В засніженій Москві Сергія Васильовича Скрипника, який вийшов з літака з невеличкою валізою в руці, зустріли безпосередньо біля трапу. Російський прикордонник тільки протягом п’яти секунд «вивчав» паспорт українського гостя. Тому чорна «Волга», до якої запросили підполковника, у супроводі двох автомобілів державної автомобільної інспекції вже за хвилину виїхала за межі аеропорту через ворота для VIP-персон. «Ти диви! Росіяни таки поважають українців… Зустріли як генерального конструктора», – напівжартома відзначив український офіцер, зручно вмощуючись на задньому сидінні. – «А, якщо бути реалістом, мабуть, просто вимагає ситуація, коли кожна хвилина автоматично перетворюється у великі гроші… Через це і така оперативність», – сам себе поправив Скрипник.
- Іване Івановичу! Які у нас плани на цей день? – Запитав російською мовою Сергій Васильович, головного російського конструктора систем розпізнавання, з яким був знайомий близько десяти років, налягаючи на літеру „а” наче корінний москвич. Завдяки цьому феноменальному відчуттю музичного звучання людських мов Скрипника усюди і завжди вважали своїм.
- Якщо у Вас є службовий паспорт, то відразу їдемо до посольства Пакистану і Єгипту оформляти візи, – відповів Іван Іванович. – У інших членів міжурядової комісії усі документи вже оформлені.
- Ось, мій паспорт. – Дістав з кишені Скрипник новенький закордонний документ радянського зразка, за який дві години тому розписався у Борисполі. Потім з легкою іронією додав, – тільки я щось не все розумію… Хіба ми були раніше не на «ти»?
- Миколо Васильовичу, дзвоніть до МЗС, – передав Іван Іванович паспорт українського гостя своєму помічнику – молодому хлопцю, що сидів поруч із водієм, а вже потім відповів:
- А за «ви», Серьожа, пробач… Давно не бачились. Та і часи змінилися…
Лише тепер Сергій Васильович помітив, що легковий автомобіль було навіть обладнано спеціальним зв’язком.
Помічник, до якого так шанобливо звернувся головний конструктор, набрав якийсь номер і по телефону продиктував паспортні дані Сергія Васильовича. Поклавши слухавку, хлопець доповів своєму начальникові:
- Іване Івановичу, представник МЗС вже працює. Нас, із підписаними нотами МЗС Росії чекатимуть на Садово-Кудрінскій , а потім – в Кропоткінскому провулку .
- Спасибі, друже. Думаю, тепер точно встигнемо, – подивився на годинник Іван Іванович…
- А коли вилітаємо? – Уточнив Сергій Миколайович.
- Сьогодні… Президентським бортом… Виліт через дві-три години… Нас вже чекають в Ісламабаді… – Відповів головний конструктор. – Про технічну сторону справи вже нічого не кажу… Ви… Тобто ти… і сам знаєш свої «вироби» краще мене… Усі проблеми стосуються саме твоїх винаходів… Коли учора Борис Миколайович мене запитав: „саме що має забезпечити успіх російської делегації в Пакистані та Єгипті”, я розповів йому про Вас… Тьфу ти... про тебе, Сергію…
- Спасибі, звичайно, за довіру, Іван Іванович… Але для мене це відрядження, пробач за вислів, як серпом по одному місцю…
- Ну ти даєш! Я тебе не впізнаю… А знаєш які добові ти отримаєш? Чистими не менше тисячі баксів за три доби! … Ця сума гарантується, навіть за умов нашого провалу… А, якщо «відпрацюємо» без втрат для державної казни, то додатково – ще один процент від «штрафної» суми, яку вже «виставили» Російській Федерації… Повір мені, Сергію, навіть, якщо цей відсоток по-братські розділити між усіма членами комісії, кожен отримає кругленьку суму, - спробував виправдатись Іван Іванович.
- Ти мене не зрозумів, Іване… Гроші мені якраз зовсім не завадять… Тому я дуже тобі вдячний за таке відрядження… Проблема в іншому… Син у мене потрапив у біду… І як раз саме сьогодні ми з Марією мали їхати до сина… На побачення… На три доби… Розумієш?
- Який строк дали? – Все зрозумів головний конструктор.
- Два роки… Залишилось півтора… А Маша із хворим серцем там одна… – Опустив голову Сергій Васильович, ховаючи від давнього знайомого свої мимовільні сльози.
