„Невже це усе відбувалося з нами? І ми, всупереч висновкам поважного німецького лікаря, таки здолали Ізіну „хворобу”... А які у нас були з ним уроки, де я вперше відчув у собі дар вчителя!” – знову занурився у спогади ректор болонського університету медицини і мистецтв.
У Дрогобичі буяло тепле літо. Пройшов цілий рік, протягом якого Ізя був фактично «прикутим» до ліжка. За цей час хлопчик майже видужав. Спина у нього вже не боліла, проте ноги ще продовжували жити власним життям, відмовляючись слухатися та виконувати притаманні їм функції. Ізя міг навіть сидіти і обережно пересуватися за допомогою милиць, сидячі у сплетеному спеціально для нього кріслі. І Юрко нарешті наважився поговорити з Ізею: і про його потаємні мрії, і щодо причин та наслідків трагічного випробування їх «крила», і стосовно планів на майбутнє…
- Я щодня докоряю собі, Ізя, за той політ… Пробач мені, якщо зможеш… Тоді мав летіти я, а не ти…
- Не пробачу… і не проси! Бо нема за що пробачати! Навпаки, я дякую тобі і Збишеку за те, що дозволили саме мені бути першим… – Весело заперечив Ізя. – Я навіть сьогодні закриваю очі і бачу, що лечу… Ти ж пам’ятаєш? Я летів!!! А ми утрьох довели, що людина може літати, наче птах! До речі, мені здається, що «крило» тоді щось вдарило… Можливо це орел, бо, коли отямився, помітив, що над нами зовсім низенько кружляв цей «король» птахів…
- Дійсно, Ізя. Я теж дійшов висновку, що саме орел прийняв наше крило за новоявленого господаря неба і у двобої вирішив довести своє право на цей клаптик неба… Але я мав це передбачити… Навіть пси гризуться за свою територію… У небі, виявляється, такі ж закони. А я це не врахував… Отже саме я мав бути покараний за свої прорахунки… Пробач мені, Ізя…
- Юрко, припини, будь ласка! Крило ми майстрували утрьох? Утрьох! І обмірковували усі можливі небезпеки теж утрьох. І, слава Богу, що не ти, а я був першим випробувачем нашого крила… Бо ми із Збишеком не змогли б тебе врятувати… Та і ліжко, і це крісло з милицями… Ґер доктор казали татові, що я вижив і одужав тільки завдяки тобі і нашій дружбі… А хто навчив мене читати і писати? Ти! Завдяки тобі я вірю, що ми ще будемо разом бігати на Тисменицю…
- І я у це вірю, Ізя… Але, не поспішай мені дякувати. Ти і Збишек – мої друзі на все життя… Казатиму вам завжди те, що насправді думаю… Якби не мій план щодо майстрування крила, ми б з тобою і сьогодні купалися у Тисмениці… Ти обов’язково ходитимеш ногами, але міг би ходити і вчора, і сьогодні, якби не наше випробування… Я знав, що ти не вважаєш мене винним… Але я сам так вважаю, бо через те крило, ти сьогодні обмежений у русі і, можливо, думаєш, що не зможеш здійснити в житті те, про що мріяв до падіння…
- Навпаки! Юрко, все навпаки! – Защебетав Ізя. – Одну нашу мрію ми вже досягли, бо я літав… Тепер я вірю в себе, як ніхто! Якщо ми розкажемо про крило, нам не повірять та ще й по сраці отримаємо… І не треба нікому про це розказувати! Правильно? Головне, що ми це знаємо! Ми це змогли!
А друга моя мрія, зовсім реальна – стати кращим ювеліром світу… І я ним стану… Тепер увесь свій вільний час приділятиму секретам обробки коштовного каміння, срібла і золота… І сам творитиму таке, чого ще не бачив світ. А вільного часу у мене зараз навіть забагато… Уявляєш? До мене приїжджатимуть замовляти діаманти посланці від королів і князів світу…
- Гарна мрія, – схвалив плани хлопчика Юрко. – А тато знає про це?
- Звичайно знає і дуже зрадів, коли почув, що я хочу його перевершити… Пообіцяв облаштувати мені робоче місце в майстерні і, навіть, пожартував, що «посидючість» у мене вже є…
- Я теж спробую допомогти твоєму татові в обладнанні твого робочого місця... Щоб, працюючи, ти міг постійно робити фізичні вправи для м’язів рук, спини, сідниць і ніг безпосередньо у майстерні… І будемо вчитися разом далі… Кращий ювелір Галичини має бути високо освіченою людиною і головне – знати все про свою справу…
***
- Ізя! Сьогодні я тобі таке розповім! – Влетів Юрко до кімнати Ізі, який щойно «прийшов» з ювелірної майстерні. – Ти колись про битву під Грюнвальдом чув?
- Ні, не чув… – Зрадів Ізя, побачивши свого друга. – Невже знову хтось із дрогобицьких побився?
- Насміхаєшся… Якби побилися у Дрогобичі, то це була би не битва, а бійка. Відчуваєш різницю? – Запитанням на запитання відповів Юрко другові, допомагаючи йому зручніше влаштуватися у кріслі.
- Звичайно відчуваю… Це я пожартував…
- Ну тоді слухай, жартівник… Увесь сьогоднішній урок отець Євтимій присвятив цій битві, яка відбулася рівно п’ятдесят три роки тому! Я досі вражений від почутого. Уявляєш, Ізя, у цій битві 15 липня 1410 року брав участь покійний батько отця Євтимія. Він воював у складі польського війська під прапором Львівської хоругви і як один з прапороносців брав участь в усіх секретних нарадах, присвячених уточненню і заміні основних сигналів управління військами під час бою. Через це він мав можливість спілкуватися з прапороносцями із інших хоругв.
