ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Володимир Бойко
2026.10.11 00:18
На вакації до Печеніжина
Позбирались дівчата розніжені.
Кожній з них догоджай,
Хлопа в ліжко давай –
Та пішли вони із Печеніжина.

В політичних структурах Одеси
Просувають чужі інтереси

Ольга Садкова
2026.10.10 19:17
Не спитала любов, не спитала,
так, зненацька, у серце ввійшла:
хоч без слів,
але піснею стала,
хоч без квітів,
але зацвіла.

2011

Світлана Пирогова
2026.10.10 16:37
Хризантеми запалюють осінь:
Жменьки сонця на зимному ґрунті.
Як їм затишно в дружньому гурті!
Невисокі, деінде і рослі.

Не лякають їх ночі холодні,
Подих вогкого трепету вітру.
Оживляють собою палітру

Борис Костиря
2026.10.10 16:03
Дивлюсь я на колишню повінь,
Що стала привидом і сном,
Де чатовий лиш місяць повня
Киває ввічливо чолом.

На місці повені болото,
Сухі багнети комишів.
На березі дружина Лота

Віктор Насипаний
2026.10.10 12:30
Всі часто поспішають та дарма,
Бо часу завжди мало чи нема .
Постійно не встигаєм вічно ми,
А хочеться спинити гарну мить.

Бо день, як м’ячик, просто скік та скік.
Біжиш за ним, а він уже утік.
Зупинишся, оглянешся, а там…

хома дідим
2026.10.10 12:23
безперечно святково
і пристрасно
хоч би навіть через утому
підноситься географічне
топонімічне тобто
при своїй винятковій митниці
пан матвій звісний
всім вам відомий

Юрій Гундарів
2026.10.10 11:46
жовтня - День народження видатної української співачки
Ніни Матвієнко

До речі, який у неї був голос? Сопрано? Чи, може, мецо-сопрано?
А діапазон який - три октави чи чотири?..
Коли чуєш її голос, усі ці запитання відступають на другий чи третій пл

Тетяна Левицька
2026.10.10 11:21
Закортіло бабці втіхи,
Тож говорить чоловіку:
— Поки ми іще не в раю,
Буйну молодість згадаєм.
Що для неї літні роки? —
Одягла нові панчохи.
Чаклував дід так і сяк,
Та не впоратись ніяк.

Віктор Кучерук
2026.10.10 07:22
За межею літа -
Осені пора, -
Прохолодний вітер
І земля сира.
Жовтий лист кружляє,
Падає до ніг, -
І жура безкрая
Стала на поріг.

Артур Курдіновський
2026.10.09 22:01
Уламки сну розкидані повсюди.
Вони - про щастя, світло та весну.
Нема на мене ні судді, ні суду.
Покинуту й забуту ляльку вуду
В далекий кут розлючено жбурну.
Приречений, ніколи не забуду
Уламки сну.

В Горова Леся
2026.10.09 17:17
У квасолі джміль гуде:
Квіти там ще де-не-де.
А плоди дозріти встигнуть?
Так! Квасоля зветься вігна.

В серпні квітне - в самий раз!
Буде смакота у нас!
То ж старайся, джмелю милий,

Борис Костиря
2026.10.09 14:37
Я не хочу уже прокидатись.
Хочу бути у магії сну.
Я забуду паролі і дати
І спалю на майдані весну.
Я не хочу вертатись із казки,
Із уяви, чарівних споруд,
Із феєрій, туманів і ласки,
Феєрверків, містерій і пут.

Вячеслав Руденко
2026.10.09 10:48
— Що до пояснення ранку звитяжного
Лису шпаркому у сутінках вечора
Станє зі мною дзвеніти розважливо
Епосом скіфів пательня розпечена.
Контур егрегора часу прадавнього
Темне минулого - зваба незвідана,
Болотоходами стежка уславлена
Долі забутої

С М
2026.10.09 10:39
Я – Змій-Король, що повзає
По кублі своєму
Змій-Король, що повзає
По кублі своєму
Маю подруг, але знай
Що я маю, все для мене

Ось повзу на підвіконня

хома дідим
2026.10.09 09:02
іще палітурка сезонна
при вогкій стіні цегляній
у досвіт
фабричні освітлені вікна
залізнодорожні вогні
і цвинтар за переїздом
останній притулок мерця
під ґрунтом жорстким

Віктор Кучерук
2026.10.09 06:11
Від листя, очищена вітром, дорога
Блищить під ногами, як вимите скло.
Від ранньої стужі зростає тривога:
Чи встигну догнати минуле тепло?
Воно уночі подалося в безодню
Оту, що стіною оточує ліс,
В якому шукатиму в дні прохолодні
Тепло межи сосен,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

