Пролог. Всевишній щедро нагородив Віктора талантами. Не дав Він йому тільки голосу. У свої 17 років Віктор не вимовив жодного слова. Чому так сталося ніхто з лікарів пояснити не міг, бо хлопець був абсолютно здоровим, мав прекрасний слух та музичну пам’ять, а у грі на фортепіано йому не було рівних у рідній Вінниці.
Маючи високий зріст та спортивний талант, Віктор у 16 років став гравцем збірної команди області з баскетболу.
Його любили усі. Хлопці – за надійність і вміння розв’язувати вуличні конфлікти без застосування кулаків. Дівчата – за розумні і добрі очі та схожість рисами обличчя на їх кумира Філіпа Кіркорова. Вчителі - за те, що він практично за усіма предметами здобував для школи найвищі нагороди на олімпіадах і конкурсах обласного і навіть державного рівня...

2. Малюк Вітька. Відсутність голосу примусила малюка Вітю з раннього дитинства шукати способи спілкування з мамою і однолітками. Свого тата – лейтенанта міліції, який загинув від рук бандитів, коли йому виповнився тільки рік, Віктор не пам’ятав. Мама вдруге заміж не вийшла, присвятивши себе вихованню сина та працюючи медсестрою по дві зміни на двох роботах. Вже у два роки хлопчик спілкувався з мамою і бабунею мовою жестів та малюнків, а у чотири – навчився читати і писати. Малював Вітя як справжній художник і віртуозно володів олівцями та пензликами ще до того як оволодів мистецтвом користування виделкою і ножем.
Завдяки розвиненій пам’яті та образному мисленню Віктор пам’ятав себе з трьох років. З посмішкою він згадував свій перший дитячий щоденник, куди замальовував як у коміксах події дня, про які малому не хотілося „розказувати” мамі.
Мама забороняла гладити бездомних котів і собак, а Вітя все одно це робив. Після цього у щоденнику з’являлися малюнки улюблених тварин, яких він тримає на руках, або навколішках гладить по голівці. Тварини любили Вітю і він не міг не подякувати своїм маленьким „друзям” за любов до нього.
Влітку, у неділю, мама наливала студену колодязну воду у відра та корита, ставила їх на сонце, а після обіду, коли вода ставала гарячою, купала на подвір’ї сина та милася сама. Дорослі вважали, що трьохрічний Вітя ще нічого не розуміє і не соромилися його. А хлопчик, удаючи, що грається з машинками, чистими, безгрішними очима дитини милувався досконалими лініями оголеного тіла своєї матусі, її тоненькою талією і широкими стегнами, граціозними руками, невеличкими грудьми із темними, наче стигла вишня, сосками, трішечки випуклим животом з чорним кучерявим трикутничком внизу... Пізніше, сховавшись у своєму куточку, Вітя малював у щоденнику себе і маму, дивовижним чином для його віку передаючи усі деталі чарівного жіночого тіла та лагідного маминого обличчя.
Малюк панічно боявся величезного сусідського індика, який роздував своє пір’я і голосно кричав на нього. Вітя соромився цього страху і малював себе у сльозах поруч із страшним індиком. Потім дивився на свій малюнок і переконував сам себе, що він „мужчина” і не повинен плакати, а має долати свій страх. І пізніше він таки „переміг” того індика, впевнено пройшовши повз нього та ховаючи для захисту за спиною невеличкий патичок, який виявився непотрібним.

2. Малинові хащі. Найкращим, найнебезпечнішим місцем для малечі влітку були сади і городи, за якими майже відразу починалися колгоспні ниви і лани. Батьки не переживали за своїх дітей, які зазвичай бавилися на травичці під вишнями із своїми іграшками подалі від підступних автомобілів та мотоциклів.
Одного такого дня, знаючи, що Вітя нікому нічого не розкаже, до нього підійшла Катруся, яка була трішечки вищою на зріст, взяла його за ручку і тихенько попросила:
- Вітька, ходімо зі мною. Хочу пісяти, а боюся жаб. Ти ж їх відженеш?
Свої іграшки вона залишила іншим дівчаткам, які щось „варили” і „смажили”, підсипаючи до каструль землі та травички. Решта малечі теж була захоплена своєю грою і не бачила, що двоє малят, взявшись за ручки, майже бігом попрямували до кущів малини, яка розрослася під велетенським горіхом наче дикі джунглі.
Вітя не боявся жаб. Вони не кусалися і були, як на нього, навіть гарними. Тому він слухняно ішов з дівчинкою, бо так само хотів пісяти.
У самому центрі малинової хащі, куди обережно продиралися малюки, вдягнуті тільки у трусики, вони раптом побачили доглянутий клаптик землі, де хтось влаштував собі замасковану схованку-альтанку, вкриту зеленим брезентом. У центрі – невеличкий столик, застелений старенькою скатертиною, обабіч – дві низенькі лавочки. „Як у казці про Машу та трьох ведмедів”, - здивувався Вітя.
Опинившись у схованці, Катруся миттєво зняла трусики, присіла і почала пісяти. Але спостережливий хлопчик і за цю мить встиг побачити її біленький, не засмаглий животик, який унизу наче роздвоювався. Вітя, як заворожений, захоплено дивився на дівчинку, не в силах відвести очі від її щілинки, з якої збігав золотистий фонтанчик.
„Які дівчатка цікаві! Нічого зайвого...”, - зробив висновок Вітя, мислено порівнявши Катю із собою. Не в силах далі стримуватись, він теж спустив собі трусики та спрямував свій струмінець у бік малини, відчуваючи величезне полегшення.
- Ой, Вітька, який у тебе „пупсік” гарний! – здивовано вимовила Катруся, яка мабуть теж уперше побачила головну статеву відмінність хлопчиків від дівчаток. – Можна подивитися?, - спитала вона, вдягаючи свої трусики, і, не чекаючи дозволу, всілася перед ним на лавочку та обережно потиснула обома долонями його „кінчик” і два маленьких „м’ячики”.
До цього тільки мама і бабуня могли так торкати Вітю, купаючи його у кориті. І нічого особливого не відбувалося. Але від обережних Катрусиних торкань хлопчик відчув якусь невідому для себе насолоду, а його „кінчик” мимоволі почав рости.
- Божечки! Дівчатка такого не мають, – збуджено вимовила Катруся, продовжуючи мацати і розглядати Вітю. – А хочеш подивитися там у мене?
Вітя стверджувально нахилив голову, бо йому дійсно хотілося довідатись, яким чином з’являвся струмінець з ледве помітної Катрусиної щілинки.
Дівчинка піднялася з лавочки і вже не опустила, а повністю зняла із себе трусики, розставивши свої пухленькі ніжки. Вітя присів навколішках і побачив між її стегнами біленький, наче посипаний цукровою пудрою, маленький, випуклий „пиріжок”, зліплений з двох половинок. „Боже! Ти створив для нас цей дивовижний світ! Але найбільше Твоє диво - дівчатка!”, - зробив Вітя своє перше самостійне відкриття щодо протилежної статі і, не стримавшись, незграбно поцілував Катрусю у низ її животика, вдихаючи специфічний аромат, від якого паморочилось у голові. Руки і ноги у нього тремтіли, обличчя горіло від розмаю почуттів.
