Ще з дитинства моє життя мимоволі було пов’язане з піснями Михайла Ткача…
Близько шостої ранку з нашої радіоточки починали голосно лунати позивні чернівецького радіо «а на тому боці – там живе Марічка», і ми неохоче прокидалися та приречено усвідомлювали, що час збиратися до школи.
Сьогодні не кожна молода людина знає що таке радіоточка. А у моєму дитинстві невеличка коробочка на стіні, що підключалася до радіо-розетки, посідала у будь-якій хаті чи не найважливіше місце, яка виконувала функції і будильника, і основного джерела інформації, і домашнього центру культури та розваг. Пригадую анекдот того часу. «Керівні працівники щороку мали путівку в Крим, автомобіль ЗіМ та телевізор «Рубін», а прості трударі мали радіоточку, капусти бочку, значок «Ударника комуністичної праці» та, пробачте за вислів, геморой у сраці».
Сідаючи ближче до радіоточки ми, затамувавши подих, слухали театр біля мікрофону, новини про запуск перших космічних кораблів і пісні у виконанні нашого земляка Дмитра Гнатюка. Завдяки радіоточці десятилітнім хлопчаком я дізнався і про те, що популярну на Буковині пісню «Марічка» написав поет Михайло Ткач, а позивні чернівецького радіо є фрагментом музики до цієї фактично народної пісні. Тому своїм дитячим розумом я відносив М.Ткача до всесвітньо відомих класиків української літератури таких як Іван Франко, Леся Українка, Володимир Сосюра. А оскільки у школі твори і біографію Михайла Миколайовича Ткача ми не вивчали, я чомусь для себе вирішив, що автор «Марічки» і «Ясенів» є ровесником Івана Франка або Лесі Українки.
Минули літа. Радянський Союз зник з політичних мап світу, а Україна здобула незалежність.
У 1995 році я вже проходив військову службу в Генеральній військовій інспекції при Президентові України, яка спочатку входила до складу Адміністрації Президента України, а пізніше була реорганізована в окремий консультативно-дорадчий орган, що забезпечував діяльність Президента України як Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України та Голову Ради національної безпеки і оборони України з питань контролю за військами.
Перебуваючи у службовому відрядженні в США у якості спостерігача за двостороннім миротворчим навчанням «Щит миру-97», яке проходило в Каліфорнії на військовій базі Національної Гвардії США поблизу міста Сан-Луіс-Обіспо, я переконався, що навіть за океаном американці українського походження добре знають пісні Михайла Ткача. Якось під час цих міжнародних навчань пізно увечері представники американської й української сторін здійснювали переїзд до готелю. Усі були втомлені, а тривалий переїзд не радував.
Щоб підняти собі і колегам настрій ми з відомим американським тележурналістом Юрієм Саєвичем, який з американської сторони забезпечував англійсько-український переклад, тихенько затягнули «Марічку» Михайла Ткача. Пісню підхопили інші учасники навчань. І куди поділася втома? На обличчях радісні посмішки. Декілька годин поспіль ми співали вже на повний голос й інші українські пісні, а коли приїхали до готелю, пожалкували, що переїзд виявився таким «швидким».


***
Наприкінці 1998 року, переглядаючи увечері телевізійні новини, я побачив на екрані телевізора мужчину з пишною копною сивого, практично білого, волосся, який розповідав про заснування нової громадської організації. На екрані висвітилось: «Голова Земляцтва буковинців у місті Києві «БУКОВИНА» Михайло Миколайович Ткач».
«Невже це той самий поет Михайло Ткач?» – блискавкою промайнула в моїй голові риторичне запитання. – «І виявляється він є не тільки живим, а й зовсім ще не старим… та ходить тими самими вулицями Києва», – зашарівся я, усвідомлюючи свою хибну дитячу думку щодо віку автора буковинської «Марічки».
- Що це ти раптом почервонів? – занепокоєно поцікавилася моя дружина Світлана, з якою у Чернівцях я закінчував 33 середню школу.
- Ти ж бачила, що у Києві створено буковинське земляцтво, – не зізнався я у справжніх причинах свого хвилювання.
- То й що з того?
- Буду вступати.
Пізніше, спілкуючись зі своїм другом і земляком Володимиром Саєнком, який на той час вже працював в Адміністрації Президента України, я поцікавився чи не знає він номеру телефону Голови буковинського земляцтва Михайла Ткача. Звичайно Володимир Михайлович знав цей номер і завдяки йому цей номер відтепер був і у мене.
Набравшись сміливості, я зателефонував. За пропозицією Михайла Миколайовича ми домовились зустрітися увечері 1 січня 1999 року.
Декілька тижнів пролетіло доволі швидко і за годину до часу призначеної зустрічі я з передчуттям новорічного дива увійшов на станцію метро «Позняки». Вийшов на «Золотих воротах», а далі пішки попрямував у бік Хрещатика по вулиці Прорізній, де у будинку 13 святкував Новий рік видатний поет пісенної української класики.
Увійшовши під арку, пройшов у затишний двір. Ось і потрібний під’їзд. Набрав код, замок спрацював. Піднявся сходами, двічі натиснув на кнопку дзвінка біля цифр 36. Практично відразу вхідні двері відчинив Михайло Миколайович, запросивши до свого помешкання. Привіталися, повіншували один одного з Новим роком. Крім господаря у квартирі було ще двоє гостей – теж буковинці (Марко Файнер та Семен Цидельковський), які або недоспали під час новорічної «всенощної», або трішечки хильнули зайвого за святковим столом. Через деякий час вони вшилися, обіцяючи привітати з Новим роком ще Богдана Ступку, і ми залишилися з Михайлом Миколайовичем удвох.
Я розповів Михайлу Миколайовичу і про радіоточку свого дитинства з позивними чернівецького радіо, і про виконання його пісень військовослужбовцями під час миротворчого навчання «Щит миру-97», і про радість мого відкриття стосовно того, що він виявився не ровесником Івана Франка, а цілком живим, сповненим фізичних і духовних сил мужчиною. Разом ми посміялися над моїми дитячими фантазіями. А потім, вагаючись, я попросив Михайла Миколайовича, коли буде вільна хвилинка подивитись деякі мої вірші, які друкувалися переважно у військових газетах.
Проте, у мене від хвилювання запаморочилось в голові, коли побачив, що Михайло Ткач, узявши аркуші паперу з моїми віршами, мовчки пересів у крісло за свій письмовий стіл, вдягнув окуляри і почав читати, не відкладаючи цю справу на ранок чи інший день.
«Боже, який сором!» – Ледве не провалився я крізь землю доки Михайло Миколайович читав. – «Фактично нав’язав такій Людині, щойно познайомившись із нею, займатися у святковий день буденними справами!»…
Але Михайло Ткач саме така Людина – без пихи і фальші, водночас – щира і добре знаюча собі ціну.
- Я підпишу Вам свою останню поетичну збірку і подарую магнітофонну касету з піснями на мої слова, – нарешті підняв свої очі Михайло Миколайович, дивлячись на мене зверху окулярів, але нічого не кажучи стосовно прочитаного.
- Дуже Вам дякую, – з тремтінням у голосі відповів я, миттєво оголосивши собі вирок та продовжуючи подумки розпікаючи себе: «Не сподобалось… А кому сподобаються вірші після новорічних навантажень? Що ж, так тобі і треба! Вже на генеральській посаді, а як пацан продовжуєш віршувати… У 47 років поводишся як школяр молодших класів…».
Та Михайло Миколайович щось писав і писав у книжечці з сірою палітуркою, витягнувши її із шухлядки свого письмового столу. Потім підвівся, знову подивився на мене зверху своїх окулярів і оголосив написане: «Славному землякові Володимирові Миколайовичу Мельникову – людині поетичної душі на добрі сподівання, з побажанням найкращих гараздів».
- А вірші мені сподобались, – додав він, потискуючи мені руку. – Видавали свої поетичні збірки?
- Ні… Ніколи… Маю тільки декілька публікацій у газетах і журналах… А, якщо чесно, тільки у дитинстві мріяв стати поетом чи журналістом. Тепер вже запізно…
- Як це запізно? – обірвав мене Ткач. – Готуйте свої поезії. А я напишу до Вашої першої книги передмову…
«Невже це все відбувається зі мною? Невже це не сон?», – паморочилося в моїй голові від приємного тепла новорічного дива, яке розливалося по усіх жилах, наче після першого ковтка духмяного коньяку.
- Д-д-дуже Вам дякую, Михайле Миколайовичу, – видавив я із себе, притискаючи до серця касету з піснями і книгу Михайла Ткача «Зазим’є» та опустивши долу очі, в яких стояли сльози безмежної вдячності за почуте добре слово…
Додому я теж їхав у напівпустому святковому вагоні метро, занурившись, як у ласкаві хвилі теплого мор, в поезії подарованої книги Михайла Ткача, якого я відкривав для себе як майстра слова, мудрого філософа, вдячного і люблячого сина ть брата, відданого своєму коханню мужчину, батька щасливої родини і справжнього патріота рідної землі та новітньої України.
Наступного тижня в офісі на вулиці Олеся Гончара я написав заяву про вступ до Буковинського земляцтва, а значно пізніше за пропозицією Михайла Миколайовича мене разом з Володимиром Саєнком було обрано до складу Ради цієї громадської організації.
***
У різдвяну ніч 7 січня 1999 року щось примусило мене прокинутись. Розтуливши очі, у темряві я побачив серед кімнати яскраву постать у довгих, білих одежах. Сяйво, яке випромінювала невідома постать було бурхливо-теплим і радісним як липневе сонце, і таким яскравим, що роздивитися риси його обличчя було практично неможливо. Я відчув, що не можу вимовити жодного слова. Проте раптом усвідомив, що розумію кожну думку невідомого, а він так само «чує» кожне моє слово, не вимовлене мною уголос.
Наш «діалог» тривав і тривав, а моя душа з кожною секундою спілкування наповнювалася почуттями безмежного щастя і добра з поступовим усвідомлення хто є моїм нічним гостем…
«Твори і випромінюй навколо себе добро, сину мій, і пам’ятай, що відтепер я завжди із тобою, а ти – в мені», – нечутно вимовив гість і сяйво в кімнаті раптом зникло.
З цими словами я прокинувся вдруге і схвильовано підвівся з ліжка. Вперше у своєму житті я побачив сон уві сні. Але справжнім дивом було те, що почуття Щастя і Добра, які вирували у моїй душі під час сну, нікуди не зникли. Я радів цьому, як мале дитя, посміхався сам собі, милуючись засніженим пейзажем за вікном, і тихо, щоб не розбудити дружину, прошепотів: «Дякую тобі, Господи, за цей диво-сон у різдвяну ніч».
А вранці, аналізуючи деталі різдвяного сну, я раптом збагнув, що у нічного ангела саме таке пишне, біле волосся як у Михайла Ткача. «Може це він приходив до мене уві сні», - припустив я, але відкинув ці думки, оскільки знайомство з видатним поетом мені була дароване Богом наяву, а не уві сні.
Пізніше я розповів про цей сон Михайлу Миколайовичу і він пожартував, що вночі у спальню він до мене точно ніколи не вдирався та, посміхнувшись тихо і серйозно підтвердив, що того нічного ангела, мені послав сам Господь.
Але що б там не казав Михайло Миколайович для мене він став і другом, і вчителем, і справжнім ангелом дива, завдяки якому здійснилися мої дитячі мрії. І я дуже радий, що свої слова вдячності цій Людині я встиг сказати і словами, і своїми вчинками багато-багато разів ще за його фізичне життя на нашій планеті Земля.
***
Пригадую як я приїхав у звичайний буденний день до М.Ткача на Прорізну 13 з віршами, які написав на його честь, і схвильовано та розчулено прочитав їх, підглядаючи у шпаргалку:
Михайло Ткач… Білоголовий,
Як ангел дива уві сні.
Він – незабутнє, тепле слово,
Джерельні, лагідні пісні.
Михайло Ткач – це світ смерічок
І кучерявих ясенів…
У буковиночки Марічки
Він сином є серед синів.
Та син Миколи і Марії
Не тільки Буковини син,
Він ціле людство словом гріє,
Його співає і грузин,
І росіянин… Я у Штатах
З американцями співав
Пісні Ткача, та так, що в Татрах
Той спів і горець відчував.
Як білий сніг Ткача сивини,
Ознака мудрості і втрат.
Коли втрачаєш половину,
Влучає в серце сніг і град,
Та у зазим’є холод кличе…
Але у білій сивині
Й лелека весняна курличе,
І яблуневий цвіт весни.
Тож рано у зазим’є, рано!
Ще довго наяву й у снах
Вам промовляти: «Добрий ранок!
Ти знов прийшла, моя весна!»
Михайло Миколайович, дослухавши, мовчки пішов на кухню і повернувся з горілкою та келихами. Ми випили по «гранчику» і «за здоров’я», і «за добрий ранок» і «за майбутню весну», яка неодмінно прийде з чарами кохання та з новими піснями.
***
«Спочатку було слово, - неодноразово цитував М.Ткач Біблію, підкреслюючи, що у пісні первинними є слова, а не мелодія, так само як у діаманта первинним є алмаз, а не його огранка ювеліром. - Написати вірші для пісні значно складніше, ніж просто вірші, - вважав Ткач, бо, на його думку, найважливішою вимогою при написанні пісенного поетичного твору є використання слів з якомога більшою кількістю голосних звуків «а», «о», «і» тощо. Завдяки голосним звукам пісня ллється у виконавця природно і потужно, як річка. Крім того, декламуючи або читаючи вірші, можна собі дозволити зробити невелику паузу, щоб відокремити одне слово від іншого. Водночас під час виконання пісні слухач не бачить тексту, а тільки чує співака і тому деякі слова, невдало поставлені поруч, часто-густо зливаються в інше незрозуміле слово, спотворюючи зміст та ускладнюючи сприйняття слів пісні. А щоб дійти до серця кожної людини, щоб поетичне слово проросло у кожному серці зернами добра і любові, усі слова пісні з першого до останнього мають бути правильно почуті слухачами».
Я дуже вдячний Михайлові Ткачеві за його науку і даровану радість дива, завдяки яким згодом на мої слова з’явилось чимало патріотичних пісенних шлягерів, присвячених людям у погонах.
У вересні 2001 року, коли мені вже виповнилось 50 років, на першій програмі Національного радіо на мої слова і музику пролунала моя найперша пісня «Миротворці» у виконанні квартету «Новий стиль» ансамблю пісні і танцю внутрішніх військ України.
Хіба це не диво? У 50 років я став батьком, народивши свою першу дитину-пісню, яка у грудні вже виконувалася в будинку офіцерів на День Збройних Сил України, та в Національному палаці «Україна» на День міліції! Більшість митців переживали подібні емоції у своєму житті, коли були ще зовсім молодими.
***
Наприкінці 2001 року я звільнився з військової служби і продовжив державну службу в Адміністрації Президента України на посаді заступника керівника управління Головного управління з питань діяльності військових формувань та правоохоронних органів, яка згідно з відповідним Указом Президента України також належала до генеральських посад.
Попри службову завантаженість мої дружні і творчі зустрічі з Ткачем, членами його родини не припинялися. Ми разом святкували наші дні народження, ходили на спектаклі та концерти, обговорювали нові пісні і допомагали один одному, бо у кожній родині часом виникають проблеми, які неможливо вирішити, якщо не буде дружньої підтримки.
Михайло Миколайович з глибокою любов’ю і турботою відносився до своєї молодшої сестри Надії, що мешкає у Чернівцях на вул. Жукова 13. Він завжди переймався і долею племінника Юрія – сина Надії, який не без нашого спільного сприяння та підтримки служить сьогодні на Буковині в прокуратурі.
На п’ятий рік нашої дружби у 2003 році я приніс Михайлові Миколайовичу рукопис свого першого літературно-художнього видання «Друзям».
- Ось… Як Ви порадили… Все підготував… А тепер вже є і спонсори, – намагаючись подолати своє хвилювання, звернувся я до Ткача, тримаючи обома руками перев’язаний пакет аркушів формату А4. – Ви ж обіцяли написати вступне слово…
- Я все пам’ятаю, – пробурчав Ткач, приймаючи рукопис. – Нарешті… Не пройшло і п’ять років…
А через тиждень Михайло Миколайович зателефонував мені на мобільний:
- Добрий день, Володимире Миколайовичу. Я тут поруч на Шовковичній. Чекаю Вас біля Кловського ліцею.
- Доброго дня, зараз буду, – кулею злетів я по сходах третього під’їзду Адміністрації Президента України і вже через п’ять хвилин побачив Михайла Ткача у парадному костюмі та вишиванці.
- Ще раз Доброго дня, – знову привітався Ткач, побачивши мене на переході-зебрі через вулицю Шовковичну. – Я тут у онуки. Ліцей закінчила. А це Вам, моє слово і благословення. Михайло Миколайович потиснув мені руку, обійняв та передав прозору течку з текстом, надрукованим на друкарській машинці.
Кожен, хто має мою першу поетичну збірку «Друзям», видану у 2003 році, може прочитати на 3-4 сторінках книги цю передмову видатного українського поета Михайла Ткача:
"РІВНЯННЯ НА СЛОВО
У запропонованому читачеві поетичному доробку Володимир Мельников як автор не виглядає юним початківцем, який перебуває в пошуках самого себе. За кожним віршованим рядком проглядається чималий життєвий досвід речника, прослідковується вектор образного світосприйняття і досконалість авторської думки, себто, висловлюючись військовою термінологією, відзначаємо чітке рівняння на слово.
Дарма, що подекуди літературне ремесло ще не досягає абсолютної професійності, але ці реалії набуваються з часом, у процесі формування критичного самоаналізу. Головне, що Мельников як поет – правдивий у поетичній спостережливості і щедрий та й вимогливий у доборі виражальних засобів.
Задивилась у небо бабуля,
Вже у вирій душа її хоче.
Сказано просто, але з таким філософським роздумом, який заторкає душевні фібри людської сутності.
Мене як людину, що причетна до пісенного творчого процесу, тішить, що Володимир Мельников як колишній військовик досить успішно спробував себе в жанрі армійської пісні, і тут особливо прислужився його природній музичний дар, часом він сам мелодійно озвучує свої пісенні вірші. Якщо зважити, що наші професійні поети майже нічого не роблять, щоб озброїти нову армію незалежної держави тематичними піснями, то полковника-поета Мельникова у такій іпостасі треба тільки вітати.
Отож, дорогі шанувальники поезії, закликаю всіх вас щедро причаститися до творчого доробку Володимира Мельникова і доповнити ряд улюблених своїх поетів ще одним поетичним іменем!
Михайло Ткач, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв, народний артист України".
Саме із цим благословенням М.Ткача вийшла у світ моя перша книжка віршів, написаних українською, російською та англійською мовами.
***
Окрилений цим благословенням видатного поета, я продовжував творити і працювати. Мої пісні теж включилися в активну роботу з патріотичного виховання молоді у Збройних Силах України, Державній прикордонній службі України, у внутрішніх військах і в міліції Міністерства внутрішніх справ України, серед рятувальних загонів Міністерства з надзвичайних ситуацій України та у підрозділах Служби безпеки України. На пісні «День Перемоги», «Наш день» (до дня міліції), «День Незалежності», «Крапові берети», «Внутрішні війська – хлопці синьоокі», «Новий рік», «Хай щастить», «Балада про сержанта», «Мамин заповіт» були створені відео-кліпи, які неодноразово транслювалися на каналах центрального телебачення України.
За мій внесок у патріотичне виховання молоді та піднесення престижу і ролі професії військовослужбовців та правоохоронців у розбудові нової України у 2002 році мене нагороджують відзнакою МВС України «Десять років внутрішнім військам МВС України», у 2003 році – медаллю «За сприяння в охороні державного кордону України».
Наприкінці 2003 року переводом з Адміністрації Президента України до Державного управління справами Президента України мене призначають на посаду начальника управління економічного розвитку, а постановою Кабінету Міністрів України мені було присвоєно ІІІ ранг державного службовця, еквівалентний військовому званню «генерал-лейтенант».
А у травні 2004 року я стаю лауреатом мистецької премії «Смарагдова ліра» за перше місце у номінації «Музика» за цикл пісень, присвячених прикордонникам України.
У 2004 році за мою пісенну творчість мене нагороджують відзнакою Міноборони «Знак пошани», почесною відзнакою Головного управління розвідки та відзнакою МВС України «За сприяння органам внутрішніх справ України». А 3-го жовтня 2004 року в Національному палаці культури і мистецтв «Україна» за активним сприянням моїх земляків Тальського Ростислава Борисовича, Саєнка Володимира Михайловича та буковинського земляцтва у місті Києві відбувся благодійний захід «Ми служимо народу України» – мій творчий вечір, присвячений 60-й річниці звільнення Києва від фашистських загарбників.
Мабуть уперше в історії незалежної України на головній сцені держави вдалося зібрати разом артистів Збройних Сил, МНС, МВС, СБУ та Державної прикордонної служби України, об’єднаних моїми патріотичними і ліричними піснями. Двадцять сімей загиблих військовослужбовців і правоохоронців після проведення цього благодійному заходу у різних регіонах України отримали матеріальну допомогу.
Практично через місяць після проведення благодійного концерту в Національному палаці «Україна», 8 листопада 2004 року Указом Президента України №1376 мені (не гуманітарію за освітою, кандидату технічних наук і автору понад 100 наукових робіт та винаходів у галузі складних кібернетичних систем) було присвоєно почесне звання «Заслужений діяч мистецтв України».
Сталося ще одне диво у моєму житті, і добрим ангелом цього дива був мій дорогий друг, мій творчий наставник Михайло Ткач.
***
На свій день народження 26.11.2004 року Михайло Миколайович як завжди запросив до себе мене і мою дружину Світлану. Вже декілька років поспіль цей день ми щороку святкували разом у затишному сімейному колі.
Крім нас і родичів М.Ткача (Валентини Данилівни, з якою Михайло Миколайович перебував у цивільному шлюбі, та доньки поета Марії Михайлівни) за святковим столом також були Володимир Олександрович - письменник та народний депутат України, письменник Петро Ілліч Осадчук та заслужена артистка України Наталія Ятченко з тріо «Либідь» – відомого вокального колективу та чи не найкращого виконавця пісень Михайла Ткача.
Під впливом шотландського віскі, а можливо перебуваючи у стані ейфорії від президентських перегонів (результати другого туру офіційно ще не були офіційно оголошені), Володимир Олександрович увесь час перескакував на політичні теми, підносячи до небес ділові якості колишнього Глави Національного банку України, Прем’єр-міністра України, кандидата у Президенти України Віктора Ющенка та завдаючи нищівних ударів його опонентам і діючому на той час Президенту України, не дуже переймаючись підбором своїх слів та виразів.
- Щоб цей Кучма здох! – З класовою ненавистю, наче на трибуні Верховної Ради України, рубав Володимир Олександрович, пригадуючи лікування Леоніда Даниловича у Баден-Бадені. А те, що народний депутат України казав про Януковича, сьогодні і згадувати непристойно.
Чоловіки старалися не реагувати на ці «розглагольствування» політика, коректно переводячи розмови в інше русло та розуміючи, що знаходяться на святкуванні дня народження Михайла Ткача, а не у студії телевізійного шоу. Та жінки… Хіба вони могли втриматись?
Наталія Ятченко, підхопилася з місця і, перед тим як з обуренням покинути гостинну оселю Михайла Ткача, повідала історію про своє випадкове «знайомство» з Віктором Януковичем, яке сталося ще за декілька років до виборчих перегонів.
«У ресторані, де святкувалось весілля, зайшли перекусити декілька осіб, серед яких був і Віктор Федорович. Побачивши молодих, Віктор Федорович щось сказав своїм супутникам і вийшов із зали. Повернувся він хвилин через п’ять із великим букетом троянд, який купив десь за рогом, і вручив його молодим, сердечно привітавши їх з радісною подією. Молоді були щасливі і зворушені таким несподіваним душевним поривом відомої людини. Про цей випадок ніхто, ніколи і ніде не згадував, щоб підняти рейтинг кандидата у Президенти України. Водночас цей випадок характеризує Віктора Федоровича як людину. А чи опустився би з небес до людей у такій ситуації зарозумілий пан Ющенко?», – вже у дверях завершила свій монолог співачка і з обуренням зачинила за собою двері квартири.
- Ющенко під час свого прем’єрства підвищив зарплатню вчителям і лікарям, – навздогін співачці переможно кинув Володимир Олександрович, наповнюючи у котрий раз свій келих заморським міцним напоєм.
- Аякже, підвищив! Ваш Ющенко заліз мені та іншим родинам військовослужбовців у кишеню. У нас забрав, а іншим дав. Дуже гарну справу зробив, – не забарилася з реплікою моя дружина Світлана, яку я відразу тихенько штовхнув під столом, щоб ситуація не вийшла з під контролю. – А бажати будь-якій людині «здохнути» негоже, тим паче, що ця людина є Президентом України, – нарешті поставила крапку Світлана у своїй репліці.
- Це неправда! – Завзято відреагував Володимир Олександрович.
- Правда, правда, і Ви це знаєте, – твердо заперечила моя дружина. – Усі пільги і щодо комунальних послуг, і щодо інших позицій у військовослужбовців ваш Ющенко забрав!
- Там були відповідні компенсації, – наполягав депутат.
- Я ж краще знаю, на власному гаманці! Ніяких компенсацій не було, – із сталевими нотками у голосі знову заперечила Світлана депутатові.
Слава Богу, до мордобою як у Верховній Раді України не дійшло і конфліктна ситуація поступово розсмокталася. Але Ткачеві було цікаво, хто ж мав рацію у спорі авторитетного письменника з моєю дружиною щодо компенсації пільг, скасованих у неконституційний спосіб військовослужбовцям. Оскільки за столом ми сиділи поруч, Михайло Миколайович нахилився ближче до мене і тихенько запитав:
- Так що, дійсно тоді військовим нічого не компенсували?
Я так само тихо відповів:
- На жаль ні, не компенсували. Усе завершилось тільки обіцянками…
Святкування дня народження Ткача тривало до пізнього вечору. Політики вже ніхто не торкався. Усі жартували і сміялися. А найдотепнішими жартами як завжди відрізнявся Петро Ілліч Осадчук.
Коли пляшка віскі, якою пригощався нардеп, спорожніла, Володимир Олександрович почав збиратися додому, а з ним і усі гості. Попрощавшись із Ткачем, гості шумно вийшли із квартири і сходами спустилися у двір.
Володимир Олександрович після цілої пляшки віскі, як це не дивно, виглядав цілком адекватним. Галантно, як справжній кавалер він на прощання навіть поцілував Світлану, потім сів за кермо власної машини з депутатськими номерами і розчинився у сутінках нічного Києва.
Тоді, у листопаді 2004 року, ніхто, у тому числі і сам Михайло Миколайович, навіть не могли припустити, що наступний день народження видатного поета вже не святкуватиметься у дружньому колі друзів та найближчих родичів.
***
Добре пам’ятаю ранок 19 жовтня 2005 року, коли я декілька разів зателефонував на домашній телефон Михайла Миколайовича і не почув відповіді. Мобільний телефон Ткача теж був не зайнятий і теж не відповідав. Це мене збентежило, бо я знав, що 19 жовтня день народження Валентини Данилівни і Ткач ніколи не відлучався з дому у цей день, а мобільний телефон він завжди тримав поруч із собою.
Близько одинадцятої години ранку я вийшов з Готелю «Дніпро», де у цей час працював радником голови Правління, та перетнувши Хрещатик, звернув на Прорізну. Відчуваючи біля серця неприємний холодок, піднявся на третій поверх та натиснув кнопку квартирного дзвінка. До дверей ніхто не підходив. Ще раз набрав номери домашнього та мобільного телефонів. Ніхто не відповідав.
Спустився униз і зазирнув у вікна з вулиці. Мені показалося, що у великій кімнаті, яка одночасно була робочим кабінетом Михайла Миколайовича, горить світло. Дивно. Чому тоді ніхто не відповідає?
Оскільки у мене був ще телефонний номер його племінника, відразу подзвонив Юрію Ватаманюку, повідомивши його про можливу біду з Михайлом Миколайовичем. Племінник мене заспокоїв:
- Михайло Миколайович імовірно затримався на фестивалі «Грай гармонь».
- Юра! Михайло Миколайович завжди відповідав на мої дзвінки. У тебе ж є телефонні номери Марічки, або інших дітей Михайла Миколайовича. Зателефонуй їм. Нехай терміново перевірять квартиру батька, або з’ясують чому він не відповідає.
Юра передзвонив Марії Михайлівні, доньці поета, яка теж була переконана, що тато ще не повернувся з фестивалю, а Валентини Данилівни через хворобу когось із родичів теж у цей день немає вдома. От такий прикрий збіг обставин. Тому, дверні замки було зламано тільки через добу.

Михайло Миколайович лежав безпомічний і непритомний у квартирі один. Проте, шанс повернути його до активного життя вже було втрачено, хоча і діти, і сестра Надія Миколаївна робили усе можливе і неможливе, щоб врятувати батька і брата.
А я, ще раз прокручуючи в голові ті трагічні події, каюсь і сам собі не можу пробачити, що був недостатньо наполегливим і рішучим, що сам не став ангелом для Михайла Миколайовича. Можливо, мені треба було самому зламати ті кляті замки ще вранці 19 жовтня 2005 року, але я сподівався на родичів та сусідів. Можливо саме через мою нерішучість усе сталося так як сталося.
***
Майже відразу, як тільки хвороба підкосила поета, Надія Миколаївна, лікар за фахом та спеціаліст з великим досвідом роботи у сфері практичної медицини, перевезла брата з Києва до Чернівців, який відтепер потребував цілодобового догляду. Влітку 2006 року, перебуваючи у місті мого дитинства, я відвідав Надію Миколаївну і Михайла Миколайовича на вулиці Жукова 13. Завдяки операціям та професійному догляду у Михайла Ткача з’явилася позитивна динаміка. Він почав потроху говорити, впізнавати людей, але хвороба його таки знесилила. Надія Миколаївна показала мені професійне ліжко, застелене ідеально відпрасованими білими простирадлами, на якому лежав її старший брат, та можливості ліжка займати майже вертикальне положення, забезпечуючи проведення необхідних вправ і гігієнічних процедур.
- Міша, подивись, Володимир Миколайович прийшов! Привітайся з Володимиром Миколайовичем, – звернулася Надія Миколаївна до брата, узявшись за його ліву руку.
Михайло Миколайович, схудлий та без звичної для нього пишної шевелюри, повільно повернув обличчя до мене і тихо вимовив два слова:
-Володя… Володя…, – але більше нічого не додав, дивлячись мені просто у вічі, і здавалося, що великий майстер слова і видатний український поет Михайло Ткач вже встиг зазирнули у найвіддаленіші далі безмежного і неосяжного всесвіту.
-Михайле Миколайовичу, одужуйте! Ми Вас чекаємо! – Нахилився я і поцілував поета, відчуваючи тепло його гладко поголеного обличчя і приємний аромат лосьйону чи парфумів. – До скорого побачення у Києві…
На жаль, це було наше останнє побачення з Михайлом Ткачем. Страшну звістку про його смерть я отримав, перебуваючи на відпочинку у Єгипті. Але таки встиг прилетіти з Єгипту та попрощатися з моїм Ангелом, другом і вчителем та кинути грудочку землі у його могилу.
***
Я пишаюсь нашою не публічною дружбою з Михайлом Ткачем, який навіть сьогодні, коли його не стало, залишається моїм… не кумиром, а найдорожчим другом.
З ним я подумки раджусь майже щодня і дуже тішуся, якщо Михайло Миколайович часом щось тихо шепоче мені з небес, наприклад, «Не вір лицемірам», коли дехто картинно і артистично, але на думку Ткача не щиро, проголошує гучні тости за його світлу пам’ять.
Мене також тішить думка, що нашу дружбу та мої почуття поваги і любові до Михайла Ткача ніхто і ніколи не зможе силоміць забрати, поцупити чи розділи на маленькі шматочки, як інколи без дотримання норм моралі та заповідей Божих ділиться між спадкоємцями матеріальна спадщина після смерті людини.

Київ, 27 січня 2012 року.

- Ти ж знаєш, що чим абсурдніше брехня, тим більше у неї вірять люди... Здається фашистський міністр пропаганди Пауль Йозеф Гебельс висловлював подібну думку і таки мав рацію, - почув уривок фрази Григорій Петрович Скрипка, заходячи до вагону електропоїзду метро на станції „Золоті Ворота”.
- Ні, мій любий, не буває диму без вогню... Хіба вже забув, що цей падлюка Кучма наказав не тільки вбити Гонгадзе, а й зенітні комплекси „Кольчугу” продав диктаторському режиму в Іраці? Тепер дурнем прикидається, що нічого не знає, нічого не чув, нічого не бачив, – чітко і переконливо прозвучав у відповідь збуджений жіночий голос.
„Вимова, як у диктора українського радіо”, - посміхнувся Григорій Петрович, мимоволі прислуховуючись до розмови.
- Будь ласка тихіше, Галю. Увесь вагон „збаламутиш”, - спробував заспокоїти жінку голос, який мабуть належав її чоловіку.
- А чого мені боятися? В усіх газетах про це пишуть! Я і КДБ ніколи не боялася, завжди говорила те, що думаю, - не замовкала жінка. - А ваших кучм з медведчуками знаєш де я бачила?
- Та знаю, знаю, тільки заспокойся, - переконував дружину мужчина.
- Що це ви жіночці рота закриваєте? Хай собі говорить, - заступилася за Галю дебела жінка, що стояла поруч. - Заощадження наші вкрали? Вкрали! На одну пенсію проживеш? Не проживеш? Як оте бидло тягнемо ярмо з ранку до ночі і копієчки рахуємо, а вони на мерседесах катаються, „олігархвени” кляті...
На станції „Осокорки” Григорій Петрович вийшов з вагону і підземним переходом не поспішаючи попрямував додому на свою тепер рідну Срібнокільську. Йому пощастило у минулому році отримати тут трикімнатну квартиру. Пригадалося, як чотири роки підряд він, вже маючи посаду завідувача відділу Адміністрації Президента України, їздив електричками на роботу з Фастова до Києва і після роботи назад до Фастова.
Слава Богу, усі ці муки скінчилися. Тепер навіть у синів окремі кімнати. Старший - студент політехнічного, молодший – закінчує школу...
Ще покійні батьки привчили малого Грицька ніколи не втручатися у чужі розмови. Але почутий діалог у вагоні київського метро таки „дістав” Григорія Петровича і він ледве стримався від бажання розсудити спір між подружжям. Мабуть начитавшись газет, емоційна пасажирка електропоїзду метро принаймні двічі висловилася некоректно з приводу „Кольчуги”.
Краще, ніж інші пасажири, Григорій Петрович знав, що, по-перше, „Кольчуга” не зенітний комплекс, а по-друге, ніхто з українських громадян ніколи не продавав ці розвідувальні станції в Ірак.
Вже знали про це і міжнародні експерти, яким було надано в Україні навіть цілком таємну інформацію, що стосувалася „Кольчуг”, і які , можливо саме у ці хвилини, завершували підготовку та погодження у Лондоні і Вашингтоні свого офіційного звіту.
Григорій був переконаним, що на підставі цього звіту уряди США та Великобританії ще вибачаться перед Україною за свої попередні звинувачення, побудовані на підставі дезинформації, яку американські спецслужби, „налякані” подіями 11 вересня 2001 року, сприйняли як достовірну...
„Кольчужною” проблемою Скрипка займався із самого початку її виникнення, коли Україну відвідала заступник Держсекретаря США Елізабет Джоунс.
Під час її зустрічі з Президентом України вперше офіційно пролунали звинувачення щодо продажу Україною "Кольчуг" до Іраку. Там же було запропоновано Україні невідкладно відповісти письмово на 15 політичних і 19 технічних запитань, пов'язаних із сферою українського експорту військової техніки та озброєнь. До підготовки цих відповідей та погодження остаточного документа з українськими міністрами був причетний і Григорій Петрович Скрипка...
Строки, визначені Президентом України, „піджимали”. Вже 5-го жовтня пакет відповідей у формі NON-PAPER необхідно було надати американській стороні. Одним з перших погодив підготовлені відповіді міністр закордонних справ України. Через хворобу міністр прийняв Григорія Петровича разом з керівником відповідного управління МЗС України на урядовій дачі у Конча-Заспі.
Тоді Григорія приємно вразила відсутність предметів розкоші на дачі міністра. Було таке враження, що він потрапили до звичайної хати сільських інтелігентів, де кожний куточок випромінював тепло і непоказну мудрість господарів.
„За усю свою дипломатичну кар’єру я не пригадую такої складної міжнародної проблеми, з якою сьогодні стикається наша держава, – сказав тоді міністр, проглянувши запитання і відповіді на них. – Наслідки можуть бути катастрофічними для України... Але будемо сподіватися, що правду нам таки вдасться встановити”.
І для Григорія Петровича справою честі було віднайти усю правду про „Кольчугу”, якою б вона болючою не була. У недалекому минулому кадровий офіцер, полковник запасу, доктор технічних наук Скрипка на прохання колег-гуманітаріїв неодноразово роз’яснював, що „Кольчуга” не є бойовим комплексом, здатним самостійно знищувати сучасні літаки.
„Кольчуга” - це тільки пасивне „око”, спроможне „бачити” навіть літаки-невидимки, через те, що будь-який сучасний літак власними приладами обов’язково випромінює радіохвилі. Дві, три, або чотири станції „Кольчуга”, між якими є певна відстань та які інформаційно об’єднані між собою, – це вже не „око”, а потужні далекозорі „очі”, спроможні виявляти не тільки напрямок місцезнаходження літаків, а й вираховувати відстань до них та багато інших специфічних показників. І це технічне диво створено в Україні, - з гордістю підкреслював Григорій.
Об’єктивно кажучи, наявність „Кольчуг” в Іраку дійсно могла серйозно обмежити дії авіації США. Тому тривога найпотужнішого стратегічного партнера України за своїх льотчиків напередодні рішучих дій щодо „повалення” диктаторського режиму Саддама Хусейна Григорію Петровичу була цілком зрозумілою.
Бажання віднайти правду посилювалося також тим, що Скрипка, побувавши декілька разів у Великобританії і США, був закоханим у щирість та відкритість людей, з якими там йому пощастило зустрічатись. Крім того він як патріот своєї країни був вдячним Англії та Америці за дружнє ставлення до України і всіляке сприяння розвиткові демократії в молодій, незалежній державі.
Григорій вважав особистими друзями багатьох іноземців українського походження, батьки яких у свій час емігрували за кордон. Породнили його з представниками української діаспори любов до України та рідна мова, а також їх спільне прагнення побудувати на українській землі прекрасну, процвітаючу, демократичну державу.
До кола друзів Григорія Петровича, зокрема, належав американський двозірковий генерал у відставці Микола Кравців. Здається ще вчора Григорій Скрипка та Микола Кравців представляли найпотужніші армії СРСР та США, а сьогодні вони неодноразово зустрічалися і в Україні, і в США на спільних двосторонніх військово-політичних заходах, відчуваючи глибоку симпатію один до одного.
З британським морським піхотинцем, капітаном Збігневом Фегом, Григорій подружився у Німеччині під час інспектування військових об’єктів Великобританії за Договором про звичайні збройні сили в Європі. Батьки Збігнева ще до початку другої світової війни покинули рідну Львівщину у пошуках кращої долі. Особливо зблизили українського полковника з британським капітаном їх спільні ранкові пробіжки.
Вперше вони „позмагалися” на витривалість поблизу німецького міста Мюнстер. Збігнев сам запропонував Григорію побігати разом, поцікавившись на які відстані він бігає вранці. Григорій відповів, що робить 30-40 хвилинні пробіжки для власного задоволення, щоб краще прокинутися та помилуватися місцевими краєвидами. Проте, замість 30 хвилин їх перший крос тривав біля двох годин і до того ж у доволі високому темпі. Тому Григорій, хоча і втомився, радів, що капітан Фег, нав’язавши йому той виснажливий марафон, мав можливість особисто переконатися у високому рівні фізичної підготовки українських офіцерів.
На миротворчих навчаннях „Щит миру – 97”, яке проходило в Каліфорнії на військовій базі в Сан-Луіс-Обіспо, Григорій познайомився ще з одним представником української діаспори - талановитим американським журналістом, ведучим телепрограми „Вікно в Америку” Юрієм Саєвичем. Скільки вони тоді українських пісень переспівали затишними каліфорнійськими вечорами! І Юрій Саєвич, на відміну від деяких офіцерів-українців, які представляли Україну на тих навчаннях, показав знання слів і мелодій такої кількості народних і сучасних українських пісень, що йому міг би позаздрити сам Павло Мовчан!
Тому у справі з „Кольчугою” Григорій відчував ще моральну відповідальність перед американськими українцями, яким була не байдужа доля нової України.
Ще до приїзду групи експертів Скрипка з’їздив у службове відрядження в Донецьк і у присутності директора „Топазу” Юрія Рябкіна уважно, крок за кроком, перевірив експортні документи, формуляри та іншу технічну документацію усіх виготовлених на заводі станцій радіолокаційної розвідки „Кольчуга”, шукаючи сліди їх можливих поставок в Ірак.
Як досвідчений фахівець Григорій знав, що у разі нелегітимного продажу Іраку українських „Кольчуг” (у зібраному чи розібраному вигляді), він обов’язково знайде на заводі докази цього факту.
Григорію Петровичу було няково перед своїми закордонними друзями навіть від однієї тільки думки про те, що деякі його співвітчизники могли співпрацювати з режимом Хусейна. Проте приховувати „страшну правду”, якщо він її знайде, Григорій не хотів і не збирався. Зло мало бути належним чином покаране.
Ось чому Григорій Петрович пережив справжнє потрясіння і радість, особисто переконавшись у тому, що Україна жодної станції в Ірак не продавала.
„Слава Богу, що, експортуючи цю техніку, ми дотримуємося міжнародних домовленостей, а вигадки про „Кольчугу” - чиясь недолуга провокація, або спосіб заробити собі політичне ім’я і гроші! - Міркував собі Григорій Петрович, повертаючись з відрядження. - Як добре, що на такому високому міжнародному рівні скоро буде спростовано розповсюджену неправдиву інформацію, яка перевірятиметься експертами найрозвинутіших демократій світу”.
А що стосується „плівок” Миколи Мельниченка, знаючи можливості сучасних цифрових технологій, не можна було відкидати версію щодо штучного створення цих „записів”, наприклад, з метою підготовки та проведення спеціальної розвідувальної операції проти України для досягнення політичних та економічних інтересів „замовників” цього скандалу.
Щоб знайти потенційних замовників, достатньо відповісти на запитання: „Кому це вигідно?”
Якщо цей скандал дозволяє усунути потужного конкурента на ринку торгівлі озброєннями, то значні грошові потоки майже автоматично спрямовуються до бюджету держави, яка організувала та забезпечила відповідне „усунення”. А якщо така „гросмейстерська комбінація” ще дозволяє політично „знищити” занадто самостійного у прийнятті рішень лідера країни, то на проведення такої операції грошей ніколи не пошкодують.
Таким чином, сили, яким було вигідно принизити Україну в очах демократичних суспільств, могли створити та „підкинути” спецслужбам США сфабриковані записи...
„Невже північний сусід?” – сам у себе запитував і сам собі відповідав Григорій. – „Можливо... Можливо... А далі все залежало від того, наскільки професійно було виконано ”підготовчу” роботу, щоб працівники інших спецслужб, нічого не підозрюючи, „проковтнули” дезинформацію, як це робить щука, ковтаючи замість карася рибацьку блешню”, - розмірковував Григорій Петрович, аналізуючи обставини виникнення політичного скандалу. – Таким чином, усі крапки над „і” мають поставити незалежні експерти...”
Група з тринадцяти (як сподівався Григорій не заангажованих) експертів американського Держдепартаменту та оборонних відомств США і Великобританії на чолі з Аланом Ван Егмондом прибула до Києва у неділю 13 жовтня.
Наступного дня експертів приймали в Адміністрації Президента України і Григорій Петрович відразу впізнав серед гостей Петра Фединського – ведучого і колегу Юрія Саєвича по телевізійній програмі „Вікно в Америку”, який мав виконувати функцію перекладача.
„Браво, Америка! – подумав Григорій, схвалюючи те, що у складі і цієї специфічної групи включено такого відомого представника української діаспори. – Це хороша ознака. Завжди легше спілкуватися фахівцям, якщо у співрозмовників є спільні знайомі і спільна мета... А з Петром ми обов’язково подружимося, бо друг мого друга – теж має бути моїм другом”.
Але, на жаль уся подальша робота експертів в Україні показала, що Григорій Петрович стосовно їх незаангажованості і об’єктивності помилився.
Йому судилося представляти Адміністрацію Президента України, супроводжуючи „політичну” підгрупу експертів під час зустрічей з керівниками державних інституцій України, які на політичному рівні гіпотетично могли бути причетними до прийняття рішень щодо „продажу” „Кольчуг” Іраку.
Не зважаючи на абсолютну відкритість української сторони, іноземні експерти вже із самого початку демонстрували свою недовіру до офіційного Києва і „наполегливо”, а деякі з них навіть „нахабно”, шукали „чорну кішку у чорній кімнаті, якої в цій кімнаті насправді не було”.
Якщо Григорій Петрович з кожною зустріччю все більше переконувався, що його припущення про „змонтованість” записів Президента України Леоніда Кучми з Валерієм Малєвим, поширених в Інтернеті, підтверджується конкретними доказами, а звинувачення України у незаконному продажу „Кольчуг” Іраку тільки на підставі цих сумнівних записів є абсурдними, то експерти майже увесь час залишалися „незадоволеними”. А у деяких державних установах просто було дуже „гаряче”.
У затишному приміщенні Генеральної прокуратури на вулиці Різницькій Григорій Петрович мислено поспівчував заступнику Генерального прокурора України Олександру Атаманюку у зв’язку із постійними „шпильками” на його адресу двох знахабнілих „експертів”, а можливо за сумісністю і агентів спецслужб.
„Дякуємо за майже щиру відповідь...”, - провокував Атаманюка один з експертів, сподіваючись що він зірветься і наробить дурниць.
„Ви не щирі і нас не шануєте!” – тиснув на нього другий інспектор, вимагаючи невідкладно надати цілком таємні матеріали розслідування та змушуючи посадовця високого рангу порушити чинне законодавство України щодо дотримання державної таємниці.
Їм так і не вдалося ані спровокувати прокурора на грубість, ані примусити його порушити закон, хоча природне, потаємне бажання „послати подалі дорогих гостей” у господарів на Різницькій протягом усієї зустрічі мабуть не зникало.
І на Володимирській вулиці інспектори „не почули” Голову Служби безпеки України Володимира Радченка, який наголосив, що зробити фальшивий аудіо запис про експорт „Кольчуг” в Ірак дуже просто. При цьому іноземні інспектори мали можливість особисто переконатися в тому, що усі вироблені Україною „Кольчуги” знаходяться на своїх місцях.
Колишній перший заступник Валерія Малєва Олег Попов також рішуче заявив, що факт розмови Малєва з Кучмою щодо „Кольчуг” є неможливим, а „плівка” із „записом їх розмови”, на думку представника України, синтезована технічними засобами, щоб „підставити” Президента України.
Леонід Рожен - колишній перший заступник Секретаря Ради національної безпеки і оборони України - був ще переконливішим, навівши приклад про те, що у пресі з’явилася „сенсаційна” інформація про поставку Сполученими Штатами Америки біологічної зброї в Ірак.
„Смішно?” – запитав він експертів. – „І я теж сміявся, бо не можна все, що з’являється у пресі, сприймати на віру. Ми українці - розумний народ і не слід до нас ставитися як до африканських братів”.
Дедалі більше ставало зрозумілим, що, користуючись „сумнівними” записами про „Кольчугу”, експерти виконують чиєсь завдання та використовують наданий шанс для отримання іншої інформації, вимагаючи навіть таку, яка є предметом таємниці не тільки України, а й інших країн.
Зокрема це стосувалося їх бажання побачити контракт щодо поставлених „Кольчуг” до Китаю та точних координат цих станцій на території цієї країни.
„Зрозуміло, що у кожного своя робота”, - дивувався Григорій Петрович. Але він не міг і не хотів повірити у те, що представники „дружньої” заокеанської держави, у спосіб життя громадян якої він був закоханим, можуть так зневажати Україну. Тому, він сподівався, що врешті-решт у Вашингтоні та Лондоні відкинуть усе надумане спецслужбами та інспекторами і зроблять об’єктивні висновки про безпідставність звинувачень України, виявивши також і справжніх замовників та авторів „кольчужного скандалу”.
- Що це з тобою, Гришо? – замість привітання запитала у Григорія Петровича дружина, коли він зайшов до квартири. – Знову щось трапилось на роботі? І коли ти навчишся усе сприймати спокійно як усі?
- Усе в порядку, моє сонечко! – поспішив заспокоїти дружину Григорій. - Просто морально втомився від невизначеності... От завтра надійде звіт за результатами роботи експертів стосовно „кольчуги” і все стане на свої місця... Демократичні держави вміють визнавати свої помилки і від цього, тільки виграють...
- Добре, добре! Знову ти про політику. Краще поцілуй мене, перебила чоловіка дружина. – І, до речі, відчуття невизначеності з’являється тільки тоді, коли є сумніви. У тебе ж немає сумнівів щодо об’єктивності твоїх нових американських друзів!?
Григорій обняв дружину і ніжно поцілував її у вушко. Потім зазирнув в очі, які світилися ніжністю і любов’ю, і спіймав себе на думці, що навіть усі політичні скандали світу не здатні затьмарити відчуття звичайного людського щастя.
- Я тебе люблю, моя рідненька. Ти у мене найкраща. А завтрашній день, принаймні для мене, дійсно усе визначить, - погодився з дружиною Григорій, але так нічого їй і не сказав щодо своїх сумнівів, які дійсно з’явилися у нього після роботи з іноземними експертами.
Нарешті довгоочікуваний „час істини” настав і п’ятого листопада 2002 року Адміністрація Президента України отримала звіт експертів, надрукований на 18 сторінках.
Коли Григорій Петрович „по діагоналі” пробігся очима по висновках звіту, серце у нього гучно „закалатало”, шкіру запекло, наче хтось його облив окропом, а сорочка і білизна миттєво стали мокрими. По скронях застукотіли молоточки, в очах потемніло...
„Це не могли написати не заангажовані експерти, які отримали від нас усі необхідні докази щодо абсурдності звинувачень України у продажу „Кольчуг” в Ірак, - подумав Григорій.
Він розгублено гортав сторінку за сторінкою, пригадуючи і розуміючи тепер стурбованість міністра закордонних справ України Анатолія Зленка під час їх зустрічі в Конча-Заспа.
„Отже американці, які заради „правди” принципово викривають навіть сексуальні „пригоди” своїх президентів, виявилися не здатними, або не захотіли побачити реальну правду про „Кольчуги”... Але ж кращої нагоди „притиснути” виробників брехливих записів не було і не буде! А може до „синтезу” розмови Кучми і Малєва причетні самі американці, а не спецслужби північного сусіда? Тоді дещо стає зрозумілим... Ні! Цього не може бути! Тому, що цього просто не може бути!” – категорично відкинув свої припущення Григорій Петрович.
Але в голові у нього наче щось переключилось і він підсвідомо продовжував шукати аналогії українського „кольчужного” скандалу і „трагікомедії з оральним сексом на найвищому державному рівні” у білому домі.
Припустимо, дехто в США вирішив поставити крапку на кар’єрі Біла Клінтона і у якості виконавця завербував Моніку Левінськи, яка отримала завдання заплямувати свою сукню спермою президента США. І вона це зробила. Тому, ретельно перевіривши на „смак”, „колір”, „запах” та хімічний склад дорогоцінні плями на сукні „романтичної” дівчини з речовиною, яку завжди носив у собі президент найдемократичнішої країни світу, американці їй повірили. Але запланований імпічмент не пройшов і дехто був змушений чекати наступних президентських виборів.
А якщо і в Україні якомусь гарному чоловікові, або його дружині, закортіло достроково отримати повноваження президента держави і цей „хтось” звернувся за передовим досвідом до відповідних фахівців у США? Заокеанські професіонали мабуть відразу відкинули б варіант із простим копіюванням сексуального скандалу, бо навіть дитина здогадалася би звідки цей „передовий досвід”. Тому спочатку замість Моніки знайшли Миколу Мельниченка, і він напевно погодився на героїчну роль „патріота”, який із „ризиком для життя” начебто безкорисно „шпигував” в кабінеті Леоніда Кучми.
А чого б йому не погодитися, якщо усі „записи” на той час вже могли бути змонтованими, а за „безкорисність” гарно заплатять? Гонгадзе все одно вже не має, а „невеличкий обман” про те, що до його вбивства начебто причетні Кучма та його оточення зробить журналіста героєм України, а деяких політиків „політичними трупами”. Нехай трішечки потримають державне кермо інші люди, з якими і наш „патріот”, як реп’ях на собачому хвості, добереться до владного олімпу.
Звичайно штучно змонтована плівка це вам не пляма президентської сперми, але сморід від записів буде не гіршим. Якщо ж Україна відкриє свої таємниці, щоб надати докази абсурдності деяких фактів, то ці докази експерти можуть і не визнати, бо про склад експертів також можна подбати заздалегідь...
„Марення якесь”, - нарешті припинив фантазувати Григорій Петрович і розпочав готувати коментарі і спростування до сімнадцяти безпідставних висновків-звинувачень іноземних експертів. Пізніше ці коментарі були озвучені учасниками брифінгу для засобів масової інформації, який проходив 12 листопада 2002 року в Адміністрації Президента України.
Переживши шок і розчарування у зв’язку з необ’єктивністю британських та американських експертів, Григорій Петрович нарешті був змушений сам собі зізнатися, що помилявся, коли абсолютизував демократії двох „найдемократичніших” держав світу. Невипадково Франція і Німеччина дедалі частіше відмовляються підтримувати американські сценарії розв’язання політичних криз в інших державах із застосуванням військової сили.
Григорію було прикро, що він не встиг подружитися з Петром Фединським через невидиму, але реальну „крижану стіну недовіри і підозри”, за якою працювали з представниками України іноземні експерти, бо, мабуть, мали відповідне завдання уряду США. Тобто, навіть українське походження не примусило пана Фединського спробувати зупинити процес поливання брудом вітчизни його батьків...
Він також розумів, що справа Гонгадзе і „кольчужний” скандал мабуть назавжди залишатимуться нерозкритими, як і справжні вбивці Джона Кеннеді. Бо тільки замовникам „записів” була відома уся правда про їх „недостовірність” і саме цим „замовникам”, як і у випадку з „Кольчугами”, справжня правда скоріше за все була не потрібна.
Арсенали „неправди” і брехні, на поширення яких було витрачено шалені гроші, мали працювати „за призначенням”. А у тому, що вони досягають кінцевої мети, Григорій мав можливість переконатися особисто.
І, якщо бути до кінця чесним, навіть державний службовець Адміністрації Президента України Григорій Скрипка у справі з „кольчугами”, як і та жіночка у київському метро, стояв би на боці не своєї країни, а „демократичної” Америки, якби особисто не побачив докази безпідставності звинувачень нашої держави у незаконному продажі „Кольчуг” до Іраку.
А скільки українців ще залишається засліпленими риторикою про демократичні цінності і живе під гіпнозом цих заморських псевдодемократів? Чи прозріємо ми колись?

