Аргонавти

ФРІКС І ГЕЛЛА

Це було дуже давно. Одного весняного ранку по небу пливла периста хмарина, а на ній сиділа небесна німфа Нефела. Вона милувалася з висоти пташиного польоту лісистими горами, зеленими полями, голубими озерами й бурхливими річками країни, яка називалася Грецією. Пролітаючи над землями Беотії, що славилася своє столицею – семибрамними Фівами, німфа на березі озера помітила ошатне місто Орхомен. На узвишші стояв царський палац із мармуровими колонами. Німфа спустилася на площу перед палацом. Саме в цей час молодий цар Атамант вийшов на прогулянку. Тільки-но їхні погляди зустрілися, вони одразу ж закохалися одне в одного. Цар і німфа побралися, й невдовзі в щасливого подружжя народилися синок і донька – Фрікс і Гелла.
Минали роки, й цариця Нефела занудьгувала за небом. Тільки там вона почувалася щасливою, вільною, як вітер! А тут, на землі, палац їй здавався в'язницею. Німфа милувалася перистими хмаринками, що повільно пливли небом, й від хвилювання її серце билося частіше, а журба важким каменем лягала на душу. Тільки любов до дітей утримувала царицю в палаці, та з кожним днем таке життя здавалось їй осоружнішнішим. Якось, коли німфа сиділа в саду, до її ніг прилинула хмарина. Цариця не втрималася й сіла на неї, а та миттю піднялася у височінь. Так Атамант утратив кохану дружину й матір своїх любих діток.
Засумував, затужив цар. Та не довго йому довелося журитися. Якогось дня до палацу завітала незнайомка.
– Що привело тебе сюди, дівчино, і як тебе звати? – спитав Атамант.
– Моє ім'я Іно, я дочка фіванського царя Кадма. Батько вигнав мене з дому за наказом богині Гери. Вона не хотіла, щоб я залишалася в Фівах і доглядала маленького Діоніса, сина моєї сестри Семели й бога Зевса. Відтоді я блукаю світом, шукаючи собі притулку. Якщо бажаєш, я стану твоєю рабинею.
«Мабуть, це воля богів!» – сяйнула думка в Атаманта.
– Ти прийшла саме вчасно, – мовив цар. – Мене залишила дружина Нефела. Я буду вдячний тобі, якщо ти житимеш у палаці й станеш матір'ю моїм маленьким діткам.
Атамант одружився з фіванською царівною. Справили бучне весілля, на яке гості з'їхалися з усієї Греції. Іно була лагідною, доброю матір’ю для Фрікса й Гелли, допоки не почали народжуватися в неї власні діти. Коли ж на світ з'явилася її третя дитина, любов до Фрікса й Гелли зовсім згасла.
Минуло ще кілька років. Фрікс і Гелла подорослішали і стали втіхою не лише для батька, а й для всіх мешканців міста. Тільки Іно їх не могла терпіти. Цариця все сушила собі голову, як позбутися дітей німфи Нефели, щоб орхоменський трон дістався її синові Леарху. Довго вона думала й нарешті надумала. Після жнив цариця наказала слугам сушити зерно не на сонці, а в печах. І коли настала весна, щедро роздала пересушене зерно людям на сівбу. Ті дивом дивувалися: чого це раптом цариця так розщедрилася?
Пролилися перші рясні дощі, весняне сонце обігріло ріллю, а зерно все не сходило. Захвилювалися орхоменці.
– Що сталося? Чому не зеленіють поля? Чи не завинили ми перед богами? – перепитували вони одне в одного. – Що тепер їстимуть наші діти?
А цариці Іно цього було й треба. Коли в місті запанував голод, Атамант вирішив відправити в Дельфи до Аполлонового храму посланців, аби вони довідалися в оракула, за що на країну наслано це лихо. Та його дружина підкупила посланців, і вони, якийсь час пересидівши за містом, повернулися до царя.
– Доповідайте, що сказав оракул?! – схвильовано запитав цар.
– Наш владико! – почав один посланець. – Ми повернулися з поганими новинами! Боги не бажають, щоб по твоїй смерті орхоменський трон перейшов до Фрікса, бо він тяжко образив свою рідну тітку. І якщо ти хочеш, щоб знову заврожаїлася земля, принеси сина в жертву богові Зевсу.
– Цього ніколи не буде, хай навіть уся Беотія повстане проти мене! Сам загину, але скривдити сина не дам!
Довго точилася суперечка й поміж орхоменцями. Ніхто не знав, як зарадити великій біді. Збігали дні за днями. Голод уже почав морити людей.
– Тату, не побивайся за мною. Я не боюся смерті, – заспокоював царевич батька. – Через мене люди не мусять страждати.
Він з ніжністю подивився на сестру й додав:
– Я відчуваю, що матінка нас у біді не залишить.
І ось на вершині гори Лафістій, яку люди прозвали «Пожирач», біля храму Зевса все вже було готове до священного обряду жертвопринесення. Гелла ні на мить не відпускала братової руки. Вона вдивлялася в безхмарне небо й шепотіла:
– Матінко, прилинь і порятуй нас!
Раптом на чистому небі звідкілясь взялася хмарина – це Нефела прилетіла на поклик доньки. Поруч із нею на хмарині стояв баран. Його вовна вилискувала мов чисте золото. Німфа зійшла на землю, обняла дітей і сказала:
– Залазьте, мої любі, на барана. Він хоч і без крил, але літає по небу й доправить вас у далеку країну Колхіду, де царює Еет, син Геліоса – бога сонця. Він прихистить вас, а ви за це маєте йому віддячити: принесіть у жертву Зевсові цього барана, а його золоторунну шкуру подаруйте цареві.
Фрікс спритно скочив на спину чарівному баранові й подав руку сестрі.
– Хай щастить вам у дорозі! – полегшено зітхнула Нефела.
– Прощавайте! – мовив батько, не стримуючи сліз.
Діти зникли за обрієм, а розчулені й збентежені люди закричали:
– Диво! Диво! Боги забрали до себе Фрікса й Геллу!
Багато днів брат із сестрою подорожували над горами й долинами, над озерами й морями. Та якось, коли вони пролітали над вузькою протокою, що з'єднувала два моря, погода зненацька зіпсувалася. Налетіла гроза. Важкі чорні хмари закрили сонце. Блискавки краяли небо, а од грому стогнала земля. Шалений вітер збурив морські хвилі аж до неба. Фрікс міцно вхопився за роги барана, а Гелла трималася за брата й тремтіла з переляку.
– Не бійся! Ти тільки не дивися вниз! – застеріг Фрікс. – А то голова запаморочиться, і ти полетиш сторчака!
Гелла з усіх сил вчепилася за брата, але руки її отерпли. Вона не витримала й глянула на землю. Там побачила блакитну смужку моря, і дівчині раптом здалося, що чиїсь невидимі руки манять її до себе. Гелла розтисла пальці й упала в протоку, яку згодом люди назвали на її честь Геллеспонтом.
– Донизу, швидше донизу! – гукнув Фрікс баранові. Але зловити сестру на льоту йому не вдалося. Хлопець ще довго кружляв над протокою, гукаючи Геллу, але марно – її поглинула морська безодня.
Утративши сестру, згорьований Фрікс змушений був подорожувати далі сам. Летів довго, аж поки на горизонті замріли Кавказькі гори. І ось нарешті знесилений баран спустився на землю Колхіди перед царським палацом.
Цар Еет був вельми здивований появою з неба гостя, але, оговтавшись, запросив юнака до палацу. Вислухавши довгу розповідь Фрікса про його пригоди, цар зрозумів, що нарешті і йому усміхнулася доля: він матиме священне золоте руно.
Фрікс за порадою матері пожертвував барана Зевсові, а золоторунну шкуру подарував Еету. Цар на радощах віддав за Фрікса свою улюблену доньку Халкіопу, котра народила чоловікові чотирьох синів. Еет не міг натішитися таким дивовижним подарунком. Він одразу ж повісив золоте руно на тисячолітнього дуба, що ріс у священному гаю бога Ареса, і приставив до нього охоронця, вогнедишного дракона, який не стуляв очей ні вдень, ні вночі.
І справді, із золотим руном прийшло щастя й добробут у Колхіду. Люди забули про злигодні, а цар багатів з року в рік. Нікому й у голову не спадало викрасти золоте руно, адже це було неможливо. І не тільки тому, що могутній цар мав велике військо і сторожа-дракона, а ще й тому, що друга Еетова дочка, Медея, була чаклунка й могла заздалегідь передбачати лихо та запобігти йому.
Минуло багато років, поки на цей подвиг зважився герой Ясон із Іолка, що в Фессалії. От про це й буде наша розповідь.


