" Чи полудне буде чи година пізня, -
Буде сліз доволі, що мій слід застиг.
Та усіх найтяжче заридає пісня
Та, що написати я в житті не встиг."

Михайло Ткач

Ще з дитинства моє життя мимоволі було пов’язане з піснями Михайла Ткача…
Близько шостої ранку з нашої радіоточки починали голосно лунати позивні чернівецького радіо «а на тому боці – там живе Марічка», і ми неохоче прокидалися та приречено усвідомлювали, що час збиратися до школи.
Сьогодні не кожна молода людина знає що таке радіоточка. А у моєму дитинстві невеличка коробочка на стіні, що підключалася до радіо-розетки, посідала у будь-якій хаті чи не найважливіше місце, яка виконувала функції і будильника, і основного джерела інформації, і домашнього центру культури та розваг. Пригадую анекдот того часу. «Керівні працівники щороку мали путівку в Крим, автомобіль ЗіМ та телевізор «Рубін», а прості трударі мали радіоточку, капусти бочку, значок «Ударника комуністичної праці» та, пробачте за вислів, геморой у сраці».
Сідаючи ближче до радіоточки ми, затамувавши подих, слухали театр біля мікрофону, новини про запуск перших космічних кораблів і пісні у виконанні нашого земляка Дмитра Гнатюка. Завдяки радіоточці десятилітнім хлопчаком я дізнався і про те, що популярну на Буковині пісню «Марічка» написав поет Михайло Ткач, а позивні чернівецького радіо є фрагментом музики до цієї фактично народної пісні. Тому своїм дитячим розумом я відносив М.Ткача до всесвітньо відомих класиків української літератури таких як Іван Франко, Леся Українка, Володимир Сосюра. А оскільки у школі твори і біографію Михайла Миколайовича Ткача ми не вивчали, я чомусь для себе вирішив, що автор «Марічки» і «Ясенів» є ровесником Івана Франка або Лесі Українки.
Минули літа. Радянський Союз зник з політичних мап світу, а Україна здобула незалежність.
У 1995 році я вже проходив військову службу в Генеральній військовій інспекції при Президентові України, яка спочатку входила до складу Адміністрації Президента України, а пізніше була реорганізована в окремий консультативно-дорадчий орган, що забезпечував діяльність Президента України як Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України та Голову Ради національної безпеки і оборони України з питань контролю за військами.
Перебуваючи у службовому відрядженні в США у якості спостерігача за двостороннім миротворчим навчанням «Щит миру-97», яке проходило в Каліфорнії на військовій базі Національної Гвардії США поблизу міста Сан-Луіс-Обіспо, я переконався, що навіть за океаном американці українського походження добре знають пісні Михайла Ткача. Якось під час цих міжнародних навчань пізно увечері представники американської й української сторін здійснювали переїзд до готелю. Усі були втомлені, а тривалий переїзд не радував.
Щоб підняти собі і колегам настрій ми з відомим американським тележурналістом Юрієм Саєвичем, який з американської сторони забезпечував англійсько-український переклад, тихенько затягнули «Марічку» Михайла Ткача. Пісню підхопили інші учасники навчань. І куди поділася втома? На обличчях радісні посмішки. Декілька годин поспіль ми співали вже на повний голос й інші українські пісні, а коли приїхали до готелю, пожалкували, що переїзд виявився таким «швидким».


***
Наприкінці 1998 року, переглядаючи увечері телевізійні новини, я побачив на екрані телевізора мужчину з пишною копною сивого, практично білого, волосся, який розповідав про заснування нової громадської організації. На екрані висвітилось: «Голова Земляцтва буковинців у місті Києві «БУКОВИНА» Михайло Миколайович Ткач».
«Невже це той самий поет Михайло Ткач?» – блискавкою промайнула в моїй голові риторичне запитання. – «І виявляється він є не тільки живим, а й зовсім ще не старим… та ходить тими самими вулицями Києва», – зашарівся я, усвідомлюючи свою хибну дитячу думку щодо віку автора буковинської «Марічки».
- Що це ти раптом почервонів? – занепокоєно поцікавилася моя дружина Світлана, з якою у Чернівцях я закінчував 33 середню школу.