Усі герої оповідання вигадані, тому тих, хто випадково впізнає себе, автор просить не перейматися цим випадковим збігом.

Після проголошення незалежності України з різних республік колишнього Радянського Союзу на батьківщину своїх предків приїхало чимало офіцерських сімей.
Залишивши „стерегти” квартиру в Алма-Аті свого старшого сина-студента Михайла, приїхав до Києва із дружиною Тетяною та молодшим Петром і полковник Божийдар Іван Васильович.
Спочатку Іван намагався перебратися із Казахстану до Москви та ця спроба Івана була не результативною. Як казали у той час, у полковника в Москві не було „волохатої руки”, а бажання стати генералом аж перло з офіцера, який у 1993 році отримав погони з трьома великими зірками з рук самого президента країни Нурсултана Назарбаєва.
Посприяв Івану в отриманні посади та чергового військового звання його тато-фронтовик, який разом воював з Героєм Радянського Союзу, Міністром оборони Казахстану Сагадатом Нурмугамбетовим.
Івану пощастило взяти участь у деяких заходах СНД у складі делегації від Казахстану, де він навіть сфотографувався поруч з Борисом Єльциним.
Пізніше, під час одного з таких фотографувань у Ташкентському аеропорті, полковник Божийдар випадково виліз попереду свого міністра, закривши його своєю солідною, кремезною фігурою. На пам’ятній фотографії замість Міністра оборони красувався новоспечений полковник.
Усе сталося через оту кляту чарчину, яку він хильнув у літаку, запивши пивом, і знаходячись у стані ейфорії забув про улюблене татове прислів’я „не лізь поперед батька в пекло”. Генерал Нурмугамбетов не пробачив синові свого фронтового товариша цієї витівки і генеральська перспектива Івана в Казахстані досить швидко розсмокталася, як м’ятний льодяник.
Полковник Божийдар не любив згадувати той „прокол”, бо Нурмугамбетов під час найближчої наради у ташкентському готелі не тільки прилюдно зачитував правила етикету і дипломатичного протоколу, а й порадив йому змінити батьківське прізвище на Божадурь. Після цього інциденту у Міністерстві оборони Казахстану навіть молодші офіцери поза очі називали його тільки так.
Слава Богу, тато Івана любив таким, яким він є, і своєчасно порадив сину їхати за генеральськими лампасами не до Москви, а до України, написавши листа-прохання своєму давньому підлеглому, а тепер тризірковому генералу та Керівнику Інспекторату Президента України.
Отже стартові шанси заслужити генеральські штани у Івана були дуже високі. І хоча „рідною” мовою Іван не спілкувався, він добре її розумів, бо у дитинстві батько часто возив його на Полтавщину, де мешкали усі татові родичі.
Крім того, завдяки батьківському походженню, Іван тепер належав до „титульної нації” і як етнічний українець, за інших рівних умов, розраховував на перевагу перед офіцерами, в особових справах яких були зазначені неукраїнські національності.
Нарешті Іван мав багато позитивних якостей, насамперед кмітливий розум і непогані аналітичні та ораторські здібності.
Небеса нагородили Івана в гарному розумінні слова також і амбітністю, „кар’єрним нахабством” та відсутністю гальм щодо прикрашування власних заслуг.
Мав допомогти полковнику і університетський диплом та певний досвід шкільного учителя фізики, а також два роки служби на посаді техніка радіолокаційної станції й чималий досвід служби в обчислювальному центрі штабу цивільної оборони Середньо - азіатського військового округу, куди влаштував його тато після невдалої педагогічної кар’єри та бурхливого роману з красунею-казашкою, ученицею 10-го „а” класу, в якому Іван був класним керівником.
Український генерал зустрів Івана по-батьківські, бо пам’ятав його ще десятирічним хлопчиком. Йому, тоді ще молодому капітану, подобалося, коли командир авіаційного винищувального полку, у якому Микола Іванович служив на посаді начальника штабу, брав на польоти свого молодшого сина Івана. Хлопчик, після польоту Юрія Гагаріна у космос теж звичайно мріяв стати льотчиком, і з величезним захопленням спостерігав за фігурами вищого пілотажу військових асів.
- Проходь, Ванєчка, радий тебе бачити. Як тато? Як його здоров’я?
- Докучають татові як завжди фронтові рани, але тримається добре. От листа Вам передав, товаришу генерал, - відповів Іван, голос якого тремтів від хвилювання.
- Для тебе я просто Микола Іванович, синку, - заглиблюючись у зміст листа, сказав генерал. - Прохання твого батька для мене закон. Він завжди відпускав своїх підлеглих, у тому числі і мене, на вищі посади. Дам тобі машину, щоб підкинули до управління кадрів Міноборони України. Послужиш пару місяців на полковничій посаді у Збройних Силах, а потім заберу до себе. Все зрозумів?
- Так точно!
- Запитання.
- З гуртожитком не допоможете, бо я з дружиною і молодшим сином?
- Допоможу. Зараз доручу своєму помічникові. Ну добре, Ванєчка. Увечері запрошую тебе разом з родиною до мене. На 20.00, - уточнив генерал.
- Дякую, Миколо Івановичу, - ледве стримуючи щасливі сльози, відповів Іван, - будемо обов’язково і вийшов з генеральського кабінету до приймальні, картаючи себе за свою сентиментальність.
А далі усе відбувалося як у казці.
Невдовзі полковник Божийдар очолив аналітичний відділ у міжнародному управлінні Міністерства оборони України і досить швидко оволодів розмовною українською мовою та службовими обов’язками.
Через три місяці, як і обіцяв Микола Іванович, його вже було призначено до Інспекторату Президента України на генеральську посаду керівника управління міжнародної військової політики та видано ордер на трьохкімнатну службову квартиру у престижному районі міста Києва.
Службовий автомобіль, окремий кабінет і реальний шанс отримати до Дня Незалежності генеральські погони несподівано конкретно „намалювалися” перед Іваном.
А Іван і мріяти не насмілювався про такий блискавичний сценарій своєї кар’єри. Три дні підряд після призначення в президентський Інспекторат він скажено хрестився на хрести Києво-Печерської Лаври, проїжджаючи повз святі місяця на своїй службовій іномарці, і благав Бога допомогти встояти від спокус української столиці.
Та хіба можна було встояти молодому кремезному полковнику з гарними чорними вусами від звабливих поглядів чарівних українських жінок? А від оковитої з перцем і смачнючого сала з часничком та цибулею? Ну хто ж втримається?
Але Іван тримався, як кажуть, „до останнього патрону”. Усі карти, як завжди, сплутав вельмишановний пан Випадок.
Посольство Сполученого Королівства мало святкувати день народження її величності Королеви Єлизавети. У зв’язку з прибуттям до Києва британського лорда - фельдмаршала Інджа, на урочистості посольство запросило справжній бомонд іноземних військових аташе, українських дипломатів та воєначальників з дружинами.
Надійшло запрошення і Керівнику Інспекторату Президента України. Але Микола Іванович у цей час мусив брати участь у важливій нараді в Адміністрації Президента України, тому із задоволенням віддав запрошення Івану.
- Ванєчка, попередь дружину, щоб зробила відповідну зачіску та підготувала вечірню сукню. Сьогодні замість мене поїдеш на урочистий прийом, який влаштовує на зафрахтованому кораблі Посольство Великобританії. Де, коли і як? – розписано у запрошенні.
- Миколо Івановичу, може доручите Вашому першому заступнику? – наче щось передчуваючи, запропонував Іван.
- Я двічі не повторюю, Іване. Зробиш приємне дружині, тим більше, що вона у тебе „ін-яз” закінчила і залюбки поспілкується з англійцями. Заодно і по Дніпру на кораблі покатаєтесь. Щодо мене скажеш британцям про термінову нараду у Президента.
Рівно о 19.00 Іван з Тетяною під’їхали до корабля, на борт якого вже піднімалися відомі українські дипломати і генерали у цивільних костюмах із гарними, розмальованими дружинами.
- Оце так-так! – з приємністю здивувався Іван. Серед гостей він помітив нещодавно новопризначених начальника Генерального штабу українського війська, заступника Міністра оборони з озброєння, заступника міністра закордонних справ... Є можливість зав’язати корисні знайомства.
- Тетяно, поспілкуйся тут без мене, а мені треба працювати, - солідно вимовив Іван дружині, поправляючи червону краватку, яка йому дуже пасувала.
На верхній палубі офіціант роздавав гостям напої і майже не вагаючись Іван взяв собі келих з коньяком.
„На вулиці похолодало і я тільки трішечки зігріюсь”, - заспокоював себе Іван, відкидаючи неприємні згадки про свої минулі „проколи” після неконтрольованого вживання алкоголю. – „Та і Тетяна поруч, теж підстрахує”.
- Олександре Івановичу, щирі вітання, звернувся Іван до начальника Генерального штабу, цокнувшись із ним келихом. Я Іван Васильович Божийдар, заступник Керівника Інспекторату Президента України з міжнародної військової політики.
Правда, Іван не був заступником Миколи Івановича, але ця дрібничка ані чого на йогу думку не міняла.
- Дуже приємно, - сердечно відповів йому височенний генерал Задунайський, вдягнений у незвичний для бойового офіцера елегантний смокінг, який взяв напрокат. А чому не прибув Микола Іванович? Щось сталося?
- Та ні, усе по плану. Президент України проводить закриту нараду. І взагалі, за міжнародний військовий напрямок в Інспектораті відповідаю я. Досвід у мене у цій сфері неабиякий... Був радником Міністра оборони Казахстану, готував до підписання усі документи на саммітах СНД та інших міжнародних заходах ...
Іван і не помітив як перейшов на „ти”.
- Одним словом, Саша, заїжджай до мене. Ти ще молодий начальник Генштабу. Усьому навчу, хоча військових академій, як і маршал Будьонний, я не закінчував.
Міцно потиснувши руку Задунайському, Іван переключився на заступника Міністра закордонних справ.
- Ми з вами не зустрічалися в минулому році на дачі Бориса Миколайовича Єльцина? – спитав Іван у відомого дипломата.
– Щось не пригадую...
– Тоді ми точно бачилися з Вами у Андрія Кокошина в Москві, – радісно посміхаючись проголосив Божийдар. Я писав Андрію декілька рецензій на його книжки, - не моргнувши оком, знову збрехав Іван
- З ким маю честь? – із зацікавленістю спитав пан Хандогінюк у Івана Васильовича, пропонуючи йому свою візитку.
- Я заступник Керівника Інспекторату Президента України з міжнародних військових питань, у тому числі і з питань роззброєння, Іван Васильович Божийдар. У недалекому минулому – радник Міністра оборони Казахстану та позаштатний радник Президента Назарбаєва , по-військовому голосно і чітко відчеканив Іван, і рука його мимоволі потягнулася до келиха з коньяком, а розігрітий організм вже прагнув нових вражень і знайомств.
Переконавшись, що справив належне враження на дипломата, та пообіцявши передати свою візитку найближчим часом, Іван пошукав очима дружину. Не знайшовши її, знову проковтнув чергову порцію відмінного коньяку.
А Тетяна у цей час насолоджувалася вишуканою англійською мовою справжніх лондонських леді, смакуючи терпке червоне вино на затишній нижній палубі корабля.
„Невже це не сон?” – думала Тетяна. Про чоловіка вона геть забула, зачарована видами Києва, які відкривалися їй через ілюмінатори корабля, та збуджена незабутніми враженнями від спілкування з дружиною посла та супутницями життя заступників міністрів, дипломатів і генералів.
Івана, який зайшов в оточенні інших незнайомих їй мужчин до урочистої зали корабля, вона побачила першою.
Його шанобливо та уважно слухали, і Тетяна заспокоїлася та порадувалася за чоловіка, який після Алма-Ати практично не пив та усього за декілька місяців зайняв в Україні достойне місце, працюючи і вдень, і вночі. І сьогодні теж відчуває себе, як риба у воді, серед військової та політичної еліти.
Через деякий час урочисто оголосили про прибуття фельдмаршала і у невимушеній обстановці британський лорд почав знайомитися з високими українськими гостями, обмінюючись думками щодо перспектив розвитку українського війська та інших військових формувань.
Натомість переважна більшість гостей, не звертаючи особливої уваги на британського лорда, „спілкувалися” між собою біля щедро накритих столів. Активно продовжував брати участь у міжнародній „тусовці” і наш Іван Васильович.
- Пане полковнику, - звернувся несподівано для Івана перекладач з Міністерства оборони, - з Вами, як з представником президентського Інспекторату, хотів би переговорити фельдмаршал Індж.
„Ось мій зоряний час”, - блискавично промайнула думка в голові у Івана. – „З лордами мені ще не доводилося спілкуватися”. Осушивши до дна черговий келих коньяку, Іван попрямував за перекладачем до центру зали, де мала відбутися видатна подія його життя.
Але хто стане свідком цього тріумфу? Жодна особа навіть не помітила, що Іван наближається до фельдмаршала.
Обмінявшись вітаннями фельдмаршал почав розповідати про мету свого візиту і про зацікавленість оборонного відомства Сполученого Королівства у співробітництві з Інспекторатом Президента України.
Іван у свою чергу поінформував фельдмаршала про нараду у глави держави, що є причиною відсутності Керівника президентського Інспекторату, та про готовність співпрацювати з відповідними структурами Великобританії.
Але ніхто, Боже мій, ніхто крім перекладача, не бачив як Іван на рівних веде переговори з британським лордом! Навіть Тетяна десь забалакалася і мабуть так і не побачить з ким спілкується її чоловік.
Тоді Іван вирішив трішечки додати гучності своєму голосу, щоб чув його не тільки перекладач і фельдмаршал, а й інші високі гості.
- Ми дякуємо Вам, пане фельдмаршале, а також і Посольству Сполученого Королівства, за високу честь бути запрошеними на цей урочистий захід, - раптом потужно, майже як у церкві, вимовив Іван. „О, вже починають слухати й інші”, - відмітив Іван, витримуючи паузу для перекладача.
Згадавши деякі факти з колоніальної історії „владичиці усіх морів”, Іван вирішив блиснути своєю ерудицією.
- Ми цінуємо Ваше бажання, пане фельдмаршале, сприяти реформуванню та розвиткові Збройних Сил України, бо знаємо, що фактично Англія у свій час була носієм цивілізації та християнства на багатьох континентах, зокрема в Америці, Азії та Африці.
Перекладач справно перекладав, а народ вже із зацікавленістю слухав добре поставлений голос полковника, який собі обмірковував наступну фразу. „Україна ж не Африка! Ще подумає, що ми, як африканці, потребуємо їхньої допомоги. Хіба українці ні на що не здатні? Дзуськи! У нас не було Шекспіра, але був Шевченко! У нас на Житомирщині народився конструктор космічних кораблів та ракетного щиту СРСР академік Корольов!” , - бігали туди-сюди думки в голові Івана.
- Проте, вельмишановний пане фельдмаршале, Україна - це потужна за своїм інтелектуальним потенціалом морська держава, а не бананова республіка!”, - повчально прогримів бас полковника.
Перекладач знову все дослівно переклав на англійську.
- Ні-ні! Ми не вважаємо Україну банановою республікою, - наче вибачаючись, встиг вставити свою репліку фельдмаршал.
Але полковник Божийдар, почувши винуваті нотки в словах фельдмаршала, менторські затряс вказівним пальцем перед обличчям британського лорда та з відчуттям за свою країну пекучої гордості, яка наче коньяк розтікалася теплом по його жилах, продовжував, гриміти:
- Ми – українці! Ми – великий, гордий народ! Ми вам не ПА-ПУ-А-СИ, пане фельдмаршале! Ми не
ПА-ПУ-А-СИ!!!
Останні слова прозвучали у суцільній тиші і навіть дружина Івана почула тихий голос перекладача, який, не зорієнтувавшись у ситуації, дослівно переклав на англійську (тепер вже точно „історичну”) фразу її чоловіка. Почула і їй стало зле.
А сивий, сімдесятилітній фельдмаршал, вислухавши переклад, зблід, почервонів, потім знову зблід, не припиняючи розгублено вибачатись:
- Пробачте! Пробачте, пане полковнику! Ми знаємо, що українці не папуаси. Ми так не вважаємо, пане полковнику...
І, зрозумівши, що британський фельдмаршал ставиться до України шанобливо, полковник Божийдар хитро посміхнувся до візаві та зненацька обняв і тричі розцілував його, наче приймаючи у такий спосіб вибачення фельдмаршала, і вже тихіше додав:
- Українці на це сподіваються. - А потім із словами „Маю честь” розвернувся і пішов закусувати до столу з почуттям філігранно виконаної роботи.
Із дзеркала, яких на кораблі було більше ніж достатньо, на Івана із захопленням дивився чорновусий, кремезний, український генерал із келихом коньяку у лівій руці та з червоним вареним раком у правій.
Як цей генерал у формі продерся на бенкет було незрозуміло. Обличчя генерала було до болі знайоме Іванові, але впізнати своє віддзеркалення йому так і не вдалося.
Дружина Івана Тетяна перебувала у стані прострації хвилин п’ять після проголошення її чоловіком слів „ми не папуаси”. Вона бачила як Іван завершив свій спіч і повернувся до столу, але, як уві сні, не могла поворушити ні ногою, ні рукою. Голос теж кудись пропав.
Вона бачила як Іван взяв келих коньяку та вареного рака і почав уважно вдивлятися у дзеркало, наче побачив там щось надзвичайне. Потів він залпом осушив свій келих і спробував закусити коньяк вареним раком. Та рак зненацька випав з Іванових рук прямісінько під стіл.
Іван повернув свою голову ліворуч, потім праворуч і після цього присів, намагаючись витягти того злощасного рака з під столу. Йому це нарешті вдалося і прямо під столом, не підводячись, навколішках полковник почав ласувати улюбленим делікатесом.
Дивно, але на Івана крім дружини навіть ніхто не дивився. Усі голосно розмовляли, частуючись екзотичними фруктами, вишуканими напоями та закусками, начебто щойно нічого і не сталося.
Тетяна відчула як її кинуло у жар, а обличчя стало таким, наче її хтось облив водою. Саме ця вода і повернула Тетяну до тями, яка раптом, наче прокинулася, витираючи хустинкою своє лице.
„Боже! Це не сон! Це... катастрофа...”, – перше, що прийшло на думку Тетяні, коли вона опанувала собою. – „А що є найгіршим, Іван вже десь добре набрався. От клята свинюка! Вже моститься спати під столом!”.
Блискавкою Тетяна підскочила до місця, де влаштовувався перепочити її чоловік, і щоб ніхто не бачив, щосили вдарила його ногою по важкуватій сідниці.
- Вилазь, падлюка, – прошепотіла Тетяна. Дивно, але до Івана дійшли її ледве чутні слова.
- Чого ти б’єшся, Танєчка? Не бачиш – обручку шукаю, закотилася під стіл, - визираючи з під столу обурено пробурчав полковник. – О, знайшов! , – зрадів Іван і спритно виліз з під столу, показуючи долоню, на якій красувалася щойно знята обручка.
„Розбір польотів проведу вдома, а зараз треба непомітно витягати цю свинюку з корабля”, – вирішила для себе Тетяна, дякуючи Богові, що корабель вже пришвартувався.
- Іване! Чи не ти обіцяв мені показати сьогодні вечірній Київ? – ніжно спитала Тетяна чоловіка.
- А ти що не бачила Київ з корабля? – запитанням на запитання відповів Іван і вхопив повний келих з коньяком.
- Коханий, по-перше, цей келих мій, а по-друге, ти обіцяв показати Хрещатик, – так само ніжно і наполегливо сказала дружина Івана, непомітно відбираючи у нього коньяк. – Хіба твоє слово вже не закон?
- Моє слово закон, - погодився Іван з дружиною і невпевнено поплентався за нею з корабля, чи то тримаючись за неї, чи то підтримуючи її під руку, щоб Тетяна, не дай Боже, не впала.
„Хрещатик – це добре. На Хрещатику і дівчат багато гарних, і барів чимало. Вечір тільки починається”, - думав свою думку Іван і його настрій поступово покращувався.
В машині полковник Божийдар знову відчув себе господарем ситуації і скомандував водію-сержанту:
- На Хрещатик!
- Юрочка, будь ласка, спочатку за сином заїдемо. Ти ж запам’ятав дорогу до моєї подруги?
- Так, пані Тетяно, відповів водій і скерував авто в протилежному від Хрещатика напрямку.
- Сержант! Урод? Ти що теж мене вважаєш папуасом?! – звіриним риком заричав полковник. – Хто тут командує?!
Але отримавши гарного тусана по потилиці від Тетяни він на хвилину заспокоївся.
– Виключи приймач, воділа! Співати буду, - знову прокричав Іван.
Сержант, втягнувши голову у плечі, швидко виключив магнітолу, з якої лунала улюблена пісня киян „Як тебе не любити, Києве мій”.
„Вдоль... па... Питерскай! Па... Тверской... да Ямской...” – голосно не заспівав, а прогримів потужним басом Іван Васильович, зовсім перелякавши молоденького сержанта, який у своєму житті не чув такої сили голосу.
„Ну і голосище! Такий талант пропадає! Дійсно, ми співучий народ ”, – подумав сержант, плавно гальмуючи біля парадного, в якому залишили малого Петра.
- Юра, чекатимеш нас із Петриком. Я миттю, - звернулася до водія Тетяна і розчинилася в темному під’їзді.
Ця мить з трьох хвилин для водія тягнулася як вічність.
- Розвертай машину, сержант! Їдемо на блядки! – скомандував полковник, як тільки дружина вийшла за сином.
Але водій перелякано липав очима і навіть пальцем не поворухнув.
- Ти що команди не чув? – замахнувся на водія офіцер своїм пудовим кулаком.
Аж тут у полі зору Івана з’явилася чарівна пані, яка посміхаючись йому (а кому ж ще?) попрямувала до найближчої лави.
Іван не розгубився і поважно вийшов з машини. Через секунду він вже стояв перед гарною, молодою жінкою, а ще через секунду цілував їй руку.
- Я Іван Божий дар, - клацнувши підборами відрекомендувався Іван. - Служу в Генеральному Інспектораті Президента України. Вчора отримав „генерала”, а сьогодні „обмивав” зірочки з британським фельдмаршалом на кораблі. Тому не звертайте уваги на легкий аромат коньяку, який можливо дме від мене. Це ж не завадить нам познайомитися?
- Не завадить, пане генерал, - заспокоїла його молода богиня. - Мене звуть Світлана, - і подарувала Іванові білозубу посмішку, від якої у полковника (вибачте за неточність, у „новоспеченого генерала”) запаморочилось у голові. Підбадьорений жінкою Іван „співав”, як соловей. Анекдоти і жарти хвилин п’ять сипалися з нього, наче горіх...
– Вечір прохолодний, тож мій вечірній моціон завершено достроково, - піднімаючись з лави сказала Світлана. - А Вас, якщо маєте вільну хвилинку, запрошую на каву. Он там, на третьому поверсі, вікна моєї квартири, - показала вона своїми очима.
- Не відмовлюся, Світланочко, - зрадів Іван, галантно беручи жінку за талію, і, наче випадково, торкнувшись іншою рукою до її тугих грудей.
Від цього „випадкового” дотику в штанах у Івана щось невблаганно заворушилося, а рука з талії сама собою почала сповзати на круглі сідниці красуні.
- Ми так не домовлялися, Ванєчка, - грайливо прошепотіла Світлана і спокійно повернула його руку знову на талію. – Тут з кожного вікна за мною спостерігають сусідки-бабульки. На завтра у них і так вже забагато підстав для пліток. Ти ж не хочеш, зробити мені погано? – стверджувально спитала молода жінка, відчуваючи себе захищеною, бажаючою і жаданою поруч із цим мужчиною, який усього за декілька хвилини підібрав ключик до її серця.
„А три роки назад під час розлучення клялася собі, що у моєму житті не буде жодного мужчини... Гріш-ціна твоїм клятвам, Свєтка” – докоряла собі жінка. – „Чи вже забула як боляче, коли настає час розчарування? А які гарячі руки у цього генерала! Талію аж пече...”.
Саме у цей час Тетяна вийшла з Петриком з під’їзду і у світлі ліхтаря відразу побачила Івана, який у парі з незнайомою дівчиною неквапливо чимчикував до сусіднього будинку.
- Петрику, до машини, швидко, - крикнула синові Тетяна, і кинулася наздоганяти чоловіка. Наздогнавши, вона щосили зненацька вдарила його своїм маленьким кулачком по спині.
Іван, мабуть з переляку, таки встиг стиснути своєю великою долонею пружні сідниці Світлани і, кинувши їй на прощання „пробач”, розвернувся та риссю побіг до іномарки, отримуючи при цьому по голові і спині болісні тусани дружини.
З очей Тетяни градом котилися сльози і схлипуючи вона била чоловіка, істерично повторюючи одну і ту ж фразу: „Мамочка моя! Чому не закінчується цей вечір? Ну чому не закінчується цей вечір?”
В машині, побачивши материнські сльози, маленький Петрик теж заплакав і голосно закричав: „Папа! Не бий маму” та завзято приєднався до матері, подвоївши кількість тусанів, які тепер отримував по спині Іван, навіть не ухиляючись від ударів.
Долоні Івана ще відчували дивовижні груди та смачненькі сідниці Світлани, які послало йому сьогодні Небо, а в голові вже вимальовувався план „термінової перевірки”, через яку він мусить зникнути з дому щоб навідатися до незнайомки.
Водій, оцінивши ситуацію, без команди завів двигун і обережно виїхав з двору. Поступово емоції в машині вщухли, і через десять хвилин полковник Божийдар та його родина були біля дому.
Першим вийшов Іван. Відкрив задні дверцята і, турботливо подавши руку Тетяні, допоміг вийти їй. Водій відкрив дверцята Петрику і за мить, тримаючи сина за руку та обнімаючи за плечі дружину, полковник Божийдар увійшов у свій під’їзд.
А що Світлана? Галантний, сильний мужчина, який, наче школяр, що отримав двійку, винувато втікав від неї до своєї службової машини, все одно сподобався їй.
„І дружина у нього нічого. Як лялечка. Зовсім ще молода для генеральші”, - відмітила вона. – „Та і син дошкільного віку... Мабуть другий шлюб...”
Піднявшись на свій третій поверх, Світлана зайшла до квартири, роздягнулася і стала під гарячий душ. Вода, наче гарячі Іванові руки, пестили її тіло. Соски на грудях затверділи і від пестощів внизу нестерпно занив живіт. Три роки без мужчини давали взнаки. Намилюючи сідниці, Світлана згадала як Іван стиснув їх своєю долонею і від цієї згадки сідниці запекло.
Цей жар пішов на стегна, груди...
Щоб не впасти вона присіла, міцно стискуючи між стегнами свої руки. Аж раптом біль внизу її живота перетворився у гостру насолоду і вона затремтіла усім тілом та чомусь, як маленька дитина, заплакала, дякуючи Іванові за те, що він знову розбудив у ній жінку.
Розтираючись рушником, Світлана уважно, наче у перший раз, роздивляла себе у дзеркалі. Її молоде, дівоче тіло було бездоганним і знову прагнуло кохання. Життя було прекрасним!
- Добраніч, Світланочка... – сказала вона сама собі, виключила світло і з насолодою потягнулася у своєму ліжечку. Про Івана вона старалася не думати, але жіноча інтуїція їй підказувала, що вони ще побачаться...
Ніч минула. Київ прокидався, купаючись у променях яскравого червневого сонця.
Івана, який ще спав, вже чекав смачний сніданок, ретельно відпрасовані брюки, сорочка з погонами і заплакані очі дружини. Тетяна кохала цього великого бовдура, навіть після вчорашнього, так само як любив Івана його тато, просто таким, який він є. Чи стане Іван генералом після вчорашньої розмови з фельдмаршалом, Тетяні було байдуже.
По своєму любив своїх синів та дружину і полковник Божийдар, але після першого келиха він міг закохатися у будь-яку жінку планети, яка у ту мить з’являлася поруч. Жінки, які відповідали йому взаємністю, не завжди розуміли „безрозмірне” серце Івана, прагнучи, щоб він завжди кохав тільки одну-єдину.
Поглядаючи на годинника та ознайомившись з терміновими документами, у своєму кабінеті вже чекав Івана і Микола Іванович, якого вночі розбудив телефонний дзвінок урядового зв’язку.
- Микола! Ти там вранці розберись із своїм «полковником-папуасом», - почув він веселий голос Президента України. – Мені по каналам спецслужб пізно увечері передали текст його розмови з фельдмаршалом Інджем. Досі живіт болить від сміху... Це ж треба так себе не контролювати… Хоча по суті твій полковник влучив у яблучко. Українці, дійсно, не папуаси, - і, не попрощавшись, поклав слухавку.

Зустріч на Хрещатику

Ветеранам 2-ї світової війни
присвячується

- Знову кричать... На вулицю спокійно не вийдеш... Наче показилися усі, - бубонів собі під ніс Іван Данилович, вже збираючись перейти на інший бік Хрещатику, який у суботу і неділю є вільним від транспортного руху.
Та голос, який майже верещав з гучномовця, нагадав про щось неприємне.
Іван Данилович зупинився, щоб, спираючись на палицю, трошки перепочити. Повільно витягнув з кишені носовичок та, витираючи спітніле чоло, прислухався до слів оратора, який продовжував верещати:
„Ми звільнили від фашизму Європу! Ми на крилах великої Перемоги принесли народам Європи мир! Ми не дозволимо послідовникам бандерівців і сталіністів, які стріляли нам у спину, втягнути Україну у війну політичних протистоянь! Партія історичної справедливості відстоїть у парламенті інтереси ветеранів, пенсіонерів та військовослужбовців”...
Невідома сила наче підштовхнула до натовпу Івана Даниловича, який ніколи не полюбляв галасливих заходів і крикунів, що хизувалися своїм красномовством, але тема виступу зачепила його за живе.
Люди поступово розступалися, пропускаючи ближче до оратора високого, щуплого дідуся з білим, як лебединий пух, волоссям, що неквапливо пересувався за допомогою ідеально відполірованої палиці-топірця з гарним гуцульським орнаментом.
- Боже! Та це ж Мар’ян Хамлюк, - нарешті впізнав промовця Іван Данилович.
- Хіба можна було забути цей голос? А як виглядає! Чорні кучері і такі ж чорні вуса! Неймовірно... Він же усього на три роки молодше від мене, - дивувався Іван Данилович. Ідеально відпрасовані генеральські штани з лампасами. Купа орденів і медалей. Брежнєв позаздрив би...
Стільки років пройшло після тої клятої війни і тільки на сконі життя зустрів земляка з рідного села, якого ніколи не кортіло побачити.
„Е-е-е, діду, а чи не заздриш ти цій успішній людині? Хамлюк завжди вмів жити на цьому білому світі”, - спробував скерувати в інший бік свої думки Іван. – „Оце так Хамлюк! Фору дасть п’ятдесятирічним, хоча вже за вісімдесят! І теж туди – до Верховної Ради, щоб виявляється захищати і мої інтереси...”
- Перепрошую, пане добродію! Я вже п’ять хвилин спостерігаю за Вами, а спитати не наважуюсь, - обережно потягнув Івана за рукав вдягнений в однострій вояків УПА кремезний дідок, радісно посміхаючись беззубим ротом.
- Ви до мене? - перепитав Іван і, ввічливо торкнувшись капелюха, наче ставлячи останню крапку в розмові, додав, - Чим можу допомогти? - Ну не поважав Іван звички своєї покійної дружини знайомитися з кожним перехожим, відкриваючи усім свою душу, і все тут.
Та співбесідник наче не помічав холодної ввічливості столичного мешканця.
- А Ви часом не з Буковини? У нашому селі в родині Пазяків усі брати були дуже схожі на Вас, пане добродію - продовжував випромінювати радість незнайомець.
- Так..., - розгубився від несподіванки Іван Данилович, я... дійсно родом з Дністрівки... Іван Данилович Пазяк..., і нерішуче простягнув для привітання руку.
- Холера ясна! То це Ви, пане Іване?! Живий?!
В очах ветерана УПА заблищали сльози і він несподівано міцно обняв та тричі поцілував Івана Даниловича.
- З ким маю честь вітатися? - Зовсім розгубився Іван.
- Та Ви мене мабуть не згадаєте, бо я ж молодший від Вас десь на сім чи навіть десять років. Пам’ятаєте Марічку Коваль? Через три хати від Вашої. Марічка моя старша сестра.
- Дійсно, не впізнав би сам... Отже, Ви Орест Коваль... Про Вас у повоєнні роки багато суперечливого розповідали. Може відійдемо у бік, бо через цей галас мусимо рвати собі голос, - запропонував Іван Данилович, у якого від хвилювання почало сіпатися обличчя. - Я тут поруч мешкаю, на Прорізній. Запрошую Вас до себе, пане Оресте. Живу окремо, без дітей, а дружину вже давно поховав...
- Згода, відійдемо. Але не можу залишити своїх побратимів. Ми тут у Києві за рішенням нашого волинського осередку братства вояків-ветеранів УПА. Намагаємося хоча б долю правди донести про юнаків і дівчат, які без вагань віддавали свої молоді життя у боротьбі з катами і нелюдами. Дехто з цих катів і сьогодні пхається до влади, як отой чорнявий генерал... Ви його теж так уважно слухали, пане Іване! А чи впізнали? Це ж наш земляк... Мар’ян Хамлюк...
- Та упізнав, упізнав... Цей голос з мільйонів вгадаю... Закарбувався на все життя, - відповів Іван Данилович. – Давайте хоча б присядемо на лаву, бо ноги ниють нестерпно.
- Присісти можна, сам з ранку на ногах. Чув я, Іване, що Хамлюк давно вже „окопався” у Києві... Бачте який активний!? На вигадках і брехні про вояків УПА через „Партію історичної справедливості” прагне вскочити до Парламенту. Не дає, мабуть, спокою катюзі слава найстаршого депутата Верховної Ради Ігоря Юхновського...
- Невже і Вас встигнув „дістати” наш земляк? – Здивувався Іван Данилович.
- Кілок йому в сраку цьому землякові! З дитинства лупцював мене, як циган Штефанюк свою кобилу. Марічка не приймала його зазіхань, так він хотів, щоб сестра, дізнавшись про мої побої, почала прихильніше ставитися до нього.
- А що Марічка?
- Та нічого. Вона навіть не здогадувалася хто наставляв мені синців. А я виховував характер... Як міг захищався, та і сам не хотів мати такого родича... Вас, Іване, Марічка любила. А Ви нібито і не помічали цього. Пішли собі до війська і надії їй не залишили...
- Та не міг я, Оресте, і не хотів обтяжувати Марічку у тривалому дівоцтві чекати себе. Гітлер вже стояв перед кордонами. Та і я йшов до армії, як Ви знаєте, не на один рік, - почав виправдовуватися Іван Данилович.
- Вона все одно завжди чекала тільки Вас... А Ви навіть жодного разу не написали...
- Не докоряйте і не рвіть серце, Оресте! Бо і я кохав і досі кохаю нашу Марічку...
А Орест наче не чув слів Івана, забиваючи в нього, як цвяхи, страшні, жорстокі слова про долю своєї сестри.
- Після того як п’яні нацисти з реготом утрьох зґвалтували сестру, вона побігла до Дністра і там забилася до смерті... Впала з дністровської кручі, а може і сама кинулася... Тільки Бог знає правду...
Як вона Вас любила, Іване... - І схлипнувши, як беззахисна дитина, Орест гірко заплакав, ледве стримуючи ридання, закриваючи обличчя своїми великими, порепаними від тяжкої праці руками.
А Іван Данилович своїх сліз, які невпинно котилися з його вицвілих очей, не соромився. Він, приголомшений від почутого, пригортав до себе Ореста і як вмів заспокоював його.
- Поплакали і годі... Ми ж тепер майже родичі... Брат Марічки - це і мій рідний брат... Ну годі... Зараз довкола нас увесь Хрещатик збереться...
- Дякую Вам, брате, - посміхнувся Орест крізь сльози і за хвилину продовжив свою сповідь.
- Не зміг захистити Марічку, бо замалий був. Окупанти підсрачниками вигнали з хати... Через три дні, прямо з цвинтарю подався до лісу, щоб помститися.
З п’ятнадцяти років переховувався у тих лісах із гвером за пазухою... Усіх трьох злодюг, через яких не стало Марічки, знайшла моя куля... Пізніше, вже на Волині, ще двох нелюдів власноруч застрелив... А мені навіть і вісімнадцяти не було...
А тих, кого знищили гуртом, захищаючи від свавілля нацистів наші села, ніхто з нас ніколи і не рахував.
Смерті не боявся... Часом просто жити не хотілося, коли бачив скільки страждань зазнали люди...
Коли війна відкотилася за Прут, мої побратими майже силоміць попрощалися зі мною. Казали: „Мусиш, малий, їхати додому доглядати могили Ковалів, народжувати і виховувати власних дітей, а ми і за тебе, і за себе ще повоюємо ...”.
Але вдома мене вже чекали працівники держбезпеки і пудові кулаки Хамлюка...
- Містика якась, - перебив Ореста Іван, але, побачивши засмучені очі молодшого брата Марічки, вибачився і вирішив дослухати земляка, не перебиваючи.
- Сержант Хамлюк, служив у військах НКВС чи СМЕРШ, і як навіжений гасав по селу, шукаючи ворогів совітів, бо війна закінчувалася, а у нього - жодної медальки, - продовжив розповідати Орест.
Тоді Хамлюк і арешт мій організував, і катував по звірячому, вибиваючи показання. Навіть офіцери ен-ка-ве-есники його зупиняли: „Ну что ты Марьян к пацану привязался. Из одного же села…”. А Хамлюк, приймаючи стійку „струнко” рапортував: „Партия требует принципиальности в борьбе с врагами”.
А я був запальним, про наслідки не думав. Не витримав цього і майже все, що думав про нього, виказав просто в очі. Вороги, - кажу, - на фронті, а ти курва німецька воюєш із старими та малими. Наїв пику в тилу! А я з моїми побратимами, яких ти обзиваєш ворогами, не одного німця знищив...
Засудили... Відсидів... Потім ще довго бідував у засланні. Коли зміг повернутися в Дністрівку, для мене на рідній землі місця вже не було. Навіть могил не залишилося. Та, дякувати Богові, побратими підтримали. На Волині теслював по селах. Там і оженився. Побудувався. Маю дружину, двох синів-близнюків і трьох онуків. Слава Богу, усе як у людей...
Орест замовчав. Після цієї сповіді йому полегшало на душі, а зустріч з Іваном, у якого була закохана Марічка, раптом зробила його дуже щасливою людиною.
Обличчя ветерана просвітліло, як небо після дощу, і він, посміхаючись сам собі, насолоджувався цією дивовижною миттю свого життя.
- Здивували Ви мене, Оресте. У діючій армії далеко не кожний солдат мав такий послужний список, який маєте Ви, - порушив паузу Іван Данилович. – Якби воювали не в УПА, а в Краснодонському підпіллі, точно отримали б зірку Героя, як молодогвардійці-підпільники... А що отримали Ви? Великий строк і заслання у Сибір. А дехто жодного фашиста не знищив, але має генеральські погони, безліч бойових нагород та вважається ветераном і учасником бойових дій Великої вітчизняної війни.... Чи є взагалі на цьому світі справедливість, Оресте? Чому, пробачте на слові, оте гівно завжди на поверхні?
- Мабуть закон природи такий, Іване, - важко зітхнув Орест. - Гарна людина на високій посаді - все одно що кінь серед вовків. Зжеруть відразу, якщо житимеш не за їх правилами...
От і Ви, Іване, теж ветеран і учасник другої світової, та не стали генералом, як Хамлюк... А мали для цього усе – і розум, і силу, і зріст відповідний... Від діда німецької мови навчилися, від батька – румунської...
- Ваша правда, брате, не став і про це не шкодую, - відповів Іван Данилович. - Не хотів я, Оресте, копирсатися у минулому. Думав і з тобою відмовчатись та отой наш земляк, наче повернув мене назад у пекло сорокових років...
- Це не він повернув, Іване. Це Господь. Навряд чи Хамлюк прагнув, щоб ми сьогодні зустрілися з Вами.
- Ну тоді дозвольте, Оресте і мені про своє життя-буття трішечки розповісти...
Коли почалася війна, служив у Білорусії. Наш батальйон гітлерівці розтрощили практично у перші дні. Мене важко поранило у голову.
Знайшла мене серед вбитих і врятувала проста жінка, яку точно послав мені Бог. Якби не вона, якби не її самопожертва, ми б точно не побачилися сьогодні...
Коли одужав, протягом місяця пробирався до лінії фронту та потрапив у полон... Допомогло втекти знання німецької.
Знову на схід. Рухався тільки уночі, обходячи стороною навіть невеличкі хутори. Коли влітку 42-го вийшов до „своїх” – відразу, як останнього зрадника, запроторили до відповідної буцегарні військової контррозвідки...
Там і зустрівся, як і Ви Оресте, тоді ще з рядовим Мар’яном Хамлюком. Наш земляк вартував заарештованих. Спочатку зрадів. Людина з рідного села! Буковинець! Споріднені душі... Думав – допоможе чимось. Аж ні! Навпаки. Почав мене наш земляк „топити”, виявляючи ненависть до „дезертира”, який „переховувався у ліжку з теплими молодицями”, а „може і до фашистів за цей час перекинувся”. Аж верещав від ненависті, як сьогодні на майдані... Розповів слідчому і про моє знання німецької мови, хоча я цього і не приховував. І про діда розповів, який служив під час першої світової в австро-угорській армії...
Ось чому перебив Вас, Оресте, коли Вас слухав. Як це він встиг „попити крові” у нас обох, якщо не продав свою душу „дідьку лисому”?
А врятував мене від навіженого Хамлюка військовий лікар Лев Борисович Зисельман, який не піддався тиску слідчого і написав об’єктивний висновок про моє поранення. Саме це вплинуло на остаточний вирок трибуналу. А так, замість штрафбату, могли б і розстріляли як дезертира і зрадника Батьківщини.
Після першого ж бою у складі штрафбату, із цілим букетом важких поранень на три місяці потрапив до шпиталю. Переніс безліч операцій, але, дякувати Богові, вижив удруге.
Підлікувався і знову на передову. З новим командиром пощастило. Майор Самбуров викликав мене до себе, уважно вислухав і без вагань на моє прохання направив у розвідувальний взвод. І потім до кінця війни, по-батьківські завжди підтримував мене... Прекрасною був людиною. Загинув у травні 45-го в Празі вже маючи зірку Героя Радянського Союзу і чин полковника.
Перед смертю попросив друзів, щоб мене привезли до нього попрощатися. Там і зізнався мені, що дуже я йому нагадував сина, який загинув у перші дні війни в Білорусії.
Завдяки Самбурову я і офіцерські курси закінчив, і за кожного „язика” за його особистим поданням отримував подяки і державні нагороди...
З Німеччини нашу частину ешелонами перекинули на Далекий Схід. Ще повоював з японськими самураями. Війну закінчив старшим лейтенантом.... Запропонували служити далі. Відповів, що для мене це велика честь, але мушу порадитися з дівчиною і зі своєю родиною. Проте на мої листи вже три роки ніхто не відповідав. Показав пакунок своїх листів з поштовими відмітками „Адресат вибув”. Після цієї розмови нарешті дали мені відпустку.
У Дністрівку приїхав пізно увечері. Ноги самі понесли до Марічки. Та у вашій хаті поралися чужі люди. Спитав про Ковалів. Відповіли, що не з цього села, отримали цю хату як вчителі, а про Ковалів чули різне. Розповіли також, що ґазди вмерли під час війни, а їх діти чи то з німцями, чи то з бандерівцями були зв’язані. Де зараз – не знають. Порадили запитати у місцевих.
Передчуваючи біду, неквапливо пішов до своєї хати. Піднявся на ґанок. Постукотів у віконце. Незнайомий дівочий голос мене запитує: „Вам кого?”
Питаю: „Дмитра Пазяка можна?”
Дівочий голос відповідає: „Чоловік у Чернівцях. Повернеться за два дні. А Ви хто?”
І щось мене примусило їй збрехати. Кажу: „Друг Дмитра з сусіднього села. Демобілізувався з армії. Може до хати запросите?” Але так мені двері ніхто і не відчинив. Поплентався до іншого двору, де ще у вікнах миготів вогник.
Знову назвався другом свого брата. Мене у сутінках не впізнали і розповіли, що в хаті Пазяків вже давно хазяйнує Ауріка - дружина Дмитра, яку він привіз з Чернівець ще у 44-му році. Далі розповіли, що старший брат Іван (тобто я) з війни не повернувся. Де він і що з ним ніхто не знає. Ауріка працює на пошті. Робила щодо мене якісь офіційні запити в органи. Але і там начебто нічого про мене не знали. Молодший брат Ілля, якого Ви Оресте маєте пам’ятати, вмер від запалення легень у 1945 році. А про Марічку розказали, що загинула під час війни... Щодо Вас, Оресте, про зв’язок ні з німцями, ні з „бандерівцями” не згадували. Просто сказали, що брат зник після смерті сестри із села і, мабуть, теж десь загинув на чужині...
- А ми вижили з Вами, Іване. Отче наш допоміг нам усе витримати і не зламатися... Давайте пом’янемо мовчки усіх, хто не дожив до цієї миті, - запропонував Орест.
Ветерани піднялися і, тримаючи один одного за руки та схиливши голови, вшанували і батьків, і Марічку, і Іллю... Знову присіли на лаву і Іван Данилович продовжив:
- Побувавши у Дністрівці, зрозумів я, Оресте, що усі мої листи відправляла назад Ауріка. Мабуть сама хотіла ґаздувати у нашій хаті. І так мені стало гидко. Не став чекати Дмитра. Відвідавши вранці родинні могили, поїхав назад служити на Далекий Схід.
Помотало мене по Союзу... Після Далекого сходу на північ. Потім знову на схід - Курильські острови. Добряче „посмажився” і у пісках Каракумів...
У 1955 році заочно закінчив Московський університет. Маючи вищу освіту, не потрапив під „хрущовські” скорочення.
Але великої військової кар’єри так і не зробив. Не мав вищої військової освіти та і до лав КПРС так і не вступив...
Пощастило наприкінці служби, бо повернувся в Україну. Три роки прослужив у штабі Київського військового округу у розвідувальному відділі.
Звільнився у запас у 1970 році підполковником...
- А як сім’я, Ви ж згадували покійну дружину, - спитав Орест.
- Оженився я, Оресте, на Півночі, коли мені вже було 30 років. Моїй Олі було тільки 18. І статурою, і характером дуже нагадувала мені Марічку. Кришталево чиста душа. Росіянка, але українську мову вивчила самотужки і ще дітей навчила.
Уявіть собі, брате, відчуваючи мою тугу за рідним краєм, відтворила його у нас вдома! Де б не служив, у нашій оселі я почувався наче на рідній Буковині.
Вечорами вголос читали твори Ольги Кобилянської і Юрія Федьковича. Співали українські пісні. Завдяки моїй Олечці і я більше дізнався про наших земляків...
Коли переїхали до Києва, молодша донька Оксана сама попросилася в українську школу. Навіть випускні іспити з математики складала українською мовою. Потім закінчила Київський університет імені Тараса Шевченка. Зараз у тому ж університеті завідувачка кафедри. Її чоловік – один з кращих юристів України. Маю від них двох дорослих онуків.
Мій старший син Андрій закінчив Київське загальновійськове училище. Служив у військовій розвідці. Закінчив із золотою медаллю військову академію. Обійшов мене по всім параметрам. Рік назад став генералом. Вважається одним з кращих фахівців Російської Федерації з питань виконання міжнародних договорів у сфері роззброєння та контролю над озброєннями.
- А чому ж до України не повернувся, коли всі бажаючі поверталися? – здивовано спитав Орест.
- Це був його вибір. Буковинці прославляють свій край і в Америці, і в Австралії, і в Західній Європі... Хіба програє Україна від того, що частку своєї культури посіяла в братній, сусідній державі?
До того ж Андрій в Москві є активним членом українського земляцтва. Навіть листи пише мені виключно українською мовою...І у відпустку щороку приїжджає до мене.
І ще, Оресте, не знаю чому, але саме сьогодні, я зрозумів те, що не давало мені спокою майже усе життя. Мушу Вам сказати, що у багатьох наших бідах винна звичайнісінька політика і усі, хто годується навколо неї. А що найбільше мене хвилює – навіть демократія не зупиняє на шляху до „корита” брехливих „захисників народних інтересів”, яких достатньо в усіх партіях.
- Дозвольте, Іване, не погодитись з Вами, - заперечив Орест. – У демократичному суспільстві, маючи клепку в голові, людина не проголосує за того, хто бреше. Сама розбереться що до чого. Чому це я маю голосувати за „комуняк” чи „москалів”, якщо вони мені усе життя перепаскудили?
- І я так донедавна вважав, брате, - заперечив Іван Данилович. - От, послухайте! Хіба Борис Олійник не є совістю свого народу? А він комуніст, або, як Ви сказали, - „комуняка”...
- Так то Олійник. Я теж його поважаю. Порядний. Розсудливий, - погодився Орест.
- А національність навіщо чіпати, Оресте? Під час війни мене підтримав і довів, що я не дезертир, не українець і наш земляк Хамлюк, а єврей Зисельман... Та і командир Самбуров ставився до мене, як до сина, а був росіянином. Не там шукаємо зло, не там...
От ми, Оресте, з Вами з одного буковинського села. Так чи ні?
- Так, Іване.
- З нашого села і „миротворець світового рівня” Мар’ян Хамлюк. Це теж так. І, якщо Ви, любий брате, жили і живете за законами совісті, честі і добра, то Хамлюк завжди усе робив тільки задля своєї користі.
Я теж грішним ділом раніше вважав, що падлюкою Мар’яна зробила комуністична ідеологія, яка завела молодого хлопця до „передового загону борців з класовими ворогами”, до яких він мабуть відносив і нас з Вами. І в душі я його з часом за це простив. Та через сорок років після війни Хамлюк знову нагадав про себе.
У 1985 році я ще на пів ставки працював у Районному військкоматі Шевченківського району міста Києва. Впорядковуючи особові справи військових пенсіонерів, надибав папку полковника Мар’яна Хамлюка. Невже, думаю, земляк? Те, що узнав, усе в мені знову перевернуло.
Дивлюсь на фото - начебто його пика... Але читаю і не вірю своїм очам. За особовою справою наш Мар’ян виявився сиротою з Харківщини. З першого дня війни у складі регулярної Червоної Армії. Між рядками акуратно вписано бойові нагороди, якими ніколи рядових не нагороджували. Записано також, що після війни Хамлюк закінчив військове училище. Тоді строк навчання в училищах був не більше трьох років, а в дипломі Мар’яна стоїть цифра 5. Неозброєним оком видно, що і свідоцтво про закінчення трьохмісячних академічних курсів в Москві теж підчищено, а строк навчання кимсь виправлено до трьох років.
В автобіографіях теж „без пляшки” не розберешся. У 65–му році наш „сирота” знаходить родичів на Буковині.
Військовий комісар потім розповідав, що викликав до себе Хамлюка, а той нахабно і впевнено пояснив, що все у справі записано вірно і це підтвердять з республіканського управління КДБ. І дійсно по телефону спецзв’язку був дзвінок військовому комісару міста Києва, і той попередив районного комісара не шукати проблем собі на голову. Відповідним чином попередили і мене.
- А хто дзвонив з КДБ не з’ясувалося? – запитав Орест.
- Начебто сам начальник управління... але засекречений зв’язок так змінює голос, що впізнати абонента по голосу неможливо. Не виключаю, що міг дзвонити і сам Хамлюк, маючи доступ до спеціального зв’язку...
Ні, Оресте, не комуністична ідеологія зробила Хамлюка тварюкою, - продовжував Іван. Цю нечесну людину завжди приваблювала влада як засіб впливу на людей для задоволення його хамлюковських інтересів...
І на трибуну помаранчевого майдану він неодноразово піднімався, бо своєчасно зрозумів і оцінив свій інтерес... А такі як ми, Оресте, носили на майдан гарячий чай, каву, канапки.
Мабуть тому у 2005 році Хамлюк як активіст майдану, голова ветеранської організації району та голова міської партійної організації „Партії історичної справедливості” отримав військове звання генерал-майор... Глава держави особисто вручав погони ветеранам...
Мітинг на Хрещатику закінчувався. Учасники розходилися. Тож, коли чорнявий генерал Хамлюк в оточенні молоді порівнявся з місцем, де спілкувалися між собою Іван і Орест, вони, побачивши його зненацька перед собою, мимоволі піднялися з лави.
- Молодці ветерани-солдати, - бадьоро привітався з ними генерал. – Добре, що сьогодні ви разом. Ми - ветерани - маємо подавати приклад молоді, щоб об’єднати людей в ім’я процвітання нашої України! Не дамо „лівим” і „правим” розколоти наше суспільство! Обираймо „Партію історичної справедливості!” – І, удаючи, що не впізнав земляків, пішов собі з гордо піднятою головою, карбуючи крок під оплески однопартійців та журналістів.
- Навіть тим, що ми зустрілися скористався, падлюка, - не зміг стриматися Орест.
- От і я про це кажу. Політика і політичні партії використовують людей, як сьогодні нас використав Хамлюк, щоб продертися до влади. Одні політичні сили лякають людей комуняками і москалями. Інші – бандерівцями і націоналістами. Треті – сепаратистами і бандитами. Четверті – блоком НАТО і Росією... Але жодна партія, на жаль, не відмовиться від послуг такого політичного „шоумена”, як Мар’ян... Бо це голоси виборців.
- І що немає ніякого виходу з цього? – розгублено спитав Орест, нарешті зрозумівши до чого веде Іван Данилович.
- Вихід є, - не відразу відповів Іван. – Якось мусимо навчитися відрізняти добро від зла, солому від полови. Маємо не повторювати, як папуги, крикливу брехню про абстрактних комуняк і бандерівців, жидомасонів і москалів, помаранчевих і синіх...
Іван замовчав та за мить знову продовжив.
- На нашій маленькій Буковині живе дуже багато народностей. Чому серед них і за Румунію, і за радянську владу, і за часів незалежної України поміж людей завжди панувала і панує повага і злагода?
Тому, що буковинець української національності, такий як Назарій Яремчук, не дозволив би собі зверхньо поставитися через неукраїнську національність до своїх земляків - румуна Іво Бобула, молдаванки Софії Ротару, єврея Яна Табачника і навпаки? Бо усі ми є буковинцями і пишаємося цим...
- Правду кажете, Іване, правду... А різних злодюг, як отой наш землячок, мусимо виводити на чисту воду. А що, хіба не так? – сказав, як поставив крапку, Орест, і земляки, посміхаючись один одному, обнялися.
Солодкий щем від спогадів про минуле, від гордості за свій буковинський край зволожував їм очі. У цю мить, у центрі української столиці на Хрещатику, два стареньких ветерани знали як далі житимуть і як направлятимуть своїх дітей та онуків...
А кияни, які бачили у той суботній день цих двох щасливих, немолодих людей, теж посміхалися і думали: „Як гарно і затишно на Хрещатику без політичних криків та протистоянь”.

