портрет мого батька (работа рідного дядька Степаненка Опанаса Мироновича)



Горобина ніч






Глупу ніч шматувала блискавка. Грім торохтів, як старезний віз по вибоїнах зношеної дороги, розлого котився по мокрих вулицях, завертав у кожний двір, діставався кожної шибки, а потім ляскав так, що закладало вуха.
Вітер по-парубоцьки залазив під стріхи хат, силкувався задерти парки вгору, позривати їх, порозкривати солом’яні крівлі, щоб залишити на них лише голі ребра соснових крокв на чолі зі щоглою комина.
Була горобина ніч.
Василько зачаївся на печі й гострими маленькими зубами хвацьки, наче жорнами, лускав соняшникове насіння – перетирав бубки на порох так, що пахло олією. Він вдихав її пахощі – аж паморочилося в голові, дурман брав гору, тіло оповивала слабкість… Інколи Василько також полюбляв ласувати олією, пудрячи її сіллю: вмочував у неї ще гарячу хлібну шкуринку, яку миттю з’їдав і, задоволений, лягав спати, м’якоть залишав матері, що вічно жалілася на зуби. То були блаженні хвилини. Сьогодні хлопець мав насіння не одну пригорщу. Він навіть втомився лузати його – уже боліли щелепи. Так бувало вони ще боліли, коли Василько з хлопцями заливався сміхом. Іноді без причини. От дурносміхи. Варто було комусь показати лише пальця. Але то було колись…
- Мамо, хтось у двері стукає, – гукнув Василько з печі.
- То відчини, – бачиш, що я зайнята.
Василько, наче ситий горобець, зіскочив на припічок, з припічка – на піл, з полу – на вимащену червоним глеєм долівку й побіг відчиняти сінешні двері.
На порозі виросла постать дядька Грицька, колгоспного ветеринара, кремезного чоловіка, навіть не схожого на “дохтура”, яким його називали односельці. Якось Василько був свідком, як дядька Грицька жінка називала його “турист”. А було це так. Дядько пішов по воду і зайшов до лавки перехилить склянку горілки, а тітка Надя, продавщиця, яка часто готувала собі обід на роботі, переплутали горілку з оцтом і налила дядькові. Той перехилив її, навіть не скривився. Тітка Надя кинулася, та вже пізно, тоді вона з переляку налила йому склянку вщерть горілки, дядько Грицько випив, крякнув і вже готовенький повертав додому без води, тримаючи в одній руці коромисло, а в іншій порожні відра, які з кожним його нерівним кроком бемкали. Це бемкання ще здалеку почула тітка Калина, що нагодилася подоїти в обід корову, і вийшла на ганок: “Де це тебе чорти носять, ти чого хату покинув не замкнуту! А він: “Що я тобі турист, чи що, як рюкзак, за плечима її носитиму!”. “Турист ти мій, а не дохтур, – перевела на жарт тітка Килина, бо зрозуміла, що зараз вона від п’яного нічого не доб’ється і тільки з тугою додала, – коли ти вже її нап’єшся!”.
Долівка, на яку ступили кирзові чоботи гостя, заляпані грязюкою, була притрушена пахучим зіллям: лепешняком, осокою, м’ятою, любистком. Побілені стіни сяяли в блисках електричного світла, яке тільки цього року, перед Різдвяними святами, “провели” в село.
- Здрастуйте! – привітався ветеринар.
- Здрастуй Гришо, – мовила мати – ти вже вибачай, що змусили чекати, бо з-за лихої погоди не чули, як ти стукав. Слава Богу, Васильчик у нас “вухастий”, все чисто чує, а розумний, “наче муха в носі”.
- Розумію, тітко Ганно! – змовницьки підморгнув ветеринар.
“Вони й не здогадуються, чого я не глухну, – радів подумки Василько. – Вони не знають найголовнішого секрету. Адже треба широко, щоб усе чути, відкривати рота. А ще потрібно після купання пострибати на тій нозі, з якого боку заклало вухо, легенько потискуючи його долонею…”.
