Дев'ять днів минуло відтоді, як Віра знайшла свого чоловіка мертвим на підлозі вітальні своєї квартири. Як швидко вони пролетіли ці дев'ять днів, але жінці здавалося, що вона за цей період прожила цілу вічність. Раніше сперечалася з чоловіком, гралася у мовчанку, хвилювалася за дітей і онуків, клопотала, втомлювалася, але так, щоб її підозрювали у вбивстві власного чоловіка, такого ще з нею не було.
Нікого не хотілося бачити. Телефонували родичі, набивалися на поминальний обід, та вона всім відмовляла, пославшись на те, що захворіла. Навіть не знала, чи прийде до неї син - Сергій, але сподівалася на те, і дуже чекала . Накривши свіжу картату скатертину на стіл, запаливши поминальну свічку перед світлиною померлого, Віра тихо сиділа, прислухаючись до ліфта і кожного звуку. Останнім часом кепсько спала, погано їла. Тепер вже вона кричала майже щоночі, як, колись, її покійний чоловік. Жінку мучили гнітючі видіння. В кімнаті небіжчика постійно чула шерех капців. Інколи прокидалася від того, що Віктор її кличе до себе, хрипло, глухо: "Віро, Віро"- ніби з потойбіччя. Жінка тихо божеволіла, самотня наодинці зі своєю бідою. Сини ні разу не обізвалися. Коли телефонувала вона, не відповідали. Жінка дивилася на себе в люстерко і повірити не могла, що вона - це - вона. Синці під очима, смутний погляд, змарнілі впалі щоки і глибока зморшка на чолі. Вже не ховала сигарети в тумбочці. Постійно палила і дивилася вниз з висоти дев'ятого поверху. Колись вона мріяла літати і жаліла чому Бог не дав людям крила. А тепер її тягло униз магнітом туди, де в одну мить можуть обірватися всі її страждання і земля стане небом, не тим темним, що у день поховання Віктора, а бірюзово- блакитним, залитим засліплюючим неоновим світлом. Варто тільки зробити крок, лише один крок у безодню і все скінчиться в одну секунду. Навіщо жити, навіщо так жити?
- Якби ж то я була впевнена, що побачу Боже світло в кінці тунелю, а коли навпаки - чорне пекло тортур, - міркувала нещасна жінка. Лише думка про вічні муки зупиняла переступити межу терпіння.
Траурної хустки вдова не носила, але, як не дивно, їй тепер не вистачало Віктора. Це, як жертва сумує за своїм катом, що довго протягом багатьох років мучив її.
Вона пригадувала найкращі миті спільного життя, але на душу падали тільки солоні сльози і синці провини.
Віра піднялася і знову пішла смалити на балкон - це на деякий час її заспокоювало. На вулиці сльота вкривала заасфальтовані тротуари, дороги і брунатні газони. Так швидко розтануло небесне чудо. Залишки снігу розкидані розкришеним пинопластом ще де-не-де лежали обабіч стежок, що вели до лісу. Зграя горобців вчинила веремію і будила все довкола переплутавши зиму з весною. Чудасії природи відкривалися зору незвичним для січня краєвидом.
Нарешті у двері подзвонили! Жінка полегшено зітхнула і побігла відчиняти замок. Все ж таки, син прийшов - думала вона. Не глянувши у вічко, відкрила швидко двері і обімліла... На порозі побачила зовсім іншого чоловіка.
- Це ти? - злякано відреагувала на несподіваного гостя Віра. - Навіщо ти з'явився на мої очі? З хвилину на хвилину прийде син і я не можу допустити, щоб він тебе побачив. І сама не бажаю тебе більше бачити ніколи! Геть, з мого життя! - Чуєш, геть! - крикнула в серцях Віра, ляснувши дверима перед носом небажаного гостя.

У вестибюлі райвідділу внутрішніх справ Віра сиділа майже годину. Її викликали на допит. Понеділок не склався з самого ранку. Телефонував молодший син Максим з Америки і вичитував її, як школярку. Він теж звинувачував матір у смерті батька.
Вірі і так було непереливки, а тут ще й найрідніші не підтримували. Чому вони жаліють батька, а не мене?- думала вона. Хіба він їх водив у секцію з баскетболу, допомагав робити уроки, витирав носа, замазував здирки зеленкою, купував одяг? Чи він сидів біля них, коли хворіли на кір, грип, вітрянку? Так, Віктор дав їм вищу освіту, але ж ніколи не говорив по душах, не запитував, що вони їли і як себе почувають? Чому сини його люблять, за які такі заслуги, а мене ні?- Віра зрозуміти не могла. Невтішні думки перебив шляхетний чоловік, який їй виписав перепустку і провів по довгому коридору до свого слідчого кабінету.
У приміщені було сильно напалено. На столі в хаотичному порядку лежала купа документів, папірців, попільничка і ще накидано багато різних дрібниць навколо комп'ютерного монітору. Біля вікна знаходився ще один вільний стіл, приблизно такий же захаращений.
- Сідайте на цей стілець, який ближче до мене, - вказав куди сісти розгубленій жінці чоловік в цивільному одязі.
- Я, Цікавий Олег Федорович - старший слідчий. Мені доручили вести вашу справу. У зв'язку з загадковою смертю вашого чоловіка - Шматка Віктора Гавриловича - відкрито кримінальне провадження, тож будемо працювати. Ви ж хочете нам допомогти розкрити злочин? - запитав слідчий, відверто глянувши на потерпілу? -
У мене до Вас, Віро Миколаївно, декілька запитань. Я Вас повинен попередити, що згідно ст. 384 Кримінального кодексу України за зумисно неправдиві свідчення несете кримінальну відповідальність. Ви маєте право мовчати, але у ваших же інтересах, - слідчий взяв запальничку і постукав тупим кінцем по столу, - раджу цього не робити.
Розкажіть, будь ласка, де Ви знаходилися двадцять шостого грудня, усе до найменшої дрібниці? - він знову кілька разів постукав по столу і почав крутити запальничку в руках. - Я Вас уважно слухаю, не хвилюйтеся, Віро Миколаївно, це проста формальність, - вибиваючи по столу швидкий ритм, пояснив слідчий.
Віра почала розповідати:
- Я гуляла зі своєю подругою в парку "Перемоги", а після ми пішли пройтися до озер.
- О котрій годині Ви вийшли з дому?
- Десь о тринадцятій годині. Я приготувала чоловіку "Геркулес", обід, і собі трохи взяла, бо знаєте, як все зараз дорого...
- Це не суттєво, - перебивши Віру, промовив слідчий. - Хтось Вас бачив, коли Ви гуляли? Можливо, зустріли знайомих чи купували щось, і Вас запам'ятала продавщиця?
- Я ж Вам казала, що зараз все так дорого... Ми нічого не купували, просто ходили, гуляли, а після я дістала судочки з їжею, що взяла з собою, а моя подруга пляшку вина, перелиту дома у пластикову, і ми пообідали на крайній лавочці, коли стемніло. Людей майже не було.
- Розумію... продовжуйте, дуже цікаво, - сказав Цікавий Олег Федорович, - я Вас уважно слухаю.
- А що продовжувати? Я ж Вам кажу, що ще пішли до озер і там походили, природа була гарна, роздивлялися качок, блукали, розмовляли.
- До котрої години?
- До двадцять третьої, десь так. Мабуть, я не спостерігала, котра година, - виправдовувалась жінка.
- А холодно і страшно у парку Вам не було? Все ж таки не літо і погода того дня не радувала.
- Та ні, ми завше з Заєю гуляємо допізна за будь-якої погоди, бо весь час дома сидіти набридає.
- З Заєю?
- Ну, Заячук Марією, це моя подруга, з якою я тоді гуляла. Вона може підтвердити, що була зі мною в той день.
Ми довіряємо один одному навіть ключі від власних квартир, так на всякий випадок, мало що може трапитися. Ось у тому році вона загубила ключі, то добре, що у мене лежав дублікат.
- Ви хочете сказати, що у Марії Заячук є ключі від Вашої квартири?
- Так, а у мене її.
Двері відчинилися і до кабінету ввійшов ще один слідчий зі старою голосистою циганкою. Вони сіли за той стіл, що стояв порожнім і одночасно почався допит затриманої з допитом Віри. Здійнявся страшний галас.
- Звідки у вас наркотики, громадянко? - запитував слідчий представницю табору за сусіднім столом.
- Мне падбросили, дарагой! Я ни вчём не виновата, мой хароший! Гадала добрым людям на вакзале, неужели за это пасадят? В глаза не видала этой дряни, мне падбросили эти праклятые наркотики. Своим и другим детям бы никогда не дала. Это недаразумение, мой ласкавый! Падбросили, клянусь мамой!
- Так, в труси! І ти не відчувала, так? - кричав слідчий.
- Так, я же спала тогда, очень устала. Бог все видет, цыган любит. Харошего челавека па глазам видно! Давай я тябе, красивый, пагадаю, не нерничай, а то грыжа лопнет, а у тебя - дети, жена маладая красавица. Да гроба верным жене будешь. Дагаваримся, ничего с тебя не возьму, - з золотою посмішкою на всі зуби вмовляла затримана.
Віра повернула голову на галас за сусіднім столом. Циганка, ніби відчула, пильно глянула їй в очі і сказала: "Я все вижу, ты его убила... убила... убийца!"
У Віри мороз, мурахи забігали шкірою.
- Не відволікайтеся на дурниці, Віро Миколаївно, - Цікавий зробив зауваження потерпілій, продовжуючи говорити.
- Так, ми бачились з Заячук Марією Степанівною, вона дала свідчення протилежні вашим!
А тепер розкажіть нам, як Ви зі своїм коханцем спланували вбивство свого чоловіка - Шматка Віктора Герасимовича?!!! -
У Віри віднявся язик, затряслася щелепа, вона дивилася на слідчого з широко відкритими очима. Руки ходили ходуном, миттєво спітніли долоні, голову вдарило струмом.
- А что я гаварила, - обізвалась циганка, - что она убийца, а ти мне не веришь, что мне наркотик падбросили! Падбросили, милый, падбросили, даже не самневайся! Бог циган любит!
- Ти можеш її заткнути?! - роздратовано звернувся Вірин слідчий до свого колеги, вказуючи на язикату циганку.
- А тепер розкажіть нам правду і нічого окрім правди!!! - несподівано гаркнув він на Віру, грюкнувши кулаком по столу так, що запальничка луснула в його руці.
- Пред'явіть паспорт і почнемо все спочатку, гражданко Шматко Віро Миколаївно! Представник закону почав заповнювати на комп'ютері слідчий протокол. Ким являється потерпіла вбитому, де проживає? Всі особисті дані громадянки Шматко Віри Миколаївни дуже цікавили Цікавого О.Ф.

Як чудово сидіти на березі річки і споглядати навколо Божу красу. Лавандове небо полоскало в прозорій воді кучеряві коси верболіз, лагідне сонце гралося з перистими хмарками в піжмурки. Синьоока далина вабила до себе воркітливих голубів, що спурхували з квітучих дерев в бузковий простір. У затишнім лататті цілувалися білосніжні лебеді. Якби ж і їй крила, теж полетіла б за небокрай в пошуку щастя - мріяла Віра. У соковитій отаві гуділи пухнасті джмелі, бджоли перелітаючи з жовтої квітки на рожеву. Коники діставали смички і вигравали на скрипках фантастичні мелодії травня.
Віра сиділа на бережині і блаженно теплою долонею пестила шовкову траву. Її пальці ковзали по м'якій руні та несподівано намацали щось на поверхні землі. Коли Віра подивилася на те, що знайшла неймовірно зраділа. На долоні виблискував золотий, гравірований, старовинний, чималий натільний хрест, але на ньому не було написано "Спаси і збережи". Віра сполоснула знахідку у чистій воді і одягла на ланцюжок, що колись подарував чоловік. Тільки вона повісила хрест на шию, як небо миттєво почорніло і стрілою вдарила блискавиця. Яскраве сонце зникло, а з громового неба посипався, волоським горіхом, град. Жінка схопилася на ноги і почала тікати від негоди. Вибігла на битий шлях щоб сховатися в батьківській хаті, але побачила, що на зустріч мчить стадо худоби. Величезні чорні корови та бики з гострими рогами і піною на морді били ратицями шлях, нахиляли страшні голови до землі. Розлючені чудовиська готові були розчавити, розтерзати Віру в будь-яку мить. Жінка зостраху сховалася за старим крислатим дубом, що ріс обабіч дороги. Серце вискакувало з грудей. За тим же деревом сховалася від лиха згорблена старенька бабця в черничому вбрані.
- Господи, сказала Віра, що коїться зі світом, Ви це бачили?
- Бачила, доню, і не раз, це жах!
Зніми з себе хрест і поклади туди де взяла, ти ще не готова нести таку непідсильну, важку ношу. Візьми мою лозину і нею відганяй шалених тварин.
Віра так і зробила. Вона била лозою скажену худобу з налитими кривавими очима і помалу пробиралася до річки, щоб покласти хрест на місце. Вона майже дійшла до того місця, де знайшла цей символ, але тут найлютіший, божевільний бик накинувся на неї і піднявши на роги жбурнув у річку. Опинившись в воді ледь перевела дух, як відчула, що хтось її тягне за ноги на дно ріки. Віра почала відбиватися від того чудовиська, що хотіло її втопити. Вода була настільки каламутною, що побачити ворога не вдавалося. Вона задихалася, наковтавшись брудної води. Виснажилася, почала втрачати свідомість, не було більше сил боротися. З останніх зусиль зібравши волю Віра зірвала хрест зі своїх грудей разом з ланцюжком. Ворог відступив і з жертвою почав спливати на верх. З першим вдихом повітря Віра від жаху закричала прокинувшись -
Віктор! Віктор! Навіщо, за що? Це він її душив і намагався втопити.
- Свят, свят, свят - перехрестилася Віра приклавши свій натільний хрестик до вуст. Серце шалено калатало, волосся було мокрим, ніби щойно прийняла душ. Вона хватала повітря, як риба, яку викинули на узбережжя, хоча в кімнаті був сильний холод - протягом дуло з відчиненого вікна.
- Це сон, це просто жахливий кошмар, страхітливе видіння, сама себе заспокоювала жінка закутавшись у ковдру. З широко відкритими очима лежала на вологій подушці і не могла заспокоїтися. У напруженім мозку пропливали кадри останніх подій. Їй здавалася, що то теж жахливий сон. Та сама тиша, і зараз в проймі дверей з'явиться її чоловік і з кислою міною на обличчі попросить приготувати вівсянки. Пройшла година, а ніхто її не турбував. Тиша довбала скроні, порсалася в душі, шукала по кутках павуків і не знаходила. Віра не відчувала тіла, тепла, несила була повернутися на інший бік не те, що встати. Лежала підгарбавши ноги боячись поворухнутися. Їй нестерпно хотілося пити, в сухім горлі гіркий клубок ніяк не могла проковтнути. Вчорашня горілка давалася взнаки, пекла полинна печія і жінка не витримавши обережно піднялася. У залі на неприбраному столі знайшла мінералку і залпом випила повну склянку. Ялинка похнюпившись поволі втрачала поруділі голки минулого.