- А хоругва це що? Якась ватага вояків? І для чого їм прапороносці? – поцікавився „учень”.
- Хоругвами називалися бойові прапори з гербами міст, від яких відряджалися до війська бойові підрозділи. Ці підрозділи також називалися хоругвами. Під час бойових дій, коли стріляють гармати і рушниці, кричать поранені солдати, дзвенять мечі, неможливо почути командирів і сурмачів. Тому прапороносці під час бою завжди знаходяться поруч із командиром, щоб показати іншим воїнам його команду за допомогою прапора-хоругви.
Якщо вбивали одного прапороносця, хоругву підхоплював інший… Під час тої битви тато отця Євтимія втратив праву руку, яку йому відрубав мечем тевтонський лицар. Уявляєш, навіть коли хоругву підхопив інший жолнерж , рука батька отця Євтимія продовжувала тримати древко, відлякуючи цим видовищем тевтонців…
- Якій жах! І його батько вижив у тому пеклі? – Запитав Ізя.
- У запалі бою він спочатку навіть болю не відчув. За допомогою зубів і лівої руки міцно перетягнув те, що залишилось від руки, мотузкою … Зупинив кровотечу і, зціпивши зуби, таки вибрався з поля бою, ховаючись від спекотного сонця в лісу неподалік від села Людвіксдорф… Вже там, у лісі, втратив свідомість, впавши біля залишків якоїсь тварини, яку, мабуть, не дожерли завжди ситі влітку вовки …
- Боже милостивий! А люди живуть собі і нічого не знають про своїх богатерів , – розхвилювався Ізя, розуміючи, що ніколи б не дізнався про це теж, якби не Юрко.
- Ти, як завжди, маєш рацію, Ізя… Я сьогодні навіть отцю Євтимію докоряв за те, що раніше мені не розповів про спогади свого батька…
- І що на це сказав твій учитель?
- Замалий, – сказав, – ще був. Я спочатку образився, а потім зрозумів, що він мав рацію.
Майже дослівно переказуючи розповідь отця Євттимія про деталі битви, Юрко уявляв себе великим птахом, що кружляє над полем бою і уважно спостерігає за маневрами і тактикою бойових дій протилежних сторін. Він, як університетський професор, крейдою малював на дошці диспозицію військ, показуючи стрілками напрямки їх атак, а Ізя, затамувавши подих, слухав свого юного вчителя і друга.
- Битва відбувалась на тевтонській території. Ось, дивись.
Отут, на пагорбах між селами Танненберг і Людвігсдорф стояли війська Тевтонського Ордену. А отут, ховаючись за цими пагорбами від литовсько-польського війська, між селами Танненберг і Грюнвальд було зосереджено резерв тевтонців. А ще далі від передової лінії поруч із Грюнвальдом знаходився тевтонський обоз...
- Почекай, Юрко… Не розумію… А звідки татові отця Євтимія стало відомо про розташування ворожих військ, якщо його, як ти казав, було важко поранено в бою? – Втрутився нетерплячий Ізя.
- Зараз про все дізнаєшся. «Допомогло» поранення… Його, непритомного, знайшла лісова цілителька… Скільки він пролежав у лісі невідомо. У рані вже повзали білі хробаки, що переповзли з останків гнилої тварини на нього… Добре, що хижаки не знайшли його раніше… Цілителька разом із дочкою притягнула пораненого до своєї лісової хати… А там вже лежали двоє тевтонських лицарів, не так важко поранених у тому ж бою, яких теж врятувала ця добра жінка… Один з лицарів воював у тевтонському резерві і був наближеним до самого магістра Ульріха фон Юнгінгена. Інший представляв лівий фланг військ Ордену, яким командував великий маршал Фрідріх фон Валленрод.
Коли тато отця Євтимія почав приходити до тями, то почув німецьку мову, яку добре розумів. Вирішив якнайдовше не розтуляти очей. Завдяки цьому дізнався від поранених тевтонців, що через наявність левонського гербу на його трофейному мечі, вони його прийняли за свого, вважаючи солдатом левонської хоругви, яка прибула для участі у битві з Риги… У такий спосіб батько отця Євтимія протягом декількох днів, приймаючи цілющі відвари із заплющеними очима, слухав тевтонців і дізнався багато таємниць, у тому числі стосовно диспозиції ворожих військ, кількості тевтонських хоругв і військових хитрощів німців… Тепер зрозумів?
- Так, зрозумів! – Відповів Ізя. – А що було далі?
- Цікаво? Тож слухай… У тевтонців, якщо порахувати їх бойові знамена, було 50 хоругв із загальною чисельністю біля 30 тисяч вояків. Але насправді, як дізнався тато отця Євтимія, тевтонське військо було значно більшим. Це була їх військова хитрість, про яку не повинні були здогадатися литовці з поляками. Недооцінка реальних сил тевтонців мала стати головною помилкою військ союзників.
У складі війська Тевтонського Ордену воювали крім тевтонських хрестоносців лицарі з Германії, Франції та Англії. Крім шляхетних лицарів потужну частину війська тевтонців складали і наймити із Швейцарії, Англії та інших західноєвропейських держав.
З протилежного боку тевтонів, якщо порахувати бойові знамена союзників, військ було нібито удвічі більше. Так, на лівому фланзі союзників стояло біля 50 хоругв війська Польщі, а на їх правому фланзі вишукалась приблизно така ж кількість хоругв Великого Князівства Литовського.
Проте, загальна чисельність союзних військ Польщі і Литви, за даними тевтонської розвідки, фактично співпадала з чисельністю війська тевтонів.
Крім того, тевтонці, щоб отримати перевагу, планували на самому початку битви знищити значну частину союзників важкою артилерією, а також – вовчими ямами, куди сподівалися їх заманити під час бою.