- Іване, – покликала Ганна чоловіка, що схилившись на руки над дубовим столом, слухав останні новини. – Прийшов Гриша, а ти, – дорікнула, – із-за свого радіо нічого не чуєш!
- Вирубаю увесь сад! – одірвавши недобрий погляд від “динаміка”, сказав батько тихо, наче нікого в хаті не було і він розмовляв з кимсь невидимим – Нехай – на курку, а то вже на кущі придумали податки! – і, перевівши дух, випалив. – А голову сільради я бив латою і битиму!
- Іване Мироновичу, ви чого нашого голову сільради не любите? – спитав гість так, наче й не знав про недавню бійку між ними.
- Гришо, хороший ти хлопець, он бачиш святого Миколу, – переводячи розмову на інше, показав він на ікону. То якось іконописці , коли я ще під столом пішки ходив і на дещо казав “бубка”, намалювали його. Вони квартирувалися у нас, от вечорами й писали ікону в знак вдячності, бо мій батько відмовився брати в них гроші за проживання. На освячування церкви приїжджав сам митрополит Київський. Він подарував тоді нашій церкві дві великі ікони від Михайлівського Златоверхого собору. Честь угощати дорогих гостей випала нашій родині. Тоді ж митрополит і освятив цю ікону Миколи Угодника. З дванадцятого року вона, а блищить, як нова. Оце Ганна перед святами вимила її, бо за весну лико святе засівається ластовинням від мух. До Спаса буде те ж саме…
Григорій був мокрий, мов хлющ – вода з одежини стікала на долівку, а далі – рівчачком до порогу. Великі дощові краплини збігали із зігнутого козирка на ніс, а з носа вниз, вибиваючи ямку між кирзовими чоботами. Подібні ямки почали з’являтися і в інших місцях, але вибиті вже струмочками води, яка стікала на долівку з прогнилої солом’яної крівлі.
- Гришо, присядь, а ти Ганно, підставляй відра й миски – розпорядився Іван Миронович, а потому продовжив розмову з ветеринаром. – Ти про голову сільради питаєш, наче не знаєш, – на хвильку замовк, пригадуючи ту бійки, – хто він за один, яке цабе?! Ач, побудувався на всю рідню, перегуляв – половина села з горя плаче. Бичок він не дорізаний, а ще й партійний. Вона ж, – Іван Миронович зробив паузу, наче думав, хто то за вона, а потім скривившись продовжив – ця партія куди дивилася, коли його оправдали за зґвалтування і до влади допустили. Бог їм суддя.
Григорій сів скраєчку на довгу лаву, що тяглася вздовж стіни аж у куток, де висіла велика ікона Миколи Угодника, який, здавалося, усміхнувся до нього. І чи від чийогось зітхання, може ветеринара, може святого – заколивався вогник в лампадці.
Іван Миронович вловив дивний погляд прибульця, потім повернувшись до ікони мовив:
- Попадало і йому грішному, особливо на свята: мій батько, Мирон Іванович, царство йому небесне, коли вдаряв по дну пляшки, то корок вилетівши, як з гармати, частенько влучав у лоба Миколаю Чудотворцю. І як тих святих малюють, що від їхнього зору не можна нікуди сховатись. Коли я був малим у нас висіла прадавня ікона Ісуса, очевидячки з роду в рід передавалася. Убий мене, не знаю куди вона після революції поділася. Ісус завжди дивився на мене, куди б я не повертався. Я пробував сховатися на піч – і з-за комина зиркаю на Ісуса одним оком. А він не зводить з мене очей. Я боявся образа божого. Він держав в одній руці камінь, точнісінько схожий на камінь, яким мати вигладжувала в подолах своїх сорочок мережки, і кольору був такого ж темно-синього, голубого з білими прогалинами, як небо, і розміром такий, як материн камінь. І лише відрізнявся Ісусів камінь тим, що зверху на камені був намальований хрест. Тепер то я знаю, що колишній богомаз символізував цим каменем. Це Ісус тримав у руці всесвіт. Другою рукою Ісус із складеними пальцями, що означає напис: “Ісус Христос”. Хрестить того, хто на нього дивиться…
- Та доста! – втрутилася мама. Чоловік же чогось прийшов, а ти – про своє.