Олег Гелолев
2026.10.08

Михайло Укран
2026.10.08

Ольга Береза
2026.09.08

Ярина Діброва
2026.08.07

Анастасія Ехо
2026.08.01

Фел Ходак
2026.07.22

Ольга Садкова
2026.07.18






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Ірина Вовк (1973) / Вірші / Сценарії та драматичні форми (віршовані чи прозові)

  "СВІТЛО НЕЗЛАМНОГО ПОРОГА" (замальовка сценарію)

«Тим, хто став Світлом»

ХОР ВОЇНІВ СВІТЛА:
«Ця сповідь – тим, чий земний шлях обірвався надто рано,
ставши тихим болем нашої весни.
Ми присвячуємо ці слова кожному дому, що вистояв під крижаним вітром,
і кожному серцю, яке не згасло в сутінках втрат.
Нехай наш сад прокинеться для тих, хто вже не побачить його цвіту.
Нехай наша піч гріє тих, хто залишився берегти пам’ять.
Нехай кожна невинна душа знайде спокій у променях вічного ранку, а ми – знайдемо силу жити, пам’ятати і перемагати.
Світлій пам’яті невинно вбитих.
Незламній силі українського Роду»

Дійові особи:
ГОЛОС ПАМ'ЯТІ (жіночий, глибокий, спокійний).
ГОЛОС ЗЕМЛІ (чоловічий, низький, дещо суворий).


Атмосфера: Напівтемрява. На сцені – стіл, накритий домотканою скатертиною, свіжоспечений духмяний хліб, горнятка з паруючим напоєм, гасова лампа та свічки у старих свічниках.
Збоку – крісло-гойдалка.



ТУТЕШНІЙ ГОЛОС: Вітаю вас у просторі, де час уповільнює свій біг.
Ви опинилися тут, щоб зігріти одне одного біля вогнища нашої спільної Пам’яті. За вікнами зараз – та сама химерна весна, де дощ переплітається зі снігом, ніби саме небо не знає, чи йому вже цвісти, чи ще оплакувати втрати.
У кожного з нас у серці є рани, що ятряться за тими, хто пішов передчасно. Але у кожного з нас є і той самий Дім – теплий острів серед холодного всесвіту, де дихає стара піч, мерехтливо палають свічки і де рідні обличчя дають нам силу стояти далі.
Ці слова, які ви зараз почуєте – це наше спільне замовляння проти темряви. Це сповідь незламної хати, яка бачила багато, але не пустила страх за свій поріг.
Залиште за дверима метушню. Вслухайтеся в тишу між рядками. Бо саме там, у тій тиші, сьогодні прокидається наша весна – змучена, але жива.
Ми починаємо…

«Білий сніг сіє –
Долю невинних душ
Небо колише».

Видиво I: МІЖ ЗЕМЛЕЮ І НЕБОМ
(Звук вітру, що переходить у шелест мокрого снігу та рідкі удари дощу по склу)

Голос Землі: Плаче серце… Це Голгофа нашої весни. Замість цвяхів – колючий дощ, що впивається у відкриті рани ріллі. Я відчуваю кожен крок, що став останнім, кожне зерно, яке не зійде, бо замість води його напували болем. Земля не німа – вона переповнена криком, який застиг під тонкою кригою. Це не звична відлига, це повільне витікання невинної крові у березневу каламуть. Кожна сніжинка – як білий саван для тих, чий подих обірвали нізащо.
Голос Пам’яті (повільно підходить до вікна, відхиляє уявну фіранку; рухи важкі, наче крізь воду): За склом – привид весни. Подивіться на цей сад… він не спить. Він заціпенів у німому крику, притиснувши до грудей замерзлі бруньки, наче немовлят. Сад боїться прокинутися. Боїться розплющити очі й побачити, що накоїла людина, доки він спав під ковдрою сизого льоду. Там, у сутінках, між небом і землею, блукають тіні несказаних слів. Весна прийшла, але вона стоїть боса на битому склі нашої реальності.
Голос Землі (ледь чутний шепотом надії, що пробивається крізь шум дощу): Але дивіться… крізь запечену землю, крізь залізо і лід, пальці молодої трави шукають світло. Навіть на Голгофі розцвітає тиша. Весна змучена, так. Вона залякана і знекровлена. Але вона – неминуча. Бо навіть найтемніша ніч безсила перед світанком, який вже пульсує в корі кожного понівеченого дерева.


