Коли двері за чоловіком зачинилися, Марія Станіславівна вимила посуд, перекрила гарячу і холодну воду і почала чекати восьмої години ранку. Подзвонила подрузі, яка пообіцяла на своїй «Волзі» підкинути її до електрички.
Рівно о восьмій зателефонувала до Бучі.
Роман Олександрович теж чекав її дзвінка, і, почувши голос Марії Станіславівни, радісно привітався.
- Доброго Вам ранку, пані Маріє! А ранок дійсно добрий. У мене для Вас хороші новини. Кімната звільняється о десятій. Через годину відправляється електричка на Бучу. Ви встигнете, якщо зараз не забаритесь. А на станції Вас чекатиме моя службова машина.
- Дякую Вам, Романе Олександровичу, вже їду.
- Тоді до побачення.
Завдяки Лідії Петрівні Марія Олександрівна вчасно приїхала на станцію „Святошин” і встигла на електричку. На автобусній зупинці біля станції „Буча” її дійсно вже чекала дев’ята модель „Жигулів”, на якій усього за п’ять хвилин вона домчала до адміністративного корпусу виправної установи. Як на крилах жінка злетіла на другий поверх і постукотіла у двері кабінету начальника. Майор галантно піднявся, допоміг зняти шубу. Потім поцілував їй руку, сідаючи за приставний стіл напроти відвідувачки.
- Я вже дав необхідні розпорядження, Маріє Станіславівно. Ваша кімната готується. Сина теж повідомив, що батько поїхав у відрядження... А речі, як і просив Сергій Васильович, Вам допоможуть занести в зону... Але про це Ваш чоловік турбувався дарма... бо усі свої наради з підлеглими я починаю словами про ставлення до відвідувачів, як до власних батьків чи сестер...
- Як ми Вам вдячні, Романе Олександровичу...
- Пані Маріє! Не треба дякувати... Це я вдячний долі за те, що учора побачив Вас... Таку вродливу і таку нещасну... Повірте мені я зроблю усе, щоб зменшити Ваше горе... – раптом з пристрастю заговорив майор, взявши у свою руку долоню Марії Станіславівни, та схиляючи свою голову для поцілунку.
- Пробачте, я Вас не зрозуміла, - розгублено вимовила жінка, намагаючись висмикнути свою руку та ще не здогадуючись до чого веде начальник.
- Ми вже дорослі люди, Маріє Станіславівно. Навіть наші діти вже дорослі. У мене прекрасна дружина. Старшій доні скоро сімнадцять, а синові – чотирнадцять. Але, коли я побачив Вас учора, світ для мене наче перевернувся. Я покохав Вас, Маріє, і це почуття є сильнішим від мене. Заради Вас я готовий на все, навіть на службовий злочин...
- Припиніть, Романе Олександровичу! Ми дійсно дорослі люди. Але я кохаю свого чоловіка... До того ж у нашої родини горе... Син у біді… Про яку ще любов Ви говорите? Мені звичайно приємно, що у мене закохуються такі чоловіки, як Ви... Але, пробачте, крім дружби я Вам нічого не можу запропонувати...
- Не поспішайте казати „ні”... Думаю, Ви прекрасно розумієте, що доля і здоров’я Вашого сина залежать від багатьох чинників. Тут, на жаль, не санаторій. Без нашої підтримки Вашого сина можуть і зґвалтувати, а, якщо пручатиметься, то і позбавити життя...
- Я це розумію, товаришу майор, і як мати дуже Вам вдячна, - знову невдало спробувала жінка звільнити свою руку з полону.
- Давайте без офіціозу. Я називатиму Вас Марія, а Ви мене Романом. Ваша життєва позиція мені цілком зрозуміла і я поважаю Ваші почуття... Але спробуйте зрозуміти і мене... Пропоную укласти між нами усну угоду строком на шість місяців, про яку ніхто не має знати. За цією угодою Ви отримаєте можливість бачитись із сином, коли Вам заманеться. Для цього триматиму у резерві кімнату в готелі, яку протягом шістьох місяців сам буду оплачувати... Син на зоні матиме статус моїх підлеглих офіцерів і працюватиме позаштатним фельдшером... Через три місяці організую триденні „канікули” для Миколи... Це, звичайно заборонено і практично неможливо, але заради Вас я це зроблю. Ще через три місяці ініціюватиму дострокове звільнення Вашого сина, бо і для мене він тепер, як рідний... У характеристиках клопотатиму про поновлення Миколи в інституті та забезпечу його звільнення від принизливого цілодобового нагляду з боку міліції після повернення додому...
