- Пробач мені, Ізя, що не все тоді передбачив, – гаряче шепотів найповажніший доктор Болоньї, знову переживши уві сні радість і драматизм того польоту двадцятирічної давності...
Те біле „орлине” крило, яке хлопці тривалий час самовіддано майстрували з верболозу, безжалісно падало по спіралі униз разом з Ізею, хаотично обертаючись, як осінній дубовий листок. Хлопчика мотало разом із крилом наче комаху, яка заплуталася у павутинні-мотузках. І тепер він сподівався тільки на Бога.
Але страху у юного героя не було, навіть тоді, коли крило щось вдарило і він ледве утримався від цього поштовху. Навпаки, в його душі лунала бурхлива музика радості їх спільної перемоги, а перед очима стояла яскрава картина утопаючого в садах мальовничого Дрогобича, яку він побачив з висоти пташиного польоту.
„Наш білий птах підняв мене аж до самого неба! І я був першим!” – Саме з цією думкою його худеньке тільце торкнулося землі.
Земля потужним, гострим болем вдарила Ізю по хребту і хлопчик знепритомнів. Від смерті його врятувало крило, яке таки загальмувало падіння, але не захистило від „покарання” за відчайдушну хоробрість.
- Збишек, біжи до ріки та принеси води хоча б у долонях, - закричав Юрко і побіг стрімголов до крила, під яким лежав Ізя. Обережно звільнивши від мотузок його тільце, Юрій приклав своє вухо до його грудей. Серце гучно і ритмічно стукотіло.
- Слава Богу, живий… Збишеку! Поквапся, потрібна вода…
- Я вже тут… Як він? – не стримуючи сліз, запитав Збишек, побачивши бліде, безкровне обличчя їх маленького друга.
- Живий… Лий водичку на його лице…
Від струмінця прохолодної води Ізя відкрив свої очі і побачив над собою стурбовані очі друзів. Діамантові краплі, що капали на нього, переливаючись усіма кольорами веселки. А високому блакитному небі досить низько кружляв орел.
- Хлопці, ви бачили? Я там літав… – ледве чутним голосом вимовив Ізя і навіть посміхнувся. – Вдома скажете, що впав з дерева... Та, спробувавши підвестися, хлопчик знову знепритомнів від болю.
Збишек розгублено заплакав вголос, розмазуючи по обличчю сльози, а Юрко зосереджено подивився у небо, у якому щойно літав Ізя, і також побачив там орла. Потім, зовсім як дорослий, оголосив:
- Треба терміново перенести Ізю до міста. Збишек, обережно бери його під потилицю і хребет. Я триматиму за ноги… Так…Тепер обережно кладемо на крило. І припини лити сльози… Ми ж не дівчата.
Влаштувавши нерухомого Ізю на майже не пошкодженому крилі, хлопці без особливих зусиль підняли його і швидко, як тільки вони могли, потягли свого друга додому.
„Перед тим, як крило почало падати, мені показалося, що якась чорна блискавка влучила у крило… Чи не той орел був причиною припинення Ізіного польоту?” – пригадуючи деталі повітряної катастрофи, міркував Юрко. – „Але чому? За що? Невже для того, щоб вбити і з’їсти Ізю? Та ні… Орли ж ніколи не нападають на людей… Тут щось не так… Тоді чому крило впало, а після цього над нами гордо кружляв орел? Ага! Може тому, що ми порушили „кордони” його повітряного царства і „князь птахів” вирішив дати бій непроханим гостям, захищаючи свої володіння? Отже, це була не чорна блискавка…” – дійшов остаточного висновку хлопець. – „Тож підкорювачі неба мусять думати і про те як захищати себе від птахів… Боже! Про що я думаю? Аби тільки Ізя не вмер”.

***
Першими друзів, які несли на крилі Ізю Цехмана, побачила малеча. Вони, наче сороченята рознесли цю новину по Дрогобичу. Тож, коли хлопці наблизились до будиночка дрогобицького ювеліра, уся рідня, побачивши їх, дружно кинулася до них і мовчки оточила.
