1
Село Зазим’є Броварського району. Гарні будиночки пересічних дачників-киян та „палаци” новоспеченої еліти наче купаються у променях яскравого осіннього сонця, мружачись своїми
очима-вікнами і віконцями.
За парканами прибраних дачних двориків червоніє калина. Дивують рум’яними боками яблука і груші, які вродили у цьому році, як ніколи.
По безлюдній сільській вулиці іде літня жіночка з підфарбованим білявим волоссям, вдягнена у шкіряне пальто темно-вишневого кольору. Це Марія Іванівна Дмитрук - дружина шістдесятирічного генерала Володимира Олексійовича Дмитрука.
- Ліза! Лізонька! Відгукнися! – жалібно причитає вона крізь сльози. – Ви не бачили Лізу? – знову і знову з надією у заплаканих очах звертається вона до людей, заходячи на подвір’я дачних будинків і котеджів села Зазим’є. Почувши у відповідь невблаганне „ні”, Марія Іванівна важко зітхає, дякує людям і продовжує пошуки Лізи.
Але Лізи ніде не має. Ніхто її не чув і не бачив, і остання надія знайти Лізоньку згасла разом із променями вечірнього сонця, яке у жовтні вже ледве-ледве встигає прогріти землю і повітря.
Разом із дружиною, але обходячи інші вулиці села, шукає Лізу і генерал-полковник Дмитрук – високий, міцний мужчина, з мужнім обличчям та акуратно підстриженим густим, сивим волоссям. Темно-синій спортивний костюм підкреслює спортивну, атлетичну фігуру генерала. Його фізичний стан - результат щоранкових півгодинних пробіжок, вправ на перекладині та обливань крижаною водою...
2
Сім років до цієї події з географічних карт світу зникла держава – Союз Радянських Соціалістичних Республік. Спочатку із складу СРСР вийшли країни Балтії. Пізніше оголосили незалежність інші радянські республіки.
Так сталося, що єдина дочка Дмитруків Олеся разом із своїм чоловіком та їх онуком Вовкою залишилася жити у пострадянській Латвії. Утворення кордонів новостворених держав, які раніше були територією однієї величезної країни, та дивовижне зникнення заощаджень простих людей істотно зменшили їх попередні можливості збиратися разом. Особливо нудьгували Дмитруки за онуком, з яким тепер бачилися тільки раз на рік.
І, якщо генерал майже увесь свій час проводив серед людей на службі, то його дружина-пенсіонерка залишалася з ранку до пізнього вечору одна із власними думками вдома. Телевізор, книги, ліки і навіть спілкування з сусідками не рятували Марію Іванівну від депресій.
І саме Ліза зробила оселю Дмитруків затишною, а їх щасливими. Вона ж була кішечкою і тому сама знайшла цих немолодих людей, серцем відчуваючи їх біду, та, наче маленьке янголятко, відразу заповнила їх життя почуттями радості і добра. Проте, Володимир Олексійович був людиною і вважав, що Лізу знайшов таки він.
3
Через два роки після проголошення незалежності України генерала Дмитрука, який командував однією з найпотужніших армій Союзу, призначили на високу посаду Міністерства оборони України. Подружжя Дмитруків переїхало до столиці. Затишний двір однієї з центральних київських вулиць поблизу Хорещатика. Парадне шестиповерхового будинку, в якому мешкає подружжя Дмитруків. На асфальті та на клумбах під вікнами лежать блискучі каштани, які вже дозріли і обсипаються, забезпечуючи разом з нечемними киянами стабільною роботою двірників.
З башти будинку профспілок, що на Майдані Незалежності, лунає мелодія та сигнали київського часу. У Києві – двадцять одна година, або дев’ять годин вечору. У цей час зазвичай повертається зі служби додому генерал Дмитрук.
До парадного під’їжджає чорний „Хюндай”, з якого виходить генерал. Піднімається сходами, набирає код вхідного замка і входить до під’їзду.
У під’їзді йому під ноги викотилось, наче маленький чорний м’ячик, гарне пухнасте кошенятко. Воно підняло до гори свою голівку і ввічливо привіталося: „Міу-міу”.
- Ти чиє? – запитав генерал і, не втримавшись, як у дитинстві, погладив, це Боже створіння по голівці та спині.
