравшись до міста Еліди, де царював Авгій, Геракл одразу ж пішов оглянути стайні. Вони стояли між двома найбільшими річками Пелопоннесу, які називалися Алфей і Пеней. Тут на левадах паслися незліченні Авгієві стада. Геракл заліз на пагорб і довго дивився, як швидкоплинні річки несли свої води вдалечінь – аж за обрій. Раптом він усміхнувся, встав і подався до царя Авгія.
– Я Геракл, син Амфітріона, прийшов вичистити твої стайні.
– А в тебе багато робітників? Адже я нічим не можу тобі допомогти, – відповів цар.
– Нікого мені не треба, я вичищу стайні сам!
Авгій розсміявся:
– Скажи, друже, як довго ти збираєшся в мене бути? Щоб вичистити стайні, тобі не вистачить і життя!
– Я впораюся за один день.
– Ти жартуєш?!
– Аж ніяк.
– Тоді я віддам тобі за роботу десяту частину своєї худоби. – Він гукнув сина Філея й продовжив: – Ти, сину, будеш свідком! Геракл хоче вичистити наші стайні за один день. За це обіцяю йому десяту частину худоби.
– Добре, тату! Але прошу тебе, якщо він це зробить, заприсягнися, що виконаєш свою обіцянку.
Цар дав клятву й запросив героя на вечерю. Другого дня, коли вже світало, Геракл узявся до роботи – почав копати неподалік від стайні глибокі рівчаки.
Прийшов цар кликати гостя на обід, зазирнув до стайні, а там і кіт не валявся.
– Де ж цей лобуряка? Як були гори гною, так і досі тут! А де ж Геракл?
– Він, наче навіжений, риє довжелезні канави до річок Алфей і Пеней. Уже вивернув із землі гори каміння, все розчищає на своєму шляху, – відповів йому чабан.
– Краще б він розчищав стайні, – розсміявся цар, – бо скоро й звечоріє. Щоправда, коли Геракл вихвалявся, що за день упорається, я відразу подумав, що він несповна розуму.
Уже сутеніло. Цар покликав свого сина:
– Сину, Геракл не впорався із завданням – не вичистив конюшні від гною, тому наша домовленість втрачає силу.
– Тату, я щойно звідти. Виглянь у вікно, подивися, що там діється.
Цар підійшов до вікна й тільки зойкнув від здивування. Швидкі бурхливі потоки, що брали початок від річок Пеней та Алфей, плинули до стаєнь, з шумом вривалися досередини й вимивали їх дочиста. Так ще до заходу сонця було вичищено весь гній з володіння царя Авгія. Коли вода виконала свою роботу, Геракл загатив канави, а потім швидко закидав їх землею й камінням. Річки увійшли в свої русла, наче нічого й не відбулося. Сам герой пішов до палацу.
Ось тут і сталося непередбачене. Цар Авгій не захотів віддавати жодної корови героєві. Тільки той переступив поріг, він заверещав несамовито:
– Це не ти, а річки вичистили мої стайні! Наша домовленість втратила силу. Я не хочу тебе більше бачити.
Геракл не став сперечатися. Він звернувся до суду. Судді, вислухавши свідка Філея, вирішили, що Геракл має право на десяту частину царевої худоби. Але ні свідчення сина, ні докази героя, ні ухвала суду не могли змінити думки царя.
– Що ж, залишайся зі своєю худобою. Я не маю часу на суперечки. У мене є обов’язки перед богами. А ти ще пошкодуєш за свій вчинок! – сказав герой.
Згодом, уже після того, як Геракл здійснив свої дванадцять подвигів, він повернувся в місто Еліду з військом. Битва була коротка, зухвалий цар Авгій загинув. Тоді Геракл посадив на трон його сина Філея, а той в знак подяки подарував героєві землі за річкою Пеней. Там Геракл збудував храм на честь бога Зевса і великий стадіон. Цю місцевість він назвав Олімпія – там і відбулися перші Олімпійські ігри. Кажуть, сам Геракл вимірював своїми кроками довжину бігової доріжки.
Еврисфей не чекав такого швидкого повернення героя. Коли оповісник Копрей переказав, як за один день були вичищені Авгієві стайні, цар геть втратив спокій: адже Геракл виявився не лише могутнім, непереможним, а й кмітливим, розумним героєм. Саме це найбільше лякало мікенського царя.
Сьомий подвиг Геракла
Критський бик
«Що ж робити? Як бути? – кидався з кутка в куток Еврисфей. – Геракл здійснив уже шість подвигів, а якщо й із наступними впорається, що тоді? Треба щось придумати! Усі подвиги Геракл здійснив удома, на Пелопоннесі. Тут він герой! Кажуть, удома й стіни допомагають, – міркував цар. – Треба його відіслати якнайдалі звідси. Хоча б на острів Крит! Там давно цар Мінос скаржиться, що немає на острові життя від бика. Він трощить усе, що потрапляє під його ратиці».
Еврисфей негайно покликав Копрея й наказав:
– Перекажи Гераклові, щоб він привів до палацу Критського бика, того, що із золотими рогами й мідними ратицями.
До Геракла також доходили чутки про цього бика й про його жорстокого господаря, від котрого втекли навіть рідні брати – Радамант і Сарпедон.