Віра розбирала новорічну ялинку, яку кілька днів тому наряджала. На дивані сиділа Марія - Зая і дивилася, як вона знімає іграшки і гірлянди і обережно складає у картонну коробку.
-Хай би стояла, сьогодні ж Новий рік, чуєш, люба? - вмовляла подругу.
- У мене свято скінчилося після того, як помер Вітя - схлипнула, сьорбнувши носом вдова.
- Стільки ж їжі і випивки залишилося після поминального обіду, сядемо, вип'ємо, пом'янемо, заллємо горе перцівкою.
- Нап'ємося, не переживай, але без ялинки. Невже ти не розумієш, що у мене зараз кішки шкребуть на душі, я дуже себе картаю. Якби я не пішла тоді у неділю з дому, цього б не сталося.
- Та, ні, чому бути, того не оминути. Він би при тобі помер все одно, бо у кожного є дата народження і дата смерті, це й коню ясно - Марічка для підтвердження підняла вказівний палець вгору, у напрямку стелі, маючи на увазі небо.
- Зая, ти не все знаєш! У нас був обшук. Віктора вбили! В його крові виявили клофелін і отруту. Я не хотіла нікому говорити на похованні, сама розумієш, поки, що це таємниця.
Зая вирячила мигдалеві очі і відкрила широко рота від подиву.
-Як таке може бути, це ж не ти, Вірунь, скажи, не ти?
- А, як ти гадаєш?
Марія замислилась на хвилину, а після сказала:
- Я не вірю, що ти на таке могла піти. Ти не здатна муху вбити не те, що людину. Так, ти інколи можеш бути різкою, грубою, нестримною, якщо тебе дістати, але, щоб вбити?
Віра, знявши червону зірку з маківки ялинки, сумно зітхнула. Жінки накрили на стіл і вмостилися навпроти один одного.
- Наливай, Зая, я хочу сьогодні набратися, щоб ні про що не думати. Розумієш?
- Та ні, Вірусь, так не годиться, ти зараз все мені розкажеш, ти ж знаєш, що я - могила. Для підтвердження Марія затулила губи долонею.
- Знаю, знаю, але річ у тім, що я сама нічого не знаю.
- Як це не знаєш? - запитала здивовано подруга.
- Нічогісінько не знаю, не відаю, не бачила, не чула, так і слідчому сказала. А ще сказала, що ми з тобою у той день були разом, ти ж підтвердиш алібі?
- Наливай швидше - крикнула Марія! Хоч телевізор був ввімкнутий без звуку, вона сидівши обличчям до екрана побачила, що виступ президента скінчився. Годинник зупинився на позначці дванадцять.
- Давай вип'ємо за те, щоб було з ким, щоб було де, щоб не застукали ніде, бо щоб добру не пропадати, коли попросять треба дати! - зареготала задоволена собою Зая.
- Що ти мелеш, твої жарти зараз недоречні.
- То, що і позубоскалити вже не можна, чи що? Може, завтра нас посадять, то давай шугонемо з дев'ятого поверху. Я тобі ось, що, подруго, скажу, поки ми живі, ми будемо жартувати і любити!
Тож давай хоч за це вип'ємо, а там будь, що буде!
- Давай, будьмо! - жінки цокнулись чарками і обнялися.
Відтоді, як помер Маріїн чоловік вони завше зустрічали Новий рік разом - Віра, Маруся і Вітя.
Заячук Марія виховувалась в дитячому будинку. Батьків у неї зроду не було, її знайшов двірник у туалеті новонародженим немовлям. Відволодали в лікарні, обігріли в дитячому будинку "Малятко", вивчили і виховали в інтернаті, а опісля викинули безпритульним песиком блукати по світу. Якби не була сильною, то, мабуть, спилася, чи пішла б на трасу шукати щастя, але Маруся влаштувалася на фабрику і там зустріла, такого ж бідолаху, з яким і одружилася. Жили душа в душу, отримали квартиру, але дітей не було. Після смерті чоловіка, подруга ще більше прикипіла серцем до Віри з якою колись працювала разом, тільки Марія в цеху в'язальницею, а Віра у відділі кадрів. Вони зразу відчули симпатію один до одного, а згодом з'ясувалося, що живуть поряд.
Марія була кругленькою, маленькою на зріст, комунікабельною, веселою щебетухою, щедрою і легкою на підйом. В м'ятних очах бігали бісики а з круглого, як коло циркуля обличчя, ніколи не зникала посмішка. Навіть зараз у цей скорботний час вона не могла її приховати від подруги.
- Вірочко, - а давай сьогодні будемо згадувати тільки, приємне, хороше, бо кажуть, як Новий рік зустрінеш, так він і пройде! - з дитинною радістю запропонувала подрузі Маруся. Кирпатим носом понюхавши смажений минтай і впевнившись, що з ним все гаразд, вона поклала собі і Вірі в тарілку кілька шматків і знову налила в чарки горілки.
- Це точно їжа зі вчорашнього столу? Ти ж кажеш, що Віктора отруїли, то може в рибі отрута? - перелякано мовила Зая.
- Всі продукти забрали на експертизу, не бійся, а те, що не забрали я викинула.
- А... що ще вони говорили? - допитувалась Марічка уже серйозно і насторожено.
- Нічого! Робили свою справу, сказали, що викличуть згодом на допит!
- Ого!
- Ого ж! І про тебе розпитували, ти ж підтвердиш, що ми були разом? Я на тебе покладаюсь.
- А хіба ми були разом? Жартую, жартую, звичайно підтримаю, але потрібно обговорити, де ми були, що ми робили? Щоб не було розбіжностей. А то я скажу, що в лісі, а ти скажеш, що в кіно! Марія уже не посміхалася, язик в неї заплітався і вона виглядала кумедно.
- Зая, ми були в парку, а після ходили біля озера, бо будуть розпитувати про фільм і всі подробиці сюжету, краще відмовитися від цієї версії.
- Теж мені у таку паршиву погоду ходили біля озера, ти ще скажи, що карасів ловили без вудочок - посміхнулася Маруся? Де ми могли тинятися з тринадцятої години до дванадцятої ночі?
Віра на це запитання не могла відповісти...
В кімнаті запанувала тиша, розмова не в'язалася і коли у пляшці скінчилося спиртне, господиня заснула в кріслі безпробудним сном. Марія встала, хитаючись з дивану, оглянула зором кімнату. Гола ялинка стояла сиротою в кутку. Завтра Вірка викине, подумала вона і тихо попленталась на кухню, а через дві хвилини, закрившивши за собою вхідні двері, зникла за порогом квартири.

26.12.2020р.

Так дивно дивитися на білу засніжену землю, на це чисте лляне полотно і на ртутний обрій - думала Віра йдучи за гробом чоловіка. Світ перевернувся. Небо стало темною землею, а земля світлим зимовим небом. Снігу навіяло багато і весь цвинтар покоївся під песцевим хутром, який вкривав пам'ятники, залізні хрести, могили, ховаючи під собою чийсь нестерпний біль та невиплакані сльози.
Віра, наковтавшись заспокійливих пігулок, стояла біля домовини в прострації. Поряд син витирав рукавом куртки заплакані червоні очі, а вона не могла вичавити з себе жодної сльози. Всі погляди зосередились на ній, деякі люди навіть перешіптувалися.
- Господи, помилуй, Господи помилуй, святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний помилуй нас, крутилося в її голові заїждженою старою платівкою після заупокійної молитви священника і вона не могла ту скорботну музику вимкнути. Розпорядниця траурної процесії почала зі страждальницьким, виглядом на обличчі розказувати присутнім біографію чоловіка.
- Сьогодні ми прощаємося і проводжаємо в останню дорогу чудову, прекрасну, шляхетну людину - Шматка Віктора Гавриловича, який все своє життя присвятив дружині, людям і дітям. Він закінчив "Київську юридичну академію внутрішніх справ", працював начальником відділу... вона почала перераховувати всі досягнення винуватця події, підглядаючи у старий блокнот.
Передчасна, люта смерть обірвала життя нашого дорогого Шутка Віктора Гавриловича, помилившись у назві призвіща, вона, не помітивши, продовжувала зі скорботою і такою тугою в голосі, що всі присутні розридалися. Вірі хотілося, щоб ця фальшива проповідь швидше скінчилася і не тому, що в неї задубіли ноги і руки. Їй дуже хотілося втекти з цього жахливого міста мертвих.
Вона різко зиркнула на ораторку з ритуальних послуг і та зрозуміла, що потрібно закруглятися!
- Можете прощатися, дорогі мої, з небіжчиком - нарешті сказала вона, вклавши в цю трагічну фразу всі свої театральні здібності актриси любительського театру.
- Тату, таточку - жалібно заридав син схилившись над сосновою домовиною. - Як же ми без тебе будемо жити?
Ні, дійсно, світ перевернувся - чорне стало білим, а біле чорним - думала Віра!
Господи помилуй, Господи помилуй...
Вдова підійшла і нахилившись над чоловіком похапцем перехрестилася і поцілувала його в мерзле чоло.
- Спи спокійно, пробач, пробач...якщо можеш - промовила тихо, зашкорублими губами торкнувшись зальодовілої щоки мерця. Він лежав, як живий, навіть кращий ніж тоді, коли вона бачила його востаннє. Віра не могла відірвати погляду від його сухорлявих рук, схрещених на грудях. Почала поправляти хрестик, надруковану на патері прохідну молитву Богу, іконку біля узголів'я, а після заклякла, як вкопана дивлячись, на чоловіка. Марія смикнула її за рукав і вона відійшла вбік.
Людей було мало. Чоловік пережив майже усіх своїх друзів. Декілька сусідів, Марія Заяченко - Зая - найближча подруга Віри, старший син Сергій з дружиною та дітьми, (молодший не приїхав) і найближчі родичі небіжчика. Всі по черзі прощались, а Віра, переминаючись з ноги на ногу, дивилася на це дійство ніби збоку. Подумки була далеко. Уже давно втекла з цього кладовища, але її завше повертали назад щось питаючи - то де хліб, хустка, гроші, пляшка, що потрібно дати гробокопачам, то розрахуватися зі священником, а то кинути три жмені мерзлої землі на віко труни.
Святий Боже, Святий кріпкий, помилуй нас!
Глянувши навкруги Віра побачила, що свинцеве небо прояснилося, сніг іскрився, полискував дрібними паєтками, срібним бісером переливався на сонці. Їй здалося, що душа покійника радіє в цю мить. Але тут вона помітила чорну ворону, яка сиділа на сусідньому хресті і пильно дивилася їй у вічі!
- Господи, чи це не та сама ворона, що прилітала напередодні смерті чоловіка? Птаха декілька разів каркнула і щезла в гущі високої сосни.

25.12.2020р.