Для вогневого забезпечення розгрому військ Польщі і Великого Князівства Литовського майстрами Марієнбургу ще у 1408 році було відлито велетенську гармату. Цю гармату лицарі з повагою називали «Шаленою Гретою». Ізя, вона була така величезна, що її ствол розбирався. Інакше було неможливо цю гармату перевозити! Щоб перевезти тільки одне велетенське ядро, був потрібний окремий віз!
Спочатку війська Польщі та їх союзників Великого Князівства Литовського, перед тим як зайняти бойові позиції біля Людвігсдорфу і Танненбергу, здійснили рейд по території Тевтонського ордену. Приблизно отут вони захопили досить велике тевтонське місто Дубровно, – показав на намальованій схемі Юрій.
- Пробач, Юрко, за те, що знову тебе перебиваю. Але з твоїх слів виходить, що Тевтонський орден захищався, а агресором були польсько-литовські війська? – Здивувався Ізя.
- Так воно виглядає! – Збуджено продовжив Юрко. Його обличчя палало яскравим рум’янцем. – Отець Євтимій розказував, що у такий спосіб Тевтонці намагалися створити ілюзію для інших європейських держав про те, що орден змушений захищатися від „агресивних” союзників.
Насправді тевтонці ще у 1409 році від Різдва Христова першими оголосили війну Великому Князівству Литовському та Польщі.
Вони це зробили, коли польський архієпископ Михайло Куровський під час переговорів магістра Ордену з польськими послами, піддавшись емоціям, заявив, що Польща введе свої війська до Прусії, якщо Орден здійснить напад на Литву. Але перед цим і литвини, і поляки через неготовність дати належну відсіч тевтонам за таємною домовленістю між польським королем і великим князем литовським всіляко розповсюджували плітки, що готують війну один проти одного. Після заяви Куровського таємна домовленість союзників була тевтонцями розкрита. Я думаю, Ізя, що католицький архієпископ Куровський насправді міг бути на боці Ордену, оскільки тевтонців підтримував Папа Римський.
У відповідь на цю заяву архієпископа магістр Ордену оголосив, що перший удар, який планував нанести по Великому Князівству Литовському, спрямує проти Польщі.
Так розпочалася знаменита Велика війна 1409-1411 років, у перші дні якої війська Ордену захопили чимало польських земель. Але поляки швидко оговтавшись і восени 1409 року повернули ці землі назад.
На вербну неділю, 16 березня 1410 року, тевтони вже напали на литовський Волковивськ, сподіваючись, що союзники внаслідок цієї «провокації» приймуть битву у невигідних для себе умовах. Але Велике Князівство Литовське і Польща на березневу провокацію не зреагували… Бо тоді, через неналежну підготовку військ, поразка від тевтонців була би неминучою і остаточною…
- А чого тевтонці планували спочатку напасти на Литву, а зробили це тільки після боїв з Польщею? – Знову перебив Ізя свого друга, винувато моргаючи довгими віями.
- Я думаю, щоб залякати поляків та примусити їх як братів по католицькій вірі стати на бік Ордену. Але головним каменем спотикання під час Великої війни були землі Великого Князівства Литовського, що виходять до Балтійського моря, а не польські землі, – зауважив Юрко, витираючи ганчіркою попередній малюнок та схематично малюючи море і відповідні кордони держав. – До речі, до складу Великого князівства входить і наша Галичина… Ось так проходять її кордони... А приблизно тут, на березі Балтійського моря, знаходяться землі Жемайтії , на яких, «заважаючи» територіальному об’єднанню Тевтонського і Лівонського орденів , досі живуть люди, які моляться своїм древнім богам і не бажають підкорятися будь-яким завойовникам…
- Невже і про це тобі розказував отець Євтимій? – здивовано похитав головою Ізя.
- Звичайно, а йому – його покійний батько, коли він був таким, як ми…
- Поталанило тобі з учителем, – солодко потягнувся у своєму кріслі Ізя і, побачивши, що Юрко зовсім не ображається на нього за його постійні репліки і запитання, вдячно додав, – і мені теж з тобою поталанило…
- Добре Ізя, тоді далі слухай, – зашарівся від несподіваної похвали Юрко. – Німці, маючи благословення Папи Римського щодо примусового хрещення східних народів Великого Князівства Литовського, вирішили заволодіти і цими приморськими землями та панувати на них…
- А що Велике Князівство Литовське самостійно не могло дати відсіч Тевтонському Ордену? І яке відношення до Жемайтії мала Польща?
- Знаєш, Ізя! І я про це запитав у отця Євтимія… Ось що він мені відповів. По-перше, для перемоги над потужними тевтонцями Великому Князівству Литовському були потрібні союзники. По-друге, Польща сама була не проти того, щоб панувати на цих землях, мріючи повернути собі також і колишні польські землі з виходом до моря, які тевтонці послідовно «викупали» у місцевої шляхти. А, по-третє, ріст могутності Тевтонського Ордену із захопленням східних територій Великого Князівства Литовського загрожував би й іншим землям Польського королівства, яке могло перетворитись у частину території Тевтонського Ордену. Саме тому Польща і стала основним союзником Великого Князівства Литовського у битві з Тевтонським Орденом…
Ще Отець Євтимій розповідав, що значну частину литовського війська складали хоругви русичів з міст Володимира Волинського, Новгорода Великого, Києва, Бреста, Смоленська, Вітебська, Луцька, Новгорода Сіверського, Гродна, Ліди, Чарторийська, Кричева, Мінська, Заславля, Могильову, Мстиславлю, Новогрудку, Орші, Пінську, Полоцьку, Слоніму, Слуцьку, Кобріна, Волковивська та інших міст. Ось чому і офіційною мовою Великого князівства литовського є руська мова, а Велике князівство фактично уявляло і уявляє собою велику руську державу. До речі, у складі війська польського короля Ягайла воювали руські хоругви під прапорами Львову, Галичини, а також три хоругви з Поділля…
- І ти усе це запам’ятав, прослухавши тільки один раз урок отця Євтимія? - Прошепотів Ізя, здивовано похитуючи своєю кучерявою головою. – Це ж яку пам’ять треба мати! І назви хоругв пам’ятаєш, і князівства, з яких вони прибули. Я так не зможу...