Григорій підвівся, затупцював на місті, мов застояний кінь, і рішуче видихнув:
- Ряба з другого корівника за бичками.
- Добре, – мовив батько і ступив з-за столу, – рушай додому переодягнися в сухе. Я зайду за тобою. А може запустимо до Рябої голову сільради? – додав він напівжартома і залився заливним реготом – так, що здалося грім прокотився по хаті.
Василько зачаровано слухав, як передзвонюють краплини, що падали в тарілки, миски, чавуни, відра і йому здавалося, що то дзвонили в церкві. Перед його зором враз постав позолочений іконостас зі своїм дивним всевидющим оком на дверях, де б, здавалося, ти не став, воно стежило за тобою, точно так, як очі Всевишнього з ікони – ніде від них не сховаєшся. Він уявляв, як завтра в церкві буде стояти дід Мирон попереду всіх мирян, близько, близько біля “царських врат”. Батюшка дасть йому в руки величезну засвічену свічку з якою він буде стояти до кінця служби. Ніхто із мирян не засвічував свічок на панікадилах. Це поручалося лише батькові. Він же їх і тушив спеціальною приладом. Василько бачив себе на хорах, гордого за свого батька. Хлопець на мить навіть відчув запах ладану і монотонний передзвін дзвонів…
- Тату, і я з вами, – схаменувшись попросився Василько і зіскочив з печі.
- Щоб путався під ногами?!
- Бери вже свого хвостика – заступилася за нього мати.
Коли вони зайшли до сараю, Рудий розгулював з обривком вірьовки. Трьохлітній бугай, до якого приставили Івана Мироновича, уже набрав тисячу кілограмів ваги. Він не боявся нікого, окрім василькового батька.. Хлопець не міг лише зрозуміти, чого бугая прозвали Рудим, адже той був жовто-білого масті.
Іван Миронович завжди прив’язував бугая вірьовкою, а не ланцюгом, бо вважав, що такий, як захоче, перерве навіть троса. Він поводився з Рудим жартома і говорив до нього, як до людини. Щоправда, вірьовку доводилося часто міняти, бо Рудий заслинював її – і вона перегнивала. Такою виявилася та і цього разу.
- Одні витрати на тебе, – пожартував Іван Миронович. - Гайда сину додому, одна нога тут, а друга там. Нехай мати дасть нову вірьовку – в коморі за дверима.
Василько чимдуж чкурнув, а по дорозі туди й назад у його голові весь час радісно тенькало: “от вам і “хвостик”… от вам і “хвостик”, бачите і я вам пригодився…”. Невдовзі Василько вже стояв перед чоловіками з вірьовкою в руках.
- Молодець – похвалив батько – а тепер відійди в бік, а то не доведи господи, ще бугай зачепить.
Рудий глянув на свого годувальника, який почав наближатися до нього, несподіваним докором і різко зупинився, наче готувався до кидка. Батько узявся проштовхувати кінець вірьовки в кільце, управлене в ніздрю бугая, якого уперше бачив таким роздратованим.
- Вірьовка може ще послугувала б та грім налякав Рудого, от він й обірвав вірьовку, – висловив здогад Іван Миронович і відступив од настовбурченої перед ним жовто-білої гори. – Гришо, бачиш, як показує норов мій дружок. Доведеться брати крюком, принеси мерщій тичку, он під стіною біля передніх воріт, я сам для нього кував крюка.