Це ти в усьому винна!!! - кричав Сергій матері. Я ж тебе просив, щоб ти не залишала батька одного! А що тепер? Ти мені можеш сказати, що нам робити?
- Замовляти місце на кладовищі або кремувати і підхоронювати в дідову могилу, - якось байдуже, опустивши важку голову, промовила Віра. Додавши виправдовуючись, - я йому не мамка і не нянька, щоб його, як немовля, на руках гойдати. Чому ж ти не забрав старого до себе? Хай би тобі виймав кожен Божий день душу. А то з'являвся раз у місяць, а зараз репетуєш і мене звинувачуєш. Господи, дай Боже всім так прожити, як "скнів" твій тато. Купався, як сир у маслі, а я йому розбещеному, невдячному годила.
- Мамо, ти чуєш себе? У мене кожен день рейвах на роботі, дружина, троє дітей. Я ж регулярно дзвонив, а батько на тебе жалівся, що ти весь час десь вешталася, а він нещасний, хворий, самотній - дома.
- От скотина!
- Мамо, ти мабуть, збожеволіла? - про мертвих погано не говорять, не забувай, що він мій батько і я його любив!
- Що вже говорити, що сталося, те сталося. Повідом Максу, що тата вже немає. На похорони з Америки він, звісно, не приїде, бо за п'ять років ні разу не вибрався, але хоч дізнається, свічку поставить.
- І це все, що ти зараз можеш мені сказати? Ти бажала йому смерті, він для тебе був обузою, кісткою в горлі!!! - син гримнув дверима, лишивши матір наодинці з бідою.
Віра пішла на балкон. Діставши з шухляди невеличкої тумбочки сховану, начату пачку цигарок, жадібно затягнулася, пустивши їдкий дим зі скривленого рота в сніжну колотнечу простору. Руки тремтіли, вибивали чечітку на підвіконні. У важкі часи свого життя і депресії вона інколи, потай від чоловіка, смалила, а той ніколи не брав до рук цигарок, і тому дуже сварився з дружиною. Вона по звичці зиркнула на двері, чи Віктор на цей раз її не зловить на гарячому, але згадавши, що він вже ніколи не встане, не обізветься, сумно та полегшено зітхнула. Лапатий сніг сипав з каламутного неба роєм білих ос, жалячи її обличчя, падав і падав на пишне, густе волосся, коли вона нахилялася вниз, щоб випустити куряву гіркого диму. Віра, не зважаючи на те, що промерзла до кісток в махровому халаті, викурювала сигарету за сигаретою, згадуючи своє спільне життя з чоловіком.
Ось він біжить молодий, кароокий, чорнявий, щасливий з букетом бордових троянд назустріч і дякує за сина, а після приходить вночі п'яний, розгнузданий і тягає її за волосся по квартирі за те, що вона послала його під три чорти, бо терпіти не могла п'яних. Він не приходить три дні поспіль ночувати і щоб загладити свою провину дарує золоті кульчики з рубінами. Вона пригадує Сочі, тепле чаїне море, його ніжні, нахабні руки під солоною водою, звабливий погляд, а після лікування від корости, бо він на кілька діб відправив її з дітьми раніше додому. Ніби-то не було чотири квитка на один рейс в літаку. А коли у Віктора з'явилася вісімнадцятирічна, довгонога секретарка з лупатими, як у риби, очима і роздутими губами, перейшов спати у іншу кімнату, пославшись на те, що кричить і лякає її щоночі. Віра сама була не проти змін, на той час давно зникла повага і кохання. Залишився спільний дах над головою, майно, сини і звичка, що так має бути завше. Вона повністю віддавала себе дітям, роботі, домашнім справам і не дуже переймалася тим, що вони з Віктором все більше і більше віддаляються один від одного. Тоді у свої тридцять шість вона відчувала себе затравленим звірком, який інколи випускає кігті, щоб захиститись від більш страшного звіра.
Якби не задзвенів двірний дзвінок, вона так ще довго маячила б прикутою до балкона, нікотину і своїх невтішних думок.
На порозі стояв поліцейський і повідомив, що в крові Віриного чоловіка - Шматка Віктора Гавриловича - виявили клофелін і отруту.
- Обшук в квартирі, впустіть, громадянко!

Наніч вдарив мороз. Температура впала до мінусової позначки. Коли Віра вийшла з таксі, то здригнулася від мерзлого повітря, що забило їй дихання. Глянувши в небо, побачила млявий місяць, що проглядав крізь згусток сивих хмар.
Зір не було видно. Ліхтар тьмяно горів біля під'їзду, а ліс, що був поряд з її будинком, навіював острах. Вона намагалася не дивитися на нього, а водночас пильно вдивлялася, чи не вийде з темної хащі чиясь моторошна тінь. Жінка дістала з сумки ключі і швидко вскочила в під'їзд. Світла не було, знову хтось відкрутив лампочку і їй довелося навпомацки добиратися до ліфта. Піднявшись на дев'ятий поверх, нечутно зайшла у передпокій. Жінку зустріла тиша, але цього разу вона її не дратувала. Не вмикаючи світла, вона зняла з себе пальто, чоботи і навшпиньках хотіла пройти у свою кімнату. Вона завше так робила, щоб не розбудити чоловіка й не вислуховувати його дорікань. Зробивши декілька кроків спіткнулася об щось вагоме, ледь не впавши. Довелося повернутися назад щоб ввімкнути світло. Коли Віра намацала вмикач, то побачила на підлозі чоловіка. Він лежав горілиць жовтий, як віск. В куточку губ невеличка цівка крові вказувала на те, що сталося щось жахливе. Віра заціпеніла, не знаючи, що робити чи кинутися до Віктора, чи втекти мерщій на вулицю. Декілька секунд вагання і вона вже набирала номер сина.
- Мамо, ти дивилася на годинник? Ми вже спимо - випалив той в трубку і не вислухавши матір, вимкнув мобільний. Віра знову набрала і тремтячим голосом сказала:
- Сину, терміново приїдь, погано з батьком. Вона ще не знала живий її чоловік, чи ні, але те, що він не рухався, дуже лякало. Віра боялася підійти ближче до лежачого тіла на підлозі. Переборовши жах, все ж таки підійшла, нахилилася, щоб намацати пульс. Віктор був холодний, на його обличчі застигла гримаса смерті. Клубок у горлі, а сліз нема. Можливо, вона виплакала всі свої сльози ще тоді, коли він її ображав?
Віра дивилася на небіжчика, і їй не вірилося, що з ним могло таке трапитися. Інколи жартуючи, вона казала на нього - Хащик Невмирущий, бо його батьки дожили до дев'яноста років і вона була впевнена, що і її чоловік протягне стільки ж. А тепер він лежав такий безпомічний перед нею, з відкритими скляними зіницями, що з її очей полилися гарячі сльози. Пригадала, що не все було так погано у них, особливо на перших порах життя, коли ще любили один одного і народжували синів. Віра так себе накрутила, що тепер не могла зупинити ридання допоки, не подзвонили у двері. На порозі стояли одночасно старший син і швидка, яка зафіксувала смерть і викликала поліцію.
- Мамо, що сталося? Син кинувся до батька зі слізьми. Тату, тату! Віра мовчала, замкнувшись у собі.
Вона більше не плакала, тупо дивилася на картину, що висіла у вітальні. Червоні маки на полотні, майже такого ж кольору, як цівка крові на обличчі чоловіка, думала вона. Її мізки не хотіли сприймати реальність, думки бігали врізнобіч, миготіли перед очима життєвими кадрами чорно-білої стрічки кіно.

24.12.2020р.

У неділю Віра прокинулася дуже рано і зразу ж пішла на кухню готувати їсти. Настрій був чудовий, не зважаючи на похмурий день. За вікном на підвіконні сиділа велика чорна ворона і заглядала у шибку з неабиякою цікавістю.
- Господи, і чого ти дивишся, зазираєш ніби в душу? - вголос промовила до неї жінка. Ворона тупцювала на місті, але не відлітала, каркала у відкриту кватирку з якої доносилися запахи пряного, смаженого м'яса. Віра готувала плов і паралельно нарізала овочі на салат. Все в руках горіло, а на плиті варилось, шкварчало, булькало. Одночасно закипав чайник і мився брудний посуд.
- Господи, ти ба, яка в'їдлива ворона - продовжувала жінка витираючи піт з обличчя і здмухуючи пасмо волосся з чола. Нарешті вона не витримала і кинула вороні шкоринку пшеничного хліба, який миттєво скотився з підвіконня вниз, ворона навіть і оком не моргнула, а продовжувала дивитися на розпатлану жінку.
- Тьфу тебе - І лише тоді, коли Віра постукала по холодній шибці птаха стрепенувши крильми канула вниз.
- Господи, щось має статися, подумала жінка. Це вперше таке бачу. Чайник засвистів і вона приготувала собі кави.
- Що сталося? - почула голос чоловіка з вітальні.
- Та воювала з чорною вороною, що не хотіла відлітати з підвіконня, - відповіла Віра, продовжуючи сьорбати гарячий напій.
- Ти знову сьогодні йдеш?
- Що значить знову? Господи, я тиждень сиднем просиділа в квартирі разом з тобою. Декілька раз виходячи на пів години у магазин. Що я не маю права зустрітися раз на тиждень з Машою?
- А може з Мішою? - злобно сказав чоловік.
- З яких це ти пір почав мене ревнувати? Чому ж ти мене не ревнував, коли сам гуляв з тією кобилою, що витягувала з тебе останні копійки, а я з дітьми сиділа голодна - як сірник спалахнула розлючена жінка. Схаменувся? Я сто разів тобі казала, що ми з Машкою гуляємо в парку, дихаємо свіжим повітрям, ходимо на безкоштовні концерти в будинок пенсіонерів, можеш, Вітю, їй подзвонити і запитати, як мені не віриш. А сьогодні йдемо подивитися на головну ялинку, тож буду пізно. Борщ, котлети в холодильнику, все інше на плиті. Господи, правду люди кажуть, що той ревнує, у кого самого рильце в пушху.
- Та, не ревную я тебе, просто мені сьогодні дуже, дуже погано.
- Тобі завше дуже погано, коли я йду з дому. На тій неділі просив викликати швидку, бо вмирав і, що швидка приїхала, тиск чудовий, серцебиття, як у космонавта. Ще мусила заплатити двісті гривень, бо бачила, що незадоволені, що дарма викликали. Лікар так і сказав: "Викликають без вагомої причини, а в цей час може хтось помирає".
- То я теж, може, помираю!
- Той хто помирає, той тихенько лежить, а не патякає! Теж мені помирає. Он Машці Заї чоловік нічого не казав, не лякав її а у п'ятдесят років взяв і перекинувся від інфаркту, а ти хочеш всіх пережити і мене у тому числі?
Віра вже складала у сумку харчі в судках, а Віктор жалісно дивився на неї і голосив.
- У тебе совість є, тобі не соромно?
- Господи, хто б питав, не заважай мені я не встигаю, а ще потрібно прийняти душ і привести себе в божеський вигляд, бо тут із тобою зачухалася, як чукча. І тобі б вже не заважало би помитися, а то ходиш тут і розпускаєш слину, за кілометр тхне старечим тілом.
Чоловік щоб не чути жінчиних дорікань сховався у своїй кімнаті. Віра сходила в ванну і почала одягатися і наносити макіяж. Її руки тремтіли, вона фарбувала наспіх вії при цьому розтягуючи чомусь губи і підтираючи залишки туші під очима.
Великі сірі очі на миловидному обличчі стали виразними, хвилясте руде волосся торкалося пліч. Підфарбувавши губи малиновою помадою, вона сумно посміхнулася чи то собі, чи то дзеркалу. Так, уже не та, що була раніше, але ще зберегла жіночу привабливість, фігуру і в свої шістдесят могла дати фору молодим. Надухавшись Віра попрямувала до дверей.
- Вірочко, я тебе благаю, не йди, не йди, мені дійсно на цей раз погано! Ще такого не було - чоловік із останніх сил намагався переконати дружину, щоб та залишилася з ним. Ось побачиш прийдеш і мене не застанеш!
- Не з моїм щастям - злосливо кинула чоловіку на останок в лице Віра, - Господи, не тріпай мені нерви і грюкнувши дверима пішла викликати таксі.
- Не поминай Бога всує - крикнув їй навздогін чоловік.
Кожного разу було одне й теж саме, коли вона йшла з дому. Чоловік благав нікуди не йти, казав, що помирає, а коли вона поверталася він спокійно спав, а вранці просив зварити каші і до наступної неділі вони разом плекали тишу.

23.12.2020р.

Віра прокинулася вранці від задухи. Туга впала на її згорблені плечі, стеля поторочею висла над головою. Їй не хотілося розпочинати цей нудний, зимовий день, схожий на попередній з тиші. Було нестерпно повертатися знову у морок думок і вивертати хворі мізки назовні, але жінка знову і знову тасувала карти свого минулого, як ворожка, що достеменно знає все наперед, що станеться надалі, але не здатна відмовитись від ворожби. Ось і вона не могла затулити вуха, щоб не чути цієї щемної, засмальцьованої, безпритульної тиші. Просто лежати, як небіжчик нерухомо, відчужено з заплющеними повіками не могла, бо відчувала, що ще жива і її стомлене серце б'ється рибиною поміж стиснутих ребер. Добре розуміла, що не вкоротить собі віку, незважаючи ні на що. Їй лише хотілося розтрощити цю ненависну тишу об паркет, обізватися на чийсь шерех, шепіт, щоб не відчувати себе самотньою, загубленою серед натовпу, нікому не потрібною у цьому світі, але вона тихо, мовчки піднялася з ліжка і навшпиньках, щоб не розбудити чоловіка, який спав у сусідній кімнаті, пішла на лоджію балкону глянути вниз з дев'ятого поверху на краєвид і вдихнути свіжого повітря.
Віра бачила цей ландшафт декілька тисяч разів. Пейзаж змінювався залежно від пори року. Сьогодні сосновий ліс, який стелився перед очима, виглядав надто штучно. Грудень був теплим і тому трава - кольору ківі зеленіла острівками навколо протоптаних стежин і бруківок, а верхівки дерев вкривав, легкий туман, схожий на прозору органзу чи тюль, що поступово розчинявся в небі. Здаля виднілися новобудови і старий масив дев'ятиповерхівок. Світанок вже пробудився від довгого, марудного сну, небесна каламуть посвітлішала, але жінці від того краще не стало. Це раніше вона знаходила втіху в природі. Віра знову повернулася в ліжко. Цього разу вона почула в кімнаті чоловіка шерех капців і глухий кашель. Коли він підійшов до відчинених дверей її спальні, вона вдала, що спить.
Знала - попросить її приготувати вівсяну кашу, бо завше просив, а після сніданку сідав у залі в крісло і до обіду нудьгував, про щось мріючи. Пообідавши, знову повертався у своє улюблене крісло до вечері, а о сьомій лягав спати. Цікаво, про що можна думати щодня, не промовивши ані слова, дивлячись мутними, старечими, байдужими очима у стелю впродовж останніх п'яти років. Хіба це життя? І чому він кліщами тримається за ці сірі будні і голі стіни, приймає ліки, слідкує за дієтою, відмовляючи собі в смачному, гіркому, солоному, кислому, солодкому? Безбарвне життя його влаштовує - існувати, животіти і кожен день боятися за свою шкіру до приступів крику вночі. Так, він тепер майже кожну ніч кричав від жаху, а після прокидався в холодному поту і нічого не пам'ятав, що з ним коїлося чи снилося. Йому було за вісімдесят і він кричав так, що волосся ставало дибки від того крику.
- Дитя війни - пояснював - хіба я хочу тебе лякати? - говорив дружині, коли та влітала, мов обшпарена в його кімнату, щоб заспокоїти і розбудити. Боялася, що він до смерті налякає сусідів. Вона сама в цей час тремтіла, ніяк не могла звикнути до цих надривних криків жаху, серце стукотіло, вискакувало з грудей. Вона злилася на нього і на себе також від безсилля. Повертаючись у свою холодну постіль, ще довго не могла заснути від тривоги і важких дум. Двадцять років різниці у віці з чоловіком зараз дуже гостро відчувалися. Це тоді вона не думала у шістнадцять, що буде жити поряд з літньою людиною і це буде не її батько. Хто він для неї? Чоловік, який зраджував, брехав на кожному кроці. Хто вона для нього? Жінка, яка терпіла його заради дітей. Не завше чорні дні поглинали її, але зараз чомусь пригадувалося найгірше. Це як у калюжу ввілляти чистої води, і вона стане не придатна для пиття, бо бруд поглинув її, і біле стало чорним, зловонним, гидким. І чому вона повинна жити тепер його безгомінням? Відповіді не знаходила...
- Продаємо картоплю, продаємо домашню картоплю, цибулю, буряк, - хтось кричав у рупор на вулиці, луснувши, як мильну кульку роздуту тишу. Віра здригнулася, ніби сама вперше проснулася від жахливого сну, встала і почала наряджати ялинку. До Нового року залишилося декілька днів...