- Ти ж бачила, що у Києві створено буковинське земляцтво, – не зізнався я у справжніх причинах свого хвилювання.
- То й що з того?
- Буду вступати.
Пізніше, спілкуючись зі своїм другом і земляком Володимиром Саєнком, який на той час вже працював в Адміністрації Президента України, я поцікавився чи не знає він номеру телефону Голови буковинського земляцтва Михайла Ткача. Звичайно Володимир Михайлович знав цей номер і завдяки йому цей номер відтепер був і у мене.
Набравшись сміливості, я зателефонував. За пропозицією Михайла Миколайовича ми домовились зустрітися увечері 1 січня 1999 року.
Декілька тижнів пролетіло доволі швидко і за годину до часу призначеної зустрічі я з передчуттям новорічного дива увійшов на станцію метро «Позняки». Вийшов на «Золотих воротах», а далі пішки попрямував у бік Хрещатика по вулиці Прорізній, де у будинку 13 святкував Новий рік видатний поет пісенної української класики.
Увійшовши під арку, пройшов у затишний двір. Ось і потрібний під’їзд. Набрав код, замок спрацював. Піднявся сходами, двічі натиснув на кнопку дзвінка біля цифр 36. Практично відразу вхідні двері відчинив Михайло Миколайович, запросивши до свого помешкання. Привіталися, повіншували один одного з Новим роком. Крім господаря у квартирі було ще двоє гостей – теж буковинці (Марко Файнер та Семен Цидельковський), які або недоспали під час новорічної «всенощної», або трішечки хильнули зайвого за святковим столом. Через деякий час вони вшилися, обіцяючи привітати з Новим роком ще Богдана Ступку, і ми залишилися з Михайлом Миколайовичем удвох.
Я розповів Михайлу Миколайовичу і про радіоточку свого дитинства з позивними чернівецького радіо, і про виконання його пісень військовослужбовцями під час миротворчого навчання «Щит миру-97», і про радість мого відкриття стосовно того, що він виявився не ровесником Івана Франка, а цілком живим, сповненим фізичних і духовних сил мужчиною. Разом ми посміялися над моїми дитячими фантазіями. А потім, вагаючись, я попросив Михайла Миколайовича, коли буде вільна хвилинка подивитись деякі мої вірші, які друкувалися переважно у військових газетах.
Проте, у мене від хвилювання запаморочилось в голові, коли побачив, що Михайло Ткач, узявши аркуші паперу з моїми віршами, мовчки пересів у крісло за свій письмовий стіл, вдягнув окуляри і почав читати, не відкладаючи цю справу на ранок чи інший день.
«Боже, який сором!» – Ледве не провалився я крізь землю доки Михайло Миколайович читав. – «Фактично нав’язав такій Людині, щойно познайомившись із нею, займатися у святковий день буденними справами!»…
Але Михайло Ткач саме така Людина – без пихи і фальші, водночас – щира і добре знаюча собі ціну.
- Я підпишу Вам свою останню поетичну збірку і подарую магнітофонну касету з піснями на мої слова, – нарешті підняв свої очі Михайло Миколайович, дивлячись на мене зверху окулярів, але нічого не кажучи стосовно прочитаного.
- Дуже Вам дякую, – з тремтінням у голосі відповів я, миттєво оголосивши собі вирок та продовжуючи подумки розпікаючи себе: «Не сподобалось… А кому сподобаються вірші після новорічних навантажень? Що ж, так тобі і треба! Вже на генеральській посаді, а як пацан продовжуєш віршувати… У 47 років поводишся як школяр молодших класів…».
Та Михайло Миколайович щось писав і писав у книжечці з сірою палітуркою, витягнувши її із шухлядки свого письмового столу. Потім підвівся, знову подивився на мене зверху своїх окулярів і оголосив написане: «Славному землякові Володимирові Миколайовичу Мельникову – людині поетичної душі на добрі сподівання, з побажанням найкращих гараздів».
- А вірші мені сподобались, – додав він, потискуючи мені руку. – Видавали свої поетичні збірки?