Розказують, що цар Мінос пообіцяв богові морів і океанів Посейдону принести в жертву на його честь найкращу тварину, яку той тільки зможе підняти на сушу з морських глибин. Одного гожого дня цар Мінос прогулювався узбережжям і перебирав у пам’яті найкращі роки свого царювання на острові Крит. Так, він був наймогутніший серед усіх царів Греції. Ніхто не мав такого військового флоту! Він подумки радів своєму багатству, яке нажив за багато років, обкладаючи даниною завойовані міста. Раптом цар побачив, як з моря вийшов бик із золотими рогами й мідними ратицями – його підняв з морського дна Посейдон. Шкода стало цареві приносити в жертву богові морів такого красеня, й він зарізав першого-ліпшого бичка зі свого багатотисячного стада.
Розгнівався Посейдон на Міноса й вирішив наслати на цього бика сказ. Відтоді на острові Крит людям не було спокою. Скаженого бика не боявся лише цар, бо мешкав він за високими неприступними мурами Кноського палацу.
Коли Геракл прибув на острів, щоб зловити люту тварину, критяни дуже зраділи героєві, але тільки не цар. Він хитрувато пхикнув:
– Чи ти зумієш, Геракле, приборкати це страховисько? І як збираєшся доправити його в Мікени? Чи, може, сподіваєшся, що я дам тобі для цього корабель?
– Не хвилюйся, царю! Це вже мій клопіт. Я знаю про твою жадібність, тому не збираюся випрошувати в тебе корабель.
Геракл легко відшукав бика. А той ще здалеку помітив героя і, нахиливши до землі голову, виставив уперед свої могутні роги. Він чекав, коли Геракл наблизиться. За якусь мить бик блискавою долетів до героя й хотів пронизати його гострими рогами, але той вчасно відстрибнув. Золоторогий бик сторчака врізався в землю, але швидко підвівся і з громовим ревищем, здіймаючи аж до неба куряву, знову помчав на свою жертву. Геракл стояв непорушно. Він чекав, коли золоті роги будуть від нього на відстані витягнутих рук. Мить – і герой могутніми руками схопив бика за роги, а потім почав притискати голову тварини до самої землі. Він бачив, як помутнішали й налилися кров’ю бичачі очі. Гігантська тварина була приборкана. Тоді Геракл заліз бику на спину й поплив до півострова Пелопоннес.
Прибувши в Мікени, Геракл відвів Критського бика в стайню царя Еврисфея, а сам пішов до палацу. Цар, довідавшись від оповісника, що прибув Геракл, спитав:
– А мій родич привів бика?
– Так, мій повелителю, – відповів оповісник.
– Копрею, накажи Гераклові, щоб він забрав це страховисько зі стайні й відвів якнайдалі в гори й залишив там. А то ще передавить моє стадо!
Геракл відвів бика в гори й відпустив на волю. Той довго наводив страх на навколишні міста й села. А тоді подався через Пелопоннес на північ, в Аттику. Так бик дістався до міста Марафони, де згодом загинув від рук великого героя Тесея.
Восьмий подвиг Геракла
ДІомедовІ конІ
Невдовзі Еврисфей послав Геракла викрасти коней у царя Діомеда.
Цих тварин Діомед утримував прикутими залізними путами у конюшнях. Розказували, що коні мали мідні щелепи, а годували їх людським м’ясом. Чужинців, які потрапляли в ці краї, чекала страшна смерть – їх віддавали на розтерзання скаженим коням.
Але й казали, що страшнішим від коней був сам Діомед, цар диких племен бістонів. Він був сином бога війни Ареса, отже й сам любив воювати. Діомед вів за собою в походи полчища бістонів, які повсюди сіяли смерть. Усіх полонених цар віддавав своїм улюбленим коням-красеням.
Геракл, вирушаючи на пошуки Діомедовтих коней, узяв із собою кількох вірних друзів, які дуже його шанували й не вагаючись могли за нього віддати життя. Серед них був хоробрий юнак Абдер.
По дорозі у Фракію вони причалили в порт міста Фери, де владарював Гераклів друг цар Адмет. Колись вони разом брали участь у поході до Колхіди по золоте руно.
Цар гостинно зустрів гостя, частував його, однак Геракл відчув: від нього щось приховують. Він удав, що нічого не помічає, а ввечері почав розпитувати в служниці, що трапилося в палаці.
– Померла цариця Алкеста. Вона так кохала свого чоловіка, що коли боги вирішили забрати нашого царя в підземне царство, вона погодилася замість нього спуститися туди.
Геракл поспішив у склеп, де лежала цариця. За нею ось-ось мав прийти Харон, перевізник мертвих душ у царство тіней. Герой сховався за гробницею й став чекати посланця Аїда. Коли Харон з’явився, Геракл зненацька напав на нього. Схопив дужими руками за горло і, не даючи тому дихнути, зажадав, щоб перевізник мертвих душ відмовився від Алкести.
Хоч як силкувався Харон, а вирватися з міцних обіймів героя він не зміг. Що було робити? Він погодився відпустити Алкесту.
Геракл повернувся до палацу з царицею, яку попрохав прикрити обличчя покривалом, щоб її ніхто не впізнав.