22.12.2020р.

Надія дуже добре пам'ятала себе з п'яти років. З тієї самої пори, коли помер від запалення легень її трирічний братик Павлік.
Вона вбігла на кухню де готували поминальну вечерю і чула, як батько сварить матір.

- Це ти і твоя відьма в усьому винні, не вгледіли мого синочка! - кричав від одчаю, як зранений звір чоловік. - Паша...Паша! - весь час повторював, ніби, Павлік почує і прибіжить до нього. Чому не викликали швидку, як дитина горіла? Компреси з оцету робили... аспірин давали. Ми що живемо у лісі? ... Скажи мені?... - Якби я не був у відряджені я б нізащо тобі й твоїй недбалій матері не дозволив би зволікати з лікарнею і втратити дитину! Батько зі злістю стукнув кулаком в стіну, аби не вдарити при чужих людях дружину.

Жінка витираючи рукавом сльози, рвала на собі волосся, билася головою об одвірок, мов божевільна.
- Хочеш вдар мене... вбий.. може тоді тобі краще стане! - волала вона падаючи на коліна перед невтішним чоловіком.
- Пробач, я не думала, що все так трагічно скінчиться.
- Заспокойся, Василю, Бог прибрав. Навіщо ти так з Ольою, хіба вона винна? - захищала матір її старша сестра Валентина.

Ольга побачивши доньку, замість того щоб обняти, скочила на ноги і вигнала з кухні.
- Марш звідси, немає тобі що тут робити, йди у свою кімнату і там сиди, як миша поки тебе не покличуть.
Батько ніяк не зреагував на грубість дружини, вдивляючись вдаль крізь стіни з повними очами сліз.
Надя не послухала матір, пішла у залу туди, де на двох стільцях посеред кімнати у чорній домовині лежав її маленький братик.
- Ніби живий...Спить,- подумала дівчинка...
Очі заплющені, новий сірий костюмчик з прикріпленим весільним штучним букетиком на лацкані піджачка, блакитна сорочечка. На подушечці біля голівки - жива біла лілія.
- Який же він гарнесенький, всі його люблять - мама тато, люди, а мене одна бабця Степанида сусідка, що жила за нашим городом - любила, і завше пригощала гостинцями. Шкода нещодавно померла. Очі дівчинки наповнилися слізьми при одній лише згадці про стареньку, добру бабусю. Надя не зводила очей з братика. Вона його не сприймала мертвим. Ще не прийшло усвідомлення того, що бачить маленького в останнє.
- Якби я померла мама і тато теж плакали б... Краще б зі мною це сталося, мріяла вона. Я б лежала у білій, весільній сукні ще краща ніж Павлік. Ні, напевно, не плакали б, бо відтоді, як народився братик вони перестали мене любити. Тато з відрядження привозив цукерки і завше Павліку більше давав. Ніколи не ділили порівну. Казали: "Він маленький, а ти доросла".
В кімнату увійшла мати, вона була в чорній хустці і зиркнувши на доньку взяла її за руку і відвела у спальню. Бабця Галя - її мати, теж вся в траурному схилившись над маленьким небіжчиком голосила.
- Ой, на кого ж ти нас, дорогесенький хлопчик, покинув? Пробач квіточко за те, що не вберегли... Боже, навіщо ти від нас забрав наше сонечко, рідну лялечку, крихітку? Як ми будемо жити без нього? Вона, дійсно, невтішно тужила, всі те бачили, чули.
Люди приходили, клали живі квіти в домовину і теж схлипували співчуваючи чужому горю, та нічим не могли зарадити. Сльозами горю не допоможеш, рук не підкладеш, біду не відведеш.
Після поховання, невтішний батько сильно напився, побив дружину, тещу і запив так, що мати невдовзі з ним розлучилася.
Василь тинявся безпритульним, а невдовзі його знайшли мертвим біля могилки сина з пляшкою в руках.

Тієї осені рясно вродили яблука. Обважнілі віти гнулися додолу, ламали гілля. Червоні, зелені, жовті з багряними підпалинами, терпкі, солодкі, кислі, налиті соком падали в росяну траву і там догнивали.
- Нікому не потрібні окрім ос так само, як і я, думала Надія. Вона ходила в восьмий клас, справлялася непогано зі шкільною програмою і дружила зі Свєтою Удовенко - рудокосою, гаркавою дівчиною з неблагонадійної родини. Вони під вечір збиралися біля річки в старій альтанці побалакати і обговорити шкільні і хатні проблеми.
- Знову мати з батьком забухали, - жалілася подрузі Світлана.
- Люблять мене, але такі недолугі. Б'ються, а після цілуються.

- А моя мама мене не любить. Пізно з роботи приходить і відразу лягає спати, каже, що втомлюється, - жалілася Надя. - Їй завше не до мене. Поговорити, порадитися ні з ким. У вільний час бігає на цвинтар і часто плаче.
Я, навіть, шукала метрику, щоб побачити чи я її рідна донька. Може, мене удочерили?

- Та ні, ти дуже схожа на маму, такі ж великі сірі очі...гладеньке блискуче волосся - втішала Світлана.

- Після поховання Павліка, як батько побив бабусю, та, пішла жити до старшої доньки.
Мама її благала залишитися, втратила свідомість, а вона переступила через немічне тіло доньки не озирнувшись. З того часу ми з нею не спілкуємося.

- Я б теж не хотіла її бачити, - додала подружка. Моя бабуся мене б нізащо не кинула.

Надя зірвала з дерева два гарних великих яблука, одне дала Свєті, інше лишила собі.
Тверда "Данешта" гіркувато-кисла терпла, оскомила на зубах і дівчата викинули надгризені яблука в траву. Не смакують... Не дозрілі яблука, гірчать, як зболена самотня душа.

В десятому класі у Надії почалося життя сповнене надій. Вона мріяла поступити на історичний факультет київського університету і виїхати з дому, якомога швидше. З бабусею розмовляли крізь зуби, а порад від матері не дочекатися. Ольга, як і раніше працювала на базарі зранку до ночі і всі її турботи були пов'язані з новим цивільним чоловіком у якого проживала. Дома з'являлася дуже рідко. Надя приходила до неї на роботу і мати давала їй гроші на харчі і одяг, яким сама торгувала. Останні місяці Ольга ховала під вільними туніками кругленький живіт, а коли Надія запитувала про вагітність вона уникала розмови, ніби власна дитина могла її зурочити, чи якимось чином нашкодити.
- Навіщо воно тобі, - завше відповідала на будь-яке запитання доньки.

Багато хлопців заглядалися на Надію і не тому, що та перетворилася на справжню красуню, а тому, що вміла слухати. З нею було цікаво, затишно, надійно.
- Ти у мене така добра, чуйна, гарна: - говорила їй подруга - Свєта Удовенко, яка так і залишилася маленькою, рудою, вірною, щирою, але легковажною у свої 15 років дівчиною.
- Метр з кепкою - сміялася сама з себе.
- Та перестань, ти красуня, скоро підростеш, ось побачиш.
- Слухай Надь, ти знаєш, що Микиті прийшла повістка в армію?
- Ні, а що?
- Я його вчора зустріла і він нас запросив на проводи... підемо?

Надя задумалася. Їй дуже подобався Микита, хлопець, який був на три роки старший від неї, але вона приховувала навіть від Свєти свої почуття до хлопця.
- А, чому б ні?- погодилася не відразу Надя.
- Ось і добре!- зраділа подруга і вони почали обговорювати, що одягти на вечірку.
- Надюха, давай нарядимося в сукні, щоб бути звабливими, а то останнім часом все в джинсах і футболках: - щебетала безперебійно Свєта.

Тієї ночі Надія майже не спала. Вона згадувала, як вперше познайомилася з симпатичним худим, високим хлопцем, Свєтиним сусідом і як він уважно глянув на неї зеленими глибокими очима, ніби обпік кропивою й вона зашарілася, наче малина на сонці. Як доторкнувся руки, ніби випадково, а її вдарило струмом. Говорив, що у неї гарне волосся і коли підросте, то вони будуть разом. А тепер не бачитимуться декілька років.
- Чи здогадується Микита, що я його люблю? - думала вона. Він ні з ким конкретно не зустрічався. Проводжав з дискотеки то одну, то іншу дівчину, але всі його знали, як врівноваженого, спортивного, без шкідливих звичок парубка, що мріяв про кар'єру військового.

Наступного дня дівчата,
уквітчані віночками, свіжі, духмяні, зворушливі попрямували до Микити на вечірку.
У величезнім двоповерховім будинку царювала розкіш. Батьки новобранця були заможними людьми. Все життя працювали за кордоном, щоб забезпечити собі і єдиному сину безклопітне життя на майбутнє.

Красунь зустріли привітно і посадили поруч з Микитою. Музика, танці, ігристе шампанське, майже, до ранку. Весь вечір Надія танцювала з Микитою і ледь стримувала сльози. Їй здавалося, що вони бачаться востаннє. Він дихав її парфумами і не спускав з неї трав'янистих очей. Надя тонула в них, ніби в густім зеленім очереті, їй не хотілося відводити погляду, що магнетично впливав на неї. Серце билося з його серцем в унісон, а летюча шифонова сукня розвіювалася від кружляння вальсу оголяючи гарні стегна дівчини так, що присутні дивилися лише на Надю. Особливо Свєта, що цілий вечір була не в настрої від того, що ніхто на неї не звертав уваги.
Коли вечірка скінчилася і стомлені гості почали розходитися, шумна, весела юрба повалила сплячим містом проводжати один одного. Свєту провели першою.
- Па-па всім...- буркнула вона і не поцілувавши подругу зникнула в під'їзді свого будинку. Надю провели останньою, і то лише Микита, бо її дім знаходився далі.

Вони йшли взявшись за руки і не могли наговоритися, так їм було добре удвох в цю осінню затишну ніч, яка пахла стиглими яблуками і прілими грибами.

Коли підійшли до невеликого старого обійстя, що потопав у яблучному саду хлопець відчинивши хвіртку запитав:
- У тебе хтось є вдома?
- Ні, мама живе у свого, а я сама.
- Як сама?- здивувався Микита.
- Вже рік сама. Ні, я завше сама з п'яти років, - важко зітхнувши промовила дівчина.
- Надюшо, а у тебе є кава? Щось так голова болить, здається трохи перепив сьогодні, а завтра до військкомату.
- Звичайно є, заходь...
Переступивши поріг дома Микита зненацька обійнявши дівчину і сміливо притиснувши до себе смачно поцілував. Надя його не відштовхнула. Їй було приємно відчувати терпкий запах трав'яного одеколону на своєму обличчі, солодкі вуста на своїх губах . У дівчини паморочилася голова від вина випитого напередодні, вона тремтіла квіткою від доторків теплих долонь і тих лагідних слів, які шепотів їй Микита на вушко.
- Пам'ятаєш, я тобі говорив, що ми будемо разом... ти мене будеш чекати? Я тебе шалено, божевільно люблю... ти найкраща у світі, особливо сьогодні.
Надя не зогледілася, як опинилася в ліжку. На душу нахлинула така ніжність, що вона не могла протидіяти їй. Кожен дотик струменів у серці... її ще ніхто так не обіймав не цілував, не гладив, не тішився нею. Вона чекала все своє життя, щоб хтось хоча б пожалів, а тут захоплювалися, як богинею, любили понад усе. Дівчина ні про що не думала. Хотілося дивитися в смарагдові очі напроти і щоб цей сон ніколи не скінчився. Заснути в обіймах коханого і не прокидатися, не втрачаючи його ні на мить. Вона дійсно забулася блаженною, щасливою на його плечі, а коли прокинулася почула, як з крана, що на кухні, скрапує вода. Крапля за краплею, крап... крап...крап...
Надія встала, щоб припинити цей настирний, дратівливий стукіт і побачила, що на простирадлі де раювали нещодавно вони з Микитою, лежить лише надкушене червоне яблуко. Воно було червиве.