А Юрко, вже не звертаючи уваги на репліки свого маленького друга, наче боячись забути щось дуже важливе, продовжував свій урок історії:
- Великому князю литовському Вітовту вдалося залучити до свого війська ще багатотисячну татарську кінноту на чолі з Джелал-ед-Діном . Крім того - чотирьохтисячне чеське військо під орудою Яна Жишки .
До речі, і магістр Тевтонського Ордену Ульріх фон Юнгінген шукав союзників та об’єднався з угорським королем Зиґмундом і чеським королем Вацлавом. Але головне – тевтонський магістр перед грюнвальдською битвою ще отримав персональне папське благословення! Тому парламентери Ордену перед початком битви прибули до польського короля Ягайла і великого князя литовського Вітовта під двома знаменами: біло-жовтим – папським знаменом і біло-жовто-чорним – тевтонським, та оголосили їм про свій „рицарський” виклик, встромивши перед ними у землю два мечі.
- Виходить, що Папа римський і перед цією битвою чомусь підтримав тевтонців, а не віддану святому престолу католицьку Польщу, – ніяк не міг второпати Ізя. – А чому ж не Польщу?
- Отець Євтимій казав, що тевтонці на завойованих землях силою примушували усіх іновірців приймати католицизм, розширюючи у такий спосіб територію впливу Папи Римського. Польща вже була католицькою державою, але відставала від Тевтонського Ордену щодо „силового насадження” католицизму на захоплених територіях. А політика Великого Князівства Литовського щодо православних та язичників взагалі була і залишається зваженою та поступливою. Це, звичайно, дратувало Святий престол, який заради своєї абсолютної вигоди з легкістю пожертвував територіальними інтересами польської шляхти…
Звичайно, моральна підтримка тевтонців вищим ієрархом католицької церкви негативно вплинула на поляків, але тільки не на бійців Великого Князівства Литовського…
Крім того, союзники отримали письмовий виклик від магістра Ордену, у якому він закликав їх не ховатися, а виходити на чесну битву, обіцяючи навіть відійти назад, щоб надати достатньо місця на полі бою супротивнику.
- І що тевтони виконали свою обіцянку? – Скептично запитав Ізя.
- Виконали, бо це, як з’ясувалося пізніше, входило до їх
плану, – витер Юрко дошку крейдою, поновивши малюнок диспозиції військ битви під Грюнвальдом. – Відразу, як парламентарі Ордену повернулись і доповіли магістру про виконання своєї місії, військо тевтонців дійсно відійшло назад, ще вище піднімаючись на пагорби… Ось так.
Але польський король Ягайло, отримавши лицарський виклик від магістра, на боці якого був Святий Престол не поспішав починати наступ… Мабуть, вагався виступити проти прапора Папи Римського. Замість негайного наступу, як вимагали лицарські правила, він розпочав посвящати у лицарі своїх підданих... А претендентів на лицарський титул було біля двох тисяч… Уявляєш картину?
А великий князь Вітовт, скоріше за все розгадав, що за цим принизливим викликом тевтонців приховується якийсь підступний план. Тому він наказав спочатку атакувати з правого флангу татарській кінноті, яка мала провести розвідку тевтонських позицій, стримавши свої основні сили від негайного наступу. Це мудре рішення Вітовта визначило хід усієї битви.
Від поранених тевтонців батько отця Євтимія також почув, що магістр Ордену після атаки татарської кінноти забарився з наказом відкрити артилерійський вогонь, сподіваючись, що ось-ось почнуть наступати основні сили союзників. Витрачати гарматні заряди на якісь другорядні сили йому не хотілось. Тому команда «вогонь» була запізнілою і пролунала вже тоді, коли татари залишили позаду себе лінію вогню та впритул наблизились до передових позицій тевтонів. Майже усі ядра першого залпу пролетіли над головами кінників, завдавши татарам незначної втрати.
Отже перша хитрість тевтонів не спрацювала. А як тільки татари перетнули лінію замаскованих „вовчих ям”, відкрилась ще одна воєнна хитрість ордену. При цьому, впавши у „вовчі ями”, постраждали тільки коні, а легко озброєні татарські воїни без затримки повибралися із пастки, продовжуючи у піших порядках атакувати позиції тевтонців. Татарські воїни діяли блискавично, знищивши тевтонських пушкарів, які встигли зробити ще тільки один постріл. Потім спішені татари увірвались до другої лінії військ Ордену.
Завдавши значних втрат Тевтонському Ордену, викривши в бою їх воєнні секрети, татарська кіннота десь через годину після початку битви, з метою уведення в оману тевтонців, застосувала свою воєнну хитрість – організований відступ.
І тевтонці, озброєні для «дальнього» бою арбалетами, сприйняли цей маневр як свою перемогу та в ейфорії почали переслідувати воїнів Вітовта.
Проте перезарядка арбалету на коні, який скаче, є практично неможливою. Тому тевтонці під час погоні не мали можливості знищувати на відстані відступаючих татар. А для татар відкрите поле та утримання дистанції з ворожими військами завжди створювало найкращі умови для застосування луків. І, відступаючи, вони холоднокровно знищували стрілами незахищених кольчугами лицарських зброєносців, які супроводжували в бою своїх лицарів.