- Що з ним? – З надією в очах запитав Ісак Цехман – батько Ізі, який вибіг на вулицю у робочому фартушку та з нарукавниками на руках. – Живий?
- Живий, пане ювеліре… Дихає, – схилив голову Юрко Котермак. – Але потрібен лікар, бо впав з осокора, вдарившись хребтом, – пересилюючи себе, таки збрехав Юрій, як просив Ізя.
- Хай береже вас Бог, хлопці, за те, що не кинули мого молодшого у біді… А за лікарем вже послали, – не стримуючи сліз, розгублено подякував ювелір. – Вітрило пізніше заберете, коли лікар Ізю огляне… Згода? Хай ще на ньому полежить…
У цей час Збишек з усіма тихенько попрощався, а старші брати Цехмани разом з Юрієм перенесли вітрило-крило на подвір’я і поклали його у тінь під яблунею. Мама і сестри вже поралися біля Ізі, підклавши під голову маленьку подушечку та витираючи йому обличчя вологим рушничком. І хлопчик знову прийшов до тями.
- Мамо, не плачте, мені не боляче, – спробував посміхнутись Ізя, побачивши заплакані очі матусі. – Пробачте мені… Ій бо! Я більше ніколи не лазитиму по деревах…
- Мовчи, мій хлопчик. Бережи свої сили, – погладила його мати по чорнявій, кучерявій голівці. – Ще трішечки потерпи… Скоро тебе огляне лікар і почнемо лікуватися…
- Мамо… Я хочу «пі-пі», – раптом попросився Ізя, не в силах далі стримувати себе і не знаючи як тепер він буде робити ще більш складні речі.
- Не соромся, синку, головне – не ворушися. Я тобі допоможу… А ну, діти, не заважайте хлопцю. Ідіть погуляйте, - попросила мати, обережно стягуючи у сина штанці. Потім узяла лівою рукою його маленький пісюнчик і спрямувала у бік глиняної нічної вази, яку тримала у правій руці. – Давай, синку... Пісь-пісь…
Ізя відпустив свій терпець, і потужний струмінець вдарив у стінку вази. „Яке все ж таки щастя бути здоровим”, – пісяючи думав хлопчик, – „а здорові усе це роблять, навіть не замислюючись. Може Юрко щось для мене придумає…” Останні краплі вже впали на оголене худеньке тільце хлопця, і мама ретельно обтерла його від сечі чистою, сухою ганчіркою. Потім, не вдягаючи штанців, вона прикрила його простирадлом.
- Дякую Вам, мамо. Покличте до мене Юрка, – тихо попрохав Ізя.
- Я тут, – сказав Юрій, почувши слова свого друга та присідаючи навшпиньках ближче до його голови.
- Юрко, мені страшно, але не тому, що можу вмерти, або залишитися прикутим до ліжка, – ледве чутно прошепотів малюк, щоб не почула мама. – Мені страшно від того, що сам не зможу піти „до вітру”, а якщо поворухнусь, то від болю можу зробити це під себе, як безпомічне немовля… Пообіцяй мені, Юрко, що ти щось придумаєш для мене… Ти навіть придумав як побудувати крило, а такі речі для твоєї голови дрібниця…
- Я придумаю, Ізя. Тільки полежи спокійно… І віруй… Бог нам допоможе…
***
У цей час Збишек увійшов до своєї оселі. Мама Єва невдоволено зиркнула на сина.
- Тебе сьогодні знову бачили з жидівськими дітьми! Тато дізнається – матимеш биту дупу … Я тебе вже стільки разів попереджала. Ти ж католик і ще малий… Наберешся від жидів різного „сміття” собі у голову…
- Матусенька, не лайте мене і не кажіть татові… Бо тато мене приб’є… А з Ізею ми просто бавимось і ні про що таке не говоримо…
- Що там з тим жидком сталось? – Роздратовано, але вже спокійніше, запитала вона.
- Ви вже знаєте? – Розгубився Збишек.
- Та вже увесь Дрогобич знає… Діти бачили як ви з Юрком несли його на жагєлю додому, - пробурчала мати.