ІІ частина

Три місяці пройшло відтоді, як Надія не бачилася з Микитою. Він виконував свій військовий обов'язок на сході і не завжди міг з нею спілкуватися по мобільному телефону. А в ті часи, коли випадала така можливість, хлопець все рідше говорив дівчині про кохання.
Перед Новим роком випав сніг, у домі було холодно, сиро, темно, неначе в погребі. За вікном схлипувала, завивала хуртовина, і від того на душі було ще гірше, ніж зазвичай.
Надя, не вмикаючи світло куталася у картату ковдру і боялася самій собі зізнатися, що вагітна. Думала, як про це сказати: Микиті, матері, Свєті, вчителю. Сльози наверталися на очі, вона схлипувала так само, як негода за вікном. Стукіт у двері привів її до тями а, коли відчинила двері, то побачила на порозі подругу. Та була дуже збентежена. Руде волосся вибивалося з під спортивної шапочки, а синя пухова курточка була розхристана, наче вона звідкись швидко тікала не встигнувши до кінця застібнутися.
- Привіт, Надю, ну і заметіль сьогодні, жах? - струшуючи із себе лапатий сніг прямо в прихожій - сказала дівчина.
- Привіт, - заридала Надя, ніби те слово зронене нею було останньою краплею, що переповнювало чашу терпіння, вилилося з її грудей повенем на поверхню.
- Що сталося, чому ти не відповідаєш на дзвінки, повідомлення, не з'являєшся в школі? Я вже не знала, що й думати? Що з тобою?
- Свєто, роздягайся, а я зроблю нам чаю - не стримуючи підступну сльозу, шморгаючи носом промовила Надя.
Дівчина не наважувалася зразу на відверту розмову, автоматично насипала заварку в чашки, поклала цукор.
Коли наливала окріп, декілька крапель впали їй на руку і вона, подмухавши на червоні плями, вперше глянула в Свєтині очі.
Сіла на стілець напроти і розказала їй про той день, і що було опісля вечірки, коли Микита її провів додому. Що довше вона говорила, тим більше хмурніла подруга.
- Я розумію, ти вправі ображатися, що я не розповіла тобі раніше про нас з Микитою, але мені було соромно, я так легковажно повелася. Ти ж завше мені довіряла і казала, що я шляхетна. Що тепер про мене подумають інші? - ще більше заридала Надія. - Я не знаю, чому так сталося і де був мій розум в той час? Мабуть, любов мене засліпила, полонила. А тепер я - вагітна і не знаю, що робити.

- Що... що? Ти вагітна, Надю? Я не вірю, як ти могла таке вчинити? Ти не знаєш, але я, теж дуже люблю Микиту і ми кожен день з ним розмовляємо по телефону і любимо один одного. Він знає, що ти чекаєш від нього дитину?
- Ні не знає, я його не хотіла хвилювати. Він же в АТО
- Надія, ти впевнена, що ти при надії? А, може, це не його дитина?
- Що ти таке кажеш, Свєто?
- А, що я про тебе ще не знаю, ти ж від мене приховала, що любиш Микиту і те, що з ним переспала і підчепила відразу. Ні, я більше твоєму жодному слову не вірю! Забудь про мене, ти мені більше не подруга!
Свєта схопила свій пуховик і кинулася в сльозах, як ошпарена, в білу безодню зими. Зі двору повіяло жахливим холодом. Надя стояла у трансі, ступорі посеред кімнати, сльози застрягли у її горлянці і перша зморшка лягла на її молоде чоло.
Їй не так було болісно, що Свєта її не підтримала, як те, що подруга теж любить Микиту і, що вони разом.
Надія при надії... Надія при надії... крутилося в її незрілій, бідній голівці.

Наступного дня Надю сильно нудило, вона нічого не їла, ледь випила кави і бліда, знесилена, після безсонної ночі, вирішила піти до бабусі за порадою.
На дворі було тихо і прекрасно наче в царстві сніжної королеви. На вітах фруктових дерев лежав песцевою шапкою сніг. Кучугури іскристого снігу мережили будинок, а стежки до воріт не було видно.
- Біло... біло, як чистий аркуш паперу, подумала Надія. - А, можливо, я буду з чистого листа писати своє нове життя? Вона пальцем на снігу написала Надія і кинула жменю холодного, хрумкого снігу в рот. Їй стало набагато краще. Пригадалося, дитинство. Ще до того, як помер Павлик, вони гралися разом у сніжки. Мама і тато сміялися, коли її маленький братик штовхнув обличчям у кучугуру і вона розчервонілася від несподіванки і мокрого снігу, а після каталася по білій, холодній ковдрі і теж сміялася. Їм тоді було весело. Ця картина, так візуально маячила перед очима, що дівчина по дитячому усміхнулася сама до себе. Грузнучи у пухкому снігу, вона пробралася на очищену вулицю і пішла до бабці Галі.

Їй відчинила двері рідна тітка Валентина, впустивши у кімнату, де на ліжку сиділа бабуся.
- Доброго ранку! - Надя підійшла і поцілувала її у воскову, змарнілу щоку.
- Кому добрий, а кому й ні - відповіла стара. Ось бачиш з ліжка встати не можу. Артрит замучив, а ти й носа не канеш, щоб провідати бабусю, допомогти може чим . А я ж тебе доглядала, пелюшки прала, годувала кашею, а зараз в старості мені і води нікому подати. Валька на роботі, а я сама цілий день, маньяком у хаті. Вона ще довго виказувала б онучці і за покійного батька, і за невдячну матір, якби Надя її не перебила.
- Бабусю, здається я вскочила у величезну халепу...
- Я так і знала, скипіла відразу стара, бо чому б ти прийшла сюди? Баба Галя знадобилася лише тоді, коли ти вскочила в лайно, а чим я тобі можу допомогти хвора зі своєю мізерною пенсією? Бабцю навіть не цікавило в яку халепу вскочила її онука. Вона, так голосно почала кричати про свою неміч, що на її крик прибігла тітка і вигнала Надю з дому, щоб та не хвилювала її матір.
- Краще б ти до нас не приходила - вичитувала їй у слід тітка Валентина грюкнувши дверима, так, що у Наді заклало вуха і все у середині здригнулося.

Дівчину відразу знудило на сніг і вона зрозуміла, що з чистого аркуша розпочати нове життя не вдасться. Надія без надії...Надія без надії... засіло в її голові. Ця фраза свердлила її мозок цілу дорогу до ринку, де працювала її мати. Вони майже місяць не бачилися і дівчина боялася, що та її вижене, так само, як і тітка.

У великому павільйоні ринку, де працювала Ольга, мати Надії, майже нікого не було в будній день. Можна спокійно поговорити і навіть зігрітися гарячим чаєм.
- А - а- а ... це ти? - байдуже зустріла доньку матір. В тебе гроші так швидко скінчилися, чи, у школі що трапилося? - запитала вона для годиться.
- Ма...мені дуже потрібно з тобою поговорити, це важливо. Надя переминалася з ноги на ногу не знаючи з чого розпочати.
- Давай швидше, без передмови, роздратовано буркнула Ольга, навіть, не дивлячись на доньку, розвішуючи товар на вітрину.
- Мамо, я закохалася у хлопця і тепер чекаю від нього дитину - так просто, ніби мова йшлася про щось буденне, промовила Надя, хоча в душі зрів вулкан.
- Мати втратила мову. Вона дивилася на Надю так, ніби вперше її бачила. Ні один м'яз не смикнувся на обличчі жінки.
- Ну ти даєш? Я здогадувалася, що дружба зі Свєткою Удовенко до добра тебе не доведе, але ж все ж таки, надіялася, що цього не трапиться. А хто батько? Микита, хоча це для тебе нічого не говорить. Він в армії і любить іншу. Мати випнула свій живіт, який вже неможливо було приховати під вільним в'язаним светром і сказала тикнувши пальцем у нього: - Бачиш, оце? То я доросла людина і сама заробляю на себе і тебе. А ти про що думала, коли лягала у ліжко з мужчиною і розчепірювала ноги? Думаєш, що я тебе і твого байстрюка буду утримувати? Не на ту натрапила!! Єдиним чим я тобі можу допомогти, то це дати гроші на аборт. Все, що можу для тебе зробити нині.
- Мамо... мамо... залилася сльозами Надя. У тебе самої скоро буде дитина, як ти можеш таке пропонувати? - благала згорьована дівчина.
- А якщо у мене більше ніколи не буде дітей? Та, як можна вбити маля, коли воно вже ворушиться. Я відчуваю, мамо, як дитина б'ється, ти чуєш. Надя взяла руку матері і приклала до свого невеличкого животика. Мати смикнула руку, ніби її вкусила гадюка. До прилавку підійшла якась жінка і почала питати про рожеву кофточку з люрексом, що висіла на менекені. Мати швидко переключилася на клієнтку, а Надя повільно попленталася з магазину. Вона йшла і нічого не бачила перед собою. Сльози застилали їй очі, шлях, градом котилися по обличчю.
- Надія без надії, Надія без надії... без надії...звучало в її скронях.
- Я нікому не потрібна, навіщо з'явилася на цей світ? Боже, чому ти не допоможеш, хіба я настільки жахлива грішниця? Невже ти дозволиш мені дійсно скоїти ще один страшний гріх? Що мені робити?
У машини на перехресті заверещали гальма, як Надя переходила вулицю, її ледь не збили. Навіщо жити, коли ти нікому не потрібна.

- Ти що на той світ захотіла? - висунувши голову з вікна автомобіля крикнув водій.
- А чому б ні? Можливо, це вихід, щоб більше ніколи нікого не турбувати.

Надя не пам'ятала, як дійшла додому пройшла по своїх слідах до веранди і відчинила ключем двері. Газова колонка була на гніті. Ледь блимав маленький, синій язичок полум'я. У хаті було, як завше: темно, холодно, зимно. Під вечір вдарив сильний мороз запорошивши сивою кіптявою вікна.
- Навіщо жити - думала Надя? Яка я надія, коли при надії сама без надії. Одна на цім світі. Я і моя дитина нікому не потрібні. Всі, кого я любила від мене відмовилися: Микита, мама, Свєта, бабуся. Я не маю права жити і не хочу так жити. Що я можу дати своїй дитині? Ганьбу? Лише ганьбу!
Надя не могла більше плакати. Вона підійшла до газової плити і відчинила всі конфорки.
Почувши запах газу лягла на диван і почала чекати, щоб заснути і не прокидатися ніколи. Вона чомусь згадала не Микиту, а свого батька. Він посміхався і простягав з неба до неї обійми. Руки ставали все довшими і довшими. Росли на очах, як дві довгі рейки. Ось-ось доторкнуться її тіла. Вона у весільній сукні, красива з довгим розпущеним волоссям у чарівному віночку і білій фаті. Батько дійсно доторкнувся до доньки довгими руками, а після вони почали зменшуватися, здіймати Надію вгору до стелі все вище і вище. Їй так було добре, легко, спокійно. Вона вже бачила янголів і, як пролітає крізь дах будинку, та раптово холодний протяг з дверей обпік її з ніг до голови і глухий голос, ніби з потойбіччя почав кричати - вона моя... моя! Надя не могла розплющити свинцевих повік. Батько її тягнув до себе на небо, а бентежний голос знизу кричав - прокинься...прокинься! Доню, прокинься! Дівчина, ніяк не могла, отямитися. Лежала на холодному порозі, а мати розтирала їй обличчя снігом, цілувала руки, бліді щоки і волала на весь двір. Боже, допоможи, я не можу її втратити... доню, Надюшо, ти мене чуєш?. Мати стояла на колінах і робила штучне дихання своїй дитині, а коли вибилася з сил і впала знесилена поруч з донькою вдивляючись в чорну безодню розчахнутого неба, Надя нарешті відкрила очі. Донечко, люба, плакала Ольга, пробач мені! Пробач!
Мати допомогла їй підвестися і знесилену відвела у дім. Вони проговорили цілу ніч тримаючись за руки.
- Я все зрозуміла лише тоді, коли відчула, що тебе втрачаю. Материнський інстинкт, все ж таки, мені підказав, що потрібно швидко бігти додому і добре, що вчасно, доню, встигла...встигла... Ти моя Надія, не залишай мене більше ніколи, а я стану для тебе справжньою опорою, люблячою матір'ю. І дитину виховаємо і все у нас буде добре. Мати і донька обнявшись то плакали втішаючи один одного, а то раділи від несподіваного щастя, а за вікном хуртовина знову замітала сліди білосніжним, світлим, чистим. Світало...

20.06.2020р.