Видиво II: СТАРИЙ ДІМ
(Звук потріскування дров у печі. Світло стає теплішим, бурштиновим, на стінах танцюють м’які тіні)

Голос Пам’яті (сідає у крісло-гойдалку, легенько гойдається): А хата… вона дихає. Ви чуєте цей важкий, грудний подих старого дерева? Вона захлинається від спогадів, що пульсують у кожній рухомій тіні на стіні. Тут кожен цвях пам’ятає доторк рук, яких уже немає, кожна мостина зберігає відлуння кроків багатьох поколінь. Це не просто хатні стіни – це непохитні обереги Роду, що вистояли під вітрами віків.
Голос Землі: Чуєш? Це пічка дихає жаром Сварога. Вона переплавляє наш біль, наш страх і нашу втому на гартовану сталь духу. Червоні вуглинки – то очі предків, що дивляться на нас із самої глибини часу. Терпкий напій у руках – як причастя. Ми п’ємо цю гіркоту полину, цей настій тривоги й надії, щоб відчути: ми ще живі! Ми є, поки горить це вогнище в центрі нашого світу.

Видиво III: НА СТОРОЖІ ЛЮБОВІ
(Голоси звучать ближче, довірливіше, наче тиха розмова над колискою)

Голос Пам’яті: Дивись на ці обличчя навколо. Це не лише постаті твоєї сім’ї і родини земної та небесної – це живі ікони, писані вогнем випробувань і солоною сльозою молитви. Вдивляйся уважно в ці риси – у них записана історія нашого терпіння. У їхніх поглядах – попіл спалених міст, і водночас та гартована сталь, яку не зігнути. Вони дивляться крізь темряву, бачачи те, що не бачать інші.
Голос Землі: Ми тримаємося за руки, як коріння столітніх дубів тримається за глибину, сплітаючись під землею в невидиму, незламну силу. Нехай навколо лютує буря – ми не похитнемося. Ми – діти Світла, що стоять на сторожі любові посеред цієї довгої, непроглядної ночі. Поки ми разом – ніч не має влади.

Видиво IV: СОНЦЕ ПРАВДИ ЗІЙДЕ
(Музика стає світлою, урочистою. Світло лампи розгорається яскравіше, заливаючи простір)

Голос Пам’яті: Смерть не має останнього слова, вона – лише тінь, що зникає на світанку. Поки в цій хаті ведеться розмова, поки звучить наша мова і передається з рук у руки хліб, поки горить вогонь у печі – ми безсмертні.
Голос Землі: Сад прокинеться. Я вже чую, як під льодом народжується життя. Макоша вже допряла золоту нитку нашої Перемоги, вплітаючи її у візерунок долі. Сніг розтане, і земля відкриє свої обійми для нового цвіту.
Разом: Сонце правди зійде над кожним порогом! Воно зазирне в кожне вікно, осушить кожну сльозу. Бо ми – іскри великого багаття, що не згаснуть ніколи. Ми – Вогонь, що залишається!..

Голос Пам’яті та Голос Землі (промовляють в унісон, з наростаючою силою):
«Замикаю цей поріг не залізом, а живим словом.
Кладу печать пам’яті на кожен одвірок, на кожну шибку.
Нехай цей дім стоїть, як скеля серед моря,
Де вітри безсилі, а чужі вогні гаснуть об наші стіни.
Заклинаю кути: стійте міцно, тримайте Небо!
Заклинаю піч: дихай жаром, не дай згаснути Роду!
Заклинаю сад: пускай коріння вглиб, де сплять предки,
Щоб жодна сокира не потяла нашої сили.

Нехай дощ зі снігом омиває рани, а не роз’ятрює їх.
Нехай гіркий полин втрат стає солодкою волею!
Хто з мечем прийде – об пороги наші зламається,
Хто з вогнем прийде – у власній темені задихнеться.
Ця хата – не просто стіни, це дух наш незламний.
Була, є і буде. На віки вічні.
Амінь».

ТУТЕШНІЙ ГОЛОС:
– Ви, ті що прийшли у цей Старий Дім, забираєте Світло з собою. Ви принесли сюди свою тишу і свій біль, перетворивши їх на спільну помножену силу. Дяка і шана Вам за те, що серця ваші билися в унісон із кожним словом про невинно вбитих, про цю ранню весну та про той Непохитний дім, який кожен із нас носить у собі.
Пам’ятайте: доки на вашому столі струменить-не згорає Свіча, доки ви бачите перед собою рідні обличчя і доки ваша піч – чи то реальна, чи то метафорична – дає тепло, темрява безсила. Сад обов'язково прокинеться. Дощ зі снігом врешті стане чистим травневим цвітом.
Виходячи сьогодні у ніч, заберіть із собою бодай іскру того вогню, який ми разом тут розпалили. Нехай він світить вам на кожному перехресті, нагадуючи про коріння, що тримає нас, і про небо, яке нас береже.
Дякуємо, що були частиною цієї незламної тиші. Бережіть свій дім.
Бережіть одне одного.
Світло триває.
***
Загальне освітлення сцени починає повільно згасати (димуватися). Простір занурюється в густу синювату сутінь, що символізує ранньовесняну ніч за вікном. Єдиним яскравим джерелом залишається лампа або свічка на столі, яка вихоплює з темряви лише руки акторів та хліб.
Відхід у тишу: актори не вклоняються. Це зруйнувало б інтимність моменту. Вони повільно, майже беззвучно, відходять у глибину сцени (у тінь), залишаючи глядача віч-на-віч із запаленим вогнем на столі.
Голос Пам’яті на мить затримується біля фіранки, востаннє торкається її тканини й зникає. Голос Землі йде важким, впевненим кроком чоловіка-воїна, чоловіка-захисника, ніби заступає на варту.
Звуки дощу та вітру поступово вщухають. Замість них виринає ледь чутний, тонкий звук – можливо, висока нота скрипки або кришталевий передзвін, що нагадує танення криги. Це звук надії.