Ясон

Засновником і царем міста Іолка був цар Кретей. Після його смерті трон мав посісти його син Есон. Але не так сталося, як гадалося, бо зведений Есонів брат Пелій підступом і силою відібрав у нього владу. Відтоді Есон жив, як і всі мешканці міста, у злиднях, хоча й не дуже тим переймався. Але коли на світ з'явився його первісток Ясон, цар уперше по-справжньому злякався. Не за себе, а за сина, законного спадкоємця влади в Іолку. Тривога закралася в серце Есона та його дружини. Вони довго мізкували, як їм бути, і нарешті вирішили обдурити Пелія й оголосили, що їхній син помер. Самі ж віднесли немовля на вершину гори Пеліон, де жили кентаври. Наймудріший серед них, на ім’я Хірон, часто брав на виховання дітей, от він і погодився опікувати Ясона.
– Тільки не кажи йому, чий він син, – на прощання попрохав учителя-кентавра Есон. – А коли він виросте, змужніє, набереться розуму, тоді й відкриєш йому таємницю. Я дуже боюся за його життя.
Знаменно, що Ясон народився саме в той день, коли золоторунний баран доправив Фрікса до Колхіди.
Коли Ясон підріс, Хірон узявся за його виховання. Ясон був старанним учнем. Серед Хіронових вихованців він найкраще володів мечем і стріляв з лука, а також досяг неабияких успіхів у різних науках. Уже в юні роки хлопець уславився як добрий мисливець. Він ще малим здолав леопарда й дикого кабана, котрі нагонили жах на місцевих селян. Голубоокий, стрункий хлопчина з довгим волоссям був схожий більше на бога, ніж на простого смертного.
Якось Хірон вів урок історії, розповідав своєму улюбленому учневі про богів, людей і героїв, про те, як з’явилися на світі рослини й тварини, про війну богів і титанів. Розказав також історію про Фрікса й Геллу.
– А хто здобуде це золоте руно, що зберігається зараз у Колхіді, – хитро усміхаючись, завершив свою розповідь Хірон, – і привезе його в свою державу, той прославиться у віках, а його держава – стане могутньою.
– Я поїду по золоте руно! – вигукнув Ясон.
– Облиш, зухвальцю, і мріяти про таке – здобути його неможливо. Цар Еет має величезне військо і не дасть тобі вивезти руно. Що вже казати про дракона-охоронця чи царівну-чаклунку Медею! Подейкують, що від неї нічого не сховається – усе вона знає!
– І все-таки я здобуду золоте руно, хай навіть ціною власного життя! – не вгавав юнак.
– Дорога в Колхіду далека й небезпечна: незвідані морські простори, чужі країни, ворожі племена…
– Моя думка така: якщо дуже захочеш, то мети досягнеш, – рішуче промовив Ясон. – Труднощі треба долати!
Вони ще не раз поверталися до цієї розмови. Коли юнакові виповнилося двадцять років, Хірон відвів його на вершину гори Пеліон і мовив:
– Он глянь, бачиш у долині місто? То Іолк. У ньому ти народився, там досі ще живуть твої батьки в злиднях та горі, бо так з ними повівся твій запеклий ворог Пелій. Знай, твій прапрадід Гелен – родоначальник усіх греків. Його нащадок Еол мав семеро синів. Серед них – Атамант і твій дід Кретей. Твій батько Есон, син Кретея, і Фрікс, син царя Атаманта, – двоюрідні брати. Після смерті твого діда правити містом мав твій батько, але царську корону силоміць відібрав твій дядько Пелій. Аби він не звів тебе зі світу, батько змушений був переховувати тебе. – Хірон хвилювався, бо знав пророцтво про те, які тяжкі випробовування випадуть на долю героя.
– А зараз, хлопче, повертайся до своїх батьків. Вони чекають на твою допомогу.
Ясон, сповнений надій, рушив додому. Невдовзі він дістався бурхливої гірської річки. Та ледь забрів по коліна у воду, як раптом почув:
– Хлопче! Допоможи мені перебратися на той бік.
Ясон озирнувся й побачив на березі бідно вдягнену стареньку бабусю. Він повернувся назад, узяв її на руки й поніс через річку. Стрімка течія намагалася збити хлопця з ніг, він боявся посковзнутися на відшліфованому до блиску камінні, бо тоді старенька могла загинути в бурхливому потоці. Юнак зібрався на силі й усе-таки дістався берега. Він упав на траву й полегшено зітхнув:
– Я подолав підступну течію!
Обернувшись до бабусі, щоб попрощатися, Ясон раптом побачив величну красуню з діадемою на голові.
– Ти мене не впізнав? – усміхнулася вона.
– Геро! – вихопилось у юнака. – Покровителько нашого краю!
– Угадав, – лагідно відповіла вона. – Я покровителька твоєї землі, тому й хочу, щоб ти став царем Іолка. Але спершу ти прослав своє ім'я – здобудь золоте руно, яке знаходиться в Колхіді.
Богиня почала розповідати Ясонові давню історію про Фрікса й Геллу.
– Дякую тобі, моя покровителько, але я вже чув це від учителя, – Ясон урвав розповідь богині. – Краще я поспішу до батьків.– І Ясон рушив до рідного міста.
Усе тут миле очам юнака: чепурні будинки, розписані дивовижними фресками, величні храми, золоті статуї богів. «Це моя батьківщина! Це мій Іолк!» – з гордістю думав Ясон. Радість переповнювала його груди.
Юнакові кортіло якнайшвидше побачити батьків, та спершу він вирішив заявитися до царя Пелія. Оминувши великий базар, Ясон опинився перед палацом небаченої краси, пройшов непоміченим повз вартових і попрямував до великої зали.
Поміж мармурових колон стояв позолочений трон, покритий дорогим сукном, а на ньому сидів немолодий уже чоловік. У його очах зненацька промайнув страх.
– Хто ти? – спитав він тремтячим голосом, але згодом опанував себе й суворо продовжив: – Як ти посмів увійти до царської зали й потривожити спокій Пелія?!
– Якщо ти – цар Пелій, то я – твій небіж Ясон! – хлопець рішуче підступив до царя.
Цар аж сахнувся й уп'явся очима в Ясона, а потім сказав:
– Бачу, ти сміливий, мужній і розумний парубок. Хочу, щоб ти допоміг мені в одній справі. Послухай-но. Ми всі – люди смертні. Але кожному кортить дізнатися, скільки він проживе й що з ним станеться. Отож і я пішов у Дельфи, до пророчиці Піфії. Вона прорекла мені, що колись у місто Іолк прийде юнак в одній сандалі. Він – справжній нащадок царського трону, якому я мушу поступитися владою. Але спершу юнак повинен здобути золоте руно з Колхіди. Дивлюсь я на тебе, Ясоне, й бачу, що ти і є той юнак, чи не так?
Ясон ураз пригадав розповідь Гери про золоте руно. Та він не міг збагнути, до чого тут одна сандаля? Глянув на свої ноги й побачив, що стоїть перед Пелієм в одній сандалі.
«От тобі й маєш! – подумав юнак. – Мабуть, загубив її в гірському потоці». Про свою зустріч з богинею Герою Ясон вирішив промовчати.
– Кажи, царю, що я мушу зробити. Я готовий! – сміливо озвався він.
– Ти ж чув, що провістила Піфія: ти мусиш повернути з Колхіди чародійне золоте руно, яке має належати нашій країні. Негайно вирушай у дорогу. Якщо виконаєш це завдання, я віддам тобі трон і все своє багатство.
– Але ж для подорожі потрібен корабель!
– Допомоги від мене не буде. Така моя умова.
Ясон не гаяв часу. Він звернувся до мешканців міста, й ті одразу ж відгукнулися.
До героя посходилися найкращі корабели. Був серед них і великий майстер на ім'я Аргос. Коли роботи були закінчені, Ясон нарік корабель на його честь.
Арго був швидким й надійним кораблем. На його щоглі маяло велике вітрило. Ніс корабля прикрашало погруддя богині Гери, покровительки героїв. Голова її була вирізьблена зі священного дерева Зевса – дуба із міста Додона, де жив й пророкував людям їхнє майбутнє оракул громовержця. Вкрита позолотою скульптура Гери наче вказувала шлях і надавала аргонавтам впевненості в успіху їхньої подорожі.
П'ятдесят найвідоміших героїв Греції погодилися взяти участь у мандрівці. Перший відгукнувся Геракл. Після того, як у його родині сталося непоправне горе – загинули діти, він не знав, куди подітися від сумних спогадів. А тут трапилася така нагода хоч трохи розвіяти журбу. З ним прийшов його улюбленець Гілас. Геракл опікував хлопчину, як рідний батько.
До Іолка прибули також: Тесей, відомий афінський герой; брати-близнюки Кастор і Полідевк, діти великого громовержця; безстрашний герой троянської війни Теламон. Прийшов Мелеагр, герой, котрого не брали ні зброя, ні хвороби. Погодився й Адмет – йому під силу було запрягти в колісницю разом лева та вепра. У небезпечне плавання зголосився вирушити обдарований богами Лінкей, який мав здатність бачити краще від самих богів. Великі здібності мав і Тіфій – він багато років плавав морями й мав неабиякий талант керманича. Але ця подорож не була б успішною, якби в ній не погодилися взяти участь крилаті Зет і Калаїд, сини північного вітру Борея. А душею товариства, натхненником аргонавтів був славнозвісний співак Орфей.
Довго точилася суперечка, кого вибрати ватагом команди. Більшість аргонавтів хотіли, щоб ним став Геракл, але той відмовився.
– Герої, – звернувся він до товаришів, – я вам красно дякую за довіру, але оберіть когось іншого. Мені боги приготували іншу долю: я повинен спокутувати свої гріхи. Нехай Ясон очолить нашу команду. Він достойний того.
Аргонавти погодилися з Гераклом.
І ось Арго відплив далеко від берега у відкрите море. Аргонавти напнули велике вітрило, посушили весла, й корабель почав набирати швидкість.
На березі серед натовпу, котрий проводжав відважних мандрівників, стояв засмучений Есон зі своєю дружиною. Вона тихо схлипувала й потай витирала сльози.
Сяяло яскраве сонце. Орфей перебирав пальцями струни ліри й співав пісню про незвідану подорож до невідомої країни.

На острові Лемнос

Аргонавти тримали курс на схід, де за трьома морями лежить Колхіда, де прикутий до скелі Кавказьких гір Прометей чекає свого визволителя Геракла. Легкокрилий вітер Зефір своїм подихом наповнював тугі корабельні вітрила.
Першу зупинку герої зробили на острові Лемнос, щоб поповнити запаси води та їжі. Але тут їх підстерігала така спокуса, яка затримала подорож надовго. На Лемносі жили одчайдушні жінки, котрі вигнали з острова своїх чоловіків за зраду й заприсяглися більше ніколи жодного чоловіка не пускати сюди. Царицею в них була Гіпсіпіла. Коли аргонавти пристали до берега, там їх зустріли розлючені озброєні жінки, які й слухати не хотіли чужинців. Котрась навіть вигукнула:
– Я впевнена, що це пірати з Фессалії. Мабуть, наші чоловіки найняли їх, щоб вони пограбували острів і повбивали нас!
– Не слухай її, царице, – втрутилася Поліксо, годувальниця Гіпсіпіли, – Скажи, чи я коли-небудь тобі радила щось недобре? Ні! Цих легенів треба прийняти гостинно.
– Гаразд! – погодилася Гіпсіпіла. – Дамо чужинцям води, їжі на дорогу, й нехай собі пливуть далі. У місто ми їх не пустимо!
– Царице, самі боги зглянулися над нами й прислали цих героїв. Без чоловіків ми не зможемо народити дітей, і з часом після нас на острові нікого не залишиться!
Слова Поліксо переконали царицю й усіх жінок. Вони загули, як бджоли у вулику:
– Вона правду каже! Нехай залишаються! Від них ми матимемо славних діток!
Тоді Гіпсіпіла підійшла до корабля й мовила:
– Ми запрошуємо всіх до міста! Будьте нашими найдорожчими гостями!
Аргонавти бенкетували не один день і не одну ніч. На кораблі залишився лише Геракл. Пам'ять про смерть своїх дітей знеохотила його до будь-яких розваг.
Минали дні за днями. П'янке вино та вродливі лемносянки зовсім задурманили аргонавтам голови, й вони забули геть про все на світі.
Цариця Гіпсіпіла закохалася в Ясона й прохала його:
– Залишайтеся в нас назавжди. Ніде правди діти, у нас багато запеклих ворогів. Станьте нашою опорою, а ми вам – вірними дружинами.
Ясон знав, що вони не можуть залишитися, але й сказати «ні» не наважився. Хтозна, як усе скінчилося б, та одного дня до бенкетної зали увірвався розлючений Геракл.
– Сором вам! – накинувся він на друзів. – І мені ганьба, що я з вами поїхав! Заради чого ми покинули батьківщину, свою рідню? Що скажуть про тебе, Ясоне, люди, адже ти обіцяв привезти золоте руно?! А ти, Тесею, що собі думаєш? На тебе чекає попереду битва з Мінотавром! І всі ви, що вже прославили своє ім'я, але маєте ще багато чого звершити!
– Досить, Геракле! – похопився Ясон. – Можеш нас повбивати, але не принижуй! Правда на твоєму боці. Подякуймо любим жінкам за гостинність і повертаймося на Арго.