Листопад зривав іржаве листя з дерев, шматував і кидав на мокру бруківку під ноги перехожим. Обважніле небо торкалося верхівок пірамідальних тополь, ніби хотіло на них спочити. Різко похолодало, погода була глибоко осінньою, та я майже кожного дня забирала онуку зі школи. І на цей раз викликала таксі до готелю «Десна», який знаходився поруч зі школою.
Набрала номер оператора зв’язку, а вона запропонувала стати віп-клієнтом.
- Ви так часто замовляєте таксі до готелю «Десна», - говорила вона, натякаючи на щось непристойне. Я розсміялася і пояснила, що забираю онуку зі школи, а викликаю до готелю, щоб водію було легко зорієнтуватися. Після мого пояснення розсміялася операторша та все одно занесла мене у пільговики.
Через десять хвилин приїхала машина - срібний Ланос і ми з Лісного масиву помчали в Дарницю на новий комплекс "Паркові озера". За кермом був чоловік років під сімдесят. Він з доброзичливою посмішкою відповів на наше вітання, витягнув шоколадний батончик і дав моїй онучці.
- Дякую, - зашарілася маленька учениця від несподіванки.
- Тільки зараз не їж, переб'єш апетит, - попросила я Алісу.
Майже кожного дня на виклики таксі приїжджав той самий водій і пригощав мою онуку солодощами.
- Ви так можете збанкрутіти, - сміялася я і завше при розрахунку набавляла декілька гривень на шоколадку.
Олександр, так звали водія, мило усміхався і казав:
- Нічого, хай їсть. Хоча своїх онуків не маю, але люблю купувати чужим дітям смаколики.
Цього разу він теж дістав вафельну шоколадку і простягнув моїй онуці. Я звернула увагу на його руки в рукавицях, і мене ніби вдарило струмом. Побачила, що на руках немає пальців.
- О, Боже! - перелякалась я, як же він керує? На правій руці було лише два пальці - великий і вказівний, якими він цупко тримався за кермо. Решти пальців не було. Як могла я не помітити цього раніше? Він культяшками якимось чином, навантажившись всією вагою міцних рук, утримував кермо машини. Тоді пів дороги ми їхали мовчки. Я боялася за онуку, бо керувати автомобілем у такому стані небезпечно. Олександр перехопив мій збентежений погляд і промовив:
- Не бійтеся, нічого поганого не станеться. Я все життя за кермом. Рефрижератори колись возив, - похвалився він.
Я трохи заспокоїлася і запитала, що сталося.

Водій подивився на мене, думаючи чи можна при дитині розповідати таку історію, але все ж таки розпочав:
- Це трапилося в 1998 році - двадцять другого грудня. Ми з Віктором працювали в «Агропромі» і возили вантажі із-за закордону двома фурами. На цей раз їхали з Голландії. Машини були загружені шоколадними батончиками «Марс», «Снікерс», «Баунті». Ви ж знаєте, які дороги в Європі? Ми за декілька днів були на українській митниці, але нам потрібно було їхати далі в Росію, тож добряче втомилися, бо напарників у нас не було. Віктор керував своєю машиною, а я - своєю. Зупинялися тільки за необхідністю. Коли виїхали на територію рідних доріг, вибачте за подробиці, то не тільки спина і руки боліли... Нам потрібно було вчасно доставити вантаж, тому мчали на великій швидкості, незважаючи на ожеледь. Проїхали Чернігівську область і попрямували на Калугу, Тулу, через Бахчинський перехід. Знаєте де це?
- Ні, - коротко відповіла я, побоявшись, що водій не встигне нам розповісти свою історію.
- Це біля Сімферопольської траси, - пояснив він, - там ще річка з цікавою назвою Ильд.
- А-а-а, - протягнула я, ніби була в курсі, де ця траса і річка знаходяться.
- Так ось, - продовжував Олександр. Ми виїхали на трасу Москва-Симферопіль і кінцева зупинка повинна була бути у місті Ступіно. Там величезна фабрика і база, де повинні були вигрузити вантаж, але нас вночі зупинило ДАЇ. Я вийшов з рефрижератора, і мене попросили пересісти у темно-зелений УАЗ із задрипаними номерами, колесами і трохи розбитим переднім склом. Коли я нахилив голову, щоб сісти в машину, мене різко чимось вдарили по голові і кинули на підлогу. Я повернув голову, щоб не задихнутися і побачив, що Віктор лежить поруч. Чоловік кавказької зовнішності на ламаній російській мові почав нам ставити питання стосовно нашого вантажу.
Ми розказали, куди їдемо і звідки. Нас прикували наручниками один до одного і крісел. Не пам'ятаю, скільки ми сиділи у тому уазику, доки бандити радилися, що з нами робити. Після виволокли нас з машини і повели в відкрите поле. Як зараз пам'ятаю, що ми тремтіли від холоду. Зима, кінець грудня, мінус вісімнадцять. Довго йшли пішки під прицілами автоматів, залишивши машини на дорозі.
- Бистрєє, бистрєє...- підганяли нас, тикаючи дулом у спину. Я йшов і весь час молився, - продовжував Олександр розповідати, кашляючи і ковтаючи підступну сльозу. Віктору було тридцять сім років, а мені - сорок сім. Він нещодавно одружився, і йому жінка подарувала двох синів, а я свою жінку поховав рік тому. Померла від раку. Виховував самотужки сина-підлітка.
Олександр глянув на мою Алісу і кивнув у її бік:
- Тоді десь стільки ж років було і моєму малому, як вашій… Приїхали, - сказав сумно водій, а я дивилася на нього і хотіла дослухати оповідь до кінця. Розрахувавшись, запропонувала:
- Нам ще потрібно їхати на малювання в іншу школу мистецтв. Може, нас зачекаєте п'ять хвилин і туди відвезете? Тільки залишимо шкільний рюкзак, візьмемо інший з фарбами і бутербродами. Це швидко... туди і назад...
- Добре, як скажете, мені все одно, кого возити і куди їхати.

Через декілька хвилин ми знову сиділи у старім Део Ланосі, слухаючи Олександра.
- Так, на чому ми зупинилися? - запитав він.
- Ви казали про дуло, - нагадала я.
- Так, дуло у спину врізалося кожного разу, як тільки ми зупинялися, чи хотіли поглянути вбік. Я вже вам говорив, що дорогою я молився, розуміючи, куди нас ведуть і навіщо. Не вірилося, ніби це сталося не з нами. Це, мабуть, фільм знімають, думав я тоді. Зараз спалахнуть рампи і режисер скаже «стоп… камера... знято!». Ні, не схоже, надто агресивними були ці «актори»-охоронці. Вони розмовляли чеченською, і ми не могли зрозуміти про що йде мова. Той, що був серед них старший зупинився і наказав повернутися обличчям до них.
- Всьо, пришли, - з сильним акцентом тихо сказав він. І тут я заплакав, згадавши сина. Хлопці, у Вас є родина, діти? Я рік тому поховав жінку від раку. На руках залишився малолітній син, а у Віктора двоє немовлят… Що ви робите?! Не вбивайте!!! Побійтеся Бога! Вам прийдеться за все відповідати. Сьогодні велике свято - Анни. Віктор мовчав, ніби йому відрізали язик, чи втратив віру у те, що нам залишать життя.
- Хоч Вітю помилуйте, він дітдомовець, буде мовчати, нікому не скаже...
Кавказці переглянувшись, порадились і один із них витягнув пластикову півлітрову пляшку горілки. Половину влили силоміць мені в рот, а іншу частину - Віктору. Сильний мороз обпікав наші тіла до того, як ми йшли по замерзлому полю, вітер збивав з ніг. Мороз сльозив очі, а тепер нам хотілося лише одного - спати.

На мені була хоч куртка, спортивна шапка і чоботи, а Віктора витягли з машини майже роздягненим - у легких кросівках, байковій сорочці і безрукавці. Рекетири зникли у чорнім безумі, а ми позасинали, притулившись один до одного, не відчуваючи холоду. В спиртному був клофелін.

Через добу я отямився і почав будити Віктора. Він був холодним, як лід. На блідім обличчі і мускул не смикнувся, коли його будив, серце майже не стукало. Я сам настільки замерз, що не міг поворухнути губами, ніг і рук не відчував, заклякли, задеревеніли. Не було сил підвестися на ноги, спробував повзти, докладав зусиль, але ніяк не міг зрушити з місця.

- А Ви бачили Бога? - зненацька запитала Аліса, яка до цього сиділа і вдавала, що нічого не чує, а дивиться в мобільний.
- Ні, сонечко, не Бачив. Але я відчував, що він десь поряд, бо нас же не вбили, ми ще були живі і надіялися, що Господь допоможе.
- Він допоміг?
- Алісо, не перебивай, не забігай наперед, - я зробила зауваження онуці, а Олександр продовжував керувати машиною. Ми стояли п'ятнадцять хвилин в пробці, та на цей раз, не дратувалися з цього приводу. Нам було байдуже, бо хотілося дослухати до кінця. Водій ненадовго замислився і почав розповідати далі.
- Через деякий час я побачив чоловіка, який до нас наближався. Хотів йому крикнути, та ледь шепотів. Перехожий підійшов ближче, глянув здаля і почав від нас тікати назад. "Допоможіть... допоможіть... допоможіть... ", - благаючи його, я втратив свідомість. Прийшов до тями через декілька днів у міській лікарні.
- Я знала, я знала, що так станеться! Бог є! - збуджено раділа Аліса.
Я її погладила по голівці і міцно пригорнула до себе, ніби боялась втратити.
- Так, це Бог послав того чоловіка, який, побачивши нас побіг за машиною і людьми. Нас врятували.
Ми вже запізнювалися в школу мистецтв, і тому водій стисло розказав, що Віктор вижив, але йому пощастило менше, ніж Олександру. Бідному ампутували ноги до колін і руки по лікті, але, слава Богу, залишився живим. Добрі люди допомогли йому придбати гарні протези, які допомагають в побуті.
- Ось така моя історія. Один трагічний випадок залишив відбиток на все життя. Але нічого, якось справляюся. І дружина зараз у мене є. Після цієї трагедії одружився з санітаркою. І син - розумний, добрий, допомагає.
Ми подякували Олександру і побігли до школи.

Наступного дня наш водій, як завше, нас чекав біля готелю «Десна».
- Тримай, мала! - Олександр знову простягнув Алісі її улюблені ласощі.
- Дідусю, Баунті!? Це, випадково, не та бандитська шоколадка? - запитала Аліса.
- Хто його знає, моя хороша, може й та.
- А що, хіба у нас ще є бандити?
- На жаль, моя маленька, на жаль...
27.05.2020р.

І
Прокинувшись Тамара почула, що на вулиці стугонить осінній дощ. Величезні, шумні краплі торохкотіли, ляскали по піддашку лоджії, тарабанили дробом. Не хотілося розплющувати очі. Вона любила дощ. Цілий день лежала б і слухала б мелодію дощу безкінечно, вишукуючи у ньому монотонні ритмічні ноти -
перегуки, шепіт, шурхіт, плач, стогін - якби у кімнату зненацька не заглянув її чоловік і не попросив приготувати йому на сніданок - вівсяну кашу.

- Люба, будь ласка, приготуй, ти ж бачиш, що я вже ніякий.

- Ніякий? - спалахнула сірником Тамара. Ніякі лежать і їсти не просять! Я, навіть, очей ще не всигла продерти, святої води ковтнути, а "ніякий" вже з шести ранку нишпорить, заникує де, що пожувати. Ось вчора, цей - "ніякий", декілька раз снідав, три рази обідав і стільки ж вечеряв. Дві пательні котлет вмолов, як не бувало, три яєшні, цебро борщу, п'ять кіло риби з овочами, чотири шніцеля. А я ще ріски в роті не мала, від плити не відходжу - прибираю, перу, прасую, готую, мию, годую, підтираю, і так все життя. Слава Богу, діти вже на своїх хлібах.
Тамара змахнула пасмо неслухняного волосся з чола і з досадою запитала:
- Скажи, як у тебе влізло чотири биточка, вчора на ніч, не розумію?

- Три

- Чотири.

- Та ні, три я з'їв.

- Не бреши, я добре знаю скільки там в холодильнику було.

- Нічого, скоро тебе залишу, звільню раз і назавжди, мені не довго залишилося!

- Ой, не сміши... ха...ха...ха... Він скоро мене звільнить... і коли це станеться, хотілося б знати? Ось, Мілкин чоловік нічого їй не говорив, а в один прекрасний день, всього-то у п'ятдесят, взяв і звільнив - квартиру, дачу, машину і місце на Байковому кладовищі. Правда перед тим пішов до іншої, то це вже інша справа. А тобі вже за вісімдесят і кожен рік все мені обіцяєш, що скоро звільниш, залишиш. Скоріше рак на горі свисне, швидше я загнуся, як виснажений віслюк, ніж ти мене звільниш. Так довго, як ти, порядні люди не живуть! Мені вже самій скоро шістдесят, а життя не бачила? Ти думав про це? З таким гарним апетитом ти ніколи мене не покинеш, не те, що скоро...

Тамара ще довго бубоніла б якби у двері не подзвонили.

- Кого там чорти носять в таку мерзенну погоду?- запитала і не дочекавшись відповіді відчинила двері.

Біля ліфта стояла молода дівчина в окулярах, короткій спідниці "олівець", світлій аскетичній блузочці і впевненим зомбованим голосом, з голівудською посмішкою, радісно російською мовою протарабанила,

- Ну что, будем утеплять? -
пластиковые окна, балконы!

- Голову випалила нервово Тамара і швидко захряснула перед носом непроханої відвідувачки двері, крикнувши у вічко,
- Дістали! Задовбали! - хай Бог простить, не витримую вже!

- Хто там? - ветхим, тремким голосом запитав чоловік.

- Та знову - "вікна, двері", немає їм, що робити, ходять нахабні йолопи.
Всі грамотні люди давно вже знають, що це - шахраї, аферисти, розводять людей.

- А... а... - ще більш немічно пробурмотів чоловік...- То ми їсти будемо, чи як?

- Кому що, а курці просо! Так ти ж щойно кашу стоптав, пів години не пройшло.

- Хіба? - здивувався старий, година пройшла,

- Пів...

- Година...

- Пів...

- Не сперечайся у мене годинник на кухні.

- Тю, - сказав чоловік, і поліз в холодильник за салямі. - Ти ж знаєш, якщо я не поїм борщу у мене підвищиться тиск. Червоний борщ гарно нормалізує, правда від нього метеоризм, але то таке, ми ж все рівно по різних кімнатах спимо.

- І хто у тому винен? - знову спалахнула Тамара. Боже, чому моя мама не взяла різку і не надавала мені по дупі, коли я їй у 17 років заявила, що хочу за тебе заміж? Де був мій розум, куди дивився мій тато? (до речі, ти сказав, що тобі тридцять років, а насправді було вже тридцять шість.) І чому я тоді потрапила у ту лікарню на Козловці видаляти гланди в якій ти лежав з виразкою шлунку?