- Впав з дерева і забився І-і-і-зя…, – знову, не стримавши сліз, беззвучно заплакав Збишек, згадавши становище свого маленького друга. Йому, католику та сину збіднілого шляхтича, було начхати на віросповідання і єврейське походження Ізі.
- О, Матка Боска! Цей вар’ят ще сльози ллє, – отримав від матері чутливого ляпасу Збишек. – Ти вже забув хто жбурляв каміння у розіп’ятого Христа?
- Ізя у своєму житті і комахи не образив, - крізь сльози заперечив Збишек…
- Почекай, татусь тобі розтлумачить… Сідай вже їсти…
Після вечірньої молитви Казимир Місевич, зібравши усю родину, влаштував показову екзекуцію сину. Добротний шкіряний ремінь безжалісно опускався на його голі сідниці з примовкою „Нє хце памєнтачь глова? Нєх памєнта дупа! Нє хце памєнтачь глова? Нєх памєнта дупа!”.
І Збишек, не витримавши побиття, здався… Стоячи на колінах перед іконами Діви Марії та Ісуса Христа, він, доведений до відчаю, поклявся батькам, що навіки закарбував у своїй пам’яті заборону «ніколи не товаришувати з жидами».
***
Нарешті до подвір’я ювеліра, у супроводі старшого брата Ізі, приплентався старенький лікар-німець. Він майже усе своє життя прожив у Дрогобичі, але руській мові так і не навчився.
- Де клопчік? – зупинився лікар посередині двору, важко дихаючи після тривалого, для його віку, переходу. Старенького підвели до „вітрила”, на якому лежав Ізя, і запропонували присісти на лаву. Побачивши хлопчика, який лежав, прикритий простирадлом, на сплетених з верболозу „ношах”, лікар похвалив хлопців-рятівників, які у такий спосіб принесли Ізю додому.
- Ґуд, зер ґуд! Клопці файн! Так принєсті клопчіка ґуд! Мінє траба міть рука, а клопчіка траба покласті разом з ця постіль на стіл.
Сестри Ізі полили з глечика теплу водичку на руки лікаря, подали йому чистий рушничок. Одночасно його брати винесли з дому стіл. Потім обережно поклали на стіл скаліченого братика разом із крилом. Лікар, ретельно вимивши руки, підійшов до столу, зняв простирадло і запитав хлопчика:
- Як тібє звуть?
- Ізя, ґєр доктор.
- Ґуд, Ізя. Пальці наґа поворуши.
Ізя спробував поворушити пальцями ніг, але марно. Пальці не слухалися, та й ніг хлопчик не відчував, коли лікар ретельно їх обмацав від ступні до стегна, обережно згинаючи та розгинаючи по черзі у колінному суглобі.
- Ґуд, Ізя. Шия і пальці рука поворуши.
Шия і руки були слухняними, і хлопчик не тільки поворушив пальцями, а й підняв свої тоненькі, жилаві ручки угору.
- Зер ґуд, Ізя, - узяв лікар руки хлопця, - тяґні мінє за рука та спроба сідай.
- Йо-о-о-й! – Зойкнув хлопець від гострого болю у хребті, але свідомість не втратив. Тільки в очах потемніло і почало нудити. – Боляче…
- Лєжаті! – здригнувся від зойку лікар. – Нє траба сідаті! Лєжаті…
Лікар знову прикрив хлопчика покривалом і обережно пробігся пальцями по животу і грудній клітині Ізі, запитуючи пацієнта чи болить йому у відповідних місцях. Але, слава Богу, внутрішні органи і ребра хлопця були неушкодженими.
- Що з ним, ґєр доктор? – З надією в очах запитав ювелір, коли лікар підійшов до нього.
- Житі буде... Але клопчик зламаті крєбєт... Нє вольна рухать... Має лєжаті на спіна ... Я пріходіть за тіждєн.
Так розпочався відлік нового життя Ізі Цехмана, який до цього і хвилинку не міг спокійно простояти на місці.

***
На другий день після трагедії після занять у отця Євтимія, Юрко спочатку побіг до Збишека.
- Дзєнь добри, пані Єво! Хцчял бим зобачичь Збишека , - привітався хлопець з матір’ю свого друга.