Утрата Гіласа

Після кількох днів виснажливого плавання аргонавти дісталися протоки Геллеспонт. Та спершу вони мусили завітати до троянського царя Лаомедонта, щоб отримати дозвіл на проходження протокою. Таке правило ввів цар для усіх чужинців, котрі перетинали Геллеспонт. Але передбачливий Лінкей, який мав неабиякий зір й завжди попереджав друзів, де на них чатують рифи й мілини, запропонував Ясону:
– Сьогодні така глупа, непроглядна ніч. Хмари закрили місяць. Ми можемо прослизнути протокою непоміченими.
– А раптом натрапимо на сторожовий корабель? – спитав Ясон.
– Не тривожся, ми обминали й не такі небезпеки, а то якийсь там корабель.
– Лінкей у нас госрозорий, він усе бачить, – підтримав Геракл. – Він підкаже керманичу Тіфію, який курс тримати, куди пливти.
Так аргонавти залишили позаду Егейське море. Під покровом ночі вони обережно, щоб не було чути плюскоту води під веселами, почали гребти. Ще на світ не благословлялося, як Арго вийшов із протоки й опинився в Пропонтиді, що зараз називається Мармуровим морем. Саме здійнявся попутний вітер. Герої напнули велике вітрило, й корабель легко помчав уперед. Праворуч замріло узбережжя.
– Дивіться, – вигукнув невдовзі Лінкей, – який гористий півострів, наче суцільна скеля в морі! А он і місто. Таке величезне!
– Там у тихій гавані ми й кинемо якір, – запропонував Тіфій.
Чим ближче аргонавти підпливали до берега, тим величніша краса відкривалася їхнім очам. Тут жили миролюбні гостинні доліони. Саме в цей день їхній молодий цар Кізік одружувався й запросив аргонавтів на святкування. Лише Геракл залишився стерегти корабель.
– Ми раді зустрічати таких славетних героїв, – мовив Кізік. – Вірю, що ви прийшли з миром, бо в нас і так вистачає ворогів, які звідусіль зазіхають на наші землі. Найлютіші живуть на он тій горі, – цар показав на стрімку скелю, навислу над затокою, де кинув якір Арго. – Це шестирукі велетні, котрі задля розваги щодня жбурляють у нас камінням. А з протилежного боку півострова часто нападають пеласги…
Не встиг Кізік договорити, як на скелі зненацька з'явилися велетні й почали кидати каміння в затоку просто на корабель гостей. Герої бачили, як за мить Геракл випустив у потвор смертоносну стрілу. Аргонавти поспішили йому на допомогу.
Битва тривала недовго – ніхто з шестируких нападників не вцілів.
Наступного дня, залишивши гостинних доліонів, аргонавти продовжили подорож Пропонтидою. Тоді ж Ясон запропонував влаштувати змагання з веслярства.
– Це ж як? – перепитав Полідевк.
– А так! – мовив Геракл. – Розділимося на дві команди. Одна веслуватиме по лівому борту, друга – по правому.
Змагання розпочалося. Спочатку Арго плив прямо. Але скоро його почало розвертати в один бік.
– Програли ті, що втомилися і стали гребти слабкіше! – вигукнув Геракл. – Тепер переможці розділяться знову на дві команди, й ми продовжимо.
Змагання тривало, аж поки не залишилося по двоє веслярів у кожній команді: Геракл і Ясон – у першій, брати-близнюки Кастор і Полідевк – у другій. Коли перемога схилилася на бік Геракла й Ясона, близнюки перестали гребти й визнали свою поразку. Тепер двоє героїв – Ясон і Геракл – почали змагання. Ясон був упертий і наполегливий, але всі добре знали, що переможе Геракл. Минуло кілька напружених годин. Раптом у дужих руках Геракла весло тріснуло й зламалося навпіл. Що робити? Геракл спересердя жбурнув уламок у море й гукнув:
– Ясоне, треба пристати до берега, щоб я зміг зробити собі нове весло.
– Та й не завадило б запастися водою, – погодився переможець.
Далекозорий Лінкей миттю набачив затоку, й Тіфій спрямував судно в тиху гавань. Це було малоазійське узбережжя Місії.
Коли аргонавти перепочили, Геракл звернувся до юного Гіласа:
– Ходімо, друже, – ти по воду, а я пошукаю деревину й витешу собі нове весло. Поки я вибиратиму міцну деревину, ти мене не чекай, а вертайся на корабель.
– Гаразд, я зроблю, як ти кажеш, Геракле!
Коли Геракл повернувся з витесаним веслом, то Гіласа серед аргонавтів не було.
– Піду шукати хлопця, – захвилювався він. – Хоча б чого не сталося!
– І я з тобою! – зголосився його друг Поліфем.
Скрізь шукали герої юнака, але знайти не змогли. Нарешті на березі лісового озерця вони помітили глек, з яким той пішов по воду.
– Гіласе! Гіласе! – гукали обоє.
Лише луна шугала поміж дерев, а хлопець не озивався.
А сталося он що. Гілас зайшов далеко в хащу, де й натрапив на озерце. Кришталева вода вабила до себе. Хлопчина захоплено розглядав дивовижних рибок і водорості й не помітив, як із-за скелі несподівано вибігла нереїда, водяна німфа. Побачивши вродливого юнака, одразу закохалася в нього. Й коли Гілас нахилився над водою, нереїда міцно обхопила його руками й потягла на дно озера.
Геракл і Поліфем шукали хлопця до ночі, аж поки самі заблукали. Лише на ранок вони зрозуміли, що зайшли вже далеко від берега.
Раптом перед героями з'явився Гермес, посланець Зевса.
– Не побивайтеся, – зараз Гілас живе в підводному царстві німф. Такою була воля Зевса! Тепер послухайте, що вам наказують боги. Ти, Поліфеме, прямуй туди, де сходить сузір'я Овна. Збереш людей, збудуєш місто Овен і станеш у ньому царем. А ти, Геракле, сину Зевса, мусиш повернутися в Грецію і здійснити найвеличніші подвиги, які тебе прославлять у віках.
Та Геракл не поспішав додому. Спершу він допоміг Поліфемові збудувати небаченої краси місто, яке зараз називається Кіос, і лише потім подався до Греції.


КУЛАЧНИЙ бій

Аргонавти, не дочекавшися друзів, вирішили покинути непривітне узбережжя Місії. З тугою на серці вони долали морські простори. Раптом тишу порушив Ясон:
– Ми втратили вірних друзів. Але годі сумувати! Орфею, заграй нам веселої пісні!
– Ганьба тобі, Ясоне! – скипів найкращий Гераклів друг Теламон. – Втрата трьох друзів тебе не засмутила? Ти радієш, що з нами не стало Геракла й тобі не доведеться ділити славу з великим героєм! Вертаймо назад!
– Теламоне, не супереч мені! Тут я старший! Тіфію, рушаймо вперед!
Теламон відштовхнув Тіфія й крутнув стерно так, що корабель ледь не перекинувся, але в цю мить з'явився бог рибалок і мореплавців Главк. Він зупинив Арго.
– Не тужіть за своїми друзями, – звернувся він до аргонавтів. – З ними нічого лихого не сталося. Це Зевсова воля. А ваша справа – їхати по золоте руно!
Із цими словами Главк розвернув корабель і з усієї сили штовхнув його вперед.
Аргонавти довго прямували на північ Малої Азії, до земель Віфінії, поки не побачили на березі місто. Герої вирішили зайти в гавань, поповнити запаси їжі й води. Коли вони знайшли джерело й почали набирати в бочки воду, зненацька перед ними виросла постать велетня. Його супроводжувало велике військо.
– Забирайтеся звідси геть! – заволав він. – Не всяк має право пити нашу воду! – Потворне обличчя велетня пашіло люттю. – Це джерело створив мій батько, бог морів Посейдон. А я його син Амік, цар бебриків. Якщо котрийсь чужинець хоче напитися цієї води, то мусить позмагатися зі мною навкулачки. А кулаки в мене, гляньте-но: о-го-го! Я вб'ю ними кого завгодно! Тож хто серед вас одчайдух?
Аргонавтів узяв переляк. Вони знічено опустили очі, бо чули про жорстокість бебриків. Тоді наперед вийшов Полідевк, син Зевса.
– Я готовий з тобою битися! – сміливо виголосив він.
Бійці намотали на правиці шкіряні ремені. Першим почав розмахувати своїми кулачищами Амік, аж повітря засвистіло. Але Полідевк спритно ухилявся. Він вирішив вимотати суперника, а потім напасти на нього, бо той був надто високий і дістати його голови було неможливо. Нарешті Амік уже не міг швидко рухатися. Але як влучити в його голову? Не довго думаючи, Полідевк з усієї сили вдарив велетня в живіт. І коли той зігнувся від болю, юнак затопив йому в пику. Удар був такий сильний, що велетень захитався й упав навзнак. Полідевк нагнувся над Аміком, а той прохрипів:
– Вибач, юначе!
– За що? – перепитав Пролідевк.
– За моє зухвальство! Ти переміг! Проси, що хочеш, тільки не вбивай.
– Мені нічого не треба, лише набрати води. Але поклянися іменем свого батька Посейдона, що більше нікому не заподієш зла.
Амік дав клятву, а потім заходився роздавати аргонавтам коштовні подарунки. Герої поповнили провіант і відпливли в море.