- Це доля, - з сарказмом сказав чоловік сьорбаючи борщ вприкуску з кручениками.

ІІ
Про їх життя розповідати не буду. За ці сорок з гаком багато води утекло, і можна було б написати роман, але зараз нема коли. Можу лише сказати, що бувало всяке - алкоголь, зрада, відчуження, але головне, що народили двоє дітей, придбали квартиру і зуміли зберегти родину.

Одного не врахувала Тамара: різниця між подружжям в двадцять років - це занадто. Різні покоління, погляди на життя з роками ще більше даються взнаки і віддаляють. У тридцять шість вона фактично була одна при живому чоловіку, який її весь час контролював, дзвонив по сто разів на день, ревнував, зраджував, а вона не тільки йому догоджала, а й доглядала за дітьми, а після за онуками.
Завше була, як кажуть, на підхваті. Легка на підйом, по першому виклику будь-кого летіла на поміч, хоч сама ще могла влаштувати своє життя, бо володіла чудовим гумором, стриманим характером і чуйним серцем.
Коли їй виповнилося шістдесят вона, майже, не втратила вроди. Незадоволена жінка може перетворитися на мегеру, але не Тамара. Ніщо окрім великих засмучених очей не видавало її нещасливої долі.

Якось в автобусі відчула на собі прискіпливий погляд чужого чоловіка.

- Ви чому так на мене дивитесь, зі мною, щось не так? Може, коза з носа стирчить, а я її не бачу? - пожартувала з незнайомцем.

- Та ні, я вами любуюся, - зашарівся чоловік і вийшов на тій ж самій зупинці на якій вийшла Тома.

- У Вас такі гарні зелені очі, - симпатичний чоловік намагався зав'язати розмову і познайомитися.
- Ви щасливі?- продовжував він.

- Яка різниця, навіщо це Вам, ідіть куди йшли!

- Ви не хочете бути щасливою?

- В одну й ту ж саму річку двічі не ввійдеш!

Тамара кинулася на іншу сторону дороги з думкою про те, що, можливо, вона тікає від свого щастя. Хіба розумні жінки тікають від свого щастя? А вона завше тікала.

ІII
- Яка дивна погода, декілька днів йде дощ, ніби небо розверзлося. У квартирі сиро і смуток пронизує до кісток, викручує, судомить ноги, руки, б'є по голові крап.. крап... крапля за краплею зверху і кінця і краю не видно.

- За ким сиве небо плаче? - спитала Тамара.

- Мабуть, що за мною, обізвався чоловік, бо я вже ніякий.

- Ніякий, Ніякий, ти ніякий, а я нічия, чия? - Ні- чи-я...
я...я - нічия, - якось безнадійно промовила Тамара.
- Завтра зранку поїду до доньки, попросила подивитися за дітьми.

Вона інколи ночувала у доньки, коли та приходила з зятем пізно і завше це не подобалося Андрію.

- У них на роботі корпоратив, прийдуть пізно, тож там і заночую.

- А як же я тут один без тебе? А якщо зі мною щось трапиться, ти подумала про це?- запитав розгублено, як дитина - "ніякий".

- Не з моїм щастям! Скоріш зі мною щось станеться ніж з тобою!

- Не скажи...не скажи. Вчора всього три рази їв, апетит пропав, ледь себе примусив, нудило, паморочилася голова, заточувався, він навіть хитнувся для підтвердження, точно скоро тебе звільню.

- Не розпочинай, не дратуй, ти знову?

Чоловік ніби не чув і продовжував.
- А ще телефонував Гульцман, запрошував у Ізраїль, а я боюся летіти.

- Чому?

- Чому, чому, мелеш таку дурню... Ти, що не розумієш, що я там можу дуба врізати?

- О-о-о! То якраз на святій землі і упокоємо з миром, чого ж боятися, ти ж про це колись мріяв.

- Тіпун тобі на язик, - дідусь набожно перехрестився і запитав:

- Там є ще червоний борщ?

- Котлети є!

- Немає.

- Є!

- Нема!

- Не сперечайся вчора насмажила повну каструляку! Заглянувши в холодильник зітхнула:

- Таки нема!
Ще раз про апетит мені щось тявкнеш дістанеш черпаком по лобі!!!!

Тамара глянула на чоловіка і уклякла.
- Що це за білий леп на твоїй голові?
Хоч Андрію було вісімдесят він ходив до перукарні фарбувати волосся у чорний колір, щоб здаватися молодшим.

- Подумаєш трохи твого лаку для волосся взяв, щоб блищало.

- Де ти його взяв? Покажи!

Чоловік приніс пляшечку спрея.

- Ти вмієш читати? - сміялася Тамара, це ж засіб для крохмалення білизни.

У двері знову подзвонили і жінка пішла подивитися хто прийшов. Мовчки відчинила і біля порогу побачила ту саму дівчину, яка пропонувала утеплятися.

- Вы, все же, подумайте, у нас сейчас большие скидки.

- У нас всі вікна нові, балкони теж пластикові, давним давно замінили, не морочте голову.

- То, может, Вам резинки поменять, у Вас все двери хорошо закрываются?

Ще й як гарно, ось дивися! І Тамара гримнула перед носом дівчини дверима так, що чоловік здригнувся.

- Хто та-а-м-м-м?, протягнув, ніби це були його останні слова.

- Вікна, двері, балкон, профіль. Слухай, може, табличку повісити? "Профіль не пропонувати!"

- Я чув, що так грабують квартири,- розжовуючи сало, прочавкотів Андрій.

- О, хоч одне розумне слова сказав. Точно у нашім будинку, вже чотири квартири обікрали. Більше нікому не відчинятиму.

IV
Наступного дня Тамара викликала таксі і зранку поїхала до доньки. Декілька разів телефонувала чоловіку, бо хвилювалася за нього. "Щось я останнім часом дуже ображаю його, часто дратуюсь. А він, дійсно, уже старий, а я все збагнути цього не можу, чи не хочу", думала вона.
"Звикла по собі міряти. А, хто зна, якою буду у його віці, можливо, з ліжка встати не зможу, чи просто не доживу? А він живий ще тому, що гарно їсть. І хай їсть... і слава Богу, що ще їсть... Чому я до нього чіпляюся, а ці мої недолугі жарти, можливо, його бідного, ранять." Вона так себе накрутила, що коли приїхала донька з зятем, то викликала таксі і помчала на крилах додому. Їй здавалося, що вона більше його не побачить, не застане свого немічного чоловіка. Уявила картину, як вбігає до його кімнати, а той лежить на підлозі з відкритим ротом і скляними очима, сльоза застигла у одному оці, (десь вона чула, що коли людина помирає, то остання сльоза у оці краплею дощу.) Вона кидається на груди чоловіку, просить пробачення, кається, ридає, що не вона першою, а він помер, цілує холодні руки, а Андрій, її зістарений Ален Делон лежить худесенький, вимучений, нещасний не ворухнувшись.
Тамара витерла сльози і попросила водія швидше їхати. Дощ нудьгував, скавучав і схлипував. Від шаленої швидкості криві патьоки бігли по склу вверх. Світ заволокла темна ніч і холодна мжичка дощу. Коли зупинилися, вона промчала повз консьєржку навіть не привітавшись. Викликала ліфт, а піднявшись на шістнадцятий поверх з тривожним серцем кинулася до своєї квартири.
Руки тремтіли, не могла попасти ключем у замковий отвір. А коли зайшла, то побачила світло лише у ванній.
Чоловік часто забував вимкнути світло, коли вночі вставав у туалет.
Вона пішла помити руки і заодно вимкнути світло.
Відчинила двері і перед нею постала дивна, цікава картина. Її "ніякий" стояв під душем з повією, тією удаваною продавщицею пластикових вікон. Вони так захопилися один одним, що не відразу помітили Тамару.

- Ало! Як водичка? - запитала вона.

Оголена пара заклякла ніяковіючи, ніби прикриваючись одне одним, а Тамара промовила:

- Андрію, ти перед смертю вирішив помитися, а вона тобі спинку милить? Як чуйно, зворушливо і разом з тим гидко!

- Дівчина кулею вискочила із ванни і на ходу почала натягувати спідницю на мокре тіло а, "ніякий" ніяк не міг із себе видавити ні слова.
Коли повія зникла за дверима він почав рюмсати, бідкатися, що його чорт попутав, а насправді любить тільки її, але Тамара його вже не чула.
Вона вийшла із дому без парасолі. Нічне місто мив осінній дощ. Калюжі на бруківках відбивали сяйво ліхтарів, туманна завіса неба ховала обважнілі хмари. Дощ змивав з її обличчя смуток, сріблив русяве волося, душу. Головне не втратити себе...

Ніякий...ніякий... крутилося в її голові... нічия...нічия...ні - чи - я... Чия?
Ні, я не хочу бути нічиєю, хочу бути щасливою! І я буду щасливою, адже дощ рано чи пізно скінчиться.

20.05.2020р.

- Бувай, матусю, не хвилюйся, машину гнати не будемо... знаю...все добре... заспокойся... - Я, міцно обнявши заплакану маму, швидко сіла в новеньку "Ладу".

На той час це була шикарна машина кольору гнилої вишні з велюровими чохлами і хромовими ручками. Їхати з районного центра Дзержинська до Києва кілометрів триста. Дорога була розбита, як підошва старих кросівок, але краєвиди тішили око.
Скрізь відчувалася весна, ліси квітнули пролісками, анемонами, а чепурненькі села ретельно готувалися до Великодня.
Слава Богу, на цей раз, доїхали без пригод.

- Ну що вивантажуємо мішок з картоплею?- ледь видавив із себе фразу стомлений чоловік. - а після розійшовся,
- Вічно ти набереш овочів від мами ніби ми тут купити не здатні, а мені після їх торбичити на верх. А ще консервацію з варенням і усякою всячиною. І теща вічно всуне те, що їй і даром не потрібно. Будемо надіятися, що ліфт сьогодні працює.

Ні, ліфт сьогодні не працював і нам з чоловіком прийшлося всі скарби городу і те, що всунула щедра мама, підіймати на дев'ятий поверх.

Незадоволений чоловік весь час, згадував мою маму, обурювався, особливо, коли тягнув мішок з бараболею. Він сам важив не набагато більше за той мішкок.

- Розумію, не сердься, чого вскипів, наступного разу візьмемо менше: - заспокоювала я його.

- Наступного разу я взагалі не поїду. У тебе є посвідчення водія, сядеш за кермо і поїдеш без мене.

- Так я поїду без тебе, але після все одно тобі прийдеться мені допомогти все те тягти, бо ми любимо саме мамину картоплю..

Після таких вагомих доводів чоловік замовчав і почав підіймати все, що залишилося підняти на дев'ятий поверх.

ІІ
Майже місяць минув відтоді, як ми провідали маму. Залишалося кілька днів до Паски, та мені нічого не хотілося, настрою не було. Вікна змусила себе якось помити, завгодя випрати тюлі та штори, прибрати в квартирі, а на пасочки сил вже не вистачило. А, куплю і не буду морочитися, лежачи на дивані та міркуючи, які святкові блюда буду готувати, почула з кухні,

- Ура... Ура...Таню, мерщій сюди! Нарешті! - волав, як божевільний мій чоловік.

- Що трапилося?-запитала схвильовано я прибігши на кухню.

- Мишу впіймав, дивися, ще жива, смикається!

- Фу, яка гидота, навіть дивитися не хочу.

- Чому?... Дивися...дивися, ти ж, так хотіла щоб я її впіймав.

- Хотіла, але не сьогодні, у чистий четвер, коли свято на носі і грішити не варто. Все ж таки, Боже створіння.

- То виходить, що я вбивця? - чоловік сумно зітхнув.

- Викидати в унітаз її будеш ти - додав він.

- Ще чого, я мишей жах, ще з дитинства боюся, заперечила я.

ІІІ
Вперше ту сіреньку побачила на кухні місяць тому, коли вечеряла і слухала естраду. Здавалося вона промайнула кулею по газовій трубі. Я навіть не повірила, що то миша, такою прудкою вона була. Ніби стріла пролетіла, чи блиснула блискавиця. Мої очі не встигли те зафільмувати, а через тиждень та сама миша уже вальяжно ходила де завгодно і коли завгодно. Як тільки хтось заходив на кухню, вона миттєво з'являлася невідомо звідки, витягувала свою гостру мордочку і вдихала кухонні аромати. Я, навіть, кілька раз кидала їй шматочок ковбаси чи сиру, підгодовувала і вона полюбила мене більше за чоловіка, доньку, сина, невістку і маленького онука. І все б було нічого, але у квартирі почало смердіти мишаками, а ще через кілька днів ми не могли заснути. Миша точила все підряд, шкрябала так, що ми почали купувати беруші.

- А чому б нам її не впіймати і не випустити на волю? - запитала я у чоловіка, бо тоді про вбивство думки не було і в помині.

- І як ти собі це уявляєш? Мені, що з сачком бігати за нею по квартирі, це ж тобі не метелик, чи бджілка і навіть не муха!

- Так не метелик, це точно, та десь чула, що можна піймати на півлітрову склянку. Під горлечко склянки підставляєш п'ять копійок, а в середину кладеш приманку. Миша залізе її з'їсти, банка впаде і пастка закриється.

- Цікаво, а я й не знав, зараз спробую.

- Давай, тільки підклади папір під склянку, щоб було зручно після діставати мишу.

- Не вчи вчених! -
Чоловік не любив, коли його повчали.