„Невже це усе відбувалося з нами? І ми, всупереч висновкам поважного німецького лікаря, таки здолали Ізіну „хворобу”... А які у нас були з ним уроки, де я вперше відчув у собі дар вчителя!” – знову занурився у спогади ректор болонського університету медицини і мистецтв.
У Дрогобичі буяло тепле літо. Пройшов цілий рік, протягом якого Ізя був фактично «прикутим» до ліжка. За цей час хлопчик майже видужав. Спина у нього вже не боліла, проте ноги ще продовжували жити власним життям, відмовляючись слухатися та виконувати притаманні їм функції. Ізя міг навіть сидіти і обережно пересуватися за допомогою милиць, сидячі у сплетеному спеціально для нього кріслі. І Юрко нарешті наважився поговорити з Ізею: і про його потаємні мрії, і щодо причин та наслідків трагічного випробування їх «крила», і стосовно планів на майбутнє…
- Я щодня докоряю собі, Ізя, за той політ… Пробач мені, якщо зможеш… Тоді мав летіти я, а не ти…
- Не пробачу… і не проси! Бо нема за що пробачати! Навпаки, я дякую тобі і Збишеку за те, що дозволили саме мені бути першим… – Весело заперечив Ізя. – Я навіть сьогодні закриваю очі і бачу, що лечу… Ти ж пам’ятаєш? Я летів!!! А ми утрьох довели, що людина може літати, наче птах! До речі, мені здається, що «крило» тоді щось вдарило… Можливо це орел, бо, коли отямився, помітив, що над нами зовсім низенько кружляв цей «король» птахів…
- Дійсно, Ізя. Я теж дійшов висновку, що саме орел прийняв наше крило за новоявленого господаря неба і у двобої вирішив довести своє право на цей клаптик неба… Але я мав це передбачити… Навіть пси гризуться за свою територію… У небі, виявляється, такі ж закони. А я це не врахував… Отже саме я мав бути покараний за свої прорахунки… Пробач мені, Ізя…
- Юрко, припини, будь ласка! Крило ми майстрували утрьох? Утрьох! І обмірковували усі можливі небезпеки теж утрьох. І, слава Богу, що не ти, а я був першим випробувачем нашого крила… Бо ми із Збишеком не змогли б тебе врятувати… Та і ліжко, і це крісло з милицями… Ґер доктор казали татові, що я вижив і одужав тільки завдяки тобі і нашій дружбі… А хто навчив мене читати і писати? Ти! Завдяки тобі я вірю, що ми ще будемо разом бігати на Тисменицю…
- І я у це вірю, Ізя… Але, не поспішай мені дякувати. Ти і Збишек – мої друзі на все життя… Казатиму вам завжди те, що насправді думаю… Якби не мій план щодо майстрування крила, ми б з тобою і сьогодні купалися у Тисмениці… Ти обов’язково ходитимеш ногами, але міг би ходити і вчора, і сьогодні, якби не наше випробування… Я знав, що ти не вважаєш мене винним… Але я сам так вважаю, бо через те крило, ти сьогодні обмежений у русі і, можливо, думаєш, що не зможеш здійснити в житті те, про що мріяв до падіння…
- Навпаки! Юрко, все навпаки! – Защебетав Ізя. – Одну нашу мрію ми вже досягли, бо я літав… Тепер я вірю в себе, як ніхто! Якщо ми розкажемо про крило, нам не повірять та ще й по сраці отримаємо… І не треба нікому про це розказувати! Правильно? Головне, що ми це знаємо! Ми це змогли!
А друга моя мрія, зовсім реальна – стати кращим ювеліром світу… І я ним стану… Тепер увесь свій вільний час приділятиму секретам обробки коштовного каміння, срібла і золота… І сам творитиму таке, чого ще не бачив світ. А вільного часу у мене зараз навіть забагато… Уявляєш? До мене приїжджатимуть замовляти діаманти посланці від королів і князів світу…
- Гарна мрія, – схвалив плани хлопчика Юрко. – А тато знає про це?
- Звичайно знає і дуже зрадів, коли почув, що я хочу його перевершити… Пообіцяв облаштувати мені робоче місце в майстерні і, навіть, пожартував, що «посидючість» у мене вже є…
- Я теж спробую допомогти твоєму татові в обладнанні твого робочого місця... Щоб, працюючи, ти міг постійно робити фізичні вправи для м’язів рук, спини, сідниць і ніг безпосередньо у майстерні… І будемо вчитися разом далі… Кращий ювелір Галичини має бути високо освіченою людиною і головне – знати все про свою справу…
***
- Ізя! Сьогодні я тобі таке розповім! – Влетів Юрко до кімнати Ізі, який щойно «прийшов» з ювелірної майстерні. – Ти колись про битву під Грюнвальдом чув?
- Ні, не чув… – Зрадів Ізя, побачивши свого друга. – Невже знову хтось із дрогобицьких побився?
- Насміхаєшся… Якби побилися у Дрогобичі, то це була би не битва, а бійка. Відчуваєш різницю? – Запитанням на запитання відповів Юрко другові, допомагаючи йому зручніше влаштуватися у кріслі.
- Звичайно відчуваю… Це я пожартував…
- Ну тоді слухай, жартівник… Увесь сьогоднішній урок отець Євтимій присвятив цій битві, яка відбулася рівно п’ятдесят три роки тому! Я досі вражений від почутого. Уявляєш, Ізя, у цій битві 15 липня 1410 року брав участь покійний батько отця Євтимія. Він воював у складі польського війська під прапором Львівської хоругви і як один з прапороносців брав участь в усіх секретних нарадах, присвячених уточненню і заміні основних сигналів управління військами під час бою. Через це він мав можливість спілкуватися з прапороносцями із інших хоругв.
- А хоругва це що? Якась ватага вояків? І для чого їм прапороносці? – поцікавився „учень”.
- Хоругвами називалися бойові прапори з гербами міст, від яких відряджалися до війська бойові підрозділи. Ці підрозділи також називалися хоругвами. Під час бойових дій, коли стріляють гармати і рушниці, кричать поранені солдати, дзвенять мечі, неможливо почути командирів і сурмачів. Тому прапороносці під час бою завжди знаходяться поруч із командиром, щоб показати іншим воїнам його команду за допомогою прапора-хоругви.
Якщо вбивали одного прапороносця, хоругву підхоплював інший… Під час тої битви тато отця Євтимія втратив праву руку, яку йому відрубав мечем тевтонський лицар. Уявляєш, навіть коли хоругву підхопив інший жолнерж , рука батька отця Євтимія продовжувала тримати древко, відлякуючи цим видовищем тевтонців…
- Якій жах! І його батько вижив у тому пеклі? – Запитав Ізя.
- У запалі бою він спочатку навіть болю не відчув. За допомогою зубів і лівої руки міцно перетягнув те, що залишилось від руки, мотузкою … Зупинив кровотечу і, зціпивши зуби, таки вибрався з поля бою, ховаючись від спекотного сонця в лісу неподалік від села Людвіксдорф… Вже там, у лісі, втратив свідомість, впавши біля залишків якоїсь тварини, яку, мабуть, не дожерли завжди ситі влітку вовки …
- Боже милостивий! А люди живуть собі і нічого не знають про своїх богатерів , – розхвилювався Ізя, розуміючи, що ніколи б не дізнався про це теж, якби не Юрко.
- Ти, як завжди, маєш рацію, Ізя… Я сьогодні навіть отцю Євтимію докоряв за те, що раніше мені не розповів про спогади свого батька…
- І що на це сказав твій учитель?
- Замалий, – сказав, – ще був. Я спочатку образився, а потім зрозумів, що він мав рацію.
Майже дослівно переказуючи розповідь отця Євттимія про деталі битви, Юрко уявляв себе великим птахом, що кружляє над полем бою і уважно спостерігає за маневрами і тактикою бойових дій протилежних сторін. Він, як університетський професор, крейдою малював на дошці диспозицію військ, показуючи стрілками напрямки їх атак, а Ізя, затамувавши подих, слухав свого юного вчителя і друга.
- Битва відбувалась на тевтонській території. Ось, дивись.
Отут, на пагорбах між селами Танненберг і Людвігсдорф стояли війська Тевтонського Ордену. А отут, ховаючись за цими пагорбами від литовсько-польського війська, між селами Танненберг і Грюнвальд було зосереджено резерв тевтонців. А ще далі від передової лінії поруч із Грюнвальдом знаходився тевтонський обоз...
- Почекай, Юрко… Не розумію… А звідки татові отця Євтимія стало відомо про розташування ворожих військ, якщо його, як ти казав, було важко поранено в бою? – Втрутився нетерплячий Ізя.
- Зараз про все дізнаєшся. «Допомогло» поранення… Його, непритомного, знайшла лісова цілителька… Скільки він пролежав у лісі невідомо. У рані вже повзали білі хробаки, що переповзли з останків гнилої тварини на нього… Добре, що хижаки не знайшли його раніше… Цілителька разом із дочкою притягнула пораненого до своєї лісової хати… А там вже лежали двоє тевтонських лицарів, не так важко поранених у тому ж бою, яких теж врятувала ця добра жінка… Один з лицарів воював у тевтонському резерві і був наближеним до самого магістра Ульріха фон Юнгінгена. Інший представляв лівий фланг військ Ордену, яким командував великий маршал Фрідріх фон Валленрод.
Коли тато отця Євтимія почав приходити до тями, то почув німецьку мову, яку добре розумів. Вирішив якнайдовше не розтуляти очей. Завдяки цьому дізнався від поранених тевтонців, що через наявність левонського гербу на його трофейному мечі, вони його прийняли за свого, вважаючи солдатом левонської хоругви, яка прибула для участі у битві з Риги… У такий спосіб батько отця Євтимія протягом декількох днів, приймаючи цілющі відвари із заплющеними очима, слухав тевтонців і дізнався багато таємниць, у тому числі стосовно диспозиції ворожих військ, кількості тевтонських хоругв і військових хитрощів німців… Тепер зрозумів?
- Так, зрозумів! – Відповів Ізя. – А що було далі?
- Цікаво? Тож слухай… У тевтонців, якщо порахувати їх бойові знамена, було 50 хоругв із загальною чисельністю біля 30 тисяч вояків. Але насправді, як дізнався тато отця Євтимія, тевтонське військо було значно більшим. Це була їх військова хитрість, про яку не повинні були здогадатися литовці з поляками. Недооцінка реальних сил тевтонців мала стати головною помилкою військ союзників.
У складі війська Тевтонського Ордену воювали крім тевтонських хрестоносців лицарі з Германії, Франції та Англії. Крім шляхетних лицарів потужну частину війська тевтонців складали і наймити із Швейцарії, Англії та інших західноєвропейських держав.
З протилежного боку тевтонів, якщо порахувати бойові знамена союзників, військ було нібито удвічі більше. Так, на лівому фланзі союзників стояло біля 50 хоругв війська Польщі, а на їх правому фланзі вишукалась приблизно така ж кількість хоругв Великого Князівства Литовського.
Проте, загальна чисельність союзних військ Польщі і Литви, за даними тевтонської розвідки, фактично співпадала з чисельністю війська тевтонів.
Крім того, тевтонці, щоб отримати перевагу, планували на самому початку битви знищити значну частину союзників важкою артилерією, а також – вовчими ямами, куди сподівалися їх заманити під час бою.
Для вогневого забезпечення розгрому військ Польщі і Великого Князівства Литовського майстрами Марієнбургу ще у 1408 році було відлито велетенську гармату. Цю гармату лицарі з повагою називали «Шаленою Гретою». Ізя, вона була така величезна, що її ствол розбирався. Інакше було неможливо цю гармату перевозити! Щоб перевезти тільки одне велетенське ядро, був потрібний окремий віз!
Спочатку війська Польщі та їх союзників Великого Князівства Литовського, перед тим як зайняти бойові позиції біля Людвігсдорфу і Танненбергу, здійснили рейд по території Тевтонського ордену. Приблизно отут вони захопили досить велике тевтонське місто Дубровно, – показав на намальованій схемі Юрій.
- Пробач, Юрко, за те, що знову тебе перебиваю. Але з твоїх слів виходить, що Тевтонський орден захищався, а агресором були польсько-литовські війська? – Здивувався Ізя.
- Так воно виглядає! – Збуджено продовжив Юрко. Його обличчя палало яскравим рум’янцем. – Отець Євтимій розказував, що у такий спосіб Тевтонці намагалися створити ілюзію для інших європейських держав про те, що орден змушений захищатися від „агресивних” союзників.
Насправді тевтонці ще у 1409 році від Різдва Христова першими оголосили війну Великому Князівству Литовському та Польщі.
Вони це зробили, коли польський архієпископ Михайло Куровський під час переговорів магістра Ордену з польськими послами, піддавшись емоціям, заявив, що Польща введе свої війська до Прусії, якщо Орден здійснить напад на Литву. Але перед цим і литвини, і поляки через неготовність дати належну відсіч тевтонам за таємною домовленістю між польським королем і великим князем литовським всіляко розповсюджували плітки, що готують війну один проти одного. Після заяви Куровського таємна домовленість союзників була тевтонцями розкрита. Я думаю, Ізя, що католицький архієпископ Куровський насправді міг бути на боці Ордену, оскільки тевтонців підтримував Папа Римський.
У відповідь на цю заяву архієпископа магістр Ордену оголосив, що перший удар, який планував нанести по Великому Князівству Литовському, спрямує проти Польщі.
Так розпочалася знаменита Велика війна 1409-1411 років, у перші дні якої війська Ордену захопили чимало польських земель. Але поляки швидко оговтавшись і восени 1409 року повернули ці землі назад.
На вербну неділю, 16 березня 1410 року, тевтони вже напали на литовський Волковивськ, сподіваючись, що союзники внаслідок цієї «провокації» приймуть битву у невигідних для себе умовах. Але Велике Князівство Литовське і Польща на березневу провокацію не зреагували… Бо тоді, через неналежну підготовку військ, поразка від тевтонців була би неминучою і остаточною…
- А чого тевтонці планували спочатку напасти на Литву, а зробили це тільки після боїв з Польщею? – Знову перебив Ізя свого друга, винувато моргаючи довгими віями.
- Я думаю, щоб залякати поляків та примусити їх як братів по католицькій вірі стати на бік Ордену. Але головним каменем спотикання під час Великої війни були землі Великого Князівства Литовського, що виходять до Балтійського моря, а не польські землі, – зауважив Юрко, витираючи ганчіркою попередній малюнок та схематично малюючи море і відповідні кордони держав. – До речі, до складу Великого князівства входить і наша Галичина… Ось так проходять її кордони... А приблизно тут, на березі Балтійського моря, знаходяться землі Жемайтії , на яких, «заважаючи» територіальному об’єднанню Тевтонського і Лівонського орденів , досі живуть люди, які моляться своїм древнім богам і не бажають підкорятися будь-яким завойовникам…
- Невже і про це тобі розказував отець Євтимій? – здивовано похитав головою Ізя.
- Звичайно, а йому – його покійний батько, коли він був таким, як ми…
- Поталанило тобі з учителем, – солодко потягнувся у своєму кріслі Ізя і, побачивши, що Юрко зовсім не ображається на нього за його постійні репліки і запитання, вдячно додав, – і мені теж з тобою поталанило…
- Добре Ізя, тоді далі слухай, – зашарівся від несподіваної похвали Юрко. – Німці, маючи благословення Папи Римського щодо примусового хрещення східних народів Великого Князівства Литовського, вирішили заволодіти і цими приморськими землями та панувати на них…
- А що Велике Князівство Литовське самостійно не могло дати відсіч Тевтонському Ордену? І яке відношення до Жемайтії мала Польща?
- Знаєш, Ізя! І я про це запитав у отця Євтимія… Ось що він мені відповів. По-перше, для перемоги над потужними тевтонцями Великому Князівству Литовському були потрібні союзники. По-друге, Польща сама була не проти того, щоб панувати на цих землях, мріючи повернути собі також і колишні польські землі з виходом до моря, які тевтонці послідовно «викупали» у місцевої шляхти. А, по-третє, ріст могутності Тевтонського Ордену із захопленням східних територій Великого Князівства Литовського загрожував би й іншим землям Польського королівства, яке могло перетворитись у частину території Тевтонського Ордену. Саме тому Польща і стала основним союзником Великого Князівства Литовського у битві з Тевтонським Орденом…
Ще Отець Євтимій розповідав, що значну частину литовського війська складали хоругви русичів з міст Володимира Волинського, Новгорода Великого, Києва, Бреста, Смоленська, Вітебська, Луцька, Новгорода Сіверського, Гродна, Ліди, Чарторийська, Кричева, Мінська, Заславля, Могильову, Мстиславлю, Новогрудку, Орші, Пінську, Полоцьку, Слоніму, Слуцьку, Кобріна, Волковивська та інших міст. Ось чому і офіційною мовою Великого князівства литовського є руська мова, а Велике князівство фактично уявляло і уявляє собою велику руську державу. До речі, у складі війська польського короля Ягайла воювали руські хоругви під прапорами Львову, Галичини, а також три хоругви з Поділля…
- І ти усе це запам’ятав, прослухавши тільки один раз урок отця Євтимія? - Прошепотів Ізя, здивовано похитуючи своєю кучерявою головою. – Це ж яку пам’ять треба мати! І назви хоругв пам’ятаєш, і князівства, з яких вони прибули. Я так не зможу...
А Юрко, вже не звертаючи уваги на репліки свого маленького друга, наче боячись забути щось дуже важливе, продовжував свій урок історії:
- Великому князю литовському Вітовту вдалося залучити до свого війська ще багатотисячну татарську кінноту на чолі з Джелал-ед-Діном . Крім того - чотирьохтисячне чеське військо під орудою Яна Жишки .
До речі, і магістр Тевтонського Ордену Ульріх фон Юнгінген шукав союзників та об’єднався з угорським королем Зиґмундом і чеським королем Вацлавом. Але головне – тевтонський магістр перед грюнвальдською битвою ще отримав персональне папське благословення! Тому парламентери Ордену перед початком битви прибули до польського короля Ягайла і великого князя литовського Вітовта під двома знаменами: біло-жовтим – папським знаменом і біло-жовто-чорним – тевтонським, та оголосили їм про свій „рицарський” виклик, встромивши перед ними у землю два мечі.
- Виходить, що Папа римський і перед цією битвою чомусь підтримав тевтонців, а не віддану святому престолу католицьку Польщу, – ніяк не міг второпати Ізя. – А чому ж не Польщу?
- Отець Євтимій казав, що тевтонці на завойованих землях силою примушували усіх іновірців приймати католицизм, розширюючи у такий спосіб територію впливу Папи Римського. Польща вже була католицькою державою, але відставала від Тевтонського Ордену щодо „силового насадження” католицизму на захоплених територіях. А політика Великого Князівства Литовського щодо православних та язичників взагалі була і залишається зваженою та поступливою. Це, звичайно, дратувало Святий престол, який заради своєї абсолютної вигоди з легкістю пожертвував територіальними інтересами польської шляхти…
Звичайно, моральна підтримка тевтонців вищим ієрархом католицької церкви негативно вплинула на поляків, але тільки не на бійців Великого Князівства Литовського…
Крім того, союзники отримали письмовий виклик від магістра Ордену, у якому він закликав їх не ховатися, а виходити на чесну битву, обіцяючи навіть відійти назад, щоб надати достатньо місця на полі бою супротивнику.
- І що тевтони виконали свою обіцянку? – Скептично запитав Ізя.
- Виконали, бо це, як з’ясувалося пізніше, входило до їх
плану, – витер Юрко дошку крейдою, поновивши малюнок диспозиції військ битви під Грюнвальдом. – Відразу, як парламентарі Ордену повернулись і доповіли магістру про виконання своєї місії, військо тевтонців дійсно відійшло назад, ще вище піднімаючись на пагорби… Ось так.
Але польський король Ягайло, отримавши лицарський виклик від магістра, на боці якого був Святий Престол не поспішав починати наступ… Мабуть, вагався виступити проти прапора Папи Римського. Замість негайного наступу, як вимагали лицарські правила, він розпочав посвящати у лицарі своїх підданих... А претендентів на лицарський титул було біля двох тисяч… Уявляєш картину?
А великий князь Вітовт, скоріше за все розгадав, що за цим принизливим викликом тевтонців приховується якийсь підступний план. Тому він наказав спочатку атакувати з правого флангу татарській кінноті, яка мала провести розвідку тевтонських позицій, стримавши свої основні сили від негайного наступу. Це мудре рішення Вітовта визначило хід усієї битви.
Від поранених тевтонців батько отця Євтимія також почув, що магістр Ордену після атаки татарської кінноти забарився з наказом відкрити артилерійський вогонь, сподіваючись, що ось-ось почнуть наступати основні сили союзників. Витрачати гарматні заряди на якісь другорядні сили йому не хотілось. Тому команда «вогонь» була запізнілою і пролунала вже тоді, коли татари залишили позаду себе лінію вогню та впритул наблизились до передових позицій тевтонів. Майже усі ядра першого залпу пролетіли над головами кінників, завдавши татарам незначної втрати.
Отже перша хитрість тевтонів не спрацювала. А як тільки татари перетнули лінію замаскованих „вовчих ям”, відкрилась ще одна воєнна хитрість ордену. При цьому, впавши у „вовчі ями”, постраждали тільки коні, а легко озброєні татарські воїни без затримки повибралися із пастки, продовжуючи у піших порядках атакувати позиції тевтонців. Татарські воїни діяли блискавично, знищивши тевтонських пушкарів, які встигли зробити ще тільки один постріл. Потім спішені татари увірвались до другої лінії військ Ордену.
Завдавши значних втрат Тевтонському Ордену, викривши в бою їх воєнні секрети, татарська кіннота десь через годину після початку битви, з метою уведення в оману тевтонців, застосувала свою воєнну хитрість – організований відступ.
І тевтонці, озброєні для «дальнього» бою арбалетами, сприйняли цей маневр як свою перемогу та в ейфорії почали переслідувати воїнів Вітовта.
Проте перезарядка арбалету на коні, який скаче, є практично неможливою. Тому тевтонці під час погоні не мали можливості знищувати на відстані відступаючих татар. А для татар відкрите поле та утримання дистанції з ворожими військами завжди створювало найкращі умови для застосування луків. І, відступаючи, вони холоднокровно знищували стрілами незахищених кольчугами лицарських зброєносців, які супроводжували в бою своїх лицарів.
Грізний бойовий однострій тевтонів мимоволі розсипався, що надало татарам можливість використовувати аркани, які зашморгом кидали на шию лицарського коня, або на самого лицаря. Інший кінець арканів прив’язувався до татарських коней. Внаслідок різкого затягування зашморгу тевтонський лицар опинявся на землі і без захисту знищених татарськими стрілами зброєносців ставав «здобиччю» мечів та кинджалів зброєносців лицарів-литвинів.
- Юрко, а що у цей час польські хоругви нічого не робили?
- Так. І поляки, і правий фланг тевтонців вже декілька годин тупцювали на місці. Тевтонці сподівалися, що поляки врешті решт почнуть наступ і потраплять у „вовчі ями”, а поляки, можливо, розраховували у такий спосіб якнайбільше зберегти своїх лицарів, не поспішаючи посилати їх під вогонь артилерії та на викриті Вітовтом „вовчі ями”.
Наприклад, тато отця Євтимія, спостерігаючи за боєм правого флангу союзників, навіть не здогадувався, що Вітовт штучно організував відступ своїх військ, сприймаючи наступ тевтонів як наслідок їх більш потужного оснащення. Тільки у хаті цілительки, підслухавши розмови поранених тевтонців, він зрозумів, що литвини в усьому переграли своїх супротивників, нав’язавши їм свої «правила гри» та максимально використовуючи переваги своєї мобільності. Організовано відступаючи, литвини залишили на землі сотні вбитих та поранених тевтонських лицарів та зберегли свої основні сили.
Врешті решт тевтони правого флангу теж сприйняли організований відступ Вітовта, як початок перемоги військ Ордену. І Ульріх фон Юнгінген віддав наказ фон Ліхтенштейну, який командував військами правого флангу тевтонців, атакувати військо польського короля Ягайла.
Польські хоругви, у тому числі львівська, в якій прапороносцем був тато отця Євтимія, мужньо прийняли бій, намагаючись усіма силами не зійти з місця.
Коли війська лівого флангу Тевтонського Ордену, «переслідуючи» відступаючих литвинів, зникли за цими
пагорбами, - показав на дошці Юрко, - магістр наказав ввести у бій свій резерв.
Резервна кавалерія на чолі з магістром Ордену блискавичним маневром зайняла звільнені Вітовтом позиції та з тилу, ось сюди, вийшла на поляків, які спочатку навіть прийняли резерв тевтонів за свої війська.
Три хоругви Великого Князівства Литовського з Орші, Смоленську та Мстиславлю залишилися для підсилення польських військ на правому фланзі. Опинившись в оточенні тевтонів, вони хоробро билися з ворогом, протягом тривалого часу відтягуючи на себе значні сили Ордену… Але, на жаль, майже усі русичі цих хоругв загинули, не дочекавшись підкріплення від Ягайла…
Замість цього король Ягайло частину своїх військ лівого флангу, що стояли поруч з лісом, направив лісовими стежками в обхід села Людвігсдорф у тил військам Ордену. У цьому ж напрямі виходив з поля бою і важко поранений тато отця Євтимія.
Тевтони продовжували бій з військом Ягайла і навіть вбили королівського прапороносця. Біло-червоний прапор з білим орлом польського короля на мить опинився на землі. Цієї миті було достатньо для переможної ейфорії тевтонів. Вони дружно заспівали вдячні псалми Діві Марії за грядущу перемогу і почали самовіддано битися з військом короля Польщі, вже не звертаючи уваги на те, що королівська прапор-хоругва була знову підхоплена другим прапороносцем.
Усе йшло до розгрому оточеного польського війська… Але, завдяки тактиці Вітовта, його військо саме у цей критичний момент за пагорбами завершило розгром військ лівого флангу тевтонів і вже здійснювало черговий маневр, щоб зайти в тил тевтонському резерву, який завдавав нищівних ударів польському війську.
Поранений тевтонський лицар, який воював у військах лівого флангу Ордену, з біллю у голосі розповідав своєму вцілілому товаришу з тевтонського резерву про пастку, яку підготували литвини тевтонцям. За пагорбами перед селом Фоулен поруч із озером Лубень стояв обоз Вітовта і замасковані вогневі позиції легких польових гармат, які могли узяти із собою у далекий похід хоругви Великого Князівства Литовського.
Коли кавалерія Валленрода за пагорбами стала невидимою для спостерігачів магістра, війська литвинів по команді великого князя організовано розсунулись, а легкі гармати Вітовта відкрили прицільний вогонь по наступаючим військам, знищивши тисячі тевтонських лицарів.
- Нічого собі! Тобто своїми легкими гарматами Вітовт зробив те, що виявився неспроможним здійснити магістр Ордену, маючи «Шалену Грету»?
- Так, Ізя! Військовий талант і бойовий досвід полководців Великого Князівства Литовського, виучка підпорядкованих їм хоругв, хоробрість та вміле застосування литвинами наявної зброї і тактичних прийомів перемогли потужні тевтонські хоругви.
- А чому ти кажеш про хоробрість тільки литвинів? Хіба воїни руських хоругв Вітовта билися не так, як литвини? І, взагалі, хто більше зробив для перемоги?
- Ізя, литвинами я умовно називаю усіх воїнів Вітовта, у тому числі і русичів, і татар, які воювали у складі війська Великого Князівства Литовського. До речі, ти ще не втомився слухати мене? Може відкладемо урок на завтра?
- Ти що? Звичайно не втомився… Дуже прошу, продовжуй.
- Добре… Отже, розгромивши війська Фрідріха фон Валленрода, війська Вітовта нанесли удар в тил тевтонському резерву та фактично врятували від поразки військо польського короля Ягайла.
Після цього, за словами пораненого лицаря з тевтонського резерву, тевтони відразу забули про „перемогу над союзниками”, за яку дякували Діві Марії, а думали тільки про те, як зберегти від ганебної смерті і полону своїх полководців і війська.
Лицарі тевтонського Ордену вважали безчестям здаватися в полон литвинам, які були православним або язичниками. Безчестям вважалась і смерть лицаря від нешляхетного воїна. Один за одним гинули в бою з литвинами кращі тевтонські лицарі, звужуючи коло оточення навколо магістра Ордену. І тоді, поранений лицар, який врятувався від смерті та лікувався у лісової цілительки, запропонував магістру Ульріху фон Юнгінгену разом покинути поле бою, щоб пізніше помститися за поразку. Але магістр відмовився, не побажавши залишати поле бою, де загинули смертю хоробрих його знані бойові побратими… І гідно прийняв там смерть… Тільки після цього, до кінця захищаючи магістра, пораненим покинув поле бою його бойовий соратник…
- А щось відомо, хто з героїв-литвинів особисто вбив магістра? – запитав Ізя, у якого навіть перехопило дихання від почутого на уроці.
- Ні, про це ніхто нічого не знає... Хоча лицар, який воював у військах лівого флангу Ордену, дійсно просив іншого лицаря назвати ім’я того, хто завдав смертельного удару великому магістру Тевтонського Ордену. Але на це прохання той відповів, що, захищаючи магістра, він знаходився спиною до нього і нічого не бачив… Тому батько отця Євтимія, розповідаючи про битву своєму сину, припустив, що магістр Ордену загинув у бою не від руки лицаря… А, оскільки такий факт вважався ганебним для магістра, мабуть лицар просто не побажав ставати джерелом відповідної ганебної інформації…
- Цікаво… – Задумливо вимовив Ізя. – Отже магістр міг отримати смерть навіть від простого русича, такого, як батько отця Євтимія?
- Все може бути… Пройшло вже п’ятдесят три роки… А той, хто переміг у двобої видатного тевтона, чи то русич, чи то татарин, достойний вічної слави… Бо ця перемога зупинила тевтонів і надовго позбавила їх апетиту щодо ласих земель Польщі та Великого Князівства Литовського. – Юрко присів на лаву біля Ізі і на хвилину замовк...
Йому було шкода не тільки загиблих вояків союзників, у тому числі своїх земляків, а й багато тисяч тевтонів, чиє життя обірвалось на тому полі бою. Хіба були вони винними у тому, що народилися підданими великого магістра?
За віконцем добігав кінця теплий липневий день… Безтурботно цвірінькали горобці, і тринадцятирічний Юрій Котермак раптом збагнув, що володарювати на землі, змінюючи світ на краще, мабуть неможливо без належним чином оснащеної та вимуштруваної армії, яка захищатиме мирних людей від агресивних сусідів.
- А що було далі після смерті магістра? Чиї хоругви, польські чи литовські, завершували розгром залишків військ Ордену? Хто найбільше потрощив тевтонів? – Порушив роздуми друга Ізя.
- На жаль, поранені лицарі про це нічого не знали... Бо під час остаточного розгрому військ Ордену вони лікували свої рани у лісової цілительки поблизу Грюнвальда... Спілкуючись між собою, лицарі тільки гірко шкодували про нищівну поразку Ордену і погоджувалися один з одним про те, що перемогу у них «вкрали» литвини…
- Слухай, Юрко! А не виходить так, що врятовані цілителькою тевтонські лицарі втекли з поля бою? Навіть магістр Ордену загинув, а ці двоє „дивом” врятувалися... Якось не дуже у це віриться...
- Ні, Ізя. Ти забув, що їх було поранено. І вони також загинули б разом з іншими, якби не цілителька... У мене є до тебе більш складне запитання. От ти для себе зрозумів що є головним уроком грюнвальдської битви?
- Ти про це нічого ще не казав... Мабуть це перемога над тевтонцями? – спробував вгадати Ізя.
- Перемога над Тевтонським Орденом – це основний результат битви. А головним уроком, здається мені, є те, що цю перемогу було здобуто у союзі декількох держав спільними зусиллями... Завдяки цій спільній перемозі Тевтонський Орден назавжди втратив свою могутність… Розумієш, Ізя, І король Польщі Ягайло, і великий князь литовський Вітовт ніколи б самостійно не здолали великого магістра Ордену.
А об’єднуючись можна перемагати більш потужного нападника... У рівноправних союзах держав і князівств, навіть з різними панівними релігіями – запорука їх спільної безпеки...
А ще, Ізя, якщо повернутись до твого попереднього запитання стосовно того „чия роль у перемозі була найбільшою”, мені здається, що, перш за все, справжні герої роблять свої справи, не задля того, щоб їх іменами вихвалялися нащадки... Хоча пам’ятати і знати своїх героїв ми таки мусимо...
Більш того, на мою думку, неприпустимо допускати звеличення чи перебільшення ратних подвигів одних хоругв і приниження заслуг інших... Хтось вихвалятиме татар, бо їх розвідка боєм та спланований відступ зірвали ефективне використання „вовчих ям” і тевтонської артилерії. Другі скажуть, що кращими були литвини, які розгромили лівий фланг тевтонів та врятували від поразки польське військо. Треті, не чуючи перших і других, заявлятимуть, що саме польські хоругви з трьома руськими хоругвами не зробили жодного кроку назад, примусивши магістра Ордену ввести у бій тевтонський резерв, а потім разом із союзниками розгромити цей резерв та правий фланг тевтонів... І виходить так, що кожний у чомусь має рацію...
Принаймні ми, Ізя, можемо пишатися подвигом руських хоругв, зокрема і наших земляків галичан, віддаючи належне і полякам, і татарам, і чехам, і навіть тевтонським воїнам, які смертю хоробрих загинули у тій битві...
Можливо, будемо завершувати наш урок, Ізя? Бо і сонце вже скоро піде відпочивати...
- Почекай ще, Юрко... Ти ж не усе розповів... Що потім сталося з татом отця Євтимія? Як йому вдалося повернутись додому? – заканючив Ізя...
- А може про це іншим разом? – вагаючись запропонував Юрко.
- Я ж через тебе не спатиму вночі... На самому цікавому місці хочеш втекти до дому? Ну, Юрко, будь ласка, розповідай!
- Розумієш, Ізя, ти ще замалий... Ще не зовсім готовий про такі речі слухати...
- Це я ще замалий? – образився Ізя. – Зріст ще нічого не значить... Онде у мене вже волосся під пахвами росте... І вуса вже пробиваються… Диви…
- Ну гаразд, гаразд, – сміючись погодився Юрко, – слухай вже... З татом отця Євтимія все було гаразд... Він видужав... Побрався з гарною дівчиною і разом з молодою дружиною повернувся на рідну Галичину... Потім у них народилися діти, а отець Євтимій є їх старшим сином... От і все.
- Ти брешеш! Не все! Те, що я щойно почув можна розповідати і трьохрічним дітлахам... До того ж я тебе знаю навіть краще, ніж твій тато чи сестра і відчуваю по твоєму голосу, коли ти щось приховуєш... І, взагалі, чому ти вирішуєш за мене, що мені можна, а що зарано? Якщо ти насправді вважаєш мене своїм другом, то розкажеш усю цю історію, яку почув від отця Євтимія, - застосував Ізя останій аргумент і таки „зачепив” цим Юрка.
- Не ображайся, Ізя... Отець Євтимій почув від тата подробиці про його „пригоди” у грюнвальдському лісі, коли вже був дорослим хлопцем... А тобі ще тільки дванадцять...
- Мені у вересні вже буде тринадцять, - заперечив Ізя, а через оте каліцтво... я відчуваю себе старим дідом, - приречено додав він.
- Ну добре, „старий”, слухай, - нарешті остаточно здався Юрко, якому самому не хотілося згадувати трагічні подробиці з почутого на уроці від учителя. – Тато отця Євтимія насправді видужав, а потім одружився із дочкою лісової цілительки і з нею повернувся додому. Але я, бігме, не хотів і тебе, і себе зайвий раз засмучувати трагедією, яка пов’язана з цими подіями...
Ти вже знаєш, що батько отця Євтимія тривалий час удавав, що є непритомним. Він побоювався, що тевтонські лицарі, дізнавшись про його непричетність до лівонської хоругви, можуть вбити його.
У тевтонів рани загоювалися швидко... Коли вони вперше самостійно вийшли з хати, ніби на полювання, наш земляк почув, що цілителька стурбовано звертається до своєї дочки руською мовою, благаючи її негайно бігти до Грюнвальду і там пожити деякий час у тітки, щоб її не встигли застати тевтонці...
- А чому вона мала ховатися?
- Тато отця Євтимія, коли вперше побачив дівчину, відразу зрозумів, чому вона має ховатися від молодих лицарів. Вона була надзвичайно гарною і тевтонці теж не могли цього не помітити...
- Щось я не второпаю, Юрко. До чого тут дівчача краса?
- Отож, Ізя, ти насправді ще малий, якщо досі нічого не второпав. А лицарі через привабливість дівчини, спілкуючись між собою, відпускали непристойні речі щодо неї... Казали, що було б непогано „побавитись” з лісовою красунею, коли її матері не буде у хаті. А у лісі цих здоровенних бугаїв ніхто б не зупинив, якби вони вирішили силою оволодіти дівчиною...
- Боже праведний! Вони ж називалися шляхетними лицарями та й ще були католиками! Хіба можуть шляхетні й віруючі люди навіть думати про такі речі? – Як свічка, спалахнув від обурення Ізя. – До того ж дівчина була дочкою їх рятівниці... Ні, я такої „вдячності” не можу зрозуміти...
- Яке там лицарство і віра, Ізя... Вони відчули, що у лісі безкарно можна наситити свою хіть. А внутрішньої, не показової, шляхетності і сумління у них просто не було...
Потім тато отця Євтимія теж нашою мовою звернувся до цілительки та її доньки і подякував їм за своє спасіння, пояснивши чому так довго прикидався непритомним. Після цього він розповів їм про свій намір якнайшвидше покинути їх хату доки не повернулися тевтонці, пообіцявши за рік повернутися, щоб віддячити за своє спасіння.
Цілителька подарувала йому нову сорочку, дала провіанту на дорогу і, попрощавшись, разом із дочкою пішла стежкою до Грюнвальду.
Батько отця Євтимія також швидко зібрався, сховав під одежею свій короткий меч і, уважно прислуховуючись до звуків лісу, пішов у бік села Людвігсдорф, щоб, обминаючи тевтонські села Ландау і Фоулен, вийти до озера Лубень. А звідти він вже добре знав шлях до Галичини. Знаючи німецьку мову, він сподівався без зайвих клопотів дістатися рідного краю...
„Аби не зустрітися з тевтонцями”, - настирно свербіло в його голові. З однією рукою та знесилений від змушеного голодування він не зміг би захиститися від будь-яких нападників. Але майже нечутний крик, дуже схожий на людський, пролунав у нього позаду і примусив зупинитися. Прислухався. Кричала дитина або дівчина, волаючи” „По-мо-жіть! Ма-ту-сень-ко, по-мо-жіть!”
Кинувся бігти назад... Коли крик вже був зовсім поруч, він, ховаючись за кущами, майже впритул наблизився до того місця, звідки лунали крики, і побачив страшну картину.
До дерева, що стояло посеред невеликої галявини, власною сукнею була прив’язана дочка цілительки, яка всіма силами намагалася вирватись із полону. Вона, наче обнімала стовбур дуба обома руками, які були міцно прив’язані до грубої гілки вище її голови. Через це дівчина не бачила що відбувалося за її спиною. А врятовані від смерті тевтони у цей час регочучи тягнули за сукню до лісового яру тіло іншої, ще молодої жінки, яка зовсім не пручалася... Бо вже була мертвою... У правій руці лицаря, який був наближеним до покійного магістра Ордену, блищав закривавлений меч. А у вільній лівій руці іншого лицаря батько отця Євтимія побачив... відрізану... голову... цілительки, яку... той... волочив... по землі... за... її... косу... – Юрко, щоб не розридатись вголос, замовчав, стримуючи свої сльози, які зміг стримати і під час уроку у отця Євтимія.
А Ізя не витримав і голосно схлипнув. Із його розширених від жаху очей двома струмочками покотилися сльози... Але, опанувавши собою, він тихо прошепотів:
- Я вже не плачу... Продовжуй, будь ласка...
- Тевтонці волоком тягнули тіло нещасної жінки до яру і цинічно реготали, насміхаючись над нею та не звертаючи уваги на крики її дочки. З їх брудних жартів тато отця Євтимія зрозумів, що цілителька знайшла свою смерть, намагаючись врятувати від наруги свою дитину. „Дурна баба, – казали вони, – не схотіла мати онука шляхтича... Та й ще погрожувала піти до столиці Ордену Марієнбургу розповісти про ганебний вчинок „благородних” лицарів...”.
- Краще б вона не погрожувала, а якось умовила цих тевтонців, – підказав Ізя...
- Не умовила б... Бо вже забагато побачила... А коли у відчаї вона зробила вигляд, що дійсно попрямувала до Маріенбургу, один з тевтонців стрибком наздогнав її, відтявши мечем голову.
Тато отця Євтимія збагнув, що, якщо спочатку звільнить дівчину, вона у відчаї може кинутись до тіла вбитої матері і буде приречена на безчестя та смерть. А з двома лицарями (та й ще покалічений) він не впорався би. У цей час лицарі дотягнули тіло жінки до яру, розкачали і вкинули його туди разом із головою.
Несподівано тевтонець, що тримав у руці меч, підступно встромив його у спину своєму спільнику, який мабуть „милувався” тим як котяться у яр тіло і голова жінки. Потім одним рухом ноги він холоднокровно зіштовхнув з меча свою жертву у той же яр. Дівчина продовжувала волати, а вбивця її матері, позбавившись останнього свідка, неквапливо повертався до неї, залишаючи на землі свої одяг і зброю. Коли тевтонець у стані звірячого збудження торкнувся своїми кривавими долонями до грудей дівчини, вже нічого не помічаючи навколо себе, тато отця Євтимія вискочив із кущей і голосно крикнув у нього за спиною.
Той від несподіванки повернувся і за мить вже верещав від жаху і болю, відчувши, що між ногами у нього нічого не має. Він кричав „мутті” , стікаючи кров’ю, а, побачивши свою жалюгідну „морквину” на землі, втратив свідомість...
- Він що йому відрізав оте? От молодець! Це Бог йому дав сил і рішучості покарати тевтонську свинюку, – наче виплескував свої емоції Ізя, поблискуючи у сутінках своїми очима.
- Не все так просто, Ізя... Тато отця Євтимія побачив, що цей лицар-вбивця ще зовсім молодий хлопець... Він уявив, що в його маєтку на нього чекає матір, а можливо і наречена... І тільки пересиливши себе, він встромив свій короткий меч у серце лицарю, помстившись за вбивство цілительки... Але усе своє подальше життя він каявся та просив прощення у Бога за це вимушене вбивство...
- Заколов його, як паршивого кнура, і молодець, – не погодився із настроєм Юрка Ізя. – Тато отця Євтимія не вбивав, а захищався... Без правої руки, ще кволий, захистив і себе, і дівчину! За це дякувати треба Богові, а не пробачатися перед ним.
- Розумієш, Ізя, тато отця Євтимія теж був католиком, як і той тевтонський лицар… І хоча перед битвою він не був посвячений королем Ягайлом у лицарі, дотримувався лицарських законів щодо відкритого і чесного двобою...
- З такими мерзотниками чесний двобій неможливий... Тільки у такий спосіб і потрібно нищити злодюг, – запально заперечив Ізя. – Який він католик чи лицар, якщо вбив жінку, яка його врятувала... А потім так само позбавився і від свого шляхетного спільника... Таки молодчина тато отця Євтимія! А що було далі? Кажи.
- Тато отця Євтимія розв’язав руки нещасній дівчині... Вона вдягнулася... Побачивши трупи, зрозуміла, що дивом була врятована від лютої смерті... Знесилені, вони мечами викопали три могили та поховали усіх небіжчиків. Мечі тевтонців поклали до могил, які зверху завалили камінням, щоб не розрили хижі звірі. Потім удвох повернулися до лісової хати. У тата отця Євтимія відкрилася рана і його почало лихоманити. Ще два тижні його лікувала і доглядала дочка цілительки... Одужавши, тато отця Євтимія запропонував дівчині побратися та разом піти до Галичини. Вона погодилася, але попросила його, щоб він прийняв православ’я. Вінчалися у Львові... Прожили щасливо... Народили трьох дітей... Дожили до нашого часу тільки їх старший син – мій учитель отець Євтимій. Там, у Львові, на руському цвинтарі тепер похована уся його родина... Це все, Ізя...
- Юрко, давай колись проїдемо тими шляхами, якими повертався на Галичину тато отця Євтимія... Може у тому лісі знайдемо могили похованих лицарів та їх мечі?
- Добре, Ізя. Побачимо... Біжу додому... Сестра хвилюється...