- Ти заспокойся, Сергію. Допоможемо… Я твого Кольку добре пам’ятаю. Кмітливий пацан… А ти мене теж знаєш… Сказано – зроблено… Повернемося з відрядження до Москви – перш за все вирішимо цю проблему… Ти собі тільки уяви. Приземляєшся у Києві, а син тебе вже зустрічає в аеропорту… Як тобі цей варіант?
- Із області фантастики… Але за моральну підтримку дякую, – помітно повеселів Сергій Васильович.
- Ніякої фантастики… Можна було б спробувати і сьогодні … Але звертатися з цим проханням до Бориса Миколайовича без доповіді про результати роботи в Пакистані та Єгипті не дуже вчасно. Собі зашкодимо… А інших просити не має сенсу… Тільки щоки надуватимуть і чекатимуть хабара…
- Нічого собі! Ти що особисто з Єльциним знайомий? – Здивувався Сергій Васильович.
- Звичайно… Ти що забув? Я ж не тільки наукою займався… І хіба не ти вітав мене з обранням до Московського міському партії? А Єльцин у той час обіймав посаду першого секретаря міському… З того часу дружимо…
- Невже мені так пощастило, Іване? Сподіваюсь і ти не пожалкуєш про те, що завдяки твоїй рекомендації мене включили до складу цієї комісії… От побачиш, усі зауваження наших опонентів розіб’ємо вщент! Ще вимагатимемо неустойку заплатити за необґрунтований виклик!
- Ось тепер ти мені подобаєшся, Серьожа… Ма-ла-ток… З тобою мені буде значно спокійніше переконувати арабів у тому, що вони не мають рації стосовно неналежної надійності російської техніки…
«Все ж таки є Бог на світі», – радів Сергій Васильович, мислено вимовляючи слова молитви «Отче наш». – У Бучі допоможе Марічці Роман Олександрович… Три дні вона побуде з Миколою… А за цей час я зроблю усе, щоб ще до Нового року «позакривати» проблеми з російським контрактом та повернутися до Москви… Між іншим, треба буде натякнути Івану Івановичу, щоб по своїм каналам посприяв у службі і Роману Олександровичу, який, скоріше за все, займатиметься оформленням документів про звільнення Миколи… Роман – справжній мужик… Старше від мене, а все в майорах ходить. Гарним людям – гріх не допомогти»…

***
Марія Станіславівна, сидячи в службовому кабінеті заступника начальника виправної установи, мовчки спостерігала за Романом Олександровичем, який увесь час комусь дзвонив, ставлячи завдання своїм підлеглим. Його впевнений голос, рухи, навіть повороти голови належали справжньому господарю, який знає що і як вчиняти. «Мабуть у нього зараз не має сумнівів, що і я тепер належу йому… Нехай собі потішиться… Буде і на нашій вулиці свято». – Посмішка на обличчі Марії Станіславівни мала приховати справжні думки приниженої жінки і гостру тривогу матері за сина.
Проте червоний апарат «прямого» телефону начальника з черговим по установі все мовчить, наче хтось його вивів з ладу. Нарешті довгоочікуваний дзвоник! Але майор, наче знущаючись, не поспішає… Він спочатку неквапливо закінчив розмову по іншому телефону і тільки після цього підняв слухавку червоного апарату.
- Слухаю і сподіваюсь, що нарешті усе підготовлено? – сталевим голосом вимовив він, але раптом зблід і став білим, як стіна. – Що!? Я не зрозумів! Повторіть ще раз!!! Що ви сказали!? Які вжили заходи, вашу мать? І-ді-о-ти-и! Бля-а!!! І-ді-о-ти-и!!!
- У вас якісь неприємності, Романе Олександровичу? – спитала Марія Станіславівна, коли начальник розгублено поклав слухавку, промокаючи носовичком своє чоло.
- Неприємності? Ні… У нас проблеми! Ду-же сер-йоз-ні проб-ле-ми!!! Боже, як і з ким працювати? Присилають служити блатних шмаркачів, які ні на що нездатні! Пробачте мені, Маріє, за емоції, будь ласка… Я зараз… Почекайте мене ще хвилин п’ять… Перед тим як доповідати Києву маю перевірити усе сам…

***
Коли майор „влетів” до кабінету, де лежав нерухомий Микола, лікар вже закінчувала його огляд. Лейтенант, на очах якого зовсім молодий хлопець пішов з життя, вже заспокоївся, проте залишався сидіти на своєму місці, наче не помічаючи майора. Інші мовчки розступилися, пропускаючи начальника до небіжчика.
