Наприкінці вересня 1993 року Миколу Скрипника за вироком суду було відправлено на зону. Його було засуджено на два роки з відбуванням покарання у виправній колонії суворого режиму. Взяли Миколу на „гарячому”, коли хлопець спробував поцупити із студентського гуртожитку відеомагнітофон, що належав лівійському студентові.
Як виявилося під час слідства, „постраждалий студент” був близьким родичем Муаммара Каддафі. Саме ця обставина виявилася вирішальною для суду. Умовний строк, на якому наполягав адвокат Миколи, не „пройшов”, оскільки представник „постраждалої” сторони наполягав на більш суворому покаранні.
А ще декілька місяців тому двадцятирічний Микола Скрипник, спокійний і врівноважений юнак, чемпіон республіки серед юніорів з боксу, навчався на третьому курсі Київського медичного інституту.
Декілька літніх спекотних місяців, які Микола провів у вщент переповненому, задушливому слідчому ізоляторі на Лук’янівці, показалися йому вічністю. Ще до переводу до Лук’янівського СІЗО юнак уперше в своєму житті пережив наркотичну „ломку”, не зізнаючись у цьому ні слідчому, ні своїм співкамерникам у райвідділі міліції. Симптоми своєї страшної „хвороби” як медик він професійно маскував іншими захворюваннями.
Думку щодо суїциду, яка нестерпно свербіла в його голові й усіх м’язах і кістках під час „ломки”, Микола категорично відкидав, усвідомлюючи, що хворе серце мами не витримає його смерті.
Попри все Ніколушка, як ніжно називала його матуся, самовіддано любив і поважав своїх батьків, а вони пишалися своїм сином, покладаючи на нього великі надії. Батьки, як і слідчі та ув’язнені, не здогадувалися, що Микола став злочинцем через наркотики. Під час судового засідання, хлопець вперто брехав, переконуючи усіх, що причиною крадіжки стало якесь хвилинне затьмарення, що давно мріяв про відеомагнітофон японського виробництва.
Але насправді ця крадіжка не була першою, і „гола” правда дійсно була би жахливою. А в усьому зізнатися, хоча б собі, щоб зробити перший маленький крок у напрямку свободи від наркотичної залежності, хлопцеві бракувало мужності. Бо так склалося ще у радянському суспільстві, що „клеймо” наркоман було вироком навіть більш страшним, ніж вирок суду про позбавлення волі. Наркоманів боялися, як прокажених та небезпечних злодіїв, для яких вбити людину було так само просто, як випити у кав’ярні філіжанку кави.
Проте наркотики дійсно щоденно вимагали грошей. А батьки студента належали до не дуже заможних людей і з розвалом Радянського Союзу ледве-ледве зводили „кінці з кінцями”, рахуючи рублі, а потім купоно-карбованці від зарплати до зарплати. Отже „позичати” у батьків обручки, або якісь інші дрібні цінності, він не міг. Можливо ще не дійшов до відповідного стану „хвороби”.

***
Його тато – кадровий офіцер протиповітряної оборони, суцільно захоплений своєю службою. З лейтенантських років Сергій Скрипник відрізнявся кремезною статурою і чорними Шевченківськими вусами. Після закінчення Харківської Військової інженерної радіотехнічної академії імені Говорова Сергій Васильович Скрипник отримав призначення на посаду старшого наукового співробітника до 39-го науково-дослідного інституту протиповітряної оборони Сухопутних військ. Про таких кажуть: справжній „трудоголик” і „фанат” своєї справи. Гроші, навіть кишенькові, його ніколи не цікавили, бо не палив і не вживав алкоголю. Не купував навіть наукових книжок, бо все можна було знайти у бібліотеках Києва. Вже через три роки після закінчення військової академії у Харкові Сергій Васильович успішно захистив кандидатську дисертацію. Майже усі його наукові досягнення, завдяки попередньому практичному досвіду служби у військах, були втілені в сучасній бойовій техніці.
Після проголошення Україною незалежності назву і профіль наукової діяльності колишнього 39-го науково-дослідного інституту було змінено. І підполковник Скрипник, один з провідних „ідеологів” систем розпізнавання для військової авіаційної та ракетної техніки Радянського Союзу, вже на посаді начальника відділу, самовіддано занурився у наукові обґрунтування програмних документів розбудови Збройних Сил України, відклавши на кращі часи захист практично готової докторської дисертації.
Як він радів, що нарешті його рідна Україна набула статусу самостійної держави і сама будуватиме щасливе майбуття для своїх дочок і синів, не витрачаючи матеріальні й духовні ресурси на химерні комуністичні ідеї та підтримку революцій в усіх куточках світу.
Але поступово ейфорія зникла, а злочин сина, наче буревій, підхопив та боляче жбурнув Сергія Васильовича на „грішну” землю, примушуючи переглянути усі цінності і життєві принципи.
Як глава сім’ї він щодня картав себе за те, що, захопившись глобальними науковими і політичними проблемами, своєчасно не „розпізнав” біду у власній родині і проґавив рідного сина, не помічаючи катастрофічних змін у його житті, які мусив помітити. Чи вдасться йому тепер розібратися у причинах сімейної драми та з’ясувати що спонукало сина на злочин?
Сергій Васильович давно зробив для себе висновок, що, доцільніше усувати причини імовірних катастрофічних явищ, а не займатися тільки ліквідацією їх наслідків. А ще краще – передбачувати ці імовірні причини та вживати адекватних заходів для їх запобігання або захисту від них. Ці прості правила, на думку підполковника Скрипника, були, є і будуть універсальним для будь-якої сфери життя людини. Але людство і окремі люди, навіть знаючи усі мудрі принципи і правила, постійно припускаються помилок та набивають на лобі чисельні гулі «граблями» реального життя…

***
Мама Миколи – Марія Станіславівна, до сімейної трагедії моторна, струнка, з витонченими рисами обличчя, синьоока, завжди привітна, із смаком вдягнена жінка.. Її зачіска, природно білявий колір волосся, незмінна дівоча фігура з округлими стегнами і високим бюстом викликали заздрість у жінок, а у чоловіків – захоплення і цілий спектр потаємних бажань та намірів.
Проте Марія завжди вміла дипломатично давати відсіч усім, хто намагався з нею пофліртувати чи зблизитися, кохаючи тільки Сергія і присвячуючи увесь свій вільний час родині. Поруч із сином, маючи неабияке навантаження, навіть пів року тому, вона виглядала як студентка-подружка.
