Ректор Університету медицини та вільних мистецтв Генеральної Болонської школи Юрій Дрогобич завершував рукопис своєї книги. Запашна італійська ніч була оксамитово теплою і місячною.
Маестро витер від залишків чорнил своє перо, поклав його на стіл і загасив свічку. Дочекав, коли висохнуть чорнила, і вже у темряві перегорнув останню сторінку свого записнику. „Залишилось вписати назву та продумати передмову... І все, десятилітню працю завершено!” – піднявся з крісла вчений і замріяно потягнувся, пригадуючи яке сьогодні число.
„Боже праведний! Мені ж сьогодні виповнилось тридцять один рік! Згадав, коли на дворі майже північ”...
- Дякую тобі, Отче, за мої літа і хліб насущний! – Юрій перехрестився на образа і низько вклонився. – Дякую вам тато і мамо за те, що дали мені життя! – вдруге вклонився ректор, повертаючись у напрямку, де далеко-далеко знаходився його рідний Дрогобич. – Дякую Вам, отець Євтимій, бо саме Ви благословили мене в дорогу до знань. – Знову вклонився магістр. – Дякую тобі, моя рідна руська земля Галичина, люба мені родина, за те, що надихаєте мене безперервно вчитися і здобувати нові знання, прославляючи наш талановитий, хоча, переважно, ще не писемний народ! – вчетверте вклонився вдячний син землі руської.
„Вітаю і тебе, Юрко!” – сам до себе привітався ректор уславленого університету. – „Невже промайнуло майже двадцять років, як я уперше по-справжньому замислився про сенс життя та про можливості одної людини докорінно змінити на краще цей недосконалий світ?! Через два роки мені вже буде тридцять три, а що я встиг зробити?
Проживши тридцять три роки, Господь залишив після себе учнів, а вони – склали Новий заповіт з найсвітлішою молитвою Христа „Отче наш ”. І праведні християни, крокуючи по нашій грішній землі, поступово змінюють цей світ на краще...
А я, захопившись роботою, навіть не згадав сьогодні про свій день народження? Проте, бігме, ніколи не забуду, що я є сином дрогобицького ремісника Михайла Доната з Русі, навіть ставши ректором університету, доктором філософії і медицини... І, сподіваюся, Господи, у мене ще є час зробити усе, що замислив”.
І, як тільки маестро торкнувся головою подушки, він блискавично опинився у своєму яскравому дитинстві – у місті Дрогобичі, місті солеварів та славних ремісників, що стоїть біля прозорої, як сльоза, річки Тисмениці,...

***
- Пане отче! А чому на цвинтарі пишуть про небіжчиків, що вони є рабами Божими? – запитав старенького, з білим, як сніг, волоссям монаха Євтимія його дванадцятирічний учень Юрко. – Чи гоже людям бути рабами, навіть Божими? Чи не краще усім бути вільними та рівними, як отим птахам?
- Так завжди писали – і дідам, і прадідам нашим... А воля... воля завжди обмежується... Навіть птахи, хоча і літають, куди їм заманеться, не можуть орати і засівати землю, а риба, як би вона не прагнула, не злетить з нашої Тисмениці у дрогобицьке небо... – пояснив учитель, відкладаючи у бік Псалтир.
- Отець Євтимій! Дозвольте Вам заперечити, – шанобливо і водночас запально попросив хлопчик, карі очі якого сяяли радістю таїнства від перших свідомих кроків пізнання світу.
- Прошу синку, – заохотив учня мудрий монах, знаючи, що тільки той знаходить істину, хто шукає її, а знайшовши – шукає далі, якщо з’являються сумніви.
- Не можна порівнювати хто вільніше у Дрогобичі: людина чи птах, риба, що плаває у Тисмениці, чи комаха. – Почав хлопчик. – У птахів одна воля, у риб зовсім інша... Ви самі казали, що Бог створив людину вільною і назвав Адама сином, а не рабом. Це вже недобрі люди, які зневажають Бога, ставляться до інших людей, наче до рабів чи худоби... От скажіть! Чому багаті міські патриції, які „засіли” у магістраті Дрогобича, забули слова Ісуса Христа чинити людям те, чого хотіли б, щоб люди чинили їм?