Грізний бойовий однострій тевтонів мимоволі розсипався, що надало татарам можливість використовувати аркани, які зашморгом кидали на шию лицарського коня, або на самого лицаря. Інший кінець арканів прив’язувався до татарських коней. Внаслідок різкого затягування зашморгу тевтонський лицар опинявся на землі і без захисту знищених татарськими стрілами зброєносців ставав «здобиччю» мечів та кинджалів зброєносців лицарів-литвинів.
- Юрко, а що у цей час польські хоругви нічого не робили?
- Так. І поляки, і правий фланг тевтонців вже декілька годин тупцювали на місці. Тевтонці сподівалися, що поляки врешті решт почнуть наступ і потраплять у „вовчі ями”, а поляки, можливо, розраховували у такий спосіб якнайбільше зберегти своїх лицарів, не поспішаючи посилати їх під вогонь артилерії та на викриті Вітовтом „вовчі ями”.
Наприклад, тато отця Євтимія, спостерігаючи за боєм правого флангу союзників, навіть не здогадувався, що Вітовт штучно організував відступ своїх військ, сприймаючи наступ тевтонів як наслідок їх більш потужного оснащення. Тільки у хаті цілительки, підслухавши розмови поранених тевтонців, він зрозумів, що литвини в усьому переграли своїх супротивників, нав’язавши їм свої «правила гри» та максимально використовуючи переваги своєї мобільності. Організовано відступаючи, литвини залишили на землі сотні вбитих та поранених тевтонських лицарів та зберегли свої основні сили.
Врешті решт тевтони правого флангу теж сприйняли організований відступ Вітовта, як початок перемоги військ Ордену. І Ульріх фон Юнгінген віддав наказ фон Ліхтенштейну, який командував військами правого флангу тевтонців, атакувати військо польського короля Ягайла.
Польські хоругви, у тому числі львівська, в якій прапороносцем був тато отця Євтимія, мужньо прийняли бій, намагаючись усіма силами не зійти з місця.
Коли війська лівого флангу Тевтонського Ордену, «переслідуючи» відступаючих литвинів, зникли за цими
пагорбами, - показав на дошці Юрко, - магістр наказав ввести у бій свій резерв.
Резервна кавалерія на чолі з магістром Ордену блискавичним маневром зайняла звільнені Вітовтом позиції та з тилу, ось сюди, вийшла на поляків, які спочатку навіть прийняли резерв тевтонів за свої війська.
Три хоругви Великого Князівства Литовського з Орші, Смоленську та Мстиславлю залишилися для підсилення польських військ на правому фланзі. Опинившись в оточенні тевтонів, вони хоробро билися з ворогом, протягом тривалого часу відтягуючи на себе значні сили Ордену… Але, на жаль, майже усі русичі цих хоругв загинули, не дочекавшись підкріплення від Ягайла…
Замість цього король Ягайло частину своїх військ лівого флангу, що стояли поруч з лісом, направив лісовими стежками в обхід села Людвігсдорф у тил військам Ордену. У цьому ж напрямі виходив з поля бою і важко поранений тато отця Євтимія.
Тевтони продовжували бій з військом Ягайла і навіть вбили королівського прапороносця. Біло-червоний прапор з білим орлом польського короля на мить опинився на землі. Цієї миті було достатньо для переможної ейфорії тевтонів. Вони дружно заспівали вдячні псалми Діві Марії за грядущу перемогу і почали самовіддано битися з військом короля Польщі, вже не звертаючи уваги на те, що королівська прапор-хоругва була знову підхоплена другим прапороносцем.
Усе йшло до розгрому оточеного польського війська… Але, завдяки тактиці Вітовта, його військо саме у цей критичний момент за пагорбами завершило розгром військ лівого флангу тевтонів і вже здійснювало черговий маневр, щоб зайти в тил тевтонському резерву, який завдавав нищівних ударів польському війську.
Поранений тевтонський лицар, який воював у військах лівого флангу Ордену, з біллю у голосі розповідав своєму вцілілому товаришу з тевтонського резерву про пастку, яку підготували литвини тевтонцям. За пагорбами перед селом Фоулен поруч із озером Лубень стояв обоз Вітовта і замасковані вогневі позиції легких польових гармат, які могли узяти із собою у далекий похід хоругви Великого Князівства Литовського.
Коли кавалерія Валленрода за пагорбами стала невидимою для спостерігачів магістра, війська литвинів по команді великого князя організовано розсунулись, а легкі гармати Вітовта відкрили прицільний вогонь по наступаючим військам, знищивши тисячі тевтонських лицарів.
- Нічого собі! Тобто своїми легкими гарматами Вітовт зробив те, що виявився неспроможним здійснити магістр Ордену, маючи «Шалену Грету»?
- Так, Ізя! Військовий талант і бойовий досвід полководців Великого Князівства Литовського, виучка підпорядкованих їм хоругв, хоробрість та вміле застосування литвинами наявної зброї і тактичних прийомів перемогли потужні тевтонські хоругви.
- А чому ти кажеш про хоробрість тільки литвинів? Хіба воїни руських хоругв Вітовта билися не так, як литвини? І, взагалі, хто більше зробив для перемоги?
- Ізя, литвинами я умовно називаю усіх воїнів Вітовта, у тому числі і русичів, і татар, які воювали у складі війська Великого Князівства Литовського. До речі, ти ще не втомився слухати мене? Може відкладемо урок на завтра?
- Ти що? Звичайно не втомився… Дуже прошу, продовжуй.
- Добре… Отже, розгромивши війська Фрідріха фон Валленрода, війська Вітовта нанесли удар в тил тевтонському резерву та фактично врятували від поразки військо польського короля Ягайла.
Після цього, за словами пораненого лицаря з тевтонського резерву, тевтони відразу забули про „перемогу над союзниками”, за яку дякували Діві Марії, а думали тільки про те, як зберегти від ганебної смерті і полону своїх полководців і війська.