А сьогодні – темно-сині кола під безрадісними заплаканими очима, які дивляться тільки униз. Сіре, від ранньої сивини, тьмяне волосся. Загострені вилиці і ніс перетворили колись сяючу жінку у нещасну, убиту горем матір.
Працюючи лікарем-терапевтом у військовому госпіталі, пані Марія останній рік у вільний від роботи час невпинно десь заробляла якусь „копійчину”, щоб її „красень-син” був забезпечений не гірше, ніж інші студенти. Бралася за будь-яку роботу. Ін’єкції та інші медичні процедури хворим „на дому”. Виснажливі комерційні поїздки з візком-кравчучкою до Румунії та Польщі. Принизливе стояння на київських стихійних базарах з товаром в руках. Усе для того, щоб тільки вижити у цей важкий „час катастрофічних змін”.
Марія знаходила клієнтів і для сина, який вже з другого курсу також не цурався приватної „медсестринської” справи, заробляючи собі, як вона вважала, на кишенькові витрати.
Арешт, суд і ув’язнення Ніколушки Марія Станіславівна сприймала, як тривалий нічний кошмар, який чомусь ніяк не закінчувався. Вона не вірила, що її такий світлий душею і розумом синочок міг взагалі щось вкрасти. Тому вона сама для себе вигадувала різні історії, у яких малювала свого довірливого і порядного хлопчика „жертвою зради та інтриг найближчого студентського оточення”.
***
Чекаючи на зоні батьків, які мали приїхати до нього на перше тридобове побачення, Микола практично усю ніч не стулив очей. Він розумів, що ув’язнення можливо ставить хрест на його кар’єрі лікаря. Водночас він чітко усвідомлював, що позбавлення волі – це хоча і жорстоке покарання, але водночас і реальний шанс, щоб кинути наркотики та припинити своє „падіння у прірву”. Зробити це на волі він так і не зміг, хоча вважав себе вольовою, загартованою у боксерських двобоях людиною.
Рік тому Микола вирішив стати лікарем-наркологом, випробувавши на собі вплив наркотиків на психіку і організм людини та перевіривши ефективність сучасних методик лікування. Підштовхнуло його до цього безвідповідального рішення і безглуздого експерименту перше юнацьке кохання, точніше – зізнання йому у наркотичній залежності дівчини, в яку Микола закохався ще на першому курсі інституту.
Познайомившись, Микола і Валя кожного ранку приходили майже за годину до початку першої пари, щоб побачитися і розбігтися по аудиторіям, бо вона навчалася стоматології, а він – терапії.
Після другого семестру хлопець усі канікули не міг дочекатися повернення Валі з Москви, батьки якої з 1989 року працювали в апараті Президії Верховної Ради СРСР. Коли дівчина у 1990 році закінчила в Москві школу, її батьки вирішили, що їх дочка, як усі з роду Старицьких, має здобувати вищу освіту в Україні. Завдяки цьому сімейному рішенню і зустрілися у Києві двоє молодих людей. Зустрілися і закохалися, а перші літні канікули стали для них першою тривалою розлукою.
Чекаючи Валю з Москви, хлопець непокоївся, що після серпневих подій з „ГКЧП” та після проголошення Верховною Радою УРСР незалежності батьки можуть перевести Валентину навчатися до Москви. Але, слава Богу, його Валюша прилетіла до Києва і вони насолоджувалися один одним, бурхливо обговорюючи останні політичні події та фантазуючи як зміниться через десять років життя у вільних від тоталітаризму колишніх радянських республіках. Навіть теплий сонячний вересень 1991 року сприяв їх зустрічам, поцілункам і мріям.
Та попри щасливу, сліпу закоханість, Микола відчув, що з Валею щось відбувається. Під час їх побачень вона могла безпричинно заплакати, або навпаки – світитися і щебетати як соловейко. Гроші, яких у неї на першому курсі завжди було достатньо, тепер витрачалися бездумно. Часто вона приходила на їх ранкові побачення навіть голодною.
- Скрипник, позич грошей, дуже треба, – якось попросила його безтурботним голосом Валентина. Протягом жовтня це вже було третє таке прохання.
- Скільки треба? – уточнив Микола, відчуваючи всередині себе неприємний холодок від чергового підтвердження про те, що дівчина під час канікул потрапила у якусь халепу.
- Багато, – навіть не уточнила вона суму, намагаючись за байдужою посмішкою щось приховати від нього. «Аби не наркотики», – блискавкою промайнуло в голові у хлопця.
- Ти що на голку підсіла?
- Здогадався? – розгубилася дівчина і несподівано розридалась, розмазуючи своїми маленькими кулачками чорну фарбу, якою були підмальовані її очі.
- Та ні... Просто відчув... – наче на автопілоті відповів Микола, пригортаючи до себе дівчину. – Скільки і кому ти винна?
- 200 західних дойчмарок ... – Продовжила схлипувати Валя. – Якщо завтра не віддам, мені кінець... Учора попередили, що примусять відпрацьовувати... Натурою або розповсюдженням наркотиків...
- Заспокойся будь ласка... Не треба плакати... Коли і де все це сталось? Ну... ти розумієш мене... На канікулах чи ще раніше?
- У Києві… Ще до канікул… Пам’ятаєш, не попередивши тебе, на травневі свята я нібито їздила до Москви?
- Так, пригадую…
- Я тобі тоді збрехала… Бо три доби з кляпом у роті і мішком на голові якісь бандити мене протримали у «полоні». Їх я не бачила і за час свого викрадення не почула від них жодного слова… Навіть пити не давали… Досі не можу зрозуміти, за що мене полонили та й ще «посадили на голку»…
- Хто тебе звільнив?
- Випадкова жінка… Розв’язала мене, побачивши на лавочці у парку біля метро «Політехнічний інститут»… Допомогла дійти до гуртожитку… А до парку, відразу після ін’єкції, мене привезли на машині…
- Чому усе приховала від мене? Чому до міліції не пішла?
- На кого і за що було заявляти? Їх я не чула і не бачила… Захопили мене блискавично… Не били і не ґвалтували… Речові докази – чорний мішок і мотузки, залишились у парку… Вранці їх вже прибрали… В ейфорії своєї свободи я навіть телефон не попросила у жінки, яка мене знайшла на лавочці. Міліція мені б не повірила. Тобі розповісти не наважилася. А наркотики мене «засмоктали» з головою... Влітку «ширялася» майже щодня... А зараз – вже тричі на день, – знову гірко „заскавучала” дівчина, як сліпе щеня, яке раптом відлучили від матері.