- Дзєнь добри, Юрек. Тераз Збишек пшийде… Як сще маш ? – Радо зустріла Юрка мати Збишека.

- Джзєнькує бардзо, пані Єво. Вшистко в пожонтку , - не став розповідати Юрій про учорашній день, знаючи складне відношення сім’ї Місевічів до їх дружби із Ізею.
Коли Збишек, вийшов з хати, Юрко запропонував відвідати разом Ізю та зайнятися майструванням спеціального ліжка для хворого друга.
- Не можу я… Мені батьки заборонили ходити до Цехманів, - опустив свою голову Збишек, нічого не розказуючи про учорашнє принизливе побиття та клятву перед іконами, - а щодо ліжка – зроблю усе, аби тільки було з чого майструвати, - пообіцяв хлопець.
- Прикро, - поспівчував Юрко … – Ну добре, тоді слухай. Для виготовлення основи ліжка, на якій лежатиме Ізя, пропоную використати той самий верболіз, який вже згодився для крила. Основа має бути рівною, як стіл, і не згинатися під вагою тіла. Водночас, постіль необхідно перестилати. Чи можна міняти постіль на звичайному ліжку, не піднімаючи людину та не згинаючи хребет, який страшенно болить?
- Звичайно неможливо, - відповів Збишек.
- Отож! А якщо основу сплести з десяти секцій прямокутної форми, які можна по черзі виймати знизу? Ізя лежатиме на решті секцій, а у цей час мінятимуть простирадло на одній з них. Кожну сплетену секція треба буде обгорнути окремою вовняною ковдрою, а зверху – застилати рушничком, або клаптиком простирадла. Завдяки секційній конструкції, можна буде знизу розминати непорушне тіло Ізі, та протирати його вологим рушником. Але головною перевагою цього ліжка буде секція, на якій мають лежати його сідниці. Як зробити цю секцію розповім пізніше, але вона буде відрізнятись від інших тим, що нею зможе «керувати» сам хворий, підтягуючи чи відпускаючи відповідні мотузки. Завдяки цим мотузкам, знизу відчинятимуться та знову замикатимуться маленькі дверцята, надаючи можливість хворому без сторонньої допомоги спорожнятися у спеціальний горщик, який також можна буде піднімати та опускати за допомогою мотузок. Щоб горщик випадково не розбився, його необхідно буде обплести верболозом…
- Але ж ти навигадував! Навіть не знаю як і з чого мені починати, - Розгубився Збишек, прослухавши пояснення Юрка щодо ліжка та горщика для Ізі.
- Ну доборе, сплети спочатку секції… усього дев’ять… отакої форми…, – намалював Юрко на землі прямокутник, зав’язуючи відповідні вузли на тоненькій мотузці, яку завжди використовував для замірювання розмірів. – Десяту будемо плести разом. Щоб секція не згиналася, використовуй найбільш товстий верболіз, а я біжу до Цехманів домовлятися про виготовлення каркасу для Ізіного ліжка та спеціального горщика.
- А що сказати татові і мамі, якщо спитають?
- Сам подумай… Або… скажи, що на моє прохання ти плетеш накладні сходинки для нашої драбини, - швидко підказав відповідь Юрко, з прикрістю подумавши: «дивно, але майже щодня різні обставини змушують брехати, особливо коли робиш людям добро».
***
- Юрасику, рідненький, Нарешті! Ізя виглядає тебе зранку до ночі, – заплакала пані Сара Цехман, цілуючи Юрка у біляве, запашне волосся. – Від їжі відмовляється, тільки п’є… «Їстиму», – каже, – «лише тоді, коли Юрко щось там придумає». До себе нікого не підпускає… Терпляче чекає тебе і Збишека. Дай вам боже здоров’я, хлопчики.
- Не плачте, пані Саро, - обняв Юрій маму Ізі, заспокоюючи її. – Збишек вже працює… Плете з верболозу для нього… Ну ми вирішили змайструвати для Ізі спеціальне ліжко, на якому він зможе без болю і «пі-пі» зробити… та і інше – теж. – Зашарів Юрко, торкнувшись делікатної теми. – Вам, пані Саро, треба буде тільки приготувати для цього ліжка вовняні ковдрочки та отакі рушнички. – Відміряв Юрій на стіні за допомогою мотузки розміри, залишивши на ній маленькі цяточки. Усього потрібно по десять штук.