- Лоскотно, - засміялася Катруся, ручками відхиляючи обличчя хлопчика від себе. – Ти ж так нічого не побачиш. Допоможи мені залізти на стіл.
Вітя спочатку допоміг дівчинці сісти, а потім лягти спинкою на скатертину. Щоб зручніше влаштуватись на столі, Катруся була змушена зігнути ніжки в колінках. Потім вона просунула свої руки під стегнами і пальчиками розтягнула у різні боки половинки свого дивовижного „пиріжка”, який у середині був яскраво рожевим, як тендітні ранкові троянди у саду.
Коли Віті було вже сім років у маминому підручнику він знайшов усі назви того, що він побачив тоді у Катрусі. Дві білі половинки „пиріжка” мали назву „великі статеві губи”, які приховували за собою „малі статеві губи” яскраво-рожевого кольору. Такого ж кольору була і перетинка між малими губами, яка мала назву „дівоча пліва”. У самому низу пліви був малюсінький отвір. А у верхній частині, між малими статевими губами, Вітя побачив прозору крапельку. „Ось звідки витікав струмінець”, - нарешті задовольнив свою цікавість хлопчик.
Збуджено переживаючи свої враження, увечері у своєму щоденнику Вітя залишив кольорові малюнки про все, що відбувалося у малинових „хащах” з ним та чарівною дівчинкою Катрусею, яка допомогла краще зрозуміти йому цей прекрасний світ.
Можливо крадькома мама таки переглядала його щоденник, бо приблизно через тиждень після подій у малині вона як дорослому розповідала йому про те, що хлопчики з віком перетворюються у мужчин, а дівчатка – у жінок. Дорослі хлопці і дівчата закохуються, беруть шлюб, кохаються і від цього кохання жінки народжують дітей.
- Від такого кохання народився і ти, синку, - гладила вона Вітю по голівці. – Ніколи не ображай дівчаток. Вони слабкіші від хлопчиків і постійно потребують захисту...
Малюк нічого не міг відповісти мамі, але і без неї він вже знав, що дівчинка і жінка – це диво, яке він буде обожнювати і захищати усе своє життя. Він обняв маму за шию і заснув у неї на руках. А мама дивилася на нього і плакала, згадуючи сильні, ніжні і пристрасні руки свого коханого та батька її синочка.

3. Кохання і біль. Прийшов час і Вітю відвели до школи. Ранок 1-го вересня був прозорим і сонячним. Вздовж парканів лежали ще не зібрані господарями червоні та жовті яблука і груші. Різнобарвні айстри милували очі, створюючи неперевершений настрій свята. Саме у цей день першого шкільного дзвоника, коли старші учні випускного класу брали на руки першокласників і заходили з ними до школи, Вітя уперше в житті закохався.
Закохався він у гарну дівчину-школярку, яка підняла його на руки, притуливши до своїх доволі великих і пружних грудей. „Більші ніж у мами”, - подумав тоді про її груди Вітя.
- Як тебе звуть, малюк? – запитала у нього дівчина, а Вітя у відповідь їй тільки розгублено посміхнувся. – Не хочеш казати? Тоді будеш чарівним незнайомцем, а моє ім’я Олена.
Так вони познайомилися. Цілий рік Вітя мав можливість щодня бачити Олену, яка піклувалася про нього як про молодшого братика.
Дівчина у глибині душі була захоплена цим обдарованим, чорнявим малюком, який був розумнішим і вихованішим більшості її однокласників. Але він був ще дитиною і покохати його Олена звичайно не могла. Це розумів і Вітя. Хлопчик вже давно знав, що дорослі дівчата закохуються і виходять заміж тільки за дорослих, а йому ще рости і рости.
Під час останнього дзвоника першокласник Вітя подарував Олені букет квітів і свою картину, на якому була зображена вона та юний автор із щасливими, закоханими очима.
Після закінчення середньої школи Олена поступила до Київського медичного інституту і до Вінниці приїжджала тільки під час зимових та літніх канікул. На четвертому курсі вона вийшла заміж за киянина і Вітя зрозумів, що його кохання мабуть ніколи не буде взаємним...
Ніхто з вчителів, однокласників та родичів після її заміжжя не зустрічався у Вінниці з Оленою. Ніхто, крім її мами, не знав і про істинні причини дивних змін дівчини. Вона перестала приїжджати на щорічні шкільні вечори для зустрічі з однокласниками, наче повністю „перекреслила” усе своє попереднє життя. Ніхто у Вінниці не знав, що Олена вийшла заміж за справжню київську „зірку” – відмінника навчання, улюбленця студенток, єдиного сина заможних та впливових батьків.
Перед її заміжжям майже усі однокурсниці і подруги Олени намагалися домогтися його кохання, а деякі - навіть вагітніли від нього. Марно. Олена співчувала подругам та іронічно спостерігала за столичним ловеласом, розуміючи, що цей хлопчина не для провінційної дівчини. Але на початку четвертого курсу „ловелас” кардинально змінився. Він припинив „легкі” стосунки з іншими дівчатами і цілих два семестри романтично і наполегливо освідчувався їй у коханні. Щодня дорогі троянди. Незабутні вечори у київських кав’ярнях і ресторанах. Знайомство з батьками і нарешті розмова про весілля. Яка дівчина відмовиться від такого щастя? І Олена не відмовилася.
Їй заздрили усі. Перша шлюбна ніч теж пройшла казково... До спальні молодята увійшли десь о другій ночі. Після бурхливого весільного „карнавалу” Олена прагнула тільки помитися і відіспатися. Але чи вдасться переконати чоловіка не поспішати? Звичайно ще її непокоїло: „як поводитиметься у першу шлюбну ніч чоловік?”.
Сексуального досвіду у дівчини не було. Для „продвинутої” молоді цнотливість у 20 років вважалася ознакою „старомодності”. Як поставиться до цього „недоліку” її аж занадто досвідчений обранець? І чи не накинеться він на неї відразу як тільки вони залишаться сам на сам? Чи сприйматиме він її „старомодність” з повагою та без іронічних глузувань. А якщо він зробить їй боляче, або викличе огиду до подальших сексуальних стосунків?
Олена переймалася дарма. Чоловік виявив таку тактовність і ніжність, яких вона від нього просто не чекала.
- Ти втомилася, люба... відпочинеш і будеш, як новенька, - запропонував їй чоловік, коли вона вийшла з ванної кімнати, допомагаючи їй зручно влаштуватися у широкому, комфортному ліжку з білосніжною, духмяною білизною. – Засинай... Солодких тобі снів... Я швиденько прийму душ і теж лягаю спати...
- Дякую тобі, - прошепотіла Олена у відповідь, коли чоловік нахилився, щоб її поцілувати. Ще через хвилину вона заснула.
Прокинулася Олена від аромату запашної кави. Відкрила очі і побачила перед собою ніжну посмішку свого турботливого чоловіка, який встиг поголитися і навіть приготував сніданок. На маленькому столику - червона троянда, солодощі і дві порцелянові філіжанки з божественним напоєм... Після кави Олену вже чекала гаряча ванна - теж з пелюстками запашних троянд... Як це все було романтично, несподівано і приємно...