- Прошу усіх, крім лікаря, вийти з кабінету. – Наказав майор та, залишившись увіч на увіч із лікарем, з надією запропонував, – Може йому якийсь укол зробити?
- Йому вже ніщо не допоможе, навіть Господь, – засмучено відповіла лікар. – Смерть, наскільки я розумію, була миттєва… Такий молодий, ще зовсім хлопчик… І що його штовхнуло накласти на себе руки?
- Як він це зробив із собою? – Помітно нервуючи, запитав Роман Олександрович.
- Ваш офіцер сказав, що цією булавкою… Ось у це місце, – показала лікар ледве помітну цяточку нижче потилиці Миколи.
- Цією маленькою булавкою?! Дурня якась... Чекайте, а хіба не Ви знайшли цю булавку?
- Ні, коли я увійшла, лейтенант ридав біля тіла, тримаючи булавку у руці…
- Хвилиночку… А чому Ви тоді зробили висновок про суїцид? Які є докази, що це не вбивство? – Запитав майор, відзначаючи, що у разі необхідності, можна буде «перевести стрілки» на лейтенанта… «Не дай Боже, патологоанатом виявить, якісь свіжі синці на тілі хлопця через його падіння, коли я збив його з ніг… Он, і гуля на потилиці здається таки є…»
- Ні, Романе Олександровичу! У такий спосіб вбити практично неможливо…– Заперечила лікар. – Для цього потрібно мати глибокі знання… Я таких способів суїциду ніколи не зустрічала, навіть у спеціальній літературі, бо влучити у необхідну точку з першої спроби практично неможливо… А зробити це з метою вбивства, якщо і можна, то тільки теоретично…
- А цей сучий син влучив з першої спроби! От падлюка! Стільки людей підставив… Я його і позаштатним фельдшером призначив, і обіцяв через півроку посприяти у достроковому звільненні та відновленні в медичному інституті… А він себе вбив!!! Як мінімум сувора догана мені забезпечена… І на лейтенанта „повісив” підозру про вбивство… І про що вони думають ці покидьки? Матір його приїхала на побачення… І він зна-а-в про це! Що я їй тепер скажу? До речі, може він десь передсмертну записку залишив?
- Зараз… Секунду…Мабуть ось вона, – передала лікар аркуш паперу, який лежав перед нею на столі.
- У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати… Мамо і тато, я вас дуже люблю... Пробачте мені... Жити так не хочу… І не маю морального права… Прощавайте... Микола Скрипник... – Вголос прочитав майор записку, не приховуючи хвилювання, і після невеличкої паузи спокійно додав. – Слава Богу, хоч по-людські вчинив, не залишив «смороду» після себе…
Потім підняв телефонну трубку та по встановленій формі доповів київському начальству про самогубство ув’язненого Миколи Сергійовича Скрипника…

***
Повернувшись в адміністративний корпус, Роман Олександрович на хвилинку зупинився біля чергового і віддав якісь розпорядження. Потім він піднявся по сходах на другий поверх і відчинив двері свого кабінету.
- Вже можемо йти, Романе Олександровичу? – Піднялася з місця Марія Станіславівна. – Ледве дочекалася… Казали, що повернетесь за п’ять хвилин, а пройшло вже майже пів години…
- Марія… Присядь, будь ласка… Зараз підемо… Ти тільки не хвилюйся…
- Знову з кімнатою проблема? – Потемніла обличчям жінка і не втримала своїх сліз, які, наче горошини, покотилися униз з її очей.
- Заспокойся, не треба плакати, люба. – Протягнув майор жінці склянку води, піднявся з крісла та співчутливо погладив її по спині. – З кімнатою проблем не має… Кімната вже готова…
- Слава Богу… Ви мене налякали… Хіба можна так лякати, – крізь сльози посміхнулася Марія Станіславівна, витягаючи із сумочки носовичок.
- Ми ж домовились звертатись на «ти»… – Нагадав Роман Олександрович. – Прошу тебе побережи сили і не давай волі емоціям…
- Я вже заспокоїлася…
- І готова мене послухати?