- Не продовжуйте, Романе. Мабуть, я погоджусь...
- Ви не хочете дізнатися про мої умови?
- Здогадуюсь... Але це тільки заради сина, - ледве чутно прошепотіла жінка.
- Іншої відповіді від справжньої матері я і не чекав... Отже, для Вас маю тільки одну умову... На час дії нашої угоди ми станемо коханцями.
- Що? – Марія Станіславівна врешті-решт висмикнула свою руку з гарячої долоні Романа Олександровича. – Я мушу Вас покохати?
- Ні, на це я не сподіваюсь... Просто пропоную цивілізовані інтимні стосунки між гарними, ще молодими людьми... Ви ж лікар, Маріє... Запевняю Вас. Ви ні про що не пожалкуєте...
- Боже, який сором, – сховала у долоні своє палаюче обличчя жінка, – невже я схожа на шльондру, товаришу майор?
- Даруйте і Ви мені... По-перше, із шльондрами не мав і ніколи не матиму будь-яких стосунків, тим паче статевих... Не люблю, знаєте, бруду... А, по-друге, я просив називати мене Романом. Хіба це так важко?
- А хіба ця угода не є брудною? – спробувала атакувати Марія Станіславівна, перебуваючи у відчаї від неспроможності прийняти остаточне рішення.
- Брудна по відношенню до Вашого сина? – негайно парирував майор запитання Марії Станіславівни.
- Ви прекрасно розумієте про що йдеться...
З одного боку Марія не могла зрадити чоловікові, бо кохала його. З іншого – розуміла, що своєю відмовою істотно ускладнить перебування сина за ґратами. А хіба матері вагаються, коли треба віддати своє життя за сина? – „Отже я погана матір... Рідний син гине, а мене мучать докори сумління... Яка я дурепа! Хай цей диявол у погонах бере моє тіло, а душу я залишу чистою. Бо не є гріхом рятувати свою дитину”, – вирішила для себе жінка.
- Добре, Романе... – нарешті погодилась жінка і їй відразу стало легше. – Хай буде по твоєму.
- Ти не пожалкуєш, люба, я тобі обіцяю – палко прошепотів майор, перейшовши на „ти”. Потім піднявся зі свого місця і замкнув ключем двері.
- А може іншим разом? Відразу після побачення із сином у мене вдома. Тут якось не по-людські, – спробувала заперечити Марія Станіславівна. – Мені ж і помитися треба...
Але майор вже нічого не чув. Тремтячими від збудження руками він тиснув Маріїни груди і сідниці, цілуючи її шию, лоб, очі... Намагався поцілувати в уста, та вона не дозволила... Підхопивши жінку на руки він стрімко посадив Марію на стіл, потім зняв її светр. Так само одним рухом він стягнув з неї брюки, залишивши тільки у білизні та колготках. Лише на декілька секунд Роман випустив із своїх обіймів Марію, хтиво милуючись її гарним тілом та жбурляючи на підлогу свої чоботи, кітель, брюки. Він вже повністю опанував собою, проте його красиві очі палали, як у хижака, якому залишився лише один стрибок, щоб вчепитися у горло своїй жертві.