А потім відбулося усе, що вони відклали на цей дивовижний ранок... Чоловік, чатуючи біля ванни, підхопив Олену на руки і на руках відніс її на шлюбне ложе, осипаючи ніжними і пристрасними поцілунками... Він, насправді, був неперевершеним коханцем, контролюючи кожний свій рух. Олена лежала на спині із закритими очима. Їй здавалося, що так буде легше подолати свою нерішучість і сором’язливість. А її „новоспечений” чоловік спочатку поцілував кожний тремтячий Оленин пальчик рук. Потім – долоні, плечі... Лежачі на боку, одною рукою він перебирав її ще вологе волосся, а іншою ледве чутно торкався її грудей. Олена поступово заспокоїлася, а потім відчула, що приємний „електричний струм”, наче теплі пляжні піщинки, побіг униз з її грудей на живіт і стегна. Услід за цим „струмом” пальці, губи і язик чоловіка теж сковзнули униз, ніжно торкаючись її грудей, живота, стегон, колін і пальців ніг. Відповідаючи на ніжність, Олена почала пестити плечі і голову чоловіка. Потім, піддаючись йому, розсунула коліна і відразу застогнала від несподівано сильного, але солодкого „удару струмом”, ледве не втративши свідомість. Це пружний язик чоловіка торкнувся її клітора, заглиблюючись між статевими губами.
- Ти ще незаймана!? - здивувався він, на секунду припинивши свої пестощі.
Олена, не розплющуючи очей, тільки стверджувально кивнула головою і вдячно притиснула до свого живота його голову, ногами обнімаючи за плечі. Він увійшов у неї безболісно, лише тоді, коли почався оргазм, що діяв ефективніше будь-якої анестезії...
Усе змінилося, коли вона вже була вагітна і чоловік їй якось оголосив:
- Ти найкраща з дівчат, яких я знаю. Ти моя кохана дружина і майбутня мама моїх дітей. Але я не можу без шльондр. Я так влаштований... Ти і сама знаєш про це від своїх подруг...
- Жартуєш? Ти ж змінився!
- Аніскільки... Ми мусимо з тобою про все цивілізовано домовитися...
- Але ж ти майже два роки обходився без цього... Чим я тебе не задовольняю?
- Пробач, Оленко, я просто у цей період не афішував стосунки з іншими дівчатами. Беріг твої нерви... Ти усім мене задовольняєш... Але одна ідіотка, яку я давно кинув, шантажує мене. Погрожує, що має якусь відеокасету і усе розповість тобі... Запис начебто зроблено у день нашого весілля... Вимагає великі гроші... Ти ж мені пробачиш?
- У тебе хтось є?! Ти спиш з іншими, а потім приходиш додому і брешеш, що кохаєш мене?
- Я ніколи не брехав... Просто усього не розказував у твоїх же інтересах. І взагалі, припини істерику! Бачили очі, що купують! – Змінив тональність чоловік.
- Не кричи... Дитину злякаєш... Ти ж медик, знаєш, що і там вона усе чує...
- Ну пробач, пробач! – Ще голосніше заволав чоловік. Потім він театрально впав на коліна, обхопив дружину обома руками, притиснувшись обличчям до її живота, і заплакав гіркими сльозами... Це завжди спрацьовувало, коли він умовляв маму... А яка мати не зрозуміє і не допоможе синові? Проте, Олена була не його мамою і, здається, навіть не намагалася зрозуміти чоловіка.
- Боже, як гидко... Я тобі прощаю... та жити у цьому бруді не зможу і не буду...
- Ти що мені погрожуєш? Запам’ятай! Мої шлюбні діти житимуть із батьком і виховуватимуться в нормальній, повноцінній сім’ї! – Він знову підхопився на ноги, а його обличчя перекосила злоба.
- Я тебе просила не кричати...
- Нічого з твоїм байстрюком не станеться! Селючка дебільна! Права була мама, що треба було побратися з дочкою міністра... Там би про все домовились, – і вдаривши Олену у живіт та гримнувши дверима, він, наче скажений, вилетів з квартири...
Врятувала Олену свекруха, яка знайшла невістку у калюжі крові на підлозі у непритомному стані. Дитину Олена втратила. Це був хлопчик. Одужавши, вона і не збиралася писати заяву в міліцію щодо порушення кримінальної справи, бо не хотіла жодної хвилини бачитися з чоловіком, який фактично став вбивцею її ненародженого сина. Але її передбачлива свекруха все одно „залагодила” усі „проблеми”, які виникли, або могли виникнути, у сина. Вона особисто підшукала і придбала для Олени окрему однокімнатну квартиру взамін розписки про непричетність її сина до втрати дитини та каліцтва колишньої дружини. Безплідність, біль за втрачену дитину і фізичний страх щодо будь яких контактів з чоловічою статтю – головний „спадок”, який отримала вона від цього шлюбу. Проте дехто у Києві вважав, що порядний, талановитий хлопець став жертвою „провінційної дівулі”, яка „окрутила його” заради столичної прописки і нерухомості у центрі Києва.

4. Маестро масажу. Звичайно Віктор про це нічого не знав. Він продовжував кохати Олену. І мабуть це дитяче та юнацьке платонічне кохання допомагало йому вчитися, творити, змагатися і перемагати на уроках і спортивних майданчиках.
Непомітно минули шкільні літа...
Відсутність голосу не завадила хлопцеві із золотою медаллю закінчити школу. З першого класу він відповідав на запитання вчителів за допомогою різнокольорової крейди, яку мав завжди із собою, швидко записуючи на класній дошці свої відповіді та ілюструючи їх оригінальними малюнками.
Після його письмових відповідей складні питання ставали зрозумілими навіть учням, які не мали хисту до фізики, хімії чи математики.
Якщо з’являлася вільна хвилинка, Вітя писав вірші, малював, або читав.
Книжки він „ковтав” одну за іншою.
У мами часто боліла спина і син, користуючись підручниками і спеціальною літературою, оволодів тонкощами масажу, „знімаючи” у неї біль і досягнувши у цій справі високого професійного рівня.
Він обожнював маму і своє замилування до Дівчинки і Жінки передавав їй своїми сильними, довгими пальцями та долонями, які випромінювали любов і тепло його чистого, ніжного, палкого серця.
Після закінчення школи Віктор без будь-яких протекцій поступив на фізмат до Національного державного університету ім. Тараса Шевченка. На вулиці Ломоносова деканат йому виділив місце в університетському гуртожитку, а 14-го вересня, відразу після лекцій, він пішов влаштовуватися на вечірню роботу, заздалегідь виписавши собі з рекламних газет декілька адрес приватних медичних центрів і салонів краси, однією з послуг яких був масаж.
„Мовчазному”, красивому студенту і тут пощастило. Заступниця директора Центру краси і здоров’я фірми „Аполло” тридцятирічна Марина була „фанаткою” Кіркорова і збагнула, що схожість хлопця із естрадною „мегазіркою” може стати живою рекламою для закладу на Старовокзальній.
- Що вмієш робити? – відразу на „ти” звернулася вона до студента, приязно посміхаючись йому яскравими, наче перлини, зубами.
Віктор у своєму нотатнику миттєво написав: „Усі види масажу. Крім того професійно малюю і граю на фортепіано”.
- Отже ти усе чуєш, але не можеш говорити..., - задумливо констатувала молода жінка і знову запитала, - де закінчував курси масажиста, який маєш диплом чи сертифікат?