- Ні… Ніколи… Маю тільки декілька публікацій у газетах і журналах… А, якщо чесно, тільки у дитинстві мріяв стати поетом чи журналістом. Тепер вже запізно…
- Як це запізно? – обірвав мене Ткач. – Готуйте свої поезії. А я напишу до Вашої першої книги передмову…
«Невже це все відбувається зі мною? Невже це не сон?», – паморочилося в моїй голові від приємного тепла новорічного дива, яке розливалося по усіх жилах, наче після першого ковтка духмяного коньяку.
- Д-д-дуже Вам дякую, Михайле Миколайовичу, – видавив я із себе, притискаючи до серця касету з піснями і книгу Михайла Ткача «Зазим’є» та опустивши долу очі, в яких стояли сльози безмежної вдячності за почуте добре слово…
Додому я теж їхав у напівпустому святковому вагоні метро, занурившись, як у ласкаві хвилі теплого мор, в поезії подарованої книги Михайла Ткача, якого я відкривав для себе як майстра слова, мудрого філософа, вдячного і люблячого сина ть брата, відданого своєму коханню мужчину, батька щасливої родини і справжнього патріота рідної землі та новітньої України.
Наступного тижня в офісі на вулиці Олеся Гончара я написав заяву про вступ до Буковинського земляцтва, а значно пізніше за пропозицією Михайла Миколайовича мене разом з Володимиром Саєнком було обрано до складу Ради цієї громадської організації.
***
У різдвяну ніч 7 січня 1999 року щось примусило мене прокинутись. Розтуливши очі, у темряві я побачив серед кімнати яскраву постать у довгих, білих одежах. Сяйво, яке випромінювала невідома постать було бурхливо-теплим і радісним як липневе сонце, і таким яскравим, що роздивитися риси його обличчя було практично неможливо. Я відчув, що не можу вимовити жодного слова. Проте раптом усвідомив, що розумію кожну думку невідомого, а він так само «чує» кожне моє слово, не вимовлене мною уголос.
Наш «діалог» тривав і тривав, а моя душа з кожною секундою спілкування наповнювалася почуттями безмежного щастя і добра з поступовим усвідомлення хто є моїм нічним гостем…
«Твори і випромінюй навколо себе добро, сину мій, і пам’ятай, що відтепер я завжди із тобою, а ти – в мені», – нечутно вимовив гість і сяйво в кімнаті раптом зникло.
З цими словами я прокинувся вдруге і схвильовано підвівся з ліжка. Вперше у своєму житті я побачив сон уві сні. Але справжнім дивом було те, що почуття Щастя і Добра, які вирували у моїй душі під час сну, нікуди не зникли. Я радів цьому, як мале дитя, посміхався сам собі, милуючись засніженим пейзажем за вікном, і тихо, щоб не розбудити дружину, прошепотів: «Дякую тобі, Господи, за цей диво-сон у різдвяну ніч».
А вранці, аналізуючи деталі різдвяного сну, я раптом збагнув, що у нічного ангела саме таке пишне, біле волосся як у Михайла Ткача. «Може це він приходив до мене уві сні», - припустив я, але відкинув ці думки, оскільки знайомство з видатним поетом мені була дароване Богом наяву, а не уві сні.
Пізніше я розповів про цей сон Михайлу Миколайовичу і він пожартував, що вночі у спальню він до мене точно ніколи не вдирався та, посміхнувшись тихо і серйозно підтвердив, що того нічного ангела, мені послав сам Господь.
Але що б там не казав Михайло Миколайович для мене він став і другом, і вчителем, і справжнім ангелом дива, завдяки якому здійснилися мої дитячі мрії. І я дуже радий, що свої слова вдячності цій Людині я встиг сказати і словами, і своїми вчинками багато-багато разів ще за його фізичне життя на нашій планеті Земля.
***
Пригадую як я приїхав у звичайний буденний день до М.Ткача на Прорізну 13 з віршами, які написав на його честь, і схвильовано та розчулено прочитав їх, підглядаючи у шпаргалку:
Михайло Ткач… Білоголовий,
Як ангел дива уві сні.
Він – незабутнє, тепле слово,
Джерельні, лагідні пісні.
Михайло Ткач – це світ смерічок
І кучерявих ясенів…
У буковиночки Марічки
Він сином є серед синів.