Лицарі тевтонського Ордену вважали безчестям здаватися в полон литвинам, які були православним або язичниками. Безчестям вважалась і смерть лицаря від нешляхетного воїна. Один за одним гинули в бою з литвинами кращі тевтонські лицарі, звужуючи коло оточення навколо магістра Ордену. І тоді, поранений лицар, який врятувався від смерті та лікувався у лісової цілительки, запропонував магістру Ульріху фон Юнгінгену разом покинути поле бою, щоб пізніше помститися за поразку. Але магістр відмовився, не побажавши залишати поле бою, де загинули смертю хоробрих його знані бойові побратими… І гідно прийняв там смерть… Тільки після цього, до кінця захищаючи магістра, пораненим покинув поле бою його бойовий соратник…
- А щось відомо, хто з героїв-литвинів особисто вбив магістра? – запитав Ізя, у якого навіть перехопило дихання від почутого на уроці.
- Ні, про це ніхто нічого не знає... Хоча лицар, який воював у військах лівого флангу Ордену, дійсно просив іншого лицаря назвати ім’я того, хто завдав смертельного удару великому магістру Тевтонського Ордену. Але на це прохання той відповів, що, захищаючи магістра, він знаходився спиною до нього і нічого не бачив… Тому батько отця Євтимія, розповідаючи про битву своєму сину, припустив, що магістр Ордену загинув у бою не від руки лицаря… А, оскільки такий факт вважався ганебним для магістра, мабуть лицар просто не побажав ставати джерелом відповідної ганебної інформації…
- Цікаво… – Задумливо вимовив Ізя. – Отже магістр міг отримати смерть навіть від простого русича, такого, як батько отця Євтимія?
- Все може бути… Пройшло вже п’ятдесят три роки… А той, хто переміг у двобої видатного тевтона, чи то русич, чи то татарин, достойний вічної слави… Бо ця перемога зупинила тевтонів і надовго позбавила їх апетиту щодо ласих земель Польщі та Великого Князівства Литовського. – Юрко присів на лаву біля Ізі і на хвилину замовк...
Йому було шкода не тільки загиблих вояків союзників, у тому числі своїх земляків, а й багато тисяч тевтонів, чиє життя обірвалось на тому полі бою. Хіба були вони винними у тому, що народилися підданими великого магістра?
За віконцем добігав кінця теплий липневий день… Безтурботно цвірінькали горобці, і тринадцятирічний Юрій Котермак раптом збагнув, що володарювати на землі, змінюючи світ на краще, мабуть неможливо без належним чином оснащеної та вимуштруваної армії, яка захищатиме мирних людей від агресивних сусідів.
- А що було далі після смерті магістра? Чиї хоругви, польські чи литовські, завершували розгром залишків військ Ордену? Хто найбільше потрощив тевтонів? – Порушив роздуми друга Ізя.
- На жаль, поранені лицарі про це нічого не знали... Бо під час остаточного розгрому військ Ордену вони лікували свої рани у лісової цілительки поблизу Грюнвальда... Спілкуючись між собою, лицарі тільки гірко шкодували про нищівну поразку Ордену і погоджувалися один з одним про те, що перемогу у них «вкрали» литвини…
- Слухай, Юрко! А не виходить так, що врятовані цілителькою тевтонські лицарі втекли з поля бою? Навіть магістр Ордену загинув, а ці двоє „дивом” врятувалися... Якось не дуже у це віриться...
- Ні, Ізя. Ти забув, що їх було поранено. І вони також загинули б разом з іншими, якби не цілителька... У мене є до тебе більш складне запитання. От ти для себе зрозумів що є головним уроком грюнвальдської битви?
- Ти про це нічого ще не казав... Мабуть це перемога над тевтонцями? – спробував вгадати Ізя.
- Перемога над Тевтонським Орденом – це основний результат битви. А головним уроком, здається мені, є те, що цю перемогу було здобуто у союзі декількох держав спільними зусиллями... Завдяки цій спільній перемозі Тевтонський Орден назавжди втратив свою могутність… Розумієш, Ізя, І король Польщі Ягайло, і великий князь литовський Вітовт ніколи б самостійно не здолали великого магістра Ордену.
А об’єднуючись можна перемагати більш потужного нападника... У рівноправних союзах держав і князівств, навіть з різними панівними релігіями – запорука їх спільної безпеки...
А ще, Ізя, якщо повернутись до твого попереднього запитання стосовно того „чия роль у перемозі була найбільшою”, мені здається, що, перш за все, справжні герої роблять свої справи, не задля того, щоб їх іменами вихвалялися нащадки... Хоча пам’ятати і знати своїх героїв ми таки мусимо...
Більш того, на мою думку, неприпустимо допускати звеличення чи перебільшення ратних подвигів одних хоругв і приниження заслуг інших... Хтось вихвалятиме татар, бо їх розвідка боєм та спланований відступ зірвали ефективне використання „вовчих ям” і тевтонської артилерії. Другі скажуть, що кращими були литвини, які розгромили лівий фланг тевтонів та врятували від поразки польське військо. Треті, не чуючи перших і других, заявлятимуть, що саме польські хоругви з трьома руськими хоругвами не зробили жодного кроку назад, примусивши магістра Ордену ввести у бій тевтонський резерв, а потім разом із союзниками розгромити цей резерв та правий фланг тевтонів... І виходить так, що кожний у чомусь має рацію...
Принаймні ми, Ізя, можемо пишатися подвигом руських хоругв, зокрема і наших земляків галичан, віддаючи належне і полякам, і татарам, і чехам, і навіть тевтонським воїнам, які смертю хоробрих загинули у тій битві...