- Ну не плач, прошу. Я знайду гроші, а тебе вилікую... Повір мені... Господь і кохання допоможуть нам усе здолати... – переконував дівчину хлопець, ще навіть не знаючи з чого починати.
- Дякую тобі, Коля, – обхопила його за шию дівчина, а у її заплаканих очах зажевріла надія.
Ті злощасні 200 марок Микола позичив під чесне слово строком на один рік у своїх колишніх друзів-боксерів, які майже усі займалися „рекетом” на стихійних київських ринках. Сам відразу віддав Валін борг „кредиторам”.
Та борги у Валі все одно з’являлися, як гриби після рясного теплого дощу. І щоб довести їй власним прикладом, що наркотична залежність таки лікується, він у лютому 1992-го року свідомо вколов собі першу дозу...
На жаль, із Миколою все сталося не так, як гадалося. Вже після першої ін’єкції він теж не зміг відмовитися від бажання знову і знову пережити перший „прихід” та дивовижні відчуття від наркотичного сп’яніння. У той перший „прихід” йому здавалося, що він став богом, володарем всесвіту, який швидко обертається навколо нього. Від цих обертів Миколу нудило. Він блював. Шлунок вивертало навиворіт. Але навіть запах власної блювоти чомусь сприймався, як надзвичайно солодкий і приємний. Його пам’ять чи підсвідомість навічно закарбували ті гострі враження першої абсолютної насолоди, які йому не вдавалося потім повторити, навіть збільшуючи дози та змінюючи наркотики.
Водночас перший наркотичний „прихід” красномовно продемонстрував Миколі наскільки складно буде домогтися одужання Валентини, а подальші події показали, що його благородні наміри врятувати у такий спосіб кохану перетворили і його у наркомана. Усі відомі методики лікування, які намагався застосувати Микола, не давали позитивного результату, заганяючи і його, і Валю все далі і далі у „глухий кут”.
Грошей, які Микола заробляв нічними чергуваннями в клініках міста Києва, вже не вистачало. Так він пішов на першу крадіжку. Свій кримінальний вчинок Микола виправдовував благородною метою – знайти ефективний спосіб лікування від наркоманії. Пізніше вони з Валею почали красти удвох, страхуючи один одного. До останнього випадку їм „щастило”...
Ось так колишній студент медичного інституту несподівано для своїх батьків, сусідів і друзів перед закінченням третього курсу інституту опинився за ґратами, приховавши усі попередні крадіжки і свою спільницю. А Валентина жодного разу не навідалась до Миколи ні у Лук’янівці, ні у Бучі. На листи вона теж не відповідала. Навіть на суд не прийшла...


***
З перших днів перебування „на зоні” Микола твердо вирішив для себе, що свої професійні знання і навички, багато з яких він перебрав від мами, мають допомогти йому вижити. „Кум”, як називали „зеки” заступника начальника колонії по режиму майора Кондратюка, відразу запропонував Миколі стати його інформатором. Але хлопець ввічливо відмовився. Натомість він запропонував „куму” стати на зоні позаштатним медиком.
Хворих на зоні було багато, а роботи для ”зеків” майже не було, і „кум” прийняв пропозицію Миколи, маючи собі на думці, що згодом знайде сто способів примусити це „нерозумне щеня” бути більш зговірливим.
Отримавши згоду „кума” та нічого не підозрюючи, Микола у своїх листах просив батьків привезти на побачення не тільки чай, їжу, чорні шапку, тілогрійку, теплі черевики і шкарпетки, а й медикаменти для лікування ув’язаних, які в умовах колонії та стрімкого зубожіння пересічних українців стали великим дефіцитом.
„Сьогодні нарешті побачу своїх батьків. Як дивитимуся їм в очі? Що скажу у своє виправдання? Вже п’ять годин ранку. Чи прокинулися тато і мама? Аби не проспали, аби не спізнилися”, - боляче били по голові думки Миколу, наче важкі чавунні сковорідки.
***
А Сергій Васильович і Марія Станіславівна Скрипники у цей ранковий час п’ятниці 24 грудня 1993 року, вже теж не спали. Вікна протилежних будинків ще були темними. Стовпчик термометру за вікном показував мінус дванадцять градусів за Цельсієм. Слава Богу, вітер за вікном вщух, а снігопад припинився. До свята Нового року – рівно тиждень. Якщо все буде гаразд, то сьогодні вони разом із сином відсвяткують неправославне Різдво.
- Сергію, я така щаслива... Нарешті сьогодні обніму Ніколушку... Так скучила за ним, – примовляла Марія, готуючи яєчню та перекладаючи з морозилки поліетиленові пакунки з м’ясом.
- А я, Марічка, нарешті хочу дізнатися від сина, що стало дійсною причиною його злочину. Не вірю я у якесь химерне „затьмарення”, про яке Микола говорив у суді.
- Сергійко, тільки не „добивай” там хлопця своїми розборами... Дуже тебе прошу...
- Не хвилюйся, Маша. Я все розумію. Запитання про причини крадіжки буду ставити як можна делікатніше... Принаймні „травмувати” недоречними запитаннями наше „дитя” точно не буду. О-бі-ця-ю... – дозволив собі легеньку іронію чоловік. – Аби нам вистачило місць у тюремному готелі... Між іншим, коли останній раз передавав для Миколи передачу, прапорщик розповів, що перед новим роком завжди багато бажаючих відвідати своїх родичів на зоні...
- Не навроч... Нам має вистачити, – невдоволено подивилася на чоловіка Марія Станіславівна. – І знаєш, Серьожа... Хай наша родина збереться сьогодні за столом не вдома, а в умовах тюрми... Але цілих три доби ми будемо разом! Боже, яка я щаслива! Все, сніданок готовий... Сідай снідати. І не барися... Через двадцять хвилин маємо виходити...
Подружжя цілий місяць готувалося до цього побачення. Взяли відпустки за власний рахунок. На базарі придбали усе необхідне для сина. Подруга Марії Станіславівни – провізор обласної лікарні Лідія Петрівна, допомогла з ліками, укомплектувавши необхідними медикаментами аптечку для Миколи. Тепер залишалось першими зайняти чергу до начальника установи, щоб отримати письмовий дозвіл на тридобове побачення із сином...
Щоб реалізувати свої плани, подружжя Скрипників мусило встигнути на першу електричку, яка слідувала у напрямку Бучі. Електропоїзди цього напрямку відправлялися зі станції Святошин, до якої найзручніше було добиратись на метро, теж першим ранковим поїздом...