Отець Євтимій помовчав, не знаючи що відповісти малому, бо і сам за своє велике життя неодноразово був гноблений тими, хто мав хоч якусь владу над людьми. „Яке ж дитя розумне і допитливе підростає у Михайла... – міркував над запитаннями учня отець. – Хіба такому дитяті та йти за батьком у ремісники, щоб усе своє життя добувати під землею та варити сіль? А як розумно він розмовляє, наче високоосвічена людина! Поговорю із Михайлом Донатом, щоб дозволив хлопцеві подвоїти час на школярство. Та і грошей за це не візьму...”
- Я так тобі скажу, Юрію – син Михайла Доната, – нарешті поважно, як рівний рівному, відповів учитель. – Навіть я, старий монах і твій вчитель, знаючи латину та прочитавши декілька разів Псалтир, Часословець і Житіє Києво-Печерських угодників, ніколи не замислювався над тими питаннями, що болять тобі. І ти, синку, пізніше сам знайдеш відповіді на свої запитання, якщо постійно вчитимешся і шукатимеш їх. „Бо кожен, хто просить – одержує, хто шукає – знаходить, а хто стукає – відчинять йому” …. А тепер про наступні уроки…
Завтра починаємо вивчати з тобою латину... Читатимеш і писатимеш латинською мовою... Ти вже навчився читати і писати руською. Від купців навчився розмовній італійській мові... Вивчай і далі мови, хлопче. І хай книга стане твоїм хлібом насущним. Знатимеш мови – матимеш можливість студіювати в кращих європейських університетах. А вже з висоти отриманих знань знайдеш відповіді на усі свої запитання... Згода?
- Так, отче, сердечно дякую Вам, - поцілував Юрко руку старенькому і тяжко зітхнув, зрозумівши, що мудрий вчитель теж знає не все.
- А на сьогодні урок закінчено. Благослови тебе Господь, - перехрестив хлопчика отець Євтимій, і малий „полетів” додому, підстрибуючи та швидко рухаючи витягнутими у різні боки руками, як пташка крилами...

***
- Юрко! Почекай! – Раптом почув хлопчик за спиною у себе голоси своїх друзів - Ізі і Збишека. Він відразу зупинився біля монастирської брами і радісно привітався із ними:
- Добридень, хлопці! Мерщій за мною, бо Оленка сваритиме, якщо спізнюся на обід... І що таке сталося, що ви прибігли до церкви удвох?
- Сталий вітер дме з ріки прямо на наші пагорби, – радісно оголосив новину Ізя Цехман – молодший син дрогобицького ювеліра, худенький, невеличкого росту хлопчик з шапкою чорного кучерявого волосся на голові. За свій маленький зріст від друзів він отримав прізвисько «малюк», але на це ніколи не ображався – Кращої нагоди для випробування нашого крила у нас ще не було, – додав Ізя, ледве встигаючи за моторним Юрком....
- А крило перевірили? Може десь пір’ячко відклеїлось, – збуджено уточнив у хлопців Юрко, ще більше прискорюючи свій біг додому.
- Авжеж перевірили, - теж на ходу відповів найвищий серед друзів, білявий і флегматичний Збишек Місевич, який майже рік майстрував крило під керівництвом Юрка, ховаючи свою роботу від батьків під самісіньким дахом.
- Тоді, хлопці, біжить за «вітрилом» та обережно несіть його стежкою до нашого пагорбу. А я швиденько заскочу додому, поїм і наздожену вас...
На всяк випадок, щоб до них не чіплялися дорослі і не лякали „карою небесною”, сплетене Збишеком з вербової лози крило хлопці називали «вітрилом», яке вони начебто майстрували для катання взимку на ґринджолятах , а влітку - на саморобному човні у тисменицькій запруді. Своє «крило-вітрило» хлопці ретельно обклеїли пір’ями, зваривши клей з дрібно перемелених за допомогою каміння риб’ячих кісток.
Плести з лози Збишек навчився від тата, який столярував у Дрогобичі, виготовляючи для заможних городян вишукані дерев’яні ліжка, столи і лави, а з лози плів кошики і стільці, які користувалися неабияким попитом у селян. Замовляти меблі до майстра Місевича часом приїжджали із самого Львова, а одного разу приїхали навіть з польської столиці Кракова.