Ці лічені секунди Марія з жахом дивилася на нього, машинально обхопивши себе хрест на хрест руками, навіть не намагаючись пручатись. Вона заспокоювала себе, переконуючи сама себе, що цей жах відбувається не з нею, а попереду чекає побачення із сином. Коли майор зняв із себе геть увесь одяг (крім шкарпеток та сорочки з погонами), він узяв її шубу і, не соромлячись своєї настовбурченої гармати, „турботливо” прикрив оголені плечі жінки. Потім, не поспішаючи, поставив своє крісло напроти неї, і зручно вмостився у ньому, примушуючи Марію обхопити його гарячий торс ногами. Руки Романа гладили її стегна і груди, не поспішаючи зняти колготки, труси і ліфчик. Дивно, але огида, яку відчувала жінка до усього, що відбувалося в кабінеті майора, почала кудись зникати. Її жіноча гідність аж кричала від обурення, закликаючи живу плоть бути мертвою і крижаною. Але жіноче тіло вперто наливалося солодкою млістю і вже прагнуло цього гарного негідника. Відчувши свою владу над її плоттю, він перекинув ноги Марії собі на погони. Піднявся з крісла і до колін стягнув з неї колготки разом із трусиками, які вже були мокрими. Його палець тричі зверху вниз пройшовся між її статевими губами і повільно увійшов у збуджену піхву. Пестливо торкаючись руками відкритих статевих губ жінки, Роман вже двома пальцями занурився у неї. Від цих торкань усе тіло Марії безвольно смикалось, і лише залишками волі вона утримувала в собі солодкі стогони насолоди, відчуваючи що повільно, але невпинно іде до оргазму. Нарешті Роман, наскільки дозволяли йому спущені лише до колін колготки, широко розвів своїми руками її стегна і зубами стягнув колготи разом із трусиками з Маріїних ніг, рухом голови відкинувши їх на підлогу. Узявши її маленькі босі ступні теплими долонями, він ніжно разом всмоктав їх, як голодне немовля жадібно засмоктує мамину грудь. Утримуючи у роті маленькі ступні Марії, Роман лівою рукою звільнив її груди з полону бюстгальтера, а правою рукою спрямував свій член у зволожене та гаряче лоно жінки, відчуваючи як її затрясло від бурхливого „фіналу”.
Зрозумівши, що Марія „кінчає”, майор потужними фрикційними рухами протягом декількох хвилин і себе довів до екстазу та, сильно притиснувшись до неї своїм лобком, впорснув у неї гарячу рідину. Не поспішаючи завершувати статевий акт, офіцер цілував її босі п’ята, розпалені пестощами тверді груди... Його член все здригався, „випльовуючи” рештки сперми, і здавалося, що він оселився там назавжди.
„Боже, як мені нестерпно солодко”, – казали очі жінки. – „А я, дурна баба, ще вагалася... Мені вже майже сорок років... А що я бачила у своїм житті крім заклопотаного наукою чоловіка?” – виправдовувалася перед своїм сумлінням Марія Станіславівна, переживаючи диво потужної фізичної насолоди. – „Може й добре, що Сергій у відрядженні... І ми ще накохаємось з тобою, Ромчик...”
Проте, охолонувши, Марія приховала свої потаємні думки від коханця, інтуїтивно усвідомлюючи, що ця тваринна пристрасть мимоволі перетворить її у слухняну рабу, для якої і доля сина відступить на другий план. „Пробач мені, Господи, за цю мою слабкість і дай мені сил і мужності не захлинутись у підступних чарах цієї людини!” – Зрештою, тверезо оцінила ситуацію жінка.
- Тобі було добре, кохана? – Ніжно запитав Роман, пропонуючи їй чисту бавовняну серветку, яку витягнув з кишені військової сорочки.
- Так собі, – збрехала Марія байдужим тоном, використовуючи серветку у якості прокладки та збираючи розкидані одяг і білизну. – Між іншим, ти обіцяв, що о десятій ранку кімната в готелі вже звільниться...
- Хвилиночку, зараз уточню, – турботливо відповів Роман і, не поспішаючи прикривати своє оголене тіло, підняв трубку прямого телефону з черговим виправної установи. – Кімнату номер три звільнено? Добре... А душову кімнату прибрали? Добре. І постільну білизну? Мене це не цікавить! Даю ще 10 хвилин. Зараз перевірю особисто. Виконуйте!
У цей час Марія, швидко вдягаючись, мимоволі спостерігала за кожним вивіреним рухом офіцера, порівнюючи його бездоганні пружні сідниці та волохатий плоский живіт з дебелим, неспортивним тілом Сергія. „І нехай... Все одно краще мого Серьожі нікого на землі не має... А цей самовпевнений нахаба хай вважає, що я вже належу йому... Ще побачимо хто кого”, – розмірковувала Марія.