- Так…
- У нас дійсно серйозні проблеми, Маріє… Але насамперед прошу тебе усвідомити, що я тебе дуже люблю… Не тримай зла за мою ранкову настирливість… Ну ти розумієш… Вийшло так, що я нібито скористався ситуацією і не залишив тобі вибору, але тільки тому, що закохався, як хлопчисько… Разом ми все подолаємо… Ти ще багато разів переконаєшся у щирості моїх почуттів і вчинків…
- Ну добре, добре, Романе. Вже кажи про «наші проблеми», – остаточно заспокоївшись, попросила Марія Станіславівна.
- Але наберись мужності і спочатку прочитай оце, – витягнув майор із течки аркуш паперу і передав його жінці.
Марія Станіславівна, побачивши знайомий почерк сина, здається навіть зраділа. На її обличчі з’явилася лагідна посмішка, але зміст записки не доходив до її свідомості. «Що ти хочеш цим сказати, Ніколушка? Про що ти нам пишеш? Про чию смерть? Про чию смерть ти нам пишеш?» – Наче стрибали в голові матері божевільні запитання, відтягуючи момент жорстокої істини. І як тільки вона збагнуло про чию смерть пише її син, потужний біль блискавкою вдарив їй у саме серце, захищаючи нещасну жінку від втрати розуму і подальших страждань…
Побачивши, що Марія Станіславівна знепритомніла, Роман Олександрович блискавкою кинувся до неї. Але пульсу вже не було… Зіниці на світло теж не реагували… Зрозумівши, що тепер в його кабінеті вже вмерла і мати «самогубця», майор, не вагаючись, викликав швидку, доповів про все у Київ та розпорядився провести вибірковий «шмон» на зоні. Внаслідок цього «шмону» один із знайомих Миколи, який мав звільнятися через три місяці, був змушений знищити його записку. Другий товариш Миколи Скрипника, який встиг сховати «маляву», на свободу вийде ще тільки через чотири роки. Чи зможе він протягом чотирьох років не загубити цю записку, а потім передати її батькові Миколи, невідомо. Скоріше за все, тепер ніхто не дізнається про справжні, а не біологічні причини смерті Миколи і Марії Станіславівни. Може, дійсно, так буде краще для всіх...

***
В посольствах на отримання віз для Сергія Васильовича було витрачено не більше п’яти хвилин. Решта часу пішла на переїзди. Проте, тільки завдяки машинам російської ДАІ, усі відстані вони подолали протягом усього двох годин. Так само без тяганини пройшли митний і прикордонний контроль.
Як і пообіцяв Іван Іванович, практично через дві години після прибуття Скрипника до Москви, літак відірвався від злітної смуги і взяв курс на південь.
«Все ж таки Росія – потужна держава», – влаштовуючись у кріслі, подумки відзначив Сергій Васильович. – «Подумати тільки – для п’ятьох членів комісії надається такий лайнер… Та й ще – борт Президента Росії! Психологічний ефект після його приземлення в Ісламабаді та Каїрі забезпечений… Переліт на рейсових пасажирських літаках був би значно дешевшим… Але для оперативного вирішення питання, пов’язаного з престижем російської військової техніки, кращого варіанту не придумати…».
- Шановні колеги, – звернувся до усіх Іван Іванович, як голова комісії. – Через десять хвилин подається обід. А зараз, ураховуючи те, що ще не всі знають один одного, хочу представити членів нашої міжнародної комісії. Прошу усіх зайняти місця за круглим столом. Мене і мого помічника знають усі. Відразу розпочнемо із заступника голови комісії…
Пан Скрипник Сергій Васильович – всесвітньо відомий учений. Видатний, не побоюся цих слів, винахідник… Прибув із Києва. Прошу любити і шанувати. У складі комісії пан Скрипник також представлятиме і Україну. Ураховуючи «закритий» характер «виробів», які нібито вийшли з ладу, тільки я і Сергій Васильович мають допуск до обговорення технічної сторони проблеми. Його та мої вказівки є обов’язковими для усіх інших.
Підполковник Скрипник, коли почув своє ім’я, на секунду підвівся, вклонився членам комісії, і, густо червоніючи від почутих слів, знову присів у своє крісло: «Ну Іван дає країні вугілля… Хіба не міг попередити про мій статус заздалегідь?»
- Нашим «міністром іноземних справ» призначено першого секретаря МІДа Росії пана Селезньова Григорія Васильовича. – Продовжив Іван Іванович. – До речі, Григорію Васильовичу! Сподіваюсь Ви захопили з собою прапорці Російської Федерації, України, Пакистану та Єгипту?
- Так точно, Іване Івановичу. З протоколом проблем не буде, навіть якщо не спрацюють дипломати Пакистану та Єгипту.