Та син Миколи і Марії
Не тільки Буковини син,
Він ціле людство словом гріє,
Його співає і грузин,
І росіянин… Я у Штатах
З американцями співав
Пісні Ткача, та так, що в Татрах
Той спів і горець відчував.
Як білий сніг Ткача сивини,
Ознака мудрості і втрат.
Коли втрачаєш половину,
Влучає в серце сніг і град,
Та у зазим’є холод кличе…
Але у білій сивині
Й лелека весняна курличе,
І яблуневий цвіт весни.
Тож рано у зазим’є, рано!
Ще довго наяву й у снах
Вам промовляти: «Добрий ранок!
Ти знов прийшла, моя весна!»
Михайло Миколайович, дослухавши, мовчки пішов на кухню і повернувся з горілкою та келихами. Ми випили по «гранчику» і «за здоров’я», і «за добрий ранок» і «за майбутню весну», яка неодмінно прийде з чарами кохання та з новими піснями.
***
«Спочатку було слово, - неодноразово цитував М.Ткач Біблію, підкреслюючи, що у пісні первинними є слова, а не мелодія, так само як у діаманта первинним є алмаз, а не його огранка ювеліром. - Написати вірші для пісні значно складніше, ніж просто вірші, - вважав Ткач, бо, на його думку, найважливішою вимогою при написанні пісенного поетичного твору є використання слів з якомога більшою кількістю голосних звуків «а», «о», «і» тощо. Завдяки голосним звукам пісня ллється у виконавця природно і потужно, як річка. Крім того, декламуючи або читаючи вірші, можна собі дозволити зробити невелику паузу, щоб відокремити одне слово від іншого. Водночас під час виконання пісні слухач не бачить тексту, а тільки чує співака і тому деякі слова, невдало поставлені поруч, часто-густо зливаються в інше незрозуміле слово, спотворюючи зміст та ускладнюючи сприйняття слів пісні. А щоб дійти до серця кожної людини, щоб поетичне слово проросло у кожному серці зернами добра і любові, усі слова пісні з першого до останнього мають бути правильно почуті слухачами».
Я дуже вдячний Михайлові Ткачеві за його науку і даровану радість дива, завдяки яким згодом на мої слова з’явилось чимало патріотичних пісенних шлягерів, присвячених людям у погонах.
У вересні 2001 року, коли мені вже виповнилось 50 років, на першій програмі Національного радіо на мої слова і музику пролунала моя найперша пісня «Миротворці» у виконанні квартету «Новий стиль» ансамблю пісні і танцю внутрішніх військ України.
Хіба це не диво? У 50 років я став батьком, народивши свою першу дитину-пісню, яка у грудні вже виконувалася в будинку офіцерів на День Збройних Сил України, та в Національному палаці «Україна» на День міліції! Більшість митців переживали подібні емоції у своєму житті, коли були ще зовсім молодими.
***
Наприкінці 2001 року я звільнився з військової служби і продовжив державну службу в Адміністрації Президента України на посаді заступника керівника управління Головного управління з питань діяльності військових формувань та правоохоронних органів, яка згідно з відповідним Указом Президента України також належала до генеральських посад.
Попри службову завантаженість мої дружні і творчі зустрічі з Ткачем, членами його родини не припинялися. Ми разом святкували наші дні народження, ходили на спектаклі та концерти, обговорювали нові пісні і допомагали один одному, бо у кожній родині часом виникають проблеми, які неможливо вирішити, якщо не буде дружньої підтримки.
Михайло Миколайович з глибокою любов’ю і турботою відносився до своєї молодшої сестри Надії, що мешкає у Чернівцях на вул. Жукова 13. Він завжди переймався і долею племінника Юрія – сина Надії, який не без нашого спільного сприяння та підтримки служить сьогодні на Буковині в прокуратурі.
На п’ятий рік нашої дружби у 2003 році я приніс Михайлові Миколайовичу рукопис свого першого літературно-художнього видання «Друзям».