Хлопець усьому вчився сам і тому замість документа показав їй свої долоні. Марина зрозуміла, що студент не має професійної школи і, незважаючи на його фізичні дані та схожість з Філіпом, мабуть буде змушена йому відмовити.
Вона сама розробляла кадрову політику фірми, завжди наполягаючи на працевлаштуванні тільки досвідчених фахівців. Одна з основних умов – наявність сертифікатів і дипломів престижних навчальних закладів і навіть міжнародних професійних курсів. Але уперше у житті вона чомусь не змогла відразу відмовити хлопцеві. Зроблю це, пославшись на відсутність необхідних навичок, - вирішила Марина.
- Добре, - сказала вона хлопцеві, - ходімо до масажного кабінету. Зробиш мені загальний заспокійливий масаж, а там побачимо...
Віктор слухняно пішов за молодою жінкою і ретельно вимив руки теплою водою під краном, який був встановлений безпосередньо в масажному кабінеті.
Марина у цей час за ширмою роздягнулася і, залишившись в одних трусиках, впевнено попрямувала до масажного столу, демонструючи свою бездоганну фігуру.
Зручно влаштувавшись на столі, вона відчула, що Віктор вібруючими кінчиками пальців легенько пройшовся вздовж усього її тіла, втираючи запашний крем. Від цих приємних торкань його теплих пальців Марина миттєво розслабилась, її тіло стало таким важким, що навіть поворухнутися було неможливо. Ця техніка масажу була невідомою Марині. «Отже цей юнак знає щось таке, чого не знають найвідоміші масажисти Києва», - зробила вона свій перший висновок, заплющуючи очі та ховаючи під волоссям своє обличчя, на якому віддзеркалювалися почуття спокою і блаженства.
Навіть Віктор, якби вгадав думки своєї пацієнтки, не зміг би пояснити чим відрізняється його техніка масажу від техніки професійних масажистів. Проте «секрет» був дуже простим. Читачі вже знають, що Віктор обожнював жінок в усіх їх проявах від дівчинки до старенької бабусі і цю любов та повагу до них випромінював своїми руками і серцем, інтуїтивно визначаючи чого потребує кожна з них.
Потім Марина відчула гаряче, навіть пекуче тепло долонь хлопця, які повільно пересувалися над плечима, спиною, сідницями, стегнами, безпосередньо не торкаючись її тіла. Від цього гарячого тепла молодій жінці стало так легко і радісно, що вона, наче уві сні, раптом перестала відчувати свою вагу і, як у космічній невагомості, повільно піднялася над масажним столом. Марина явно відчувала, що тільки кінчики її грудей ледве торкалися простирадла, а решта тіла „зависла” у повітрі.
- Боже, я лечу, - прошепотіла жінка.
Почувши цей шепіт, хлопець поклав свої долоні на шию і поперек Марини і обережно „опустив” її знову на стіл.
Після цього він розтирав і розминав усі її м’язи, починаючи з пальців ніг, поступово просуваючись на стегна сідниці, спину... Без вагань юнак безсоромно спустив униз її трусики і по черзі розім’яв спочатку праву, а потім ліву сідниці. Марина усвідомлювала, що хлопець міг бачити найінтимніші частини її тіла, але не зупиняла його. Його руки розпалювали в ній її потаємні жіночі бажання як ніхто у світі цього ще не робив. І цей вогонь був не гріховним, не принижуючим і не спопеляючим її особистість і гідність. Навпаки, це був вогонь Життя, вогонь відчуття Радості від усвідомлення себе Жінкою. Це був вогонь, без якого жодне кохання не може вважатися справжнім людським Коханням.
Ще у дитинстві Марина прочитала у книжці, назву і автора якої вже не пам’ятала, про складові Любові між мужчиною і жінкою. Той мудрий автор писав, що поклик розуму між людьми породжує Взаємоповагу. Поклик їх душ породжує Дружбу. Поклик їх тіл породжує взаємну Пристрасть. І тільки за умов наявності усіх трьох складових у стосунках між мужчиною і жінкою може народитися її величність Любов, або справжнє людське Кохання.
Марина вважала себе щасливою у шлюбі, бо їх шлюб вважався міцним і стабільним. Подружжя глибоко поважали один одного і були справжніми вірними друзями. Але сексуальні стосунки з чоловіком не приносили їй особливого задоволення. У ліжку вона просто виконувала свій подружній обов’язок, і її чоловік мабуть це відчував. Тому у глибині душі Марина сподівалася на пробудження в їх стосунках взаємної Пристрасті, якої не вистачало для народження справжнього Кохання...
Зробивши віртуозний масаж шиї, рук, плечей і приділивши найбільшої уваги її попереку і сідницям, велетень-студент, як маленьку дитину, легко перевернув Марину з живота на спину. Вона автоматично прикрила оголені груди бавовняною серветкою, навіть не розплющуючи свої очі.
Тепер Віктор, майже не торкаючись до неї своїми ніжними долонями, гладив її ноги, стегна, живіт і, знявши на мить непомітним рухом серветку, навіть - чутливі груди... Дивно, але Марині було абсолютно не соромно від цих торкань і пестощів. Потім вже приємно-прохолодними на дотик пальцями хлопець пробігся по її скроням, лобу, волоссю і зрештою ніжно погладив її голову і обличчя. Від цих ніжних торкань Марина відчула себе маленькою беззахисною дівчинкою в руках доброго і сильного казкового парубка. „Сам Господь послав мені цього юнака”, - наче прокидаючись міркувала жінка. – „Його руки „заряджають” тіло і душу енергією щастя і добра... Цьому неможливо навчити... Жодний сертифікат чи диплом найвищої категорії не спроможний замінити Божий дар і природний талант людини... Як добре, що я дала йому цей шанс і хлопець, хай без сертифікату, таки буде працювати в „Аполло”, примножуючи добру славу і прибутки фірми...”.
Марина відкрила очі і з ніжністю подивилася у вічі студентові, який у цей час вже розминав її вуха.
- Я Вам дякую, маестро, - як можна стриманіше вимовила жінка, яку розпирало від бажання наговорити хлопцеві купу компліментів, навіть не помітивши, що перейшла з ним на „Ви”. – Ми Вас беремо, Вікторе, без випробувального терміну на повну ставку... Місячний оклад... 500 умовних одиниць. Ви згодні?
Віктор стверджувально кивнув головою і, поклавши праву руку на серце, вдячно вклонився їй. Таких грошей ніколи не заробляла його мама, навіть працюючи на двох роботах.
- В салоні будете працювати з 18.00 до 22.00. Завтра оформляйтесь у відділі кадрів. А це... за сьогоднішню роботу, - простягнула Марина юнаку стодоларову купюру.
Хлопець почервонів і відмовився брати гроші.
- Тоді вважайте, що це Ваш аванс. Отримаєте зарплату – віддасте, - наполягала жінка, і хлопець здався, сором’язливо ховаючи „астрономічну” для нього суму в кишені штанів.

5. Краса пристрасті. Після роботи Марина, а точніше її червона „Хонда”, летіла, як на крилах. На автостоянці її вже чекав чоловік. Перевіривши сигналізацію, вона, як дівчисько, кинулася до нього, покриваючи його обличчя поцілунками та примовляючи: „Я тебе люблю... Я тебе люблю...”