Василько пильнував за тим, як двоє чоловіків тягали поперед себе двохметрового дрючка. Але марно. Рудий спритно ухилявся, наче грався з чоловіками, а згодом став лютувати.
- Нехай я спробую сам, ач як нервує, – тихо мовив Іван Миронович.
Він довго ходив навколо Рудого, спостерігав за кожним його рухом, пильно дивився за його очима, і все ж таки, коли бугай втратив пильність і на якусь мить нахилив голову, батько мигцем чиркнув крючком по кільцю і воно опинилося всередині. Лише тоді батько спромігся завести вірьовку в кільце – Рудий не чекав такого і стояв спантеличений.
Іван Миронович передав тичку Григорію, а сам взявся за вірьовку, відчепив крючка і вивів бугая з сараю.
Уже світало, злива припинилася, блискавка з відголосами грому ховалися за горизонтом, але вітер не вщухав.
Батько гордо йшов попереду і вів за собою здоровенного бугая, що важко дихав йому в спину.
Позаду дріботів задоволений Василько.
Рудий час од часу посмикував вірьовку до себе, намагаючись огинатися. Раптом Іван Миронович відчув послаблення налигача за собою й оглянувся – побачив, що бугай розвернувся у його бік. Він надав ходи, але бугай не відставав.
Івану Мироновичу щось тенькнуло – він зрозумів, що бугай намислив помститися за те, що якийсь там фуражир неволив його за кільце крючком. Це зрозумів і ветеринар.
- Тікайте, дядьку Іване! – заволав він перелякано.
Рудий легенько махнув головою, мов одганяв мух, – і батько опинився горілиць, а довжелезну вірьовку все ж не випускав із рук. Це якраз бугаєві і було потрібно, він заходився тягати батька по двору, скородити ним землю, та все намагався підняти його на свої широкі роги. Іван Миронович бачив, як над ним мелькають бугаєві ножища. Йому вдалося б свого досягти, якби не вірьовка, яка врізалася між ратиці. Рудий спіткнувся і впав на передні ноги. Василько хотів кинутися на допомогу батькові, як у цю ж мить той вискочив з-під бугая і щодуху чкурнув до сараю. Та відчинити ворота, через які виводили Рудого, йому було не під силу: сильний вітер притискував їх всередину.
Іван Миронович вже чув гаряче дихання бугая, який, здавалося, ще мить – закінчи би те, що задумав.
Батько раптово повернуся і вхопив Рудого за кільце. Бугай не чув болю, він знову вправно махнув головою і батько вкотре опинився на землі, але вже долілиць. Раптом він відчув як з вуха потекла кров. “Це, мабуть, ратицею зачепив – майнула в голові”. Глядь, а Василько вхопився за вірьовку.
- Назад! – почув він владний батьків голос.
Василько відскочив, як ошпарений.
Бугай відчув запах крові і вже розвертався, щоб в чергове захопити фуражира рогами, аж ненароком знову наступив на вірьовку.
Іван Миронович прямо вислизнув з-під розлюченої тварини і всім тілом спробував відхилити ворота. І Василько тут як тут. Батько ледь усміхнувся, коли ворота подалися, наче прочитав у хлоп’ячій голові: “я ж знову став у пригоді…” Батько з сином опинилися всередині.
Іван Миронович чомусь побіг по довжелезному сараю в інший кінець до виходу. Він ще не перевів подих, як почув знадвору спантеличений голос ветеринара:
- Дядьку Іване, бережіться, бугай побіг до задніх дверей!
- Тату, не виходьте надвір, – застеріг у свою чергу Василько.
- Чую, сину, чую…
“Мабуть це моя доля! – закралося подумки”. Іван Миронович розвернувся і подався до Василька. Голос ветеринара сповіщав, що бичок знову повернув назад.
Так батько з бугаєм бігали туди-сюди, аж поки батько не сів біля стовпа і схилився набік.