– Прихисти цю жінку в своїх покоях, – мовив Геракл, показуючи на Алкесту. – Я визволив її з неволі.
– Друже, ти знаєш, що я не можу тобі ні в чому відмовити, але тільки не це. Вибач, у моїх покоях може жити тільки моя дружина, але…
– Але що? – докорив гість. – Алкеста померла і ти приховав це від мене?! Хай ця жінка буде матір’ю твоїх двох дітей. Поглянь, яка вона гарна!
Геракл відхилив покривало, але Адмет навіть не подивився в той бік.
– Та поглянь же, – не витримав герой, – це ж твоя дружина Алкеста!
Адмет обернувся й мало не зомлів. Він упізнав у незнайомці свою кохану дружину.
– Геракле, друже, скажи, чим я можу тобі віддячити? – спитав цар.
– Бережи її як зіницю ока. Вона ж красуня і заради тебе ладна пожертвувати своїм життям. А тепер прощавай. Мені час у дорогу!
Геракл із друзями дісталися Фракії. Розшукавши конюшню Діомеда, звільнив коней від залізних пут і повів їх до свого корабля, а друзям наказав:
– Ви зачекайте тут. Коли помітите Діомеда, дайте мені знати. А ти, Абдере, ходи зі мною!
Вони не встигли дійти до корабля, як почули:
– Геракле, сюди їде Діомед! Діомед не один, він з бістонами!
– Геракле, дозволь я відведу коней на корабель, а ти повертайся до наших, – запропонував Абдер.
– Гаразд, тримай вуздечки.
Геракл передав Абдеру коней, а сам поспішив на виручку друзям. Він ще здалеку помітив бістонів – ті бігли прямо на нього, грізно вигукуючи й махаючи списами. Попереду всіх на чорному коні їхав цар Діомед. Над героєм і його друзями нависла грізна небезпека.
Геракл спочатку розгубився, але, роззирнувшись довкруж, одразу здогадався, як урятуватися. Він зауважив, що військо просувалося долиною вздовж каналу, яким мала надходити вода для зрошення полів.
«Якщо розрити греблю, – подумав він, – вода зупинить ворогів».
– Гей, друзі, хутчіш мені на допомогу! – погукав Геракл, а сам заходився мерщій руйнувати загату.
Друзі не забарилися. Гуртом вони розрили греблю, і вода з водосховища ринула через вузький пролом і почала швидко затоплювати всю долину.
Воякам довелося відступити. Чимало бістонів не встигли втекти і знайшли свою погибель у цих водах.
Так утворився Бістонський лиман, що існує й досі.
Діомед з частиною вояків потрапив до рук Геракла. Трагічно скінчилося життя царя: Діомеда віддали на поталу його власним коням.
Радість перемоги опечалила звістка, що людожерливі коні Діомеда погубили юнака Абдера.
Геракл довго оплакував загибель відважного хлопця. Потім поставив йому пам’ятник і заснував на його честь місто, яке так і назвали – Абдер. Віддавши всі почесті загиблому юнакові, Геракл з друзями загнали на корабель коней і попливли до Мікен.
Еврисфей заборонив висаджувати коней на берег.
– Перекажи Гераклові, нехай забирається звідси разом із кіньми якнайдалі, – наказав цар Копрею.
Геракл доправив коней до гори Олімп і, звільнивши їх від пут, пустив на волю. Кажуть, що тих коней розтерзали дикі звірі.
Дев’Ятий подвиг Геракла
ПоЯс ІпполІти
У царя Еврисфея була дочка Адмета, вередлива самолюбна царівна. Батько не встигав вдовольняти її забаганки. Якось увечері вона почала канючити:
– Тату, я хочу мати пояс цариці амазонок Іпполіти!
– Це неможливо. Цариця ніколи не віддасть подарунка свого предка – бога війни Ареса.
– Відправ по нього свого слугу Геракла. Нехай він забере пояс силою, – наполягала Адмета.
– Гаразд, моя люба, нехай буде по-твоєму.
А сам подумав: «Оце гарно! Гора з плечей! Не треба мізкувати, куди послати Геракла. Мабуть, що без Гери дочка до цього не додумалася б».
Геракл, дізнавшись про нове завдання, зрозумів, які тяжкі випробування чекають на нього.
Він запросив до цієї подорожі сміливців із усієї Греції. Серед них були Тесей, племінник Іолай і Пелей – майбутній батько легендарного героя Ахілла.
Перша небезпека спіткала мандрівників на острові Парос. Геракл послав на нього двох своїх побратимів, щоб поповнити запаси води. Але їх перестріли двоє вояків, зчинилася бійка, в якій мандрівники загинули.
Герой поквитався за смерть друзів, але зненацька його оточили воїни царя Алкея. Довго тривала битва, та все-таки проти Зевсового сина й мужніх героїв царські воїни не встояли й відступили за міські мури.
Цар Алкей, син Персея й Андромеди, тільки згодом дізнався, що на острів прибув сам Геракл. Він вийшов до нього, обняв і попросив прощення за трагічне непорозуміння – загибель вірних друзів.
– Ми з тобою родичі, нам нічого ділити. Вимагай, Геракле, навзамін, що хочеш, – запропонував Алкей.