- Ось… Як Ви порадили… Все підготував… А тепер вже є і спонсори, – намагаючись подолати своє хвилювання, звернувся я до Ткача, тримаючи обома руками перев’язаний пакет аркушів формату А4. – Ви ж обіцяли написати вступне слово…
- Я все пам’ятаю, – пробурчав Ткач, приймаючи рукопис. – Нарешті… Не пройшло і п’ять років…
А через тиждень Михайло Миколайович зателефонував мені на мобільний:
- Добрий день, Володимире Миколайовичу. Я тут поруч на Шовковичній. Чекаю Вас біля Кловського ліцею.
- Доброго дня, зараз буду, – кулею злетів я по сходах третього під’їзду Адміністрації Президента України і вже через п’ять хвилин побачив Михайла Ткача у парадному костюмі та вишиванці.
- Ще раз Доброго дня, – знову привітався Ткач, побачивши мене на переході-зебрі через вулицю Шовковичну. – Я тут у онуки. Ліцей закінчила. А це Вам, моє слово і благословення. Михайло Миколайович потиснув мені руку, обійняв та передав прозору течку з текстом, надрукованим на друкарській машинці.
Кожен, хто має мою першу поетичну збірку «Друзям», видану у 2003 році, може прочитати на 3-4 сторінках книги цю передмову видатного українського поета Михайла Ткача:
"РІВНЯННЯ НА СЛОВО
У запропонованому читачеві поетичному доробку Володимир Мельников як автор не виглядає юним початківцем, який перебуває в пошуках самого себе. За кожним віршованим рядком проглядається чималий життєвий досвід речника, прослідковується вектор образного світосприйняття і досконалість авторської думки, себто, висловлюючись військовою термінологією, відзначаємо чітке рівняння на слово.
Дарма, що подекуди літературне ремесло ще не досягає абсолютної професійності, але ці реалії набуваються з часом, у процесі формування критичного самоаналізу. Головне, що Мельников як поет – правдивий у поетичній спостережливості і щедрий та й вимогливий у доборі виражальних засобів.
Задивилась у небо бабуля,
Вже у вирій душа її хоче.
Сказано просто, але з таким філософським роздумом, який заторкає душевні фібри людської сутності.
Мене як людину, що причетна до пісенного творчого процесу, тішить, що Володимир Мельников як колишній військовик досить успішно спробував себе в жанрі армійської пісні, і тут особливо прислужився його природній музичний дар, часом він сам мелодійно озвучує свої пісенні вірші. Якщо зважити, що наші професійні поети майже нічого не роблять, щоб озброїти нову армію незалежної держави тематичними піснями, то полковника-поета Мельникова у такій іпостасі треба тільки вітати.
Отож, дорогі шанувальники поезії, закликаю всіх вас щедро причаститися до творчого доробку Володимира Мельникова і доповнити ряд улюблених своїх поетів ще одним поетичним іменем!
Михайло Ткач, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв, народний артист України".
Саме із цим благословенням М.Ткача вийшла у світ моя перша книжка віршів, написаних українською, російською та англійською мовами.
***
Окрилений цим благословенням видатного поета, я продовжував творити і працювати. Мої пісні теж включилися в активну роботу з патріотичного виховання молоді у Збройних Силах України, Державній прикордонній службі України, у внутрішніх військах і в міліції Міністерства внутрішніх справ України, серед рятувальних загонів Міністерства з надзвичайних ситуацій України та у підрозділах Служби безпеки України. На пісні «День Перемоги», «Наш день» (до дня міліції), «День Незалежності», «Крапові берети», «Внутрішні війська – хлопці синьоокі», «Новий рік», «Хай щастить», «Балада про сержанта», «Мамин заповіт» були створені відео-кліпи, які неодноразово транслювалися на каналах центрального телебачення України.
За мій внесок у патріотичне виховання молоді та піднесення престижу і ролі професії військовослужбовців та правоохоронців у розбудові нової України у 2002 році мене нагороджують відзнакою МВС України «Десять років внутрішнім військам МВС України», у 2003 році – медаллю «За сприяння в охороні державного кордону України».
Наприкінці 2003 року переводом з Адміністрації Президента України до Державного управління справами Президента України мене призначають на посаду начальника управління економічного розвитку, а постановою Кабінету Міністрів України мені було присвоєно ІІІ ранг державного службовця, еквівалентний військовому званню «генерал-лейтенант».