Малюк Ізя був головним постачальником пташиного пір’я для їх проекту, що залишалося після общипування курей, качок та гусей, яких невпинно поглинала велика єврейська родина ювеліра Цехмана. Саме цим, переважно білого кольору пером, обклеїли хлопці своє штучне крило.
Крім того худенький, але тренований від лазіння по деревах Ізя Цехман, завдяки своїй маленькій вазі і росту, якнайкраще підходив для випробування „літального апарату”. Він, наче кішка, міг без утоми висіти на гілках дерев, а, якщо і зривався на землю, то також падав тільки на ноги, завжди проявляючи дивовижну координацію і вправність...
Два роки перед цим, спостерігаючи за польотом птахів, Юрко помітив, що деякі з них, наприклад лелеки і орли, можуть тривалий час кружляти у повітрі з майже нерухомими крилами. „Отже щось їх підтримує, але що?”, - намагався знайти відповідь хлопчик. І допоміг йому розгадати цю загадку вітер, який якось підхопив з подвір’я цілу купу сухого листя і пір’я, підняв їх у небо та поніс невідомо куди. - „Вітер! Точно, вітер підтримує високо в небі птахів, на який вони спираються своїми крилами! І чим важче птах, тим більші йому потрібні крила, щоб літати”.
Спостережливий Юрко також дійшов висновку щодо важливості співвідношення ваги і площі крил літаючих птахів, порівнявши пізніше вагу і розміри курча та шуляка, в якого поцілив каменем, коли той задушив курча кігтями, намагаючись відтягнути подалі з їх подвір’я свій обід.
Обох вбитих птахів хлопчик зважив саморобними терезами, які зробив з рівненької липової гілочки. До одного кінця терезів він прив’язав птаха, а до іншого – для рівноваги торбинку з камінцями. Виявилося, що вага у курча і шуляка була практично однаковою, проте крила у хижого птаха, які хлопець вимірював за допомогою тоненької мотузки, були за площею майже утричі більшими, ніж у його жертви. „Отже курки не літають тому, що є заважкими для своїх маленьких крил”, - зробив хлопець ще один крок вперед у своїх дослідженнях.
Потім Юрко, користуючись камінцями і більш великими терезами, порівняв свою вагу з вагою вбитого коршака. Так він розрахував розмір штучних крил, які могли б підняти його за допомогою вітру у небо. При цьому ці величезні, майже у двадцять разів більші від крил шуляка, штучні крила мали бути легкими і міцними, щоб вітер і вага людини не зламали і не зігнули їх під час польоту. Він добре пам’ятав, як каменем падав з неба орел, згортаючи свої крила і знову розгораючи їх вже перед землею, щоб не забитися.
І знову спостережливість підказала Юрію з якого матеріалу можна побудувати крила. Кошики та інші корисні речі з верболозу, які спритно плів його товариш Збишек Місевич, були легкими і водночас достатньо пружними та міцними.
Щоб перевірити придатність верболозу, Юрко поділився своїми міркуваннями із друзями, запропонувавши спочатку сплести з верболозу маленькі крильця. А вже після вдалих іспитів братися за плетіння великого крила.
Тоді вони і поклялися своїм життям, з’ївши по грудочці солонуватої дрогобицької землі, що ніхто не дізнається про їх спільну таємницю, та завзято взялися за роботу.
Збишек доволі швидко сплів перші крильця, які нагадували лелеку, що кружляє у небі, але співвідношення площі крил і ваги „журавлика” були не набагато кращими, ніж у курки.
- Гарна робота, Збишеку, - похвалив друга Юрко, - але цей „журавлик” заважкий, не полетить. Треба думати як зменшити його вагу.
- Верболіз сирий... Може „журавлика” на сонечку просушити, - невпевнено запропонував Ізя.
- Правильно, - зрадів підказці Збишек, - а ще я спробую зменшити кількість гілочок верболозу, а крило потім зміцню пір’ями птахів, які наклеїмо зверху нашого журавлика.
Пропозиції було прийнято і, врешті-решт, хлопці таки змайстрували свого „птаха”, габаритно-вагові параметри якого вже задовольняли Юрка. На своєму пагорбі на околиці Дрогобича вони запустили „журавлика” назустріч вередливому вітрові у перший і, як з’ясувалося, в останній політ.