- І що ти там, Машуню, напакувала у ці торби? Кожна по 30 кіло, не менше, – пробурчав Сергій Васильович, коли виніс „тюремний багаж” з квартири, вмощуючи його на візку. Саме з цим візком Марія Станіславівна подорожувала за товарами до Польщі та Румунії.
- Нічого... Донесеш, якщо вважаєш себе мужчиною! – Почала накручувати себе Марія. – Я принаймні раз у квартал подорожую з такими важкими торбами... З пересадками... Часом у загальних вагонах... Із хворим серцем... Хоч раз у житті відчуєш, до якого скотського стану ви, чоловіки, довели нас, жінок.
- Пробач кохана... Це я так... Звичайно допру...
- Союз був для вас поганий? – Вже не могла зупинити себе Марія Станіславівна. – Я на свою зарплату лікаря могла придбати 50 кілограмів м’яса. А з вашою довбаною незалежністю скільки? Куди все зникло? Що сталося з нами, якщо навіть Ніколушка у тюрмі?
Сергій Васильович мовчав, бо не знав що сказати. Та і реально пояснити стрімкого занепаду потенційно стабільної республіки, якою була Радянська Україна, не міг.
„Наче якась невідома та невидима гігантська ракова пухлина без оголошення війни „окупувала” колись потужну державу і тепер нищить її економічні зв’язки, моральні принципи, багатовікову культуру...” – Промайнуло в голові у Сергія. – „Багатомільйонна партія і Комсомол розвалились, як карткові будиночки. Хіба моє прагнення бути кращим, бути чесним і справедливим по відношенню до справи і до людей було чимось аморальним, коли я писав відповідні заяви про вступ до партії? Хіба до лав КПРС вступав задля посад? Ні!!! Як і сьогодні безпартійному, мені не соромно за кожний день і вчинок, коли в моїй кишені лежав комсомольський, а пізніше і партійний квиток. Щоправда чимало в партії було і гидоти... Вони вміло маскували свої особисті інтереси партійними... А де немає цієї гидоти? Партія для них була як заповітна перепустка до високих посад і влади над людьми... З покидьками і злочинцями треба було боротися, незалежно від їх партійності і рангу, а не оголошувати війну усій партії, більшість членів якої були порядними людьми... Скільки оті покидьки біди накоїли... А сучасні партії... Ті ж слова про народні інтереси, а у лідерів тільки одна мета – державне корито. Тому усі їх партійні програми так і залишаються пустопорожніми обіцянками...”
Клятий візок в’язнув у снігу і через п’ять хвилин Сергій Васильович був вже мокрий. „До метро ще метрів 600. Краще торби було б покласти на санчата”, – докоряв він собі, – „а тепер вихід один. Ременем зв’язати і на плече”. Він так і зробив, що дозволило прискорити ходу і наздогнати дружину вже з вантажем на плечах. До станції метро вони прийшли вчасно. Вхідні двері, біля яких скупчилося чимало людей з такими ж важкими сумками і візками, хвилини три були ще зачиненими.
„Куди усі вони у таку рань? У нас син в тюрмі... А їм чого не спиться?”, – поспівчував Сергій Васильович цим людям – і зовсім молодим, і вже немічним, переважно стареньким бабцям, руки яких трусилися чи то від холоду, чи то від старості.
Поїзд метро вже стояв на платформі. Коли пасажири вщент заповнили вагони, електричка майже відразу рушила у напрямку станції „Святошин”.
Роздивляючись у вагоні руки стареньких бабусь, Сергій мимоволі знову згадав свою маму: „І у неї так само трусилися руки... Навіть, коли вона пила чай”.
Мати Сергія Васильовича померла влітку, дізнавшись про затримання та ув’язнення онука. Миколі про це ще не казали, розуміючи, що там, у неволі, йому і так важко...
У динаміку пролунали слова „Станція „Святошин”. Кінцева”, і Сергій Васильович, підхопивши багаж, швиденько поплентався за дружиною. Так само зосереджено, без радісних посмішок, наче в чорно-білому німому кіно, рухались усі інші люди.
„Майже як у хроніці 41-го року... Але ж тоді була війна... Німці панували у Києві та вже стояли під Москвою...”, – усвідомлював Сергій, – „А сьогодні ми є незалежними. Ніхто не боїться чорних „воронків” і нічних арештів... Хіба що бандитів, які господарюють усюди, наче в Україні наглою смертю одночасно вмерли усі міліціонери, працівники прокуратури та інші правоохоронці”.
- Марійка, не поспішай... Потримай мені двері, бо з речами у натовпі не пролізу на вихід, – попросив її чоловік, проштовхуючи торби через турнікет.
- Звичайно, любий...
„Боже, що це? Звідки ці діти?”, – з жахом запитав сам себе Сергій Васильович, побачивши, що на брудній, бетонній підлозі, відразу за турнікетами між скляними дверима виходу з метро, притискуючись, як цуценята, спинами один до одного, сплять ще зовсім маленькі, замурзані дітки. – „Найменшому – років шість... Найстаршому – не більше чотирнадцяти... Є навіть дівчатка... Поруч якісь недопалки, шприци... Невже безпритульні і вже наркомани? Де їх батьки? Яка неоголошена війна залишила їх сам на сам із цим жорстоким світом та байдужою українською владою?! А хіба ми, Скрипники, не є рядовими представниками цієї влади? Але ми постійно кудись поспішаємо, а ці діти через нашу зайнятість та байдужість залишаються лежати там – на холодній, запльованій підлозі... Жахливо... А що ж тоді відбувається за межами столиці? Невже потрібна якась державна програма чи закон? Ще два роки тому така ситуація була просто неможливою. Таке враження, що ці нещасні діти навіть не збентежили сумління більшості пасажирів. А щоб їм допомогти, можливо достатньо було просто зупинитися... Що примушує нас дорослих закривати на це жахливе видовище очі і підштовхує бігти далі? Сьогодні – обмаль часу до відходу електрички... А може саме тому ми сьогодні поспішаємо на побачення з сином у тюрму, якого, можливо, через нашу неспроможність вчасно відчути його проблеми, запроторили за ґрати? Боже! Не дай нам розгубити і втратити власних дітей! І пробач нам... „як ми прощаємо винуватцям нашим”.
Електричка вже стояла на пероні і, придбавши в касі квитки, Скрипники ледве встигли пролізли до вагону. Через пів години їх зустріла холодним, колючим вітром темрява Бучі. Прибігли до автобусної зупинки, але жодного автобусу ще не має. „Отже попереду ще два кілометри марш-кидку... Як кажуть в армії, з повною викладкою”, – раптом зрозумів Сергій.