- Дитинка моя, розумна і сердечна! Сьогодні, або завтра усе приготую, – витираючи фартушком сльози, посміхнулась пані Сара.
- Ще треба домовитися з Вашим чоловіком… Потрібні будуть гроші, щоб замовити каркас для ліжка та спеціальний горщик…
- А про гроші треба говорити теж зі мною… Гроші Ісак довіряє мені. Скільки треба?
- Шукатиму столяра, який зробить каркас за одну-дві доби… Те ж саме стосується і гончарів… За терміновість проситимуть більше грошей…
- Ти кажи, скільки треба зараз?
- Сьогодні треба два-три гроша… Приблизно стільки ж, коли вони усе зроблять.
Отримавши від пані Сари доволі великі гроші, та зайшовши лише на хвилинку до Ізі, Юрко «полетів» замовляти каркас до ліжка і спеціальний горщик…
За три дні ліжко було готове, а Збишек навіть встиг обв’язати незвичної форми горщик верболозом. Ізя усі ці три доби голодував, обмежено вживаючи тільки воду і узвар. Мамі Сарі здавалося, що за цей час її синочок остаточно висох, перетворившись у тоненьку билинку. Ісак Цехман, у свою чергу запросив теслярів, які прибудували для Ізі окрему кімнатку, де сором’язливий хлопчик мав почувати себе зручніше, мобілізуючи свій організм на одужання.
Увечері готове ліжко поставили до Ізіної кімнати, а Юрко показав усій родині Цехманів у який спосіб можна міняти постіль, не піднімаючи хворого; як розминати йому м’язи і проводити вологі обтирання з боку спини, не завдаючи болю… Але найбільший подив у всіх викликала конструкція, яка дозволяла Ізі самостійно задовольняти свої природні потреби.
І це технічне «диво» 15-го століття було зроблено завдяки дванадцятирічному Юрку, який майже щодня, відразу після занять, спішив до свого друга, проводячи з ним більшу частину свого часу.
Після встановлення ліжка Ізя почав їсти. Тож, коли прийшов лікар через тиждень після травми, стан хлопчика, а головне – його настрій, значно покращились. Та старенького доктора більше здивувало не прогрес у стані здоров’я пацієнта, а його ліжко – комфортне для хворого і зручне для медичного огляду та санітарних процедур. Лікар високо оцінив умови догляду за хлопчиком та висловив батькові сподівання, що, якщо буде завгодно Господу, «винахід» Юрка таки поставить Ізю знову на ноги. Але, як людина з величезним практичним досвідом, доктор не пам’ятав за усе своє життя жодного випадку повного одужання пацієнтів із такою травмою. Хребет у таких травмованих зростався, біль відпускала, проте ноги, якщо із травмою хребта втрачалась їх чутливість, вже залишались назавжди нерухомими.

***
Через місяць Ізя вже міг за допомогою рук самостійно сідати у ліжку і годинами заворожено слухати цікаві оповідання свого друга, який запам’ятовував геть усе, що колись десь почув від старших людей. На прохання Юрія у кімнаті Ізі встановили і гладеньку дошку, за допомогою якої він навчав його грамоті, виявляючи неабиякий талант до учительської професії.
Саме від Юрія малюк Ізя дізнався, що їх славне руське місто Дрогобич ще 40 років тому отримало Магдебурзьке право.