В засніженій Москві Сергія Васильовича Скрипника, який вийшов з літака з невеличкою валізою в руці, зустріли безпосередньо біля трапу. Російський прикордонник тільки протягом п’яти секунд «вивчав» паспорт українського гостя. Тому чорна «Волга», до якої запросили підполковника, у супроводі двох автомобілів державної автомобільної інспекції вже за хвилину виїхала за межі аеропорту через ворота для VIP-персон. «Ти диви! Росіяни таки поважають українців… Зустріли як генерального конструктора», – напівжартома відзначив український офіцер, зручно вмощуючись на задньому сидінні. – «А, якщо бути реалістом, мабуть, просто вимагає ситуація, коли кожна хвилина автоматично перетворюється у великі гроші… Через це і така оперативність», – сам себе поправив Скрипник.
- Іване Івановичу! Які у нас плани на цей день? – Запитав російською мовою Сергій Васильович, головного російського конструктора систем розпізнавання, з яким був знайомий близько десяти років, налягаючи на літеру „а” наче корінний москвич. Завдяки цьому феноменальному відчуттю музичного звучання людських мов Скрипника усюди і завжди вважали своїм.
- Якщо у Вас є службовий паспорт, то відразу їдемо до посольства Пакистану і Єгипту оформляти візи, – відповів Іван Іванович. – У інших членів міжурядової комісії усі документи вже оформлені.
- Ось, мій паспорт. – Дістав з кишені Скрипник новенький закордонний документ радянського зразка, за який дві години тому розписався у Борисполі. Потім з легкою іронією додав, – тільки я щось не все розумію… Хіба ми були раніше не на «ти»?
- Миколо Васильовичу, дзвоніть до МЗС, – передав Іван Іванович паспорт українського гостя своєму помічнику – молодому хлопцю, що сидів поруч із водієм, а вже потім відповів:
- А за «ви», Серьожа, пробач… Давно не бачились. Та і часи змінилися…
Лише тепер Сергій Васильович помітив, що легковий автомобіль було навіть обладнано спеціальним зв’язком.
Помічник, до якого так шанобливо звернувся головний конструктор, набрав якийсь номер і по телефону продиктував паспортні дані Сергія Васильовича. Поклавши слухавку, хлопець доповів своєму начальникові:
- Іване Івановичу, представник МЗС вже працює. Нас, із підписаними нотами МЗС Росії чекатимуть на Садово-Кудрінскій , а потім – в Кропоткінскому провулку .
- Спасибі, друже. Думаю, тепер точно встигнемо, – подивився на годинник Іван Іванович…
- А коли вилітаємо? – Уточнив Сергій Миколайович.
- Сьогодні… Президентським бортом… Виліт через дві-три години… Нас вже чекають в Ісламабаді… – Відповів головний конструктор. – Про технічну сторону справи вже нічого не кажу… Ви… Тобто ти… і сам знаєш свої «вироби» краще мене… Усі проблеми стосуються саме твоїх винаходів… Коли учора Борис Миколайович мене запитав: „саме що має забезпечити успіх російської делегації в Пакистані та Єгипті”, я розповів йому про Вас… Тьфу ти... про тебе, Сергію…
- Спасибі, звичайно, за довіру, Іван Іванович… Але для мене це відрядження, пробач за вислів, як серпом по одному місцю…
- Ну ти даєш! Я тебе не впізнаю… А знаєш які добові ти отримаєш? Чистими не менше тисячі баксів за три доби! … Ця сума гарантується, навіть за умов нашого провалу… А, якщо «відпрацюємо» без втрат для державної казни, то додатково – ще один процент від «штрафної» суми, яку вже «виставили» Російській Федерації… Повір мені, Сергію, навіть, якщо цей відсоток по-братські розділити між усіма членами комісії, кожен отримає кругленьку суму, - спробував виправдатись Іван Іванович.
- Ти мене не зрозумів, Іване… Гроші мені якраз зовсім не завадять… Тому я дуже тобі вдячний за таке відрядження… Проблема в іншому… Син у мене потрапив у біду… І як раз саме сьогодні ми з Марією мали їхати до сина… На побачення… На три доби… Розумієш?
- Який строк дали? – Все зрозумів головний конструктор.
- Два роки… Залишилось півтора… А Маша із хворим серцем там одна… – Опустив голову Сергій Васильович, ховаючи від давнього знайомого свої мимовільні сльози.
- Ти заспокойся, Сергію. Допоможемо… Я твого Кольку добре пам’ятаю. Кмітливий пацан… А ти мене теж знаєш… Сказано – зроблено… Повернемося з відрядження до Москви – перш за все вирішимо цю проблему… Ти собі тільки уяви. Приземляєшся у Києві, а син тебе вже зустрічає в аеропорту… Як тобі цей варіант?
- Із області фантастики… Але за моральну підтримку дякую, – помітно повеселів Сергій Васильович.
- Ніякої фантастики… Можна було б спробувати і сьогодні … Але звертатися з цим проханням до Бориса Миколайовича без доповіді про результати роботи в Пакистані та Єгипті не дуже вчасно. Собі зашкодимо… А інших просити не має сенсу… Тільки щоки надуватимуть і чекатимуть хабара…
- Нічого собі! Ти що особисто з Єльциним знайомий? – Здивувався Сергій Васильович.
- Звичайно… Ти що забув? Я ж не тільки наукою займався… І хіба не ти вітав мене з обранням до Московського міському партії? А Єльцин у той час обіймав посаду першого секретаря міському… З того часу дружимо…
- Невже мені так пощастило, Іване? Сподіваюсь і ти не пожалкуєш про те, що завдяки твоїй рекомендації мене включили до складу цієї комісії… От побачиш, усі зауваження наших опонентів розіб’ємо вщент! Ще вимагатимемо неустойку заплатити за необґрунтований виклик!
- Ось тепер ти мені подобаєшся, Серьожа… Ма-ла-ток… З тобою мені буде значно спокійніше переконувати арабів у тому, що вони не мають рації стосовно неналежної надійності російської техніки…
«Все ж таки є Бог на світі», – радів Сергій Васильович, мислено вимовляючи слова молитви «Отче наш». – У Бучі допоможе Марічці Роман Олександрович… Три дні вона побуде з Миколою… А за цей час я зроблю усе, щоб ще до Нового року «позакривати» проблеми з російським контрактом та повернутися до Москви… Між іншим, треба буде натякнути Івану Івановичу, щоб по своїм каналам посприяв у службі і Роману Олександровичу, який, скоріше за все, займатиметься оформленням документів про звільнення Миколи… Роман – справжній мужик… Старше від мене, а все в майорах ходить. Гарним людям – гріх не допомогти»…

***
Марія Станіславівна, сидячи в службовому кабінеті заступника начальника виправної установи, мовчки спостерігала за Романом Олександровичем, який увесь час комусь дзвонив, ставлячи завдання своїм підлеглим. Його впевнений голос, рухи, навіть повороти голови належали справжньому господарю, який знає що і як вчиняти. «Мабуть у нього зараз не має сумнівів, що і я тепер належу йому… Нехай собі потішиться… Буде і на нашій вулиці свято». – Посмішка на обличчі Марії Станіславівни мала приховати справжні думки приниженої жінки і гостру тривогу матері за сина.
Проте червоний апарат «прямого» телефону начальника з черговим по установі все мовчить, наче хтось його вивів з ладу. Нарешті довгоочікуваний дзвоник! Але майор, наче знущаючись, не поспішає… Він спочатку неквапливо закінчив розмову по іншому телефону і тільки після цього підняв слухавку червоного апарату.
- Слухаю і сподіваюсь, що нарешті усе підготовлено? – сталевим голосом вимовив він, але раптом зблід і став білим, як стіна. – Що!? Я не зрозумів! Повторіть ще раз!!! Що ви сказали!? Які вжили заходи, вашу мать? І-ді-о-ти-и! Бля-а!!! І-ді-о-ти-и!!!
- У вас якісь неприємності, Романе Олександровичу? – спитала Марія Станіславівна, коли начальник розгублено поклав слухавку, промокаючи носовичком своє чоло.
- Неприємності? Ні… У нас проблеми! Ду-же сер-йоз-ні проб-ле-ми!!! Боже, як і з ким працювати? Присилають служити блатних шмаркачів, які ні на що нездатні! Пробачте мені, Маріє, за емоції, будь ласка… Я зараз… Почекайте мене ще хвилин п’ять… Перед тим як доповідати Києву маю перевірити усе сам…

***
Коли майор „влетів” до кабінету, де лежав нерухомий Микола, лікар вже закінчувала його огляд. Лейтенант, на очах якого зовсім молодий хлопець пішов з життя, вже заспокоївся, проте залишався сидіти на своєму місці, наче не помічаючи майора. Інші мовчки розступилися, пропускаючи начальника до небіжчика.
- Прошу усіх, крім лікаря, вийти з кабінету. – Наказав майор та, залишившись увіч на увіч із лікарем, з надією запропонував, – Може йому якийсь укол зробити?
- Йому вже ніщо не допоможе, навіть Господь, – засмучено відповіла лікар. – Смерть, наскільки я розумію, була миттєва… Такий молодий, ще зовсім хлопчик… І що його штовхнуло накласти на себе руки?
- Як він це зробив із собою? – Помітно нервуючи, запитав Роман Олександрович.
- Ваш офіцер сказав, що цією булавкою… Ось у це місце, – показала лікар ледве помітну цяточку нижче потилиці Миколи.
- Цією маленькою булавкою?! Дурня якась... Чекайте, а хіба не Ви знайшли цю булавку?
- Ні, коли я увійшла, лейтенант ридав біля тіла, тримаючи булавку у руці…
- Хвилиночку… А чому Ви тоді зробили висновок про суїцид? Які є докази, що це не вбивство? – Запитав майор, відзначаючи, що у разі необхідності, можна буде «перевести стрілки» на лейтенанта… «Не дай Боже, патологоанатом виявить, якісь свіжі синці на тілі хлопця через його падіння, коли я збив його з ніг… Он, і гуля на потилиці здається таки є…»
- Ні, Романе Олександровичу! У такий спосіб вбити практично неможливо…– Заперечила лікар. – Для цього потрібно мати глибокі знання… Я таких способів суїциду ніколи не зустрічала, навіть у спеціальній літературі, бо влучити у необхідну точку з першої спроби практично неможливо… А зробити це з метою вбивства, якщо і можна, то тільки теоретично…
- А цей сучий син влучив з першої спроби! От падлюка! Стільки людей підставив… Я його і позаштатним фельдшером призначив, і обіцяв через півроку посприяти у достроковому звільненні та відновленні в медичному інституті… А він себе вбив!!! Як мінімум сувора догана мені забезпечена… І на лейтенанта „повісив” підозру про вбивство… І про що вони думають ці покидьки? Матір його приїхала на побачення… І він зна-а-в про це! Що я їй тепер скажу? До речі, може він десь передсмертну записку залишив?
- Зараз… Секунду…Мабуть ось вона, – передала лікар аркуш паперу, який лежав перед нею на столі.
- У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати… Мамо і тато, я вас дуже люблю... Пробачте мені... Жити так не хочу… І не маю морального права… Прощавайте... Микола Скрипник... – Вголос прочитав майор записку, не приховуючи хвилювання, і після невеличкої паузи спокійно додав. – Слава Богу, хоч по-людські вчинив, не залишив «смороду» після себе…
Потім підняв телефонну трубку та по встановленій формі доповів київському начальству про самогубство ув’язненого Миколи Сергійовича Скрипника…

***
Повернувшись в адміністративний корпус, Роман Олександрович на хвилинку зупинився біля чергового і віддав якісь розпорядження. Потім він піднявся по сходах на другий поверх і відчинив двері свого кабінету.
- Вже можемо йти, Романе Олександровичу? – Піднялася з місця Марія Станіславівна. – Ледве дочекалася… Казали, що повернетесь за п’ять хвилин, а пройшло вже майже пів години…
- Марія… Присядь, будь ласка… Зараз підемо… Ти тільки не хвилюйся…
- Знову з кімнатою проблема? – Потемніла обличчям жінка і не втримала своїх сліз, які, наче горошини, покотилися униз з її очей.
- Заспокойся, не треба плакати, люба. – Протягнув майор жінці склянку води, піднявся з крісла та співчутливо погладив її по спині. – З кімнатою проблем не має… Кімната вже готова…
- Слава Богу… Ви мене налякали… Хіба можна так лякати, – крізь сльози посміхнулася Марія Станіславівна, витягаючи із сумочки носовичок.
- Ми ж домовились звертатись на «ти»… – Нагадав Роман Олександрович. – Прошу тебе побережи сили і не давай волі емоціям…
- Я вже заспокоїлася…
- І готова мене послухати?
- Так…
- У нас дійсно серйозні проблеми, Маріє… Але насамперед прошу тебе усвідомити, що я тебе дуже люблю… Не тримай зла за мою ранкову настирливість… Ну ти розумієш… Вийшло так, що я нібито скористався ситуацією і не залишив тобі вибору, але тільки тому, що закохався, як хлопчисько… Разом ми все подолаємо… Ти ще багато разів переконаєшся у щирості моїх почуттів і вчинків…
- Ну добре, добре, Романе. Вже кажи про «наші проблеми», – остаточно заспокоївшись, попросила Марія Станіславівна.
- Але наберись мужності і спочатку прочитай оце, – витягнув майор із течки аркуш паперу і передав його жінці.
Марія Станіславівна, побачивши знайомий почерк сина, здається навіть зраділа. На її обличчі з’явилася лагідна посмішка, але зміст записки не доходив до її свідомості. «Що ти хочеш цим сказати, Ніколушка? Про що ти нам пишеш? Про чию смерть? Про чию смерть ти нам пишеш?» – Наче стрибали в голові матері божевільні запитання, відтягуючи момент жорстокої істини. І як тільки вона збагнуло про чию смерть пише її син, потужний біль блискавкою вдарив їй у саме серце, захищаючи нещасну жінку від втрати розуму і подальших страждань…
Побачивши, що Марія Станіславівна знепритомніла, Роман Олександрович блискавкою кинувся до неї. Але пульсу вже не було… Зіниці на світло теж не реагували… Зрозумівши, що тепер в його кабінеті вже вмерла і мати «самогубця», майор, не вагаючись, викликав швидку, доповів про все у Київ та розпорядився провести вибірковий «шмон» на зоні. Внаслідок цього «шмону» один із знайомих Миколи, який мав звільнятися через три місяці, був змушений знищити його записку. Другий товариш Миколи Скрипника, який встиг сховати «маляву», на свободу вийде ще тільки через чотири роки. Чи зможе він протягом чотирьох років не загубити цю записку, а потім передати її батькові Миколи, невідомо. Скоріше за все, тепер ніхто не дізнається про справжні, а не біологічні причини смерті Миколи і Марії Станіславівни. Може, дійсно, так буде краще для всіх...

***
В посольствах на отримання віз для Сергія Васильовича було витрачено не більше п’яти хвилин. Решта часу пішла на переїзди. Проте, тільки завдяки машинам російської ДАІ, усі відстані вони подолали протягом усього двох годин. Так само без тяганини пройшли митний і прикордонний контроль.
Як і пообіцяв Іван Іванович, практично через дві години після прибуття Скрипника до Москви, літак відірвався від злітної смуги і взяв курс на південь.
«Все ж таки Росія – потужна держава», – влаштовуючись у кріслі, подумки відзначив Сергій Васильович. – «Подумати тільки – для п’ятьох членів комісії надається такий лайнер… Та й ще – борт Президента Росії! Психологічний ефект після його приземлення в Ісламабаді та Каїрі забезпечений… Переліт на рейсових пасажирських літаках був би значно дешевшим… Але для оперативного вирішення питання, пов’язаного з престижем російської військової техніки, кращого варіанту не придумати…».
- Шановні колеги, – звернувся до усіх Іван Іванович, як голова комісії. – Через десять хвилин подається обід. А зараз, ураховуючи те, що ще не всі знають один одного, хочу представити членів нашої міжнародної комісії. Прошу усіх зайняти місця за круглим столом. Мене і мого помічника знають усі. Відразу розпочнемо із заступника голови комісії…
Пан Скрипник Сергій Васильович – всесвітньо відомий учений. Видатний, не побоюся цих слів, винахідник… Прибув із Києва. Прошу любити і шанувати. У складі комісії пан Скрипник також представлятиме і Україну. Ураховуючи «закритий» характер «виробів», які нібито вийшли з ладу, тільки я і Сергій Васильович мають допуск до обговорення технічної сторони проблеми. Його та мої вказівки є обов’язковими для усіх інших.
Підполковник Скрипник, коли почув своє ім’я, на секунду підвівся, вклонився членам комісії, і, густо червоніючи від почутих слів, знову присів у своє крісло: «Ну Іван дає країні вугілля… Хіба не міг попередити про мій статус заздалегідь?»
- Нашим «міністром іноземних справ» призначено першого секретаря МІДа Росії пана Селезньова Григорія Васильовича. – Продовжив Іван Іванович. – До речі, Григорію Васильовичу! Сподіваюсь Ви захопили з собою прапорці Російської Федерації, України, Пакистану та Єгипту?
- Так точно, Іване Івановичу. З протоколом проблем не буде, навіть якщо не спрацюють дипломати Пакистану та Єгипту.
- Спасибі, Іване Васильовичу. Нарешті, останній у нашому списку, але не останній за значимістю – пан Шевєльов Петро Григорович… Наш «міністр фінансів» із «Росвооруженія»… Видасть кожному валюту на кишенькові витрати, добові і навіть «преміальні»…
- Пробачте, Іване Івановичу, – вставив репліку «фінансист», – преміальні видаватимуться тільки у тому випадку, якщо ви успішно спрацюєте з паном Скрипником…
- Петро Григоровичу, за умов правильного фінансового забезпечення роботи комісії ми приречені на успіх, – жартома парирував голова комісії.
«Дивно, що немає представника держбезпеки», – відзначив про себе Сергій Васильович. – «А може це і краще. Менше виникатиме проблем у членів комісії… Проте з іншого боку… Заходів безпеки, наприклад, щодо запобігання витоку інформації, необхідно буде неухильно дотримуватись… Візьму ці функції теж на себе».
Коли нараду було закінчено, Іван Іванович перш за все підійшов до підполковника Скрипника:
- Щиро радий потиснути твою руку, Серьожа, і привітати з призначенням „замголови” комісії.
- Не міг мене раніше попередити? Змусив мене від несподіванки почервоніти... Але, звичайно, я дякую тобі за довіру... Виправдаю…
- Це тобі подяка... Ось... Краще ознайомся з офіційним перекладом рекламацій...
Сергій Васильович тричі перечитав тексти рекламацій і відчув, що його спина стала мокрою.
- Нічого собі... Але ж це неможливо! Ці вироби в Україні працюють без єдиного збою... А тут масовий вихід із ладу...
- Отож... І причини цих масових несправностей ми повинні якнайшвидше знайти. Знайти і довести, що ці масові «відмови» на совісті арабів, а не радянських конструкторів... Якщо не знайдемо або не вкладемося у два дні, російський держбюджет у 1994 році може зменшитись на десять процентів. Тепер ти знаєш усі умови і ставки у цій «грі»…
- Так от чому це питання контролює особисто президент Росії?! – Не зміг приховати своє здивування Скрипник, раптом розуміючи, що нічому не зможе зарадити без належного устаткування і комплекту справних блоків систем, які вийшли з ладу.
- Ти чого зблід? Що з тобою? Може лікаря викликати? – Збентежився Іван Іванович.
- Та ні, лікар нам ні до чого… А от з’ясувати дещо не завадить…
- Запитуй.
- Як ти уявляєш собі пошук причин виходу з ладу наших виробів без приладів та необхідних запасних частин?
- Ображаєш… У літаку є все, що твоїй душі заманеться… Запасні блоки – по два комплекти на кожну одиницю техніки, яка вийшла з ладу. Контрольно-вимірювальні стенди, інженерний персонал… Повір мені – у нас є все необхідне! Ісламабад і Каїр вже пообіцяли виділити у наше розпорядження вертольоти для доставки комісії і запасних частин до віддалених районів… А ти засумнівався у нашому технічному забезпеченні? У нас навіть є такий корифей, як ти, а «залізяки» – це дрібниці.
- Слава Богу, – полегшено зітхнув Сергій Васильович, – ти, Ваня, здається насправді передбачив усе… Молодець… О, диви, стюардеси вже обід везуть… Оперативно. Що, пішли мити руки?
- Згода! Ходімо. Але руки миємо, Серьожа, як у польових умовах… Горілкою… Трішки – на долоні, а решту – ковтаємо, – нагадав Іван Іванович.
- Я би утримався від алкоголю до завершення нашої місії, – тихо заперечив Скрипник.
- Ти прав, Серьожа. Але, сподіваюсь ти ще пам’ятаєш, що 50 грамів перед обідом – нам навіть доктор рекомендує… Виключає можливі інфекції і допомагає „зняти” нервове напруження…
- Іване Івановичу! Пробачте, що втручаюсь у розмову! Москва просить Вас до апарату засекреченого зв’язку, – раптом звернувся до шефа його помічник.
- Серьожа, запрошуй членів комісії обідати за круглий стіл… Я швиденько переговорю і приєднаюсь до вас… Не повіриш, з ранку ні крихти у роті, – стурбовано сказав Іван Іванович своєму заступнику і пішов за помічником до кабіни урядового зв’язку.
- Слу-ха-ю , - як можна повільніше прогуркотів він у трубку.
Голос у слухавці, який віддалено нагадав голос Президента Росії, відразу відповів:
- Іван, це я,… Ти мені скажи… Ми дійсно не можемо без представника України вирішити усі проблеми в Пакистані та Єгипті?
- Бо-рис Ми-ко-ла-йо-вич? Здра-ві-я ба-жа-ю! Без Скрип-ни-ка по-зи-тив-ний ре-зуль-тат не га-ран-ту-ю… А що ста-лось?
Той самий владний голос нічого не відповів, але додав:
- Тоді візьму гріх на душу… Все, Іване, працюйте. Бажаю удачі… Вона вам дуже знадобиться. Увечері особисто доповідатимеш про стан справ.
- Не зро-зу-мів... Я-ки-ий грі-іх? – Намагався щось з’ясувати Іван Іванович. Але поважний московський абонент вже поклав свою слухавку.

***
Біда не ходить одна… Але це вже занадто, коли протягом одного дня вмирає син, а потім його матір… Ураховуючи зазначені обставини, тінь щодо причетності до цих смертей впала не тільки на молодого «отрядного» офіцера, а й на Романа Олександровича. Бо саме у його службовому кабінеті вмерла матір засудженого, дізнавшись про смерть сина. Проте від юридичної тяганини молодого лейтенанта «врятувала» посмертна записка Миколи Скрипника, а Романа Олександровича – медична карточка про стан здоров’я Марії Станіславівни. Через це розтин тіл і їх ретельний огляд нічого істотного для остаточних висновків про причини смерті не додав.
Переглянувши по діагоналі письмові звіти патологоанатома щодо Миколи і Марії Станіславівни, досвідчений слідчий підколов їх до справи. Інформацію про невеличку гулю на потилиці Миколи слідчий сам собі пояснив падінням хлопця вже після настання смерті, а наявність сперми у піхві ще молодої заміжньої жінки, чоловік якої у день її смерті терміново вилетів за кордон, взагалі не потребувала будь-яких пояснень. Тому вже у понеділок, 27 грудня, було отримано остаточний офіційний висновок про причини несподіваної смерті обох Скрипників.
Оскільки зв’язатися з батьком і чоловіком померлих не вдалося, а усі інші родичі проживали «за кордоном» і після розвалу СРСР просто не мали матеріальних можливостей приїхати до Києва, то оформленням свідоцтв про смерть та організацією поховання несподівано для усіх зайнявся особисто Роман Олександрович, а також Лідія Петрівна – вірна подруга Марії Станіславівни. Їх благородний вчинок викликав природну симпатію співробітників Сергія Васильовича, колег Марії Станіславівни та однокурсників Миколи.
На Байкове кладовище, завдяки хорошій організації, приїхали усі знайомі і друзі родини Скрипників, хто мав бажання супроводити їх в останню путь.
Місце на престижному цвинтарі Києва, оркестр, поминальний обід у ресторані, автобуси, навіть вінки і гранітний пам’ятник – усе передбачив і організував «скромний друг сім’ї», який навіть не афішував своєї посади.
Усі, хто пам’ятає Україну наприкінці грудня 1993 року, сказав би, що організувати і забезпечити таке поховання у той час протягом двох діб було просто нереально. Але факт залишався фактом. Тому і офіцери-співробітники Сергія Васильовича, і медичні працівники-колеги Марії Станіславівни, і студенти-однокурсники Миколи Скрипника, віддаючи належне світлій пам’яті померлих, дякували Роману Олександровичу та подрузі покійної за їх сердечність і сприйняття «чужої» біди, як власної. Незважаючи на трагічність ситуації, учасники жалобної церемонії щиро раділи, що в Україні ще чимало чесних і порядних людей, таких як Роман Олександрович, на яких і тримається наша держава.
Вже три доби у Києві безперервно ішов гарний, лапастий сніг, нагадуючи киянам, що через три дні свято Нового року. Життя для живих продовжувалось…
А на Байковому кладовищі непомітно заносило снігом широку свіжу могилу з чорною гранітною плитою, на якій гравери «зони» вигравірували слова:
Марія Станіславівна Скрипник
17.04.1953 – 25.12.1993
Микола Сергійович Скрипник
21.09.1973 – 25.12.1993.
На чорній траурній стрічці шикарного вінка біля могили Скрипників, сплетеного з припорошених білим сніжком живих червоних троянд, із сутінками поступово згасали золоті надписи: «Від Кондратюка Романа Олександровича».

- Пробач мені, Ізя, що не все тоді передбачив, – гаряче шепотів найповажніший доктор Болоньї, знову переживши уві сні радість і драматизм того польоту двадцятирічної давності...
Те біле „орлине” крило, яке хлопці тривалий час самовіддано майстрували з верболозу, безжалісно падало по спіралі униз разом з Ізею, хаотично обертаючись, як осінній дубовий листок. Хлопчика мотало разом із крилом наче комаху, яка заплуталася у павутинні-мотузках. І тепер він сподівався тільки на Бога.
Але страху у юного героя не було, навіть тоді, коли крило щось вдарило і він ледве утримався від цього поштовху. Навпаки, в його душі лунала бурхлива музика радості їх спільної перемоги, а перед очима стояла яскрава картина утопаючого в садах мальовничого Дрогобича, яку він побачив з висоти пташиного польоту.
„Наш білий птах підняв мене аж до самого неба! І я був першим!” – Саме з цією думкою його худеньке тільце торкнулося землі.
Земля потужним, гострим болем вдарила Ізю по хребту і хлопчик знепритомнів. Від смерті його врятувало крило, яке таки загальмувало падіння, але не захистило від „покарання” за відчайдушну хоробрість.
- Збишек, біжи до ріки та принеси води хоча б у долонях, - закричав Юрко і побіг стрімголов до крила, під яким лежав Ізя. Обережно звільнивши від мотузок його тільце, Юрій приклав своє вухо до його грудей. Серце гучно і ритмічно стукотіло.
- Слава Богу, живий… Збишеку! Поквапся, потрібна вода…
- Я вже тут… Як він? – не стримуючи сліз, запитав Збишек, побачивши бліде, безкровне обличчя їх маленького друга.
- Живий… Лий водичку на його лице…
Від струмінця прохолодної води Ізя відкрив свої очі і побачив над собою стурбовані очі друзів. Діамантові краплі, що капали на нього, переливаючись усіма кольорами веселки. А високому блакитному небі досить низько кружляв орел.
- Хлопці, ви бачили? Я там літав… – ледве чутним голосом вимовив Ізя і навіть посміхнувся. – Вдома скажете, що впав з дерева... Та, спробувавши підвестися, хлопчик знову знепритомнів від болю.
Збишек розгублено заплакав вголос, розмазуючи по обличчю сльози, а Юрко зосереджено подивився у небо, у якому щойно літав Ізя, і також побачив там орла. Потім, зовсім як дорослий, оголосив:
- Треба терміново перенести Ізю до міста. Збишек, обережно бери його під потилицю і хребет. Я триматиму за ноги… Так…Тепер обережно кладемо на крило. І припини лити сльози… Ми ж не дівчата.
Влаштувавши нерухомого Ізю на майже не пошкодженому крилі, хлопці без особливих зусиль підняли його і швидко, як тільки вони могли, потягли свого друга додому.
„Перед тим, як крило почало падати, мені показалося, що якась чорна блискавка влучила у крило… Чи не той орел був причиною припинення Ізіного польоту?” – пригадуючи деталі повітряної катастрофи, міркував Юрко. – „Але чому? За що? Невже для того, щоб вбити і з’їсти Ізю? Та ні… Орли ж ніколи не нападають на людей… Тут щось не так… Тоді чому крило впало, а після цього над нами гордо кружляв орел? Ага! Може тому, що ми порушили „кордони” його повітряного царства і „князь птахів” вирішив дати бій непроханим гостям, захищаючи свої володіння? Отже, це була не чорна блискавка…” – дійшов остаточного висновку хлопець. – „Тож підкорювачі неба мусять думати і про те як захищати себе від птахів… Боже! Про що я думаю? Аби тільки Ізя не вмер”.

***
Першими друзів, які несли на крилі Ізю Цехмана, побачила малеча. Вони, наче сороченята рознесли цю новину по Дрогобичу. Тож, коли хлопці наблизились до будиночка дрогобицького ювеліра, уся рідня, побачивши їх, дружно кинулася до них і мовчки оточила.
- Що з ним? – З надією в очах запитав Ісак Цехман – батько Ізі, який вибіг на вулицю у робочому фартушку та з нарукавниками на руках. – Живий?
- Живий, пане ювеліре… Дихає, – схилив голову Юрко Котермак. – Але потрібен лікар, бо впав з осокора, вдарившись хребтом, – пересилюючи себе, таки збрехав Юрій, як просив Ізя.
- Хай береже вас Бог, хлопці, за те, що не кинули мого молодшого у біді… А за лікарем вже послали, – не стримуючи сліз, розгублено подякував ювелір. – Вітрило пізніше заберете, коли лікар Ізю огляне… Згода? Хай ще на ньому полежить…
У цей час Збишек з усіма тихенько попрощався, а старші брати Цехмани разом з Юрієм перенесли вітрило-крило на подвір’я і поклали його у тінь під яблунею. Мама і сестри вже поралися біля Ізі, підклавши під голову маленьку подушечку та витираючи йому обличчя вологим рушничком. І хлопчик знову прийшов до тями.
- Мамо, не плачте, мені не боляче, – спробував посміхнутись Ізя, побачивши заплакані очі матусі. – Пробачте мені… Ій бо! Я більше ніколи не лазитиму по деревах…
- Мовчи, мій хлопчик. Бережи свої сили, – погладила його мати по чорнявій, кучерявій голівці. – Ще трішечки потерпи… Скоро тебе огляне лікар і почнемо лікуватися…
- Мамо… Я хочу «пі-пі», – раптом попросився Ізя, не в силах далі стримувати себе і не знаючи як тепер він буде робити ще більш складні речі.
- Не соромся, синку, головне – не ворушися. Я тобі допоможу… А ну, діти, не заважайте хлопцю. Ідіть погуляйте, - попросила мати, обережно стягуючи у сина штанці. Потім узяла лівою рукою його маленький пісюнчик і спрямувала у бік глиняної нічної вази, яку тримала у правій руці. – Давай, синку... Пісь-пісь…
Ізя відпустив свій терпець, і потужний струмінець вдарив у стінку вази. „Яке все ж таки щастя бути здоровим”, – пісяючи думав хлопчик, – „а здорові усе це роблять, навіть не замислюючись. Може Юрко щось для мене придумає…” Останні краплі вже впали на оголене худеньке тільце хлопця, і мама ретельно обтерла його від сечі чистою, сухою ганчіркою. Потім, не вдягаючи штанців, вона прикрила його простирадлом.
- Дякую Вам, мамо. Покличте до мене Юрка, – тихо попрохав Ізя.
- Я тут, – сказав Юрій, почувши слова свого друга та присідаючи навшпиньках ближче до його голови.
- Юрко, мені страшно, але не тому, що можу вмерти, або залишитися прикутим до ліжка, – ледве чутно прошепотів малюк, щоб не почула мама. – Мені страшно від того, що сам не зможу піти „до вітру”, а якщо поворухнусь, то від болю можу зробити це під себе, як безпомічне немовля… Пообіцяй мені, Юрко, що ти щось придумаєш для мене… Ти навіть придумав як побудувати крило, а такі речі для твоєї голови дрібниця…
- Я придумаю, Ізя. Тільки полежи спокійно… І віруй… Бог нам допоможе…
***
У цей час Збишек увійшов до своєї оселі. Мама Єва невдоволено зиркнула на сина.
- Тебе сьогодні знову бачили з жидівськими дітьми! Тато дізнається – матимеш биту дупу … Я тебе вже стільки разів попереджала. Ти ж католик і ще малий… Наберешся від жидів різного „сміття” собі у голову…
- Матусенька, не лайте мене і не кажіть татові… Бо тато мене приб’є… А з Ізею ми просто бавимось і ні про що таке не говоримо…
- Що там з тим жидком сталось? – Роздратовано, але вже спокійніше, запитала вона.
- Ви вже знаєте? – Розгубився Збишек.
- Та вже увесь Дрогобич знає… Діти бачили як ви з Юрком несли його на жагєлю додому, - пробурчала мати.
- Впав з дерева і забився І-і-і-зя…, – знову, не стримавши сліз, беззвучно заплакав Збишек, згадавши становище свого маленького друга. Йому, католику та сину збіднілого шляхтича, було начхати на віросповідання і єврейське походження Ізі.
- О, Матка Боска! Цей вар’ят ще сльози ллє, – отримав від матері чутливого ляпасу Збишек. – Ти вже забув хто жбурляв каміння у розіп’ятого Христа?
- Ізя у своєму житті і комахи не образив, - крізь сльози заперечив Збишек…
- Почекай, татусь тобі розтлумачить… Сідай вже їсти…
Після вечірньої молитви Казимир Місевич, зібравши усю родину, влаштував показову екзекуцію сину. Добротний шкіряний ремінь безжалісно опускався на його голі сідниці з примовкою „Нє хце памєнтачь глова? Нєх памєнта дупа! Нє хце памєнтачь глова? Нєх памєнта дупа!”.
І Збишек, не витримавши побиття, здався… Стоячи на колінах перед іконами Діви Марії та Ісуса Христа, він, доведений до відчаю, поклявся батькам, що навіки закарбував у своїй пам’яті заборону «ніколи не товаришувати з жидами».
***
Нарешті до подвір’я ювеліра, у супроводі старшого брата Ізі, приплентався старенький лікар-німець. Він майже усе своє життя прожив у Дрогобичі, але руській мові так і не навчився.
- Де клопчік? – зупинився лікар посередині двору, важко дихаючи після тривалого, для його віку, переходу. Старенького підвели до „вітрила”, на якому лежав Ізя, і запропонували присісти на лаву. Побачивши хлопчика, який лежав, прикритий простирадлом, на сплетених з верболозу „ношах”, лікар похвалив хлопців-рятівників, які у такий спосіб принесли Ізю додому.
- Ґуд, зер ґуд! Клопці файн! Так принєсті клопчіка ґуд! Мінє траба міть рука, а клопчіка траба покласті разом з ця постіль на стіл.
Сестри Ізі полили з глечика теплу водичку на руки лікаря, подали йому чистий рушничок. Одночасно його брати винесли з дому стіл. Потім обережно поклали на стіл скаліченого братика разом із крилом. Лікар, ретельно вимивши руки, підійшов до столу, зняв простирадло і запитав хлопчика:
- Як тібє звуть?
- Ізя, ґєр доктор.
- Ґуд, Ізя. Пальці наґа поворуши.
Ізя спробував поворушити пальцями ніг, але марно. Пальці не слухалися, та й ніг хлопчик не відчував, коли лікар ретельно їх обмацав від ступні до стегна, обережно згинаючи та розгинаючи по черзі у колінному суглобі.
- Ґуд, Ізя. Шия і пальці рука поворуши.
Шия і руки були слухняними, і хлопчик не тільки поворушив пальцями, а й підняв свої тоненькі, жилаві ручки угору.
- Зер ґуд, Ізя, - узяв лікар руки хлопця, - тяґні мінє за рука та спроба сідай.
- Йо-о-о-й! – Зойкнув хлопець від гострого болю у хребті, але свідомість не втратив. Тільки в очах потемніло і почало нудити. – Боляче…
- Лєжаті! – здригнувся від зойку лікар. – Нє траба сідаті! Лєжаті…
Лікар знову прикрив хлопчика покривалом і обережно пробігся пальцями по животу і грудній клітині Ізі, запитуючи пацієнта чи болить йому у відповідних місцях. Але, слава Богу, внутрішні органи і ребра хлопця були неушкодженими.
- Що з ним, ґєр доктор? – З надією в очах запитав ювелір, коли лікар підійшов до нього.
- Житі буде... Але клопчик зламаті крєбєт... Нє вольна рухать... Має лєжаті на спіна ... Я пріходіть за тіждєн.
Так розпочався відлік нового життя Ізі Цехмана, який до цього і хвилинку не міг спокійно простояти на місці.

***
На другий день після трагедії після занять у отця Євтимія, Юрко спочатку побіг до Збишека.
- Дзєнь добри, пані Єво! Хцчял бим зобачичь Збишека , - привітався хлопець з матір’ю свого друга.
- Дзєнь добри, Юрек. Тераз Збишек пшийде… Як сще маш ? – Радо зустріла Юрка мати Збишека.

- Джзєнькує бардзо, пані Єво. Вшистко в пожонтку , - не став розповідати Юрій про учорашній день, знаючи складне відношення сім’ї Місевічів до їх дружби із Ізею.
Коли Збишек, вийшов з хати, Юрко запропонував відвідати разом Ізю та зайнятися майструванням спеціального ліжка для хворого друга.
- Не можу я… Мені батьки заборонили ходити до Цехманів, - опустив свою голову Збишек, нічого не розказуючи про учорашнє принизливе побиття та клятву перед іконами, - а щодо ліжка – зроблю усе, аби тільки було з чого майструвати, - пообіцяв хлопець.
- Прикро, - поспівчував Юрко … – Ну добре, тоді слухай. Для виготовлення основи ліжка, на якій лежатиме Ізя, пропоную використати той самий верболіз, який вже згодився для крила. Основа має бути рівною, як стіл, і не згинатися під вагою тіла. Водночас, постіль необхідно перестилати. Чи можна міняти постіль на звичайному ліжку, не піднімаючи людину та не згинаючи хребет, який страшенно болить?
- Звичайно неможливо, - відповів Збишек.
- Отож! А якщо основу сплести з десяти секцій прямокутної форми, які можна по черзі виймати знизу? Ізя лежатиме на решті секцій, а у цей час мінятимуть простирадло на одній з них. Кожну сплетену секція треба буде обгорнути окремою вовняною ковдрою, а зверху – застилати рушничком, або клаптиком простирадла. Завдяки секційній конструкції, можна буде знизу розминати непорушне тіло Ізі, та протирати його вологим рушником. Але головною перевагою цього ліжка буде секція, на якій мають лежати його сідниці. Як зробити цю секцію розповім пізніше, але вона буде відрізнятись від інших тим, що нею зможе «керувати» сам хворий, підтягуючи чи відпускаючи відповідні мотузки. Завдяки цим мотузкам, знизу відчинятимуться та знову замикатимуться маленькі дверцята, надаючи можливість хворому без сторонньої допомоги спорожнятися у спеціальний горщик, який також можна буде піднімати та опускати за допомогою мотузок. Щоб горщик випадково не розбився, його необхідно буде обплести верболозом…
- Але ж ти навигадував! Навіть не знаю як і з чого мені починати, - Розгубився Збишек, прослухавши пояснення Юрка щодо ліжка та горщика для Ізі.
- Ну доборе, сплети спочатку секції… усього дев’ять… отакої форми…, – намалював Юрко на землі прямокутник, зав’язуючи відповідні вузли на тоненькій мотузці, яку завжди використовував для замірювання розмірів. – Десяту будемо плести разом. Щоб секція не згиналася, використовуй найбільш товстий верболіз, а я біжу до Цехманів домовлятися про виготовлення каркасу для Ізіного ліжка та спеціального горщика.
- А що сказати татові і мамі, якщо спитають?
- Сам подумай… Або… скажи, що на моє прохання ти плетеш накладні сходинки для нашої драбини, - швидко підказав відповідь Юрко, з прикрістю подумавши: «дивно, але майже щодня різні обставини змушують брехати, особливо коли робиш людям добро».
***
- Юрасику, рідненький, Нарешті! Ізя виглядає тебе зранку до ночі, – заплакала пані Сара Цехман, цілуючи Юрка у біляве, запашне волосся. – Від їжі відмовляється, тільки п’є… «Їстиму», – каже, – «лише тоді, коли Юрко щось там придумає». До себе нікого не підпускає… Терпляче чекає тебе і Збишека. Дай вам боже здоров’я, хлопчики.
- Не плачте, пані Саро, - обняв Юрій маму Ізі, заспокоюючи її. – Збишек вже працює… Плете з верболозу для нього… Ну ми вирішили змайструвати для Ізі спеціальне ліжко, на якому він зможе без болю і «пі-пі» зробити… та і інше – теж. – Зашарів Юрко, торкнувшись делікатної теми. – Вам, пані Саро, треба буде тільки приготувати для цього ліжка вовняні ковдрочки та отакі рушнички. – Відміряв Юрій на стіні за допомогою мотузки розміри, залишивши на ній маленькі цяточки. Усього потрібно по десять штук.
- Дитинка моя, розумна і сердечна! Сьогодні, або завтра усе приготую, – витираючи фартушком сльози, посміхнулась пані Сара.
- Ще треба домовитися з Вашим чоловіком… Потрібні будуть гроші, щоб замовити каркас для ліжка та спеціальний горщик…
- А про гроші треба говорити теж зі мною… Гроші Ісак довіряє мені. Скільки треба?
- Шукатиму столяра, який зробить каркас за одну-дві доби… Те ж саме стосується і гончарів… За терміновість проситимуть більше грошей…
- Ти кажи, скільки треба зараз?
- Сьогодні треба два-три гроша… Приблизно стільки ж, коли вони усе зроблять.
Отримавши від пані Сари доволі великі гроші, та зайшовши лише на хвилинку до Ізі, Юрко «полетів» замовляти каркас до ліжка і спеціальний горщик…
За три дні ліжко було готове, а Збишек навіть встиг обв’язати незвичної форми горщик верболозом. Ізя усі ці три доби голодував, обмежено вживаючи тільки воду і узвар. Мамі Сарі здавалося, що за цей час її синочок остаточно висох, перетворившись у тоненьку билинку. Ісак Цехман, у свою чергу запросив теслярів, які прибудували для Ізі окрему кімнатку, де сором’язливий хлопчик мав почувати себе зручніше, мобілізуючи свій організм на одужання.
Увечері готове ліжко поставили до Ізіної кімнати, а Юрко показав усій родині Цехманів у який спосіб можна міняти постіль, не піднімаючи хворого; як розминати йому м’язи і проводити вологі обтирання з боку спини, не завдаючи болю… Але найбільший подив у всіх викликала конструкція, яка дозволяла Ізі самостійно задовольняти свої природні потреби.
І це технічне «диво» 15-го століття було зроблено завдяки дванадцятирічному Юрку, який майже щодня, відразу після занять, спішив до свого друга, проводячи з ним більшу частину свого часу.
Після встановлення ліжка Ізя почав їсти. Тож, коли прийшов лікар через тиждень після травми, стан хлопчика, а головне – його настрій, значно покращились. Та старенького доктора більше здивувало не прогрес у стані здоров’я пацієнта, а його ліжко – комфортне для хворого і зручне для медичного огляду та санітарних процедур. Лікар високо оцінив умови догляду за хлопчиком та висловив батькові сподівання, що, якщо буде завгодно Господу, «винахід» Юрка таки поставить Ізю знову на ноги. Але, як людина з величезним практичним досвідом, доктор не пам’ятав за усе своє життя жодного випадку повного одужання пацієнтів із такою травмою. Хребет у таких травмованих зростався, біль відпускала, проте ноги, якщо із травмою хребта втрачалась їх чутливість, вже залишались назавжди нерухомими.

***
Через місяць Ізя вже міг за допомогою рук самостійно сідати у ліжку і годинами заворожено слухати цікаві оповідання свого друга, який запам’ятовував геть усе, що колись десь почув від старших людей. На прохання Юрія у кімнаті Ізі встановили і гладеньку дошку, за допомогою якої він навчав його грамоті, виявляючи неабиякий талант до учительської професії.
Саме від Юрія малюк Ізя дізнався, що їх славне руське місто Дрогобич ще 40 років тому отримало Магдебурзьке право.
- Навіть древній Київ не має цього права, – з гордістю підкреслював Юрко, роз’яснюючи переваги мешканців «вільного» міста з Магдебурзьким правом. – Але, через незнання міщанами своїх прав, магістрат вже давно не переобирався…
- Тато теж мені розказував, що якби до магістрату Дрогобича обрати достойних людей, то наше місто процвітало би, – зітхнув Ізя. – Ще тато казав, що у тому магістраті правди городянам ніколи не знайти. А поскаржитись на тих можновладців чи поміняти їх неможливо. Бо і грамоти про Магдебурзьке право ніхто на власні очі не бачив… А, якби і бачив, то і прочитати не зміг би…
- І я про це теж думаю, Ізя… Отець Євтимій каже, що писемність і знання можуть допомогти людям змінити на краще цей світ і знайти відповіді на всі запитання… А мені здається, що крім писемності, дуже важливо, щоб городяни мали можливість десь прочитати і про свої права, і про наших славних предків, і навіть про якісь сучасні події та рішення магістрату…
- Ти що, Юрко? Книга коштує купу грошей… Хто захоче віддавати свої книжки для читання городянам? – Заперечив Ізя.
- Йдеться не про книги… Хіба не можна писати для людей хоча б крейдою на великій дошці, як я це роблю для тебе? – Відповів Юрко. – Щотижня оновлену інформацію вголос читав би хтось з писемних. А неписемних ці публічні читання спонукали би вивчати грамоту…
- А хто без рішення магістрату дозволить це робити і яка користь буде місту від цих читань? – Знову скептично заперечив Ізя, який таки мав рацію. – От, якби магістрату від цього гроші надходили, тоді б і дозвіл з’явився, і дошку би на ринку поставили…
Юрко збентежено замовчав, намагаючись якось відреагувати на сказане Ізею.
- Гроші… Знову гроші… – Нарешті тихо вимовив Юрко, усвідомлюючи просту істину, що гроші дійсно відчиняють будь-які двері. Якщо є гроші, то людина має можливість навчатися в університетах і подорожувати, купувати книжки і будувати храми… Навіть переконати магістрат у корисності поширення знань можна за допомогою грошей… – Невже усе залежить від золота і срібла, Ізя? Як на мене, є речі, які не продаються і не купуються. Не можна купити чи продати вітер і сонце, небо і зірки, мрію і дружбу…
- Купити не можна, а от позбавити людину цієї мрії чи сонця можна…
- Як це? – Здивувався Юрій.
- За гроші, Юрко, люди і вбивають, і зраджують, прагнучи влади та багатств, а мертва людина вже не має ані мрії, ані сонця... От тато розказував, що п’ятнадцять століть тому кращий учень Ісуса Христа зрадив його за тридцять сребреників…
- Вам тато розповідав про житіє Ісуса Христа? – Здивувався Юрій.
- Звичайно… Мойсей, і Христос були синами нашого древнього народу. Їх знає майже увесь світ. – Відповів Ізя, продовжуючи висловлювати свою думку. – Хіба ми чекаємо зради чи ножа у спину від близької людини? Ні! Не чекав від Іуди зради і Ісус Христос, але гроші зробили свою справу…
- Але ж Христос воскрес, а християни несуть вчення Господа Ісуса Христа по землі і світ таки стає кращим…
- Чому ж тоді католики і православні сваряться між собою, хоча і ті, і інші є християнами? Хіба Ісус Христос міг бажати, щоб його послідовники сперечалися між собою? Ти ходиш молитися до православної церкви, а Збишек – до католицького костьолу... А чому не до одного християнського храму?
- А ми ніколи і не сперечалися із Збишеком. Просто молимось там, де моляться наші батьки…
- І правильно робили, що не сперечалися, бо є друзями… Але гроші і пожертвування куди несуть католики? Хіба не до костьолу?
- До костьолу…
- А православні – до церкви, чи не так?
- Звичайно, ти і сам знаєш…
- Авжеж, знаю… І храм, який має більше грошей, має і більше можливостей для збільшення пастви. Збільшується паства – багатіє храм... А що, до речі, сталося із Збишеком? Чому він не приходить?…
- У нього усе в порядку… Але його так загрузили роботою… І ти не ображайся на нього, – не став пояснювати Юрко справжню причину відсутності їх друга. Нічого не сказав Юрій і про церковні пожертви, які інколи дуже нагадували йому справжні побори, переводячи розмову в інше русло. – На дошці залишаю усі літери, які ти вже вивчив. Перед заходом сонця ще раз повтори назви літер і як вони звучать. Завтра вже почнемо писати слова…
Хлопці попрощались, і Юрій спіймав себе на думці, що Ізя, хоча є і молодшим від нього на рік, але деякі питання розуміє краще і пояснює їх зовсім не так, як отець Євтимій.