Можливо, будемо завершувати наш урок, Ізя? Бо і сонце вже скоро піде відпочивати...
- Почекай ще, Юрко... Ти ж не усе розповів... Що потім сталося з татом отця Євтимія? Як йому вдалося повернутись додому? – заканючив Ізя...
- А може про це іншим разом? – вагаючись запропонував Юрко.
- Я ж через тебе не спатиму вночі... На самому цікавому місці хочеш втекти до дому? Ну, Юрко, будь ласка, розповідай!
- Розумієш, Ізя, ти ще замалий... Ще не зовсім готовий про такі речі слухати...
- Це я ще замалий? – образився Ізя. – Зріст ще нічого не значить... Онде у мене вже волосся під пахвами росте... І вуса вже пробиваються… Диви…
- Ну гаразд, гаразд, – сміючись погодився Юрко, – слухай вже... З татом отця Євтимія все було гаразд... Він видужав... Побрався з гарною дівчиною і разом з молодою дружиною повернувся на рідну Галичину... Потім у них народилися діти, а отець Євтимій є їх старшим сином... От і все.
- Ти брешеш! Не все! Те, що я щойно почув можна розповідати і трьохрічним дітлахам... До того ж я тебе знаю навіть краще, ніж твій тато чи сестра і відчуваю по твоєму голосу, коли ти щось приховуєш... І, взагалі, чому ти вирішуєш за мене, що мені можна, а що зарано? Якщо ти насправді вважаєш мене своїм другом, то розкажеш усю цю історію, яку почув від отця Євтимія, - застосував Ізя останій аргумент і таки „зачепив” цим Юрка.
- Не ображайся, Ізя... Отець Євтимій почув від тата подробиці про його „пригоди” у грюнвальдському лісі, коли вже був дорослим хлопцем... А тобі ще тільки дванадцять...
- Мені у вересні вже буде тринадцять, - заперечив Ізя, а через оте каліцтво... я відчуваю себе старим дідом, - приречено додав він.
- Ну добре, „старий”, слухай, - нарешті остаточно здався Юрко, якому самому не хотілося згадувати трагічні подробиці з почутого на уроці від учителя. – Тато отця Євтимія насправді видужав, а потім одружився із дочкою лісової цілительки і з нею повернувся додому. Але я, бігме, не хотів і тебе, і себе зайвий раз засмучувати трагедією, яка пов’язана з цими подіями...
Ти вже знаєш, що батько отця Євтимія тривалий час удавав, що є непритомним. Він побоювався, що тевтонські лицарі, дізнавшись про його непричетність до лівонської хоругви, можуть вбити його.
У тевтонів рани загоювалися швидко... Коли вони вперше самостійно вийшли з хати, ніби на полювання, наш земляк почув, що цілителька стурбовано звертається до своєї дочки руською мовою, благаючи її негайно бігти до Грюнвальду і там пожити деякий час у тітки, щоб її не встигли застати тевтонці...
- А чому вона мала ховатися?
- Тато отця Євтимія, коли вперше побачив дівчину, відразу зрозумів, чому вона має ховатися від молодих лицарів. Вона була надзвичайно гарною і тевтонці теж не могли цього не помітити...
- Щось я не второпаю, Юрко. До чого тут дівчача краса?
- Отож, Ізя, ти насправді ще малий, якщо досі нічого не второпав. А лицарі через привабливість дівчини, спілкуючись між собою, відпускали непристойні речі щодо неї... Казали, що було б непогано „побавитись” з лісовою красунею, коли її матері не буде у хаті. А у лісі цих здоровенних бугаїв ніхто б не зупинив, якби вони вирішили силою оволодіти дівчиною...
- Боже праведний! Вони ж називалися шляхетними лицарями та й ще були католиками! Хіба можуть шляхетні й віруючі люди навіть думати про такі речі? – Як свічка, спалахнув від обурення Ізя. – До того ж дівчина була дочкою їх рятівниці... Ні, я такої „вдячності” не можу зрозуміти...
- Яке там лицарство і віра, Ізя... Вони відчули, що у лісі безкарно можна наситити свою хіть. А внутрішньої, не показової, шляхетності і сумління у них просто не було...
Потім тато отця Євтимія теж нашою мовою звернувся до цілительки та її доньки і подякував їм за своє спасіння, пояснивши чому так довго прикидався непритомним. Після цього він розповів їм про свій намір якнайшвидше покинути їх хату доки не повернулися тевтонці, пообіцявши за рік повернутися, щоб віддячити за своє спасіння.
Цілителька подарувала йому нову сорочку, дала провіанту на дорогу і, попрощавшись, разом із дочкою пішла стежкою до Грюнвальду.
Батько отця Євтимія також швидко зібрався, сховав під одежею свій короткий меч і, уважно прислуховуючись до звуків лісу, пішов у бік села Людвігсдорф, щоб, обминаючи тевтонські села Ландау і Фоулен, вийти до озера Лубень. А звідти він вже добре знав шлях до Галичини. Знаючи німецьку мову, він сподівався без зайвих клопотів дістатися рідного краю...
„Аби не зустрітися з тевтонцями”, - настирно свербіло в його голові. З однією рукою та знесилений від змушеного голодування він не зміг би захиститися від будь-яких нападників. Але майже нечутний крик, дуже схожий на людський, пролунав у нього позаду і примусив зупинитися. Прислухався. Кричала дитина або дівчина, волаючи” „По-мо-жіть! Ма-ту-сень-ко, по-мо-жіть!”
Кинувся бігти назад... Коли крик вже був зовсім поруч, він, ховаючись за кущами, майже впритул наблизився до того місця, звідки лунали крики, і побачив страшну картину.