- Маша, дивись який натовп на зупинці автобусу. Усі з речами... Може пішки? Автобус буде за 40 хвилин, не раніше, а ми за пів години доберемось і займемо чергу...
- У тебе ж вантаж – кінь не витягне, – тихо заперечила дружина.
- Нічого, донесу. Ти зможеш йти швидше, щоб зайняти чергу. А я з невеличкими відпочинками – за тобою. Згода?
- Дякую тобі... Згода...
- Ну, тоді „по конях”...
І Скрипники таки обійшли усіх, хто приїхав до Бучі з ними електричкою. Але все одно у загальній черзі вони були вже тільки десятими. „Перша „десятка”, мабуть доїхала на таксі, або приватним транспортом”, – ось коли уперше в житті Сергій Васильович пожалкував, що не має власного автомобіля. А щоб їздити на таксі у свої 42 роки грошей також не заробив. Хоча в інституті вважався кращим винахідником. Одних авторських свідоцтв – більше ста... Ціла тека. За кожне авторське свідоцтво він міг отримати гонорар 200 радянських рублів. Але охочих стати співавтором винахідника було занадто багато. Тому Сергій Васильович своїми винаходами навіть на „горбатого запорожця” не заробив. Диво та й годі.
„Усі сучасні бойові літаки радянського, а сьогодні російського, виробництва, які продаються і за кордон, нашпиговані моїми винаходами та алгоритмами розпізнавання”, – міркував у черзі підполковник Скрипник, тупцюючи на місці і примушуючи робити це дружину, щоб зберегти на морозі тепло. – „Та крім почесного звання „Заслужений винахідник СРСР” нічого більш істотного не заслужив... Ні грошей, ні імені... Хіба що заздрісників побільшало та кількість кандидатів і докторів наук, які безсоромно дописували себе у заявах на отримання авторських свідоцтв... А от докторську захистити не встиг... А тепер вже не має сенсу... Таке враження, що Україні наука взагалі не потрібна... Про що думають можновладці? Геть усе зникне через таку бездумну політику... Найталановитіших за безцінь „перекуплять” і вивезуть за океан. Решта науковців – сама піде в комерцію, щоб нагодувати свої родини. Наукові школи, які створювалися десятками років, так само розваляться, як „Союз нерушимый республик свободных” ...
Боже, про що я думаю? У мене син гине, а я про українську науку сльози ллю. Прости мені, Господи за ці думки! Науково-технічний прогрес все-одно не зупинити. Прикро, що результати цього прогресу пожне не Україна, а інші держави, які потім нам і продаватимуть свою продукцію з українською „начинкою”, але утричі дорожче. Нічого не вдієш... В Україні, де виховано, стільки наукових талантів, досі не навчилися їх берегти і цінувати. Мабуть і Тарас Шевченко вмер би в Україні невідомим кріпаком, якби не російські художники, які викупили українського генія з „феодального рабства” і всіляко сприяли розквіту його багатогранних талантів ”.
Нарешті о восьмій ранку, черговий відчинив двері адмінкорпусу і дозволив людям увійти з морозу у тепле приміщення. Лише тепер з’ясувалося, що усі, хто ще учора підписали заяву на побачення, стали у чергу до чергового виправного закладу, який почав виписувати їм перепустки в зону. Швидко зорієнтувавшись, Скрипники теж зайняли дві черги –до чергового та до кабінету начальника, де були третіми.
„Іде, іде!”, „Приготуй заяву!”, „Невже дочекалися?” – почули Скрипники збуджені голоси у черзі, побачивши високого, симпатичного майора у камуфльованій куртці з хутровим коміром, який чемно привітався з людьми і зайшов у свій кабінет.
Незважаючи на мороз на голові майора красувався, мабуть замовлений в ательє, кашкет. Хромові чоботи були надраєні ідеально. Брюки, здавалося, теж ще зберегли тепло праски. Увесь зовнішній вигляд офіцера свідчив про його внутрішню духовну культуру і викликав тільки повагу.
„У такого командира усе має бути в порядку”, – подумав Сергій Васильович. А Марія Станіславівна встигла помітити, що офіцер, вітаючись з людьми, погляд своїх уважних, розумних очей, хоча і на секунду, зупинив тільки на ній. „Не пощастило його дружині... Мабуть ще досі за таким дівчата бігають”, – опустила свої заплакані очі жінка, не витримавши і цього секундного погляду.
Черга просувалася на диво дуже швидко. Люди виходили від начальника з щасливими посмішками, отримавши необхідний дозвіл.
- Дозвольте, товаришу майор, – ввічливо запитав Сергій Васильович. – Я підполковник Скрипник Сергій Васильович, це моя дружина – Марія Станіславівна.
- Дуже приємно, – піднявся з крісла майор, потиснувши руку Сергію Васильовичу. – А мене звуть Роман Олександрович… Кондратюк Роман Олександрович… Тимчасово виконую обов’язки начальника виправної колонії... Шеф у відпустці...
Потім майор, несподівано для такого закладу, невимушено поцілував руку Марії Станіславівни, яку вона подала йому для привітання, і запропонував:
- Давайте вашу заяву... Так... так... Отже Микола Скрипник Ваш син? Співчуваю... Микола – хороший хлопець. Планую призначити його позаштатним фельдшером... Але що стосується тридобового побачення, то, на жаль, останню кімнату в нашому готелі вже забрали... Як раз перед тим як ви зайшли до мене... Але, прошу, не засмучуйтесь! Спробую вам допомогти...
- Романе Олександровичу, ми Вас дуже просимо, – розгублено заволала Марія Станіславівна, тримаючись за серце, у яке наче хтось встромив розпечену голку, як тільки вона збагнула, що усі приготування до побачення виявилися марними. Обличчя жінки зблідло. Її груди поривчасто піднімалися, наче після тривалого бігу. Дихати було нічим.
- Якщо офіцери не допомагатимуть один одному, то хто нам тоді допоможе? Для мене це справа честі. А найвища нагорода – вдячні очі людей, які виходять з мого кабінету? Будь ласка не хвилюйтесь... Зараз оперативно усіх прийму і особисто піду в зону. Може щось знайду для вас, – заспокоїв майор Марію Станіславівну і Сергія Васильовича. – Ви ж розумієте, передноворічний бум... Вчора підписав багато заяв із вселенням сьогодні. Ті, хто приїхали здалека, навіть ночували в Бучі. Двом родинам вночі було припинено побачення за порушення режиму. Пронесли в зону алкоголь... Тому сьогодні вранці дві сім’ї додатково отримали можливість побачитися з родичами. Але щось спробую зробити... Почекайте мене біля чергового на першому поверсі.