***
„Мабуть таки Ізя має рацію, що причиною чвар між католиками і православними є боротьба цих християнських церков за паству, а не розбіжності у церковних догматах”. – Якоюсь мірою, Юрій погодився і з дещо цинічними висновками Ізі щодо можливостей грошей впливати на людей і світ. – „Дійсно, якби тато не мав грошей, у мене не було би можливостей навчатися у отця Євтимія. Без грошей, які водилися у Цехманів, я не змайстрував би для Ізі зручне ліжко”.
Але Ізя своїми міркуваннями посіяв в душі Юрка і певні сумніви та запитання. До цієї розмови Юрій ніколи не замислювався над тим, «чи хотів Христос, щоб Його послідовники ворогували між собою? Чи прагнув Він, щоб християнські церкви перетворилися на конкуруючі між собою центри впливу на людей? І чому Христос не встиг створити і залишити на землі «механізм», який би гарантував неможливість перетворення Його у «кумира», щоб Його вчення не «слугувало» недобрим силам? Чи, не слуги диявола із золотими коронами на головах та з хрестами на шиях, з іменем та від імені Ісуса Христа часом спалюють домівки людей іншої віри? Ґвалтують та вбивають знедолених сиріт і жінок... А потім ідуть з «награбованими» дарами до храмів відмолювати «гріхи», принагідно розставляючи «керованих» ними церковних ієрархів...»
Юрку було моторошно від цих єретичних думок, але саме сьогодні, у свої дванадцять років, він вирішив, що, якщо і замислить змінити на краще людей і світ, то обов’язково передбачить принаймні дві речі.
По-перше, ніхто, навіть найближчі родичі і друзі, ніколи не дізнаються про його «план удосконалення світу», а отже і не скористаються ним у своїх інтересах.
По-друге, навіть після його смерті згаданий «план» десятками, сотнями століть має неухильно виконуватися, а люди, не здогадуючись про причетність до певних подій Юрка, хай собі вважають, що це вони є „творцями” історії.
Як він «передбачить» ці дві речі Юрій ще не знав. Але деякі риси його майбутнього «плану» вже «вимальовувались».
Він і сам на собі вже відчув деякі чинники, які впливають на свідомість, знання та життя людей. Книги і церкви, школи та університети, королівські і князівські служби з їх воєводами і магістратами, судами і в’язницями потужно впливають на усе, що відбувається на землі… А сьогодні, після розмови з Ізею, він додав до цих чинників «впливу» гроші, матеріальні статки з будинками, худобою, майстернями і землею, а також – засоби інформування людей, яких у Дрогобичі практично не було. «Може щось подібне є у Львові, або в інших містах чи князівствах? Скоріше б вирости та поїхати вчитися і побачити інший світ»…
- І про що ти увесь час думаєш, братику? – Поцілувала його у потилицю сестра, коли Юрко доїдав свою вечерю. – Навіть мої запитання не чуєш… Чи не закохався часом?
- Смієшся? Я ще малий… От би вирости скоріше, – зашарівся Юрко.
- І оженитися? – Засміялася Олена.
- Дурна! Ну чого ти регочеш? Я вчитися хочу…
- Не ображайся, я пожартувала. І в кого ти у нас такий розумний? Звичайно вчися, братику-Юрасику. Може і доктором колись станеш… Лікуватимеш нас, як свого Ізю… Чула від людей, що йому вже краще. Кажуть, завдяки твоєму ліжку…
- Слава Богу… У Ізі дійсно хороший настрій. Я щодня займаюся з ним... Скоро сам буде читати... А от чи піде ногами? Тільки Бог знає… – Знову засмутився Юрко, згадавши про трагічне випробування крила, через яке його друг, довірившись йому, ледве не загинув. „Якби я міг зцілювати людей, як це робив Ісус Христос, то найпершим зцілив би Ізю”, – пожалкував про відсутність такого дару Юрко. – „Але я ще вивчусь на лікаря і виправлю свої помилки, щоб це мені не вартувало”.

Коли двері за чоловіком зачинилися, Марія Станіславівна вимила посуд, перекрила гарячу і холодну воду і почала чекати восьмої години ранку. Подзвонила подрузі, яка пообіцяла на своїй «Волзі» підкинути її до електрички.
Рівно о восьмій зателефонувала до Бучі.
Роман Олександрович теж чекав її дзвінка, і, почувши голос Марії Станіславівни, радісно привітався.
- Доброго Вам ранку, пані Маріє! А ранок дійсно добрий. У мене для Вас хороші новини. Кімната звільняється о десятій. Через годину відправляється електричка на Бучу. Ви встигнете, якщо зараз не забаритесь. А на станції Вас чекатиме моя службова машина.
- Дякую Вам, Романе Олександровичу, вже їду.
- Тоді до побачення.
Завдяки Лідії Петрівні Марія Олександрівна вчасно приїхала на станцію „Святошин” і встигла на електричку. На автобусній зупинці біля станції „Буча” її дійсно вже чекала дев’ята модель „Жигулів”, на якій усього за п’ять хвилин вона домчала до адміністративного корпусу виправної установи. Як на крилах жінка злетіла на другий поверх і постукотіла у двері кабінету начальника. Майор галантно піднявся, допоміг зняти шубу. Потім поцілував їй руку, сідаючи за приставний стіл напроти відвідувачки.
- Я вже дав необхідні розпорядження, Маріє Станіславівно. Ваша кімната готується. Сина теж повідомив, що батько поїхав у відрядження... А речі, як і просив Сергій Васильович, Вам допоможуть занести в зону... Але про це Ваш чоловік турбувався дарма... бо усі свої наради з підлеглими я починаю словами про ставлення до відвідувачів, як до власних батьків чи сестер...
- Як ми Вам вдячні, Романе Олександровичу...
- Пані Маріє! Не треба дякувати... Це я вдячний долі за те, що учора побачив Вас... Таку вродливу і таку нещасну... Повірте мені я зроблю усе, щоб зменшити Ваше горе... – раптом з пристрастю заговорив майор, взявши у свою руку долоню Марії Станіславівни, та схиляючи свою голову для поцілунку.
- Пробачте, я Вас не зрозуміла, - розгублено вимовила жінка, намагаючись висмикнути свою руку та ще не здогадуючись до чого веде начальник.
- Ми вже дорослі люди, Маріє Станіславівно. Навіть наші діти вже дорослі. У мене прекрасна дружина. Старшій доні скоро сімнадцять, а синові – чотирнадцять. Але, коли я побачив Вас учора, світ для мене наче перевернувся. Я покохав Вас, Маріє, і це почуття є сильнішим від мене. Заради Вас я готовий на все, навіть на службовий злочин...
- Припиніть, Романе Олександровичу! Ми дійсно дорослі люди. Але я кохаю свого чоловіка... До того ж у нашої родини горе... Син у біді… Про яку ще любов Ви говорите? Мені звичайно приємно, що у мене закохуються такі чоловіки, як Ви... Але, пробачте, крім дружби я Вам нічого не можу запропонувати...
- Не поспішайте казати „ні”... Думаю, Ви прекрасно розумієте, що доля і здоров’я Вашого сина залежать від багатьох чинників. Тут, на жаль, не санаторій. Без нашої підтримки Вашого сина можуть і зґвалтувати, а, якщо пручатиметься, то і позбавити життя...
- Я це розумію, товаришу майор, і як мати дуже Вам вдячна, - знову невдало спробувала жінка звільнити свою руку з полону.
- Давайте без офіціозу. Я називатиму Вас Марія, а Ви мене Романом. Ваша життєва позиція мені цілком зрозуміла і я поважаю Ваші почуття... Але спробуйте зрозуміти і мене... Пропоную укласти між нами усну угоду строком на шість місяців, про яку ніхто не має знати. За цією угодою Ви отримаєте можливість бачитись із сином, коли Вам заманеться. Для цього триматиму у резерві кімнату в готелі, яку протягом шістьох місяців сам буду оплачувати... Син на зоні матиме статус моїх підлеглих офіцерів і працюватиме позаштатним фельдшером... Через три місяці організую триденні „канікули” для Миколи... Це, звичайно заборонено і практично неможливо, але заради Вас я це зроблю. Ще через три місяці ініціюватиму дострокове звільнення Вашого сина, бо і для мене він тепер, як рідний... У характеристиках клопотатиму про поновлення Миколи в інституті та забезпечу його звільнення від принизливого цілодобового нагляду з боку міліції після повернення додому...
- Не продовжуйте, Романе. Мабуть, я погоджусь...
- Ви не хочете дізнатися про мої умови?
- Здогадуюсь... Але це тільки заради сина, - ледве чутно прошепотіла жінка.
- Іншої відповіді від справжньої матері я і не чекав... Отже, для Вас маю тільки одну умову... На час дії нашої угоди ми станемо коханцями.
- Що? – Марія Станіславівна врешті-решт висмикнула свою руку з гарячої долоні Романа Олександровича. – Я мушу Вас покохати?
- Ні, на це я не сподіваюсь... Просто пропоную цивілізовані інтимні стосунки між гарними, ще молодими людьми... Ви ж лікар, Маріє... Запевняю Вас. Ви ні про що не пожалкуєте...
- Боже, який сором, – сховала у долоні своє палаюче обличчя жінка, – невже я схожа на шльондру, товаришу майор?
- Даруйте і Ви мені... По-перше, із шльондрами не мав і ніколи не матиму будь-яких стосунків, тим паче статевих... Не люблю, знаєте, бруду... А, по-друге, я просив називати мене Романом. Хіба це так важко?
- А хіба ця угода не є брудною? – спробувала атакувати Марія Станіславівна, перебуваючи у відчаї від неспроможності прийняти остаточне рішення.
- Брудна по відношенню до Вашого сина? – негайно парирував майор запитання Марії Станіславівни.
- Ви прекрасно розумієте про що йдеться...
З одного боку Марія не могла зрадити чоловікові, бо кохала його. З іншого – розуміла, що своєю відмовою істотно ускладнить перебування сина за ґратами. А хіба матері вагаються, коли треба віддати своє життя за сина? – „Отже я погана матір... Рідний син гине, а мене мучать докори сумління... Яка я дурепа! Хай цей диявол у погонах бере моє тіло, а душу я залишу чистою. Бо не є гріхом рятувати свою дитину”, – вирішила для себе жінка.
- Добре, Романе... – нарешті погодилась жінка і їй відразу стало легше. – Хай буде по твоєму.
- Ти не пожалкуєш, люба, я тобі обіцяю – палко прошепотів майор, перейшовши на „ти”. Потім піднявся зі свого місця і замкнув ключем двері.
- А може іншим разом? Відразу після побачення із сином у мене вдома. Тут якось не по-людські, – спробувала заперечити Марія Станіславівна. – Мені ж і помитися треба...
Але майор вже нічого не чув. Тремтячими від збудження руками він тиснув Маріїни груди і сідниці, цілуючи її шию, лоб, очі... Намагався поцілувати в уста, та вона не дозволила... Підхопивши жінку на руки він стрімко посадив Марію на стіл, потім зняв її светр. Так само одним рухом він стягнув з неї брюки, залишивши тільки у білизні та колготках. Лише на декілька секунд Роман випустив із своїх обіймів Марію, хтиво милуючись її гарним тілом та жбурляючи на підлогу свої чоботи, кітель, брюки. Він вже повністю опанував собою, проте його красиві очі палали, як у хижака, якому залишився лише один стрибок, щоб вчепитися у горло своїй жертві.
Ці лічені секунди Марія з жахом дивилася на нього, машинально обхопивши себе хрест на хрест руками, навіть не намагаючись пручатись. Вона заспокоювала себе, переконуючи сама себе, що цей жах відбувається не з нею, а попереду чекає побачення із сином. Коли майор зняв із себе геть увесь одяг (крім шкарпеток та сорочки з погонами), він узяв її шубу і, не соромлячись своєї настовбурченої гармати, „турботливо” прикрив оголені плечі жінки. Потім, не поспішаючи, поставив своє крісло напроти неї, і зручно вмостився у ньому, примушуючи Марію обхопити його гарячий торс ногами. Руки Романа гладили її стегна і груди, не поспішаючи зняти колготки, труси і ліфчик. Дивно, але огида, яку відчувала жінка до усього, що відбувалося в кабінеті майора, почала кудись зникати. Її жіноча гідність аж кричала від обурення, закликаючи живу плоть бути мертвою і крижаною. Але жіноче тіло вперто наливалося солодкою млістю і вже прагнуло цього гарного негідника. Відчувши свою владу над її плоттю, він перекинув ноги Марії собі на погони. Піднявся з крісла і до колін стягнув з неї колготки разом із трусиками, які вже були мокрими. Його палець тричі зверху вниз пройшовся між її статевими губами і повільно увійшов у збуджену піхву. Пестливо торкаючись руками відкритих статевих губ жінки, Роман вже двома пальцями занурився у неї. Від цих торкань усе тіло Марії безвольно смикалось, і лише залишками волі вона утримувала в собі солодкі стогони насолоди, відчуваючи що повільно, але невпинно іде до оргазму. Нарешті Роман, наскільки дозволяли йому спущені лише до колін колготки, широко розвів своїми руками її стегна і зубами стягнув колготи разом із трусиками з Маріїних ніг, рухом голови відкинувши їх на підлогу. Узявши її маленькі босі ступні теплими долонями, він ніжно разом всмоктав їх, як голодне немовля жадібно засмоктує мамину грудь. Утримуючи у роті маленькі ступні Марії, Роман лівою рукою звільнив її груди з полону бюстгальтера, а правою рукою спрямував свій член у зволожене та гаряче лоно жінки, відчуваючи як її затрясло від бурхливого „фіналу”.
Зрозумівши, що Марія „кінчає”, майор потужними фрикційними рухами протягом декількох хвилин і себе довів до екстазу та, сильно притиснувшись до неї своїм лобком, впорснув у неї гарячу рідину. Не поспішаючи завершувати статевий акт, офіцер цілував її босі п’ята, розпалені пестощами тверді груди... Його член все здригався, „випльовуючи” рештки сперми, і здавалося, що він оселився там назавжди.
„Боже, як мені нестерпно солодко”, – казали очі жінки. – „А я, дурна баба, ще вагалася... Мені вже майже сорок років... А що я бачила у своїм житті крім заклопотаного наукою чоловіка?” – виправдовувалася перед своїм сумлінням Марія Станіславівна, переживаючи диво потужної фізичної насолоди. – „Може й добре, що Сергій у відрядженні... І ми ще накохаємось з тобою, Ромчик...”
Проте, охолонувши, Марія приховала свої потаємні думки від коханця, інтуїтивно усвідомлюючи, що ця тваринна пристрасть мимоволі перетворить її у слухняну рабу, для якої і доля сина відступить на другий план. „Пробач мені, Господи, за цю мою слабкість і дай мені сил і мужності не захлинутись у підступних чарах цієї людини!” – Зрештою, тверезо оцінила ситуацію жінка.
- Тобі було добре, кохана? – Ніжно запитав Роман, пропонуючи їй чисту бавовняну серветку, яку витягнув з кишені військової сорочки.
- Так собі, – збрехала Марія байдужим тоном, використовуючи серветку у якості прокладки та збираючи розкидані одяг і білизну. – Між іншим, ти обіцяв, що о десятій ранку кімната в готелі вже звільниться...
- Хвилиночку, зараз уточню, – турботливо відповів Роман і, не поспішаючи прикривати своє оголене тіло, підняв трубку прямого телефону з черговим виправної установи. – Кімнату номер три звільнено? Добре... А душову кімнату прибрали? Добре. І постільну білизну? Мене це не цікавить! Даю ще 10 хвилин. Зараз перевірю особисто. Виконуйте!
У цей час Марія, швидко вдягаючись, мимоволі спостерігала за кожним вивіреним рухом офіцера, порівнюючи його бездоганні пружні сідниці та волохатий плоский живіт з дебелим, неспортивним тілом Сергія. „І нехай... Все одно краще мого Серьожі нікого на землі не має... А цей самовпевнений нахаба хай вважає, що я вже належу йому... Ще побачимо хто кого”, – розмірковувала Марія.
- Я все зрозуміла, – миролюбно сказала жінка, коли майор опустив слухавку на телефонний апарат. – Через десять хвилин.... Дуже тебе прошу, Романе, якнайскоріше виконати свої обіцянки.
- Слухаюсь і виконую, – жартівливо вклонився офіцер, – Почекай мене у кабінеті. Я миттю.
Швидко вдягнувшись, майор поцілував Марію у плече і у гарному гуморі вийшов з кабінету.

***
„Тепер залишається дотиснути „студента” і родина Скрипників у мене в кишені”, – радів „кум” від щойно отриманої перемоги над шляхетною, вродливою жінкою, насвистуючи переможний мотив пісні радянських часів „мы рождены, чтоб сказку сделать былью...” – „А може лишити хлопця у спокої? Який сенс робити з нього „стукача”, якщо через пів року його вже не буде на зоні? Стоп! З якого дива ці сентименти? Невже насправді закохався у його матусю? Слимак! Забув, що навіть проста прив’язаність робить вразливою людину, яка прагне абсолютної влади? Ані кроку назад, Романе. Працюй і перемагай!”
- Привіт, дорогенький! – радісно привітався він з Миколою, коли той зайшов у кабінет для індивідуальної виховної роботи з ув’язненими.
- Бажаю здоров’я, громадянине начальнику, – винувато підвівся Микола.
- Ну як щодо побачення з мамкою? Чи вирішив і далі удавати із себе чистенького?
- Пробачте мені, але я не зможу „стучати”.
- Зможеш, дорогенький, я тебе все одно примушу, – почув Микола погрозливі нотки у голосі начальника.
- Битимете?
- Борони Боже! Якщо буде потрібно, це за пачку цигарок із задоволенням зроблять ув’язнені „фраєрки”. До речі, твоя мама заради тебе погодилася на все. Слухай, а якщо я зараз попрошу її переспати з паханом? Це тобі не допоможе бути більш поступливим?
- Ви не людина, – приголомшено вимовив Микола, фізично відчуваючи сморід помиїв, якими його щойно облили ...
- Що ти сказав, шмаркач? – удавано обурився начальник і погрозливо пішов до ув’язненого.
„Зараз я тобі вріжу за маму, а там „хоч трава не рости”, – тільки подумав Микола, стискуючи кулак правої руки для удару, і, несподівано для себе, раптом опинився на підлозі, боляче вдарившись куприком і потилицею. „Нічого собі... Як це у нього вийшло?” – здивувався хлопець, повільно підводячись і потираючи забиті місця.
- Що боляче? А я ще тільки захищався... І ніколи не смій піднімати на мене руку... Випадково зламається... Усьок? Боксер сраний?
- Пробачте... Якось само собою вийшло... І... Я згоден бути вашим помічником, – погодився хлопець, нарешті збагнувши, що пообіцяти можна все що завгодно, а дотримуватися свого слова, чи ні... Усе покаже життя...
- Так воно краще, Миколо Сергійовичу! Але дивись не намагайся обвести мене навколо пальця. Даю тобі пів години. Ось аркуш паперу. Пиши заяву на моє ім’я, що добровільно хочеш сприяти дотриманню режиму на зоні та щоденно інформуватимеш мене про усі порушення та наміри ув’язнених у той чи інший спосіб порушити дисципліну і порядок. А я пішов за Марією Станіславівною... І запам’ятай, якщо збрешеш, „опущу” спочатку твою матір, потім тебе у її присутності. Як будеш готовий, підійдеш до „отрядного”. Він мені передзвонить і я допоможу Марії Станіславівні занести речі до готелю. Потім відведу тебе до матері і три доби – ваші. Запитання?
- Немає, громадянине начальнику...
***
„Що робити? Стати стукачем? Ніколи собі цього потім не пробачу. – Розмірковував Микола, залишившись на самоті та вирішивши не писати ганебне „клопотання”. – „Водночас щось таки треба робити... Немає людини... і немає проблеми – казав якийсь політичний діяч. А може вбити цього покидька „заточкою”, коли він не чекатиме цього? На суді розповім про його погрози принизити маму... Нуж бо! Вирішуй? Це був би вчинок мужчини...
А якщо спроба „прибрати” „кума” не вдасться? Щойно ж не вийшло врізати йому по пиці... Жахливо! Яка я сволота... Усе через мене... Нарешті наберись сміливості, Микола, і визнай, що через твою легковажність і небажання підкоритись „куму” мама може піти з життя. І, навіть, не від втрати сина, а внаслідок огидних знущань, приниження жіночої гідності і ганьби, свідком якої він збирається зробити і мене... Ні, „кум” не блефує... І все через мене... На місці тата я ніколи не пробачив би таке синові...
Боже! Що мені робити? Що робити!?
А якщо просто мене не стане?
Начебто ніколи і не було...
Дійсно! Як просто!
А мамине серце, якщо і „розірветься” від горя, то, принаймні, душа її залишиться чистою і не приниженою... А не буде мене, і у батьків не буде проблем зі мною...
Поспішай... Залишилось 20 хвилин... Маєш встигнути...”
Микола рішуче вийшов з кімнати для виховної роботи і швидко написав татові „маляву” і про жорстоку підступність Романа Олександровича, і про його наміри принизити матір, що і стало головною причиною його відмови від подальшого життя. Потім додав, що його смерть дозволить розірвати тенета, які плете „кум” для їх родини.
Зробивши дублікат «маляви», Микола Скрипник скрутив обидві записки і передав їх, нічого не пояснюючи, спочатку одному, а потім іншому „зеку”, з якими встиг подружитися. Просив передати записку особисто татові в руки, нікому не передоручаючи цю справу.
Отримавши згоду, Микола подякував своїм „кур’єрам” і пішов до „отрядного” офіцера.
- Громадянине лейтенанте! Роман Олександрович наказав написати на його ім’я заяву та доповісти про це Вам.
- Заходь, пиши, – дружелюбно відповів майже ровесник Миколи, знову заглиблюючись у підручник.
Ув’язнений присів, поклав чистий аркуш перед собою і подивився у вікно. За ґратами йшов сніг – лапастий різдвяний сніг.
„У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати. Мамо і тато, я вас дуже люблю. Пробачте мені. Жити так не хочу і не маю морального права. Прощавайте. Ваш син Микола Скрипник”.
Перечитавши ще раз своє звернення до батьків, Микола спокійно перевернув аркуш і поклав його на стіл чистою сторінкою зверху. Далі, як запрограмований, він намацав булавку з невеличкою сріблястою кулькою на одному кінці, яку ховав під підкладкою куртки. Витягнувши цю булавку, він непомітно наколов її собі ззаду у шию, як раз у те місце, яке проколюють іклами вовки, миттєво вбиваючи свою жертву. Як медик, Микола знав, що навіть болі не відчує. Просто зробить крок в інший, не такий жорстокий світ...
- Громадянине лейтенанте, можете дзвонити, – сказав Микола і різким ударом увігнав булавку в шию. Як живий, він ще декілька секунд мовчки сидів і дивився на офіцера повними рішучості очима, дуже повільно сповзаючи у правий бік.
- Скрипник! Що з тобою? Тобі зле? – Розгублено заволав лейтенант, не розуміючи що сталося. Він почав трясти бездиханне тіло Миколи, але не утримав його і впав разом із ним на підлогу. – Допоможіть! Скрипнику погано! – закричав молодий офіцер. Але ніхто не чув... Намагаючись підняти хлопця з підлоги, лейтенант випадково намацав правою рукою на його шиї якусь тверду кульку. Обережно потягнув її нігтями і витягнув маленьку закривавлену булавку.
- Ти що вбив себе? Що ти наробив! Що ти зро-о-бив із со-о-бою! – як дитина заридав офіцер. – До-о те-е-бе ж ма-а-а-ма при-і-їхала... Що ж ти-и на-ко-їв!?

Ректор Університету медицини та вільних мистецтв Генеральної Болонської школи Юрій Дрогобич завершував рукопис своєї книги. Запашна італійська ніч була оксамитово теплою і місячною.
Маестро витер від залишків чорнил своє перо, поклав його на стіл і загасив свічку. Дочекав, коли висохнуть чорнила, і вже у темряві перегорнув останню сторінку свого записнику. „Залишилось вписати назву та продумати передмову... І все, десятилітню працю завершено!” – піднявся з крісла вчений і замріяно потягнувся, пригадуючи яке сьогодні число.
„Боже праведний! Мені ж сьогодні виповнилось тридцять один рік! Згадав, коли на дворі майже північ”...
- Дякую тобі, Отче, за мої літа і хліб насущний! – Юрій перехрестився на образа і низько вклонився. – Дякую вам тато і мамо за те, що дали мені життя! – вдруге вклонився ректор, повертаючись у напрямку, де далеко-далеко знаходився його рідний Дрогобич. – Дякую Вам, отець Євтимій, бо саме Ви благословили мене в дорогу до знань. – Знову вклонився магістр. – Дякую тобі, моя рідна руська земля Галичина, люба мені родина, за те, що надихаєте мене безперервно вчитися і здобувати нові знання, прославляючи наш талановитий, хоча, переважно, ще не писемний народ! – вчетверте вклонився вдячний син землі руської.
„Вітаю і тебе, Юрко!” – сам до себе привітався ректор уславленого університету. – „Невже промайнуло майже двадцять років, як я уперше по-справжньому замислився про сенс життя та про можливості одної людини докорінно змінити на краще цей недосконалий світ?! Через два роки мені вже буде тридцять три, а що я встиг зробити?
Проживши тридцять три роки, Господь залишив після себе учнів, а вони – склали Новий заповіт з найсвітлішою молитвою Христа „Отче наш ”. І праведні християни, крокуючи по нашій грішній землі, поступово змінюють цей світ на краще...
А я, захопившись роботою, навіть не згадав сьогодні про свій день народження? Проте, бігме, ніколи не забуду, що я є сином дрогобицького ремісника Михайла Доната з Русі, навіть ставши ректором університету, доктором філософії і медицини... І, сподіваюся, Господи, у мене ще є час зробити усе, що замислив”.
І, як тільки маестро торкнувся головою подушки, він блискавично опинився у своєму яскравому дитинстві – у місті Дрогобичі, місті солеварів та славних ремісників, що стоїть біля прозорої, як сльоза, річки Тисмениці,...

***
- Пане отче! А чому на цвинтарі пишуть про небіжчиків, що вони є рабами Божими? – запитав старенького, з білим, як сніг, волоссям монаха Євтимія його дванадцятирічний учень Юрко. – Чи гоже людям бути рабами, навіть Божими? Чи не краще усім бути вільними та рівними, як отим птахам?
- Так завжди писали – і дідам, і прадідам нашим... А воля... воля завжди обмежується... Навіть птахи, хоча і літають, куди їм заманеться, не можуть орати і засівати землю, а риба, як би вона не прагнула, не злетить з нашої Тисмениці у дрогобицьке небо... – пояснив учитель, відкладаючи у бік Псалтир.
- Отець Євтимій! Дозвольте Вам заперечити, – шанобливо і водночас запально попросив хлопчик, карі очі якого сяяли радістю таїнства від перших свідомих кроків пізнання світу.
- Прошу синку, – заохотив учня мудрий монах, знаючи, що тільки той знаходить істину, хто шукає її, а знайшовши – шукає далі, якщо з’являються сумніви.
- Не можна порівнювати хто вільніше у Дрогобичі: людина чи птах, риба, що плаває у Тисмениці, чи комаха. – Почав хлопчик. – У птахів одна воля, у риб зовсім інша... Ви самі казали, що Бог створив людину вільною і назвав Адама сином, а не рабом. Це вже недобрі люди, які зневажають Бога, ставляться до інших людей, наче до рабів чи худоби... От скажіть! Чому багаті міські патриції, які „засіли” у магістраті Дрогобича, забули слова Ісуса Христа чинити людям те, чого хотіли б, щоб люди чинили їм?
Отець Євтимій помовчав, не знаючи що відповісти малому, бо і сам за своє велике життя неодноразово був гноблений тими, хто мав хоч якусь владу над людьми. „Яке ж дитя розумне і допитливе підростає у Михайла... – міркував над запитаннями учня отець. – Хіба такому дитяті та йти за батьком у ремісники, щоб усе своє життя добувати під землею та варити сіль? А як розумно він розмовляє, наче високоосвічена людина! Поговорю із Михайлом Донатом, щоб дозволив хлопцеві подвоїти час на школярство. Та і грошей за це не візьму...”
- Я так тобі скажу, Юрію – син Михайла Доната, – нарешті поважно, як рівний рівному, відповів учитель. – Навіть я, старий монах і твій вчитель, знаючи латину та прочитавши декілька разів Псалтир, Часословець і Житіє Києво-Печерських угодників, ніколи не замислювався над тими питаннями, що болять тобі. І ти, синку, пізніше сам знайдеш відповіді на свої запитання, якщо постійно вчитимешся і шукатимеш їх. „Бо кожен, хто просить – одержує, хто шукає – знаходить, а хто стукає – відчинять йому” …. А тепер про наступні уроки…
Завтра починаємо вивчати з тобою латину... Читатимеш і писатимеш латинською мовою... Ти вже навчився читати і писати руською. Від купців навчився розмовній італійській мові... Вивчай і далі мови, хлопче. І хай книга стане твоїм хлібом насущним. Знатимеш мови – матимеш можливість студіювати в кращих європейських університетах. А вже з висоти отриманих знань знайдеш відповіді на усі свої запитання... Згода?
- Так, отче, сердечно дякую Вам, - поцілував Юрко руку старенькому і тяжко зітхнув, зрозумівши, що мудрий вчитель теж знає не все.
- А на сьогодні урок закінчено. Благослови тебе Господь, - перехрестив хлопчика отець Євтимій, і малий „полетів” додому, підстрибуючи та швидко рухаючи витягнутими у різні боки руками, як пташка крилами...

***
- Юрко! Почекай! – Раптом почув хлопчик за спиною у себе голоси своїх друзів - Ізі і Збишека. Він відразу зупинився біля монастирської брами і радісно привітався із ними:
- Добридень, хлопці! Мерщій за мною, бо Оленка сваритиме, якщо спізнюся на обід... І що таке сталося, що ви прибігли до церкви удвох?
- Сталий вітер дме з ріки прямо на наші пагорби, – радісно оголосив новину Ізя Цехман – молодший син дрогобицького ювеліра, худенький, невеличкого росту хлопчик з шапкою чорного кучерявого волосся на голові. За свій маленький зріст від друзів він отримав прізвисько «малюк», але на це ніколи не ображався – Кращої нагоди для випробування нашого крила у нас ще не було, – додав Ізя, ледве встигаючи за моторним Юрком....
- А крило перевірили? Може десь пір’ячко відклеїлось, – збуджено уточнив у хлопців Юрко, ще більше прискорюючи свій біг додому.
- Авжеж перевірили, - теж на ходу відповів найвищий серед друзів, білявий і флегматичний Збишек Місевич, який майже рік майстрував крило під керівництвом Юрка, ховаючи свою роботу від батьків під самісіньким дахом.
- Тоді, хлопці, біжить за «вітрилом» та обережно несіть його стежкою до нашого пагорбу. А я швиденько заскочу додому, поїм і наздожену вас...
На всяк випадок, щоб до них не чіплялися дорослі і не лякали „карою небесною”, сплетене Збишеком з вербової лози крило хлопці називали «вітрилом», яке вони начебто майстрували для катання взимку на ґринджолятах , а влітку - на саморобному човні у тисменицькій запруді. Своє «крило-вітрило» хлопці ретельно обклеїли пір’ями, зваривши клей з дрібно перемелених за допомогою каміння риб’ячих кісток.
Плести з лози Збишек навчився від тата, який столярував у Дрогобичі, виготовляючи для заможних городян вишукані дерев’яні ліжка, столи і лави, а з лози плів кошики і стільці, які користувалися неабияким попитом у селян. Замовляти меблі до майстра Місевича часом приїжджали із самого Львова, а одного разу приїхали навіть з польської столиці Кракова.
Малюк Ізя був головним постачальником пташиного пір’я для їх проекту, що залишалося після общипування курей, качок та гусей, яких невпинно поглинала велика єврейська родина ювеліра Цехмана. Саме цим, переважно білого кольору пером, обклеїли хлопці своє штучне крило.
Крім того худенький, але тренований від лазіння по деревах Ізя Цехман, завдяки своїй маленькій вазі і росту, якнайкраще підходив для випробування „літального апарату”. Він, наче кішка, міг без утоми висіти на гілках дерев, а, якщо і зривався на землю, то також падав тільки на ноги, завжди проявляючи дивовижну координацію і вправність...
Два роки перед цим, спостерігаючи за польотом птахів, Юрко помітив, що деякі з них, наприклад лелеки і орли, можуть тривалий час кружляти у повітрі з майже нерухомими крилами. „Отже щось їх підтримує, але що?”, - намагався знайти відповідь хлопчик. І допоміг йому розгадати цю загадку вітер, який якось підхопив з подвір’я цілу купу сухого листя і пір’я, підняв їх у небо та поніс невідомо куди. - „Вітер! Точно, вітер підтримує високо в небі птахів, на який вони спираються своїми крилами! І чим важче птах, тим більші йому потрібні крила, щоб літати”.
Спостережливий Юрко також дійшов висновку щодо важливості співвідношення ваги і площі крил літаючих птахів, порівнявши пізніше вагу і розміри курча та шуляка, в якого поцілив каменем, коли той задушив курча кігтями, намагаючись відтягнути подалі з їх подвір’я свій обід.
Обох вбитих птахів хлопчик зважив саморобними терезами, які зробив з рівненької липової гілочки. До одного кінця терезів він прив’язав птаха, а до іншого – для рівноваги торбинку з камінцями. Виявилося, що вага у курча і шуляка була практично однаковою, проте крила у хижого птаха, які хлопець вимірював за допомогою тоненької мотузки, були за площею майже утричі більшими, ніж у його жертви. „Отже курки не літають тому, що є заважкими для своїх маленьких крил”, - зробив хлопець ще один крок вперед у своїх дослідженнях.
Потім Юрко, користуючись камінцями і більш великими терезами, порівняв свою вагу з вагою вбитого коршака. Так він розрахував розмір штучних крил, які могли б підняти його за допомогою вітру у небо. При цьому ці величезні, майже у двадцять разів більші від крил шуляка, штучні крила мали бути легкими і міцними, щоб вітер і вага людини не зламали і не зігнули їх під час польоту. Він добре пам’ятав, як каменем падав з неба орел, згортаючи свої крила і знову розгораючи їх вже перед землею, щоб не забитися.
І знову спостережливість підказала Юрію з якого матеріалу можна побудувати крила. Кошики та інші корисні речі з верболозу, які спритно плів його товариш Збишек Місевич, були легкими і водночас достатньо пружними та міцними.
Щоб перевірити придатність верболозу, Юрко поділився своїми міркуваннями із друзями, запропонувавши спочатку сплести з верболозу маленькі крильця. А вже після вдалих іспитів братися за плетіння великого крила.
Тоді вони і поклялися своїм життям, з’ївши по грудочці солонуватої дрогобицької землі, що ніхто не дізнається про їх спільну таємницю, та завзято взялися за роботу.
Збишек доволі швидко сплів перші крильця, які нагадували лелеку, що кружляє у небі, але співвідношення площі крил і ваги „журавлика” були не набагато кращими, ніж у курки.
- Гарна робота, Збишеку, - похвалив друга Юрко, - але цей „журавлик” заважкий, не полетить. Треба думати як зменшити його вагу.
- Верболіз сирий... Може „журавлика” на сонечку просушити, - невпевнено запропонував Ізя.
- Правильно, - зрадів підказці Збишек, - а ще я спробую зменшити кількість гілочок верболозу, а крило потім зміцню пір’ями птахів, які наклеїмо зверху нашого журавлика.
Пропозиції було прийнято і, врешті-решт, хлопці таки змайстрували свого „птаха”, габаритно-вагові параметри якого вже задовольняли Юрка. На своєму пагорбі на околиці Дрогобича вони запустили „журавлика” назустріч вередливому вітрові у перший і, як з’ясувалося, в останній політ.
Журавлик, похитуючи крилами, почав набирати висоту, але вітер раптом змінив напрямок і своїм поривом збив його з крила та закинув далеко-далеко, аж до самої середини Тисмениці. Вони ще довго бігли за журавликом вздовж ріки, сподіваючись, що він десь зачепиться і буде ними врятований. Марно... Врятувати „пташку” не вдалося.
Але своє „курли” на користь їх сміливому плану цей журавлик таки сказав, красномовно попередивши також і про цілком реальну небезпеку їх задуму.
Тому до великого крила, щоб воно було керованим у польоті, передбачливий Юрій запропонував прив’язати три мотузки (з лівого та правого боків і за хвостову частину), щоб, спаси Боже, ніхто зненацька не улетів, як їх журавлик, і не загинув під час випробування. Ці тоненькі, але міцні, мотузки хлопчики сплели з дикої коноплі теж власними руками, навчившись багатьом корисним справам під час реалізації своєї, аж ніяк не дитячої, мрії.
І сьогодні, завдяки сильному, але не поривчастому вітрові, якого майже усе літо чекали хлопці, мало статися диво, створене їх розумом і руками, що дав їм Господь.

***
Вдома Юрка вже чекала старша сестра Олена, щоб нагодувати братика. Їх мама вмерла під час пологів, коли Юрась був ще зовсім маленьким, і сестрі подобалося „грати роль” вимогливої і суворої матері, тим паче, що Юрій ще жодного разу не ослухався її.
У чотири роки Юрко важко захворів. І Олена удень і вночі була поруч із братиком, який згасав і танув у неї на очах. Його шкіра стала жовтою, а живіт став таким великим, що хлопчик вже нічого не бачив перед собою крім свого величезного животу.
Від їжі його нудило і усі спроби Оленки якось нагодувати братика закінчувалися невдачею. Усе, що він ковтав, майже відразу опинялося на підлозі. Вода і шипшиновий відвар – єдине, що приймав організм дитини.
Від слабкості Юрко вже не міг самостійно повернути голову, а коли він якось заснув, йому наснився жахливий сон, від якого кров стинула у жилах. Усю ніч він літав у безмежному чорному просторі, знаходячись у чорній, задушливій труні. У цьому страшному сні хлопчик ясно усвідомлював, що ні зверху, ні знизу, ні з боків – абсолютно нічого не має. Він тільки чув, як гучно стукотить його серце, звуки якого боляче били по скроням.
„Чому я опинився у цій жахливій темряві?” – заплакав уві сні Юрко. – „Якщо я вмер, то чому мене не поклали поруч із мамою?”. Проте ніхто йому не відповідав і не міг відповісти, а жахливий політ у чорній безодні продовжувався. Він спробував пригадати сестру і тата, але замість їх рідних облич у пам’яті залишилася тільки чорна темрява.
Прокинувшись після виснажливого нічного кошмару, Юрко побачив маленьку зелену комашку, яка кружляла у яскравому промені сонця. Після чорної темряви цей світ був дивовижно яскравим і кольоровим.
Сестра увесь день міняла Юркові на лобі вологі рушнички, розповідаючи казки, яким її навчила мати. Від прохолоди рушничка стукіт у скронях тихішав і хлопчик зосереджено дивився на Олену, намагаючись не заснути і якнайкраще запам’ятати її обличчя.
Проте, разом із сутінками Юрко заснув, і до нього знову прийшов той самий сон і відчуття, що він летить невідомо куди у чорній, жахливій труні, не в змозі щось пригадати. Від страху хлопчик щільно затулив свої очі, намагаючись переконати себе, що і труна, і чорна безодня – це тільки поганий сон і врешті решт він вранці прокинеться. Аж раптом удари по скронях вщухли і він не почув, а відчув слова: „Розтули очі”.
Малюк виконав команду і з жахом побачив, що летить у труні, яка раптом стала прозорою. Навколо нього усюди була чорна, безкрая темрява і лише з правого боку він помітив мерехтливе сяйво. „Туди”, – тільки встиг подумати малий Юрко, і його прозора труна миттєво опинилася серед яскравих зірок, які були майже такими, як і у Дрогобичі у ясну не місячну ніч. Але це було не дрогобицьке небо, бо зірки миготіли усюди, наче хтось вкрав і Дрогобич, і Тисменицю, і взагалі усі поля, ліси та гори.
- Боженько, рідненький! Поверни мені землю і мій Дрогобич, – заплакав у відчаї хлопчик. Після цих слів він полетів у бік яскравої зірки, яка швидко збільшувалася, перетворюючись у сліпучу, круглу пляму. „Це – Сонце”, – пролунало в його голові. „А це – Земля”.
- Земля? Така маленька? – здивувався малюк, побачивши перед собою круглий гарбуз блакитного кольору. – А де ж Дрогобич?
Гарбуз, який назвали Землею, миттєво збільшився, темрява зникла, і хлопчик впізнав, знаходячись високо у дрогобицькому небі, і синю стрічку Тисмениці, і маленькі хатинки, дахи яких спалахували один за одним від ранкових сонячних променів. „Як гарно!” – засміявся у захваті Юрко і прокинувся у своєму ліжку.
Голова не боліла, але повернути її убік йому ще не вистачило сил.
- Сонечко, - прошепотів хлопчик промінчику сонця, в якому кружляла знайома зелена комашка.
Ще п’ять ночей він „подорожував” уві сні, поступово позбавляючись страху, бо вже знав, що вранці повернеться у своє ліжко.
На сьомий ранок зелена комашка кудись зникла і хлопчик збагнув, що зголоднів, попросивши їсти.
Поступово страшна хвороба відступила, а сестра Олена і тато Михайло не змогли не помітити, що після одужання Юрко відразу почав розмовляти, як дорослий, запам’ятовуючи усі казки, прислів’я і молитви, почувши їх тільки один раз. Але про свої нічні кошмари хлопчик вирішив нікому не розповідати, натомість удосконалюючи свої здібності подорожувати у світі снів.

***
Коли хлопчик ластівкою „влетів” до хати, Олена, як старенька бабуся, зробила йому суворим голосом зауваження:
- Обережніше, Юрко! Літаєш, як навіжений... Шию собі зломиш.
Але попри свою „суворість” вона ніжно притиснула голову брата до себе і погладила його, як це дуже давно робила з нею мама. Із смертю мами дитинство Оленки скінчилося, і уся жіноча робота лягла на її худенькі плечі. Тато дозволяв синові практично усе і можливо не привів до хати мачуху саме тому, що очі Юрія щодня нагадували йому очі його дружини.
Подібність братика із покійною мамою сприяла тому, що в родині він зростав в атмосфері поваги та любові. Але ж і не любити такого малюка було попросту неможливо. Бо і тато Михайло, і сестра Олена, а також й усі сусіди і знайомі, любили малого Юрка ще за його допитливість і ґречність до кожної людини. Він завжди із доброзичливою посмішкою першим казав „добридень” до людей, знімаючи з голови свій капелюшик. Він цікавився усім, на що інші навіть не звертали уваги. А малого цікавило геть усе.
- Чому комахи і птахи літають, а люди не можуть, - докучав хлопчик татові.
- Бо такими нас створив Господь, - приблизно такі відповіді майже на усі запитання чув від дорослих малюк.
- Тато, але ж не Бог, а сама людина зробила колеса і фіру , щоб перевозити і себе, і важкі вантажі. Так само і човни будують люди, щоб плисти по річці... Чому ніхто ще не спробував побудувати собі крила, щоб перелітати річки і гори?
- Не гніви Господа, синку. Небо Господь створив для себе і для птахів, а землю з річками і морями – для людей, тварин, риб...
Та, якщо іншим дітям цієї відповіді було би цілком достатньо і вони на цьому припинили б досліджувати порушене питання, то нашого Юрка, який вже навчився літати уві сні, це аж ніяк не зупинило.
І сьогодні, швидко поглинаючи хліб з молоком, хлопець думками вже перебував на зеленому пагорбі, що збігав квітучим килимком у Тисменицю. Стрічка, яку він закріпив разом із друзями до самої верхівки осокору, що одиноко стояв на пагорбі, показувала напрямок і силу вітру. Вони терпеливо чекали цього вітру з ріки у напрямку пагорбу, по черзі чергуючи біля осокору. Бо тільки такий вітер з ріки, за всебічно обґрунтованими розрахунками Юрія, був необхідний друзям, щоб провести випробування саморобного крила.
- Дякую, Оленочка! Можна мені з хлопцями на Тисменицю? – попросився Юрко у сестри, вже на ногах допиваючи молоко з глиняного горнятка.
- Та біжи вже, але повертайся не пізніше заходу сонця, - дозволила Олена. Останні слова сестри Юрко вже почув на дворі...


***
Збишек з Ізєю, наче мурахи, тягнули крило до Тисменеці, обережно притискаючи його до землі, коли вітер намагався вирвати їх творіння з рук.
Юрко наздогнав своїх друзів, коли до верхівки пагорбу залишалося менше ста кроків.
- Перепочинемо і почнемо, - попрохав хлопець друзів і впав на запашну траву, важко дихаючи після тривалого бігу.
- Хлопці, дозвольте мені бути першим, - попрохав Ізя. Я найлегший з нас трьох...
- Добре, добре, - погодилися Збишек з Юрком, а Ізя спалахнув щасливою посмішкою.
- Спочатку крило розвернемо проти вітру, - запропонував Юрко, - ось так, щоб вітер увесь час притискав його до землі... Збишек, триматимеш надалі крило з правого боку, а я – з лівого. В одній руці мотузка, в іншій – край крила. Зрозуміло?
- Зрозуміло, - в один голос відповіли хлопці.
- Ізя, коли ми із Збишеком повільно піднімемо крило, ти двома руками вхопишся за ці півкільця знизу, - продовжував наставляти Юрко.
- Та знаю я все, - нетерпляче перебив Ізя.
- Міцно тримайся за півкільця, а ми будемо утримувати нашого птаха вже тільки за допомогою мотузок, поступово підтягуючи його „хвіст” до землі та одночасно піднімаючи верхню частину, - продовжував Юрій. - Ми будемо повільно відпускати мотузки, не дозволяючи вітрові підняти тебе занадто високо, водночас розганяючи крило у бік Тисмениці. Над річкою стрибнеш у воду... І головне - нічого не бійся, коли вітер почне піднімати тебе разом з крилом угору.
- А я і не боюся, - радісно підвівся з травички Ізя, якому вже не терпілося злетіти у небо. – Чи не здається вам, хлопці, що вітер вщухає? Може розпочнемо? – показав рукою їх молодший друг на стрічку, що рівномірно вирувала над осокором.
- Присядь, Ізю. Давайте, хлопці ще раз прокрутимо в голові як будемо діяти і розпочнемо... Але пильнуйте крило, щоб не улетіло...
За мить друзі розпочали своє довгоочікуване випробування.
Рівномірний вітер дозволяв хлопцям повністю контролювати ситуацію. Коли Ізя мертвою хваткою вчепився знизу за крило, Збишек і Юрко повільно нахилили його. Вітер почав робити свою справу і великий білий птах, потужно висмикуючи з їх рук тоненькі мотузки, повільно пішов угору.
- Я ле-чу-у-у! Хлопці я ле-чу-у-у, - своїм тоненьким голосочком закричав Ізя, - від-пус-ка-а-а-йте мо-туз-ки-и.
- Збишек, тягнемо крило до ріки, – крізь зуби вимовив
Юрко. – Долоні від тертя мотузок пече, ледве тримаю.
- Потерпи, зараз допоможу, – заспокоїв Юрія Збишек, намотуючи свої мотузки на праву руку та перехоплюючи мотузки ватажка лівою рукою. – Роби як я! Готовий? А тепер побігли...
Та високо над землею вітер виявився значно сильнішим цих кмітливих, але ще замалих хлопчаків, і не дозволив добігти їм ближче до води, нагло вирвавши тоненькі мотузки з їх рук разом із шкірою ще дитячих долонь. Але хлопці болю не відчували, заворожені картиною дива польоту їх молодшого друга, який безстрашно продовжував кричати „я ле-чу-у”. Не помітили вони і орла, що кружляв у небі ледве помітною цяточкою і який був єдиним свідком їх тріумфу.
Некероване крило, підхоплене висотним вітром, наче велетенський білий орел, плавно кружляло по великому колу над ними, не збираючись знижатися.
- І-зя-а, три-май-ся-а! – збагнувши небезпеку ситуації, закричав Юрко. Його крик підхопив Збишек...
Аж раптом крило різко нахилилося і по спіралі стрімко полетіло униз...
- І-зя-а! – вголос заридав доктор Юрій Дрогобич і прокинувся... Навколо панувала тепла, запашна італійська ніч, а серце ректора болоньського університету медицини і мистецтв було готове вискочити з грудей.

Наприкінці вересня 1993 року Миколу Скрипника за вироком суду було відправлено на зону. Його було засуджено на два роки з відбуванням покарання у виправній колонії суворого режиму. Взяли Миколу на „гарячому”, коли хлопець спробував поцупити із студентського гуртожитку відеомагнітофон, що належав лівійському студентові.
Як виявилося під час слідства, „постраждалий студент” був близьким родичем Муаммара Каддафі. Саме ця обставина виявилася вирішальною для суду. Умовний строк, на якому наполягав адвокат Миколи, не „пройшов”, оскільки представник „постраждалої” сторони наполягав на більш суворому покаранні.
А ще декілька місяців тому двадцятирічний Микола Скрипник, спокійний і врівноважений юнак, чемпіон республіки серед юніорів з боксу, навчався на третьому курсі Київського медичного інституту.
Декілька літніх спекотних місяців, які Микола провів у вщент переповненому, задушливому слідчому ізоляторі на Лук’янівці, показалися йому вічністю. Ще до переводу до Лук’янівського СІЗО юнак уперше в своєму житті пережив наркотичну „ломку”, не зізнаючись у цьому ні слідчому, ні своїм співкамерникам у райвідділі міліції. Симптоми своєї страшної „хвороби” як медик він професійно маскував іншими захворюваннями.
Думку щодо суїциду, яка нестерпно свербіла в його голові й усіх м’язах і кістках під час „ломки”, Микола категорично відкидав, усвідомлюючи, що хворе серце мами не витримає його смерті.
Попри все Ніколушка, як ніжно називала його матуся, самовіддано любив і поважав своїх батьків, а вони пишалися своїм сином, покладаючи на нього великі надії. Батьки, як і слідчі та ув’язнені, не здогадувалися, що Микола став злочинцем через наркотики. Під час судового засідання, хлопець вперто брехав, переконуючи усіх, що причиною крадіжки стало якесь хвилинне затьмарення, що давно мріяв про відеомагнітофон японського виробництва.
Але насправді ця крадіжка не була першою, і „гола” правда дійсно була би жахливою. А в усьому зізнатися, хоча б собі, щоб зробити перший маленький крок у напрямку свободи від наркотичної залежності, хлопцеві бракувало мужності. Бо так склалося ще у радянському суспільстві, що „клеймо” наркоман було вироком навіть більш страшним, ніж вирок суду про позбавлення волі. Наркоманів боялися, як прокажених та небезпечних злодіїв, для яких вбити людину було так само просто, як випити у кав’ярні філіжанку кави.
Проте наркотики дійсно щоденно вимагали грошей. А батьки студента належали до не дуже заможних людей і з розвалом Радянського Союзу ледве-ледве зводили „кінці з кінцями”, рахуючи рублі, а потім купоно-карбованці від зарплати до зарплати. Отже „позичати” у батьків обручки, або якісь інші дрібні цінності, він не міг. Можливо ще не дійшов до відповідного стану „хвороби”.

