Я син батькової старості. Мої ще не вицвілі очі, обрамлені зморшками років, із глибини яких визирає середина минулого століття, досі по-дитячому дивляться на цей Божий світ із затінку дерев, далеко від метушні, заздрощів, докорів і переслідувань.
У білках очей відбивається небо, де ростуть два соняшники, що повертають голівки за сонцем.
У зіницях ще й досі блимають лампочки Ілліча, де замість розжареної нитки жевріє слово: “КОМУНІЗМ” .
У кутиках очей зачаїлись “гусячі лапки”, наче сліди на піщаному березі. То сліди радощів від першому польоту людини у космос і сліди страху від спалаху ЧОРНОБИЛЯ.
Це обличчя повне безмежного жалю і гіркого пізнання. Повертай його: в профіль, анфас – воно добре і лагідне. Просякнуте потом, як усе довкруж: глина, пісок, чорнозем, каміння.
Десь далеко за рівними бровами горизонту захолола заграва накликає вітряне завтра і викрешує спогади про полум’я війни, відгомін якої затихає поволі, бо невдовзі не стане і тих, що народилися тоді.
Час поорав високе чоло і залишив плуга межи брів. За ним ховаються добро і лють, силу яких можна відчути лише по здутих жилах орача.
Омріяна НЕЗАЛЕЖНІСТЬ, яку виборювали уподовж віків, наче печатка на моїй облисілій маківці, яку хочеться прикрити картузом, аби не вигоріла на сонці.
Спраглі вуста, затіненні хвойним лісом вусів, шепочуть молитву Богові, рідним і близьким, і ворогам своїм, звірям і птахам. Кожній билинці, кожному листочку, кожній крапельці дощу чи роси.