- Я все зрозуміла, – миролюбно сказала жінка, коли майор опустив слухавку на телефонний апарат. – Через десять хвилин.... Дуже тебе прошу, Романе, якнайскоріше виконати свої обіцянки.
- Слухаюсь і виконую, – жартівливо вклонився офіцер, – Почекай мене у кабінеті. Я миттю.
Швидко вдягнувшись, майор поцілував Марію у плече і у гарному гуморі вийшов з кабінету.

***
„Тепер залишається дотиснути „студента” і родина Скрипників у мене в кишені”, – радів „кум” від щойно отриманої перемоги над шляхетною, вродливою жінкою, насвистуючи переможний мотив пісні радянських часів „мы рождены, чтоб сказку сделать былью...” – „А може лишити хлопця у спокої? Який сенс робити з нього „стукача”, якщо через пів року його вже не буде на зоні? Стоп! З якого дива ці сентименти? Невже насправді закохався у його матусю? Слимак! Забув, що навіть проста прив’язаність робить вразливою людину, яка прагне абсолютної влади? Ані кроку назад, Романе. Працюй і перемагай!”
- Привіт, дорогенький! – радісно привітався він з Миколою, коли той зайшов у кабінет для індивідуальної виховної роботи з ув’язненими.
- Бажаю здоров’я, громадянине начальнику, – винувато підвівся Микола.
- Ну як щодо побачення з мамкою? Чи вирішив і далі удавати із себе чистенького?
- Пробачте мені, але я не зможу „стучати”.
- Зможеш, дорогенький, я тебе все одно примушу, – почув Микола погрозливі нотки у голосі начальника.
- Битимете?
- Борони Боже! Якщо буде потрібно, це за пачку цигарок із задоволенням зроблять ув’язнені „фраєрки”. До речі, твоя мама заради тебе погодилася на все. Слухай, а якщо я зараз попрошу її переспати з паханом? Це тобі не допоможе бути більш поступливим?
- Ви не людина, – приголомшено вимовив Микола, фізично відчуваючи сморід помиїв, якими його щойно облили ...
- Що ти сказав, шмаркач? – удавано обурився начальник і погрозливо пішов до ув’язненого.
„Зараз я тобі вріжу за маму, а там „хоч трава не рости”, – тільки подумав Микола, стискуючи кулак правої руки для удару, і, несподівано для себе, раптом опинився на підлозі, боляче вдарившись куприком і потилицею. „Нічого собі... Як це у нього вийшло?” – здивувався хлопець, повільно підводячись і потираючи забиті місця.
- Що боляче? А я ще тільки захищався... І ніколи не смій піднімати на мене руку... Випадково зламається... Усьок? Боксер сраний?
- Пробачте... Якось само собою вийшло... І... Я згоден бути вашим помічником, – погодився хлопець, нарешті збагнувши, що пообіцяти можна все що завгодно, а дотримуватися свого слова, чи ні... Усе покаже життя...
- Так воно краще, Миколо Сергійовичу! Але дивись не намагайся обвести мене навколо пальця. Даю тобі пів години. Ось аркуш паперу. Пиши заяву на моє ім’я, що добровільно хочеш сприяти дотриманню режиму на зоні та щоденно інформуватимеш мене про усі порушення та наміри ув’язнених у той чи інший спосіб порушити дисципліну і порядок. А я пішов за Марією Станіславівною... І запам’ятай, якщо збрешеш, „опущу” спочатку твою матір, потім тебе у її присутності. Як будеш готовий, підійдеш до „отрядного”. Він мені передзвонить і я допоможу Марії Станіславівні занести речі до готелю. Потім відведу тебе до матері і три доби – ваші. Запитання?
- Немає, громадянине начальнику...