- Що це з тобою? Я теж тебе люблю... Ти уся сяєш, як нова копійка, - здивовано прошепотів він їй у відповідь, відчуваючи, що грайливий настрій дружини передається і йому.
- Побігли скоріше додому, - запропонувала Марина. - І хто буде першим ти чи я?
- Припини, киця. Нам вже з тобою не п’ятнадцять та і посади зобов’язують. Зважай що люди подумають? – І, чемно узявшись за руки, вони за п’ять хвилин, як зразкова сімейна пара, дісталися свого під’їзду.
Відчинили двері квартири, зайшли до вітальні і знову пристрасно обнялися, цілуючись в уста.
- Вечеря вже на столі. Може повечеряєш? – прошепотів на вушко Марині чоловік.
- Потім... Спочатку приймемо разом душ, - відповіла вона і, не чекаючи відповіді зайшла до ванної кімнати, швидко роздягнулася та прослизнула до прозорої душової кабінки, обладнаної музичним центром, телефоном, масажними пристроями та іншими сучасними „наворотами”.
- Мариночка, ти сьогодні просто надзвичайна, - відчуваючи наростаюче збудження, відповів їй чоловік, крадькома спостерігаючи за дружиною та затримуючись через кляті шнурки, які зав’язалися у тугий вузол. Крізь прозоре скло він бачив як струмені води падали на красиві плечі дружини, її вигнуту спину... Бачив як вона нахиляється, мимоволі демонструючи свої найцікавіші місця...
- Ти скоро? - чаруючим і водночас не дуже задоволеним голосом запитала Марина.
- Через п’ять секунд, - відповів їй чоловік, одним рухом розриваючи підступні шнурки та залишаючи решту свого одягу на підлозі. - Виключи воду, я вже захожу, - додав він і відразу опинився в обіймах коханої жінки.
- О, ти вже готовий, - засміялася вона, - зараз ми тебе вимиємо, - і грайливо направила струмінь теплої води на збуджений член свого чоловіка, який продовжував дивуватися змінам сексуальності дружини, зазвичай байдужої до інтимних ігор. – А тепер потри мені спинку...
Марині стало раптом смішно від асоціації, яка виникла у неї в голові. Справа в тому, що у дитинстві Марина дуже любила солодке і заздрила дітям, які без обмежень ласувалися шоколадками і цукерками. І коли хтось з малюків смоктав свого червоного півника на паличці, її рот миттєво заповнювався слиною. Після сеансу масажу таким солодким льодяником раптом став для неї її любий чоловік, якого вона сьогодні насправді бажала як ніколи. І тепер, як від льодяника дитинства, у Марини накопичувалася зовсім інша „слина”, а її статеві губи вже ледве стримувалися від нестерпного бажання „всмоктати” чоловічу „гордість” її коханого. Відчувши його сильні долоні нижче талії, а потім між стегнами, вже не усвідомлюючи що робить, Марина застогнала, вигнула спину і своєю рукою проштовхнула член чоловіка вглиб себе.
Вона розуміла, що саме сімнадцятирічний масажист дивовижним чином „активізував” сьогодні в її організмі якусь невідому „кібернетичну програму”, вилікувавши від жіночої холодності та сексуальної пасивності. Він також мабуть вивів з її підсвідомості генетичні знання і жіночий досвід усіх бабусь і прабабусь Марини, бо те, що вона зараз робила, кохаючись із чоловіком, і для неї було абсолютною несподіванкою.
Її статеві губи з насолодою навіть не впускали, а втягували його член, який вона стискувала м’язами піхви, на секунду утримуючи всередині, а потім начебто неохоче відпускала його на „волю”, щоб „втягнути” і стиснути знову. І раптом Марина відчула, що втрачає контроль над собою. Усе її тіло напружилось і несамовито затремтіло, як у судомах. Вона застогнала, стримуючи крик насолоди, яка розливалася по її жилах, як бурхлива вода, що прорвала потужну греблю. Ледве утримуючи в обіймах Марину, розрядив їй під саме серце свій „заряд” пристрасті і чоловік. Але ці струмені і бурхливі потоки пристрасті не руйнували греблі та усе навкруги, а навпаки - народжували у душі жінки почуття абсолютного щастя, а також - вдячності і ніжності до мужчини, який сьогодні став її справжньою коханою половинкою.
Тепер вона на власному досвіді знала, що означає наявність усіх трьох складових, які і народжують справжнє Кохання.
Коли перший у її житті оргазм почав вщухати, Марина, щаслива і знесилена, видохнула із себе слова:
- Як добре бути коханою жінкою! Яка я щаслива, що у мене є ти!
- Дякую тобі, кохана… Ти сьогодні справжнє диво, - продовжував він утримувати її в своїх обіймах, цілуючи вушка і плечі.
- Це ти моє диво, любий, - щасливо відповіла Марина, повертаючись до чоловіка обличчям та ніжно зазираючи йому в очі. – Давай і я потру тобі спину та будемо закінчувати наші „водні процедури”, бо насправді вже дуже зголодніла.
Через п’ять хвилин подружжя сиділо за столом у затишній кухні-їдальні їх помешкання.
- Мариночко, а тепер розказуй що сьогодні таки сталося з тобою? – звернувся до неї чоловік, закохано спостерігаючи як його дружина апетитно „знищує” свою вечерю. – Зосередься і розказуй.
- Ти натякаєш на наш одночасний оргазм? – прожовуючи їжу, уточнила Марина.
- Я маю на увазі твоє дивовижне пробудження як жінки. Була у ворожки чи у екстрасенса?
- Ще не знаю точно, але здається, що причиною, як ти сказав мого „пробудження”, є студент-першокурсник, який сьогодні увечері приходив працевлаштовуватися в „Аполло” на посаду масажиста.
- Ти що з ним переспала? – невдало пожартував чоловік.
- Ідіот! Як ти міг про таке навіть подумати?
- Пробач, киця, ти же знаєш, що мої жарти інколи на межі фолу.
- Не інколи, а завжди... Проте прощаю і не ображаюсь... Бо сьогодні такий день!
- Ну кажи, кажи…
- Цей юнак, йому тільки 17 років, не має ні освіти, ні практики у якості масажиста… І ще – він німий, тобто чує, але не може говорити.
- То й що з того?
- Не перебивай мене. Дослухай, бо я сама ще не все розумію…
- Пробач, мовчу…
- Цей студент, мабуть, з бідної родини і шукав у нас „вечірню” роботу, щоб навчатися в університеті та якось допомагати родичам у Вінниці…
- Зрозуміло…
- Ти же знаєш, що в „Аполло” масажисти працюють по чотири години на добу і у нас як раз вивільнилася вечірня вакансія. Але у хлопця – ані диплому, ані трудової книжки. В „Аполло” таких кандидатів навіть не розглядають… Але я не змогла йому відразу відмовити… Запропонувала зробити мені масаж, щоб обґрунтувати своє негативне рішення… Тільки не смійся, але я думаю, що він потрапив до Києва мабуть не з Вінниці, а з Небес...
- Інопланетянин?
- Ти знову жартуєш… Він як син Божий… Його руки зневажають закони гравітації… Під час його масажу я літала, як асистентка факіра у цирку. Їй Богу, не брешу і не перебільшую. Гадаю, що це він перетворив мене… звичайно із твоєю допомогою… на повноцінну, щасливу жінку.
- І за це ти взяла його на роботу?