– Гаразд, друзів уже не повернеш, але ти, Алкею, несеш відповідальність за їхню смерть, тому я хотів би, щоб ти зі своїм сином приєдналися до нас. Це буде гідна заміна, – оголосив герой остаточне рішення на знак примирення.
– Ми готові пливти з тобою! – погодився цар.
Так Геракл з новим поповненням вирушив у країну амазонок.
Коли вони минули Геллеспонт і Босфор, корабель увійшов у води Евксінського, тобто Гостинного моря, яке нині йменується Чорним. Пливучи вздовж берегів Малої Азії, вони зробили зупинку в Місії. Тут їх гостинно зустрів цар Лік зі своєю знаттю. В розпал бенкету до зали ввірвався задиханий воїн.
– Ліке, наш царю! – вигукнув він. – Просто на нас суне військо бебриків! Вони знищують усе на своєму шляху.
Присутні схопилися з місць, готові негайно виступити проти ворога. Підвівся й Геракл.
– Царю, я не можу стояти осторонь. Ми також захищатимемо твоє місто! – мовив він.
Невдовзі розпочалася запекла січа. Перемога була то на одному, то на другому боці.
Аж ось Геракл змусив до втечі ватажка бебриків, тоді військо, побачивши таке, відступило від Місії.
Цар Алкей назвав місцевість, де відбулася битва, на честь Геракла, а потім ущерть наповнив його корабель провіантом, підніс дорогі подарунки. Із великою шаною, як бога, мешканці міста проводжали Геракла в дорогу.
Гераклів корабель доплив до гирла річки Термодонт і, піднімаючися вгору проти течії, дістався до міста Теміскіри, столиці країни амазонок.
Геракл багато чув про жінок-воїнів, котрі походили з роду бога війни Ареса і відзначалися неабиякою хоробрістю й військовою вправністю.
На той час до царства амазонок входило лише три міста. Царицею Теміскіри була Іпполіта. Іншими двома містами правили цариці Меланіппі й Антіопа. Пізніше войовничі жінки захопили Малу Азію, Кавказ, Сирію, добралися до Фракії та островів Егейського моря. Багато хто свідчить, що амазонки завоювали навіть Лівію.
Коли корабель мандрівників підплив до причалу, там уже на них чекав загін вершниць.
Герой перший зійшов на берег і наблизився до цариці Іпполіти – ошатно вбраної, надзвичайно вродливої, велично-спокійної жінки. Іпполіта зіскочила з коня й підійшла до Геракла.
Герой привітав царицю жестом піднятої руки. Цариця підняла руку у відповідь:
– Геракле, сину Алкмени, скажи: ти прийшов сюди з миром чи війною?
– Я тут з волі богів. Мушу здійснити дванадцять подвигів. Цар Мікен Еврисфей наказав принести для його доньки твій пояс.
– Цар послав тебе сюди, сподіваючися, що ти більше не повернешся, чи не так?
– Мабуть, що так.
– Геракле, я чула про твої подвиги, тому й віддам свій царський пояс.
Здавалося, самі боги допомагали героєві.
Та ні! У натовпі раптом з’явилася богиня Гера, прибравши вигляду простої дівчини-амазонки, й почала підбурювати вершниць, вигукуючи: «Геракл хоче викрасти нашу царицю!»
Натовп загув. Одна з амазонок вистрілила в героя з лука. На щастя, стріла влучила в лев’ячу голову, що звисала з Гераклового плеча. Так розпочалася битва. Вона тривала б довго, якби Геракл не захопив у полон Іпполіту, а потім запропонував:
– Іпполіто, віддай пояс, тоді ми відпустимо тебе й царицю Меланіппі. Єдине прохання до тебе: відпусти з нами Антіопу, вона запала глибоко в серце нашому героєві Тесею.
Та погодилася.
Корабель мандрівників покинув царство амазонок і взяв курс на Мікени. По дорозі додому вони мусили зробити зупинку в місті Трої, де правив Лаомедонт, брехливий і жадібний цар.
Підпливаючи до гавані, Геракл ще віддалік помітив вродливу дівчину, прикуту до скелі ланцюгами.
– Хто ти і чому прикута до скелі? – спитав герой.
– Я Гесіона, троянська царівна. А прикував мене до скелі мій батько, цар Лаомедонт. Якось Посейдон з Аполлоном допомогли йому побудувати мури навколо Трої. Цар обіцяв їм за це винагороду, але потім відмовився від свого слова. Розгніваний Аполлон наслав на місто хвороби, а Посейдон поселив у лимані морське страховисько, яке ковтало кожного, хто опинявся поруч. Батько не знав, як спекатися цього лиха. Віщун прорік: мир і спокій для троянців настане тільки тоді, коли він віддасть мене на поталу чудовиську.
Геракл, вислухавши сумну історію, пішов до царя Лаомедонта, пообіцяв убити чудовисько й у винагороду попросив коней, подарованих колись цареві Зевсом.
Скупий Лаомедонт пристав на пропозицію Геракла, але потім обдурив і його. Коли цареві сповістили, що морське чудовисько мертве, він тільки хитро посміхнувся.
– Коней я не віддам ніколи! – сердито відповів цар посланцеві героя. – Так і перекажи своєму силачу!