Цар Фіней


Перед тим, як покинути Пропонтиду, аргонавти зробили зупинку в тихій гавані на її північному березі, де розкинулося невеличке містечко. На пагорбі височіла фортеця. Для перестороги крилаті сини бога вітру Борея покружляли над містом.
– Це Салмідес, – місто царя Фінея. Ми були тут не раз, бо він одружений з нашою сестрою. Та Фінея ми не знайшли. Ви не повірите: наче всі вимерли – в місті ні душі, – повідомив Зет.
– Ми мусимо царя відшукати. Якщо він живий, то оповість, що нас чекає попереду, – підхопив Калаїд. – Адже Фіней – великий провидець.
Аргонавти рушили безлюдними вулицями. Вікна будинків дивилися на них порожніми очима, двері рипіли від найменшого подуву вітру, а навколо – лише пташиний послід. Сморід забивав подих. Аргонавти піднялися до фортеці. Там у напівзруйнованому палаці за великим столом сидів сивий чоловік із заплющеними очима. Здавалося, то сидить мумія: самі кістки та шкіра. Навіть сини Борея не впізнали свого родича.
– Хто ти, чоловіче добрий? – спитав його Ясон.
– Я цар міста Салмідеса, – похмуро почав старий. – Колись мене любили боги. Вони навіть одружили мене з дочкою бога вітрів Борея, красунею Клеопатрою, і частенько запрошували на Олімп. На бенкетах у розмовах вони не приховували від мене своїх таємниць, начебто і я був безсмертний. Але я був смертний. І мені не було байдуже, коли боги переслідували людей, збиткувалися над ними. Потайки від богів я часом допомагав простим людям. Довідавшись про це, громовержець розлютився й налаштував проти мене всіх богів. Зевс вирішив жорстоко мене покарати, піддавши нестерпним мукам. Він осліпив мене і, зруйнувавши блискавицею мій палац, наслав двох крилатих чудовиськ – гарпій, у яких від голови до пояса жіноче тіло, а нижче – пташиний хвіст. Це божества вихорів і бур. Варто мені сісти за стіл, як прилітають ці потвори й поїдають усе до крихти. А потім тільки те й роблять, що загиджують вулиці – ні пройти, ні вільно дихнути. У місті так смердить, що всі повтікали геть – хто куди. Лише я змушений тут жити й терпіти наругу.
Аргонавти принесли цареві різних наїдків. Але варто було їм викласти все на стіл, як невідомо звідки прилетіли гарпії. Вони вмить з'їли всі харчі.
Тоді крилаті брати Зет і Калаїд вихопили з піхов мечі й погналися за гарпіями. Вони переслідували їх довго, аж до острова Закінф, що в Іонічному морі. Сини Борея ладні були вбити потвор, аж раптом з'явилася Іріда, їхня сестра, провісниця богів. Вона вмовила крилатих братів не вбивати гарпій, а взяти з них клятву, що ті більше ніколи не мучитимуть Фінея. Так цар Фіней урятувався від голодної смерті. Він подякував аргонавтам за допомогу й на прощання мовив:
– Я чекав на вас багато років. Оракул пророкував, що мене врятують мандрівники, котрі пливтимуть у Колхіду по золоте руно. Отож, слухайте, що я вам скажу. Ваша подорож буде нелегка. Найбільша небезпека на вас чекає перед виходом у велике море. Саме на його берегах лежить країна Колхіда. Але щоб дістатися туди, ваш корабель повинен пройти між двома величезними Сімплегадськими скелями, які то сходяться, то розходяться й можуть вас розчавити. Я дам вам голуба. Якщо йому вдасться пролетіти між скелями, тоді й ви проскочите між ними. Якщо ж ні – краще вертайтеся додому.
СІМПЛЕГАДСЬКІ СКЕЛІ

Аргонавти дружно налягли на весла, й Арго полинув уперед. Був гожий день. Сонце лагідними променями пестило морську гладінь. Та раптом герої почули гуркіт, схожий на грім.
– Що за дивина?! Грім серед ясного неба! – збентежився Тіфій.
– Так! Це ми наближаємося до Сімплегад! – заявив Лінкей.
Усі захвилювалися. Невдовзі на обрії забовваніли величезні скелі. Гуркіт наростав. Коли аргонавти підпливли до моторошних кам'яних велетнів, що, здавалося, сягали неба, всіх пойняв жах. Гуркіт був такий, наче стріляли сотні гармат одночасно. А хвилі здіймалися так високо, що навіть тризуб бога Посейдона не зміг би так збурити море. Коли Арго підплив до найнебезпечнішого місця, Ясон узяв у руки голуба й, попрохавши допомоги в богині Гери, випустив його в небо. Скелі саме розійшлися, й голуб устиг проскочити. Але коли він вилітав з цієї кам'яної пастки, скелі зійшлися, клацнули, мов дві щелепи, й вискубли одну пір'їну з голубиного хвоста. Вона покружляла в повітрі й опустилася на високі розбурхані хвилі.
– Проскочив! – полегшено зітхнув Ясон. – А тепер наша черга. Тільки-но скелі почнуть розходитись, усі за моєю командою гребіть, що є сил.
– Розходяться! – крикнув Лінкей.
– Уперед, друзі! – наказав Ясон.
Арго, набравши швидкість, легко долав відстань. Раптом на півдорозі корабель закрутило в коловороті. Всі намагання аргонавтів виправити курс були марні. Вир був такий потужний, що здавалося – ще мить і він потягне корабель на дно моря.
Аргонавти вже прощалися з життям, але раптом до них долинув жіночий голос:
– Ясоне, колись ти допоміг мені, тепер моя черга допомогти тобі. – Промовляла дерев'яна голова богині Гери, що прикрашала ніс корабля. Це підбадьорило відчайдухів і вони ще з більшим завзяттям гребли веслами. Арго стрілою помчав уперед до виходу з фракійського Боспору в Евксінське море. Та скелі й собі прискорили рух назустріч одна одній. Ще мить – і корабель буде розчавлено. Та ні! Грізні кам'яні гіганти встигли лише відгризти шматок корми корабля.
Коли ж Сімплегадські скелі розійшлися, то зупинилися навіки й більше ніколи не сходилися. Відтоді прохід для кораблів у відкрите море став вільний.
Так аргонавти, натерпівшись страху, ввійшли у води Гостинного моря, яке вже набагато пізніше через його бурхливу вдачу люди прозвали Чорним морем.
У країні Маріандіна аргонавтів зустріли, як ніде, гостинно. Цар Лік прийняв мандрівців з усіма почестями, бо до нього також долетіла звістка, що аргонавти перемогли страшного Аміка. По кількох днях відпочинку герої зібралися в дорогу. Цар Лік ущерть завантажив корабель різними припасами й попрохав Ясона взяти в подорож свого сина Даскіла.
– Подорож буде небезпечна, й невідомо, чи всі ми повернемося живі, – застеріг ватаг славетного корабля Арго.
– Я хочу, щоб він змужнів і прославився. Тоді я зможу спокійно вмерти, бо знатиму, що виросла достойна мені заміна.
– Подумай добре, царю, він ще зовсім юний, – відмовляв його Ясон.
– Він буде вам добрим провідником, візьміть його, – благав Лік.
Невдовзі герої зазнали втрат. Віщун Ідмон загинув від ран, завданих вепром, а керманич Тіфій помер від тяжкої хвороби. Тоді на його місце став Анкей. Після довгих поневірянь і випробовувань аргонавти потрапили до приморського міста Сінопа, яке люди назвали на честь німфи Сінопи. Тут до них приєдналися троє юнаків.
– Ми троє братів із Греції! – мовив старший. – Колись ми вирушили з Гераклом здобувати пояс Іпполіти, але відбилися від гурту. Візьміть нас із собою!

Стімфалійські птахи

Аргонавти зраділи поповненню команди. Дорогою до Колхіди вирішили відпочити на невеличкому острові. Не встигли вони причалити до берега, як один із героїв, Елей, раптом скрикнув од болю. До нього підбіг Ясон і побачив мідну стрілу, що вп'ялася тому в плече. Друга стріла стирчала поруч у палубі.
– Усім прикритися щитами! – скомандував Ясон. – Приготуватися до зустрічі з ворогом!
Але, хоч як аргонавти напружували зір, ніхто не міг розгледіти на березі жодної живої душі.
– І я нікого не бачу, – зауважив Лінкей, котрий міг уздріти навіть те, що ховалося за скелею. Та, спрямувавши погляд у небо, він раптом вигукнув:
– Стережіться! Он шугає величезний птах. А там ще один! Дивіться, скільки їх!
– Це стімфалійські птахи, яких прогнав з острова Стімфалії наш друг Геракл, – сердито сказав Ясон. – Тут, в Евксінському морі, на острові вони й живуть.
Рясним дощем полетіли з неба мідні стріли-пір'їни. На щастя, ніхто з аргонавтів не загинув. Їх врятували щити. Герої влучно стріляли з луків, і смертоносні птахи один за одним каменем падали вниз. Решта, злякавшись, швидко зникла за горизонтом.
– Удача на нашому боці. Ми врятувалися! – полегшено зітхнув Ясон. – Гляньте, як нахмарилося небо. Скоро розпочнеться гроза. Треба негайно висадитися на берег.
Ясонові передчуття справдилися. Враз зовсім стемніло, розгулявся потужний шторм. Життя аргонавтів, здавалося, висіло на волосині. Але вони мужньо всю ніч боролися з морською стихією. Лише вранці герої усвідомили, яка небезпека на них чигала.
– Бачите?! – вигукнув Ясон. – Уночі хтось зазнав катастрофи! Таке лихо могло статися і з нами, але, мабуть, боги нас оберігають!
Аргонавти подивились у той бік, куди показував їхній ватаг. На березі лежали уламки корабля.
– Пройдімося берегом. Може, хтось із моряків урятувався, – запропонував Ясон.
Частина мандрівників пішла шукати питну воду, інші розділилися на невеликі ватаги й почали прочісувати узбережжя. Незабаром вони натрапили на гурт знесилених людей. Зовні чужинці були схожі на греків.
– Хлопці, ви звідки будете родом? – спитав Ясон.
– Ми їдемо з Колхіди в Грецію. Та, здається, боги не хочуть, щоб ми повернулися на батьківщину нашого батька, – відповів старший юнак. – Ми з роду Еола. Може, чули про Фрікса? Ми його сини.
Коли Ясон почув, що перед ним діти його дядька, радість переповнила йому груди.
– Я також нащадок Еола! – вигукнув він. – Я син царя Есона.
Важко було родичам приховувати почуття. Коли Фріксові сини дізналися, куди держать путь аргонавти, то вжахнулися.
– Ви взялися за дуже небезпечну справу, – мовив Кітіссор, старший з-поміж чотирьох братів. – Золоте руно належить цареві Еету. За руно він готовий на все, навіть на вбивство. Цей чарівний подарунок нашого батька збагатив і його, і Колхіду. Цар Еет – наш дід.
– А багато в Еета дітей? – спитав Ясон.
– Старша донька, Халкіопа, – наша мати. Молодша донька, Медея, – жриця богині Гекати, також чаклунка, як і Еет. Цар має ще сина Апсірта. Якось він наговорив батькові, начебто ми прагнемо викрасти золоте руно. Еет хотів нас убити, а потім змилувався, посадив на корабель і відіслав до Греції. Та бачите, в яку халепу ми втрапили.
– А як викрасти золоте руно? – перепитав хтось із аргонавтів.
– Це неможливо, – вів далі старший брат, – бо руно стереже страхітливий безсмертний дракон, який не спить ні вдень, ні вночі. Але є ще й друга небезпека. Медея наділена магічною силою навіть більшою, аніж її батько. Вона може виказати ваш намір Еетові.
– Тоді ми повинні ближче познайомитися з Медеєю! – вирішив Ясон.
– Вона відразу ж довідається про мету вашого приїзду, – сумно мовив Кітіссор. – Надії на те, що вам пощастить викрасти руно, зовсім мало. Краще не ризикуйте й повертайтеся додому. Ніхто ще не зміг перехитрити Еета та його доньку Медею. Немає й такого, котрий здолав би дракона. Мабуть, самі боги бажають, щоб золоте руно назавжди залишилося в Колхіді.
– Ми не повернемося додому без золотого руна, – твердо відрізав Ясон. – Може, хтось із богів і хоче, щоб воно залишалося в Колхіді, але, мабуть, дехто з них бажає, щоб руно прикрашало олтар Зевса на вершині гори Лафістій. Доказом прихильності всесильних богів є те, що ми тут зустрілися.
– Тоді ми попливемо з вами! – в один голос вигукнули брати. – Ви нам врятували життя. Тепер наша черга допомогти вам. Разом ми переможемо.
Аргонавти в КолхІдІ