- Звичайно! І оклад встановила найвищій для масажистів...
- Зрозуміло...Те, що з тобою диво трапилося, це я бачу сам... Отже, якщо це диво дійсно пов’язано із цим студентом, то масажний салон „Аполло” вже до Нового року стане найпопулярнішим у Києві... А це вже твоя заслуга, Мариночка, бо вмієш притягувати до себе найкращі кадри столиці, - по батьківські погладив по спині її чоловік.
- Не будь підлабузником, тобі це не лічить …Мій внесок полягає лише у тому, що не „відфутболила” хлопця, коли дізналася про відсутність у нього сертифікату… А решта – це його заслуга… або – Вищих сил…

6. Загибель від наркоманів. Окриленим повертався до свого гуртожитку і Віктор.
Душа його співала. Він тепер зможе допомагати мамі і примусить її залишити принаймні одне місце роботи. „Оце так пощастило!” – радів юнак, високо підстрибуючи через кожні десять кроків та наче вкидаючи м’яча у віртуальне баскетбольне кільце.
Смеркалося. Попереду у Віктора яскраво спалахнув ліхтар, висвітивши трьох підлітків, вдягнених у джинси, футболки та кросівки, що сиділи на лавочці поблизу його гуртожитку. Усі троє, як по команді повернули голови у його бік. У одного хлопця голова була майже повністю вистрижена, а решта волосся стояло, як гребінь у півня, та було пофарбоване у яскравий зелений колір. „І як отаке до школи пускають?” – подумав Віктор. Другий був рудим з круглим, як сонечко обличчям, густо всіяним веселими веснянками, а третій – симпатичним кучерявим блондином, схожим зачіскою на російського співака Леоніда Агутіна. На колінах у блондина лежав скручений у трубочку аркуш ватману. „Червоний, жовтий і зелений”, - відмітив про хлопців спостережливий Віктор,- „справжній світлофор”. Порівнявшись із підлітками, він побачив, що „півень із зеленим гребенем” піднявся з лавочки та ввічливо попрохав: „Пригостіть будь ласка сигареткою”. Віктор красномовно розвів руками, показуючи, що не палить і, приязно посміхнувшись, попрямував у бік гуртожитку.
Він не бачив як блондин різко піднявся і наніс йому ззаду сильний удар „ватманом” по голові, а „півень” з рудим підхопили його важке тіло і спритно усадили між собою на лаві, наче свого „корєша”, який просто не розрахував дозу спиртного. Блондин холоднокровно подивився навкруги і переконавшись, що на безлюдній вулиці ніхто нічого не помітив, перевірив кишені у своєї жертви. Сто доларів миттєво перекочували у його кишеню, а студентський білет з візиткою якоїсь начальниці фірми „Аполло” він залишив на тому ж місці.
- Ти що вбив його? – перелякано запитав блондина рудий підліток. - Він вже, здається, не дихає... І кров крапає з потилиці... Треба тікати, пацани...
- А хоч би і вбив... Он який лось здоровенний. Думав не завалю, тому і приложився добряче, - сплюнув крізь зуби блондин. – Але погодьтесь, що і на лаві залишати його небезпечно. Забули, що десять хвилин тому до нас причепилися два „мєнти”? Не треба бути Шерлоком Холмсом, щоб саме нас запідозрити. Тому відтягнемо його, як п’яного до будівельного майданчика і там закопаємо.
- А ти його тримав на плечах? – втрутився „зелений півень”. – У нього ж тонна ваги. Є краща ідея. У мене залишилося три куба „ширки”... Зараз вколю йому, а з „наркоманом” ніхто не буде панькатися... Спишуть на передозування... Справу закриють... У мене ж старий в міліції працює...
- Молоток! – похвалив „півня” блондин. – Дій, а ми тебе підстрахуємо. Рудий! Дуй праворуч... І не упісяйся, як малолітка. З лівого боку буду страхувати я. Якщо хтось йтиме, свиснемо...
Повернувшись через три хвилини до лавочки, блондин і рудий побачили, що у правій руці студента, який наче заснув на свіжому повітрі, вже був пустий шприц із слідами крові, а ліва рука у декількох місцях мала характерні для наркомана свіжі проколи. Це було видно навіть під світлом вуличного ліхтаря.
- Усе чисто... Робимо ноги, - скомандував блондин і підлітки миттєво щезли з місця злочину.

7. Воскресіння. Пізніше декілька перехожих бачили нерухоме тіло Віктора, але біля нього так ніхто і не зупинився. Усіх лякав шприц в руці хлопця. Перехожі, побачивши бездиханне тіло, прискорювали кроки, а одна літня жінка з ненавистю вимовила крізь зуби: „Вже на кожному кроці колються паскуди... І куди ми йдемо?”
Приблизно через годину той самий наряд патрульно-постової служби, який проводив „профілактичну” бесіду з трьома нахабними підлітками, теж наблизився до лавочки, на якій напівлежав Віктор.
- О-о-о! Хтось напідпитку вирішив заночувати на вулиці, - потираючи задоволено руки, зазначив сержант міліції, мабуть - старший наряду.
- Та ні, це наркоман, - заперечив його молодший колега, показуючи на шприц та проколи лівої руки хлопця. – А ну піднімайся, падло! – щосили пхнув він ногою „порушника правопорядку”, який від цього упав з лави, вдарившись обличчям об асфальт.
- Диви, він навіть не ворушиться... Дурня включив, - обурено заричав сержант, автоматично перевіряючи рукою наявність прикріпленої з боку гумової палиці. – Зараз він у нас заговорить...
- А ну припиніть! – почули патрульні грізний дівочий голос. – Як вам не соромно? Це отак міліція з народом співпрацює?
- А ви, громадяночка, ідіть собі як ішли і не заважайте працювати із правопорушником. Через таких як ви „правозахисників” наркомани вже пройти по вулиці спокійно не дають, - роздратовано огризнувся сержант.
- Пробачте, а з якого це дива ви вважаєте цю людину наркоманом, товаришу сержант?
- Он дивіться, у руці шприц... Такий кайф зловив, що вже на міліцію не реагує.
- І тому ви його ногами? Наркоман для вас вже не людина? А може взагалі це шприц з інсуліном? – продовжувала обурюватись дівчина. – Ну добре. Я військовий лікар, старший лейтенант медичної служби Мацько Олена. Працюю у Центральному клінічному госпіталі Міністерства оборони України. Дозвольте огляну хлопця... Посвітіть краще ліхтариком, якщо він у вас є.
- Слава Богу, ще живий. – зраділа дівчина, намацавши у хлопця ледве чутний пульс. – У вашого „правопорушника” черепно-мозкова травма... Втрата крові... Можливо струс мозку... А ви його ногами... Хоча б оглянули спочатку... Чи знайшли якісь документи?
- Ще не встигли обшукати... Здається щось є... Студентський квиток... Смаглюк Віктор Михайлович, перший курс університету...
- Як ви сказали? Віктор Смаглюк? – схвильовано перепитала лікар, - можна подивитися?
Взявши посвідчення, вона побачила на фото гарне обличчя і очі... – ті самі, розумні і трішечки сумні, очі її колишнього підшефного першокласника. Майже десять років тому саме Вітя Смаглюк у день її останнього шкільного дзвоника подарував їй свою картину, на якій вони були зображені ним удвох...