Геракл не міг воювати з величезним військом Лаомедонта. Та й час було повертатися до Мікен.
Цього разу, повернувшись у Мікени, Геракл не став чекати дозволу, зайшов до палацу з поясом Іпполіти.
Першою героя побачила Адмета й, нетямлячись від радощів, кинулася до нього, вихопила золотий пояс і, як мале дитя, почали стрибати навколо батька. Але Еврисфей не приховував злості. Адже він був певний, що Геракл не повернеться.
– Геть звідси! – закричав цар.
А сам, зачинившись у покоях, почав думати думу, куди знову послати героя. Виручила, як і раніше, Гера. Вона порадила відправити Геракла на край світу, до Великого Океану, на острів Еритея, щоб той захопив і пригнав стадо корів гіганта Геріона.


Десятий подвиг Геракла
ГерІоновІ корови
Острів Еритея належав потворному гігантові Геріону, який мав три тулуби, що зрослися в одне тіло, три голови, шість рук і шість ніг. Обличчя в нього було червоне, як глей, ноги тоненькі, але прудкі. Він був озброєний трьома списами і трьома щитами, на кожній голові був шолом. Голос чудовисько мало такий, що могло перекричати десятки тисяч воїнів. Кажуть, що цим голосом його обдарував бог війни Арес під час оборони Трої. Іноді люди приймали Геріонів громовий голос за голос самого бога-громовержця. Геріон походив із роду страшної горгони Медузи.
Гігант володів величезним стадом корів, яких пас кентавр Евритіон, а охороняв двоголовий пес Ортр, син Тіфона та Єхидни. Ортр мав дві величезні голови з гострими, наче мечі, зубами і хвіст, як у дракона.
– Хто хоче викрасти найкращих у світі корів, хай спершу поміряється зі мною силою. Якщо переможе, я віддам усіх корів, – нахвалявся Геріон. Його могутній голос долинав далеко – до самих країв Океану. Охочих заволодіти його червоними коровами знаходилися чимало, але Геріон легко перемагав сміливців. Тож позмагатися з шестируким Геріоном на цей раз випало Гераклові.
У небезпечну подорож герой вирушив без друзів. Він ішов землями, де згодом постали Італія, Франція, Іспанія. Потім на кораблі дістався туди, де зараз знаходиться Гібралтарська протока. А в той час її ще не було. Геракл вирішив прорити канал, щоб корабель міг пройти у великий Океан. Сьогодні, коли пливти Гібралтарською протокою, можна побачити скелі, схожі на гігантські стовпи. Кажуть, що то Геракл витяг каміння із землі й склав докупи у дві високі гори, щоб мореплавці ще здалеку бачили, де починається вхід у протоку. Відтоді вони називаються Геракловими стовпами.
Герой працював до сьомого поту. Нестерпна спека дошкуляла герою, й він спересердя натягнув тятиву свого лука й пустив стрілу в напрямку сонця. Саме в цей час бог світла Геліос спустився до горизонту. Богові сподобалася сміливість героя, тому він не розгнівався на нього, а, навпаки, усміхнувся й приязно мовив:
– Опусти свого лука, Геракле! Скажи краще, куди мандруєш? Якщо потрібна допомога, я з радістю тобі допоможу.
– Я прямую на острів Еритея, щоб забрати корів Геріона й за велінням богів відвезти їх цареві Еврисфею.
– Довгий шлях туди! – задумливо мовив Геліос, а потім додав: – Хіба що на моєму швидкоплинному золотому човні ти зможеш туди дістатися. Я тобі його дам, але дивись, не барися, бо мені вдосвіта треба дістатися Сходу.
– Я намагатимусь встигнути! – відповів герой і сів у човен Геліоса.
Невдовзі він уже підпливав до острова. Тільки-но Геракл ступив на Еритею, як до нього долинув страшенний гавкіт. Це був Ортр. Геракл не встиг отямитися, як страхітливий двоголовий пес вишкірив гострющі зуби й кинувся на нього. Тут знову врятувала лев’яча шкура – пес вп’явся в неї зубами. Герой схопив булаву й, коли звір удруге спробував його вкусити, з такою силою вдарив Ортра, що той сконав на місці.
Герой ще й подих не перевів, як поруч виросла моторошна постать пастуха Евритіона. Побачивши мертвого Ортра, кентавр підняв величезну брилу, щоб жбурнути в Геракла, але той устиг уже випустити стрілу. Вона влучила пастухові в груди.
Руки Евритіона затремтіли, не втримали брилу, й вона впала йому на голову.
Геракл зібрав докупи корів, пригнав до човна. Але відпливти з острова не встиг, бо його помітив пастух, який служив богові підземного царства Аїду. Той поспішив сповістити Геріонові про крадіжку.
Коли Геріон гнався за героєм, то здавалося, що біжить ціле військо. Геракл, побачивши потвору із шістьма руками, озброєну до зубів, спочатку розгубився, але швидко оговтався: пішли в хід і стріли, й булава. А найголовніше те, що він відчув поруч присутність богині Афіни. Закуте в лати шестируке страховисько невдовзі бездиханне лежало на землі.