Кошенятко було худеньке, але чисте і делікатне. „Мабуть голодне, а не кричить”, – з повагою до тваринки подумав Володимир Олексійович. – „Як воно сюди потрапило? Вчора його точно тут не було...” – Ну добре, якщо ти нічиє, пішли зі мною, – запросив генерал кошеня до ліфту і воно гідно побігло за ним, піднявши свій чорний пухнастий хвостик з білим кінчиком.
- Ось ми і вдома, проходь, – запропонував генерал кошенятку, виходячи з ліфта та відкриваючи ключем двері квартири.
4
Вітальня квартири Дмитруків. Дзеркальна шафа-купе. Книжкові полиці. Відчиняються вхідні двері і до вітальні заходить Володимир Олексійович, пропускаючи перед собою маленьке кошеня.
- Марічка, добрий вечір. Зустрічай гостей, – покликав він дружину, знімаючи свій кітель і шитий золотом кашкет.
- Добрий вечір, мій любий. Міг би і попередити про гостей, – привітно відповіла Марія Іванівна, виходячи до прихожої з кухні. – Що це? – здивувалася жінка, побачивши замість гостей тільки чоловіка і гарненьке кошенятко, яке чемно сиділо у куточку, обгорнувшись пухнастим хвостиком. – Боже, яке диво! Чорненьке, а кінчик хвостика білий! Як тебе звуть, малятко? – запитала вона, нахиляючись до кошеня.
Проте тварини не люди, тому не вміють говорити, але розуміють майже все. Бог дав кожному народу на землі свою мову. Тому англієць не зрозуміє українця, якщо не знає української, а котик з України чудово зрозуміє і англійця, і українця. Отже, знаючи, що мусить саме вголос відповісти цим добрим людям, кошенятко тоненько промяучило: „Мі-у-м-р-р”, повторивши, на всяк випадок, і своє справжнє ім’я нечутним для людських вух сигналом, яким зверталася до нього мама”.
- Ліза??? – майже одночасно запитали Володимир Олексійович і Марія Іванівна та засміялися від цього дивного збігу. – Загадай бажання, Володя. І як це нам спало на думку саме це слово? – сказала дружина генерала, піднімаючи кошеня з підлоги. – А може це і не Ліза зовсім, а маленький Лізун... Та ні. Дійсно Ліза... Володя, мий руки і сідай до столу, а я Лізі молочка наллю і тебе нагодую, бо сама вже повечеряла...
5
Так у Дмитруків з’явилася Ліза – надзвичайно розумне, виховане і чистоплотне кошеня, яке поступово перетворилося у красиву пухнасту кішечку та улюбленого члена їх родини.
Ліза теж усім своїм добрим серцем відповідала цим людям, зігріваючи їх своїм особливим, майже сонячним, теплом і ласкою.
Марія Іванівна була для Лізи кращою подругою і своєю нечутною для людей мовою кішечка називала її просто Марічечкою.
І Ліза, і Марічка розуміли одна одну без слів. Коли у Марії Іванівни боліло серце, голова, або нили суглоби та поперек, Ліза лягала поруч із подругою і досить ефективно „лікувала” її, угамовуючи біль своїм червоним язичком, теплою шубкою і навіть маминими піснями, які є нечутними для людей, але допомагали їм так само добре, як і кішкам.
Інша справа Володимир Олексійович. Його Ліза трішечки боялася, шанувала і поважала, наче свою маму, яка не повернулася до своїх кошенят, коли малечі було усього по тридцять п’ять днів від дня їх народження.
Ліза й інші її братики і сестрички не знали, що мама трагічно загинула під колесами автомобіля. Але, зголоднівши, кошенята відчули, що їх дитинство закінчилося і розійшлися хто куди шукати власної долі.
Якщо на коліна до своєї подружки Ліза стрибала без усіляких церемоній, то у Володимира Олексійовича завжди питалася дозволу. Вона сідала перед ним, коли генерал влаштовувався після вечері у своєму кріслі, і, дивлячись йому прямо у вічі, тихенько запитувала: „Мя-у-м-р? Чи можна мені до Вас, пане генерале?”. І тільки після отримання дозволу Ліза обережно влаштовувалася на генеральських колінах і, примруживши очі, розповідала йому про те, чим вони займалися протягом дня з Марічкою.