Дев'ять днів тривала подорож аргонавтів. Уранці на десятий день сонце зійшло пізніше звичайного, бо його застувала височенна гора.
– Кавказькі гори! – вигукнув Кітіссор.
Аргонавти добре пам'ятали про Прометея, непохитного титана, прикутого до скелі за те, що викрав з Олімпу вогонь і подарував його людям.
Мореплавці побачили в небі орла.
– Погляньте, летить Зевсів посланець карати Прометея! – вигукнув хтось.
– Тільки Геракл може його звільнити, – зауважив Ясон. – Цей орел – ще одне підтвердження того, що ми на правильному шляху.
Кітіссор не стримав радощів і вигукнув:
– Ми в Колхіді! Анкею. спрямуй корабель у гирло річки Фасід. По ній ми піднімемося вгору до міста Еа, де й живе цар Еет.
Саме в цей час, коли аргонавти підпливали до Колхіди, богиня Гера розмірковувала, як допомогти Ясонові. Вона вирішила звернутися по допомогу до Афіни, богині мудрості. Афіна, вислухавши прохання Гери, замислилась на мить і мовила:
– Є лише один спосіб: треба якось схилити на бік нашого героя Медею, дочку Еета.
– Але як це зробити? – спитала богиня неба.
– Не забувай про чарівні стріли Ерота – синка Афродіти. Нам треба негайно відшукати богиню кохання.
Коли Гера й Афіна знайшли Афродіту, та саме навчала свого сина Ерота різних премудрощів. Довідавшись про намір двох богинь, вона, погладила свого пустунчика по голові й тихо мовила:
– Не хвилюйтеся: мій синочок зробить усе, що ви просите.
Аргонавти тим часом зробили зупинку на березі річки, щоб перепочити й переночувати. Вранці герої вирушили до столиці Колхіди – міста Еа. Котрийсь із них помітив у небі голуба й вигукнув:
– Дивіться, друзі, що там угорі!
– То добрий знак. Голуб – пташка кохання – принесе нам удачу, – зауважив Мопс, син Аполлона, фессалійський оракул.
Надвечір під покровом туману, який наслала небесна німфа Нефела, Арго дістався столиці Колхіди. Причалили в заростях очерету, щоб їх ніхто не помітив. Уранці Ясон у супроводі Фріксових синів висадився на берег і попрямував до царського палацу.
Цар Еет довго й прискіпливо розглядав дужих, до зубів озброєних героїв.
– Ми вітаємо тебе, великий царю Колхіди! – урочисто виголосив Ясон.
– З якої ви держави приїхали і що вам треба у нашому краї? – спитав Еет. – Ви приїхали з миром чи, може, – з війною?
– Ми з Греції! – відповів Ясон і гордо підвів голову. – Ми приїхали не з війною. Єдине, що нам треба, так це взяти золоте руно, яке подарував тобі Фрікс. Ми готові віддати за нього все, що ти забажаєш. Благаємо тебе, царю, тільки не змушуй нас забирати його силою.
Еет почервонів од люті.
– Хто ти такий, зухвальцю?!
– Мене звати Ясон! Я син Есона, ми приїхали до тебе, щоб виконати волю царя Пелія, володаря міста Іолка. Він наказав нам привезли золоте руно. Я не прошу, щоб ти віддав мені його задарма. Наказуй, що хочеш! Ми можемо допомогти здолати твоїх ворогів, яких, мабуть, у тебе багато. Все, що ти побажаєш, ми виконаємо.
– Твоєї допомоги, юначе, я не потребую, адже в мене велике й могутнє військо! – вигукнув цар та, трохи подумавши, запропонував героєві: – Ходімо, Ясоне, зі мною в палац, там і вирішимо все мирно.
Після щедрої вечері цар мовив:
– Слухай, що я тобі скажу, Ясоне. Учора мені приснився бог Арес. Він попросив, щоб я знайшов таку людину, котра могла б виорати й засіяти його поля. Може, ти візьмешся за цю справу?
– Гаразд! – одразу погодився Ясон.
– Не поспішай. Спершу тобі треба добре виспатися. Завдання буде не з легких. Бики, якими доведеться тобі орати, – мідні, їх викував для мене Гефест. Їх не так просто приборкати – вони люті, а з мідних ніздрів видихають полум'я. Але якщо ти навіть запряжеш биків, то не зможеш орати поле, бо все воно всипане камінням.
– Я впораюся, царю! – рішуче мовив герой.
– Це ще не все. Коли ти виореш поле, я дам тоді драконові зуби. Ними треба засіяти ріллю.
– Зроблю все, що забажаєш!
– От гаряча голова! Якщо ти думаєш, що на тому полі виросте пшениця, то помиляєшся. Одразу ж із землі вилізатимуть страшні велетні-вояки. Ти повинен їх здолати. Тільки після того я дозволю забрати з лісу золоте руно.
– Я готовий!
– Але затям, що його стереже безсмертний дракон.
– Добре, царю, завтра я засію поле! – погодився герой.
Цю розмову чули й царівни, що сиділи неподалік. Вони про щось перешіптувалися й поглядали на юнака, хихотіли собі, а потім червоніли, начебто їхні щоки понатирали перцем. Одна з-поміж них вирізнялася надзвичайною красою. Це була Медея, мовчазна й гордовита.
Вродливий юнак одразу впав Медеї в око. Саме в цю мить прилетів Ерот, крилатий синок Афродіти. Він, як того просила матінка, натягнув тятиву й випустив золоту стрілу прямісінько в серце царівни – воно враз защеміло. Царівна навіть зойкнула. Їй раптом здалося, що молодий чужинець схожий на прекрасного бога. Кожне Ясонове слово западало глибоко в її серце. Дівчині здавалося, що юнак говорить тільки для неї. Ясон також запримітив Медею. Він бачив, що царівна не зводить з нього своїх великих ясних очей, і голос його раптом чомусь затремтів. Еет помітив хвилювання гостя, але не знав, чим воно викликане.
Дослухаючись до розмови, Медея розуміла, що батько штовхає гостя на вірну смерть. «Цей красень не знає, що на нього чекає!» – подумала вона й зітхнула.
Ясон повернувся на корабель, а Медея тим часом сиділа в опочивальні й плакала. Вона знала, що може допомогти юнакові здобути золоте руно, але її гнітила одна думка: «Це означатиме піти проти батькової волі, стати зрадницею!»
Та все ж її кохання до юнака почало брати гору. А тут ще й нагодилася сестра Халкіопа.
– Медеє, – почала благати вона, – врятуй моїх дітей! Наш батько хоче їх убити за те, що вони показали чужинцеві дорогу до Колхіди.
Медея збагнула: боги хочуть, щоб вона допомогла Ясонові.
– Люба сестро, я все зроблю, як ти просиш. Я врятую життя твоїм дітям і своєму коханому. – Сказавши це, Медея раптом зашарілася.
– Ти зробила правильний вибір. Я ще в тронній залі зрозуміла, що ти закохалася в юнака. Ти на нього дивилася, мов зачарована.
– Тепер я знаю, що мені робити! – наче й не чуючи слів сестри, вигукнула Медея й вибігла надвір.
«Я не допущу, щоб загинув мій коханий і діти моєї сестри, – повторювала вона подумки. – Я не дам здійснитися злим батьковим намірам!»
Медея йшла довго, поки не дісталася скелі, до якої був прикутий Прометей. Вона часто сюди приходила й бачила його страждання, але змінити волю богів було не в її владі. Цього разу царівна хотіла перейнятися Прометеєвою мужністю й стійкістю.
Біля підніжжя гори Медея побачила велику червону квітку. Вона зрозуміла, що квітка народилася з краплин крові Прометея. Уже поночіло. Світив повний місяць. Царівна, не довго думаючи, зірвала квітку й побігла в ліс, до святилища богині Гекати. Медея тричі вигукнула її ім'я, і та відразу ж з'явилася. Така ж світла, як місяць! Богиня зробила із Прометеєвої квітки червону мазь, що мала чудодійну силу.
– Той, хто нею намаститься, стане могутній і непереможний, – з цими словами богиня вручила дівчині горнятко з маззю.
Медея подякувала богині Гекаті за подарунок, попрощалася й подалася шукати Ясона.
Юнак саме прогулювався пустельним берегом, роздумуючи над тим, як уранці виконати тяжке й небезпечне завдання. У темряві він раптом побачив постать, що швидко наближалася. Ясон приготувався до найгіршого, рука сама потяглася до меча.
– Ясоне, це я, – прошепотіла Медея.
– Дочка Еета! – вихопилось у Ясона.
– Авжеж, – відповіла ніяковіючи царівна. – Я прийшла, щоб допомогти тобі здобути золоте руно.
– Дякую тобі, Медеє. Але чим я зможу тобі віддячити?
– Я кохаю тебе й хочу стати твоєю дружиною, – відповіла та.
Ясон зрозумів, що без втручання Афродіти тут не обійшлося. «Я вдячний тобі, богине, за допомогу!» – подумки мовив він, а потім уже вголос сказав:
– Я заберу тебе в Грецію, царівно!
Медея плакала від хвилювання, а Ясон втішав її, ніжно пригорнувши до себе.
– Скоро світатиме, – схаменулася Медея. – Іменем богині Гекати заклинаю тебе й прошу слухатися мене в усьому! На полі Арея ти маєш намаститись ось цією маззю, що додасть тобі сили.