- Навіть древній Київ не має цього права, – з гордістю підкреслював Юрко, роз’яснюючи переваги мешканців «вільного» міста з Магдебурзьким правом. – Але, через незнання міщанами своїх прав, магістрат вже давно не переобирався…
- Тато теж мені розказував, що якби до магістрату Дрогобича обрати достойних людей, то наше місто процвітало би, – зітхнув Ізя. – Ще тато казав, що у тому магістраті правди городянам ніколи не знайти. А поскаржитись на тих можновладців чи поміняти їх неможливо. Бо і грамоти про Магдебурзьке право ніхто на власні очі не бачив… А, якби і бачив, то і прочитати не зміг би…
- І я про це теж думаю, Ізя… Отець Євтимій каже, що писемність і знання можуть допомогти людям змінити на краще цей світ і знайти відповіді на всі запитання… А мені здається, що крім писемності, дуже важливо, щоб городяни мали можливість десь прочитати і про свої права, і про наших славних предків, і навіть про якісь сучасні події та рішення магістрату…
- Ти що, Юрко? Книга коштує купу грошей… Хто захоче віддавати свої книжки для читання городянам? – Заперечив Ізя.
- Йдеться не про книги… Хіба не можна писати для людей хоча б крейдою на великій дошці, як я це роблю для тебе? – Відповів Юрко. – Щотижня оновлену інформацію вголос читав би хтось з писемних. А неписемних ці публічні читання спонукали би вивчати грамоту…
- А хто без рішення магістрату дозволить це робити і яка користь буде місту від цих читань? – Знову скептично заперечив Ізя, який таки мав рацію. – От, якби магістрату від цього гроші надходили, тоді б і дозвіл з’явився, і дошку би на ринку поставили…
Юрко збентежено замовчав, намагаючись якось відреагувати на сказане Ізею.
- Гроші… Знову гроші… – Нарешті тихо вимовив Юрко, усвідомлюючи просту істину, що гроші дійсно відчиняють будь-які двері. Якщо є гроші, то людина має можливість навчатися в університетах і подорожувати, купувати книжки і будувати храми… Навіть переконати магістрат у корисності поширення знань можна за допомогою грошей… – Невже усе залежить від золота і срібла, Ізя? Як на мене, є речі, які не продаються і не купуються. Не можна купити чи продати вітер і сонце, небо і зірки, мрію і дружбу…
- Купити не можна, а от позбавити людину цієї мрії чи сонця можна…
- Як це? – Здивувався Юрій.
- За гроші, Юрко, люди і вбивають, і зраджують, прагнучи влади та багатств, а мертва людина вже не має ані мрії, ані сонця... От тато розказував, що п’ятнадцять століть тому кращий учень Ісуса Христа зрадив його за тридцять сребреників…
- Вам тато розповідав про житіє Ісуса Христа? – Здивувався Юрій.
- Звичайно… Мойсей, і Христос були синами нашого древнього народу. Їх знає майже увесь світ. – Відповів Ізя, продовжуючи висловлювати свою думку. – Хіба ми чекаємо зради чи ножа у спину від близької людини? Ні! Не чекав від Іуди зради і Ісус Христос, але гроші зробили свою справу…
- Але ж Христос воскрес, а християни несуть вчення Господа Ісуса Христа по землі і світ таки стає кращим…
- Чому ж тоді католики і православні сваряться між собою, хоча і ті, і інші є християнами? Хіба Ісус Христос міг бажати, щоб його послідовники сперечалися між собою? Ти ходиш молитися до православної церкви, а Збишек – до католицького костьолу... А чому не до одного християнського храму?
- А ми ніколи і не сперечалися із Збишеком. Просто молимось там, де моляться наші батьки…
- І правильно робили, що не сперечалися, бо є друзями… Але гроші і пожертвування куди несуть католики? Хіба не до костьолу?
- До костьолу…
- А православні – до церкви, чи не так?
- Звичайно, ти і сам знаєш…
- Авжеж, знаю… І храм, який має більше грошей, має і більше можливостей для збільшення пастви. Збільшується паства – багатіє храм... А що, до речі, сталося із Збишеком? Чому він не приходить?…
- У нього усе в порядку… Але його так загрузили роботою… І ти не ображайся на нього, – не став пояснювати Юрко справжню причину відсутності їх друга. Нічого не сказав Юрій і про церковні пожертви, які інколи дуже нагадували йому справжні побори, переводячи розмову в інше русло. – На дошці залишаю усі літери, які ти вже вивчив. Перед заходом сонця ще раз повтори назви літер і як вони звучать. Завтра вже почнемо писати слова…
Хлопці попрощались, і Юрій спіймав себе на думці, що Ізя, хоча є і молодшим від нього на рік, але деякі питання розуміє краще і пояснює їх зовсім не так, як отець Євтимій.