Роман Олександрович піднявся, що означало завершення розмови. У цю мить досвідчений фізіономіст прочитав би на його мужньому обличчі благородну рішучість перевернути гори, щоб тільки допомогти людям.
- Не прощаюсь, – ввічливо схилив голову начальник.
- Спасибі Вам, Романе Олександровичу! Дай Вам Боже здоров’я! – подякували Скрипники начальникові і хутко вийшли за двері. У них знову зажевріла надія побачитися із сином.
- Яка прекрасна людина! – не могла стриматись емоційна Марія Станіславівна. – Правда, Серьожа?
- Так, люба. Здається він справжній офіцер, – Погодився з дружиною чоловік, побачивши, що вона зовсім заспокоїлася, а її обличчя знову набуло природного кольору. – Якби в Україні усі так ставилися до своєї справи, ми б давно залишили позаду і Америку, і Європу. Хоч у цьому нашому Миколі пощастило.
***
Роман Олександрович дійсно не забарився і, як обіцяв, майже відразу вийшов з адміністративного корпусу установи.
Як тільки до майора в кабінет зайшли батьки Миколи, він зрозумів, що вже знає як зробити впертого хлопця більш зговірливим. „Зараз ти сам будеш умовляти мене”, – вже торжествував „кум” свою майбутню перемогу над Миколою Скрипником, прямуючи до кімнати для „виховної” роботи із „зеками”.
Від можливостей впливати на долі людей майор отримував майже „естетичну” насолоду, приховуючи ці якості навіть від своєї дружини. Саме за ці солодкі миті любив Роман свою, м’яко кажучи, „специфічну” роботу.
- Приведіть до мене ув’язненого Скрипника із сьомого загону, – перед тим як увійти в кабінет наказав він „отрядному” офіцеру – молоденькому, ще не дуже спритному лейтенанту, якого менше року як призначили на цю посаду. – Швидше ворушіться, лейтенанте! Бігом, я сказав!
- Слухаюсь, пане майоре, – козирнув лейтенант і вже через дві хвилини завів ув’язненого до кімнати Кондратюка.
- Присядь, Микола, – миролюбно запропонував майор хлопцеві. – А ви ідіть лейтенанте. Працюйте. Дякую за оперативність.
Микола обережно присів, інтуїтивно відчуваючи, що виникли якісь проблеми з влаштуванням батьків у тюремному готелі, і не помилився.
- Приїхали твої батьки, Коля... Ти і сам знаєш, що обидва готелі на зоні заповнені вщент. Дві останні кімнати віддав перед тим як зайшли до мене Сергій Васильович та Марія Станіславівна... Тато у тебе виявляється офіцер... Сильна людина... Чому про це нічого мені не казав?
- Не вважав, що це є важливим для справи...
- Дарма... А мати твоя ледве тримається... Очі заплакані... А як почула, що вже немає вільних кімнат... У неї що, хворе серце?
- Так, пане начальнику...
- От і я це помітив. Як зміг заспокоїв твоїх батьків і навіть пообіцяв допомогти з кімнатою... До речі, я дійсно можу піти на певні порушення режиму. Поселю твою родину у дитячій кімнаті готелю. Поставимо ліжка, а через добу звільняться готельні номери...
- Дякую Вам, пане начальнику, – підвівся Микола, вдячно схиляючи голову перед офіцером...
- От що хлопче... Давай відразу домовимось! Коли ми будемо з тобою сам на сам, я для тебе просто Роман Олександрович, – раптом сердечно запропонував „кум”...
- Дякую, Романе Олександровичу...
- Не поспішай дякувати, Микола. На жаль, жодна добра справа не залишається безкарною. Ця народна мудрість перевірена тисячами років. Мушу страхуватися. Шеф мені голову зніме, коли дізнається, що я порушив правила надання побачень. Але для нього я вже маю пояснення. – витримав паузу майор. – Скажу, що пішов на цей крок, бо не міг вчинити інакше, коли дізнався, що твій батько офіцер. Проте, навіть шеф не знатиме, що, працюючи позаштатним фельдшером, ти будеш моїм секретним помічником... Зрозумій мене, Микола, правильно... Я за своїми службовими обов’язками повинен володіти усією інформацією... Це не моя примха... – Роман Олександрович на хвилину замовк, уважно стежачи за реакцією ув’язненого. Він з легкістю читав на його обличчі емоції та почуття вдячності і розгубленості, відчаю та страху. – Не вагайся, Микола... Погоджуйся, бо при усій повазі до твоїх батьків, побачення просто не відбудеться, якщо ти не підеш назустріч... Врешті решт пожалій матір, – вимовив майор, наче поклав на стіл свою останню козирну карту.
- Пробачте, Романе Олександровичу, я не зможу... Не вмію приховувати таємниць... Якщо когось „заложу”, зеки мене по обличчю розкусять через добу... Навіщо Вам такий безпорадний помічник?
- Не переймайся, хлопче. Я тобі гарантую, що ніхто, крім нас, не здогадається про нашу співпрацю. Ти як позаштатний фельдшер матимеш можливість безперешкодно бувати в усіх загонах зони. Після завершення „обходу” щовечора здаватимеш мені ліки і „історії хвороб” та доповідатимеш про все, що побачиш і почуєш. Щоб відвести підозри щоденно викликатиму до себе і відповідних „шнирів”. Ніякого ризику, погоджуйся, – наполегливо тиснув майор.
- Я не зможу, Романе Олександровичу! Дуже прошу Вас, згляньтеся над мамою! У неї хворе серце... Ви ж бачили... А я працюватиму і вдень, і вночі... Усе робитиму для Вас... Не зможу тільки „стучати”...
„Здається хлопець психічно хворий, або ніяк не второпає куди потрапив”, – роздратовано подумав майор про Миколу, але стримав свої емоції, – „нічого, ще дозріє”.
- Отже відмовляєшся... Бачу, начхати тобі і на матір... Ну дивись сам... Але пам’ятай, що це твій вибір. Все, розмову закінчено. Вільний, – поставив крапку „кум”.
- Романе Олександровичу!!!
- Я сказав – вільний!!! Робиш людям добро і ніякої вдячності...

***
Батькам Миколи двадцять хвилин, які вони чекали на начальника, показалися вічністю.