Золоте руно

Другого дня біля палацу зійшлося людей видимо-невидимо. Прийшли й аргонавти вболівати за свого друга. Поруч із царем Еетом сиділа його дружина Евриліта та син Апсірт. Тут із сестрою Халкіопою була й Медея. Вона схвильовано спостерігала за Ясоном.
Еет суворо глянув на Ясона й помахом руки дав команду, щоб відчинили ворота стайні. Звідти стрімголов вибігли два велетенські вогнедишні бики й помчали просто на юнака. Та перед ним ураз зупинилися, як вкопані.
Юнак стояв, гордо підвівши голову, й сміливо дивився на хижих биків, які витріщили на нього свої червоні очиська. Крізь клуби диму й вогню, що вилітали з ніздрів тварин, Ясона майже не було видно. Вирлоокі бики грізно ревіли. Здавалося, ще мить, й долю хлопця буде вирішено.
Медея стривожено підвелася, а потім знову сіла, прикриваючи рота рукою, щоб, бува, не вихопився зойк. Ясон не змусив царівну довго хвилюватися. Він умить схопив бика за роги, повалив на землю, а тоді взявся за другого. Не встигли тварини отямитися, як юнак запряг їх у плуга й погнав орати поле. Герой підганяв тварин гострим списом, а ті швидко ходили в парі, вивертаючи разом із землею велике каміння. Виоравши поле, Ясон підбіг до Еета.
– Давай зуби дракона! – гукнув він.
Цар тільки заскреготів зубами від злості.
– На! Тільки не сподівайся, що виживеш!
Ясон стримався, щоб не сказати гостре слово цареві. Він простував полем, розкидаючи драконові зуби.
– А чужинець хоробрий і спритний хлопчина! – усміхнулася Халкіопа, загадково поглядаючи на сестру. Медея зашарілася.
Скінчивши роботу, Ясон одразу ж залишив поле: так радила йому царівна. А коли оглянувся, то був просто вражений. Поле Ареса враз ожило. Натовп зі страхом спостерігав, як із землі поволі вилазили кінчики залізних списів, потім золоті шоломи воїнів, що виблискували на сонці. Ось уже велетні виросли із землі до пояса, потім – до колін й грізно поглядали навкруги. Ще трохи – й вони будуть готові напасти на героя.
«Чому Ясон не кидає в них каменюки? Чому не виконує моєї поради?» – пульсували думки в голові переляканої Медеї.
Але цієї миті в повітрі засвистіла кам'яна брила, кинута Ясоном, й упала на середину поля. Велетні-воїни люто накинулися один на одного. Розпочалася кривава січа – не на життя, а на смерть. Коли загинув останній воїн, Ясон поспішив до Еета.
Цар, бачачи, що герой сміливою впевненою ходою прямує до тронного почту, шепнув Апсіртові:
– Сину, будь напоготові. Може, доведеться піднімати військо.
– Добре, тату, – відповів ще тихіше царевич.
Аргонавти кричали на радощах. Вони хотіли тріумфально пронести на щиті свого героя, але він їх зупинив.
– Не час, друзі, радіти: нам треба завтра вирушати по золоте руно.
Греки весь день святкували перемогу свого ватага, а надвечір стомлені полягали спати. Ясон стояв на березі й дивився на хвилі, які тихо накочувалися на піщаний берег, і думав про те, як завтра йому доведеться битися з драконом за золоте руно. Сумніви опосіли його.
Раптом герой почув чийсь оклик. Він обернувся й побачив Медею.
– Ходімо зі мною. Я допоможу тобі викрасти золоте руно. Еет не допустить, щоб ти забрав найдорожче, що в нього є. Він готовий усіх вас убити.
– Хіба цар не дотримає свого слова? – здивувався герой.
– Звичайно, що ні!
Тоді Ясон розбудив своїх друзів, а сам пішов слідом за Медеєю, котра почала розповідати йому про свій план.
– Єдине, про що я тебе проситиму, – Медея стишила ходу й заглянула у вічі юнакові, – візьми мене з собою, бо якщо я повернуся додому, батько вб'є мене.
– Після того, що ти зробила для мене, ми повинні поєднати наші долі й бути разом навіки, – вдячно відповів Ясон.
Вони заглибилися в непрохідні лісові нетрі, й царівна подала знак Ясонові, щоб він ступав тихіше, а сама заспівала дивну сумовиту пісню. З кожним кроком вона співала голосніше й голосніше. Коли вони наблизились до дракона, той уже міцно спав. Ясон підкрався ближче, а Медея продовжувала свій монотонний спів. Герой схопив золоте руно й разом із царівною вони побігли до причалу.
Невдовзі почули, що за ними хтось женеться.
– Це, мабуть, мій брат Апсірт, – прошепотіла Медея. – Поспішаймо!
Аргонавти, побачивши Ясона із золотим руном, вітали його радісними вигукуками.
– Напинайте вітрило, піднімайте якір! – наказав Ясон. – Дорога кожна хвилина. Якщо вороги наздоженуть нас, буде непереливки.
Коли корабель відплив від берега, Ясон помітив, як аргонавти пильно розглядають гостю.
– Це Медея, дочка Еета. Вона допомогла мені здобути золоте руно, – сказав він твердо і дав усім зрозуміти, що до цієї розмови більше не вертатиметься.
Арго покинув річку Фасід. Анкей упевнено вів корабель. Герої не приховували своїх радощів. Здавалося, радів навіть місяць, який освітлював їм путь. Коли вийшли у відкрите море, Ясон полегшено зітхнув:
– Нам уже ніщо не загрожує!
– Не радій завчасно, – мовила Медея. – Ти ще не знаєш мого батька. Ось побачиш, він пошле за нами весь свій флот.
Тут втрутився Кітіссор:
– Безпечніше буде, коли ми попливемо до Греції не тим шляхом, яким прибули до Колхіди, а піднімаючись угору широкою, великою річкою Істр. Так ми дістанемося до західної частини моря. Хоч відстань буде довша, зате ошукаємо Еета. Йому й у думку не спаде, що ми обрали саме цей шлях.
Усі погодилися, й Анкей розвернув корабель на північ, до річки Істр – так тоді називали Дунай. Якось уранці після багатьох днів плавання аргонавти побачили рівнинний берег. Тут у гирлі річки вони висадилися на острівець, де натрапили на невеличкий храм Артеміди. Принісши жертву богині, герої полягали спати. А вранці на них чекала несподіванка: вони побачили, що до берега підходить ворожий флот.
– Ясоне, – звернулася до коханого Медея, – ти з друзями сховайся, а я щось придумаю. Спробую виманити флотоводця.
Царівна вийшла на піщаний берег, так щоб її побачив брат.
– Он зрадниця наша! – почула вона голос Апсірта. – Як ти посміла!
– Не суди мене, брате. Чужинці полонили твою рідну сестру й силою забрали із собою. Врятуй мене! Але прийди на берег сам, бо інакше вони мене вб'ють.
Медея плакала, безперестанку проклинаючи Ясона й аргонавтів. Апсірт повірив сестрі й вийшов на берег один. Медея взяла брата за руку й відвела до храму Артеміди. Там, сховавшись за колоною, на них уже чекав Ясон. Він вискочив із засідки і смертельно поранив Апсірта мечем.
Переслідувачі повернулися в Колхіду. Цар Еет, дізнавшись про загибель сина, не тямився з люті.
– Вам, мої доблесні воїни, я наказую догнати злодіїв! Живими чи мертвими вбивці мого сина мають лежати біля моїх ніг. Інакше я накажу вбити вас!
Аргонавти тим часом дружно налягали на весла. Проти стрімкої течії пливти було важко, але вони знали, що це їхній порятунок.
На півдорозі на героїв напали люди із собачими головами – песиголовці. Але хіба хижаки могли протистояти хоробрості й силі героїв! Плем'я песиголовців було вщент розбите.
Коли аргонавти допливли до верхів'я Істри, Лінкей звернувся до Ясона :
– Он бачиш, блищить плесо річки. Це Родан, що впадає у води Тірренського моря. Звідти ми повертатимемося додому.
– А як ми річки Родан дістанемося? – перепитав Ясон.
– Суходолом, – спокійно відповів Лінкей. – З кораблем на плечах.
Аргонавти витягти корабель на сушу, взяли його на рамена й поволі рушили до річки, яка мала врятувати їм життя. Дорога була нелегка й виснажлива, але невдовзі герої вже пливли вниз по річці Родан, завзято гребли веслами, щоб швидше опинитися на хвилях Тірренського моря, яке тепер називається Адріатичним.
Та море зустріло їх такою бурею, що аргонавти злякалися. Навіть Зет і Калаїд не могли нічим зарадити. Тоді вони почали звинувачувати Медею в усіх своїх бідах. Та втрутився добродушний Евфем, син Посейдона і Європи.
– Медея – наш порятунок! Як ви цього не розумієте! – спалахнув він. – Якби боги так не вважали, вони б нам не дозволили сюди добратися, а звели зі світу ще раніше.
Ясон також заспокоював героїв:
– Нам треба бути дружними, як ніколи. Боги на нашому боці.
– Ви всі загинете, якщо Ясон і Медея не очистяться од гріха – вбивства царевича Колхіди, – почувся чийсь голос. Аргонавти оглянулися й побачили, що то говорить дерев'яна голова богині Гери, яка прикрашала ніс корабля.
– На першому ж острові, де зробите зупинку, – продовжувала богиня, – на вас чекатиме несподіванка. Там живе Кірка, дочка Геліоса. Вона рідна тітка Медеї. Тож нехай Ясон і Медея попросять у неї прощення за скоєне. Якщо Кірка пробачить їм, ви всі повернетеся в Грецію живі й здорові.
Тільки-но замовкла дерев'яна голова Гери, як корабель струсонуло й викинуло на піщаний берег. Ясон з Медеєю і ще троє героїв попрямували до вежі, що височіла в глибині острова. Коли вони підійшли ближче, то їхньому зору відкрився величний палац. Кірка сиділа в залі на золотому троні й чекала на гостей.
– Нас переслідують богині долі, – розпочав свою розповідь Ясон, – тому ми прибули сюди, щоб просити в тебе прощення за наш гріх. Ми змушені були вбити Апсірта, інакше він знищив би нас. Допоможи нам врятуватися.
– Здійснивши вбивство, ви насмілилися просити в мене відпущення гріхів?!! – грізно спитала Кірка. Лице її вкрилося глибокими зморшками, коси побіліли, ніс згорбився, руки стали кістлявими, а одіж враз почорніла.
Тут заговорила Медея:
– Тітонько, ти ж знаєш, як я шанувала брата. Але така воля богів! Я закохалася в Ясона й допомогла йому викрасти золоте руно, яке по праву належить грекам.
Кірка задумалась, а потім уже спокійніше продовжила:
– Ваш вчинок злочинний, але я ціную твою хоробрість, Ясоне, і твою щиру любов, Медеє.
Кірка говорила повільно. І з кожним словом вона ставала такою ж вродливою, яку її вперше побачили аргонавти. Вона підвела Ясона й Медею до джерела і, зарізавши ягня, окропила кров'ю руки молодят.
– А тепер змийте кров у джерелі. Я зняла з вас прокляття. Хоча знаю, що колись буду покарана за те, що взяла вашу вину на себе. Боги розсудять. Дехто нас підтримає, хтось – ні! Тільки Артеміда вам не пробачить осквернення її храму.
Аргонавти покинули острів могутньої чаклунки й попливли далі. День видався тихий і сонячний. Раптом герої почули спів. Зачаровані жіночими голосами, вони перестали гребти. Ніхто навіть не здогадувався, яка небезпека їм загрожує. Корабель наближався до острова, де жили сирени, чарівні жінки з великими крилами й пташиними пазуристими ногами. Мандрівці, що піддавалися впливу магічного співу сирен, ставали їхніми жертвами.
Така доля чекала й на аргонавтів. Та їх урятував Орфей.
Коли він зрозумів, що загрожує друзям, то заграв на лірі так, що спів сирен потонув у її дзвінких звуках. Орфей співав пісні про мужніх, хоробрих героїв, котрі не бояться нічого й усі нещастя можуть здолати. Ясон отямився перший і наказав дружно гребти веслами подалі від острова.