- Сину, в мене більше немає сили, біжи скоріше через задні ворота до дядька Максима, знаєш мого напарника, нехай візьме когось на підмогу і заведеш їх тими ж ворітьми сюди. Захопіть по дорозі у нас в сараї ще дві тички з кованими крючками.
Іван Миронович відчув нестерпну втому. Боліло в боці. Вся одежа була в масній багнюці й прилипала до тіла. Він спробував зняти чоботи і зойкнув.
“Мабуть Рудий щось зламав, коли тягав мене клятий! – майнуло”. Іван Миронович чув, як втомлено пихтів під ворітьми Рудий. Чулися зойки ветеринара, котрий закликав фуражира не виходити, поки не заспокоїться бугай.
Іван Миронович мовчав, не озивався, важко було говорити. Його тягло на сон. Там, де боліло, трохи віддавало теплом, наче від череня. Він заплющив очі, щоб просто відпочити, і не відомо чи то він пригадав, чи марив, чи солодко спав, але перед його зором постав дідівський дубовий стіл, повний всякої їжі, пахло,
як на Великдень. Його мати Пріська вміла готувати різні страви: смажені, печені, варені, тушковані. У піст, як на Пилипівку, перед Різдвом, у Великий піст, перед Паскою, у Петрівку мати готувала їжу пісну. Як спече було мати житній хліб на капустяному листі, або на висівках, так дух чути по всіх кутках. У пости їли мячку з маком або конопляним сім’ям, та ще й прилиту сім’яним молочком, капусту з огірками, капусту тушковану, заправлену смаженою цибулею, борщ з квасолею, чи сливами, у святкові дні ще й з грибами, пшоняний куліш, галушки пшеничні щипані, пампушки з часником, буряки обкачані у муці й смажені на олії, терті буряки з морквою, пшеничні пиріжки, або вареники з квасолею, горохом капустою, а на святах – з маком, калиною, вишнями, сливами, різні млинці, каші з олією, смажену рибу, або ж рибне холодне, гарбузову кашу, або гарбуз печений. На кожен піст його батько Мирон Іванович купляв бочечку оселедців. У неділю чи святковий день ставив самовар...
- Дядьку Іване, підмога біжить – почув голос Григорія і наче проснувся.
Запасними воротами пробралися Максим і Прохор.
- Іване тримайся! – підбадьорив Прохор розстібаючи тілогрійку. – Де в тебе болить?
- Мине, – тихо відповів Іван Миронович.
- Кажи, що робити, – схилився на напарником фуражир Максим.
- Відчиніть ворота і тримайте їх. Будьте напоготові, якщо треба буде, подасте тички з крючками, будемо тримати втрьох. А поки-що я спробую з ним домовитися.
Чоловіки лише переглянулися, але не стали сперечатися. Вони допомогли звестися на ноги покаліченому, підвели до воріт і залишили стояти, а самі наполягли на ворота – і вони відчинилися.
Громи і блискавки вщухали. Вже розвиднялося.
Перед Іваном Мироновичем знову постала жовто-біла гора: гнів у очах притух – і вона стояла неначе в надвечір’я – грузла, спокійна. Рудий розумів, що фуражир переможений, а перед ним стояв все той же годувальник.
- Ходімо в стійло, – тихо мовив, мов би запрошував Рудого попоїсти.
Бугай огинаючись плентався, ідучи за батьком. Василько раптом зойкнув.
- Тату, що з вами?!
Іван Миронович поволі спустився на землю.
Минув тиждень. Погожого вечора до хати зайшов ветеринар.
- Чи можна? – спитав він з порога.
- Авжеж – обізвалася мати.
- А де це наш, дядько Іван?
- На печі з Васильком у якусь гру грають.
- Проходь, Гришо сюди, – почув він з іншої кімнати. – А ти Васильку піди погуляй, бачиш у нас гості, ти переміг.
Василько зіскочив з печі і всівся на полу.
- Хай дитина слухає, нехай знає, як у нас шанують правду.