Нарешті виконуючий обов’язки начальника установи вийшов із зони. Нервовим, швидким кроком він подолав відстань від прохідної до адмінкорпусу, піднявся, стрибаючи через сходинку, по сходах і, не приховуючи стурбованості, підійшов до подружжя Скрипників.
- Ви знаєте, особисто обійшов усі кімнати, – винувато почав виправдовуватись майор. – Умовляв людей піти назустріч керівництву установи. Просив скоротити відведений для них час побачення... Ніхто не погодився...
„Кум” бачив як знову зблідло обличчя жінки, а її кремезний чоловік став темнішим чорної хмари. Розуміючи, що все відбувається за його планом, майор продовжив:
- Але ще раз прошу – не впадайте у відчай! Завтра для вас зарезервую кращу кімнату... Навіть чергу заздалегідь не займайте... А ваші речі, якщо бажаєте, залишіть у мене в кабінеті. Навіщо вам їх тягати туди сюди? І не рвіть собі серце, ваш син хороший, чесний хлопець... А від суми і від тюрми... самі знаєте. Через пів року порушу питання про дострокове звільнення Миколи. А завтра передзвоніть мені о восьмій ранку... Ось мій службовий телефон... І домашній, на всяк випадок... Часом, перед святами вище керівництво раптово резервує майже усі готельні номери для своїх знайомих... Будемо сподіватися, що цього до восьмої години не станеться і я успішно влаштую для вас побачення із сином... А його попереджу, що ви приїдете до нього завтра...
Сергій Васильович і Роман Олександрович міцно потиснули один одному руки, потім мовчки обнялися.
- Дякуємо Вам за Вашу людяність... Будемо молитися за Ваше здоров’я, – заплакала Марія Станіславівна, ховаючи обома долонями сльози, які градом покотилися по її щоках...
Залишивши важкі торби в кабінеті начальника, подружжя Скрипників повільно попленталося на залізничну станцію.
***
Вдома Скрипники не знали куди себе діти. Невдача з отриманням побачення вибила їх обох з колії. Щоб якось відволіктися від докучливих, невеселих думок Сергій Васильович вирішив завершити свою статтю про прикладне значення отриманих наукових результатів у невійськових галузях. „Це сьогодні наука непотрібна в незалежній Україні”, – заспокоював він себе, – „а завтра усе може докорінно змінитися. Людство, складовою частинкою якого є український народ, не може не застосовувати автоматизовані алгоритми прийняття рішень у складних, мало визначених ситуаціях, коли суб’єктивні помилки можуть призвести до людських жертв, летальних наслідків, планетарних катастроф. Інакше нам не вижити у цьому динамічному світі”.
Поступово підполковника захопили власні міркування та ідеї і він стенографічним почерком рядок за рядком швидко занотовував у своєму зошиті тези майбутньої статті, скрупульозно виписуючи складні для стороннього спостерігача формули.
Насправді ці громіздкі формули у робочому зошиті ученого звучали для нього як висока поезія чи симфонія вічної боротьби Вселенського Розуму над не передбачуваними чинниками „зла і темряви”. І у такі миті творчого прозріння Сергій Васильович фізично відчував, що він насправді є невід’ємною краплинкою цього Вселенського Розуму, який надихає на творчість і пошуки нових знань.
Біля півночі телефонний зумер повернув Сергія Васильовича до реалій життя.
- Слухаю вас, – підняв він слухавку телефону.
- Товаришу підполковник, пробачте, що так пізно. Вас турбує оперативний черговий по інституту підполковник Ткачук. Начальник інституту просив терміново зателефонувати йому додому. Запишіть будь ласка номер його домашнього телефону.
- У мене є.... А що сталося, Стас? І чому так офіційно?
- Чесно... Нічого не знаю, Сергію. Генерал особисто подзвонив... Міг би передоручив своїм заступникам... І голос у нього був схвильований. Але він і словом не натякнув у чому справа...
- Ну добре, Стасе... Дякую тобі. Вже телефоную.
Сергій Васильович поклав слухавку і тихенько зазирнув у спальню. Марічка спала. „Слава Богу, телефон її не розбудив. Нехай відіспиться, бо за останні півроку зовсім змарніла”. Він перетягнув телефонний апарат, наскільки дозволяв шнур, подалі від спальні і, користуючись олівцем, набрав номер начальника інституту. Почувши у слухавці голос генерала, чітко доповів:
- Товаришу генерал-лейтенант! Бажаю здоров’я. За Вашим наказом телефонує підполковник Скрипник.
- Добрий вечір... Точніше доброї ночі Сергій Васильович. Мушу відкликати Вас з відпустки... І це не моє рішення. Десять хвилин тому мені подзвонив Міністр оборони... Віталій Григорович наказав терміново відрядити Вас до Москви... Прохання щодо Вас пройшло на найвищому державному рівні...
- А яка причина такого форсмажору, якщо це не секрет?
- В Росію надійшли рекламації про виникнення масових збоїв основних систем бойової техніки, яку Росія рік тому продала Єгипту, Пакистану та іншим державам. Оскільки саме Ваші винаходи були покладені конструкторами в основу тих систем, Вас просять виїхати з представниками Росії для участі в роботі відповідної комісії...
- Зрозуміло… Коли виїздити, товаришу генерал?
- Як мене поінформували, за Вами заїдуть завтра о сьомій ранку... Відразу – в Бориспіль... Службовий паспорт та квиток Вам передасть офіцер Управління міжнародних зв’язків. З собою, крім зубної щітки та інших предметів особистої гігієни, можна нічого не брати. Військова форма також не потрібна... Усім необхідним, у тому числі валютою на відрядження, забезпечить російська сторона. Які маєте запитання?
- Все зрозуміло, товаришу генерал. Запитань не маю.
- Вдома як? Дружина впорається з „сімейними обставинами” через які Ви взяли відпустку?
- Сподіваюсь, що впорається... Та і я не маю намірів затримуватись за кордоном більше тижня...
- Тоді бажаю Вам успіху, Сергію Васильовичу. Щасливої дороги, плідної роботи і благополучного повернення на рідну землю...
- Дякую Вам, товаришу генерал... До побачення...
На іншому боці телефонного дроту поклали слухавку. Треба було терміново діяти, бо для сну залишалися лічені години...
„Так... Марію не будитиму... А Роману Олександровичу передзвоню”, – вирішив для себе підполковник, шукаючи папірець із телефонами виконуючого обов’язки начальника установи.
- Ало, – почув Сергій Васильович теплий жіночий голос.
- Доброї Вам ночі... Це підполковник Скрипник Сергій Васильович... Перепрошую, що телефоную так пізно. Невідкладна справа до Романа Олександровича...