СКІЛЛА Й ХАРИБДА

Тож несподіванки й небезпеки чатували на аргонавтів повсюди.
За кілька днів герої опинилися біля Скілли й Харибди, двох велетенських драконів-потвор. Скілла мав багато гадючих ший, на яких повиростали собачі голови. Другий дракон, Харибда, міг одним духом випити море. Найстрашніше було, коли він випускав воду із пащі – тоді хвилі сягали самого неба, й важко було розпізнати, чи то морська піна, чи хмари затьмарюють сонце. Тоді кораблі й люди поглиналися морською стихією.
Страшне випробування очікувало й на аргонавтів. Вони мали будь-що проскочити між цими страховиськами. Знову на допомогу прийшла богиня Гера. Вона звернулася до морської богині Фетіди. Фетіда, дізнавшись, що разом із друзями в небезпеці опинився також її чоловік Пелей, послала своїх п'ятдесятьох сестер-нереїд, щоб вони провели Арго між Скіллою й Харибдою.
Потім богиня Гера розшукала царя вітрів Еола, а той послав до аргонавтів Зефіра, західного вітра, який допоміг їм швидко дістатися гостинного острова Схерія. На ньому царював Алкіной, володар народу феаків.
Цар гостинно прийняв героїв і запропонував їм оселитися в палаці. Бенкетуючи в ошатній залі, аргонавти на якийсь час забули про свої поневіряння. Коли ненароком хтось із них визирнув у вікно, то обімлів.
– Колхідці в гавані! Там сотня кораблів! – вигукнув герой.
У цей час до зали увійшов цар Алкіной.
– Послухайте, що я вам скажу, – почав він. – Вам нічого боятися чужинців. У мене велике військо, яке дасть їм відсіч. Але ми зробимо інакше. Я запрошу командувачів до палацу й спробую уладнати все мирно.
Добре почастувавши колхідців, Алкіной вислухав їхні вимоги й мовив:
– Аргонавти розповідали мені про свої пригоди. І я вірю їм. Золоте руно по праву належить Греції. Ви вимагаєте повернути зрадницю Медею? Але ж вона стала дружиною Ясона. Я правду кажу? – звернувся він до своєї дружини.
– Так, повелителю мій, – зрозумівши натяк, відповіла цариця Арета, а сама, знаючи, що Ясон і Медея ще не одружені, непомітно вийшла із зали й поспішила до них.
– Любі мої, вам треба побратися, щоб не було кровопролиття, – попрохала вона.
Довелося молодятам одружитися тайкома, поки колхідці трапезували. Всі нереїди острова зійшлися в печеру на це весілля. Ясон і Медея були прекрасні, як олімпійські боги. Не обійшлося без музики. Сам Орфей вітав молодих.
А коли Ясон і Медея зайшли до царської зали, Алкіной оголосив:
– А ось і наречені!
Так Алкіной перехитрив колхідців й вони не отримали ані золотого руна, ані Медеї. Аргонавти подякували цареві й цариці за гостинність і почали збиратися в дорогу. Вранці корабель узяв курс до Греції й швидко плив спокійним морем.


ПОМСТА АРТЕМІДИ

А що ж Артеміда? Вона не могла пробачити молодятам їхній гріх. З допомогою свого батька Зевса наслала на аргонавтів кару. Коли вони обігнули півострів Пелопоннес і допливали до Аттики, налетів ураган страшної сили. Дев'ять днів мореплавців носило невідомо де. Нарешті корабель прибило до узбережжя Африки. Тільки-но причалили до берегів Лівії, як вітер ущух.
Стомлені мореплавці повкладалися спати на піску. Вранці їх розбудило палюче сонце. Стояла нестерпна спека, а довкола – розпечені піски. Жодного тобі деревця чи хоча б травинки. Та Ясон не розгубився. Він спокійно мовив:
– Послухайте мене, браття, ми здолали неабиякі труднощі. Здолаємо й нові. Витягнімо на берег корабель і до вечора полатаймо вітрила, а завтра – в путь!
Увечері, коли аргонавти полягали спати, Ясон з Медеєю пішли прогулятися пустелею. Там вони зустріли трьох дівчат, які водили танок і співали.
– Це, мабуть, дочки царя, пустельні німфи, вони повинні багато чого знати, – мовила Медея й підійшла до них.
– Як нам звідси вибратися живими? – спитала вона в німф.
– Коли вранці побачите богиню моря Амфітріту на колісниці, ви можете вирушати в дорогу. Вам доведеться витримати великі випробовування, бо маєте пройти з кораблем на плечах аж на край світу.
Ясон розбудив аргонавтів і всі разом почали виглядати з моря богиню. Дехто не йняв віри німфам. Та коли колісниця Амфітріти з'явилася, всі полегшено зітхнули.
– Коли ми дістанемося гавані, то отримаємо прощення від богині Артеміди й зможемо повертатися додому, – сказав віщун Мопс.
Так розпочалася виснажлива подорож. Сонце пропікало тіла аргонавтів до кісток. Але найстрашніше було те, що вони вже шостий день брели берегом моря, а освіжитися в його хвилях не мали права. На сьомий день закінчилися запаси води. Муки були нестерпні. Раптом Медея знепритомніла. Ясон підхопив її на руки.
– Уставай, люба, залишилося ще трохи, – прошепотів він.
Ніч відпочинку, а вранці знову аргонавти вирушили в дорогу, але тепер углиб пустелі. І так день у день. На одинадцятий день подорожі герої, знесилені, попадали на розпечений пісок. Вони не могли більше рухатися й ладні були тут померти. Укотре вони бачили, як вечірнє сонце ховалося за обрій. «Це, мабуть, востаннє, прийшов наш кінець. Завтрашній день не настане», – думав кожен.
Сонце сіло за гору, й вечірня прохолода трохи заспокоїла героїв.
– Там, за горою має бути кінець світу! – підбадьорив усіх Ясон. – Ми будемо врятовані! Ще трохи! Наберіться сил!
Аргонавти повірили ватажкові й уранці, на дванадцятий день подорожі пустелею, з новою силою підняли на плечі корабель й рушили в путь.
Зненацька вони побачили велетенського невтомного гіганта Атланта, що тримав на плечах небосхил, і небаченої краси фруктовий сад. А внизу синіло море.
Аргонавти залишили Арго й чимдуж побігли до річки, що текла неподалік.
Утамувавши спрагу, вони наблизились до чарівного саду. Там їх зустріли три дівчини. Це були Гесперіди.
– Богиня Гера сповістила про ваш прихід, – сказали вони. – Пригощайтеся яблуками, відпочивайте, а потім підемо до Атланта. Він хоче з вами познайомитися.
Аргонавти подумки раділи, що боги не залишають їх у біді.
– Я знаю про ваші страждання. Ще ніхто із смертних не доходив на край світу, – захоплено вітав прибульців Атлант. – Та ще й із кораблем на плечах. Ви справжні герої! На вас чекає Трітон, син Посейдона й Амфітріти. Без нього ви не зможете вийти у відкрите море. Він допоможе вам.
Зробивши жертвопринесення морському божеству, аргонавти чекали на його появу. Невдовзі Трітон з'явився. Він зовсім був не схожий на бога, а більше скидався на хлопчиська з мушлею в руках. Трітон допоміг аргонавтам вийти у море, а сам повернувся в озеро, де мешкав. Нині це озеро називається Трітонійським.
Сповнені вдячності морському божеству, герої попливли на схід. Невдовзі вони пристали до берегів острова Крит. До рідного Іолка їм залишалося всього два-три дні ходу. Раптом поруч із кораблем почали падати кам’яні брили. Аргонавти побачили бронзового велетня, який відламував скелі й кидав на них. Добре, що спритний Анкей вправно кермував кораблем й ухилявся від каменюк.
Бронзовий гігант Талос оберігав острів Крит від усіляких ворогів. Він і слухати не схотів умовлянь аргонавтів. Змагатися з таким велетнем було безглуздо. Він міг своєю ступнею розчавити відразу трьох героїв. Тому вирішили здолати велетня хитрістю. Коли Медея запропонувала гігантові смачного грецького вина, він нарешті вгамувався. Вона приготувала своє чаклунське вино й, знайшовши на кораблі найбільшого келиха, наповнила його вщерть. Талос узяв кубок з рук Медеї. Обвівши суворим поглядом непроханих гостей, він випив вино до дна й загорлав:
– Тепер ви від мене нікуди не дінетесь!
З цими словами він похитнувся, та все ж потягнувся до скелі, щоб відірвати брилу, але руки його не слухалися. Вино подіяло – гігант, нарешті, заснув.
– Він заснув назавжди, – посміхнулася Медея. – Ми вільні!
Увесь день погода сприяла мандрівникам. Та надвечір усе змінилося. Раптово залягла непроглядна темінь. До всього ще й смолоскип на кораблі погас. Настав повний штиль. Аргонавти підняли весла, бо невідомо було куди пливти. Навіть гострозорий Лінкей і той не відав, що їм робити.
– Ми на морі чи в Тартарі? – прошепотів хтось.
– Ми у печері між чорних скель, – сказав Мопс.
Ясон зрозумів, що лише Аполлон може допомогти їм.
– О великий боже світла! – благав він. – Освіти нам дорогу додому!
Несподівано золотий промінчик розітнув темряву. Невидима рука Аполлона підняла Ясонову руку й випростала вперед.
– Це золотоволосий бог указує нам дорогу! Он уже видно рідні береги, – радісно вигукнув герой. – Нарешті закінчилися наші випробовування.