Геракл відплив на човні до Геліоса, котрий на нього вже чекав. Подякувавши богу сонця за допомогу, продовжив свій путь.
Герой мандрував землями Іспанії, Франції. На цьому шляху двоє розбійників викрали в нього корів. Герой упіймав злодіїв і поквитався з ними. Але тут з’явився їхній брат з великим військом. Це був цар лігурійців. Він хотів не тільки помститися за братів, а й відібрати корів. Битва була нерівною. Геракл швидко витратив усі стріли. Сильний натиск ворогів збентежив героя. Він відчув, що вибивається із сил.
Нарешті Геракл вирішив звернутися до Зевса:
– Батьку, я ніколи не просив у тебе допомоги! Настав такий час.
Громовержець дуже любив свого сина. Він почув його благання й послав на землю кам’яний дощ. Геракл ловив на льоту каміння й кидав ним у лігурійців.
Так він врятувався сам і зберіг стадо корів.
Нині в Родані й Міссалії існує Кам’яна долина, названа на згадку про ту битву.
Коли Геракл гнав стадо через Італію, велетень Как викрав у нього вісім корів і сховав у печеру, а щоб герой не зміг віднайти їх по слідах ратиць, заводив їх у схованку, тягнучи за хвости, задом наперед. А потім ще й завалив вхід до печери величезною брилою. Цю схованку викрила одна з корів. Коли герой проходив неподалік печери, та раптом почала ревіти. Геракл відхилив брилу й зайшов досередини.
Тут на нього вже чатував Как. Він роззявив страшну пащеку й дихнув на Геракла вогнем. Герой не злякався полум’я. Схопивши велетня за горлянку, стиснув її так, що Как спустив дух.
Геракл визволив корів і продовжив свій путь. Але на цьому пригоди його не скінчилися. Одна з корів упала зі скелі в море, й хвилі віднесли її на острів Сицилія. На допомогу героєві прийшов Гефест. Він згодився постерегти стадо, а Геракл тим часом подався на пошуки корови, бо без неї Еврисфей не зарахував би Гераклові нового подвигу. Щоб повернути корову, героєві довелося битися з самим царем Сицилії Еріком. Той вважав, що то боги послали тварину на острів, тому вона належить йому. У рукопашному бою героєві не було рівних. Він притиснув царя Еріка до землі з такою силою, що той більше не підвівся.
Незабаром Геракл дістався зі стадом до Греції. Але невсипуща богиня Гера не давала спокою героєві. Вона наслала на корів сказ, і вони розбіглися по всій країні. Коли Гераклові все-таки вдалося зібрати корів, він попрямував до Мікен. Його шлях привів на берег глибокої річки Стрімони. Щоб її перейти, довелося загатити русло камінням. Герой накидав його стільки, що й сьогодні в тому місці не можуть плавати кораблі.
Еврисфей, побачивши породистих корів, дуже зрадів і не хотів розлучатися з ними, але все ж вирішив подарувати їх Гері. А сам знову почав думати, куди б послати героя, аби спекатися його навіки.
Укотре на допомогу прийшла мстива богиня неба.
– Є таке місце, – мовила вона, помітивши розпач царя Еврисфея. – Пошли його по золоті яблука. Ось побачиш, він повік не знайде яблуневого саду, подарованого мені богинею землі Геєю на моє із Зевсом весілля. Хай навіть увесь світ обійде! Уявляєш, скільки різних небезпек на нього чатуватимуть.

Одинадцятий подвиг Геракла
Яблука Гесперід

Отож Геракл, отримавши царський наказ, не хотів гаяти часу. Але він не знав, куди податися, де шукати той сад із золотими яблуками. Ніхто, до кого він звертався, не міг йому зарадити. Геракл спочатку дістався країни Фессалії. Тут йому довелося битися із кровожерливим Кікном, сином бога війни Ареса.
На півночі Італії, біля річки Ерідан, він зустрів річкових німф і почав їх розпитувати про яблуневий сад богині Гери.
– Про сад знає лише старий морський віщун Нерей, – призналася котрась із німф.
– Тоді чи не скажете ви, де його знайти?
– Чому ж бо й ні! – мовила інша німфа. – Іди вздовж річки аж до самісінького моря. Там знайдеш печеру. У ній і живе великий віщун, та чи захоче він тобі відкрити таємницю?
– Дякую! То вже мій клопіт. Я примушу його зізнатися.
– Нерей хоч і підстаркуватий, але ще дуже сильний. Навряд чи тебе злякається, – підхопила інша німфа.
– Гадаю, це буде непросто! – додала третя. – Гера про все подбала. Вона знала, кому можна довірити таємницю.
Ці слова не зупинили героя. Трохи засмучений, він пішов униз за течією річки. Розшукавши печеру, де мешкав Нерей, Геракл зайшов усередину.
І що ж він побачив?! Посеред печери, скрутившись калачиком, солодко спав старий. Так міцно, що Геракл ледве зміг його розбудити.
– Чого тобі від мене треба, чоловіче!? – сахнувся той спросоння.
– Я Геракл, хочу дізнатися, де росте сад Гесперід!
– Я тобі цього не скажу. Питай про що завгодно, тільки не про це.