До дерева, що стояло посеред невеликої галявини, власною сукнею була прив’язана дочка цілительки, яка всіма силами намагалася вирватись із полону. Вона, наче обнімала стовбур дуба обома руками, які були міцно прив’язані до грубої гілки вище її голови. Через це дівчина не бачила що відбувалося за її спиною. А врятовані від смерті тевтони у цей час регочучи тягнули за сукню до лісового яру тіло іншої, ще молодої жінки, яка зовсім не пручалася... Бо вже була мертвою... У правій руці лицаря, який був наближеним до покійного магістра Ордену, блищав закривавлений меч. А у вільній лівій руці іншого лицаря батько отця Євтимія побачив... відрізану... голову... цілительки, яку... той... волочив... по землі... за... її... косу... – Юрко, щоб не розридатись вголос, замовчав, стримуючи свої сльози, які зміг стримати і під час уроку у отця Євтимія.
А Ізя не витримав і голосно схлипнув. Із його розширених від жаху очей двома струмочками покотилися сльози... Але, опанувавши собою, він тихо прошепотів:
- Я вже не плачу... Продовжуй, будь ласка...
- Тевтонці волоком тягнули тіло нещасної жінки до яру і цинічно реготали, насміхаючись над нею та не звертаючи уваги на крики її дочки. З їх брудних жартів тато отця Євтимія зрозумів, що цілителька знайшла свою смерть, намагаючись врятувати від наруги свою дитину. „Дурна баба, – казали вони, – не схотіла мати онука шляхтича... Та й ще погрожувала піти до столиці Ордену Марієнбургу розповісти про ганебний вчинок „благородних” лицарів...”.
- Краще б вона не погрожувала, а якось умовила цих тевтонців, – підказав Ізя...
- Не умовила б... Бо вже забагато побачила... А коли у відчаї вона зробила вигляд, що дійсно попрямувала до Маріенбургу, один з тевтонців стрибком наздогнав її, відтявши мечем голову.
Тато отця Євтимія збагнув, що, якщо спочатку звільнить дівчину, вона у відчаї може кинутись до тіла вбитої матері і буде приречена на безчестя та смерть. А з двома лицарями (та й ще покалічений) він не впорався би. У цей час лицарі дотягнули тіло жінки до яру, розкачали і вкинули його туди разом із головою.
Несподівано тевтонець, що тримав у руці меч, підступно встромив його у спину своєму спільнику, який мабуть „милувався” тим як котяться у яр тіло і голова жінки. Потім одним рухом ноги він холоднокровно зіштовхнув з меча свою жертву у той же яр. Дівчина продовжувала волати, а вбивця її матері, позбавившись останнього свідка, неквапливо повертався до неї, залишаючи на землі свої одяг і зброю. Коли тевтонець у стані звірячого збудження торкнувся своїми кривавими долонями до грудей дівчини, вже нічого не помічаючи навколо себе, тато отця Євтимія вискочив із кущей і голосно крикнув у нього за спиною.
Той від несподіванки повернувся і за мить вже верещав від жаху і болю, відчувши, що між ногами у нього нічого не має. Він кричав „мутті” , стікаючи кров’ю, а, побачивши свою жалюгідну „морквину” на землі, втратив свідомість...
- Він що йому відрізав оте? От молодець! Це Бог йому дав сил і рішучості покарати тевтонську свинюку, – наче виплескував свої емоції Ізя, поблискуючи у сутінках своїми очима.
- Не все так просто, Ізя... Тато отця Євтимія побачив, що цей лицар-вбивця ще зовсім молодий хлопець... Він уявив, що в його маєтку на нього чекає матір, а можливо і наречена... І тільки пересиливши себе, він встромив свій короткий меч у серце лицарю, помстившись за вбивство цілительки... Але усе своє подальше життя він каявся та просив прощення у Бога за це вимушене вбивство...
- Заколов його, як паршивого кнура, і молодець, – не погодився із настроєм Юрка Ізя. – Тато отця Євтимія не вбивав, а захищався... Без правої руки, ще кволий, захистив і себе, і дівчину! За це дякувати треба Богові, а не пробачатися перед ним.
- Розумієш, Ізя, тато отця Євтимія теж був католиком, як і той тевтонський лицар… І хоча перед битвою він не був посвячений королем Ягайлом у лицарі, дотримувався лицарських законів щодо відкритого і чесного двобою...
- З такими мерзотниками чесний двобій неможливий... Тільки у такий спосіб і потрібно нищити злодюг, – запально заперечив Ізя. – Який він католик чи лицар, якщо вбив жінку, яка його врятувала... А потім так само позбавився і від свого шляхетного спільника... Таки молодчина тато отця Євтимія! А що було далі? Кажи.
- Тато отця Євтимія розв’язав руки нещасній дівчині... Вона вдягнулася... Побачивши трупи, зрозуміла, що дивом була врятована від лютої смерті... Знесилені, вони мечами викопали три могили та поховали усіх небіжчиків. Мечі тевтонців поклали до могил, які зверху завалили камінням, щоб не розрили хижі звірі. Потім удвох повернулися до лісової хати. У тата отця Євтимія відкрилася рана і його почало лихоманити. Ще два тижні його лікувала і доглядала дочка цілительки... Одужавши, тато отця Євтимія запропонував дівчині побратися та разом піти до Галичини. Вона погодилася, але попросила його, щоб він прийняв православ’я. Вінчалися у Львові... Прожили щасливо... Народили трьох дітей... Дожили до нашого часу тільки їх старший син – мій учитель отець Євтимій. Там, у Львові, на руському цвинтарі тепер похована уся його родина... Це все, Ізя...
- Юрко, давай колись проїдемо тими шляхами, якими повертався на Галичину тато отця Євтимія... Може у тому лісі знайдемо могили похованих лицарів та їх мечі?
- Добре, Ізя. Побачимо... Біжу додому... Сестра хвилюється...