Володимир Олексійович ніжно любив свою дружину і відразу помітив, що, завдяки Лізі, депресія у Марії Іванівни зникла назавжди. Тому вечорами він з вдячністю пестив кішечку, відчуваючи як пружно вигибається Лізін хребет і хвіст під його великою долонею.

6
Ранок суботнього дня, коли загубилася Ліза. Біля парадного Дмитруків стоїть старенький автомобіль „Жигулі”. Генерал Дмитрук, вдягнений у спортивний костюм, порається біля машини, щось перевіряє у двигуні, підкачує колеса, готуючись до виїзду на дачу.
Шість соток дачної ділянки разом із невеличким будиночком Володимир Олексійович купив біля двадцяти років назад, повернувшись з дворічного закордонного відрядження.
Як усі кішки Ліза любила тепло, накопичуючи його влітку на дачній ділянці Дмитруків в селі Зазим`є. Отже, коли Марія Іванівна вранці сказала Лізі, що вони скоро виїжджають на дачу, кішечка миттєво зайняла місце на задньому сидінні старенького „жигуля” і вже не виходила з машини, боячись не потрапити до села через своє запізнення. Через 10 хвилин з невеличким кошиком з провіантом з парадного вийшла Марія Іванівна, поклала кошик до багажника та всілася в машині поруч із чоловіком.
- Ліза на місці? – чи то спитав, чи то підтвердив генерал, заводячи двигун. – Бачу... на місці... тоді поїхали.
Машина плавно рушила вперед та вже через пів години проїхала по Броварському проспекту повз станцію метро „Чернігівська”.
Ліза насолоджувалася звуками двигуна та коліс автомобіля і, згорнувшись клубочком, тихенько муркотіла пісеньку, яку їй дуже давно співала мама.
Ліза пам’ятала і дуже любила свою маму, яка завжди казала, що „особиста гігієна і чистота – це основне правило для порядної кішки. Якщо будеш постійно вмиватися, твоя шубка завжди пахнутиме свіжим повітрям і сонечком”.
Аж раптом машину підкинуло і Ліза, повернувшись до реальності, відчула, що її живіт розпирає рідина. „Забагато молока випила вранці”, – з докором подумала про себе Ліза і жалібно подала свій голосочок з проханням зробити „технічну” зупинку.
- Зараз десь припаркуємось, – зрозумів генерал, – здається Лізі „приспічило”... Чи не так Марічко?
- Та ні! Їдемо ж тільки тридцять хвилин! Це їй щось наснилося, – засміялася у відповідь Марія Іванівна.
Ліза вже голосніше ще раз попросила про зупинку, але і на цей раз Марія Іванівна її чомусь не зрозуміла.
- Ось, Володя, чуєш як Ліза підтверджує мої слова? А ти кажеш „приспічило”. Їдемо далі. – Зовсім навпаки прокоментувала Марічка прохання кішечки.
- Ну добре, добре, Машуню. Звичайно, ти завжди маєш рацію... Та і залишилося нам їхати не більше п’ятнадцяти хвилин, – відповів їй чоловік, повертаючи з броварської траси ліворуч на Зазим’є.
Тож коли на об’їзній дорозі машину ще раз сильно підкинуло, Ліза відчула, як тепла калюжа, наче купа маленьких мурашок, розповзлася під нею в усі боки. „Який сором! Доросла дурепа, а наробила шкоди як двотижневе кошеня!” – сварила себе Ліза. – „Як тепер дивитимусь в очі Володимиру Олексійовичу? Як тепер далі житиму із такою ганьбою? Навіть генерал почув, що мені потрібно прогулятися, а краща подруга не зрозуміла...”
Якби кішки вміли плакати, то Ліза від образи на себе і Марічку безутішно розридалася би. А так їй залишалося тільки чекати найближчої нагоди, щоб втекти якнайдалі від цієї ганебної калюжі.
7
Село Зазим’є. Вулиця села, де Марія Іванівна увечері обходитиме двори, шукаючи втрачену Лізу. Дачний дерев’яний будиночок Дмитруків. До будинка під’їжджає автомобіль, зупиняючись перед воротами. Генерал Дмитрук виходить з машини, відчиняє ворота і знову сідає за кермо, щоб в’їхати у двір.