Ясон на батьківщині

Цар Пелій не міг повірити власним очам, побачивши Арго в гавані Іолка.
Та ще більше здивувався, коли помітив на щоглі золоте руно, що яскраво виблискувало проти сонця.
Медея відчула, що Пелій задумав зле проти її коханого. Тож при першій же нагоді пішла до дочок царя й мовила:
– Ми з Ясоном зичимо вашому батькові тільки добра й довгих літ життя. Я маю чар-зілля, що може зробити царя знову молодим, й готова допомогти йому.
– Не може такого бути! – мовила старша сестра. – А якщо це правда, доведи нам.
Медея зварила траву у великому казані, зарізала старого барана й кинула його в окріп. Диво сталося! За мить звідти вискочило ягнятко. Дочки царя зрозуміли, що Медея – найкраща чаклунка в світі, й довірилися їй.
– Розкажи, як нам зробити, щоб омолодити батька, – прохали вони Медею.
– Це дуже просто. Головне переконати царя, щоб він погодився стрибнути в казан з окропом.
– Та батько нізащо не захоче, адже він у нас боязкий.
– Тоді зробіть з ним це самі. Коли він спатиме, візьміть його на руки й обережно, щоб він часом не прокинувся й не злякався, опустіть у казан з киплячою водою. Чар-зілля я вам дам.
Так царівни й зробили, як радила їм Медея. Заварили в казані чар-зілля й опустила в нього сплячого батька. Довго чекали, але він так і не вискочив з окропу, як це було з бараном.
Але це не допомогло Ясонові здобути царський трон. Його захопив Акаст, син Пелія.
Тож розчароване й засмучене молоде подружжя сіло на Арго й залишило Іолк. Спочатку вони поїхали в Орхомен, піднялися на святу гору Лафістій і принесли в жертву Зевсові золоте руно.
Далі вирушили в Коринф, де правив Креонт, друг Ясона. Колись царем цього міста був Еет. Це вже потім він переїхав до Колхіди.
Тут, у Коринфі, Медея збудувала храм на честь богині Гери й стала її жрицею. Ясон із Медеєю прожили в чужому місті десять років. У них народилося четверо синів. Але з часом кохання, яке зародилося однієї ночі в Колхіді, почало згасати.
Коринфці недолюблювали Медею. Вони вважали її злою чаклункою й часто говорили поміж собою: «Нехай їде звідси в Колхіду! Це не її батьківщина!»
Навіть цар Креонт почав запрошувати до себе в гості Ясона без дружини. Медея знала про ці розмови, й це дуже її гнітило, вона почувалась дуже самотньою.
Іноді Ясон ночував у Креонта. Цар мав вродливу юну дочку на ім'я Главка. Одного вечора Креонт сказав Ясонові:
– Я знаю, що твої почуття до Медеї охололи. Мені здається, ти не байдужий до моєї доньки. Все одно, на жаль, ти вже ніколи не станеш царем Іолка. Одружуйся з Главкою й після моєї смерті правитимеш Коринфом.
За якусь мить у голові Ясона промайнули спогади про все, що зробила для нього Медея. Як він міг так швидко забути про це?
– Ти що – мене не чуєш? – звернувся до нього цар.
Ясон раптом отямився.
– Я вдячний тобі, мій друже. Ти багато зробив для мене. Але я не можу зрадити Медею.
З цими словами він поспішив додому. Та Медея зустріла його холодно й неприязно. Цього вечора вони знову посварилися. Ясон зрозумів, що їм не бути разом.
Уранці пригнічений Ясон знову пішов до Креонта.
– Гаразд, я пристаю на твою пропозицію, – сумно мовив він.
Якось Медея пішла в місто, чи то в справах, чи послухати пліток про свого чоловіка й раптом побачила на вулиці серед великого натовпу колісницю, а на ній – по-весільному вдягнених Ясона й Главку.
Медея не знала, куди подітися. Ревнощі роздирали її серце. Підійти, глянути в очі коханому? А чи зрозуміє? Вона вже наважилася привітати наречених, але де там – варта не допустила її.
«Якщо не помщуся Ясонові, я не зможу більше жити!» – подумала чаклунка.
Коли Медея залишала площу, Ясон помітив її чорну сукню і вжахнувся. У її гордій поставі він відчув ненависть, уявив її палаючі ненавистюі очі. Страх закрався в його душу. Ясон не знав, звідки чекати удару.
Наступного дня Медея покликала двох старших синів і, вручивши їм пакунок, наказала віднести царівні Главці.
– Скажете, що це наш весільний подарунок! – У її словах уже не було злості, а тільки жаль. – І нехай царівна попросить свого батька, щоб вас і менших ваших братиків не висилали з Коринфа.
– Добре, мамо, а що там?
– Сукня для Главки, яку вона ніколи не зніматиме, бо кращої в світі немає, та ще й золотий вінок!
Главка, зрадівши пишній сукні та вінку, вдягла їх і почала бігати від дзеркала до дзеркала, милуючись собою. Раптом сталося щось жахливе. Подарунок Медеї був отруєний. Тіло дівчини почало пекти, потім узялося вогнем. Царівна згоріла в страшному полум'ї. Горіли люди, які її рятували. Горів палац. Нікому не вдалося врятуватися, окрім слуги Креонта. Він і розповів Медеї про ці жахи.
– А Ясон? – спитала вона.
– Він урятувався якимось дивом!
– То гірше для нього. Він поплатиться сповна. Я для нього приготувала щось страшніше! Він знатиме, що таке невдячність і зрада!
Коли Ясон прийшов додому, він знайшов мертвими двох менших синів. Чаклунка, не тямлячи себе від гніву, занапастила їх. Приголомшений горем, Ясон кинувся геть.
Єдиний, хто співчував Медеї, так це бог Геліос, її дід. Він прислав по неї колісницю, запряжену драконами. Вона сіла з двома старшими синами, яких не було поруч під час вибуху її гніву, тому вони й зосталися живими, та й зникла з Коринфа.
Невдовзі Медея вийшла заміж за афінського царя Егея. Вона хотіла, щоб трон посів її син, але з'явився Тесей, і вона змушена була тікати в Колхіду до свого батька Еета. Кажуть, що Медея не померла. Вона стала покровителькою магії, чаклунів і відьом. Її боявся навіть бог смерті Танатос.
А що ж Ясон?! Як склалося його життя?
Герой не знав, як пережити люте горе, й подався світ за очі. Він мандрував навмання, і ніщо його більше не радувало.
Пригнічений лихом, він якось опинився в Істмі, на Коринфському перешийку.
Ясон не був на цьому березі відтоді, як аргонавти витягли на суходіл свій корабель. Арго стояв, мов привид, на пустельному березі: обдертий, розсохлий. Вітер похитував його пошарпане тіло, і воно скрипіло, торохкотіло усіма старими кістками.
Але Арго для Ясона й досі був чимось священним, легендарним. Ніс корабля прикрашала дерев'яна голова богині Гери.
«Скільки він витримав штормів? – подумав Ясон. – Скільки разів рятував мені й моїм друзям життя!»
Втомлений, Ясон ліг у затінку корабля й задрімав. Йому снився сон. Герой наново переживав усе своє життя, усі свої мандри і пригоди. Але так і не прокинувся більше.
Нагла смерть обірвала його сон: корабель раптом рухнув просто на героя й поховав його під своїми ветхими дошками.
Не врятувала Ясона від загибелі навіть богиня Гера, його покровителька.
То богиня долі Мойра усе розставила на свої місця.

Зміст

ФРІКС І ГЕЛЛА 3
ЯСОН 8
НА ОСТРОВІ
ЛЕМНОС 16
УТРАТА ГІЛАСА 18
КУЛАЧНИЙ БІЙ 23
ЦАР ФІНЕЙ 26
СІМПЛЕГАДСЬКІ СКЕЛІ 29
СТІМФАЛІЙСЬКІ ПТАХИ 31
АРГОНАВТИ В КОЛХІДІ 34
ЗОЛОТЕ РУНО 40
СКІЛЛА Й ХАРИБДА 51
ПОМСТА АРТЕМІДИ 53
ЯСОН НА БАТЬКІВЩИНІ