***
„Мабуть таки Ізя має рацію, що причиною чвар між католиками і православними є боротьба цих християнських церков за паству, а не розбіжності у церковних догматах”. – Якоюсь мірою, Юрій погодився і з дещо цинічними висновками Ізі щодо можливостей грошей впливати на людей і світ. – „Дійсно, якби тато не мав грошей, у мене не було би можливостей навчатися у отця Євтимія. Без грошей, які водилися у Цехманів, я не змайстрував би для Ізі зручне ліжко”.
Але Ізя своїми міркуваннями посіяв в душі Юрка і певні сумніви та запитання. До цієї розмови Юрій ніколи не замислювався над тим, «чи хотів Христос, щоб Його послідовники ворогували між собою? Чи прагнув Він, щоб християнські церкви перетворилися на конкуруючі між собою центри впливу на людей? І чому Христос не встиг створити і залишити на землі «механізм», який би гарантував неможливість перетворення Його у «кумира», щоб Його вчення не «слугувало» недобрим силам? Чи, не слуги диявола із золотими коронами на головах та з хрестами на шиях, з іменем та від імені Ісуса Христа часом спалюють домівки людей іншої віри? Ґвалтують та вбивають знедолених сиріт і жінок... А потім ідуть з «награбованими» дарами до храмів відмолювати «гріхи», принагідно розставляючи «керованих» ними церковних ієрархів...»
Юрку було моторошно від цих єретичних думок, але саме сьогодні, у свої дванадцять років, він вирішив, що, якщо і замислить змінити на краще людей і світ, то обов’язково передбачить принаймні дві речі.
По-перше, ніхто, навіть найближчі родичі і друзі, ніколи не дізнаються про його «план удосконалення світу», а отже і не скористаються ним у своїх інтересах.
По-друге, навіть після його смерті згаданий «план» десятками, сотнями століть має неухильно виконуватися, а люди, не здогадуючись про причетність до певних подій Юрка, хай собі вважають, що це вони є „творцями” історії.
Як він «передбачить» ці дві речі Юрій ще не знав. Але деякі риси його майбутнього «плану» вже «вимальовувались».
Він і сам на собі вже відчув деякі чинники, які впливають на свідомість, знання та життя людей. Книги і церкви, школи та університети, королівські і князівські служби з їх воєводами і магістратами, судами і в’язницями потужно впливають на усе, що відбувається на землі… А сьогодні, після розмови з Ізею, він додав до цих чинників «впливу» гроші, матеріальні статки з будинками, худобою, майстернями і землею, а також – засоби інформування людей, яких у Дрогобичі практично не було. «Може щось подібне є у Львові, або в інших містах чи князівствах? Скоріше б вирости та поїхати вчитися і побачити інший світ»…
- І про що ти увесь час думаєш, братику? – Поцілувала його у потилицю сестра, коли Юрко доїдав свою вечерю. – Навіть мої запитання не чуєш… Чи не закохався часом?
- Смієшся? Я ще малий… От би вирости скоріше, – зашарівся Юрко.
- І оженитися? – Засміялася Олена.
- Дурна! Ну чого ти регочеш? Я вчитися хочу…
- Не ображайся, я пожартувала. І в кого ти у нас такий розумний? Звичайно вчися, братику-Юрасику. Може і доктором колись станеш… Лікуватимеш нас, як свого Ізю… Чула від людей, що йому вже краще. Кажуть, завдяки твоєму ліжку…
- Слава Богу… У Ізі дійсно хороший настрій. Я щодня займаюся з ним... Скоро сам буде читати... А от чи піде ногами? Тільки Бог знає… – Знову засмутився Юрко, згадавши про трагічне випробування крила, через яке його друг, довірившись йому, ледве не загинув. „Якби я міг зцілювати людей, як це робив Ісус Христос, то найпершим зцілив би Ізю”, – пожалкував про відсутність такого дару Юрко. – „Але я ще вивчусь на лікаря і виправлю свої помилки, щоб це мені не вартувало”.