- Спасибі, Іване Васильовичу. Нарешті, останній у нашому списку, але не останній за значимістю – пан Шевєльов Петро Григорович… Наш «міністр фінансів» із «Росвооруженія»… Видасть кожному валюту на кишенькові витрати, добові і навіть «преміальні»…
- Пробачте, Іване Івановичу, – вставив репліку «фінансист», – преміальні видаватимуться тільки у тому випадку, якщо ви успішно спрацюєте з паном Скрипником…
- Петро Григоровичу, за умов правильного фінансового забезпечення роботи комісії ми приречені на успіх, – жартома парирував голова комісії.
«Дивно, що немає представника держбезпеки», – відзначив про себе Сергій Васильович. – «А може це і краще. Менше виникатиме проблем у членів комісії… Проте з іншого боку… Заходів безпеки, наприклад, щодо запобігання витоку інформації, необхідно буде неухильно дотримуватись… Візьму ці функції теж на себе».
Коли нараду було закінчено, Іван Іванович перш за все підійшов до підполковника Скрипника:
- Щиро радий потиснути твою руку, Серьожа, і привітати з призначенням „замголови” комісії.
- Не міг мене раніше попередити? Змусив мене від несподіванки почервоніти... Але, звичайно, я дякую тобі за довіру... Виправдаю…
- Це тобі подяка... Ось... Краще ознайомся з офіційним перекладом рекламацій...
Сергій Васильович тричі перечитав тексти рекламацій і відчув, що його спина стала мокрою.
- Нічого собі... Але ж це неможливо! Ці вироби в Україні працюють без єдиного збою... А тут масовий вихід із ладу...
- Отож... І причини цих масових несправностей ми повинні якнайшвидше знайти. Знайти і довести, що ці масові «відмови» на совісті арабів, а не радянських конструкторів... Якщо не знайдемо або не вкладемося у два дні, російський держбюджет у 1994 році може зменшитись на десять процентів. Тепер ти знаєш усі умови і ставки у цій «грі»…
- Так от чому це питання контролює особисто президент Росії?! – Не зміг приховати своє здивування Скрипник, раптом розуміючи, що нічому не зможе зарадити без належного устаткування і комплекту справних блоків систем, які вийшли з ладу.
- Ти чого зблід? Що з тобою? Може лікаря викликати? – Збентежився Іван Іванович.
- Та ні, лікар нам ні до чого… А от з’ясувати дещо не завадить…
- Запитуй.
- Як ти уявляєш собі пошук причин виходу з ладу наших виробів без приладів та необхідних запасних частин?
- Ображаєш… У літаку є все, що твоїй душі заманеться… Запасні блоки – по два комплекти на кожну одиницю техніки, яка вийшла з ладу. Контрольно-вимірювальні стенди, інженерний персонал… Повір мені – у нас є все необхідне! Ісламабад і Каїр вже пообіцяли виділити у наше розпорядження вертольоти для доставки комісії і запасних частин до віддалених районів… А ти засумнівався у нашому технічному забезпеченні? У нас навіть є такий корифей, як ти, а «залізяки» – це дрібниці.
- Слава Богу, – полегшено зітхнув Сергій Васильович, – ти, Ваня, здається насправді передбачив усе… Молодець… О, диви, стюардеси вже обід везуть… Оперативно. Що, пішли мити руки?
- Згода! Ходімо. Але руки миємо, Серьожа, як у польових умовах… Горілкою… Трішки – на долоні, а решту – ковтаємо, – нагадав Іван Іванович.
- Я би утримався від алкоголю до завершення нашої місії, – тихо заперечив Скрипник.
- Ти прав, Серьожа. Але, сподіваюсь ти ще пам’ятаєш, що 50 грамів перед обідом – нам навіть доктор рекомендує… Виключає можливі інфекції і допомагає „зняти” нервове напруження…
- Іване Івановичу! Пробачте, що втручаюсь у розмову! Москва просить Вас до апарату засекреченого зв’язку, – раптом звернувся до шефа його помічник.
- Серьожа, запрошуй членів комісії обідати за круглий стіл… Я швиденько переговорю і приєднаюсь до вас… Не повіриш, з ранку ні крихти у роті, – стурбовано сказав Іван Іванович своєму заступнику і пішов за помічником до кабіни урядового зв’язку.
- Слу-ха-ю , - як можна повільніше прогуркотів він у трубку.