- Це ж Вітька... Це Вітька! Терміново викликайте швидку! – і несподівано для самої себе розридалася. Олена розуміла, що тепер кожна хвилина може бути вирішальною для подальшої долі її колишнього підшефного школяра. - Ви не уявляєте собі який це добрий, щирий і талановитий хлопчик. Він ніколи не міг стати наркоманом...
- Будь ласка заспокойтесь... Усе покаже слідство... Він хто - Ваш родич, знайомий? – діловито поцікавився сержант у дівчини.
- Так... Ми вчилися з ним у Вінниці в одній школі... Він у першому, а я у десятому класі... Мій підшефний... Не думала, що колись ще зустрінемося... От і зустрілися...
- Ми попросимо вас як громадянина і лікаря залишити про себе усю необхідну інформацію з метою вашого подальшого залучення у якості свідка...
- Звичайно, це мій обов’язок ... але завтра мене вже не буде в Україні. Піврічне службове відрядження до Боснії та Герцеговини... Якщо слідчий встигне допитати сьогодні, то я відповім на усі його запитання...
- Спасибі Вам за співпрацю, - подякував Олені сержант, а сам подумав: „Як добре, що дівчина виїжджає за кордон... У такому разі до начальства можливо не дійде інформація про те, що ми трішечки „поштовхали” хлопця ногами”.
Коли машина швидкої допомоги прибула, Олена підручними засобами вже надала Віктору первинну допомогу, а міліціонери склали протокол.
На всяк випадок вона записала телефон з візитки, яка була в кишені у Віктора та, стримано попрощавшись з нарядом міліції, виїхала разом з колегами до міської лікарні швидкої допомоги.
Їй пощастило, що черговий лікар у приймальному відділенні був її однокашником по медичному інституту і постраждалому студенту було оперативно зроблено рентген голови та взято аналіз крові для виявлення алкоголю та наркотичних речовин, а також - для проведення переливання донорської крові.
Знімок показав, що травма голови є серйозною, але шанси вижити у хлопця ще є. Для проведення невідкладної операції за участю нейрохірургів негайно потрібні кошти та дорогі медичні препарати... Добре, що з групою крові пощастило. Вона співпала з групою крові Олени. Алкоголю та наркотиків в крові лабораторія також не виявила, отже це сприятиме ефективному застосуванню лікувальних препаратів... Головна проблема - де знайти кошти у такий час? Ніхто ж не підійде, якщо не заплатиш...
- Еврика, - прошепотіла собі Марина, набираючи телефон невідомої Марини... – Пробачте, Вас турбують з лікарні... Віктор Смаглюк з черепно-мозковою травмою потребує термінової операції... Шанс вижити є, але...
- Яка сума потрібна і які фахівці? – перебив її схвильований дівочий голос. Це була Марина.
- Прямо зараз для придбання препаратів – біля тисячі доларів... Також – „нейрохірурги”...
- Усе буде! Благаю тільки робіть щось... Ми з чоловіком вже виїжджаємо...

8. Творіть добро і прощайте. Мабуть дійсно Віктор прийшов на нашу грішну Землю, як Син Божий, під охороною своїх ангелів. Бо, незважаючи на смертельний удар сталевою трубою, замаскованою папером для креслення, він залишився живим. Завдяки військовому лікарю Олені Мацько, міліцейський патруль не встиг застосувати усі засоби фізичного впливу на „правопорушника”, а навпаки посприяв його терміновій госпіталізації. Крім того Олена стала першим донором для Віктора і саме її кров врятувала йому життя. До речі, і Олена опинилася на вулиці Ломоносова випадково, бо перед відбуттям до колишньої Югославії навіть не планувала заїжджати до молодшої двоюрідної сестри, яка теж проживала у тому ж студентському містечку, що і Віктор.
Завдяки Марині, яка вперше у житті (і, мабуть, не без Божої допомоги) порушила розроблені нею рекомендації з працевлаштування, операцію Віктору зробив головний нейрохірург України, а також - своєчасно і у повному обсязі було винайдено для нього усі необхідні кошти. У житті такі дива майже не трапляються, але, слава Богу, нашому Віктору пощастило, як в кіно...
Через три доби хлопець відкрив очі і почав їсти, а вже через тиждень після складної операції лікарі дозволили слідчому допитати постраждалого. Під час допиту Віктор нічого не зміг пояснити ні щодо знайденого в його руці шприца, ні стосовно своїх кривдників. Але трьох підлітків, інформація про яких була добросовісно занесена у протокол міліцейського наряду, він згадав і навіть схематично намалював їх портрети, кумедно розташувавши малюнки у відповідних віконцях світлофора.
Завдяки цим малюнкам оперативники у той же день спочатку затримала рудого підлітка. Пообіцявши йому шприц із „ширкою”, слідчий через п’ять хвилин „розколов” пацана, який розмазуючи сльози до подробиць розповів про те як „блондин” вдарив студента по голові, а „півень” пожертвував „наркотою”, щоб увести слідство в оману.
Вночі затримали і „півня”, який виявився сином майора міліції. Син правоохоронця лякав слідчого татом, поводився нахабно і усе заперечував. І як не „старалися” оперативники „півень” не зізнався, що в останню мить, коли „блондин” і „рудий” на три хвилини відійшли від нього, він вколов „ширку” не студенту, а собі у ногу. Студентові „півень” тільки проколов голкою декілька разів вену лівої руки, але цього ж ніхто не бачив.
Частково крапки над „і” розставив „блондин”. Під час обшуку в його кімнаті було знайдено наркотичне зілля, сталеву трубу та чисті аркуші паперу для креслення.
- Молодці хлопці, не збрехали. Допомогли слідству встановити основного підозрюваного у „вбивстві”... Ось і речовий доказ...” – блефував оперативник, допитуючи третього хлопця з хвилястим, білявим волоссям. – За щиросердне зізнання вони як підлітки отримають тільки умовний строк... А щодо тебе... буде складніше...
Почувши, що „рудий” і „півень” зізналися у пограбуванні та стали свідками „вбивства”, „блондин” збагнув, що йому як ватажку та виконавцеві загрожує найбільше покарання і теж почав давати показання. „Щиросердно” зізнавшись у скоєні злочину, він підтвердив слова рижого про те, що саме „півень” подав, а потім реалізував ідею „замаскувати” тіло „вбитого” під наркомана. Але і він, і рудий на власні очі не бачили чи робив взагалі „півень” наркотичну ін’єкцію студенту...
Незважаючи на ці свідчення блондина і рудого, „півень” продовжив категорично заперечувати будь-яку причетність до злочину. Тому, у зв’язку з відсутністю в крові студента наркотиків та після втручання представника прокуратури „півня” відпустили додому. Батько відшмагав сина ременем і безжалісно обчикрижив його голову, назавжди позбавивши „прикольного” зеленого гребеня. Та, мабуть, запізно взявся майор міліції за виховання свого сина, який, на жаль, не без потурання матері, вже сформувався як рідкісний покидьок і наркоман із дворічним стажем.
Останній шанс скерувати своє життя у протилежний бік випав і рудому з блондином. На суді, завдяки проханню Віктора та адвокатам, шістнадцятирічні злочинці отримали тільки умовний строк. Чи скористаються вони цим шансом покаже час...