Журавлик, похитуючи крилами, почав набирати висоту, але вітер раптом змінив напрямок і своїм поривом збив його з крила та закинув далеко-далеко, аж до самої середини Тисмениці. Вони ще довго бігли за журавликом вздовж ріки, сподіваючись, що він десь зачепиться і буде ними врятований. Марно... Врятувати „пташку” не вдалося.
Але своє „курли” на користь їх сміливому плану цей журавлик таки сказав, красномовно попередивши також і про цілком реальну небезпеку їх задуму.
Тому до великого крила, щоб воно було керованим у польоті, передбачливий Юрій запропонував прив’язати три мотузки (з лівого та правого боків і за хвостову частину), щоб, спаси Боже, ніхто зненацька не улетів, як їх журавлик, і не загинув під час випробування. Ці тоненькі, але міцні, мотузки хлопчики сплели з дикої коноплі теж власними руками, навчившись багатьом корисним справам під час реалізації своєї, аж ніяк не дитячої, мрії.
І сьогодні, завдяки сильному, але не поривчастому вітрові, якого майже усе літо чекали хлопці, мало статися диво, створене їх розумом і руками, що дав їм Господь.

***
Вдома Юрка вже чекала старша сестра Олена, щоб нагодувати братика. Їх мама вмерла під час пологів, коли Юрась був ще зовсім маленьким, і сестрі подобалося „грати роль” вимогливої і суворої матері, тим паче, що Юрій ще жодного разу не ослухався її.
У чотири роки Юрко важко захворів. І Олена удень і вночі була поруч із братиком, який згасав і танув у неї на очах. Його шкіра стала жовтою, а живіт став таким великим, що хлопчик вже нічого не бачив перед собою крім свого величезного животу.
Від їжі його нудило і усі спроби Оленки якось нагодувати братика закінчувалися невдачею. Усе, що він ковтав, майже відразу опинялося на підлозі. Вода і шипшиновий відвар – єдине, що приймав організм дитини.
Від слабкості Юрко вже не міг самостійно повернути голову, а коли він якось заснув, йому наснився жахливий сон, від якого кров стинула у жилах. Усю ніч він літав у безмежному чорному просторі, знаходячись у чорній, задушливій труні. У цьому страшному сні хлопчик ясно усвідомлював, що ні зверху, ні знизу, ні з боків – абсолютно нічого не має. Він тільки чув, як гучно стукотить його серце, звуки якого боляче били по скроням.
„Чому я опинився у цій жахливій темряві?” – заплакав уві сні Юрко. – „Якщо я вмер, то чому мене не поклали поруч із мамою?”. Проте ніхто йому не відповідав і не міг відповісти, а жахливий політ у чорній безодні продовжувався. Він спробував пригадати сестру і тата, але замість їх рідних облич у пам’яті залишилася тільки чорна темрява.
Прокинувшись після виснажливого нічного кошмару, Юрко побачив маленьку зелену комашку, яка кружляла у яскравому промені сонця. Після чорної темряви цей світ був дивовижно яскравим і кольоровим.
Сестра увесь день міняла Юркові на лобі вологі рушнички, розповідаючи казки, яким її навчила мати. Від прохолоди рушничка стукіт у скронях тихішав і хлопчик зосереджено дивився на Олену, намагаючись не заснути і якнайкраще запам’ятати її обличчя.
Проте, разом із сутінками Юрко заснув, і до нього знову прийшов той самий сон і відчуття, що він летить невідомо куди у чорній, жахливій труні, не в змозі щось пригадати. Від страху хлопчик щільно затулив свої очі, намагаючись переконати себе, що і труна, і чорна безодня – це тільки поганий сон і врешті решт він вранці прокинеться. Аж раптом удари по скронях вщухли і він не почув, а відчув слова: „Розтули очі”.
Малюк виконав команду і з жахом побачив, що летить у труні, яка раптом стала прозорою. Навколо нього усюди була чорна, безкрая темрява і лише з правого боку він помітив мерехтливе сяйво. „Туди”, – тільки встиг подумати малий Юрко, і його прозора труна миттєво опинилася серед яскравих зірок, які були майже такими, як і у Дрогобичі у ясну не місячну ніч. Але це було не дрогобицьке небо, бо зірки миготіли усюди, наче хтось вкрав і Дрогобич, і Тисменицю, і взагалі усі поля, ліси та гори.