***
Його тато – кадровий офіцер протиповітряної оборони, суцільно захоплений своєю службою. З лейтенантських років Сергій Скрипник відрізнявся кремезною статурою і чорними Шевченківськими вусами. Після закінчення Харківської Військової інженерної радіотехнічної академії імені Говорова Сергій Васильович Скрипник отримав призначення на посаду старшого наукового співробітника до 39-го науково-дослідного інституту протиповітряної оборони Сухопутних військ. Про таких кажуть: справжній „трудоголик” і „фанат” своєї справи. Гроші, навіть кишенькові, його ніколи не цікавили, бо не палив і не вживав алкоголю. Не купував навіть наукових книжок, бо все можна було знайти у бібліотеках Києва. Вже через три роки після закінчення військової академії у Харкові Сергій Васильович успішно захистив кандидатську дисертацію. Майже усі його наукові досягнення, завдяки попередньому практичному досвіду служби у військах, були втілені в сучасній бойовій техніці.
Після проголошення Україною незалежності назву і профіль наукової діяльності колишнього 39-го науково-дослідного інституту було змінено. І підполковник Скрипник, один з провідних „ідеологів” систем розпізнавання для військової авіаційної та ракетної техніки Радянського Союзу, вже на посаді начальника відділу, самовіддано занурився у наукові обґрунтування програмних документів розбудови Збройних Сил України, відклавши на кращі часи захист практично готової докторської дисертації.
Як він радів, що нарешті його рідна Україна набула статусу самостійної держави і сама будуватиме щасливе майбуття для своїх дочок і синів, не витрачаючи матеріальні й духовні ресурси на химерні комуністичні ідеї та підтримку революцій в усіх куточках світу.
Але поступово ейфорія зникла, а злочин сина, наче буревій, підхопив та боляче жбурнув Сергія Васильовича на „грішну” землю, примушуючи переглянути усі цінності і життєві принципи.
Як глава сім’ї він щодня картав себе за те, що, захопившись глобальними науковими і політичними проблемами, своєчасно не „розпізнав” біду у власній родині і проґавив рідного сина, не помічаючи катастрофічних змін у його житті, які мусив помітити. Чи вдасться йому тепер розібратися у причинах сімейної драми та з’ясувати що спонукало сина на злочин?
Сергій Васильович давно зробив для себе висновок, що, доцільніше усувати причини імовірних катастрофічних явищ, а не займатися тільки ліквідацією їх наслідків. А ще краще – передбачувати ці імовірні причини та вживати адекватних заходів для їх запобігання або захисту від них. Ці прості правила, на думку підполковника Скрипника, були, є і будуть універсальним для будь-якої сфери життя людини. Але людство і окремі люди, навіть знаючи усі мудрі принципи і правила, постійно припускаються помилок та набивають на лобі чисельні гулі «граблями» реального життя…

***
Мама Миколи – Марія Станіславівна, до сімейної трагедії моторна, струнка, з витонченими рисами обличчя, синьоока, завжди привітна, із смаком вдягнена жінка.. Її зачіска, природно білявий колір волосся, незмінна дівоча фігура з округлими стегнами і високим бюстом викликали заздрість у жінок, а у чоловіків – захоплення і цілий спектр потаємних бажань та намірів.
Проте Марія завжди вміла дипломатично давати відсіч усім, хто намагався з нею пофліртувати чи зблизитися, кохаючи тільки Сергія і присвячуючи увесь свій вільний час родині. Поруч із сином, маючи неабияке навантаження, навіть пів року тому, вона виглядала як студентка-подружка.
А сьогодні – темно-сині кола під безрадісними заплаканими очима, які дивляться тільки униз. Сіре, від ранньої сивини, тьмяне волосся. Загострені вилиці і ніс перетворили колись сяючу жінку у нещасну, убиту горем матір.
Працюючи лікарем-терапевтом у військовому госпіталі, пані Марія останній рік у вільний від роботи час невпинно десь заробляла якусь „копійчину”, щоб її „красень-син” був забезпечений не гірше, ніж інші студенти. Бралася за будь-яку роботу. Ін’єкції та інші медичні процедури хворим „на дому”. Виснажливі комерційні поїздки з візком-кравчучкою до Румунії та Польщі. Принизливе стояння на київських стихійних базарах з товаром в руках. Усе для того, щоб тільки вижити у цей важкий „час катастрофічних змін”.
Марія знаходила клієнтів і для сина, який вже з другого курсу також не цурався приватної „медсестринської” справи, заробляючи собі, як вона вважала, на кишенькові витрати.
Арешт, суд і ув’язнення Ніколушки Марія Станіславівна сприймала, як тривалий нічний кошмар, який чомусь ніяк не закінчувався. Вона не вірила, що її такий світлий душею і розумом синочок міг взагалі щось вкрасти. Тому вона сама для себе вигадувала різні історії, у яких малювала свого довірливого і порядного хлопчика „жертвою зради та інтриг найближчого студентського оточення”.
***
Чекаючи на зоні батьків, які мали приїхати до нього на перше тридобове побачення, Микола практично усю ніч не стулив очей. Він розумів, що ув’язнення можливо ставить хрест на його кар’єрі лікаря. Водночас він чітко усвідомлював, що позбавлення волі – це хоча і жорстоке покарання, але водночас і реальний шанс, щоб кинути наркотики та припинити своє „падіння у прірву”. Зробити це на волі він так і не зміг, хоча вважав себе вольовою, загартованою у боксерських двобоях людиною.
Рік тому Микола вирішив стати лікарем-наркологом, випробувавши на собі вплив наркотиків на психіку і організм людини та перевіривши ефективність сучасних методик лікування. Підштовхнуло його до цього безвідповідального рішення і безглуздого експерименту перше юнацьке кохання, точніше – зізнання йому у наркотичній залежності дівчини, в яку Микола закохався ще на першому курсі інституту.
Познайомившись, Микола і Валя кожного ранку приходили майже за годину до початку першої пари, щоб побачитися і розбігтися по аудиторіям, бо вона навчалася стоматології, а він – терапії.
Після другого семестру хлопець усі канікули не міг дочекатися повернення Валі з Москви, батьки якої з 1989 року працювали в апараті Президії Верховної Ради СРСР. Коли дівчина у 1990 році закінчила в Москві школу, її батьки вирішили, що їх дочка, як усі з роду Старицьких, має здобувати вищу освіту в Україні. Завдяки цьому сімейному рішенню і зустрілися у Києві двоє молодих людей. Зустрілися і закохалися, а перші літні канікули стали для них першою тривалою розлукою.
Чекаючи Валю з Москви, хлопець непокоївся, що після серпневих подій з „ГКЧП” та після проголошення Верховною Радою УРСР незалежності батьки можуть перевести Валентину навчатися до Москви. Але, слава Богу, його Валюша прилетіла до Києва і вони насолоджувалися один одним, бурхливо обговорюючи останні політичні події та фантазуючи як зміниться через десять років життя у вільних від тоталітаризму колишніх радянських республіках. Навіть теплий сонячний вересень 1991 року сприяв їх зустрічам, поцілункам і мріям.
Та попри щасливу, сліпу закоханість, Микола відчув, що з Валею щось відбувається. Під час їх побачень вона могла безпричинно заплакати, або навпаки – світитися і щебетати як соловейко. Гроші, яких у неї на першому курсі завжди було достатньо, тепер витрачалися бездумно. Часто вона приходила на їх ранкові побачення навіть голодною.
- Скрипник, позич грошей, дуже треба, – якось попросила його безтурботним голосом Валентина. Протягом жовтня це вже було третє таке прохання.
- Скільки треба? – уточнив Микола, відчуваючи всередині себе неприємний холодок від чергового підтвердження про те, що дівчина під час канікул потрапила у якусь халепу.
- Багато, – навіть не уточнила вона суму, намагаючись за байдужою посмішкою щось приховати від нього. «Аби не наркотики», – блискавкою промайнуло в голові у хлопця.
- Ти що на голку підсіла?
- Здогадався? – розгубилася дівчина і несподівано розридалась, розмазуючи своїми маленькими кулачками чорну фарбу, якою були підмальовані її очі.
- Та ні... Просто відчув... – наче на автопілоті відповів Микола, пригортаючи до себе дівчину. – Скільки і кому ти винна?
- 200 західних дойчмарок ... – Продовжила схлипувати Валя. – Якщо завтра не віддам, мені кінець... Учора попередили, що примусять відпрацьовувати... Натурою або розповсюдженням наркотиків...
- Заспокойся будь ласка... Не треба плакати... Коли і де все це сталось? Ну... ти розумієш мене... На канікулах чи ще раніше?
- У Києві… Ще до канікул… Пам’ятаєш, не попередивши тебе, на травневі свята я нібито їздила до Москви?
- Так, пригадую…
- Я тобі тоді збрехала… Бо три доби з кляпом у роті і мішком на голові якісь бандити мене протримали у «полоні». Їх я не бачила і за час свого викрадення не почула від них жодного слова… Навіть пити не давали… Досі не можу зрозуміти, за що мене полонили та й ще «посадили на голку»…
- Хто тебе звільнив?
- Випадкова жінка… Розв’язала мене, побачивши на лавочці у парку біля метро «Політехнічний інститут»… Допомогла дійти до гуртожитку… А до парку, відразу після ін’єкції, мене привезли на машині…
- Чому усе приховала від мене? Чому до міліції не пішла?
- На кого і за що було заявляти? Їх я не чула і не бачила… Захопили мене блискавично… Не били і не ґвалтували… Речові докази – чорний мішок і мотузки, залишились у парку… Вранці їх вже прибрали… В ейфорії своєї свободи я навіть телефон не попросила у жінки, яка мене знайшла на лавочці. Міліція мені б не повірила. Тобі розповісти не наважилася. А наркотики мене «засмоктали» з головою... Влітку «ширялася» майже щодня... А зараз – вже тричі на день, – знову гірко „заскавучала” дівчина, як сліпе щеня, яке раптом відлучили від матері.
- Ну не плач, прошу. Я знайду гроші, а тебе вилікую... Повір мені... Господь і кохання допоможуть нам усе здолати... – переконував дівчину хлопець, ще навіть не знаючи з чого починати.
- Дякую тобі, Коля, – обхопила його за шию дівчина, а у її заплаканих очах зажевріла надія.
Ті злощасні 200 марок Микола позичив під чесне слово строком на один рік у своїх колишніх друзів-боксерів, які майже усі займалися „рекетом” на стихійних київських ринках. Сам відразу віддав Валін борг „кредиторам”.
Та борги у Валі все одно з’являлися, як гриби після рясного теплого дощу. І щоб довести їй власним прикладом, що наркотична залежність таки лікується, він у лютому 1992-го року свідомо вколов собі першу дозу...
На жаль, із Миколою все сталося не так, як гадалося. Вже після першої ін’єкції він теж не зміг відмовитися від бажання знову і знову пережити перший „прихід” та дивовижні відчуття від наркотичного сп’яніння. У той перший „прихід” йому здавалося, що він став богом, володарем всесвіту, який швидко обертається навколо нього. Від цих обертів Миколу нудило. Він блював. Шлунок вивертало навиворіт. Але навіть запах власної блювоти чомусь сприймався, як надзвичайно солодкий і приємний. Його пам’ять чи підсвідомість навічно закарбували ті гострі враження першої абсолютної насолоди, які йому не вдавалося потім повторити, навіть збільшуючи дози та змінюючи наркотики.
Водночас перший наркотичний „прихід” красномовно продемонстрував Миколі наскільки складно буде домогтися одужання Валентини, а подальші події показали, що його благородні наміри врятувати у такий спосіб кохану перетворили і його у наркомана. Усі відомі методики лікування, які намагався застосувати Микола, не давали позитивного результату, заганяючи і його, і Валю все далі і далі у „глухий кут”.
Грошей, які Микола заробляв нічними чергуваннями в клініках міста Києва, вже не вистачало. Так він пішов на першу крадіжку. Свій кримінальний вчинок Микола виправдовував благородною метою – знайти ефективний спосіб лікування від наркоманії. Пізніше вони з Валею почали красти удвох, страхуючи один одного. До останнього випадку їм „щастило”...
Ось так колишній студент медичного інституту несподівано для своїх батьків, сусідів і друзів перед закінченням третього курсу інституту опинився за ґратами, приховавши усі попередні крадіжки і свою спільницю. А Валентина жодного разу не навідалась до Миколи ні у Лук’янівці, ні у Бучі. На листи вона теж не відповідала. Навіть на суд не прийшла...


***
З перших днів перебування „на зоні” Микола твердо вирішив для себе, що свої професійні знання і навички, багато з яких він перебрав від мами, мають допомогти йому вижити. „Кум”, як називали „зеки” заступника начальника колонії по режиму майора Кондратюка, відразу запропонував Миколі стати його інформатором. Але хлопець ввічливо відмовився. Натомість він запропонував „куму” стати на зоні позаштатним медиком.
Хворих на зоні було багато, а роботи для ”зеків” майже не було, і „кум” прийняв пропозицію Миколи, маючи собі на думці, що згодом знайде сто способів примусити це „нерозумне щеня” бути більш зговірливим.
Отримавши згоду „кума” та нічого не підозрюючи, Микола у своїх листах просив батьків привезти на побачення не тільки чай, їжу, чорні шапку, тілогрійку, теплі черевики і шкарпетки, а й медикаменти для лікування ув’язаних, які в умовах колонії та стрімкого зубожіння пересічних українців стали великим дефіцитом.
„Сьогодні нарешті побачу своїх батьків. Як дивитимуся їм в очі? Що скажу у своє виправдання? Вже п’ять годин ранку. Чи прокинулися тато і мама? Аби не проспали, аби не спізнилися”, - боляче били по голові думки Миколу, наче важкі чавунні сковорідки.
***
А Сергій Васильович і Марія Станіславівна Скрипники у цей ранковий час п’ятниці 24 грудня 1993 року, вже теж не спали. Вікна протилежних будинків ще були темними. Стовпчик термометру за вікном показував мінус дванадцять градусів за Цельсієм. Слава Богу, вітер за вікном вщух, а снігопад припинився. До свята Нового року – рівно тиждень. Якщо все буде гаразд, то сьогодні вони разом із сином відсвяткують неправославне Різдво.
- Сергію, я така щаслива... Нарешті сьогодні обніму Ніколушку... Так скучила за ним, – примовляла Марія, готуючи яєчню та перекладаючи з морозилки поліетиленові пакунки з м’ясом.
- А я, Марічка, нарешті хочу дізнатися від сина, що стало дійсною причиною його злочину. Не вірю я у якесь химерне „затьмарення”, про яке Микола говорив у суді.
- Сергійко, тільки не „добивай” там хлопця своїми розборами... Дуже тебе прошу...
- Не хвилюйся, Маша. Я все розумію. Запитання про причини крадіжки буду ставити як можна делікатніше... Принаймні „травмувати” недоречними запитаннями наше „дитя” точно не буду. О-бі-ця-ю... – дозволив собі легеньку іронію чоловік. – Аби нам вистачило місць у тюремному готелі... Між іншим, коли останній раз передавав для Миколи передачу, прапорщик розповів, що перед новим роком завжди багато бажаючих відвідати своїх родичів на зоні...
- Не навроч... Нам має вистачити, – невдоволено подивилася на чоловіка Марія Станіславівна. – І знаєш, Серьожа... Хай наша родина збереться сьогодні за столом не вдома, а в умовах тюрми... Але цілих три доби ми будемо разом! Боже, яка я щаслива! Все, сніданок готовий... Сідай снідати. І не барися... Через двадцять хвилин маємо виходити...
Подружжя цілий місяць готувалося до цього побачення. Взяли відпустки за власний рахунок. На базарі придбали усе необхідне для сина. Подруга Марії Станіславівни – провізор обласної лікарні Лідія Петрівна, допомогла з ліками, укомплектувавши необхідними медикаментами аптечку для Миколи. Тепер залишалось першими зайняти чергу до начальника установи, щоб отримати письмовий дозвіл на тридобове побачення із сином...
Щоб реалізувати свої плани, подружжя Скрипників мусило встигнути на першу електричку, яка слідувала у напрямку Бучі. Електропоїзди цього напрямку відправлялися зі станції Святошин, до якої найзручніше було добиратись на метро, теж першим ранковим поїздом...
- І що ти там, Машуню, напакувала у ці торби? Кожна по 30 кіло, не менше, – пробурчав Сергій Васильович, коли виніс „тюремний багаж” з квартири, вмощуючи його на візку. Саме з цим візком Марія Станіславівна подорожувала за товарами до Польщі та Румунії.
- Нічого... Донесеш, якщо вважаєш себе мужчиною! – Почала накручувати себе Марія. – Я принаймні раз у квартал подорожую з такими важкими торбами... З пересадками... Часом у загальних вагонах... Із хворим серцем... Хоч раз у житті відчуєш, до якого скотського стану ви, чоловіки, довели нас, жінок.
- Пробач кохана... Це я так... Звичайно допру...
- Союз був для вас поганий? – Вже не могла зупинити себе Марія Станіславівна. – Я на свою зарплату лікаря могла придбати 50 кілограмів м’яса. А з вашою довбаною незалежністю скільки? Куди все зникло? Що сталося з нами, якщо навіть Ніколушка у тюрмі?
Сергій Васильович мовчав, бо не знав що сказати. Та і реально пояснити стрімкого занепаду потенційно стабільної республіки, якою була Радянська Україна, не міг.
„Наче якась невідома та невидима гігантська ракова пухлина без оголошення війни „окупувала” колись потужну державу і тепер нищить її економічні зв’язки, моральні принципи, багатовікову культуру...” – Промайнуло в голові у Сергія. – „Багатомільйонна партія і Комсомол розвалились, як карткові будиночки. Хіба моє прагнення бути кращим, бути чесним і справедливим по відношенню до справи і до людей було чимось аморальним, коли я писав відповідні заяви про вступ до партії? Хіба до лав КПРС вступав задля посад? Ні!!! Як і сьогодні безпартійному, мені не соромно за кожний день і вчинок, коли в моїй кишені лежав комсомольський, а пізніше і партійний квиток. Щоправда чимало в партії було і гидоти... Вони вміло маскували свої особисті інтереси партійними... А де немає цієї гидоти? Партія для них була як заповітна перепустка до високих посад і влади над людьми... З покидьками і злочинцями треба було боротися, незалежно від їх партійності і рангу, а не оголошувати війну усій партії, більшість членів якої були порядними людьми... Скільки оті покидьки біди накоїли... А сучасні партії... Ті ж слова про народні інтереси, а у лідерів тільки одна мета – державне корито. Тому усі їх партійні програми так і залишаються пустопорожніми обіцянками...”
Клятий візок в’язнув у снігу і через п’ять хвилин Сергій Васильович був вже мокрий. „До метро ще метрів 600. Краще торби було б покласти на санчата”, – докоряв він собі, – „а тепер вихід один. Ременем зв’язати і на плече”. Він так і зробив, що дозволило прискорити ходу і наздогнати дружину вже з вантажем на плечах. До станції метро вони прийшли вчасно. Вхідні двері, біля яких скупчилося чимало людей з такими ж важкими сумками і візками, хвилини три були ще зачиненими.
„Куди усі вони у таку рань? У нас син в тюрмі... А їм чого не спиться?”, – поспівчував Сергій Васильович цим людям – і зовсім молодим, і вже немічним, переважно стареньким бабцям, руки яких трусилися чи то від холоду, чи то від старості.
Поїзд метро вже стояв на платформі. Коли пасажири вщент заповнили вагони, електричка майже відразу рушила у напрямку станції „Святошин”.
Роздивляючись у вагоні руки стареньких бабусь, Сергій мимоволі знову згадав свою маму: „І у неї так само трусилися руки... Навіть, коли вона пила чай”.
Мати Сергія Васильовича померла влітку, дізнавшись про затримання та ув’язнення онука. Миколі про це ще не казали, розуміючи, що там, у неволі, йому і так важко...
У динаміку пролунали слова „Станція „Святошин”. Кінцева”, і Сергій Васильович, підхопивши багаж, швиденько поплентався за дружиною. Так само зосереджено, без радісних посмішок, наче в чорно-білому німому кіно, рухались усі інші люди.
„Майже як у хроніці 41-го року... Але ж тоді була війна... Німці панували у Києві та вже стояли під Москвою...”, – усвідомлював Сергій, – „А сьогодні ми є незалежними. Ніхто не боїться чорних „воронків” і нічних арештів... Хіба що бандитів, які господарюють усюди, наче в Україні наглою смертю одночасно вмерли усі міліціонери, працівники прокуратури та інші правоохоронці”.
- Марійка, не поспішай... Потримай мені двері, бо з речами у натовпі не пролізу на вихід, – попросив її чоловік, проштовхуючи торби через турнікет.
- Звичайно, любий...
„Боже, що це? Звідки ці діти?”, – з жахом запитав сам себе Сергій Васильович, побачивши, що на брудній, бетонній підлозі, відразу за турнікетами між скляними дверима виходу з метро, притискуючись, як цуценята, спинами один до одного, сплять ще зовсім маленькі, замурзані дітки. – „Найменшому – років шість... Найстаршому – не більше чотирнадцяти... Є навіть дівчатка... Поруч якісь недопалки, шприци... Невже безпритульні і вже наркомани? Де їх батьки? Яка неоголошена війна залишила їх сам на сам із цим жорстоким світом та байдужою українською владою?! А хіба ми, Скрипники, не є рядовими представниками цієї влади? Але ми постійно кудись поспішаємо, а ці діти через нашу зайнятість та байдужість залишаються лежати там – на холодній, запльованій підлозі... Жахливо... А що ж тоді відбувається за межами столиці? Невже потрібна якась державна програма чи закон? Ще два роки тому така ситуація була просто неможливою. Таке враження, що ці нещасні діти навіть не збентежили сумління більшості пасажирів. А щоб їм допомогти, можливо достатньо було просто зупинитися... Що примушує нас дорослих закривати на це жахливе видовище очі і підштовхує бігти далі? Сьогодні – обмаль часу до відходу електрички... А може саме тому ми сьогодні поспішаємо на побачення з сином у тюрму, якого, можливо, через нашу неспроможність вчасно відчути його проблеми, запроторили за ґрати? Боже! Не дай нам розгубити і втратити власних дітей! І пробач нам... „як ми прощаємо винуватцям нашим”.
Електричка вже стояла на пероні і, придбавши в касі квитки, Скрипники ледве встигли пролізли до вагону. Через пів години їх зустріла холодним, колючим вітром темрява Бучі. Прибігли до автобусної зупинки, але жодного автобусу ще не має. „Отже попереду ще два кілометри марш-кидку... Як кажуть в армії, з повною викладкою”, – раптом зрозумів Сергій.
- Маша, дивись який натовп на зупинці автобусу. Усі з речами... Може пішки? Автобус буде за 40 хвилин, не раніше, а ми за пів години доберемось і займемо чергу...
- У тебе ж вантаж – кінь не витягне, – тихо заперечила дружина.
- Нічого, донесу. Ти зможеш йти швидше, щоб зайняти чергу. А я з невеличкими відпочинками – за тобою. Згода?
- Дякую тобі... Згода...
- Ну, тоді „по конях”...
І Скрипники таки обійшли усіх, хто приїхав до Бучі з ними електричкою. Але все одно у загальній черзі вони були вже тільки десятими. „Перша „десятка”, мабуть доїхала на таксі, або приватним транспортом”, – ось коли уперше в житті Сергій Васильович пожалкував, що не має власного автомобіля. А щоб їздити на таксі у свої 42 роки грошей також не заробив. Хоча в інституті вважався кращим винахідником. Одних авторських свідоцтв – більше ста... Ціла тека. За кожне авторське свідоцтво він міг отримати гонорар 200 радянських рублів. Але охочих стати співавтором винахідника було занадто багато. Тому Сергій Васильович своїми винаходами навіть на „горбатого запорожця” не заробив. Диво та й годі.
„Усі сучасні бойові літаки радянського, а сьогодні російського, виробництва, які продаються і за кордон, нашпиговані моїми винаходами та алгоритмами розпізнавання”, – міркував у черзі підполковник Скрипник, тупцюючи на місці і примушуючи робити це дружину, щоб зберегти на морозі тепло. – „Та крім почесного звання „Заслужений винахідник СРСР” нічого більш істотного не заслужив... Ні грошей, ні імені... Хіба що заздрісників побільшало та кількість кандидатів і докторів наук, які безсоромно дописували себе у заявах на отримання авторських свідоцтв... А от докторську захистити не встиг... А тепер вже не має сенсу... Таке враження, що Україні наука взагалі не потрібна... Про що думають можновладці? Геть усе зникне через таку бездумну політику... Найталановитіших за безцінь „перекуплять” і вивезуть за океан. Решта науковців – сама піде в комерцію, щоб нагодувати свої родини. Наукові школи, які створювалися десятками років, так само розваляться, як „Союз нерушимый республик свободных” ...
Боже, про що я думаю? У мене син гине, а я про українську науку сльози ллю. Прости мені, Господи за ці думки! Науково-технічний прогрес все-одно не зупинити. Прикро, що результати цього прогресу пожне не Україна, а інші держави, які потім нам і продаватимуть свою продукцію з українською „начинкою”, але утричі дорожче. Нічого не вдієш... В Україні, де виховано, стільки наукових талантів, досі не навчилися їх берегти і цінувати. Мабуть і Тарас Шевченко вмер би в Україні невідомим кріпаком, якби не російські художники, які викупили українського генія з „феодального рабства” і всіляко сприяли розквіту його багатогранних талантів ”.
Нарешті о восьмій ранку, черговий відчинив двері адмінкорпусу і дозволив людям увійти з морозу у тепле приміщення. Лише тепер з’ясувалося, що усі, хто ще учора підписали заяву на побачення, стали у чергу до чергового виправного закладу, який почав виписувати їм перепустки в зону. Швидко зорієнтувавшись, Скрипники теж зайняли дві черги –до чергового та до кабінету начальника, де були третіми.
„Іде, іде!”, „Приготуй заяву!”, „Невже дочекалися?” – почули Скрипники збуджені голоси у черзі, побачивши високого, симпатичного майора у камуфльованій куртці з хутровим коміром, який чемно привітався з людьми і зайшов у свій кабінет.
Незважаючи на мороз на голові майора красувався, мабуть замовлений в ательє, кашкет. Хромові чоботи були надраєні ідеально. Брюки, здавалося, теж ще зберегли тепло праски. Увесь зовнішній вигляд офіцера свідчив про його внутрішню духовну культуру і викликав тільки повагу.
„У такого командира усе має бути в порядку”, – подумав Сергій Васильович. А Марія Станіславівна встигла помітити, що офіцер, вітаючись з людьми, погляд своїх уважних, розумних очей, хоча і на секунду, зупинив тільки на ній. „Не пощастило його дружині... Мабуть ще досі за таким дівчата бігають”, – опустила свої заплакані очі жінка, не витримавши і цього секундного погляду.
Черга просувалася на диво дуже швидко. Люди виходили від начальника з щасливими посмішками, отримавши необхідний дозвіл.
- Дозвольте, товаришу майор, – ввічливо запитав Сергій Васильович. – Я підполковник Скрипник Сергій Васильович, це моя дружина – Марія Станіславівна.
- Дуже приємно, – піднявся з крісла майор, потиснувши руку Сергію Васильовичу. – А мене звуть Роман Олександрович… Кондратюк Роман Олександрович… Тимчасово виконую обов’язки начальника виправної колонії... Шеф у відпустці...
Потім майор, несподівано для такого закладу, невимушено поцілував руку Марії Станіславівни, яку вона подала йому для привітання, і запропонував:
- Давайте вашу заяву... Так... так... Отже Микола Скрипник Ваш син? Співчуваю... Микола – хороший хлопець. Планую призначити його позаштатним фельдшером... Але що стосується тридобового побачення, то, на жаль, останню кімнату в нашому готелі вже забрали... Як раз перед тим як ви зайшли до мене... Але, прошу, не засмучуйтесь! Спробую вам допомогти...
- Романе Олександровичу, ми Вас дуже просимо, – розгублено заволала Марія Станіславівна, тримаючись за серце, у яке наче хтось встромив розпечену голку, як тільки вона збагнула, що усі приготування до побачення виявилися марними. Обличчя жінки зблідло. Її груди поривчасто піднімалися, наче після тривалого бігу. Дихати було нічим.
- Якщо офіцери не допомагатимуть один одному, то хто нам тоді допоможе? Для мене це справа честі. А найвища нагорода – вдячні очі людей, які виходять з мого кабінету? Будь ласка не хвилюйтесь... Зараз оперативно усіх прийму і особисто піду в зону. Може щось знайду для вас, – заспокоїв майор Марію Станіславівну і Сергія Васильовича. – Ви ж розумієте, передноворічний бум... Вчора підписав багато заяв із вселенням сьогодні. Ті, хто приїхали здалека, навіть ночували в Бучі. Двом родинам вночі було припинено побачення за порушення режиму. Пронесли в зону алкоголь... Тому сьогодні вранці дві сім’ї додатково отримали можливість побачитися з родичами. Але щось спробую зробити... Почекайте мене біля чергового на першому поверсі.
Роман Олександрович піднявся, що означало завершення розмови. У цю мить досвідчений фізіономіст прочитав би на його мужньому обличчі благородну рішучість перевернути гори, щоб тільки допомогти людям.
- Не прощаюсь, – ввічливо схилив голову начальник.
- Спасибі Вам, Романе Олександровичу! Дай Вам Боже здоров’я! – подякували Скрипники начальникові і хутко вийшли за двері. У них знову зажевріла надія побачитися із сином.
- Яка прекрасна людина! – не могла стриматись емоційна Марія Станіславівна. – Правда, Серьожа?
- Так, люба. Здається він справжній офіцер, – Погодився з дружиною чоловік, побачивши, що вона зовсім заспокоїлася, а її обличчя знову набуло природного кольору. – Якби в Україні усі так ставилися до своєї справи, ми б давно залишили позаду і Америку, і Європу. Хоч у цьому нашому Миколі пощастило.
***
Роман Олександрович дійсно не забарився і, як обіцяв, майже відразу вийшов з адміністративного корпусу установи.
Як тільки до майора в кабінет зайшли батьки Миколи, він зрозумів, що вже знає як зробити впертого хлопця більш зговірливим. „Зараз ти сам будеш умовляти мене”, – вже торжествував „кум” свою майбутню перемогу над Миколою Скрипником, прямуючи до кімнати для „виховної” роботи із „зеками”.
Від можливостей впливати на долі людей майор отримував майже „естетичну” насолоду, приховуючи ці якості навіть від своєї дружини. Саме за ці солодкі миті любив Роман свою, м’яко кажучи, „специфічну” роботу.
- Приведіть до мене ув’язненого Скрипника із сьомого загону, – перед тим як увійти в кабінет наказав він „отрядному” офіцеру – молоденькому, ще не дуже спритному лейтенанту, якого менше року як призначили на цю посаду. – Швидше ворушіться, лейтенанте! Бігом, я сказав!
- Слухаюсь, пане майоре, – козирнув лейтенант і вже через дві хвилини завів ув’язненого до кімнати Кондратюка.
- Присядь, Микола, – миролюбно запропонував майор хлопцеві. – А ви ідіть лейтенанте. Працюйте. Дякую за оперативність.
Микола обережно присів, інтуїтивно відчуваючи, що виникли якісь проблеми з влаштуванням батьків у тюремному готелі, і не помилився.
- Приїхали твої батьки, Коля... Ти і сам знаєш, що обидва готелі на зоні заповнені вщент. Дві останні кімнати віддав перед тим як зайшли до мене Сергій Васильович та Марія Станіславівна... Тато у тебе виявляється офіцер... Сильна людина... Чому про це нічого мені не казав?
- Не вважав, що це є важливим для справи...
- Дарма... А мати твоя ледве тримається... Очі заплакані... А як почула, що вже немає вільних кімнат... У неї що, хворе серце?
- Так, пане начальнику...
- От і я це помітив. Як зміг заспокоїв твоїх батьків і навіть пообіцяв допомогти з кімнатою... До речі, я дійсно можу піти на певні порушення режиму. Поселю твою родину у дитячій кімнаті готелю. Поставимо ліжка, а через добу звільняться готельні номери...
- Дякую Вам, пане начальнику, – підвівся Микола, вдячно схиляючи голову перед офіцером...
- От що хлопче... Давай відразу домовимось! Коли ми будемо з тобою сам на сам, я для тебе просто Роман Олександрович, – раптом сердечно запропонував „кум”...
- Дякую, Романе Олександровичу...
- Не поспішай дякувати, Микола. На жаль, жодна добра справа не залишається безкарною. Ця народна мудрість перевірена тисячами років. Мушу страхуватися. Шеф мені голову зніме, коли дізнається, що я порушив правила надання побачень. Але для нього я вже маю пояснення. – витримав паузу майор. – Скажу, що пішов на цей крок, бо не міг вчинити інакше, коли дізнався, що твій батько офіцер. Проте, навіть шеф не знатиме, що, працюючи позаштатним фельдшером, ти будеш моїм секретним помічником... Зрозумій мене, Микола, правильно... Я за своїми службовими обов’язками повинен володіти усією інформацією... Це не моя примха... – Роман Олександрович на хвилину замовк, уважно стежачи за реакцією ув’язненого. Він з легкістю читав на його обличчі емоції та почуття вдячності і розгубленості, відчаю та страху. – Не вагайся, Микола... Погоджуйся, бо при усій повазі до твоїх батьків, побачення просто не відбудеться, якщо ти не підеш назустріч... Врешті решт пожалій матір, – вимовив майор, наче поклав на стіл свою останню козирну карту.
- Пробачте, Романе Олександровичу, я не зможу... Не вмію приховувати таємниць... Якщо когось „заложу”, зеки мене по обличчю розкусять через добу... Навіщо Вам такий безпорадний помічник?
- Не переймайся, хлопче. Я тобі гарантую, що ніхто, крім нас, не здогадається про нашу співпрацю. Ти як позаштатний фельдшер матимеш можливість безперешкодно бувати в усіх загонах зони. Після завершення „обходу” щовечора здаватимеш мені ліки і „історії хвороб” та доповідатимеш про все, що побачиш і почуєш. Щоб відвести підозри щоденно викликатиму до себе і відповідних „шнирів”. Ніякого ризику, погоджуйся, – наполегливо тиснув майор.
- Я не зможу, Романе Олександровичу! Дуже прошу Вас, згляньтеся над мамою! У неї хворе серце... Ви ж бачили... А я працюватиму і вдень, і вночі... Усе робитиму для Вас... Не зможу тільки „стучати”...
„Здається хлопець психічно хворий, або ніяк не второпає куди потрапив”, – роздратовано подумав майор про Миколу, але стримав свої емоції, – „нічого, ще дозріє”.
- Отже відмовляєшся... Бачу, начхати тобі і на матір... Ну дивись сам... Але пам’ятай, що це твій вибір. Все, розмову закінчено. Вільний, – поставив крапку „кум”.
- Романе Олександровичу!!!
- Я сказав – вільний!!! Робиш людям добро і ніякої вдячності...

***
Батькам Миколи двадцять хвилин, які вони чекали на начальника, показалися вічністю.
Нарешті виконуючий обов’язки начальника установи вийшов із зони. Нервовим, швидким кроком він подолав відстань від прохідної до адмінкорпусу, піднявся, стрибаючи через сходинку, по сходах і, не приховуючи стурбованості, підійшов до подружжя Скрипників.
- Ви знаєте, особисто обійшов усі кімнати, – винувато почав виправдовуватись майор. – Умовляв людей піти назустріч керівництву установи. Просив скоротити відведений для них час побачення... Ніхто не погодився...
„Кум” бачив як знову зблідло обличчя жінки, а її кремезний чоловік став темнішим чорної хмари. Розуміючи, що все відбувається за його планом, майор продовжив:
- Але ще раз прошу – не впадайте у відчай! Завтра для вас зарезервую кращу кімнату... Навіть чергу заздалегідь не займайте... А ваші речі, якщо бажаєте, залишіть у мене в кабінеті. Навіщо вам їх тягати туди сюди? І не рвіть собі серце, ваш син хороший, чесний хлопець... А від суми і від тюрми... самі знаєте. Через пів року порушу питання про дострокове звільнення Миколи. А завтра передзвоніть мені о восьмій ранку... Ось мій службовий телефон... І домашній, на всяк випадок... Часом, перед святами вище керівництво раптово резервує майже усі готельні номери для своїх знайомих... Будемо сподіватися, що цього до восьмої години не станеться і я успішно влаштую для вас побачення із сином... А його попереджу, що ви приїдете до нього завтра...
Сергій Васильович і Роман Олександрович міцно потиснули один одному руки, потім мовчки обнялися.
- Дякуємо Вам за Вашу людяність... Будемо молитися за Ваше здоров’я, – заплакала Марія Станіславівна, ховаючи обома долонями сльози, які градом покотилися по її щоках...
Залишивши важкі торби в кабінеті начальника, подружжя Скрипників повільно попленталося на залізничну станцію.
***
Вдома Скрипники не знали куди себе діти. Невдача з отриманням побачення вибила їх обох з колії. Щоб якось відволіктися від докучливих, невеселих думок Сергій Васильович вирішив завершити свою статтю про прикладне значення отриманих наукових результатів у невійськових галузях. „Це сьогодні наука непотрібна в незалежній Україні”, – заспокоював він себе, – „а завтра усе може докорінно змінитися. Людство, складовою частинкою якого є український народ, не може не застосовувати автоматизовані алгоритми прийняття рішень у складних, мало визначених ситуаціях, коли суб’єктивні помилки можуть призвести до людських жертв, летальних наслідків, планетарних катастроф. Інакше нам не вижити у цьому динамічному світі”.
Поступово підполковника захопили власні міркування та ідеї і він стенографічним почерком рядок за рядком швидко занотовував у своєму зошиті тези майбутньої статті, скрупульозно виписуючи складні для стороннього спостерігача формули.
Насправді ці громіздкі формули у робочому зошиті ученого звучали для нього як висока поезія чи симфонія вічної боротьби Вселенського Розуму над не передбачуваними чинниками „зла і темряви”. І у такі миті творчого прозріння Сергій Васильович фізично відчував, що він насправді є невід’ємною краплинкою цього Вселенського Розуму, який надихає на творчість і пошуки нових знань.
Біля півночі телефонний зумер повернув Сергія Васильовича до реалій життя.
- Слухаю вас, – підняв він слухавку телефону.
- Товаришу підполковник, пробачте, що так пізно. Вас турбує оперативний черговий по інституту підполковник Ткачук. Начальник інституту просив терміново зателефонувати йому додому. Запишіть будь ласка номер його домашнього телефону.
- У мене є.... А що сталося, Стас? І чому так офіційно?
- Чесно... Нічого не знаю, Сергію. Генерал особисто подзвонив... Міг би передоручив своїм заступникам... І голос у нього був схвильований. Але він і словом не натякнув у чому справа...
- Ну добре, Стасе... Дякую тобі. Вже телефоную.
Сергій Васильович поклав слухавку і тихенько зазирнув у спальню. Марічка спала. „Слава Богу, телефон її не розбудив. Нехай відіспиться, бо за останні півроку зовсім змарніла”. Він перетягнув телефонний апарат, наскільки дозволяв шнур, подалі від спальні і, користуючись олівцем, набрав номер начальника інституту. Почувши у слухавці голос генерала, чітко доповів:
- Товаришу генерал-лейтенант! Бажаю здоров’я. За Вашим наказом телефонує підполковник Скрипник.
- Добрий вечір... Точніше доброї ночі Сергій Васильович. Мушу відкликати Вас з відпустки... І це не моє рішення. Десять хвилин тому мені подзвонив Міністр оборони... Віталій Григорович наказав терміново відрядити Вас до Москви... Прохання щодо Вас пройшло на найвищому державному рівні...
- А яка причина такого форсмажору, якщо це не секрет?
- В Росію надійшли рекламації про виникнення масових збоїв основних систем бойової техніки, яку Росія рік тому продала Єгипту, Пакистану та іншим державам. Оскільки саме Ваші винаходи були покладені конструкторами в основу тих систем, Вас просять виїхати з представниками Росії для участі в роботі відповідної комісії...
- Зрозуміло… Коли виїздити, товаришу генерал?
- Як мене поінформували, за Вами заїдуть завтра о сьомій ранку... Відразу – в Бориспіль... Службовий паспорт та квиток Вам передасть офіцер Управління міжнародних зв’язків. З собою, крім зубної щітки та інших предметів особистої гігієни, можна нічого не брати. Військова форма також не потрібна... Усім необхідним, у тому числі валютою на відрядження, забезпечить російська сторона. Які маєте запитання?
- Все зрозуміло, товаришу генерал. Запитань не маю.
- Вдома як? Дружина впорається з „сімейними обставинами” через які Ви взяли відпустку?
- Сподіваюсь, що впорається... Та і я не маю намірів затримуватись за кордоном більше тижня...
- Тоді бажаю Вам успіху, Сергію Васильовичу. Щасливої дороги, плідної роботи і благополучного повернення на рідну землю...
- Дякую Вам, товаришу генерал... До побачення...
На іншому боці телефонного дроту поклали слухавку. Треба було терміново діяти, бо для сну залишалися лічені години...
„Так... Марію не будитиму... А Роману Олександровичу передзвоню”, – вирішив для себе підполковник, шукаючи папірець із телефонами виконуючого обов’язки начальника установи.
- Ало, – почув Сергій Васильович теплий жіночий голос.
- Доброї Вам ночі... Це підполковник Скрипник Сергій Васильович... Перепрошую, що телефоную так пізно. Невідкладна справа до Романа Олександровича...
- Не перепрошуйте, я вже звикла. Зараз чоловік підійде.
„Хто там”, – почув у трубці Сергій Васильович ледве чутний голос майора. „Підполковник Скрипник”, – відповів голос дружини...
- Слухаю, Сергію Васильовичу! Бачите, не дарма записав для вас і домашній телефон. Що трапилось?
- Хочу Вам ще раз подякувати за Вашу доброту. Але, звичайно, телефоную з іншої причини. Мене терміново відкликали з відпустки. Закордонне відрядження... Спочатку в Москву, а потім до Єгипту та Пакистану. Дуже прошу Вас допомогти Марії завтра... Там такі торби... Я, здоровенний бугай, і то тягнув їх – аж жили бриніли...
- Сергію! Про що Ви говорите? Ми ж офіцери! Зроблю усе, що потрібно. Хай тільки Марія Станіславівна, як домовлялися, зателефонує мені о восьмій годині ранку в кабінет.
- Дякую Вам, Романе Олександровичу... З мене „поляна”...
- Товаришу підполковник... Я ж від щирого серця, – образився майор.
- І я від щирого серця... Як ми ближче познайомимось, якщо не за столом? Є речі, які не купиш і за мільярди. Наприклад, справжню дружбу. Чи не так, Романе Олександровичу?
- Згоден... Отже, можете на мене розраховувати... І до скорого побачення.
- Добраніч... – попрощався Сергій Васильович, не поспішаючи класти слухавку. „Дивно... Навіть короткі гудки після розмови з Романом заряджені теплом і світлою надією... Боже! Як я міг забути про Петра? Він , мабуть вже підполковник міліції”, - раптом згадав свого кращого шкільного друга Сергій Васильович. – „Він, здається, вже керує підрозділом карного розшуку в обласній міліції Чернівців. Може якось він допоможе у справі з Миколою? Треба дзвонити”.
Підполковник знову підняв слухавку, набрав вісімку, код Чернівців і номер 02.
- Міліція, – пролунав із слухавки втомлений жіночий голос.
- Вас турбує з Києва підполковник Скрипник Сергій Васильович – друг Бєсараба Петра Михайловича. Будь ласка, підкажіть його домашній телефон, це терміново.
- Як тільки порядна людина очолила карний розшук усі раптом стали його друзями... Пробачте, але я не маю права, товаришу підполковнику, давати усім підряд номери приватних телефонів керівних працівників, – ввічливо відмовив жіночий голос.
- Будь ласка, тільки не кладіть слухавку. Я вас дуже прошу... Передзвоніть йому тоді самі і повідомте, що з Києва телефонує підполковник Сергій Скрипник...
- Добре, зараз спробую, – зглянулася жінка, відключивши на декілька хвилин свій мікрофон. – Записуйте, товаришу підполковнику, 3-54-03. Код ви знаєте...
- Дуже вам дякую...
- Прошу...
Сергій Васильович набрав разом з кодом телефонний номер друга, вибачився за пізній дзвінок і усе розповів йому про Миколу, його ув’язнення, невдале побачення, розмову з Романом, про своє термінове закордонне відрядження, попросивши сприяння у залагоджені сімейної драми.
Потім підполковник виставив стрілку будильника на шість годин ранку і оперативно зібрав невеличку валізу. Закінчивши збори, увійшов до спальні, тихенько влаштувався поруч із дружиною і майже відразу відключився.
***
Коли будильник задзвенів, Марії Станіславівні снився тривожний ранковий сон... Піщаний одеський пляж „Аркадія”. Яскраве сонце. Синє, синє море і щасливий гомін відпочиваючих. Десятирічний Ніколушка пірнає із маскою у теплу воду, шукаючи кольорові камінці. Знову пірнув і ніяк не виринає... Сергій, ніщо не помічаючи, лежить поруч, готуючись до вступних іспитів в академію... „Виринай скоріше, синку!” – прошепотіла сама собі Марія Станіславівна, відчуваючи як гучно закалатало її серце, і прокинулася від неприємного, навіть огидного звуку будильника, який, здається, був здатний підняти цілу дивізію.
- Сергію, давай купимо інший будильник! Цей вже мене дістав! – Виключила дзвінок жінка, потягуючись у ліжку. – Боже, ще тільки шість ранку! Я ж ставила його на 7.30, – обурилась Марія Станіславівна.
- Це я переставив… Через годину їду у відрядження. Виникли проблеми з технікою, яку придбали у Росії Єгипет і Пакистан...
- А без тебе ці проблеми вирішити неможливо? До чого тут Росія? Хіба ти служиш не в Збройних Силах України? А може ти вже забув, що нас в Бучі чекає єдиний син, який у біді і потребує нашої допомоги... Знову кидаєш нас напризволяще із своєю службою?
- Заспокойся, Маша. Не накручуй себе. Ти вже заснула, коли подзвонив начальник інституту. Ситуація дуже серйозна. Йдеться про багатомільйонні російські контракти... Я так зрозумів, що мене включили до складу експертної комісії після особистого прохання президента Росії. А Леонід Макарович відповідну вказівку дав Міністру оборони. Я військова людина і мушу виконувати накази, а не обговорювати їх...
- Ну пробач мені... Я все розумію, але хто зрозуміє мене? – Обняла Сергія Марія і безутішно заплакала. – Як я без тебе потраплю на побачення із сином, якщо знову виникнуть проблеми? – Схлипнула вона крізь сльози.
- Дівчинка моя кохана... Тільки не треба плакати, – спробував заспокоїти дружину, Сергій Васильович, цілуючи її солоні очі. – Я вже телефонував Роману Олександровичу. Він допоможе. Ти тільки передзвони йому о восьмій годині в кабінет. А вже потім виїжджай до Бучі. Ці слова відразу заспокоїли Марію Станіславівну.
- Я тебе люблю, Серьожа. Будь обережним у відрядженні і повертайся до мене якнайшвидше, – міцно пригорнулася до чоловіка жінка, усвідомлюючи, що залишається вже менше години до їх несподіваної розлуки.
- Я без тебе взагалі жити не можу, Машуню. Повернуся миттю. Ти ж мене знаєш, – пообіцяв дружині чоловік.
Рівно о сьомій ранку Сергій Васильович, побачивши у вікно сіру „Волгу” з військовими номерами, вдягнув чорне зимове пальто і вийшов із квартири. За пів години автомобіль вже був у Борисполі. І, як тільки Сергій отримав закордонний паспорт та квиток, диктор оголосила початок посадки на рейс до Москви.

1
Село Зазим’є Броварського району. Гарні будиночки пересічних дачників-киян та „палаци” новоспеченої еліти наче купаються у променях яскравого осіннього сонця, мружачись своїми
очима-вікнами і віконцями.
За парканами прибраних дачних двориків червоніє калина. Дивують рум’яними боками яблука і груші, які вродили у цьому році, як ніколи.
По безлюдній сільській вулиці іде літня жіночка з підфарбованим білявим волоссям, вдягнена у шкіряне пальто темно-вишневого кольору. Це Марія Іванівна Дмитрук - дружина шістдесятирічного генерала Володимира Олексійовича Дмитрука.
- Ліза! Лізонька! Відгукнися! – жалібно причитає вона крізь сльози. – Ви не бачили Лізу? – знову і знову з надією у заплаканих очах звертається вона до людей, заходячи на подвір’я дачних будинків і котеджів села Зазим’є. Почувши у відповідь невблаганне „ні”, Марія Іванівна важко зітхає, дякує людям і продовжує пошуки Лізи.
Але Лізи ніде не має. Ніхто її не чув і не бачив, і остання надія знайти Лізоньку згасла разом із променями вечірнього сонця, яке у жовтні вже ледве-ледве встигає прогріти землю і повітря.
Разом із дружиною, але обходячи інші вулиці села, шукає Лізу і генерал-полковник Дмитрук – високий, міцний мужчина, з мужнім обличчям та акуратно підстриженим густим, сивим волоссям. Темно-синій спортивний костюм підкреслює спортивну, атлетичну фігуру генерала. Його фізичний стан - результат щоранкових півгодинних пробіжок, вправ на перекладині та обливань крижаною водою...
2
Сім років до цієї події з географічних карт світу зникла держава – Союз Радянських Соціалістичних Республік. Спочатку із складу СРСР вийшли країни Балтії. Пізніше оголосили незалежність інші радянські республіки.
Так сталося, що єдина дочка Дмитруків Олеся разом із своїм чоловіком та їх онуком Вовкою залишилася жити у пострадянській Латвії. Утворення кордонів новостворених держав, які раніше були територією однієї величезної країни, та дивовижне зникнення заощаджень простих людей істотно зменшили їх попередні можливості збиратися разом. Особливо нудьгували Дмитруки за онуком, з яким тепер бачилися тільки раз на рік.
І, якщо генерал майже увесь свій час проводив серед людей на службі, то його дружина-пенсіонерка залишалася з ранку до пізнього вечору одна із власними думками вдома. Телевізор, книги, ліки і навіть спілкування з сусідками не рятували Марію Іванівну від депресій.
І саме Ліза зробила оселю Дмитруків затишною, а їх щасливими. Вона ж була кішечкою і тому сама знайшла цих немолодих людей, серцем відчуваючи їх біду, та, наче маленьке янголятко, відразу заповнила їх життя почуттями радості і добра. Проте, Володимир Олексійович був людиною і вважав, що Лізу знайшов таки він.
3
Через два роки після проголошення незалежності України генерала Дмитрука, який командував однією з найпотужніших армій Союзу, призначили на високу посаду Міністерства оборони України. Подружжя Дмитруків переїхало до столиці. Затишний двір однієї з центральних київських вулиць поблизу Хорещатика. Парадне шестиповерхового будинку, в якому мешкає подружжя Дмитруків. На асфальті та на клумбах під вікнами лежать блискучі каштани, які вже дозріли і обсипаються, забезпечуючи разом з нечемними киянами стабільною роботою двірників.
З башти будинку профспілок, що на Майдані Незалежності, лунає мелодія та сигнали київського часу. У Києві – двадцять одна година, або дев’ять годин вечору. У цей час зазвичай повертається зі служби додому генерал Дмитрук.
До парадного під’їжджає чорний „Хюндай”, з якого виходить генерал. Піднімається сходами, набирає код вхідного замка і входить до під’їзду.
У під’їзді йому під ноги викотилось, наче маленький чорний м’ячик, гарне пухнасте кошенятко. Воно підняло до гори свою голівку і ввічливо привіталося: „Міу-міу”.
- Ти чиє? – запитав генерал і, не втримавшись, як у дитинстві, погладив, це Боже створіння по голівці та спині.
Кошенятко було худеньке, але чисте і делікатне. „Мабуть голодне, а не кричить”, – з повагою до тваринки подумав Володимир Олексійович. – „Як воно сюди потрапило? Вчора його точно тут не було...” – Ну добре, якщо ти нічиє, пішли зі мною, – запросив генерал кошеня до ліфту і воно гідно побігло за ним, піднявши свій чорний пухнастий хвостик з білим кінчиком.
- Ось ми і вдома, проходь, – запропонував генерал кошенятку, виходячи з ліфта та відкриваючи ключем двері квартири.
4
Вітальня квартири Дмитруків. Дзеркальна шафа-купе. Книжкові полиці. Відчиняються вхідні двері і до вітальні заходить Володимир Олексійович, пропускаючи перед собою маленьке кошеня.
- Марічка, добрий вечір. Зустрічай гостей, – покликав він дружину, знімаючи свій кітель і шитий золотом кашкет.
- Добрий вечір, мій любий. Міг би і попередити про гостей, – привітно відповіла Марія Іванівна, виходячи до прихожої з кухні. – Що це? – здивувалася жінка, побачивши замість гостей тільки чоловіка і гарненьке кошенятко, яке чемно сиділо у куточку, обгорнувшись пухнастим хвостиком. – Боже, яке диво! Чорненьке, а кінчик хвостика білий! Як тебе звуть, малятко? – запитала вона, нахиляючись до кошеня.
Проте тварини не люди, тому не вміють говорити, але розуміють майже все. Бог дав кожному народу на землі свою мову. Тому англієць не зрозуміє українця, якщо не знає української, а котик з України чудово зрозуміє і англійця, і українця. Отже, знаючи, що мусить саме вголос відповісти цим добрим людям, кошенятко тоненько промяучило: „Мі-у-м-р-р”, повторивши, на всяк випадок, і своє справжнє ім’я нечутним для людських вух сигналом, яким зверталася до нього мама”.
- Ліза??? – майже одночасно запитали Володимир Олексійович і Марія Іванівна та засміялися від цього дивного збігу. – Загадай бажання, Володя. І як це нам спало на думку саме це слово? – сказала дружина генерала, піднімаючи кошеня з підлоги. – А може це і не Ліза зовсім, а маленький Лізун... Та ні. Дійсно Ліза... Володя, мий руки і сідай до столу, а я Лізі молочка наллю і тебе нагодую, бо сама вже повечеряла...
5
Так у Дмитруків з’явилася Ліза – надзвичайно розумне, виховане і чистоплотне кошеня, яке поступово перетворилося у красиву пухнасту кішечку та улюбленого члена їх родини.
Ліза теж усім своїм добрим серцем відповідала цим людям, зігріваючи їх своїм особливим, майже сонячним, теплом і ласкою.
Марія Іванівна була для Лізи кращою подругою і своєю нечутною для людей мовою кішечка називала її просто Марічечкою.
І Ліза, і Марічка розуміли одна одну без слів. Коли у Марії Іванівни боліло серце, голова, або нили суглоби та поперек, Ліза лягала поруч із подругою і досить ефективно „лікувала” її, угамовуючи біль своїм червоним язичком, теплою шубкою і навіть маминими піснями, які є нечутними для людей, але допомагали їм так само добре, як і кішкам.
Інша справа Володимир Олексійович. Його Ліза трішечки боялася, шанувала і поважала, наче свою маму, яка не повернулася до своїх кошенят, коли малечі було усього по тридцять п’ять днів від дня їх народження.
Ліза й інші її братики і сестрички не знали, що мама трагічно загинула під колесами автомобіля. Але, зголоднівши, кошенята відчули, що їх дитинство закінчилося і розійшлися хто куди шукати власної долі.
Якщо на коліна до своєї подружки Ліза стрибала без усіляких церемоній, то у Володимира Олексійовича завжди питалася дозволу. Вона сідала перед ним, коли генерал влаштовувався після вечері у своєму кріслі, і, дивлячись йому прямо у вічі, тихенько запитувала: „Мя-у-м-р? Чи можна мені до Вас, пане генерале?”. І тільки після отримання дозволу Ліза обережно влаштовувалася на генеральських колінах і, примруживши очі, розповідала йому про те, чим вони займалися протягом дня з Марічкою.
Володимир Олексійович ніжно любив свою дружину і відразу помітив, що, завдяки Лізі, депресія у Марії Іванівни зникла назавжди. Тому вечорами він з вдячністю пестив кішечку, відчуваючи як пружно вигибається Лізін хребет і хвіст під його великою долонею.