– Доведеться тебе зв’язати й завалити вхід у печеру брилою, щоб ти звідси ніколи не вибрався.
Геракл підважив велетенську брилу, намагаючись перекрити вхід. Нерей миттю схаменувся.
– Не роби цього, герою, пожалій старого чоловіка. Я все розкажу, – благав він. – Сад росте на краю землі, де титан Атлант, Прометеїв брат, тримає на плечах небесне склепіння. Але будь обережний, бо сад стереже стоголовий дракон Ладон. Ти ніколи не зможеш застати його сплячим, як оце мене, бо п’ятдесят його голів сплять, а п’ятдесят чатують. А битися з ним марно, адже він безсмертний.
Нерей знову ліг спати, а Геракл, поміркувавши трохи, пішов випробовувати долю. Спочатку він опинився на Кавказі, де зустрів біловолосих океанід, дочок бога Океану, прабатька всіх богів і титанів. Білявки попрохали його визволити прикутого до скелі Прометея із залізних ланцюгів.
Коли герой підійшов до Прометея, той мовив:
– Послухай, Геракле, Ладон непереможний. У тебе тільки одна рада. Підмов Атланта, щоб він викрав золоті яблука із саду Гесперід. Ладон його добре знає й нічого не запідозрить. Коли Атлант попросить тебе потримати замість нього небесне склепіння, погоджуйся, але дивись, мій брат – великий хитрун. Він може обдурити тебе, і тоді будеш замість нього тримати небесне склепіння весь свій вік.
Геракл звільнив Прометея від залізних ланцюгів, а сам пішов далі на захід.
Коли герой прибув у Єгипет, там якраз панував голод. Якось оракул Фасій порадив цареві Бусіру: щоб урятувати країну від голоду, треба принести в жертву Зевсові першого ж чужинця, що прибуде в країну. Таким першим чужинцем виявився Геракл. Уже з’язали героя міцними вірьовками, урочисто занесли жертовного ножа, як раптом сталося диво – вірьовки враз перетворилися на попіл.
У Лівії Геракл зустрів Антея, сина богині землі Геї. Антей зразу ж викликав могутнього героя на поєдинок. Здавалося, їхній герць ніколи не закінчиться. Але ж Геракл знав таємницю Антея – силу йому давала земля. Коли він хоч на мить відривався від землі, то втрачав снагу. Цим і скористався Геракл. Він підняв Антея високо над головою і, протримавши так, поки той зовсім охляв, стиснув його в своїх надлюдських обіймах – задушив.
Після перемоги над Антеєм Геракл дійшов до краю землі, де Атлант тримав на плечах небесне склепіння. Сюди рідко хто потрапляв, тому коли з’явився герой, Атлант почав розпитувати незнайомця, що його сюди привело.
– Я прийшов по золоті яблука із саду, який названий на честь твоїх дочок Гесперід.
– Як ти їх зірвеш, хіба не знаєш, хто сад охороняє?
– Знаю, тому й прийшов до тебе по пораду.
– Я міг би тобі допомоти, – почав хитрувати Атлант, – але ти ж бачиш, що я мушу тримати небо. Якби хто зміг потримати його, поки я сходжу в сад!
– Я зможу, – погодився Геракл.
– Дивись тільки, якщо не втримаєш неба, настане кінець світу.
– Втримаю! – запевнив герой.
Коли Атлант повернувся з трьома яблуками, то вирішив обдурити Геракла:
– Давай-но я сам віднесу яблука царю Еврисфею, а потім повернуся і знову візьму небо на плечі.
– Гаразд, бути по-твоєму, – мовив Геракл, згадавши застороги Прометея. – Я залюбки потримаю ще! Ось тільки попрохав би тебе змінити мене на одну мить, поки я покладу собі на плечі лев’ячу шкуру, щоб не так давило небесне склепіння.
Атлант піддався на Гераклові хитрощі й підставив під небесне склепіння свої могутні плечі. А герой схопив золоті яблука й помчав у Грецію.
Довгий і складний шлях треба було здолати, але проти того, що він натерпівся, здобуваючи яблука, це були забавки.
Еврисфей і дивитися не захотів на ті золоті яблука. Він наказав вигнати Геракла з палацу.
– Нехай чекає за мурами, поки я дам йому нове завдання, – промимрив він.
«Зачекай-но, я тебе відправлю туди, звідки немає вороття, – тішився думкою цар. – Я пошлю тебе у царство тіней, й подивлюся, чи зможеш ти привести мені Кербера, охоронця потойбічного світу?!»

Дванадцятий подвиг Геракла
Кербер

Геракл тим часом вирішив віднести золоті яблука богині Афіні, щоб та повернула їх до саду Гесперід. Коли ж він прибув з міста Афін до Мікен, на нього вже чекав царський слуга Копрей.
– Наш цар наказує тоді привести Кербера з підземного царства Аїда. Це буде твоє останнє завдання.
Геракл, звичайно ж, зрозумів, що останнє завдання буде найскладнішим, бо з того світу рідко хто із смертних повертався.
Ми вже знаємо, що Кербер – одне із земних страховиськ, якого породили Тіфон і Єхидна. Він був такий само страховинний, як і його брати та сестри: Лернейська гідра, Немейський лев, Ортр, Ладон.