- Боженько, рідненький! Поверни мені землю і мій Дрогобич, – заплакав у відчаї хлопчик. Після цих слів він полетів у бік яскравої зірки, яка швидко збільшувалася, перетворюючись у сліпучу, круглу пляму. „Це – Сонце”, – пролунало в його голові. „А це – Земля”.
- Земля? Така маленька? – здивувався малюк, побачивши перед собою круглий гарбуз блакитного кольору. – А де ж Дрогобич?
Гарбуз, який назвали Землею, миттєво збільшився, темрява зникла, і хлопчик впізнав, знаходячись високо у дрогобицькому небі, і синю стрічку Тисмениці, і маленькі хатинки, дахи яких спалахували один за одним від ранкових сонячних променів. „Як гарно!” – засміявся у захваті Юрко і прокинувся у своєму ліжку.
Голова не боліла, але повернути її убік йому ще не вистачило сил.
- Сонечко, - прошепотів хлопчик промінчику сонця, в якому кружляла знайома зелена комашка.
Ще п’ять ночей він „подорожував” уві сні, поступово позбавляючись страху, бо вже знав, що вранці повернеться у своє ліжко.
На сьомий ранок зелена комашка кудись зникла і хлопчик збагнув, що зголоднів, попросивши їсти.
Поступово страшна хвороба відступила, а сестра Олена і тато Михайло не змогли не помітити, що після одужання Юрко відразу почав розмовляти, як дорослий, запам’ятовуючи усі казки, прислів’я і молитви, почувши їх тільки один раз. Але про свої нічні кошмари хлопчик вирішив нікому не розповідати, натомість удосконалюючи свої здібності подорожувати у світі снів.

***
Коли хлопчик ластівкою „влетів” до хати, Олена, як старенька бабуся, зробила йому суворим голосом зауваження:
- Обережніше, Юрко! Літаєш, як навіжений... Шию собі зломиш.
Але попри свою „суворість” вона ніжно притиснула голову брата до себе і погладила його, як це дуже давно робила з нею мама. Із смертю мами дитинство Оленки скінчилося, і уся жіноча робота лягла на її худенькі плечі. Тато дозволяв синові практично усе і можливо не привів до хати мачуху саме тому, що очі Юрія щодня нагадували йому очі його дружини.
Подібність братика із покійною мамою сприяла тому, що в родині він зростав в атмосфері поваги та любові. Але ж і не любити такого малюка було попросту неможливо. Бо і тато Михайло, і сестра Олена, а також й усі сусіди і знайомі, любили малого Юрка ще за його допитливість і ґречність до кожної людини. Він завжди із доброзичливою посмішкою першим казав „добридень” до людей, знімаючи з голови свій капелюшик. Він цікавився усім, на що інші навіть не звертали уваги. А малого цікавило геть усе.
- Чому комахи і птахи літають, а люди не можуть, - докучав хлопчик татові.
- Бо такими нас створив Господь, - приблизно такі відповіді майже на усі запитання чув від дорослих малюк.
- Тато, але ж не Бог, а сама людина зробила колеса і фіру , щоб перевозити і себе, і важкі вантажі. Так само і човни будують люди, щоб плисти по річці... Чому ніхто ще не спробував побудувати собі крила, щоб перелітати річки і гори?
- Не гніви Господа, синку. Небо Господь створив для себе і для птахів, а землю з річками і морями – для людей, тварин, риб...
Та, якщо іншим дітям цієї відповіді було би цілком достатньо і вони на цьому припинили б досліджувати порушене питання, то нашого Юрка, який вже навчився літати уві сні, це аж ніяк не зупинило.
І сьогодні, швидко поглинаючи хліб з молоком, хлопець думками вже перебував на зеленому пагорбі, що збігав квітучим килимком у Тисменицю. Стрічка, яку він закріпив разом із друзями до самої верхівки осокору, що одиноко стояв на пагорбі, показувала напрямок і силу вітру. Вони терпеливо чекали цього вітру з ріки у напрямку пагорбу, по черзі чергуючи біля осокору. Бо тільки такий вітер з ріки, за всебічно обґрунтованими розрахунками Юрія, був необхідний друзям, щоб провести випробування саморобного крила.
- Дякую, Оленочка! Можна мені з хлопцями на Тисменицю? – попросився Юрко у сестри, вже на ногах допиваючи молоко з глиняного горнятка.