***
„Що робити? Стати стукачем? Ніколи собі цього потім не пробачу. – Розмірковував Микола, залишившись на самоті та вирішивши не писати ганебне „клопотання”. – „Водночас щось таки треба робити... Немає людини... і немає проблеми – казав якийсь політичний діяч. А може вбити цього покидька „заточкою”, коли він не чекатиме цього? На суді розповім про його погрози принизити маму... Нуж бо! Вирішуй? Це був би вчинок мужчини...
А якщо спроба „прибрати” „кума” не вдасться? Щойно ж не вийшло врізати йому по пиці... Жахливо! Яка я сволота... Усе через мене... Нарешті наберись сміливості, Микола, і визнай, що через твою легковажність і небажання підкоритись „куму” мама може піти з життя. І, навіть, не від втрати сина, а внаслідок огидних знущань, приниження жіночої гідності і ганьби, свідком якої він збирається зробити і мене... Ні, „кум” не блефує... І все через мене... На місці тата я ніколи не пробачив би таке синові...
Боже! Що мені робити? Що робити!?
А якщо просто мене не стане?
Начебто ніколи і не було...
Дійсно! Як просто!
А мамине серце, якщо і „розірветься” від горя, то, принаймні, душа її залишиться чистою і не приниженою... А не буде мене, і у батьків не буде проблем зі мною...
Поспішай... Залишилось 20 хвилин... Маєш встигнути...”
Микола рішуче вийшов з кімнати для виховної роботи і швидко написав татові „маляву” і про жорстоку підступність Романа Олександровича, і про його наміри принизити матір, що і стало головною причиною його відмови від подальшого життя. Потім додав, що його смерть дозволить розірвати тенета, які плете „кум” для їх родини.
Зробивши дублікат «маляви», Микола Скрипник скрутив обидві записки і передав їх, нічого не пояснюючи, спочатку одному, а потім іншому „зеку”, з якими встиг подружитися. Просив передати записку особисто татові в руки, нікому не передоручаючи цю справу.
Отримавши згоду, Микола подякував своїм „кур’єрам” і пішов до „отрядного” офіцера.
- Громадянине лейтенанте! Роман Олександрович наказав написати на його ім’я заяву та доповісти про це Вам.
- Заходь, пиши, – дружелюбно відповів майже ровесник Миколи, знову заглиблюючись у підручник.
Ув’язнений присів, поклав чистий аркуш перед собою і подивився у вікно. За ґратами йшов сніг – лапастий різдвяний сніг.
„У моїй смерті прошу нікого не звинувачувати. Мамо і тато, я вас дуже люблю. Пробачте мені. Жити так не хочу і не маю морального права. Прощавайте. Ваш син Микола Скрипник”.
Перечитавши ще раз своє звернення до батьків, Микола спокійно перевернув аркуш і поклав його на стіл чистою сторінкою зверху. Далі, як запрограмований, він намацав булавку з невеличкою сріблястою кулькою на одному кінці, яку ховав під підкладкою куртки. Витягнувши цю булавку, він непомітно наколов її собі ззаду у шию, як раз у те місце, яке проколюють іклами вовки, миттєво вбиваючи свою жертву. Як медик, Микола знав, що навіть болі не відчує. Просто зробить крок в інший, не такий жорстокий світ...
- Громадянине лейтенанте, можете дзвонити, – сказав Микола і різким ударом увігнав булавку в шию. Як живий, він ще декілька секунд мовчки сидів і дивився на офіцера повними рішучості очима, дуже повільно сповзаючи у правий бік.
- Скрипник! Що з тобою? Тобі зле? – Розгублено заволав лейтенант, не розуміючи що сталося. Він почав трясти бездиханне тіло Миколи, але не утримав його і впав разом із ним на підлогу. – Допоможіть! Скрипнику погано! – закричав молодий офіцер. Але ніхто не чув... Намагаючись підняти хлопця з підлоги, лейтенант випадково намацав правою рукою на його шиї якусь тверду кульку. Обережно потягнув її нігтями і витягнув маленьку закривавлену булавку.
- Ти що вбив себе? Що ти наробив! Що ти зро-о-бив із со-о-бою! – як дитина заридав офіцер. – До-о те-е-бе ж ма-а-а-ма при-і-їхала... Що ж ти-и на-ко-їв!?