6
Ранок суботнього дня, коли загубилася Ліза. Біля парадного Дмитруків стоїть старенький автомобіль „Жигулі”. Генерал Дмитрук, вдягнений у спортивний костюм, порається біля машини, щось перевіряє у двигуні, підкачує колеса, готуючись до виїзду на дачу.
Шість соток дачної ділянки разом із невеличким будиночком Володимир Олексійович купив біля двадцяти років назад, повернувшись з дворічного закордонного відрядження.
Як усі кішки Ліза любила тепло, накопичуючи його влітку на дачній ділянці Дмитруків в селі Зазим`є. Отже, коли Марія Іванівна вранці сказала Лізі, що вони скоро виїжджають на дачу, кішечка миттєво зайняла місце на задньому сидінні старенького „жигуля” і вже не виходила з машини, боячись не потрапити до села через своє запізнення. Через 10 хвилин з невеличким кошиком з провіантом з парадного вийшла Марія Іванівна, поклала кошик до багажника та всілася в машині поруч із чоловіком.
- Ліза на місці? – чи то спитав, чи то підтвердив генерал, заводячи двигун. – Бачу... на місці... тоді поїхали.
Машина плавно рушила вперед та вже через пів години проїхала по Броварському проспекту повз станцію метро „Чернігівська”.
Ліза насолоджувалася звуками двигуна та коліс автомобіля і, згорнувшись клубочком, тихенько муркотіла пісеньку, яку їй дуже давно співала мама.
Ліза пам’ятала і дуже любила свою маму, яка завжди казала, що „особиста гігієна і чистота – це основне правило для порядної кішки. Якщо будеш постійно вмиватися, твоя шубка завжди пахнутиме свіжим повітрям і сонечком”.
Аж раптом машину підкинуло і Ліза, повернувшись до реальності, відчула, що її живіт розпирає рідина. „Забагато молока випила вранці”, – з докором подумала про себе Ліза і жалібно подала свій голосочок з проханням зробити „технічну” зупинку.
- Зараз десь припаркуємось, – зрозумів генерал, – здається Лізі „приспічило”... Чи не так Марічко?
- Та ні! Їдемо ж тільки тридцять хвилин! Це їй щось наснилося, – засміялася у відповідь Марія Іванівна.
Ліза вже голосніше ще раз попросила про зупинку, але і на цей раз Марія Іванівна її чомусь не зрозуміла.
- Ось, Володя, чуєш як Ліза підтверджує мої слова? А ти кажеш „приспічило”. Їдемо далі. – Зовсім навпаки прокоментувала Марічка прохання кішечки.
- Ну добре, добре, Машуню. Звичайно, ти завжди маєш рацію... Та і залишилося нам їхати не більше п’ятнадцяти хвилин, – відповів їй чоловік, повертаючи з броварської траси ліворуч на Зазим’є.
Тож коли на об’їзній дорозі машину ще раз сильно підкинуло, Ліза відчула, як тепла калюжа, наче купа маленьких мурашок, розповзлася під нею в усі боки. „Який сором! Доросла дурепа, а наробила шкоди як двотижневе кошеня!” – сварила себе Ліза. – „Як тепер дивитимусь в очі Володимиру Олексійовичу? Як тепер далі житиму із такою ганьбою? Навіть генерал почув, що мені потрібно прогулятися, а краща подруга не зрозуміла...”
Якби кішки вміли плакати, то Ліза від образи на себе і Марічку безутішно розридалася би. А так їй залишалося тільки чекати найближчої нагоди, щоб втекти якнайдалі від цієї ганебної калюжі.
7
Село Зазим’є. Вулиця села, де Марія Іванівна увечері обходитиме двори, шукаючи втрачену Лізу. Дачний дерев’яний будиночок Дмитруків. До будинка під’їжджає автомобіль, зупиняючись перед воротами. Генерал Дмитрук виходить з машини, відчиняє ворота і знову сідає за кермо, щоб в’їхати у двір.
Коли „жигуль” зупинився, Ліза блискавично вистрибнула з машини і зникла з поля зору, наче розчинилася у повітрі.
- Машуню! На цей раз я мав рацію, коли пропонував зупинитися, - невдоволеним тоном пробурчав генерал, показуючи на мокру пляму на задньому сидінні. –Ти же знаєш як вона любить чистоту і порядок. Тепер буде переживати...
- А я собі думаю, що це її, як вітром здуло, - перебиваючи чоловіка засміялася Марія Іванівна. – Нічого, приведе себе у порядок, набігається, зголодніє і прибіжить додому...
8
Простора кімната дачі Дмитруків. Дерев’яна підлога застелена різнобарвними саморобними килимками, які навчила плести Марію Іванівну ще її бабуня. На стінах, обшитих сосновою „вагонкою”, розвішані кущики м’яти, звіробою, душиці, в’язанки цибулі і часнику. Посередині кімнати великий дерев’яний стіл. За цим столом Дмитруки спочатку мовчки обідають, потім вечеряють.
Але Ліза не з’явилася ні перед обідом, ні перед вечерею. Пошуки теж виявилися марними. Марія Іванівна вже виплакала усі сльози, картаючи себе за те, що „не почула” Лізу і завадила Володі зупинити машину. Крадькома від Марії Іванівни приймав валідол і Володимир Олексійович.
Вікна дачного будиночку Дмитруків згасли у селі останніми, коли вже було далеко за північ. Різні думки приходили їм у голову, а сон не йшов.
„Може хтось із дачників пригрів та увіз Лізу до Києва? А може потрапила бідолашна кішечка під якусь іномарку, які ганяють навіть по селу, як навіжені? А якщо вона заночувала десь на вулиці? Вночі обіцяли значне похолодання. А може...”
Усю ніч подружжя відганяло від себе тривожні думки про Лізу, а рано вранці, ще навіть півні не співали, знову вийшли на пошуки своєї кішечки.
9
Ранкові сутінки. Вже розвидняється. Околиця села. Невеличкий КУНГ (кузов колишньої похідної військової майстерні), встановлений на чотирьох дерев’яних колодах поруч із фундаментом чиєїсь майбутньої дачі. Під цим КУНГом ховається Ліза, яка добре чує голоси Марічки і генерала, намагаючись навіть не повертати голову у бік їх голосів.
А голоси - то наближалися, то віддалялися від місця її схованки. Та рішення не вертатися туди, де кішечка осоромилась, для неї є остаточним.
Звичайно Ліза зголодніла і замерзла, але усе її нутро досі пече від сорому і цей сором є сильнішим за голод і холод, які теж нагадують про себе, але не так гостро і боляче.
„Якось пораджу собі , – подумки заспокоює себе Ліза. – Перейду на свіже м’ясо і рибу. Десна поруч, де багато знайомих рибаків і завжди пригощають свіжою рибкою. Та і мишей у Зазим’ї теж завжди достатньо... От тільки за молочком сумуватиму...”
Аж раптом вона зовсім поруч відчула кроки і аромат одеколону Володимира Олексійовича, який впритул наблизився до іржавого зеленого КУНГу, де ховалася Ліза. А що найбільше вразило Лізу, завжди непохитний генерал здається плакав. У розпачі, наче боячись когось розбудити недільним ранком, він шепотів: „Лізо, Лізонько, янголятко наше. Як нам тепер жити без тебе?”
І, почувши як плаче, соромлячись своїх сліз Володимир Олексійович, Ліза своїм маленьким серденьком збагнула, що своєю втечею насамперед завдала болю людям, яких любила понад усе. Зрозумівши це, вона вибралася із своєї схованки і винуватим, хриплим від ранкової стужи голосом жалібно пронявкала: „Мя-ув, мя-ув... Я вас теж люблю і ніколи-ніколи у житті так більше не робитиму”.
Володимир Олексійович підхопив цей найрідніший у світі пухнастий клубочок, який почав злизувати йому з обличчя шершавим язичком солоні сльози, і щасливо гукнув:
– Марічка! Ходи до нас! Ліза знайшлася!

Пролог. Всевишній щедро нагородив Віктора талантами. Не дав Він йому тільки голосу. У свої 17 років Віктор не вимовив жодного слова. Чому так сталося ніхто з лікарів пояснити не міг, бо хлопець був абсолютно здоровим, мав прекрасний слух та музичну пам’ять, а у грі на фортепіано йому не було рівних у рідній Вінниці.
Маючи високий зріст та спортивний талант, Віктор у 16 років став гравцем збірної команди області з баскетболу.
Його любили усі. Хлопці – за надійність і вміння розв’язувати вуличні конфлікти без застосування кулаків. Дівчата – за розумні і добрі очі та схожість рисами обличчя на їх кумира Філіпа Кіркорова. Вчителі - за те, що він практично за усіма предметами здобував для школи найвищі нагороди на олімпіадах і конкурсах обласного і навіть державного рівня...

2. Малюк Вітька. Відсутність голосу примусила малюка Вітю з раннього дитинства шукати способи спілкування з мамою і однолітками. Свого тата – лейтенанта міліції, який загинув від рук бандитів, коли йому виповнився тільки рік, Віктор не пам’ятав. Мама вдруге заміж не вийшла, присвятивши себе вихованню сина та працюючи медсестрою по дві зміни на двох роботах. Вже у два роки хлопчик спілкувався з мамою і бабунею мовою жестів та малюнків, а у чотири – навчився читати і писати. Малював Вітя як справжній художник і віртуозно володів олівцями та пензликами ще до того як оволодів мистецтвом користування виделкою і ножем.
Завдяки розвиненій пам’яті та образному мисленню Віктор пам’ятав себе з трьох років. З посмішкою він згадував свій перший дитячий щоденник, куди замальовував як у коміксах події дня, про які малому не хотілося „розказувати” мамі.
Мама забороняла гладити бездомних котів і собак, а Вітя все одно це робив. Після цього у щоденнику з’являлися малюнки улюблених тварин, яких він тримає на руках, або навколішках гладить по голівці. Тварини любили Вітю і він не міг не подякувати своїм маленьким „друзям” за любов до нього.
Влітку, у неділю, мама наливала студену колодязну воду у відра та корита, ставила їх на сонце, а після обіду, коли вода ставала гарячою, купала на подвір’ї сина та милася сама. Дорослі вважали, що трьохрічний Вітя ще нічого не розуміє і не соромилися його. А хлопчик, удаючи, що грається з машинками, чистими, безгрішними очима дитини милувався досконалими лініями оголеного тіла своєї матусі, її тоненькою талією і широкими стегнами, граціозними руками, невеличкими грудьми із темними, наче стигла вишня, сосками, трішечки випуклим животом з чорним кучерявим трикутничком внизу... Пізніше, сховавшись у своєму куточку, Вітя малював у щоденнику себе і маму, дивовижним чином для його віку передаючи усі деталі чарівного жіночого тіла та лагідного маминого обличчя.
Малюк панічно боявся величезного сусідського індика, який роздував своє пір’я і голосно кричав на нього. Вітя соромився цього страху і малював себе у сльозах поруч із страшним індиком. Потім дивився на свій малюнок і переконував сам себе, що він „мужчина” і не повинен плакати, а має долати свій страх. І пізніше він таки „переміг” того індика, впевнено пройшовши повз нього та ховаючи для захисту за спиною невеличкий патичок, який виявився непотрібним.

2. Малинові хащі. Найкращим, найнебезпечнішим місцем для малечі влітку були сади і городи, за якими майже відразу починалися колгоспні ниви і лани. Батьки не переживали за своїх дітей, які зазвичай бавилися на травичці під вишнями із своїми іграшками подалі від підступних автомобілів та мотоциклів.
Одного такого дня, знаючи, що Вітя нікому нічого не розкаже, до нього підійшла Катруся, яка була трішечки вищою на зріст, взяла його за ручку і тихенько попросила:
- Вітька, ходімо зі мною. Хочу пісяти, а боюся жаб. Ти ж їх відженеш?
Свої іграшки вона залишила іншим дівчаткам, які щось „варили” і „смажили”, підсипаючи до каструль землі та травички. Решта малечі теж була захоплена своєю грою і не бачила, що двоє малят, взявшись за ручки, майже бігом попрямували до кущів малини, яка розрослася під велетенським горіхом наче дикі джунглі.
Вітя не боявся жаб. Вони не кусалися і були, як на нього, навіть гарними. Тому він слухняно ішов з дівчинкою, бо так само хотів пісяти.
У самому центрі малинової хащі, куди обережно продиралися малюки, вдягнуті тільки у трусики, вони раптом побачили доглянутий клаптик землі, де хтось влаштував собі замасковану схованку-альтанку, вкриту зеленим брезентом. У центрі – невеличкий столик, застелений старенькою скатертиною, обабіч – дві низенькі лавочки. „Як у казці про Машу та трьох ведмедів”, - здивувався Вітя.
Опинившись у схованці, Катруся миттєво зняла трусики, присіла і почала пісяти. Але спостережливий хлопчик і за цю мить встиг побачити її біленький, не засмаглий животик, який унизу наче роздвоювався. Вітя, як заворожений, захоплено дивився на дівчинку, не в силах відвести очі від її щілинки, з якої збігав золотистий фонтанчик.
„Які дівчатка цікаві! Нічого зайвого...”, - зробив висновок Вітя, мислено порівнявши Катю із собою. Не в силах далі стримуватись, він теж спустив собі трусики та спрямував свій струмінець у бік малини, відчуваючи величезне полегшення.
- Ой, Вітька, який у тебе „пупсік” гарний! – здивовано вимовила Катруся, яка мабуть теж уперше побачила головну статеву відмінність хлопчиків від дівчаток. – Можна подивитися?, - спитала вона, вдягаючи свої трусики, і, не чекаючи дозволу, всілася перед ним на лавочку та обережно потиснула обома долонями його „кінчик” і два маленьких „м’ячики”.
До цього тільки мама і бабуня могли так торкати Вітю, купаючи його у кориті. І нічого особливого не відбувалося. Але від обережних Катрусиних торкань хлопчик відчув якусь невідому для себе насолоду, а його „кінчик” мимоволі почав рости.
- Божечки! Дівчатка такого не мають, – збуджено вимовила Катруся, продовжуючи мацати і розглядати Вітю. – А хочеш подивитися там у мене?
Вітя стверджувально нахилив голову, бо йому дійсно хотілося довідатись, яким чином з’являвся струмінець з ледве помітної Катрусиної щілинки.
Дівчинка піднялася з лавочки і вже не опустила, а повністю зняла із себе трусики, розставивши свої пухленькі ніжки. Вітя присів навколішках і побачив між її стегнами біленький, наче посипаний цукровою пудрою, маленький, випуклий „пиріжок”, зліплений з двох половинок. „Боже! Ти створив для нас цей дивовижний світ! Але найбільше Твоє диво - дівчатка!”, - зробив Вітя своє перше самостійне відкриття щодо протилежної статі і, не стримавшись, незграбно поцілував Катрусю у низ її животика, вдихаючи специфічний аромат, від якого паморочилось у голові. Руки і ноги у нього тремтіли, обличчя горіло від розмаю почуттів.
- Лоскотно, - засміялася Катруся, ручками відхиляючи обличчя хлопчика від себе. – Ти ж так нічого не побачиш. Допоможи мені залізти на стіл.
Вітя спочатку допоміг дівчинці сісти, а потім лягти спинкою на скатертину. Щоб зручніше влаштуватись на столі, Катруся була змушена зігнути ніжки в колінках. Потім вона просунула свої руки під стегнами і пальчиками розтягнула у різні боки половинки свого дивовижного „пиріжка”, який у середині був яскраво рожевим, як тендітні ранкові троянди у саду.
Коли Віті було вже сім років у маминому підручнику він знайшов усі назви того, що він побачив тоді у Катрусі. Дві білі половинки „пиріжка” мали назву „великі статеві губи”, які приховували за собою „малі статеві губи” яскраво-рожевого кольору. Такого ж кольору була і перетинка між малими губами, яка мала назву „дівоча пліва”. У самому низу пліви був малюсінький отвір. А у верхній частині, між малими статевими губами, Вітя побачив прозору крапельку. „Ось звідки витікав струмінець”, - нарешті задовольнив свою цікавість хлопчик.
Збуджено переживаючи свої враження, увечері у своєму щоденнику Вітя залишив кольорові малюнки про все, що відбувалося у малинових „хащах” з ним та чарівною дівчинкою Катрусею, яка допомогла краще зрозуміти йому цей прекрасний світ.
Можливо крадькома мама таки переглядала його щоденник, бо приблизно через тиждень після подій у малині вона як дорослому розповідала йому про те, що хлопчики з віком перетворюються у мужчин, а дівчатка – у жінок. Дорослі хлопці і дівчата закохуються, беруть шлюб, кохаються і від цього кохання жінки народжують дітей.
- Від такого кохання народився і ти, синку, - гладила вона Вітю по голівці. – Ніколи не ображай дівчаток. Вони слабкіші від хлопчиків і постійно потребують захисту...
Малюк нічого не міг відповісти мамі, але і без неї він вже знав, що дівчинка і жінка – це диво, яке він буде обожнювати і захищати усе своє життя. Він обняв маму за шию і заснув у неї на руках. А мама дивилася на нього і плакала, згадуючи сильні, ніжні і пристрасні руки свого коханого та батька її синочка.

3. Кохання і біль. Прийшов час і Вітю відвели до школи. Ранок 1-го вересня був прозорим і сонячним. Вздовж парканів лежали ще не зібрані господарями червоні та жовті яблука і груші. Різнобарвні айстри милували очі, створюючи неперевершений настрій свята. Саме у цей день першого шкільного дзвоника, коли старші учні випускного класу брали на руки першокласників і заходили з ними до школи, Вітя уперше в житті закохався.
Закохався він у гарну дівчину-школярку, яка підняла його на руки, притуливши до своїх доволі великих і пружних грудей. „Більші ніж у мами”, - подумав тоді про її груди Вітя.
- Як тебе звуть, малюк? – запитала у нього дівчина, а Вітя у відповідь їй тільки розгублено посміхнувся. – Не хочеш казати? Тоді будеш чарівним незнайомцем, а моє ім’я Олена.
Так вони познайомилися. Цілий рік Вітя мав можливість щодня бачити Олену, яка піклувалася про нього як про молодшого братика.
Дівчина у глибині душі була захоплена цим обдарованим, чорнявим малюком, який був розумнішим і вихованішим більшості її однокласників. Але він був ще дитиною і покохати його Олена звичайно не могла. Це розумів і Вітя. Хлопчик вже давно знав, що дорослі дівчата закохуються і виходять заміж тільки за дорослих, а йому ще рости і рости.
Під час останнього дзвоника першокласник Вітя подарував Олені букет квітів і свою картину, на якому була зображена вона та юний автор із щасливими, закоханими очима.
Після закінчення середньої школи Олена поступила до Київського медичного інституту і до Вінниці приїжджала тільки під час зимових та літніх канікул. На четвертому курсі вона вийшла заміж за киянина і Вітя зрозумів, що його кохання мабуть ніколи не буде взаємним...
Ніхто з вчителів, однокласників та родичів після її заміжжя не зустрічався у Вінниці з Оленою. Ніхто, крім її мами, не знав і про істинні причини дивних змін дівчини. Вона перестала приїжджати на щорічні шкільні вечори для зустрічі з однокласниками, наче повністю „перекреслила” усе своє попереднє життя. Ніхто у Вінниці не знав, що Олена вийшла заміж за справжню київську „зірку” – відмінника навчання, улюбленця студенток, єдиного сина заможних та впливових батьків.
Перед її заміжжям майже усі однокурсниці і подруги Олени намагалися домогтися його кохання, а деякі - навіть вагітніли від нього. Марно. Олена співчувала подругам та іронічно спостерігала за столичним ловеласом, розуміючи, що цей хлопчина не для провінційної дівчини. Але на початку четвертого курсу „ловелас” кардинально змінився. Він припинив „легкі” стосунки з іншими дівчатами і цілих два семестри романтично і наполегливо освідчувався їй у коханні. Щодня дорогі троянди. Незабутні вечори у київських кав’ярнях і ресторанах. Знайомство з батьками і нарешті розмова про весілля. Яка дівчина відмовиться від такого щастя? І Олена не відмовилася.
Їй заздрили усі. Перша шлюбна ніч теж пройшла казково... До спальні молодята увійшли десь о другій ночі. Після бурхливого весільного „карнавалу” Олена прагнула тільки помитися і відіспатися. Але чи вдасться переконати чоловіка не поспішати? Звичайно ще її непокоїло: „як поводитиметься у першу шлюбну ніч чоловік?”.
Сексуального досвіду у дівчини не було. Для „продвинутої” молоді цнотливість у 20 років вважалася ознакою „старомодності”. Як поставиться до цього „недоліку” її аж занадто досвідчений обранець? І чи не накинеться він на неї відразу як тільки вони залишаться сам на сам? Чи сприйматиме він її „старомодність” з повагою та без іронічних глузувань. А якщо він зробить їй боляче, або викличе огиду до подальших сексуальних стосунків?
Олена переймалася дарма. Чоловік виявив таку тактовність і ніжність, яких вона від нього просто не чекала.
- Ти втомилася, люба... відпочинеш і будеш, як новенька, - запропонував їй чоловік, коли вона вийшла з ванної кімнати, допомагаючи їй зручно влаштуватися у широкому, комфортному ліжку з білосніжною, духмяною білизною. – Засинай... Солодких тобі снів... Я швиденько прийму душ і теж лягаю спати...
- Дякую тобі, - прошепотіла Олена у відповідь, коли чоловік нахилився, щоб її поцілувати. Ще через хвилину вона заснула.
Прокинулася Олена від аромату запашної кави. Відкрила очі і побачила перед собою ніжну посмішку свого турботливого чоловіка, який встиг поголитися і навіть приготував сніданок. На маленькому столику - червона троянда, солодощі і дві порцелянові філіжанки з божественним напоєм... Після кави Олену вже чекала гаряча ванна - теж з пелюстками запашних троянд... Як це все було романтично, несподівано і приємно...
А потім відбулося усе, що вони відклали на цей дивовижний ранок... Чоловік, чатуючи біля ванни, підхопив Олену на руки і на руках відніс її на шлюбне ложе, осипаючи ніжними і пристрасними поцілунками... Він, насправді, був неперевершеним коханцем, контролюючи кожний свій рух. Олена лежала на спині із закритими очима. Їй здавалося, що так буде легше подолати свою нерішучість і сором’язливість. А її „новоспечений” чоловік спочатку поцілував кожний тремтячий Оленин пальчик рук. Потім – долоні, плечі... Лежачі на боку, одною рукою він перебирав її ще вологе волосся, а іншою ледве чутно торкався її грудей. Олена поступово заспокоїлася, а потім відчула, що приємний „електричний струм”, наче теплі пляжні піщинки, побіг униз з її грудей на живіт і стегна. Услід за цим „струмом” пальці, губи і язик чоловіка теж сковзнули униз, ніжно торкаючись її грудей, живота, стегон, колін і пальців ніг. Відповідаючи на ніжність, Олена почала пестити плечі і голову чоловіка. Потім, піддаючись йому, розсунула коліна і відразу застогнала від несподівано сильного, але солодкого „удару струмом”, ледве не втративши свідомість. Це пружний язик чоловіка торкнувся її клітора, заглиблюючись між статевими губами.
- Ти ще незаймана!? - здивувався він, на секунду припинивши свої пестощі.
Олена, не розплющуючи очей, тільки стверджувально кивнула головою і вдячно притиснула до свого живота його голову, ногами обнімаючи за плечі. Він увійшов у неї безболісно, лише тоді, коли почався оргазм, що діяв ефективніше будь-якої анестезії...
Усе змінилося, коли вона вже була вагітна і чоловік їй якось оголосив:
- Ти найкраща з дівчат, яких я знаю. Ти моя кохана дружина і майбутня мама моїх дітей. Але я не можу без шльондр. Я так влаштований... Ти і сама знаєш про це від своїх подруг...
- Жартуєш? Ти ж змінився!
- Аніскільки... Ми мусимо з тобою про все цивілізовано домовитися...
- Але ж ти майже два роки обходився без цього... Чим я тебе не задовольняю?
- Пробач, Оленко, я просто у цей період не афішував стосунки з іншими дівчатами. Беріг твої нерви... Ти усім мене задовольняєш... Але одна ідіотка, яку я давно кинув, шантажує мене. Погрожує, що має якусь відеокасету і усе розповість тобі... Запис начебто зроблено у день нашого весілля... Вимагає великі гроші... Ти ж мені пробачиш?
- У тебе хтось є?! Ти спиш з іншими, а потім приходиш додому і брешеш, що кохаєш мене?
- Я ніколи не брехав... Просто усього не розказував у твоїх же інтересах. І взагалі, припини істерику! Бачили очі, що купують! – Змінив тональність чоловік.
- Не кричи... Дитину злякаєш... Ти ж медик, знаєш, що і там вона усе чує...
- Ну пробач, пробач! – Ще голосніше заволав чоловік. Потім він театрально впав на коліна, обхопив дружину обома руками, притиснувшись обличчям до її живота, і заплакав гіркими сльозами... Це завжди спрацьовувало, коли він умовляв маму... А яка мати не зрозуміє і не допоможе синові? Проте, Олена була не його мамою і, здається, навіть не намагалася зрозуміти чоловіка.
- Боже, як гидко... Я тобі прощаю... та жити у цьому бруді не зможу і не буду...
- Ти що мені погрожуєш? Запам’ятай! Мої шлюбні діти житимуть із батьком і виховуватимуться в нормальній, повноцінній сім’ї! – Він знову підхопився на ноги, а його обличчя перекосила злоба.
- Я тебе просила не кричати...
- Нічого з твоїм байстрюком не станеться! Селючка дебільна! Права була мама, що треба було побратися з дочкою міністра... Там би про все домовились, – і вдаривши Олену у живіт та гримнувши дверима, він, наче скажений, вилетів з квартири...
Врятувала Олену свекруха, яка знайшла невістку у калюжі крові на підлозі у непритомному стані. Дитину Олена втратила. Це був хлопчик. Одужавши, вона і не збиралася писати заяву в міліцію щодо порушення кримінальної справи, бо не хотіла жодної хвилини бачитися з чоловіком, який фактично став вбивцею її ненародженого сина. Але її передбачлива свекруха все одно „залагодила” усі „проблеми”, які виникли, або могли виникнути, у сина. Вона особисто підшукала і придбала для Олени окрему однокімнатну квартиру взамін розписки про непричетність її сина до втрати дитини та каліцтва колишньої дружини. Безплідність, біль за втрачену дитину і фізичний страх щодо будь яких контактів з чоловічою статтю – головний „спадок”, який отримала вона від цього шлюбу. Проте дехто у Києві вважав, що порядний, талановитий хлопець став жертвою „провінційної дівулі”, яка „окрутила його” заради столичної прописки і нерухомості у центрі Києва.

4. Маестро масажу. Звичайно Віктор про це нічого не знав. Він продовжував кохати Олену. І мабуть це дитяче та юнацьке платонічне кохання допомагало йому вчитися, творити, змагатися і перемагати на уроках і спортивних майданчиках.
Непомітно минули шкільні літа...
Відсутність голосу не завадила хлопцеві із золотою медаллю закінчити школу. З першого класу він відповідав на запитання вчителів за допомогою різнокольорової крейди, яку мав завжди із собою, швидко записуючи на класній дошці свої відповіді та ілюструючи їх оригінальними малюнками.
Після його письмових відповідей складні питання ставали зрозумілими навіть учням, які не мали хисту до фізики, хімії чи математики.
Якщо з’являлася вільна хвилинка, Вітя писав вірші, малював, або читав.
Книжки він „ковтав” одну за іншою.
У мами часто боліла спина і син, користуючись підручниками і спеціальною літературою, оволодів тонкощами масажу, „знімаючи” у неї біль і досягнувши у цій справі високого професійного рівня.
Він обожнював маму і своє замилування до Дівчинки і Жінки передавав їй своїми сильними, довгими пальцями та долонями, які випромінювали любов і тепло його чистого, ніжного, палкого серця.
Після закінчення школи Віктор без будь-яких протекцій поступив на фізмат до Національного державного університету ім. Тараса Шевченка. На вулиці Ломоносова деканат йому виділив місце в університетському гуртожитку, а 14-го вересня, відразу після лекцій, він пішов влаштовуватися на вечірню роботу, заздалегідь виписавши собі з рекламних газет декілька адрес приватних медичних центрів і салонів краси, однією з послуг яких був масаж.
„Мовчазному”, красивому студенту і тут пощастило. Заступниця директора Центру краси і здоров’я фірми „Аполло” тридцятирічна Марина була „фанаткою” Кіркорова і збагнула, що схожість хлопця із естрадною „мегазіркою” може стати живою рекламою для закладу на Старовокзальній.
- Що вмієш робити? – відразу на „ти” звернулася вона до студента, приязно посміхаючись йому яскравими, наче перлини, зубами.
Віктор у своєму нотатнику миттєво написав: „Усі види масажу. Крім того професійно малюю і граю на фортепіано”.
- Отже ти усе чуєш, але не можеш говорити..., - задумливо констатувала молода жінка і знову запитала, - де закінчував курси масажиста, який маєш диплом чи сертифікат?
Хлопець усьому вчився сам і тому замість документа показав їй свої долоні. Марина зрозуміла, що студент не має професійної школи і, незважаючи на його фізичні дані та схожість з Філіпом, мабуть буде змушена йому відмовити.
Вона сама розробляла кадрову політику фірми, завжди наполягаючи на працевлаштуванні тільки досвідчених фахівців. Одна з основних умов – наявність сертифікатів і дипломів престижних навчальних закладів і навіть міжнародних професійних курсів. Але уперше у житті вона чомусь не змогла відразу відмовити хлопцеві. Зроблю це, пославшись на відсутність необхідних навичок, - вирішила Марина.
- Добре, - сказала вона хлопцеві, - ходімо до масажного кабінету. Зробиш мені загальний заспокійливий масаж, а там побачимо...
Віктор слухняно пішов за молодою жінкою і ретельно вимив руки теплою водою під краном, який був встановлений безпосередньо в масажному кабінеті.
Марина у цей час за ширмою роздягнулася і, залишившись в одних трусиках, впевнено попрямувала до масажного столу, демонструючи свою бездоганну фігуру.
Зручно влаштувавшись на столі, вона відчула, що Віктор вібруючими кінчиками пальців легенько пройшовся вздовж усього її тіла, втираючи запашний крем. Від цих приємних торкань його теплих пальців Марина миттєво розслабилась, її тіло стало таким важким, що навіть поворухнутися було неможливо. Ця техніка масажу була невідомою Марині. «Отже цей юнак знає щось таке, чого не знають найвідоміші масажисти Києва», - зробила вона свій перший висновок, заплющуючи очі та ховаючи під волоссям своє обличчя, на якому віддзеркалювалися почуття спокою і блаженства.
Навіть Віктор, якби вгадав думки своєї пацієнтки, не зміг би пояснити чим відрізняється його техніка масажу від техніки професійних масажистів. Проте «секрет» був дуже простим. Читачі вже знають, що Віктор обожнював жінок в усіх їх проявах від дівчинки до старенької бабусі і цю любов та повагу до них випромінював своїми руками і серцем, інтуїтивно визначаючи чого потребує кожна з них.
Потім Марина відчула гаряче, навіть пекуче тепло долонь хлопця, які повільно пересувалися над плечима, спиною, сідницями, стегнами, безпосередньо не торкаючись її тіла. Від цього гарячого тепла молодій жінці стало так легко і радісно, що вона, наче уві сні, раптом перестала відчувати свою вагу і, як у космічній невагомості, повільно піднялася над масажним столом. Марина явно відчувала, що тільки кінчики її грудей ледве торкалися простирадла, а решта тіла „зависла” у повітрі.
- Боже, я лечу, - прошепотіла жінка.
Почувши цей шепіт, хлопець поклав свої долоні на шию і поперек Марини і обережно „опустив” її знову на стіл.
Після цього він розтирав і розминав усі її м’язи, починаючи з пальців ніг, поступово просуваючись на стегна сідниці, спину... Без вагань юнак безсоромно спустив униз її трусики і по черзі розім’яв спочатку праву, а потім ліву сідниці. Марина усвідомлювала, що хлопець міг бачити найінтимніші частини її тіла, але не зупиняла його. Його руки розпалювали в ній її потаємні жіночі бажання як ніхто у світі цього ще не робив. І цей вогонь був не гріховним, не принижуючим і не спопеляючим її особистість і гідність. Навпаки, це був вогонь Життя, вогонь відчуття Радості від усвідомлення себе Жінкою. Це був вогонь, без якого жодне кохання не може вважатися справжнім людським Коханням.
Ще у дитинстві Марина прочитала у книжці, назву і автора якої вже не пам’ятала, про складові Любові між мужчиною і жінкою. Той мудрий автор писав, що поклик розуму між людьми породжує Взаємоповагу. Поклик їх душ породжує Дружбу. Поклик їх тіл породжує взаємну Пристрасть. І тільки за умов наявності усіх трьох складових у стосунках між мужчиною і жінкою може народитися її величність Любов, або справжнє людське Кохання.
Марина вважала себе щасливою у шлюбі, бо їх шлюб вважався міцним і стабільним. Подружжя глибоко поважали один одного і були справжніми вірними друзями. Але сексуальні стосунки з чоловіком не приносили їй особливого задоволення. У ліжку вона просто виконувала свій подружній обов’язок, і її чоловік мабуть це відчував. Тому у глибині душі Марина сподівалася на пробудження в їх стосунках взаємної Пристрасті, якої не вистачало для народження справжнього Кохання...
Зробивши віртуозний масаж шиї, рук, плечей і приділивши найбільшої уваги її попереку і сідницям, велетень-студент, як маленьку дитину, легко перевернув Марину з живота на спину. Вона автоматично прикрила оголені груди бавовняною серветкою, навіть не розплющуючи свої очі.
Тепер Віктор, майже не торкаючись до неї своїми ніжними долонями, гладив її ноги, стегна, живіт і, знявши на мить непомітним рухом серветку, навіть - чутливі груди... Дивно, але Марині було абсолютно не соромно від цих торкань і пестощів. Потім вже приємно-прохолодними на дотик пальцями хлопець пробігся по її скроням, лобу, волоссю і зрештою ніжно погладив її голову і обличчя. Від цих ніжних торкань Марина відчула себе маленькою беззахисною дівчинкою в руках доброго і сильного казкового парубка. „Сам Господь послав мені цього юнака”, - наче прокидаючись міркувала жінка. – „Його руки „заряджають” тіло і душу енергією щастя і добра... Цьому неможливо навчити... Жодний сертифікат чи диплом найвищої категорії не спроможний замінити Божий дар і природний талант людини... Як добре, що я дала йому цей шанс і хлопець, хай без сертифікату, таки буде працювати в „Аполло”, примножуючи добру славу і прибутки фірми...”.
Марина відкрила очі і з ніжністю подивилася у вічі студентові, який у цей час вже розминав її вуха.
- Я Вам дякую, маестро, - як можна стриманіше вимовила жінка, яку розпирало від бажання наговорити хлопцеві купу компліментів, навіть не помітивши, що перейшла з ним на „Ви”. – Ми Вас беремо, Вікторе, без випробувального терміну на повну ставку... Місячний оклад... 500 умовних одиниць. Ви згодні?
Віктор стверджувально кивнув головою і, поклавши праву руку на серце, вдячно вклонився їй. Таких грошей ніколи не заробляла його мама, навіть працюючи на двох роботах.
- В салоні будете працювати з 18.00 до 22.00. Завтра оформляйтесь у відділі кадрів. А це... за сьогоднішню роботу, - простягнула Марина юнаку стодоларову купюру.
Хлопець почервонів і відмовився брати гроші.
- Тоді вважайте, що це Ваш аванс. Отримаєте зарплату – віддасте, - наполягала жінка, і хлопець здався, сором’язливо ховаючи „астрономічну” для нього суму в кишені штанів.

5. Краса пристрасті. Після роботи Марина, а точніше її червона „Хонда”, летіла, як на крилах. На автостоянці її вже чекав чоловік. Перевіривши сигналізацію, вона, як дівчисько, кинулася до нього, покриваючи його обличчя поцілунками та примовляючи: „Я тебе люблю... Я тебе люблю...”
- Що це з тобою? Я теж тебе люблю... Ти уся сяєш, як нова копійка, - здивовано прошепотів він їй у відповідь, відчуваючи, що грайливий настрій дружини передається і йому.
- Побігли скоріше додому, - запропонувала Марина. - І хто буде першим ти чи я?
- Припини, киця. Нам вже з тобою не п’ятнадцять та і посади зобов’язують. Зважай що люди подумають? – І, чемно узявшись за руки, вони за п’ять хвилин, як зразкова сімейна пара, дісталися свого під’їзду.
Відчинили двері квартири, зайшли до вітальні і знову пристрасно обнялися, цілуючись в уста.
- Вечеря вже на столі. Може повечеряєш? – прошепотів на вушко Марині чоловік.
- Потім... Спочатку приймемо разом душ, - відповіла вона і, не чекаючи відповіді зайшла до ванної кімнати, швидко роздягнулася та прослизнула до прозорої душової кабінки, обладнаної музичним центром, телефоном, масажними пристроями та іншими сучасними „наворотами”.
- Мариночка, ти сьогодні просто надзвичайна, - відчуваючи наростаюче збудження, відповів їй чоловік, крадькома спостерігаючи за дружиною та затримуючись через кляті шнурки, які зав’язалися у тугий вузол. Крізь прозоре скло він бачив як струмені води падали на красиві плечі дружини, її вигнуту спину... Бачив як вона нахиляється, мимоволі демонструючи свої найцікавіші місця...
- Ти скоро? - чаруючим і водночас не дуже задоволеним голосом запитала Марина.
- Через п’ять секунд, - відповів їй чоловік, одним рухом розриваючи підступні шнурки та залишаючи решту свого одягу на підлозі. - Виключи воду, я вже захожу, - додав він і відразу опинився в обіймах коханої жінки.
- О, ти вже готовий, - засміялася вона, - зараз ми тебе вимиємо, - і грайливо направила струмінь теплої води на збуджений член свого чоловіка, який продовжував дивуватися змінам сексуальності дружини, зазвичай байдужої до інтимних ігор. – А тепер потри мені спинку...
Марині стало раптом смішно від асоціації, яка виникла у неї в голові. Справа в тому, що у дитинстві Марина дуже любила солодке і заздрила дітям, які без обмежень ласувалися шоколадками і цукерками. І коли хтось з малюків смоктав свого червоного півника на паличці, її рот миттєво заповнювався слиною. Після сеансу масажу таким солодким льодяником раптом став для неї її любий чоловік, якого вона сьогодні насправді бажала як ніколи. І тепер, як від льодяника дитинства, у Марини накопичувалася зовсім інша „слина”, а її статеві губи вже ледве стримувалися від нестерпного бажання „всмоктати” чоловічу „гордість” її коханого. Відчувши його сильні долоні нижче талії, а потім між стегнами, вже не усвідомлюючи що робить, Марина застогнала, вигнула спину і своєю рукою проштовхнула член чоловіка вглиб себе.
Вона розуміла, що саме сімнадцятирічний масажист дивовижним чином „активізував” сьогодні в її організмі якусь невідому „кібернетичну програму”, вилікувавши від жіночої холодності та сексуальної пасивності. Він також мабуть вивів з її підсвідомості генетичні знання і жіночий досвід усіх бабусь і прабабусь Марини, бо те, що вона зараз робила, кохаючись із чоловіком, і для неї було абсолютною несподіванкою.
Її статеві губи з насолодою навіть не впускали, а втягували його член, який вона стискувала м’язами піхви, на секунду утримуючи всередині, а потім начебто неохоче відпускала його на „волю”, щоб „втягнути” і стиснути знову. І раптом Марина відчула, що втрачає контроль над собою. Усе її тіло напружилось і несамовито затремтіло, як у судомах. Вона застогнала, стримуючи крик насолоди, яка розливалася по її жилах, як бурхлива вода, що прорвала потужну греблю. Ледве утримуючи в обіймах Марину, розрядив їй під саме серце свій „заряд” пристрасті і чоловік. Але ці струмені і бурхливі потоки пристрасті не руйнували греблі та усе навкруги, а навпаки - народжували у душі жінки почуття абсолютного щастя, а також - вдячності і ніжності до мужчини, який сьогодні став її справжньою коханою половинкою.
Тепер вона на власному досвіді знала, що означає наявність усіх трьох складових, які і народжують справжнє Кохання.
Коли перший у її житті оргазм почав вщухати, Марина, щаслива і знесилена, видохнула із себе слова:
- Як добре бути коханою жінкою! Яка я щаслива, що у мене є ти!
- Дякую тобі, кохана… Ти сьогодні справжнє диво, - продовжував він утримувати її в своїх обіймах, цілуючи вушка і плечі.
- Це ти моє диво, любий, - щасливо відповіла Марина, повертаючись до чоловіка обличчям та ніжно зазираючи йому в очі. – Давай і я потру тобі спину та будемо закінчувати наші „водні процедури”, бо насправді вже дуже зголодніла.
Через п’ять хвилин подружжя сиділо за столом у затишній кухні-їдальні їх помешкання.
- Мариночко, а тепер розказуй що сьогодні таки сталося з тобою? – звернувся до неї чоловік, закохано спостерігаючи як його дружина апетитно „знищує” свою вечерю. – Зосередься і розказуй.
- Ти натякаєш на наш одночасний оргазм? – прожовуючи їжу, уточнила Марина.
- Я маю на увазі твоє дивовижне пробудження як жінки. Була у ворожки чи у екстрасенса?
- Ще не знаю точно, але здається, що причиною, як ти сказав мого „пробудження”, є студент-першокурсник, який сьогодні увечері приходив працевлаштовуватися в „Аполло” на посаду масажиста.
- Ти що з ним переспала? – невдало пожартував чоловік.
- Ідіот! Як ти міг про таке навіть подумати?
- Пробач, киця, ти же знаєш, що мої жарти інколи на межі фолу.
- Не інколи, а завжди... Проте прощаю і не ображаюсь... Бо сьогодні такий день!
- Ну кажи, кажи…
- Цей юнак, йому тільки 17 років, не має ні освіти, ні практики у якості масажиста… І ще – він німий, тобто чує, але не може говорити.
- То й що з того?
- Не перебивай мене. Дослухай, бо я сама ще не все розумію…
- Пробач, мовчу…
- Цей студент, мабуть, з бідної родини і шукав у нас „вечірню” роботу, щоб навчатися в університеті та якось допомагати родичам у Вінниці…
- Зрозуміло…
- Ти же знаєш, що в „Аполло” масажисти працюють по чотири години на добу і у нас як раз вивільнилася вечірня вакансія. Але у хлопця – ані диплому, ані трудової книжки. В „Аполло” таких кандидатів навіть не розглядають… Але я не змогла йому відразу відмовити… Запропонувала зробити мені масаж, щоб обґрунтувати своє негативне рішення… Тільки не смійся, але я думаю, що він потрапив до Києва мабуть не з Вінниці, а з Небес...
- Інопланетянин?
- Ти знову жартуєш… Він як син Божий… Його руки зневажають закони гравітації… Під час його масажу я літала, як асистентка факіра у цирку. Їй Богу, не брешу і не перебільшую. Гадаю, що це він перетворив мене… звичайно із твоєю допомогою… на повноцінну, щасливу жінку.
- І за це ти взяла його на роботу?
- Звичайно! І оклад встановила найвищій для масажистів...
- Зрозуміло...Те, що з тобою диво трапилося, це я бачу сам... Отже, якщо це диво дійсно пов’язано із цим студентом, то масажний салон „Аполло” вже до Нового року стане найпопулярнішим у Києві... А це вже твоя заслуга, Мариночка, бо вмієш притягувати до себе найкращі кадри столиці, - по батьківські погладив по спині її чоловік.
- Не будь підлабузником, тобі це не лічить …Мій внесок полягає лише у тому, що не „відфутболила” хлопця, коли дізналася про відсутність у нього сертифікату… А решта – це його заслуга… або – Вищих сил…

6. Загибель від наркоманів. Окриленим повертався до свого гуртожитку і Віктор.
Душа його співала. Він тепер зможе допомагати мамі і примусить її залишити принаймні одне місце роботи. „Оце так пощастило!” – радів юнак, високо підстрибуючи через кожні десять кроків та наче вкидаючи м’яча у віртуальне баскетбольне кільце.
Смеркалося. Попереду у Віктора яскраво спалахнув ліхтар, висвітивши трьох підлітків, вдягнених у джинси, футболки та кросівки, що сиділи на лавочці поблизу його гуртожитку. Усі троє, як по команді повернули голови у його бік. У одного хлопця голова була майже повністю вистрижена, а решта волосся стояло, як гребінь у півня, та було пофарбоване у яскравий зелений колір. „І як отаке до школи пускають?” – подумав Віктор. Другий був рудим з круглим, як сонечко обличчям, густо всіяним веселими веснянками, а третій – симпатичним кучерявим блондином, схожим зачіскою на російського співака Леоніда Агутіна. На колінах у блондина лежав скручений у трубочку аркуш ватману. „Червоний, жовтий і зелений”, - відмітив про хлопців спостережливий Віктор,- „справжній світлофор”. Порівнявшись із підлітками, він побачив, що „півень із зеленим гребенем” піднявся з лавочки та ввічливо попрохав: „Пригостіть будь ласка сигареткою”. Віктор красномовно розвів руками, показуючи, що не палить і, приязно посміхнувшись, попрямував у бік гуртожитку.
Він не бачив як блондин різко піднявся і наніс йому ззаду сильний удар „ватманом” по голові, а „півень” з рудим підхопили його важке тіло і спритно усадили між собою на лаві, наче свого „корєша”, який просто не розрахував дозу спиртного. Блондин холоднокровно подивився навкруги і переконавшись, що на безлюдній вулиці ніхто нічого не помітив, перевірив кишені у своєї жертви. Сто доларів миттєво перекочували у його кишеню, а студентський білет з візиткою якоїсь начальниці фірми „Аполло” він залишив на тому ж місці.
- Ти що вбив його? – перелякано запитав блондина рудий підліток. - Він вже, здається, не дихає... І кров крапає з потилиці... Треба тікати, пацани...
- А хоч би і вбив... Он який лось здоровенний. Думав не завалю, тому і приложився добряче, - сплюнув крізь зуби блондин. – Але погодьтесь, що і на лаві залишати його небезпечно. Забули, що десять хвилин тому до нас причепилися два „мєнти”? Не треба бути Шерлоком Холмсом, щоб саме нас запідозрити. Тому відтягнемо його, як п’яного до будівельного майданчика і там закопаємо.
- А ти його тримав на плечах? – втрутився „зелений півень”. – У нього ж тонна ваги. Є краща ідея. У мене залишилося три куба „ширки”... Зараз вколю йому, а з „наркоманом” ніхто не буде панькатися... Спишуть на передозування... Справу закриють... У мене ж старий в міліції працює...
- Молоток! – похвалив „півня” блондин. – Дій, а ми тебе підстрахуємо. Рудий! Дуй праворуч... І не упісяйся, як малолітка. З лівого боку буду страхувати я. Якщо хтось йтиме, свиснемо...
Повернувшись через три хвилини до лавочки, блондин і рудий побачили, що у правій руці студента, який наче заснув на свіжому повітрі, вже був пустий шприц із слідами крові, а ліва рука у декількох місцях мала характерні для наркомана свіжі проколи. Це було видно навіть під світлом вуличного ліхтаря.
- Усе чисто... Робимо ноги, - скомандував блондин і підлітки миттєво щезли з місця злочину.