- Та біжи вже, але повертайся не пізніше заходу сонця, - дозволила Олена. Останні слова сестри Юрко вже почув на дворі...


***
Збишек з Ізєю, наче мурахи, тягнули крило до Тисменеці, обережно притискаючи його до землі, коли вітер намагався вирвати їх творіння з рук.
Юрко наздогнав своїх друзів, коли до верхівки пагорбу залишалося менше ста кроків.
- Перепочинемо і почнемо, - попрохав хлопець друзів і впав на запашну траву, важко дихаючи після тривалого бігу.
- Хлопці, дозвольте мені бути першим, - попрохав Ізя. Я найлегший з нас трьох...
- Добре, добре, - погодилися Збишек з Юрком, а Ізя спалахнув щасливою посмішкою.
- Спочатку крило розвернемо проти вітру, - запропонував Юрко, - ось так, щоб вітер увесь час притискав його до землі... Збишек, триматимеш надалі крило з правого боку, а я – з лівого. В одній руці мотузка, в іншій – край крила. Зрозуміло?
- Зрозуміло, - в один голос відповіли хлопці.
- Ізя, коли ми із Збишеком повільно піднімемо крило, ти двома руками вхопишся за ці півкільця знизу, - продовжував наставляти Юрко.
- Та знаю я все, - нетерпляче перебив Ізя.
- Міцно тримайся за півкільця, а ми будемо утримувати нашого птаха вже тільки за допомогою мотузок, поступово підтягуючи його „хвіст” до землі та одночасно піднімаючи верхню частину, - продовжував Юрій. - Ми будемо повільно відпускати мотузки, не дозволяючи вітрові підняти тебе занадто високо, водночас розганяючи крило у бік Тисмениці. Над річкою стрибнеш у воду... І головне - нічого не бійся, коли вітер почне піднімати тебе разом з крилом угору.
- А я і не боюся, - радісно підвівся з травички Ізя, якому вже не терпілося злетіти у небо. – Чи не здається вам, хлопці, що вітер вщухає? Може розпочнемо? – показав рукою їх молодший друг на стрічку, що рівномірно вирувала над осокором.
- Присядь, Ізю. Давайте, хлопці ще раз прокрутимо в голові як будемо діяти і розпочнемо... Але пильнуйте крило, щоб не улетіло...
За мить друзі розпочали своє довгоочікуване випробування.
Рівномірний вітер дозволяв хлопцям повністю контролювати ситуацію. Коли Ізя мертвою хваткою вчепився знизу за крило, Збишек і Юрко повільно нахилили його. Вітер почав робити свою справу і великий білий птах, потужно висмикуючи з їх рук тоненькі мотузки, повільно пішов угору.
- Я ле-чу-у-у! Хлопці я ле-чу-у-у, - своїм тоненьким голосочком закричав Ізя, - від-пус-ка-а-а-йте мо-туз-ки-и.
- Збишек, тягнемо крило до ріки, – крізь зуби вимовив
Юрко. – Долоні від тертя мотузок пече, ледве тримаю.
- Потерпи, зараз допоможу, – заспокоїв Юрія Збишек, намотуючи свої мотузки на праву руку та перехоплюючи мотузки ватажка лівою рукою. – Роби як я! Готовий? А тепер побігли...
Та високо над землею вітер виявився значно сильнішим цих кмітливих, але ще замалих хлопчаків, і не дозволив добігти їм ближче до води, нагло вирвавши тоненькі мотузки з їх рук разом із шкірою ще дитячих долонь. Але хлопці болю не відчували, заворожені картиною дива польоту їх молодшого друга, який безстрашно продовжував кричати „я ле-чу-у”. Не помітили вони і орла, що кружляв у небі ледве помітною цяточкою і який був єдиним свідком їх тріумфу.
Некероване крило, підхоплене висотним вітром, наче велетенський білий орел, плавно кружляло по великому колу над ними, не збираючись знижатися.
- І-зя-а, три-май-ся-а! – збагнувши небезпеку ситуації, закричав Юрко. Його крик підхопив Збишек...
Аж раптом крило різко нахилилося і по спіралі стрімко полетіло униз...
- І-зя-а! – вголос заридав доктор Юрій Дрогобич і прокинувся... Навколо панувала тепла, запашна італійська ніч, а серце ректора болоньського університету медицини і мистецтв було готове вискочити з грудей.