Голос у слухавці, який віддалено нагадав голос Президента Росії, відразу відповів:
- Іван, це я,… Ти мені скажи… Ми дійсно не можемо без представника України вирішити усі проблеми в Пакистані та Єгипті?
- Бо-рис Ми-ко-ла-йо-вич? Здра-ві-я ба-жа-ю! Без Скрип-ни-ка по-зи-тив-ний ре-зуль-тат не га-ран-ту-ю… А що ста-лось?
Той самий владний голос нічого не відповів, але додав:
- Тоді візьму гріх на душу… Все, Іване, працюйте. Бажаю удачі… Вона вам дуже знадобиться. Увечері особисто доповідатимеш про стан справ.
- Не зро-зу-мів... Я-ки-ий грі-іх? – Намагався щось з’ясувати Іван Іванович. Але поважний московський абонент вже поклав свою слухавку.

***
Біда не ходить одна… Але це вже занадто, коли протягом одного дня вмирає син, а потім його матір… Ураховуючи зазначені обставини, тінь щодо причетності до цих смертей впала не тільки на молодого «отрядного» офіцера, а й на Романа Олександровича. Бо саме у його службовому кабінеті вмерла матір засудженого, дізнавшись про смерть сина. Проте від юридичної тяганини молодого лейтенанта «врятувала» посмертна записка Миколи Скрипника, а Романа Олександровича – медична карточка про стан здоров’я Марії Станіславівни. Через це розтин тіл і їх ретельний огляд нічого істотного для остаточних висновків про причини смерті не додав.
Переглянувши по діагоналі письмові звіти патологоанатома щодо Миколи і Марії Станіславівни, досвідчений слідчий підколов їх до справи. Інформацію про невеличку гулю на потилиці Миколи слідчий сам собі пояснив падінням хлопця вже після настання смерті, а наявність сперми у піхві ще молодої заміжньої жінки, чоловік якої у день її смерті терміново вилетів за кордон, взагалі не потребувала будь-яких пояснень. Тому вже у понеділок, 27 грудня, було отримано остаточний офіційний висновок про причини несподіваної смерті обох Скрипників.
Оскільки зв’язатися з батьком і чоловіком померлих не вдалося, а усі інші родичі проживали «за кордоном» і після розвалу СРСР просто не мали матеріальних можливостей приїхати до Києва, то оформленням свідоцтв про смерть та організацією поховання несподівано для усіх зайнявся особисто Роман Олександрович, а також Лідія Петрівна – вірна подруга Марії Станіславівни. Їх благородний вчинок викликав природну симпатію співробітників Сергія Васильовича, колег Марії Станіславівни та однокурсників Миколи.
На Байкове кладовище, завдяки хорошій організації, приїхали усі знайомі і друзі родини Скрипників, хто мав бажання супроводити їх в останню путь.
Місце на престижному цвинтарі Києва, оркестр, поминальний обід у ресторані, автобуси, навіть вінки і гранітний пам’ятник – усе передбачив і організував «скромний друг сім’ї», який навіть не афішував своєї посади.
Усі, хто пам’ятає Україну наприкінці грудня 1993 року, сказав би, що організувати і забезпечити таке поховання у той час протягом двох діб було просто нереально. Але факт залишався фактом. Тому і офіцери-співробітники Сергія Васильовича, і медичні працівники-колеги Марії Станіславівни, і студенти-однокурсники Миколи Скрипника, віддаючи належне світлій пам’яті померлих, дякували Роману Олександровичу та подрузі покійної за їх сердечність і сприйняття «чужої» біди, як власної. Незважаючи на трагічність ситуації, учасники жалобної церемонії щиро раділи, що в Україні ще чимало чесних і порядних людей, таких як Роман Олександрович, на яких і тримається наша держава.
Вже три доби у Києві безперервно ішов гарний, лапастий сніг, нагадуючи киянам, що через три дні свято Нового року. Життя для живих продовжувалось…
А на Байковому кладовищі непомітно заносило снігом широку свіжу могилу з чорною гранітною плитою, на якій гравери «зони» вигравірували слова:
Марія Станіславівна Скрипник
17.04.1953 – 25.12.1993
Микола Сергійович Скрипник
21.09.1973 – 25.12.1993.
На чорній траурній стрічці шикарного вінка біля могили Скрипників, сплетеного з припорошених білим сніжком живих червоних троянд, із сутінками поступово згасали золоті надписи: «Від Кондратюка Романа Олександровича».