А у травні 2004 року я стаю лауреатом мистецької премії «Смарагдова ліра» за перше місце у номінації «Музика» за цикл пісень, присвячених прикордонникам України.
У 2004 році за мою пісенну творчість мене нагороджують відзнакою Міноборони «Знак пошани», почесною відзнакою Головного управління розвідки та відзнакою МВС України «За сприяння органам внутрішніх справ України». А 3-го жовтня 2004 року в Національному палаці культури і мистецтв «Україна» за активним сприянням моїх земляків Тальського Ростислава Борисовича, Саєнка Володимира Михайловича та буковинського земляцтва у місті Києві відбувся благодійний захід «Ми служимо народу України» – мій творчий вечір, присвячений 60-й річниці звільнення Києва від фашистських загарбників.
Мабуть уперше в історії незалежної України на головній сцені держави вдалося зібрати разом артистів Збройних Сил, МНС, МВС, СБУ та Державної прикордонної служби України, об’єднаних моїми патріотичними і ліричними піснями. Двадцять сімей загиблих військовослужбовців і правоохоронців після проведення цього благодійному заходу у різних регіонах України отримали матеріальну допомогу.
Практично через місяць після проведення благодійного концерту в Національному палаці «Україна», 8 листопада 2004 року Указом Президента України №1376 мені (не гуманітарію за освітою, кандидату технічних наук і автору понад 100 наукових робіт та винаходів у галузі складних кібернетичних систем) було присвоєно почесне звання «Заслужений діяч мистецтв України».
Сталося ще одне диво у моєму житті, і добрим ангелом цього дива був мій дорогий друг, мій творчий наставник Михайло Ткач.
***
На свій день народження 26.11.2004 року Михайло Миколайович як завжди запросив до себе мене і мою дружину Світлану. Вже декілька років поспіль цей день ми щороку святкували разом у затишному сімейному колі.
Крім нас і родичів М.Ткача (Валентини Данилівни, з якою Михайло Миколайович перебував у цивільному шлюбі, та доньки поета Марії Михайлівни) за святковим столом також були Володимир Олександрович - письменник та народний депутат України, письменник Петро Ілліч Осадчук та заслужена артистка України Наталія Ятченко з тріо «Либідь» – відомого вокального колективу та чи не найкращого виконавця пісень Михайла Ткача.
Під впливом шотландського віскі, а можливо перебуваючи у стані ейфорії від президентських перегонів (результати другого туру офіційно ще не були офіційно оголошені), Володимир Олександрович увесь час перескакував на політичні теми, підносячи до небес ділові якості колишнього Глави Національного банку України, Прем’єр-міністра України, кандидата у Президенти України Віктора Ющенка та завдаючи нищівних ударів його опонентам і діючому на той час Президенту України, не дуже переймаючись підбором своїх слів та виразів.
- Щоб цей Кучма здох! – З класовою ненавистю, наче на трибуні Верховної Ради України, рубав Володимир Олександрович, пригадуючи лікування Леоніда Даниловича у Баден-Бадені. А те, що народний депутат України казав про Януковича, сьогодні і згадувати непристойно.
Чоловіки старалися не реагувати на ці «розглагольствування» політика, коректно переводячи розмови в інше русло та розуміючи, що знаходяться на святкуванні дня народження Михайла Ткача, а не у студії телевізійного шоу. Та жінки… Хіба вони могли втриматись?
Наталія Ятченко, підхопилася з місця і, перед тим як з обуренням покинути гостинну оселю Михайла Ткача, повідала історію про своє випадкове «знайомство» з Віктором Януковичем, яке сталося ще за декілька років до виборчих перегонів.
«У ресторані, де святкувалось весілля, зайшли перекусити декілька осіб, серед яких був і Віктор Федорович. Побачивши молодих, Віктор Федорович щось сказав своїм супутникам і вийшов із зали. Повернувся він хвилин через п’ять із великим букетом троянд, який купив десь за рогом, і вручив його молодим, сердечно привітавши їх з радісною подією. Молоді були щасливі і зворушені таким несподіваним душевним поривом відомої людини. Про цей випадок ніхто, ніколи і ніде не згадував, щоб підняти рейтинг кандидата у Президенти України. Водночас цей випадок характеризує Віктора Федоровича як людину. А чи опустився би з небес до людей у такій ситуації зарозумілий пан Ющенко?», – вже у дверях завершила свій монолог співачка і з обуренням зачинила за собою двері квартири.