7. Воскресіння. Пізніше декілька перехожих бачили нерухоме тіло Віктора, але біля нього так ніхто і не зупинився. Усіх лякав шприц в руці хлопця. Перехожі, побачивши бездиханне тіло, прискорювали кроки, а одна літня жінка з ненавистю вимовила крізь зуби: „Вже на кожному кроці колються паскуди... І куди ми йдемо?”
Приблизно через годину той самий наряд патрульно-постової служби, який проводив „профілактичну” бесіду з трьома нахабними підлітками, теж наблизився до лавочки, на якій напівлежав Віктор.
- О-о-о! Хтось напідпитку вирішив заночувати на вулиці, - потираючи задоволено руки, зазначив сержант міліції, мабуть - старший наряду.
- Та ні, це наркоман, - заперечив його молодший колега, показуючи на шприц та проколи лівої руки хлопця. – А ну піднімайся, падло! – щосили пхнув він ногою „порушника правопорядку”, який від цього упав з лави, вдарившись обличчям об асфальт.
- Диви, він навіть не ворушиться... Дурня включив, - обурено заричав сержант, автоматично перевіряючи рукою наявність прикріпленої з боку гумової палиці. – Зараз він у нас заговорить...
- А ну припиніть! – почули патрульні грізний дівочий голос. – Як вам не соромно? Це отак міліція з народом співпрацює?
- А ви, громадяночка, ідіть собі як ішли і не заважайте працювати із правопорушником. Через таких як ви „правозахисників” наркомани вже пройти по вулиці спокійно не дають, - роздратовано огризнувся сержант.
- Пробачте, а з якого це дива ви вважаєте цю людину наркоманом, товаришу сержант?
- Он дивіться, у руці шприц... Такий кайф зловив, що вже на міліцію не реагує.
- І тому ви його ногами? Наркоман для вас вже не людина? А може взагалі це шприц з інсуліном? – продовжувала обурюватись дівчина. – Ну добре. Я військовий лікар, старший лейтенант медичної служби Мацько Олена. Працюю у Центральному клінічному госпіталі Міністерства оборони України. Дозвольте огляну хлопця... Посвітіть краще ліхтариком, якщо він у вас є.
- Слава Богу, ще живий. – зраділа дівчина, намацавши у хлопця ледве чутний пульс. – У вашого „правопорушника” черепно-мозкова травма... Втрата крові... Можливо струс мозку... А ви його ногами... Хоча б оглянули спочатку... Чи знайшли якісь документи?
- Ще не встигли обшукати... Здається щось є... Студентський квиток... Смаглюк Віктор Михайлович, перший курс університету...
- Як ви сказали? Віктор Смаглюк? – схвильовано перепитала лікар, - можна подивитися?
Взявши посвідчення, вона побачила на фото гарне обличчя і очі... – ті самі, розумні і трішечки сумні, очі її колишнього підшефного першокласника. Майже десять років тому саме Вітя Смаглюк у день її останнього шкільного дзвоника подарував їй свою картину, на якій вони були зображені ним удвох...
- Це ж Вітька... Це Вітька! Терміново викликайте швидку! – і несподівано для самої себе розридалася. Олена розуміла, що тепер кожна хвилина може бути вирішальною для подальшої долі її колишнього підшефного школяра. - Ви не уявляєте собі який це добрий, щирий і талановитий хлопчик. Він ніколи не міг стати наркоманом...
- Будь ласка заспокойтесь... Усе покаже слідство... Він хто - Ваш родич, знайомий? – діловито поцікавився сержант у дівчини.
- Так... Ми вчилися з ним у Вінниці в одній школі... Він у першому, а я у десятому класі... Мій підшефний... Не думала, що колись ще зустрінемося... От і зустрілися...
- Ми попросимо вас як громадянина і лікаря залишити про себе усю необхідну інформацію з метою вашого подальшого залучення у якості свідка...
- Звичайно, це мій обов’язок ... але завтра мене вже не буде в Україні. Піврічне службове відрядження до Боснії та Герцеговини... Якщо слідчий встигне допитати сьогодні, то я відповім на усі його запитання...
- Спасибі Вам за співпрацю, - подякував Олені сержант, а сам подумав: „Як добре, що дівчина виїжджає за кордон... У такому разі до начальства можливо не дійде інформація про те, що ми трішечки „поштовхали” хлопця ногами”.
Коли машина швидкої допомоги прибула, Олена підручними засобами вже надала Віктору первинну допомогу, а міліціонери склали протокол.
На всяк випадок вона записала телефон з візитки, яка була в кишені у Віктора та, стримано попрощавшись з нарядом міліції, виїхала разом з колегами до міської лікарні швидкої допомоги.
Їй пощастило, що черговий лікар у приймальному відділенні був її однокашником по медичному інституту і постраждалому студенту було оперативно зроблено рентген голови та взято аналіз крові для виявлення алкоголю та наркотичних речовин, а також - для проведення переливання донорської крові.
Знімок показав, що травма голови є серйозною, але шанси вижити у хлопця ще є. Для проведення невідкладної операції за участю нейрохірургів негайно потрібні кошти та дорогі медичні препарати... Добре, що з групою крові пощастило. Вона співпала з групою крові Олени. Алкоголю та наркотиків в крові лабораторія також не виявила, отже це сприятиме ефективному застосуванню лікувальних препаратів... Головна проблема - де знайти кошти у такий час? Ніхто ж не підійде, якщо не заплатиш...
- Еврика, - прошепотіла собі Марина, набираючи телефон невідомої Марини... – Пробачте, Вас турбують з лікарні... Віктор Смаглюк з черепно-мозковою травмою потребує термінової операції... Шанс вижити є, але...
- Яка сума потрібна і які фахівці? – перебив її схвильований дівочий голос. Це була Марина.
- Прямо зараз для придбання препаратів – біля тисячі доларів... Також – „нейрохірурги”...
- Усе буде! Благаю тільки робіть щось... Ми з чоловіком вже виїжджаємо...

8. Творіть добро і прощайте. Мабуть дійсно Віктор прийшов на нашу грішну Землю, як Син Божий, під охороною своїх ангелів. Бо, незважаючи на смертельний удар сталевою трубою, замаскованою папером для креслення, він залишився живим. Завдяки військовому лікарю Олені Мацько, міліцейський патруль не встиг застосувати усі засоби фізичного впливу на „правопорушника”, а навпаки посприяв його терміновій госпіталізації. Крім того Олена стала першим донором для Віктора і саме її кров врятувала йому життя. До речі, і Олена опинилася на вулиці Ломоносова випадково, бо перед відбуттям до колишньої Югославії навіть не планувала заїжджати до молодшої двоюрідної сестри, яка теж проживала у тому ж студентському містечку, що і Віктор.
Завдяки Марині, яка вперше у житті (і, мабуть, не без Божої допомоги) порушила розроблені нею рекомендації з працевлаштування, операцію Віктору зробив головний нейрохірург України, а також - своєчасно і у повному обсязі було винайдено для нього усі необхідні кошти. У житті такі дива майже не трапляються, але, слава Богу, нашому Віктору пощастило, як в кіно...
Через три доби хлопець відкрив очі і почав їсти, а вже через тиждень після складної операції лікарі дозволили слідчому допитати постраждалого. Під час допиту Віктор нічого не зміг пояснити ні щодо знайденого в його руці шприца, ні стосовно своїх кривдників. Але трьох підлітків, інформація про яких була добросовісно занесена у протокол міліцейського наряду, він згадав і навіть схематично намалював їх портрети, кумедно розташувавши малюнки у відповідних віконцях світлофора.
Завдяки цим малюнкам оперативники у той же день спочатку затримала рудого підлітка. Пообіцявши йому шприц із „ширкою”, слідчий через п’ять хвилин „розколов” пацана, який розмазуючи сльози до подробиць розповів про те як „блондин” вдарив студента по голові, а „півень” пожертвував „наркотою”, щоб увести слідство в оману.
Вночі затримали і „півня”, який виявився сином майора міліції. Син правоохоронця лякав слідчого татом, поводився нахабно і усе заперечував. І як не „старалися” оперативники „півень” не зізнався, що в останню мить, коли „блондин” і „рудий” на три хвилини відійшли від нього, він вколов „ширку” не студенту, а собі у ногу. Студентові „півень” тільки проколов голкою декілька разів вену лівої руки, але цього ж ніхто не бачив.
Частково крапки над „і” розставив „блондин”. Під час обшуку в його кімнаті було знайдено наркотичне зілля, сталеву трубу та чисті аркуші паперу для креслення.
- Молодці хлопці, не збрехали. Допомогли слідству встановити основного підозрюваного у „вбивстві”... Ось і речовий доказ...” – блефував оперативник, допитуючи третього хлопця з хвилястим, білявим волоссям. – За щиросердне зізнання вони як підлітки отримають тільки умовний строк... А щодо тебе... буде складніше...
Почувши, що „рудий” і „півень” зізналися у пограбуванні та стали свідками „вбивства”, „блондин” збагнув, що йому як ватажку та виконавцеві загрожує найбільше покарання і теж почав давати показання. „Щиросердно” зізнавшись у скоєні злочину, він підтвердив слова рижого про те, що саме „півень” подав, а потім реалізував ідею „замаскувати” тіло „вбитого” під наркомана. Але і він, і рудий на власні очі не бачили чи робив взагалі „півень” наркотичну ін’єкцію студенту...
Незважаючи на ці свідчення блондина і рудого, „півень” продовжив категорично заперечувати будь-яку причетність до злочину. Тому, у зв’язку з відсутністю в крові студента наркотиків та після втручання представника прокуратури „півня” відпустили додому. Батько відшмагав сина ременем і безжалісно обчикрижив його голову, назавжди позбавивши „прикольного” зеленого гребеня. Та, мабуть, запізно взявся майор міліції за виховання свого сина, який, на жаль, не без потурання матері, вже сформувався як рідкісний покидьок і наркоман із дворічним стажем.
Останній шанс скерувати своє життя у протилежний бік випав і рудому з блондином. На суді, завдяки проханню Віктора та адвокатам, шістнадцятирічні злочинці отримали тільки умовний строк. Чи скористаються вони цим шансом покаже час...

9. Не відмовляйтесь від любові. У Листопаді Віктор Смаглюк вже працював масажистом в „Аполло” і мріяв зустрітися із своєю рятівницею Оленою після її повернення із закордонного службового відрядження. Про дівчину лікаря, яка надала йому першу допомогу, віддала свою кров та знайшла по телефону Марину, розповів Віктору слідчий.
Шосте відчуття підказувало хлопцеві, що зустріч з Оленою має кардинально змінити усе в його житті. Та він і не припускав, що ця дівчина - лікар і є саме тою Оленою, яка на своїх руках занесла його у першому класі до рідної школи, а після розлучення залишила собі прізвище колишнього чоловіка.
Надаючи медичну допомогу українським миротворцям та місцевому населенню у зоні відповідальності українського миротворчого контингенту у населених пунктах неподалік від містечка Мостар, Олена часом згадувала свою останню зустріч із Віктором і раділа, що у ту критичну мить опинилася поруч. Вона звичайно бажала йому щастя. Але, як ще зовсім молода жінка, відчувала прикрість через те, що батьки поспішили з її народженням, і цей високий, гарний хлопець, врятований нею, дістанеться якійсь юній, невдячній київській красуні... „Боже, про що я думаю! Це вже зовсім не той закоханий першокласник Вітька, а я застара для нього”, - сварила себе Олена. – „Навіть дитину вже не зможу народити...”
Але хіба серцю накажеш? Хіба можна заборонити собі мріяти про щастя і сподіватись?
Прийшла зима – сувора і холодна для гірських районів Боснії і Герцеговини та свято Нового року і Різдва. Мабуть половина миротворців закохалися в Олену, коли на Новий рік вона зняла свій „камуфляж” та на прохання батальйону вдягнула костюм снігуроньки. Але Олена продовжувала тримати дистанцію, не допускаючи до свого серця жодного з мужчин. І треба віддати належне усьому чоловічому складу українського миротворчого батальйону та миротворцям інших країн. Жоден з чоловіків не виявив неделікатності по відношенню до найгарнішої жінки-офіцера протягом усього часу перебування Олени на території колишньої Югославії.
У березні розпочалася ротація українського миротворчого батальйону. Медики, серед яких був і офіцер-змінник Олени, прибули першим літаком. Через два тижні, коли лікарі-миротворці передали своє медичне обладнання, медикаменти та ввели в курс справ новий склад медичної роти, останнім літаком повернулась із закордонного відрядження і Олена.
Транспортній літак Військово-повітряних сил України приземлився в аеропорту Дніпропетровська. День був сонячним і святковим. Миротворців зустрічали поруч із злітно-посадочною смугою з музикою і квітами. Метушилися митники і прикордонники, оперативно відмічаючи закордонні службові паспорти та митні декларації миротворців. Снігу вже ніде не було і Олена із насолодою вдихала повітря рідної України та жмурилася на тепле, весняне сонечко. Вона і не здогадувалася, що в будівлі аеропорту серед зустрічаючих її вже чекав Віктор з букетом білих троянд, який приїхав вранці до Дніпропетровська поїздом.
Віктор пів року терпляче чекав повернення своєї невідомої рятівниці із закордонного відрядження. Звернувшись до Управління міжнародного співробітництва Генерального штабу Збройних Сил України він довідався про час і місце прибуття літака, на якому Олена поверталася в Україну. Деканат і керівництво фірми „Аполло” не заперечували щодо триденної відсутності хлопця у Києві.
Нарешті автобус з миротворцями під’їхав до будівлі аеропорту і Віктор, значно вищий від інших зустрічаючих, крізь скло аеровокзалу побачив у натовпі військовослужбовців єдину жінку. Свій блакитний берет вона несла в руці і щось говорила, лагідно посміхаючись, своїм супутникам, які мабуть допомагали нести її багаж.
- Боже... Як вона схожа на Олену... Але ж такого не буває... – Не звертаючи ні на кого увагу голосно вимовив сам до себе Віктор. Він ще не усвідомлював, що сказав свої перші у житті слова. Від хвилювання його серце так гучно закалатало, що люди, які стояли поруч і не чули його слів, почули ці звуки закоханого серця навіть у шумному залі, вщент заповненому зустрічаючими. І чим ближче наближалася Олена, тим більше переконувався хлопець, що це дійсно Вона – його перше і справжнє Кохання.
Остаточно впізнавши свою кохану і рятівницю, він високо підняв свої руки з букетом білих троянд над натовпом і голосно заволав:
- О-ле-ноч-ка !!! Я те-бе ко-ха-ю!!!
Їх очі зустрілися, і у залі несподівано запанувала тиша. Люди розступалися, даючи дорогу високому щасливому юнаку, який пробирався крізь натовп до коханої дівчини, випромінюючи таку енергію Добра, що усім хотілося співати, сміятися і плакати водночас. На їх очах відбувалося Диво.
Олена теж впізнала і вперше почула голос Віктора. Але ноги її не слухали. Вона зупинилася, розгублено дивлячись йому у вічі та не наважуючись зробити крок назустріч, щоб не впасти.
Віктор однією рукою стрімко підхопив Олену на руки, майже так само, як колись першого вересня це зробила з ним вона, і притиснув, як маленьку дитину, до себе. Дівчина обхопила його руками за шию і, ховаючи свої щасливі сльози, ніжно прошепотіла: „Нарешті ти мене знайшов”. На руках цього сильного, закоханого мужчини вона відчула себе такою чистою і юною, наче у її житті ніколи і не було ні бруду, ні болі, ні страждань.
Дніпропетровський аеровокзал несподівано вибухнув оплесками. Жінки розчулено витирали сльози і по доброму заздрили дівчині-офіцеру, яку як пір’їнку тримав на руках щасливий юнак.
Хтось з миротворців крикнув: „Гір-ко!!!”. Його підтримали інші і Віктор обережно поцілував Олену у духмяне волосся. Коли дівчина підняла свою голову з плеча Віктора, він торкнувся губами її солених очей, а потім поцілував і в уста.
Після цього усі, наче згадали, що теж приїхали в аеропорт зустрічати своїх чоловіків і батьків і кожен побіг до своїх родичів.
- Ці троянди тобі, Оленочка, - нарешті передав Віктор квіти дівчині.
- Дякую... І опусти мене вниз, ще валізи треба знайти.
- Не хвилюйтесь. Валізи на місці, товаришу старший лейтенант! – відрапортував прапорщик з медичними емблемами на комірі камуфльованої куртки, який стояв поруч. – Мені наказано супроводжувати вас до вагону поїзда. Найближчий поїзд відправляється до Києва через дві години. Для миротворців сьогодні в касах є бронь на усі поїзди...
- Ми спробуємо літаком... Зараз тільки валюту розміняю в обмінному пункті, – посміхнулася прапорщику Олена. – А вам щиро дякую... Ви ж бачите – мене зустріли...

Епілог. Вже у літаку Віктор запропонував Олені стати його дружиною і наступного дня вони подали заяву в Палаці урочистих подій, що на проспекті Перемоги. У квітні вони побралися, а
7 січня у подружжя Смаглюків, всупереч „вироку” лікарів, народився перший син...
Роздивіться уважно навколо себе і Ви обов’язково побачите дива, які творить Всевишній за Вашою безпосередньою участю на нашій прекрасній планеті Земля.

Хіба не уві сні ми часом без посередників спілкуємося з Господом, вічно сущому у безмежному Всесвіті? І чи усі ми пам’ятаємо ці щасливі миттєвості свого буття на Землі?

Діючі особи:

АКАДЕМІК, Владислав Миколайович Завацький
ДРУЖИНА АКАДЕМІКА, Галина Петрівна
РАНКОВИЙ ГІСТЬ, сяюча постать у білому вбранні
ВЕДУЧА
ВЕДУЧИЙ
ІВАН ГАВРИЛЮК, англієць українського походження
НАРОДНИЙ ДЕПУТАТ УКРАЇНИ, відомий літератор

ПЕРША ДІЯ

1.
Квартира Академіка.

Проглядаються дві кімнати, розділені стіною з дверима.

У спальні стоїть ліжко, у якому сплять Академік з Дружиною. Біля ліжка на тумбочці телефон.

На стіні спальні великий годинник показує чотири години ранку.

Тихо лунає мелодія.

Спальна кімната починає виринати з темряви.

Наче з неба звучить лагідний жіночий голос: „Прокидайся, синку”.

Ліва частина спальні спалахує сріблястим світлом, яке ллється від Ранкового гостя - високої фігури, що нагадує людину з довгим, пишним волоссям. Білий, одяг Ранкового гостя майже торкається підлоги.

Академік потягується, стараючись не розбудити дружину.

Не підводячись та не помічаючи Ранкового гостя, Академік спочатку повертає голову праворуч у бік годинника.

АКАДЕМІК. Ще тільки четверта ранку...
Знову солодко потягується...
Які сьогодні ліхтарі яскраві! Видно як удень... Дякую, Тобі Боже, за мамин голос...
Сьогодні ж Різдво Христове! Тому і мама нарешті нагадала про себе... Невже минуло вже п’ять років як Ви, мамо, пішли з життя? Не давали мені знати про себе ні на сорок днів, ні на роковини... Як Ви там, мамо?

Лежачі у ліжку Академік повільно повертає голову у бік Ранкового гостя.
Побачивши несподівано перед собою високу сяючу фігуру, яка стоїть практично спиною до глядачів, різко сідає у ліжку.
Запанувала тиша. Не вірячи власним очам, Академік схвильовано, але тихо розмірковує вголос.
Мабуть ця фігура, а не вулична ілюмінація є причиною рівномірного, приємного освітлення кімнати?... Очей не бачу, а ніжне і мудре тепло погляду відчуваю усім своїм єством...

Ранковий гість велично піднімає перед собою праву руку і вітається.
РАНКОВИЙ ГІСТЬ. З Різдвом тебе, сину мій!
Почувши ці слова, Академік, вдягнений у піжаму, наче загіпнотизований підвівся перед Ранковим гостем.
АКАДЕМІК. І Вас вітаю з цим світлим Днем. Але хто Ви?

РАНКОВИЙ ГІСТЬ. Я , твій Отче, синку!
АКАДЕМІК. Отже я прокинувся не від маминих слів?
РАНКОВИЙ ГІСТЬ. Не сумнівайся, Владиславе. Ти прокинувся від слів своєї матері Ганни.

АКАДЕМІК. Звідки Ви знаєте моє та мамине ім’я? Та й на мого покійного батька Ви не схожі...

Академік робить декілька кроків назустріч Ранковому гостю.

Ліжко, годинник та інші декорації повільно поглинає темрява. Освітленими залишаються Ранковий гість та Академік.

РАНКОВИЙ ГІСТЬ. Все так, синку. Я не твій батько Микола. Як син людський ти насправді народився від Миколи і Ганни. Вони, як діти Божі, є і Моїми дітьми.

Але сьогодні я, твій Отче, сущий у вічному і безмежному всесвіті, завітав на Землю, щоб особисто сповістити тебе про твоє духовне народження вже як мого свідомого сина.

АКАДЕМІК. Дякую Вам Отче за таку високу честь! І пробачте, будь ласка, що не відразу збагнув саме хто завітав до нашої оселі...
Але чому, Отче, цієї честі стояти перед Вами удостоєно саме мене – людину далеку від церковних справ, а не іншу, більш достойну і всесвітньо відому людину, наприклад когось з ієрархів однієї із світових релігій?

РАНКОВИЙ ГІСТЬ. Тому що, на жаль, більшість церков на Землі ще переймаються зовсім не питаннями об’єднання та наближення усіх землян до Бога.
Вони, конфліктуючи між собою, частіше переймаються збільшенням власної пастви та насправді присвячують себе служінню не Господу, а своїй церкві.
Навіть у християн, які читають одну Біблію, є католики і православні, лютерани і протестанти, баптисти та євангелісти.
Будь-який сумнів прихожан відповідними церковними служителями сприймається, як єресь чи богохульство.
Оголошуються анафеми. Невірних відлучають від церкви. Виникають міжконфесійні чвари, релігійні конфлікти та війни...
А ти, Владиславе, світлим розумом і серцем сприймаєш Мої одкровення та адекватно уявляєш глобальну картину Всесвіту, розуміючи у ньому місце Отця, Сина і Святого Духу.

АКАДЕМІК. Дякую Вам Отче. Якось навіть незручно про себе таке чути...

Академік вклоняється Ранковому гостю і далі вже не насмілюється Його перебивати. Мовчки, шанобливо слухає, схиливши свою голову.

РАНКОВИЙ ГІСТЬ. Мусиш дослухати, сину...
Ти щиро шануєш усіх людей незалежно від їх релігій, національностей і кольорів шкіри, поважаєш думку різноманітних церковних теологів і вчених, не боячись піддавати сумніву постулати і тих, і інших.
У душі твоїй панують почуття поваги і любові до рідної землі та усіх націй і народів України, до батьків і коханої дружини, до власних дітей та колег.
Ти самостійно усвідомив, що абсолютною істиною володіє тільки Творець, а мудреці і вчені тільки завжди наближаються до неї.
Ти не створив із себе і в собі кумирів і навіть засновників основних релігій на Землі:
Мойсея, Сіддхарту Гаутаму - Будду, Ісуса Христа та Мухаммеда справедливо сприймаєш як мудрих людей та своїх старших, але рівних тобі братів, які за своє земне життя теж мали право на помилку.
Ти не прагнеш власної слави і по справжньому боїшся тільки одного – не встигнути залишити після себе своє головне духовне надбання, яке і є твоїм справжнім багатством.
І нарешті, ти навіть не подумаєш похвалятися тим, що почув і побачив сьогодні, а з потрійною енергією робитимеш усе в ім’я об’єднання народів своєї рідної країни і усього різнобарвного людства.
Тобі належить виконати Мою волю і розпочати рух проти усього, що сьогодні штучно роз’єднує людей на Землі, залишаючись при цьому невідомим і рівним серед рівних, уникаючи публічності, сенсаційних заяв і слави месії, пророка та живого Бога.
Білий світ всесвіту створено шляхом об’єднання різних монохроматичних кольорів.
Так само і об’єднання усього духовного потенціалу людства під знаменами рівності, братерства, дружби означатиме кінець світу, побудованому на насильстві, заздрості, ворожнечі, балансі протилежних сил. Разом з тобою творитимуть Мир і Добро на Землі інші Мої діти.
Хай вам щастить у цьому. Прощавай, сину мій...

Освітлена фігура Ранкового гостя почала повільно згасати.
2.
АКАДЕМІК. Пробачте, Отче! Прошу Вас, ще не йдіть!
Мені не дають спокою деякі біблейські питання, а тлумачення, які я чув, мене не задовольняють.

Чи правильно я дійшов висновку, Отче, що кожна матір народжує свою дитину завдяки Духу Святому , дякуючи якому „вмикається” у череві жінки процес зародження і формування нової людини?
Хіба не завдяки Духу Святому з невеличкого насіння у жіночій яйцеклітині формується дитина людська і водночас дитина Божа, якщо ця людина надалі осмислено творитиме на життєвій ниві Добро?

Фігура Ранкового гостя поступово знову сяє яскравіше.

РАНКОВИЙ ГІСТЬ. Добре, сину, я відповім.

Ти маєш рацію, бо і подібність зі Мною першої людини, яку Я створив на Землі, полягає зовсім не у зовнішній схожості, як дехто вважає, а у спроможності творити і удосконалювати створене Мною.
Завдяки Святому Духові, мати Марія народила понад дві тисячі років тому Ісуса Христа.
Усі Мої діти народжуються, завдяки Святому Духові, а їх духовний світ є і назавжди залишаються Моєю невід’ємною часткою, так само як і діти Мої відчувають і усвідомлюють Мене в собі, відкриваючи нові горизонти пізнання.

АКАДЕМІК. Дякую Вам, Отче! А можна ще одне запитання?

РАНКОВИЙ ГІСТЬ. Прошу.

АКАДЕМІК. З Вашою допомогою я збагнув, що біблейські одкровення про створення всесвіту насамперед стосуються народження і розвитку нашої планети та усього живого на ній .
А чи не завжди існували Добро і зло?
Чи не у боротьбі Добра і зла за Вашим замислом розвивається увесь Всесвіт?
Чи насправді було гріхом, як зазначено у Біблії, бажання перших земних дітей Ваших пізнати Добро і зло, щоб удосконалювати разом із Отцем своїм життя на Землі?

РАНКОВИЙ ГІСТЬ. Знову ти не помилився, сине.
Дійсно Добро і зло завжди крокують поруч, часом уособлюючи одне і теж.
Вода є добром, коли напуває Землю і усе живе на Землі.
Але та ж сама вода спроможна знищити оселі і усе живе під час повені, спонукаючи людину шукати способи захисту від неї.
Отрута змії може і вбити, а може і вилікувати хвору людину.
Вогонь і нищівно спалює усе, і зігріває у холод.

Надана людині спроможність творити, на жаль, часом слугує і злу, коли ці здібності через заздрість, амбіції, зухвалість та інші пороки спрямовуються на матеріальне збагачення, отримання влади, титулів...
І через це грішники спотворюються у вбивць, ґвалтівників, шахраїв, наркотичних ділків, терористів і політиканів, які вбивають невинних людей, розв’язують війни та віддають накази своїм арміям, щоб поневолювати інші народи...
Сприяти злу - оце дійсно є гріхом...
А ти, синку, не помиляєшся.

АКАДЕМІК. Якщо дозволите, Отче, останнє запитання...
У Новому Завіті від імені Ісуса Христа сказано: „Не думайте, що Я прийшов принести мир на землю; не мир прийшов Я принести, а меч” .
Не думаю, що ці слова сина Божого можуть виправдовувати дії хрестоносців, які „вогнем і мечем” насаджали християнство на Землі.
На мою думку, ці слова Христа мабуть оголошували про початок війни із світом старим, який жорстоко пручатиметься новій ері, новим духовним цінностям.
А „меч”, який він „приніс” - це тільки образ непереможної сили праведного слова і віри в утвердження Божого царства на Землі, перед якою не встоїть ніяка зброя світу...
Хіба не так, Отче?

РАНКОВИЙ ГІСТЬ. Так, Мій сине, так...
Глибока сутність слів Христа щодо непримиренності із злом в ім’я ствердження Миру і Добра на землі була спотворена та використана хрестоносцями і місіонерами для нищівного захоплення інших земель і цілих народів задля власного збагачення.
І сьогодні дехто, вдягаючи на себе мантію миротворця, посилає своїх солдатів, щоб захопити ринки збуту чи джерела енергоносіїв, а зовсім не з метою викорінити зло.
Та про їх справжні наміри свідчать результати такої „псевдо-миротворчості” – смерть і каліцтво дітей, знищені оселі і блискавичне зростання коштів на власних рахунках...
Але, всупереч усьому, початок кінця на Землі світу старого, недосконалого, суперечливого, із війнами та конфліктами розпочався вже досить давно.
І ти, Владиславе, правильно усвідомив, що слова „кінець світу” – означають не знищення цивілізації на Землі, а перехід від глобальної епохи воєн і насилля до нової епохи об’єднання зусиль усіх землян проти глобальних викликів і загроз.
Але спочатку, мають усвідомити ці речі усі земляни.
І ти віднині сприятимеш цьому.
Твори і далі Добро, сине Мій, і пам’ятай – Я завжди із тобою, а ти в Мені...

Після цих слів образ Ранкового гостя поступово згас, як зникає ранковий туман.

За декілька секунд темрява поглинула і Академіка.

Глядачі бачать тільки годинник, на якому чверть на п’яту ранку.

3.
Кімната поступово виринає з темряви.

У ліжку сплять Академік з Дружиною.

Академік прокинувся вдруге. Його душа під впливом дивовижного сну співає від бурі почуттів, які вирують, наче весняні ластівки у повітрі. Він підводиться з ліжка і бачить, що Дружина міцно спить, а на годиннику, освітленому променями вуличних ліхтарів, рівно чверть п’ятої ранку.

Поправляє на ліжку ковдру, ніжно торкаючись плеча Дружини.

ДРУЖИНА. Славку, дай відіспатися хоча б на свято...

Дружина невдоволено повертається у ліжку до стіни.

АКАДЕМІК шепоче. Спи кохана, спи.

Нахиляється та цілує дружину.

ДРУЖИНА. А ти куди?

АКАДЕМІК. Я зараз... Спи.

ДРУЖИНА. Добраніч, любий?

АКАДЕМІК. Солодких різдвяних снів...

Академік повільно повертається до глядачів і піднімає голову в гору.

АКАДЕМІК. То це все мені наснилося? Дякую Тобі, Боже, за цей сон...
А зараз треба усе записати... Не можна втратити жодної деталі, жодної думки...

Академік переходить у свій кабінет.

Вмикає світло настільної лампи, що стоїть на письмовому столі. Поруч персональний комп’ютер. Над комп’ютером кабінетний годинник, стрілки якого також показують чверть на п’яту ранку.

Спальню поглинає темрява. Академік сідає у крісло та вмикає комп’ютер. Монітор спалахує блакитним сяйвом. Академік, користуючись клавіатурою, уводить пароль. Відкинувшись на кріслі, декілька секунд чекає завантаження відповідних програм. Потім щось друкує і вголос читає.

АКАДЕМІК. Різ-двя-ний сон... Добре... Назва вже є...
Починає лунати мелодія.
Завіса закривається, ховаючи за собою спальню і кабінет, в якому продовжує працювати академік .
ДРУГА ДІЯ
4.
Відкривається завіса. На сцені кабінет, в якому працює Академік. Годинник над монітором вже показує вісім годин ранку. Академік з насолодою ставить останню крапку і потягується, піднявшись з крісла. Потім знову сідає і вголос повільно читає з монітора надруковане під акомпанемент вже знайомої глядачам мелодії.

АКАДЕМІК. Різдвяний сон...
Поетичне відтворення молитви Ісуса Христа „Отче наш”...

Отче наш, Боже єдиний,
У всесвіті вічному сущий!
Усі ми – Твоя родина,
Що вірить у день свій грядущий!
Ім’я Твоє хай святиться,
Нехай Твоє Царство розквітне
На нашій Землі, що, як птиця,
У Царстві кружляє всесвітнім.
Хліб дай нам, Отче, насущний
На день, що прийшов сьогодні,
І диво Життя невмируще,
Як свято Своє великоднє.
Пробач нам гріхи і слабість,
Як ми прощаємо іншим,
І дай Просвітління та Радість
І пастирям Твоїм, і грішним.
Хай нас не введуть у спокусу
Брехня і дарунки лукавих,
Не дай нам збитися з курсу,
Просимо, Отче, ласкаво.
Бо є Твоє Царство і Сила,
І слава Твоїх Творінь!
В ім’я і Отця, і Сина,
І Духа Святого - віднині
Й вовіки віків. Амінь.

Ну і Владиславе Миколайовичу! До цього ж ти не написав жодного віршованого рядка! А тут відразу поетичне відтворення молитви „Отче наш”...
Далі натхненно, мовчки проглядає надруковане.

Так... Здається не втрачено жодної думки, які почув уві сні... Підписувати не будемо...
А тепер усе завантажимо в Інтернет... З Різдвом вас, люди добрі! Читайте на здоров’я! А щоб ніхто не здогадався, цей файл знищимо... Правильно Друже? -
На цю репліку за дверима радісно заскавучав пес.

Вже йдемо, Друже. Готуй поводок і ошийник. Зараз набігаємось...

Владислав Миколайович завершує роботу, вимикає комп’ютер.
Знімає піжаму і вдягає теплий спортивний костюм, черевики та стареньку в’язану шапочку, яку йому колись зв’язала мама..
Замислившись про відправлений в Інтернет твір, повільно прямує до дверей, за якою його нетерпляче чекає пес. Але зупиняється і повертається обличчям до глядачів.
Дивиться у небо.
Звичайно, я виконаю Вашу волю, Отче... Але з чого мені починати? Як і куди рухатись далі? Що треба зробити, щоб слово Боже дійшло до свідомості кожної людини?
Яким чином кожна людина має зрозуміти, що не має більшої радості у земному житті, ніж радість творити Добро та відчувати споріднення душ з іншою людиною?
Що має статися на нашій планеті, щоб визнання власних помилок і прощення помилок іншим людям, сліпо діючих під „тиском” заздрості, жадібності, узаконеної несправедливості, стало нормою?
Як землянам навчитися свідомо перемагати ці пороки і не боятися покаяння перед власною совістю?

Повертається до дверей і виходить з кабінету, вимкнувши світло. Мелодія лунає тихіше і зовсім „згасає”. За дверима Академіка з радісним гавкотом зустрічає пес. Владислав Миколайович приязно спілкується з собакою.

АКАДЕМІК. Ну що, Дружок? Дочекався? Дочекався... Ну все, все... Припини свої ніжності, дай спочатку вдягнути куртку...

Гавкіт собаки віддаляється. Тихо лунає мелодія.


5.
Раптом у спальні задзвонив телефон. Дружина Академіка вмикає настільну лампу. Не підводячись з ліжка бере слухавку телефону.

ДРУЖИНА. Слухаю...

ГОЛОС ІЗ СЛУХАВКИ. Доброго ранку.

ДРУЖИНА. Доброго ранку...

ГОЛОС ІЗ СЛУХАВКИ. Пробачте, що турбуємо. Капітан міліції Безверхий...

Дружина сідає у ліжку. Схвильовано запитує.

ДРУЖИНА. Що трапилось, товаришу капітан?

ГОЛОС ІЗ СЛУХАВКИ. Скажіть, будь ласка, у вас є собака Дружок?

ДРУЖИНА. Так, є... А що трапилось?

ГОЛОС ІЗ СЛУХАВКИ. Тільки, будь ласка, не хвилюйтесь... Як мені до вас звертатися?

ДРУЖИНА. Мене звуть Галина Петрівна... Я дружина академіка Завацького Владислава Миколайовича.

ГОЛОС ІЗ СЛУХАВКИ. Галино Петрівно, пробачте, що турбуємо вас у цей святковий ранок. Така наша служба. А чи можна запросити до телефону Вашого чоловіка?

ДРУЖИНА. Зараз покличу...

Славку! Тебе до телефону, з міліції. Славку!

Не відповідає... Та і Дружка не чути. Мабуть вже десь борсаються у снігу...
Ало! Товаришу капітан! Пробачте, але його не має вдома. Вигулює собаку. Передзвоніть, будь ласка, пізніше...

ГОЛОС ІЗ СЛУХАВКИ. Галино Петрівно! Скажіть, будь ласка, а у вашого чоловіка є чорна шкіряна куртка з сірим хутряним коміром?

ДРУЖИНА. Так, він завжди її вдягає, коли гуляє з Дружком...
А до чого тут куртка Слави? І, взагалі, звідки у вас наш номер телефону?

ГОЛОС ІЗ СЛУХАВКИ. Будь ласка, заспокойтесь.
Ваш телефон і домашню адресу ми узнали завдяки інформації, що знайшли в ошийнику собаки...
Просимо вдягнутися... й узяти із собою свій паспорт та... паспорт або посвідчення вашого чоловіка... Ми вас чекаємо біля консьєржа.

ДРУЖИНА. Добре, вже беру, а що, власне, трапилось? Невже так важко відповісти на це просте запитання, не знущаючись?

ГОЛОС ІЗ СЛУХАВКИ. Пробачте... Пробачте, пані Галино.
Справа у тому, що на лавочці поблизу вашого будинку знайшли непритомного мужчину без будь-яких документів. Біля нього гавкав та скавучав пес, який привернув увагу перехожих.
Виходячи з щойно отриманої інформації, цей мужчина мабуть є вашим чоловіком...
Швидкою хворого вже відвезли до лікарні... Пса не втримали і він помчав за машиною...

ДРУЖИНА. Боже, яка біда! Що з ним? Ви щось знаєте?

ГОЛОС ІЗ СЛУХАВКИ. Можливо серцевий напад... Хвилиночку, пані Галино... Як раз телефонують з лікарні...

Не чую! Що? Будь ласка говоріть голосніше і повільніше! Хто зупинився? Серце зупинилось?
П а у з а ....
Галино Петрівно, наберіться мужності... Реаніматори робили усе можливе...

ДРУЖИНА. Боже! Ні!

Жінка знепритомніла. Слухавка випала з руки.

ГОЛОС ІЗ СЛУХАВКИ. Ало! Ало! Ало! Галино Петрівно!...Ало!

Лунають короткі гудки. Телефонна розмова припинилась. З неба звучить голос Академіка:
„Кохана моя! Я сьогодні бачив такий сон! Такий прекрасний Різдвяний сон! Але земне життя абсолютно кожної людини обмежене часом. Для мене цей час вже вичерпано. Дуже тебе прошу, не сприймай це як біду. Я пішов, але залишаюся назавжди із тобою. Запам’ятай: мій Різдвяний сон і я залишаємось назавжди ... ”

Лунає мелодія. Завіса закривається.


ТРЕТЯ ДІЯ
6.
За столами, які розставлено півколом, сидять члени президії міжнародного форуму і про щось тихо перемовляються між собою.

За їх спинами великий квадратний транспарант синьо-жовтого кольору, у верхній частині якого - зображено білого голуба з гілочкою червоної калини у дзьобі.

Нижче великими літерами написано слова:

Щорічний міжнародний форум
„ВИБІР ЗЕМЛЯН”
Annual International Accreditation Forum
ALTERNATIVE OF THE EARTHLINGS

На столах мікрофони з назвами найвідоміших світових, у тому числі українських, телевізійних та радіо - компаній (CNN, BBS, „1+1”, НТВ, РТР, ICTV, Інтер, тощо).

Перед столами, у центрі, з радіо-мікрофонами в руках обличчям до глядачів стоять Ведуча і Ведучий.

На синьо-жовтих мікрофонах - також зображення білого голуба з гілочкою червоної калини у дзьобі на синьому тлі.

Серед глядачів у залі Академік, що символізує духовну присутність на форумі Владислава Миколайовича. Попереду Академіка його Дружина – учасниця міжнародного форуму. Неподалік від них сидять Народний депутат України та особи, що своїми рисами нагадують В.Ющенка, Ю.Тимошенко, В.Януковича, Л.Кучму та Савіка Шустера .

ВЕДУЧА. Шановні пані і панове!

ВЕДУЧИЙ. Ледіс енд джентльмен!

ВЕДУЧА. Ми щиро вітаємо усіх присутніх у цьому залі з початком щорічного міжнародного форуму „ВИБІР ЗЕМЛЯН”!
Ласкаво просимо вас до України, наші дорогі закордонні друзі!

ВЕДУЧИЙ. Уелкам ту Юкрейн ауе діе френдс!

Лунають оплески.

ВЕДУЧА. У прямому ефірі нас дивляться і чують мешканці майже усіх країн світу!

ВЕДУЧИЙ. Нагадаю усім телеглядачам і радіослухачам, які щойно приєдналися до нас.
Ви дивитесь і слухаєте у прямому ефірі репортаж з міжнародного форуму „ВИБІР ЗЕМЛЯН”, який традиційно щорічно проводиться в Україні напередодні свята Різдва!

ВЕДУЧА. А зараз хочу надати слово голові та засновнику нашого форуму, лауреату нобелівської премії, відомому громадському діячеві з Великобританії Івану Гаврилюку!

ВЕДУЧИЙ. Просимо пане Іване.

Під акомпанемент оплесків Іван Гаврилюк підводиться і виходить до мікрофону, звертаючись до учасників форуму українською мовою з характерним акцентом, притаманним українській діаспорі США, Канади та Великобританії.

ІВАН ГАВРИЛЮК. Добрий вечір, вельмишановне паньство!
Здається тільки учора гарним святковим ранком я у своїй електронній пошті надибав твір невідомого українського автора „Різдвйяний сон”.
З того часу минуло вже сім років.
Зізнаюся, що кращого подарунку у своїм житті я ніколи не отримував.
Під впливом емоцій у той же ранок „Різдвйяний сон” мною було перекладено на англійську мову і надіслано по Інтернету в усі куточки земної кулі.
Рівно через рік, уперше в історії нобелівських премій, не конкретній особі, а невідомому українському автору „Різдвйяного сну” та мені, як перекладачеві цього твору і засновнику міжнародного руху „ВИБІР ЗЕМЛЯН”, було присвоєно найпрестижнішу премію світу.
Але грошової винагороди український лаурйят, який надихнув мене заснувати рух „ВИБІР ЗЕМЛЯН”, ще досі не отримав.
Для нас цей видатний автор так і залишається невідомим.
Хто він - чоловік чи жінка - я не знаю.
Та ця людина сьогодні живе поруч з нами!
Можливо у цю мить він навіть серед нас!

З неба лунає голос Академіка: „Різдвяний сон і я залишаємось назавжди ...” Прожектор висвітлює різних людей, що сидять у залі, у тому числі на мить зупиняється на постатях Академіка і його Дружини, які разом з іншими аплодують промовцеві.

Скажу вам чесно. Я щодня без надії сподіваюсь побачити цю людину, яка дивовижним чином змінила світ...

ВЕДУЧА. Перепрошую, пане Іване! Невже автор „Різдвяного сну” після оголошення нобелівських лауреатів жодного разу не звернувся до Вас?

ІВАН ГАВРИЛЮК. На жаль, не звертався... Точніше, справжній автор не звертався жодного разу... Але так звані псевдо-автори зверталися і звертаються досі! Серед них, на жаль, є навіть відомі українські літератори... Не хочу і не буду називати їх імен...

Народний депутат України з депутатським значком на лацкані піднімається з крісла і обурено кричить, гордовито покидаючи залу.

НАРОДНИЙ ДЕПУТАТ УКРАЇНИ. Що ви собі дозволяєте? Я Народний депутат України багатьох скликань! Мої заслуги відзначено Національною премією імені Тараса Шевченка! Я ще доведу своє авторство! Не сумнівайтесь! Експерти вже працюють з рукописом... А суд Шевченківського району постановить справедливе рішення у цій справі!

ІВАН ГАВРИЛЮК. Пані і панове, пробачимо вельмишановному депутатові!
Як ви бачите у нас з вами ще достатньо роботи...
Мусимо знаходити підхід до кожної людини...
Водночас зауважу, що у нобелівському комітеті усі спірні рукописи та машинописи „Різдвяного сну” перевірялись і перевіряються із залученням незалежних експертних агенцій.
До уваги береться усе – папір, чорнила, стиль твору та стиль відомих творів потенційного автора тощо...
А зараз дозвольте продовжити...
Пригадую, що вже через декілька днів після поширення англомовної версії „Різдвяного сну”, його було перекладено китайською, російською, іспанською, японською, німецькою, португальською та італійською мовами.
Через місяць „Різдвяний сон” вже обговорювали у колі практично кожної сім’ї, а також у школах і в студентських аудиторіях Австралії, Анголи, Аргентини, Єгипту, Ізраїлю, Індії, Іраку, Італії, Канади, Китаю, Німеччини, Росії, США, Швеції, Японії та інших країн земної кулі.
Ви пам’ятаєте як після цього ми разом створили рух „ВИБІР ЗЕМЛЯН” і почали вчитися без ненависті пробачати один одному та визнавати власні помилки?
Це було найскладнішим.
Люди планети Земля поступово збагнули, що усі ми – „різнобарвні” і різні - насамперед є землянами, а шлях до Бога відкривається не сліпим повторюванням заучених молитов, а в результаті власного удосконалення.
Ми навчилися ставитися до усіх людей так, як хотіли б щоб до нас ставилися інші.
Завдяки „Різдвяному сну” та рухові „Вибір землян”, сьогодні практично припинились
релігійні конфлікти та діяльність екстремістських, терористичних і неонацистських організацій.
Виведено війська з Іраку й інших „гарйячих” точок планети.
Згадайте Косово! Придністров’я! Ізраїль! Палестину!
Люди там сьогодні живуть у мирі!
Саддаму Хусейну, Гітлеру, Піночету, Сталіну та іншим політичним диктаторам і злочинцям світу, нехай декому і посмертно, людство простило за їх злочини.
Нами спільно створено умови, які унеможливили масові вбивства і війни.
Хіба це не диво?
Американський урйяд, а за ним урйяди Росії та інших могутніх держав, вже у декілька разів скоротили витрати на оборону!
Їх військово-промислові комплекси майже безболісно для національних економік перейшли на виробництво мирної продукції!
Різко зменшились злочинність та попит на тютюн, алкоголь і наркотичне зілля.
Мультімільярдер Білл Гейтс та його дружина Мелінда відмовилися від предметів розкоші та спрямували левову долю своїх прибутків на боротьбу із голодом, хворобами, бідністю наркотиками і ВІЛ-інфекціями та на захист екологічної системи планети.
Згодом до них приєдналися й інші мільярдери, у тому числі українці Ренат Ахметов та Віктор Пінчук.
Припинились внутрішні політичні протистояння, у тому числі в Україні – колись маловідомій державі, де і зародився наш, тепер найпотужніший у світі, міжнародний рух.
Я - громадянин Сполученого королівства Великобританії і Північної Ірландії – пишаюся своїм українським походженням, бо українські слова „Різдвяний сон” і „ВИБІР ЗЕМЛЯН” сьогодні без перекладу знає кожна людина від трьохрічного віку і більше.
Пригадайте славнозвісне телевізійне шоу Савіка Шустера, коли наочно демонструвалося, що Україна є штучно поділеною на рожеві, червоні, помаранчеві, чорні, біло-блакитні та білі кольори.
Цей складний період вашої історії минув назавжди!
Згадайте, як відомі постаті новітньої української історії – Леонід Кучма, Юлія Тимошенко, Віктор Ющенко і Віктор Янукович простили один одному та гідно пішли з політики.
Сьогодні вони підтримують один одного в усіх своїх добрих починаннях і вже зробили за цей незначний проміжок часу надзвичайно багато корисних справ для об’єднання українського народу, для зміцнення економічного і політичного потенціалу України та піднесення її міжнародного авторитету!

Прожектор на мить вихоплює серед глядачів фігури артистів, які, завдяки макіяжеві, нагадують згаданих політиків. Серед них і відомий журналіст Савік Шустер.

Внутрішня українська політика та політика інших країн перестала бути засобом тіньового бізнесу для збагачення меншості за рахунок зубожіння більшості простих людей.
А люди, наче прокинувшись від сну надмірної „політизованості”, помітили красу життя і диво кожного Божого дня.
Надзвичайно важливо, що декілька років тому найвищі ієрархи буддизму, іудаїзму, християнства та ісламу прийняли одностайне рішення оголосити мир між релігіями.
Це означало настання кінця епохи сліпої віри та проголошення новітньої ери свідомого наближення кожної людини до Бога - не через страх покарання за гріхи, не закликаючи руйнувати святині і храми інших конфесій, а зберігаючи та шануючи найкращі національні традиції віросповідання.
Нам з вами пощастило бути творцями цієї новітньої ери - ери утвердження справедливого устрою на Землі без війн і революцій, без витрачання мільярдів на безглузде „розкручення” нікчемних „кумирів”!
І кожен, хто щойно прочитав чи почув „Різдвяний сон”, навіть ще не збагнувши цього, вже зробив перший крок для приєднання до цих творців.
Ще зізнаюсь, дорогі рухівці, у тому, що мені страшно навіть подумати про наслідки іншого вибору невідомого українського автора.
Якби він свій „Різдвяний сон” спрямував на звеличення себе і однієї з церков християнства, це мимоволі принизило би віруючих інших конфесій та інших світових релігій.
Звичайно, він би за цих умов, можливо, став би найвідомішою людиною планети...
Але втрата шансу щодо об’єднання людей на Землі могла би призвести до лавиноподібного загострення усіх конфліктів та відкинуло би далеко назад людство на шляху до прогресу і всезагального процвітання.
Слава Богу, цього не сталося! Земляни зробили свій вибір!

7.

Тож подякуємо українській землі за те, що вона подарувала світові автора „Різдвяного сну”!
Подякуємо усім глядачам і слухачам, які разом із нами поділяють ідеї та принципи Міжнародного форуму „ВИБІР ЗЕМЛЯН”!
А тепер дозвольте оголосити наш міжнародний форум відкритим!
Пропоную розпочати роботу форуму виконанням світлої молитви „Отче наш” у поетичному відтворенні невідомого українського автора „Різдвяного сну”.

Звучать оплески.
Учасники форуму підводяться зі своїх місць.
Лунають музичні акорди знайомої мелодії.
Іван Гаврилюк, Ведучий, Ведуча та інші учасники форуму співають пісенний варіант ”Отче наш” :

Члени президії форуму, співаючи, йдуть вглиб зали. На сцені залишаються тільки Ведуча і Ведучий.
Співаючи, члени президії торкаються рук і плечей глядачів. Піднімають з місць та ведуть за собою Академіка, Дружину, Савіка Шустера, „відомих політиків”.
На сцену артисти, завершуючи молитву, вже повертаються у повному складі.
Серед них Академік, його Дружина, Савік Шустер, Народний депутат України та інші „відомі політики”.
Після завершення виконання „Отче наш” артисти низько вклоняються глядачам.


Завіса. Київ. Лютий, 2007 рік.





Отче наш

Отче наш, Боже єдиний, у всесвіті вічному сущий!
Усі ми – Твоя родина, що вірить у день свій грядущий!
Ім’я Твоє хай святиться! Нехай Твоє Царство розквітне
На нашій Землі, що, як птиця, у Царстві кружляє всесвітнім.

Бо є Твоє Царство і сила, і слава Твоїх творінь!
В ім’я і Отця, і Сина, і Духа Святого - віднині
Й вовіки віків! Вовіки віків! Вовіки віків! Амінь...
Й вовіки віків! Вовіки віків! Вовіки віків! Амінь...

Хліб дай нам, Отче, насущний на день, що прийшов сьогодні,
І диво Життя невмируще, як свято Своє великоднє.
Пробач нам гріхи і слабість, як ми прощаємо іншим,
І дай Просвітління та Радість - і пастирям Твоїм, і грішним.

Бо є Твоє Царство і сила, і слава Твоїх творінь!
В ім’я і Отця, і Сина, і Духа Святого - віднині
Й вовіки віків! Вовіки віків! Вовіки віків! Амінь...
Й вовіки віків! Вовіки віків! Вовіки віків! Амінь...

Хай нас не введуть у спокусу брехня і дарунки лукавих,
Не дай нам збитися з курсу - просимо, Отче, ласкаво.
Ім’я Твоє хай святиться, нехай Твоє Царство розквітне
На нашій Землі, що, як птиця, у Царстві кружляє всесвітнім.

Бо є Твоє Царство і сила, і слава Твоїх творінь!
В ім’я і Отця, і Сина, і Духа Святого - віднині
Й вовіки віків! Вовіки віків! Вовіки віків! Амінь...
Й вовіки віків! Вовіки віків! Вовіки віків! Амінь...