Ветеринар сів скраю на полу.
- Вибач, Гришо, що не можу ще до тебе спуститися. А то диви, може чарочку. Ми ж Тройці не відзначили.
- Ви, ж знаєте, що я вже той…
- А-а-а, – протягнув батько. – Я те ж не можу. То що там кажи.
- Голова колгоспу, – почав ветеринар і запнувся, – дав команду відвезти бугая на бойню.
- Чув я, що застрелили – понуро згнітився батько.
- Отож, дужі хлопці взяли три тички з кованими крючками, зачепили в стійлі за кільце, що в бугая в носі – вивели надвір. Трап на вантажівку зробили спеціально. Народу зібралося! На що там дивитися! Не знаю!
- Не тягни за хвоста, розказуй. Уже факт.
- Отож! На що там дивитись! А Прокіп, старий мисливець, узяв з собою й дробовика, може хтось попросив. Люди казали, що Іван, голова сільради, наказав, мовляв всяке буває. Вивели Рудого на подвір’я, він спочатку не супротивився, може не розумів, а може все розумів, але коли побачив голову сільради, він раптом скаженів, махнув головою і троє хлопців, котрі тримали тички з крючками на розтяжку – один попереду, двоє по боках – вони й розлетілися на всі боки, махнув вдруге, втретє і дрючки, як сірники зламалися. А уламки з крючками, наче три сережки, висіли в носі. Він до голови сільради, той під машину. Рудий розвернувся і гайда. Та де там, від Прокопа і куницю не втікала, пам’ятаєте, куницю білогруду переплутав з білкою, всім тоді шкурку показував.
- Та пам’ятаю, не тягни кота за хвіст, що було далі?
- Що було, що було?! – вставив ветеринар. – Реготав голова сільради й приказував: “Оце тобі за мене!”. Григорій замовк, наче не знав, що казати далі, а може не хотів продовжувати.
Іван Миронович нічого не сказав, а ще через тиждень пішов до голови колгоспу.
- Павле Петровичу! – скажіть, це ваша воля була забити Рудого?
- Та ні ж бо! Після того як ти зліг, прийшов до мене голова сільради і каже, от кращого нашого працівника ледь не вбив цей звірюга, треба його на бойню! Я ще й подумав, він же тримає на тебе зло за ту бійку, а тут раптом вимагає справедливості. Я й дав команду. Знаю, що тобі шкода, але ж той почав погрожувати парткомом.
- А я грішним ділом подумав, що ви з ним за одно, адже ви ж куми.
- Та Господь з тобою, ми давно не спілкуємося після того, як він п’яний приставав до моєї дружини. Якось сидимо за столом на його день народження. Випили по одній по другій. Бачу, мій кум до моєї тулиться. Наче б то до холодцю тягнеться. А я йому: Куме, вам какого грена?! Він на мене вирячив перелякано очі, а я далі; “белого или красного”. Він оторопів і, наклавши в тарілку холодцю потягнувся за Гріном. Не пам’ятаю зараз чи то заправленим буряком, чи чистим. А ти за що його латою?
- За те ж саме. Він гнався за моїм сином Віктором аж до хати, бо той, бачите, танцював з його черговою коханкою.
- Та біс із ним, ти не сердься на мене.
Іван Миронович вийшов понурий на вулицю й пішов у бік кузні, щоб дізнатися чи коваль відремонтував йому борону й плуга, бо за весну геть зносилися. У кузні не було нікого. Двері, як завжди, були відчинені – тут нічого було красти. Раптом на цвяху він побачив три крючки, які сам виковував для бугая. “Мабуть забрав на метал, – подумав Іван Миронович, розвернувся і почалапкав додому.
Сонце вже піднялося високо. Над ставком, над кучерявими деревами тремтіло ясне марево. Там, за ним, як за завісою залишилося його минуле…
Іван Миронович пригадав ту горобину ніч, яка була в його житті перша і остання.