Коли Зевс довідався про останнє доручення Еврисфея, то вирішив допомогти Гераклові. Викликавши до себе Афіну й Гермеса, громовержець наказав їм супроводжувати свого улюбленця й у всьому йому допомагати.
Так Геракл у супроводі двох богів увійшов до печери гори Таігет і пробрався підземними стежками аж до річки Стікс. Тут на нього чекав Харон, перевізник мертвих душ у потойбічний світ. Він відмовлявся перевезти Геракла, адже той був живий. Але Афіна й Гермес наполягли.
Кербер зразу почув людський дух і миттю примчав до воріт, що вели в підземне царство. Побачивши велетня-героя, він вишкірив зуби, але не чіпав прибульця. Першою пройшла повз пса Афіна, за нею – Геракл, а потім уже Гермес. Так у супроводі богів Гераклу вдалося потрапити до недоступного живим людям потойбічного світу, де замість неба над головою було кам’яне склепіння, а довкруж – голі чорні скелі й більше нічого.
Померлі, котрих Геракл тут зустрічав, тікали від нього, як від прокаженого. Лише горгона Медуза підійшла впритул, розправила свої крила, наче хотіла напасти на нього. Гадюки, які були в неї на голові замість волосся, стали войовниче сичати. Медуза вирячила на героя очі, але Геракл не боявся того погляду, бо знав, що вона втратила силу і вже не перетворить нікого на камінь. Він підняв булаву, та Гермес зупинив його:
– Облиш її, Геракле. Це лише тінь Медузи, і вона не завдасть тобі зла.
У підземному царстві Гераклові пощастило перемовитися кількома словами з іншим героєм – Мелеагром, котрий повідав йому свою трагічну історію і попросив Геракла:
– Там, нагорі, в мене залишилася беззахисна людина, моя сестра. Єдине, що я тебе попрошу, Геракле: коли повернешся в Грецію, знайди її й захисти від кривдників.
– Обіцяю, друже, буде так, як ти просиш. Я стану її покровителем.
Нарешті Геракл зайшов до тронної зали, де побачив володаря Аїда і його дружину Персефону, свою сестру по неземному батькові Зевсу.
– Володарю підземного царства, – мовив Геракл, – я прийшов сюди не зі своєї волі, а з волі богів. Цар Еврисфей наказав мені привести в палац Кербера.
Занепокоївся Аїд. Він не знав, як йому бути. Хіба можна відпустити охоронця воріт підземного царства на білий світ? Це просто неможливо! Він поглянув на Персефону й побачив у очах дружини благання допомогти її братові.
– Гаразд! – погодився нарешті володар підземного царства. – Я дозволяю тобі забрати Кербера, але за однієї умови: ти повинен приборкати мого пса без зброї.
«Це означає, що я можу тут залишитися навіки, – міркував герой. – Але я спробую!»
Аїд глянув спідлоба на Персефону й побачив, як по її щоках покотилися дві великі сльози.
Геракл рушив назад – до воріт підземного царства, залишивши осторонь булаву й лука. Кербер не чіпав героя, начебто дозволяв йому покинути цей світ. Та де там! Він вирішив напасти зненацька. Але Геракл розгадав задум сторожового пса. Герой спритно схопив його за шию, з якої росли всі три голови. Вони харчали, пускали піну з пащек. Геракл відчув, як його злегка вжалила змія, що була у пса замість хвоста. Цим Кербер подав знак, що визнає свою поразку.
Герой обв’язав шию Кербера ланцюгом, і той слухняно пішов за ним. Коли ж вони вийшли на білий світ, пес раптом наче сказився. Та Геракл швидко приборкав його, сіпнувши за ланцюг з усієї сили.
Мікени були вже недалеко. Геракл широкими кроками швидко долав цей шлях. Вартові біля брами розступилися, не знаючи, куди їм тікати.
«А де ж це Еврисфей? – подумав Геракл. – Невже він не вийде у двір?».
А ось і спантеличений цар! Побачивши моторошного звіра, він ускочив у великий глек, у той самий, у який колись ховався від Немейського вепра. Ще й зверху накрився покришкою. Там він просидів цілих три дні.
Геракл, бачачи, як Еврисфей залазить у глек, розреготався так, що від його сміху затремтіли стіни в палаці. Потім він відвів Кербера до печери, де зникає світло, й, знявши з шиї ланцюга, відпустив пса. Того тільки й бачили. Кербера поглинула темрява.
Геракл повернувся в рідне місто Тірінф. Десять років його тут не було – відтоді, як став на службу до мікенського царя. Герой виконав волю богів.
Звичайно, на дванадцяти подвигах його життя не скінчилося. Геракл ще багато доброго зробив для людей. Виконав і обіцянку, дану Мелеагрові в царстві Аїда, – він опікувався його сестрою Діянірою, а потім одружився на ній. Щасливо й довго жило подружжя, мало багато дітей.
Після смерті сина Зевс забрав його на Олімп.
Кажуть, що одному зі своїх синів, на ім’я Скіф, Геракл подарував землі на північному узбережжі Евксінського моря, тобто на півдні сучасної України.
Багато нащадків давніх греків і нині живе в Україні, вони й досі зберігають дух непереможного славетного героя Геракла