- Не перепрошуйте, я вже звикла. Зараз чоловік підійде.
„Хто там”, – почув у трубці Сергій Васильович ледве чутний голос майора. „Підполковник Скрипник”, – відповів голос дружини...
- Слухаю, Сергію Васильовичу! Бачите, не дарма записав для вас і домашній телефон. Що трапилось?
- Хочу Вам ще раз подякувати за Вашу доброту. Але, звичайно, телефоную з іншої причини. Мене терміново відкликали з відпустки. Закордонне відрядження... Спочатку в Москву, а потім до Єгипту та Пакистану. Дуже прошу Вас допомогти Марії завтра... Там такі торби... Я, здоровенний бугай, і то тягнув їх – аж жили бриніли...
- Сергію! Про що Ви говорите? Ми ж офіцери! Зроблю усе, що потрібно. Хай тільки Марія Станіславівна, як домовлялися, зателефонує мені о восьмій годині ранку в кабінет.
- Дякую Вам, Романе Олександровичу... З мене „поляна”...
- Товаришу підполковник... Я ж від щирого серця, – образився майор.
- І я від щирого серця... Як ми ближче познайомимось, якщо не за столом? Є речі, які не купиш і за мільярди. Наприклад, справжню дружбу. Чи не так, Романе Олександровичу?
- Згоден... Отже, можете на мене розраховувати... І до скорого побачення.
- Добраніч... – попрощався Сергій Васильович, не поспішаючи класти слухавку. „Дивно... Навіть короткі гудки після розмови з Романом заряджені теплом і світлою надією... Боже! Як я міг забути про Петра? Він , мабуть вже підполковник міліції”, - раптом згадав свого кращого шкільного друга Сергій Васильович. – „Він, здається, вже керує підрозділом карного розшуку в обласній міліції Чернівців. Може якось він допоможе у справі з Миколою? Треба дзвонити”.
Підполковник знову підняв слухавку, набрав вісімку, код Чернівців і номер 02.
- Міліція, – пролунав із слухавки втомлений жіночий голос.
- Вас турбує з Києва підполковник Скрипник Сергій Васильович – друг Бєсараба Петра Михайловича. Будь ласка, підкажіть його домашній телефон, це терміново.
- Як тільки порядна людина очолила карний розшук усі раптом стали його друзями... Пробачте, але я не маю права, товаришу підполковнику, давати усім підряд номери приватних телефонів керівних працівників, – ввічливо відмовив жіночий голос.
- Будь ласка, тільки не кладіть слухавку. Я вас дуже прошу... Передзвоніть йому тоді самі і повідомте, що з Києва телефонує підполковник Сергій Скрипник...
- Добре, зараз спробую, – зглянулася жінка, відключивши на декілька хвилин свій мікрофон. – Записуйте, товаришу підполковнику, 3-54-03. Код ви знаєте...
- Дуже вам дякую...
- Прошу...
Сергій Васильович набрав разом з кодом телефонний номер друга, вибачився за пізній дзвінок і усе розповів йому про Миколу, його ув’язнення, невдале побачення, розмову з Романом, про своє термінове закордонне відрядження, попросивши сприяння у залагоджені сімейної драми.
Потім підполковник виставив стрілку будильника на шість годин ранку і оперативно зібрав невеличку валізу. Закінчивши збори, увійшов до спальні, тихенько влаштувався поруч із дружиною і майже відразу відключився.
***
Коли будильник задзвенів, Марії Станіславівні снився тривожний ранковий сон... Піщаний одеський пляж „Аркадія”. Яскраве сонце. Синє, синє море і щасливий гомін відпочиваючих. Десятирічний Ніколушка пірнає із маскою у теплу воду, шукаючи кольорові камінці. Знову пірнув і ніяк не виринає... Сергій, ніщо не помічаючи, лежить поруч, готуючись до вступних іспитів в академію... „Виринай скоріше, синку!” – прошепотіла сама собі Марія Станіславівна, відчуваючи як гучно закалатало її серце, і прокинулася від неприємного, навіть огидного звуку будильника, який, здається, був здатний підняти цілу дивізію.
- Сергію, давай купимо інший будильник! Цей вже мене дістав! – Виключила дзвінок жінка, потягуючись у ліжку. – Боже, ще тільки шість ранку! Я ж ставила його на 7.30, – обурилась Марія Станіславівна.
- Це я переставив… Через годину їду у відрядження. Виникли проблеми з технікою, яку придбали у Росії Єгипет і Пакистан...
- А без тебе ці проблеми вирішити неможливо? До чого тут Росія? Хіба ти служиш не в Збройних Силах України? А може ти вже забув, що нас в Бучі чекає єдиний син, який у біді і потребує нашої допомоги... Знову кидаєш нас напризволяще із своєю службою?
- Заспокойся, Маша. Не накручуй себе. Ти вже заснула, коли подзвонив начальник інституту. Ситуація дуже серйозна. Йдеться про багатомільйонні російські контракти... Я так зрозумів, що мене включили до складу експертної комісії після особистого прохання президента Росії. А Леонід Макарович відповідну вказівку дав Міністру оборони. Я військова людина і мушу виконувати накази, а не обговорювати їх...
- Ну пробач мені... Я все розумію, але хто зрозуміє мене? – Обняла Сергія Марія і безутішно заплакала. – Як я без тебе потраплю на побачення із сином, якщо знову виникнуть проблеми? – Схлипнула вона крізь сльози.
- Дівчинка моя кохана... Тільки не треба плакати, – спробував заспокоїти дружину, Сергій Васильович, цілуючи її солоні очі. – Я вже телефонував Роману Олександровичу. Він допоможе. Ти тільки передзвони йому о восьмій годині в кабінет. А вже потім виїжджай до Бучі. Ці слова відразу заспокоїли Марію Станіславівну.
- Я тебе люблю, Серьожа. Будь обережним у відрядженні і повертайся до мене якнайшвидше, – міцно пригорнулася до чоловіка жінка, усвідомлюючи, що залишається вже менше години до їх несподіваної розлуки.
- Я без тебе взагалі жити не можу, Машуню. Повернуся миттю. Ти ж мене знаєш, – пообіцяв дружині чоловік.
Рівно о сьомій ранку Сергій Васильович, побачивши у вікно сіру „Волгу” з військовими номерами, вдягнув чорне зимове пальто і вийшов із квартири. За пів години автомобіль вже був у Борисполі. І, як тільки Сергій отримав закордонний паспорт та квиток, диктор оголосила початок посадки на рейс до Москви.