Коли „жигуль” зупинився, Ліза блискавично вистрибнула з машини і зникла з поля зору, наче розчинилася у повітрі.
- Машуню! На цей раз я мав рацію, коли пропонував зупинитися, - невдоволеним тоном пробурчав генерал, показуючи на мокру пляму на задньому сидінні. –Ти же знаєш як вона любить чистоту і порядок. Тепер буде переживати...
- А я собі думаю, що це її, як вітром здуло, - перебиваючи чоловіка засміялася Марія Іванівна. – Нічого, приведе себе у порядок, набігається, зголодніє і прибіжить додому...
8
Простора кімната дачі Дмитруків. Дерев’яна підлога застелена різнобарвними саморобними килимками, які навчила плести Марію Іванівну ще її бабуня. На стінах, обшитих сосновою „вагонкою”, розвішані кущики м’яти, звіробою, душиці, в’язанки цибулі і часнику. Посередині кімнати великий дерев’яний стіл. За цим столом Дмитруки спочатку мовчки обідають, потім вечеряють.
Але Ліза не з’явилася ні перед обідом, ні перед вечерею. Пошуки теж виявилися марними. Марія Іванівна вже виплакала усі сльози, картаючи себе за те, що „не почула” Лізу і завадила Володі зупинити машину. Крадькома від Марії Іванівни приймав валідол і Володимир Олексійович.
Вікна дачного будиночку Дмитруків згасли у селі останніми, коли вже було далеко за північ. Різні думки приходили їм у голову, а сон не йшов.
„Може хтось із дачників пригрів та увіз Лізу до Києва? А може потрапила бідолашна кішечка під якусь іномарку, які ганяють навіть по селу, як навіжені? А якщо вона заночувала десь на вулиці? Вночі обіцяли значне похолодання. А може...”
Усю ніч подружжя відганяло від себе тривожні думки про Лізу, а рано вранці, ще навіть півні не співали, знову вийшли на пошуки своєї кішечки.
9
Ранкові сутінки. Вже розвидняється. Околиця села. Невеличкий КУНГ (кузов колишньої похідної військової майстерні), встановлений на чотирьох дерев’яних колодах поруч із фундаментом чиєїсь майбутньої дачі. Під цим КУНГом ховається Ліза, яка добре чує голоси Марічки і генерала, намагаючись навіть не повертати голову у бік їх голосів.
А голоси - то наближалися, то віддалялися від місця її схованки. Та рішення не вертатися туди, де кішечка осоромилась, для неї є остаточним.
Звичайно Ліза зголодніла і замерзла, але усе її нутро досі пече від сорому і цей сором є сильнішим за голод і холод, які теж нагадують про себе, але не так гостро і боляче.
„Якось пораджу собі , – подумки заспокоює себе Ліза. – Перейду на свіже м’ясо і рибу. Десна поруч, де багато знайомих рибаків і завжди пригощають свіжою рибкою. Та і мишей у Зазим’ї теж завжди достатньо... От тільки за молочком сумуватиму...”
Аж раптом вона зовсім поруч відчула кроки і аромат одеколону Володимира Олексійовича, який впритул наблизився до іржавого зеленого КУНГу, де ховалася Ліза. А що найбільше вразило Лізу, завжди непохитний генерал здається плакав. У розпачі, наче боячись когось розбудити недільним ранком, він шепотів: „Лізо, Лізонько, янголятко наше. Як нам тепер жити без тебе?”
І, почувши як плаче, соромлячись своїх сліз Володимир Олексійович, Ліза своїм маленьким серденьком збагнула, що своєю втечею насамперед завдала болю людям, яких любила понад усе. Зрозумівши це, вона вибралася із своєї схованки і винуватим, хриплим від ранкової стужи голосом жалібно пронявкала: „Мя-ув, мя-ув... Я вас теж люблю і ніколи-ніколи у житті так більше не робитиму”.
Володимир Олексійович підхопив цей найрідніший у світі пухнастий клубочок, який почав злизувати йому з обличчя шершавим язичком солоні сльози, і щасливо гукнув:
– Марічка! Ходи до нас! Ліза знайшлася!