Голос Пам’яті і Голос Землі (невидимі глядачу почергово промовляють слова епілогу. На фінальних рядках їхні голоси зливаються)

- Крізь білий сніг проступить перша квітка,
Бо кров невинна – то святе зерно.

- Утрати ближніх, тихо стогне відчай…

- Але в цій хаті – світло і зело
Надії нашої.

- І рідні лиця поруч...

- Ми вистоїмо.

- Сад наш зацвіте.

Разом: - Весна вже йде… ступає перелогом –
Почезне смерть, і вічно золоте
Засяє сонце над старим порогом.

Сцена залишається порожньою протягом кількох секунд. На столі продовжує самотньо горіти вогонь і підніматися пара від гарячого напою. Всі звуки поступово зникають, крім одного – наприклад, потріскування свічки або звуку дихання. Глядач має залишитися в цій тиші, дивлячись на порожнє крісло та світло свічі, перш ніж у залі спалахне загальне світло.
***

Ремарки для Голосу Пам’яті (Жіночий образ):
Рухи плавні, але обтяжені втомою, ніби вона несе на плечах невидиму шаль із минулого. Часто торкається поверхонь (столу, горнятка), немов перевіряє їх на справжність. Починає майже пошепки, з придихом. На словах про «невинно вбитих» голос має злегка затремтіти, але не зірватися на крик – це «німий» біль. Коли говорить про фіранку, вона не просто відхиляє її, а завмирає з піднятою рукою, дивлячись у порожнечу, ніби бачить там обличчя тих, кого вже немає. На останніх словах вона вперше за весь виступ прямо і тепло дивиться в очі глядачам, передаючи їм «світло».


Ремарки для Голосу Землі (Чоловічий образ):
Статичний, монументальний. Сидить або стоїть міцно, широко розставивши ноги, ніби вріс у підлогу. Руки важкі, чоловічі, лежать на колінах або стискають горнятко так, ніби це єдина опора.
Низький резонатор, «землистий». Кожне слово вагоме, як камінь. На метафорах про «піч» та «сталь» голос набуває металевого відтінку, стає твердішим.
Під час Видива «Старий Дім» він повільно піднімає горнятко з напоєм до обличчя, вдихаючи пару, як аромат самого життя. Це жест глибокої зосередженості. Його погляд спрямований вгору або вдалину, він «бачить» весну раніше за інших.
Актори майже не дивляться один на одного до самого фіналу. Вони – дві сторони однієї Душі. Лише у Видиві III («На сторожі Любові») вони можуть зустрітися поглядами на мить, підкреслюючи єдність.
На останніх словах спільної промови («Сонце правди зійде над кожним порогом»), Голос Пам’яті та Голос Землі повільно підходять один до одного біля столу. Вони не обіймаються, але синхронно кладуть руки на стіл – там, де лежить хліб або стоїть горнятко. Це жест єдності Духа та спільного коріння.


П.С. ПОРАДА ДЛЯ РЕЖИСЕРА:
Якщо формат дозволяє, можна попросити глядачів у цей момент теж увімкнути ліхтарики на телефонах або запалити маленькі свічки-офірки, які їм роздали на вході. Так «хата» розшириться до розмірів усього залу.
***

25 лютого 2026 року Глибокий вечір, мете сухий сніг.





• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.



    •   Можлива допомога "Майстерням"


• Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

• Про оцінювання     • Зв'язок із адміністрацією     • Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2026-02-25 18:41:56
Переглядів сторінки твору 214
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.965 / 5.66)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.994 / 5.8)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.766
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Композиції для театральної сцени
Наша міфологія, вірші
Війна
Автор востаннє на сайті 2026.10.04 10:55
Автор у цю хвилину відсутній