9. Не відмовляйтесь від любові. У Листопаді Віктор Смаглюк вже працював масажистом в „Аполло” і мріяв зустрітися із своєю рятівницею Оленою після її повернення із закордонного службового відрядження. Про дівчину лікаря, яка надала йому першу допомогу, віддала свою кров та знайшла по телефону Марину, розповів Віктору слідчий.
Шосте відчуття підказувало хлопцеві, що зустріч з Оленою має кардинально змінити усе в його житті. Та він і не припускав, що ця дівчина - лікар і є саме тою Оленою, яка на своїх руках занесла його у першому класі до рідної школи, а після розлучення залишила собі прізвище колишнього чоловіка.
Надаючи медичну допомогу українським миротворцям та місцевому населенню у зоні відповідальності українського миротворчого контингенту у населених пунктах неподалік від містечка Мостар, Олена часом згадувала свою останню зустріч із Віктором і раділа, що у ту критичну мить опинилася поруч. Вона звичайно бажала йому щастя. Але, як ще зовсім молода жінка, відчувала прикрість через те, що батьки поспішили з її народженням, і цей високий, гарний хлопець, врятований нею, дістанеться якійсь юній, невдячній київській красуні... „Боже, про що я думаю! Це вже зовсім не той закоханий першокласник Вітька, а я застара для нього”, - сварила себе Олена. – „Навіть дитину вже не зможу народити...”
Але хіба серцю накажеш? Хіба можна заборонити собі мріяти про щастя і сподіватись?
Прийшла зима – сувора і холодна для гірських районів Боснії і Герцеговини та свято Нового року і Різдва. Мабуть половина миротворців закохалися в Олену, коли на Новий рік вона зняла свій „камуфляж” та на прохання батальйону вдягнула костюм снігуроньки. Але Олена продовжувала тримати дистанцію, не допускаючи до свого серця жодного з мужчин. І треба віддати належне усьому чоловічому складу українського миротворчого батальйону та миротворцям інших країн. Жоден з чоловіків не виявив неделікатності по відношенню до найгарнішої жінки-офіцера протягом усього часу перебування Олени на території колишньої Югославії.
У березні розпочалася ротація українського миротворчого батальйону. Медики, серед яких був і офіцер-змінник Олени, прибули першим літаком. Через два тижні, коли лікарі-миротворці передали своє медичне обладнання, медикаменти та ввели в курс справ новий склад медичної роти, останнім літаком повернулась із закордонного відрядження і Олена.
Транспортній літак Військово-повітряних сил України приземлився в аеропорту Дніпропетровська. День був сонячним і святковим. Миротворців зустрічали поруч із злітно-посадочною смугою з музикою і квітами. Метушилися митники і прикордонники, оперативно відмічаючи закордонні службові паспорти та митні декларації миротворців. Снігу вже ніде не було і Олена із насолодою вдихала повітря рідної України та жмурилася на тепле, весняне сонечко. Вона і не здогадувалася, що в будівлі аеропорту серед зустрічаючих її вже чекав Віктор з букетом білих троянд, який приїхав вранці до Дніпропетровська поїздом.
Віктор пів року терпляче чекав повернення своєї невідомої рятівниці із закордонного відрядження. Звернувшись до Управління міжнародного співробітництва Генерального штабу Збройних Сил України він довідався про час і місце прибуття літака, на якому Олена поверталася в Україну. Деканат і керівництво фірми „Аполло” не заперечували щодо триденної відсутності хлопця у Києві.
Нарешті автобус з миротворцями під’їхав до будівлі аеропорту і Віктор, значно вищий від інших зустрічаючих, крізь скло аеровокзалу побачив у натовпі військовослужбовців єдину жінку. Свій блакитний берет вона несла в руці і щось говорила, лагідно посміхаючись, своїм супутникам, які мабуть допомагали нести її багаж.
- Боже... Як вона схожа на Олену... Але ж такого не буває... – Не звертаючи ні на кого увагу голосно вимовив сам до себе Віктор. Він ще не усвідомлював, що сказав свої перші у житті слова. Від хвилювання його серце так гучно закалатало, що люди, які стояли поруч і не чули його слів, почули ці звуки закоханого серця навіть у шумному залі, вщент заповненому зустрічаючими. І чим ближче наближалася Олена, тим більше переконувався хлопець, що це дійсно Вона – його перше і справжнє Кохання.
Остаточно впізнавши свою кохану і рятівницю, він високо підняв свої руки з букетом білих троянд над натовпом і голосно заволав:
- О-ле-ноч-ка !!! Я те-бе ко-ха-ю!!!
Їх очі зустрілися, і у залі несподівано запанувала тиша. Люди розступалися, даючи дорогу високому щасливому юнаку, який пробирався крізь натовп до коханої дівчини, випромінюючи таку енергію Добра, що усім хотілося співати, сміятися і плакати водночас. На їх очах відбувалося Диво.
Олена теж впізнала і вперше почула голос Віктора. Але ноги її не слухали. Вона зупинилася, розгублено дивлячись йому у вічі та не наважуючись зробити крок назустріч, щоб не впасти.
Віктор однією рукою стрімко підхопив Олену на руки, майже так само, як колись першого вересня це зробила з ним вона, і притиснув, як маленьку дитину, до себе. Дівчина обхопила його руками за шию і, ховаючи свої щасливі сльози, ніжно прошепотіла: „Нарешті ти мене знайшов”. На руках цього сильного, закоханого мужчини вона відчула себе такою чистою і юною, наче у її житті ніколи і не було ні бруду, ні болі, ні страждань.
Дніпропетровський аеровокзал несподівано вибухнув оплесками. Жінки розчулено витирали сльози і по доброму заздрили дівчині-офіцеру, яку як пір’їнку тримав на руках щасливий юнак.
Хтось з миротворців крикнув: „Гір-ко!!!”. Його підтримали інші і Віктор обережно поцілував Олену у духмяне волосся. Коли дівчина підняла свою голову з плеча Віктора, він торкнувся губами її солених очей, а потім поцілував і в уста.
Після цього усі, наче згадали, що теж приїхали в аеропорт зустрічати своїх чоловіків і батьків і кожен побіг до своїх родичів.
- Ці троянди тобі, Оленочка, - нарешті передав Віктор квіти дівчині.
- Дякую... І опусти мене вниз, ще валізи треба знайти.
- Не хвилюйтесь. Валізи на місці, товаришу старший лейтенант! – відрапортував прапорщик з медичними емблемами на комірі камуфльованої куртки, який стояв поруч. – Мені наказано супроводжувати вас до вагону поїзда. Найближчий поїзд відправляється до Києва через дві години. Для миротворців сьогодні в касах є бронь на усі поїзди...
- Ми спробуємо літаком... Зараз тільки валюту розміняю в обмінному пункті, – посміхнулася прапорщику Олена. – А вам щиро дякую... Ви ж бачите – мене зустріли...

Епілог. Вже у літаку Віктор запропонував Олені стати його дружиною і наступного дня вони подали заяву в Палаці урочистих подій, що на проспекті Перемоги. У квітні вони побралися, а
7 січня у подружжя Смаглюків, всупереч „вироку” лікарів, народився перший син...
Роздивіться уважно навколо себе і Ви обов’язково побачите дива, які творить Всевишній за Вашою безпосередньою участю на нашій прекрасній планеті Земля.