- Ющенко під час свого прем’єрства підвищив зарплатню вчителям і лікарям, – навздогін співачці переможно кинув Володимир Олександрович, наповнюючи у котрий раз свій келих заморським міцним напоєм.
- Аякже, підвищив! Ваш Ющенко заліз мені та іншим родинам військовослужбовців у кишеню. У нас забрав, а іншим дав. Дуже гарну справу зробив, – не забарилася з реплікою моя дружина Світлана, яку я відразу тихенько штовхнув під столом, щоб ситуація не вийшла з під контролю. – А бажати будь-якій людині «здохнути» негоже, тим паче, що ця людина є Президентом України, – нарешті поставила крапку Світлана у своїй репліці.
- Це неправда! – Завзято відреагував Володимир Олександрович.
- Правда, правда, і Ви це знаєте, – твердо заперечила моя дружина. – Усі пільги і щодо комунальних послуг, і щодо інших позицій у військовослужбовців ваш Ющенко забрав!
- Там були відповідні компенсації, – наполягав депутат.
- Я ж краще знаю, на власному гаманці! Ніяких компенсацій не було, – із сталевими нотками у голосі знову заперечила Світлана депутатові.
Слава Богу, до мордобою як у Верховній Раді України не дійшло і конфліктна ситуація поступово розсмокталася. Але Ткачеві було цікаво, хто ж мав рацію у спорі авторитетного письменника з моєю дружиною щодо компенсації пільг, скасованих у неконституційний спосіб військовослужбовцям. Оскільки за столом ми сиділи поруч, Михайло Миколайович нахилився ближче до мене і тихенько запитав:
- Так що, дійсно тоді військовим нічого не компенсували?
Я так само тихо відповів:
- На жаль ні, не компенсували. Усе завершилось тільки обіцянками…
Святкування дня народження Ткача тривало до пізнього вечору. Політики вже ніхто не торкався. Усі жартували і сміялися. А найдотепнішими жартами як завжди відрізнявся Петро Ілліч Осадчук.
Коли пляшка віскі, якою пригощався нардеп, спорожніла, Володимир Олександрович почав збиратися додому, а з ним і усі гості. Попрощавшись із Ткачем, гості шумно вийшли із квартири і сходами спустилися у двір.
Володимир Олександрович після цілої пляшки віскі, як це не дивно, виглядав цілком адекватним. Галантно, як справжній кавалер він на прощання навіть поцілував Світлану, потім сів за кермо власної машини з депутатськими номерами і розчинився у сутінках нічного Києва.
Тоді, у листопаді 2004 року, ніхто, у тому числі і сам Михайло Миколайович, навіть не могли припустити, що наступний день народження видатного поета вже не святкуватиметься у дружньому колі друзів та найближчих родичів.
***
Добре пам’ятаю ранок 19 жовтня 2005 року, коли я декілька разів зателефонував на домашній телефон Михайла Миколайовича і не почув відповіді. Мобільний телефон Ткача теж був не зайнятий і теж не відповідав. Це мене збентежило, бо я знав, що 19 жовтня день народження Валентини Данилівни і Ткач ніколи не відлучався з дому у цей день, а мобільний телефон він завжди тримав поруч із собою.
Близько одинадцятої години ранку я вийшов з Готелю «Дніпро», де у цей час працював радником голови Правління, та перетнувши Хрещатик, звернув на Прорізну. Відчуваючи біля серця неприємний холодок, піднявся на третій поверх та натиснув кнопку квартирного дзвінка. До дверей ніхто не підходив. Ще раз набрав номери домашнього та мобільного телефонів. Ніхто не відповідав.
Спустився униз і зазирнув у вікна з вулиці. Мені показалося, що у великій кімнаті, яка одночасно була робочим кабінетом Михайла Миколайовича, горить світло. Дивно. Чому тоді ніхто не відповідає?
Оскільки у мене був ще телефонний номер його племінника, відразу подзвонив Юрію Ватаманюку, повідомивши його про можливу біду з Михайлом Миколайовичем. Племінник мене заспокоїв:
- Михайло Миколайович імовірно затримався на фестивалі «Грай гармонь».
- Юра! Михайло Миколайович завжди відповідав на мої дзвінки. У тебе ж є телефонні номери Марічки, або інших дітей Михайла Миколайовича. Зателефонуй їм. Нехай терміново перевірять квартиру батька, або з’ясують чому він не відповідає.
Юра передзвонив Марії Михайлівні, доньці поета, яка теж була переконана, що тато ще не повернувся з фестивалю, а Валентини Данилівни через хворобу когось із родичів теж у цей день немає вдома. От такий прикрий збіг обставин. Тому, дверні замки було зламано тільки через добу.

Михайло Миколайович лежав безпомічний і непритомний у квартирі один. Проте, шанс повернути його до активного життя вже було втрачено, хоча і діти, і сестра Надія Миколаївна робили усе можливе і неможливе, щоб врятувати батька і брата.
А я, ще раз прокручуючи в голові ті трагічні події, каюсь і сам собі не можу пробачити, що був недостатньо наполегливим і рішучим, що сам не став ангелом для Михайла Миколайовича. Можливо, мені треба було самому зламати ті кляті замки ще вранці 19 жовтня 2005 року, але я сподівався на родичів та сусідів. Можливо саме через мою нерішучість усе сталося так як сталося.
***
Майже відразу, як тільки хвороба підкосила поета, Надія Миколаївна, лікар за фахом та спеціаліст з великим досвідом роботи у сфері практичної медицини, перевезла брата з Києва до Чернівців, який відтепер потребував цілодобового догляду. Влітку 2006 року, перебуваючи у місті мого дитинства, я відвідав Надію Миколаївну і Михайла Миколайовича на вулиці Жукова 13. Завдяки операціям та професійному догляду у Михайла Ткача з’явилася позитивна динаміка. Він почав потроху говорити, впізнавати людей, але хвороба його таки знесилила. Надія Миколаївна показала мені професійне ліжко, застелене ідеально відпрасованими білими простирадлами, на якому лежав її старший брат, та можливості ліжка займати майже вертикальне положення, забезпечуючи проведення необхідних вправ і гігієнічних процедур.
- Міша, подивись, Володимир Миколайович прийшов! Привітайся з Володимиром Миколайовичем, – звернулася Надія Миколаївна до брата, узявшись за його ліву руку.
Михайло Миколайович, схудлий та без звичної для нього пишної шевелюри, повільно повернув обличчя до мене і тихо вимовив два слова:
-Володя… Володя…, – але більше нічого не додав, дивлячись мені просто у вічі, і здавалося, що великий майстер слова і видатний український поет Михайло Ткач вже встиг зазирнули у найвіддаленіші далі безмежного і неосяжного всесвіту.
-Михайле Миколайовичу, одужуйте! Ми Вас чекаємо! – Нахилився я і поцілував поета, відчуваючи тепло його гладко поголеного обличчя і приємний аромат лосьйону чи парфумів. – До скорого побачення у Києві…
На жаль, це було наше останнє побачення з Михайлом Ткачем. Страшну звістку про його смерть я отримав, перебуваючи на відпочинку у Єгипті. Але таки встиг прилетіти з Єгипту та попрощатися з моїм Ангелом, другом і вчителем та кинути грудочку землі у його могилу.
***
Я пишаюсь нашою не публічною дружбою з Михайлом Ткачем, який навіть сьогодні, коли його не стало, залишається моїм… не кумиром, а найдорожчим другом.
З ним я подумки раджусь майже щодня і дуже тішуся, якщо Михайло Миколайович часом щось тихо шепоче мені з небес, наприклад, «Не вір лицемірам», коли дехто картинно і артистично, але на думку Ткача не щиро, проголошує гучні тости за його світлу пам’ять.
Мене також тішить думка, що нашу дружбу та мої почуття поваги і любові до Михайла Ткача ніхто і ніколи не зможе силоміць забрати, поцупити чи розділи на маленькі шматочки, як інколи без дотримання норм моралі та заповідей Божих ділиться між спадкоємцями матеріальна спадщина після смерті людини.

Київ, 27 січня 2012 року.