Декілька днів лаштували склянку, але божа тваринка умудрялася з'їсти приманку, не попавши у пастку. Коли я знайшла свою норкову шапку пошкоджену, моє чуйне серце не витримало і я попросила чоловіка сходити на ринок за мишоловкою.

Це було нелегко, повірте. Миша виходила кожного разу, як тільки я вмикала музику, пищала, уважно слухала виляючи хвостиком не тікаючи з кухні доти, доки я не виключала музикальний центр. Особливо вона любила слухати Олександра Пономарьова і групу "Ласковий май"

- Таню, чуєш, іди глянь? -
чоловік мені показував погризаний ремінь, все йду купувати мишоловку.

Я розуміла, що це не та хатня тваринка, яку б ми хотіли приручити і перевиховати, тому кивнула головою в знак солідарності.

Він швидко повернувся.
Такого щасливого я його ще не бачила відтоді відколи ми привезли в мішку з картоплею мишу.

- Дивися! - сказав він - до чого дійшла наша цивілізація. Бачиш цю висвердлену дірочку у прямокутнику?

- Ну....

- Дивися, та не нукай, сюди уважно! Мишка залізає, (чоловік назвав її лагідно, мабуть, тому, що мучила совість перед стратою живого створіння), і перекушує ось цю ниточку, щоб добратися до їжі, а тут бац, спрацьовує пружина і мишці гаплик... Це ж треба таке придумати... Це тобі не стара мишоловка - новітній гаджет... Ось побачиш завтра будемо спати спокійно...

- Побачимо, хотілося б...

Але цілу ніч спокою не було.
Через тиждень ми всі бігали з віником по квартирі намагаючись піймати непрохану гостю. Коли гризучка пошкодила коляску онука чоловік знову пішов на ринок і на цей раз купив стару, справжню мишоловку.

ІV
За кілька днів мишу впіймали хоч всім було її дуже шкода. Донька навіть потай пустила сльозу, але взяла себе в руки і побігла гратися з подружками на вулицю в резинки. Я зібрала пасочки трирічного онука і теж вийшла на дитячу площадку. Невістка прийшла з роботи і дитина радо кинулася їй назустріч.

- Наташо, забирай малого і йдіть додому, та тільки дивися за ним, щоб до рук не брав.

- Що не брав?

- Там батько мишу впіймав, а я сходжу у магазин, - наказала я.

- Ти що, серйозно, здивувалася невістка, невже? Нарешті! - Зрадівши взяла малого на руки і понесла додому.

Онук не хотів іти з дитячої площадки, опирався, кричав, а я йшла у хлібний магазин купувати паски і на серці було зле. Чомусь весь час думала про мишу, згадувала, якою вона була цікавою. Як з'явилася в нашому домі. Це був, ніби, живий подарунок від рідної мами і якби ж вона не мала гострі зубки і не так різко пахла то до сих пір була б з нами. Очі заволокли сльози. Це тарганів, я б нізащо не полюбила б думала я йдучи по вузькому тротуару,
коли несподівано на зустріч вигулькнула дівчина на велосипеді. Вона прямо їхала на мене. Я відступила кілька кроків вліво і вона вліво, я вправо і вона вправо. Мабуть, потрібно стояти на місці, не встигла про це подумати, як велосипедистка мене збила. Було боляче. Здерті коліна, здирки на руках і шишка на лобі. Якийсь чоловік з цією ж невдахою, що на мене наїхала, допоміг мені підвестися на ноги.

- Ні, дякую, я сама дійду, це миша, це вона мстить...

- Яка миша? З вами все гаразд? Ви сильно вдарилися головою?

Нічого не відповівши я попленталась додому.

V
Забинтувавши коліна глянула на мишу, яка прищемила хвіст і лапу намагалася звільнитися. А після втомившись лежала сумирно не ворухнувшись. Мабуть, гаплик, подумала я...

- Таню, ти приготуєш мені гарбузову кашу?- попросив чоловік.

- Ти, не бачиш, що у мене побиті руки? Поріж хоча б гарбуз, а тоді вже якось приготую.
Я не встигла дістати каструлю, як залунав дикий вереск.
Чоловік відрізав пучку на пальці. Кров юшила, як із кабана.

- Це миша мстить повторяв він мої слова, - викиньте нарешті хтось цю "тварь", волав на всю квартиру.

- Я не буду!!! - у відповідь горланила я, бинтуючи чоловіку палець.

І тут, наша мужня невістка промовила:
- Не кричіть, я її викину через балкон.

Так, вона це зробила, але на цей раз кричали з балкона. Коли я, мов обшпарена влетіла туди, то побачила, що Наташа теж поранила палець, нахромившись на проволоку мишоловки.

Зі мною сталася істерика. Я замість того, щоб співчувати і кинутися допомагати невістці продизенфікувати руку, трималася за живіт і голосно сміялася. Опанувавши себе промовила:

- Вибач, що така реакція, я ж теж потерпіла, показавши свої забинтовані коліна і шишку на лобі.

І тут почали сміятися всі. Ми реготали так, як не сміялися до цього ніколи. Дитина дивилася на нас і теж почала сміятися. Ми продовжували дивитися один на одного і сміятися так, що текли з очей сльози.

Після телефонувала мамі і розповідала,

- Мам, уявляєш троє несповна розуму забинтованих стоять і шалено регочуть, від того, що їм помстилася маленька миша.

- А що ж з мишою?, -запитала мама.
- Скажу чесно, не знаю, але сусідка з першого поверху казала, що у неї завелася сіра миша і така розумна і музику любить, а зловити її марні спроби...

22.05.2020р

Кажуть люди, що зараз небо не хоче творити чудеса і я в це завше вірила, аж поки сама не зіткнулася зі справжнім дивом.
Вже п'ятий рік Олексій з дружиною і маленьким сином винаймали житло. Переїжджали з місця на місце і ніде не могли себе почувати комфортно. То кватира знаходилася далеко від роботи, то від дитячого садочка, а то на п'ятому поверсі без ліфта. А цього разу дістали таргани.
Труїли чим могли, чим радили добрі люди - дустом, бурою, але вони множилися неймовірно швидко, викликавши алергію у малого Максимка. Дружина не витримала таких умов проживання і заявила:
- Все з мене досить!
Всі чоловіки, як чоловіки, а ти навіть на халупу заробити не можеш. Ми вештаємося по чужих квартирах, кінця й краю цьому не бачу. У тебе більше не вірю, не про те все життя, мріяла!

Наступного дня зібрала речі і втекла з дитиною до своєї мами в село. Ніякі вмовляння Олексія її не зупинили.

Він ходив на роботу, висилав дружині гроші і залишався в тій тарганівці, бо ціна за оренду була мізерною.

Наступило літо, та ніщо не змінилося у його житті. Він, навіть, жодного разу не скупався у морі. Справа дійшла до розлучення, а Олексій не міг самотужки заробити на квартиру.

Та, якось, одного разу йому зателефонувала сестра.
- Як справи? - запитала вона.

- Погано! Здається Оля подала на розлучення, бо я - нікчема. Я дуже люблю її і Максимку, але скільки б не їшачив, а віз і понині там. Що мені робити? Їхати в село? То там ще гірше - роботи ніякої...

Сестра поспівчувала:
- Не переживай, щось придумаємо. Світ не без добрих людей.

А через деякий час приїхала і купила Олексію маленьку квартирку у старому районі Одеси. Це було диво, бо зараз, навіть, близькі родичі не відгукуються на біду не те, що далекі.

Двоюрідна сестра була віруючою людиною. Перед тим померла її мати, яка заповіла їй двокімнатну квартиру у Києві, тому продавши житло вона змогла допомогти брату.

Коли Олексій вперше зайшов у квартиру, яку йому подарували, був не те, що збентежений, а шокований. Маленька прихожа, кухонька і кімната 12 метрів. Все потребувало особливого ремонту. Старі шпалери місцями звисали стрічками, оголивши сірі стіни. У занедбаній ванній кімнаті ряснів грибок, а вся сантехніка виглядала жахливо.
Нічого, подумав Олексій:
- Я ж будівельник. Швидко приведу все до ладу і заберу родину з села.

З цими оптимістичними думками він вийшов на вулицю і попрямував до центральної частини міста. Йому хотілося пройтися, упорядкувати свої думки, розкласти все по полицях, ковтнути свіжого морського повітря, відчути нове життя сповнене сподівань..

Він йшов по старій бруківці у сотий раз перебираючи одні й ті ж самі думи, коли задзвонив мобільний. Телефонувала сестра.

- Олексію, ти знаєш, що сьогодні велике свято Пресвятої Богородиці? - запитала вона.

- Звідки мені знати, я ж до церкви не ходжу, хіба, що на Пасху і Різдво.

- Ось і дарма! Ти хочеш, щоб тобі допомагав Бог, а не ходиш до нього? Якщо тобі потрібно, щось отримати від держави, ти ж ідеш до адміністрації?

- Так, йду.

- То чому ти не йдеш до Бога? Звідки йому знати, твої потреби, коли ти з ним не спілкуєшся? За все дякуємо Богу, навіть за те мале, що він посилає. Олексій почухав потилицю.

- Я зрозумів. Ти не повіриш, але поки ми розмовляли ноги мене самі привели до храму. Все, бувай, сестричко, дякую!

Олексій більше не міг говорити, бо вперше його душили сльози. Не сльози радощів, чи відчаю, співчуття, щему - сльози каяття.

Він після інституту десять років працював, як проклятий, майже без вихідних, утримуючи родину і хвору матір. Весь час сам на сам зі своїми болячками і проблемами. А виявляється, що міг би бути з Богом. Міг би довірятись йому, лікувати душевні і фізичні рани. Жити по іншому, сподіватися на небо, бо без Бога не до порога, а з Богом за синє море.

З такими думами Олексій піднявся до храму. Там, майже, нікого не було. Служба давно скінчилася. На свічниках догорали свічі, кидаючи тіні на живі ікони. Він ніби вперше побачив лики Ісуса Христа, Діви Марії, Святих. Вони дивилися на нього з такою любов'ю, що чоловік ще більше розчулився. Щось сонячне, ніжне зріло в його душі.

- Дякую, Боже, і Матір Божа, що не залишили мене на одинці з бідою!
І хоч, дуже маленька квартирка, але і так, я дуже щасливий, дякуючи Богу! Слава Богу! Ми помирилася з дружиною і вона повернеться, як тільки зроблю ремонт.
Він не міг зупинитися, розмовляв з Богом, як з рідним батьком, якого ніколи не бачив раніше, а тут випадково зустрів.

Щиро молився Олексій не знаючи справжніх молитов. На серці ставало затишно, спокійно, ніби небо прихилилося до його ніг. Він чув як на кліросі співають херувими, як свячений ладан розливається в його серці, наповнюючи вірою, надією, любов'ю.

- Вірте в неможливе і отримаєте диво: - пролунало за його спиною, коли він залишав Божу обитель.

Олексій дав милостиню тому, хто промовив ці слова і оновленим рушив додому.

Підійшовши до свого будинку, побачив, що стіна фасаду у плачевному стані. Де-не-де по ній плівся дикий виноград. Тому і грибок у ванні, подумав він і почав прикидати скільки метрів матеріалу йому знадобиться для ремонту.

Це був старий будинок дореволюційних часів. Видно, якийсь багатій жив у ньому, а після втік за кордон. Хто-зна, чи живі нащадки тих людей, що залишили родового гнізда коріння? А зараз у двоповерховому особняку жило декілька сімей, з якими Олексій ще не встиг познайомитися.

Все добре порахувавши і затонувавши у блокнот Олексій зайшов до своєї нової квартири. Він дивився на кімнату, принесені вчора інструменти і думав з чого завтра розпочати ремонт.

Пахло сирістю. Перший поверх, трухляві дерев'яні вікна, покошені двері. І тут Олексій згадав фасад... Щось у нього не сходилося. Чому квартира така мала, якщо зовнішня сторона будинку велика? У душі наростала незрозуміла тривого, роїлися думки, неймовірні химерні здогадки. Він швидко вхопив дриль і почав пробивати внутрішню стіну у тому місті де відклеїлися шпалери і видніло з під штукатурки шматок дерев'яної планки. Піт тік на його обличчя, пил виїдав очі, а він, як навіжений свердлив стіну в надії побачити диво.

Дуже швидко з'ясувалося, що за цією гіпсовою, крихкою стіною була ще одна величезна кімната.

Олексій сидів охопивши голову двома руками і не вірив, що таке могло статися. Якби йому хтось розказав про когось, він би не повірив нізащо, але ж це трапилося з ним. Він сам пробив цю перегородку, ходив по сирій втрамбованій землі, бо там не було підлоги, мацав обдерті холодні стіни, і все ніяк не міг збагнути хто і навіщо замурував цю кімнату без вікон і дверей. Про це він ніколи не дізнається.

Олексій посміхнувся, бо згадав...
- Вірте в неможливе і отримаєте диво!

Другий клас, це вже не перший. Школярики знають одне одного, люблять дружити і почувають себе більш впевнено. Але сьогодні в класі був новенький і тому всі поводилися стримано. Вчитель представила нам хлопчика, який приїхав з міста Миколаєва, розмовляв російською і був, як з картинки - накрохмалена біла сорочка, ідеальні стрілки на штанях й білявий, зачесаний на бік - чубчик. Від нього приємно пахло одеколоном "Шипр", та це було не головним. На носі красувалися прекрасні позолочені окуляри. Миттєво всі дівчата нашого класу таємно закохалися у Миколку Шумило, і я не була винятком. Мене хлопці смикали за косички частіше за інших, тому я була впевнена, що дуже швидко сподобаюся Колі.
Минув майже рік, але мої чари на нього не діяли, хоча жили по сусідству, дружили і інколи разом робили уроки. Його мама, навіть, пошила мені сукню в зелені горохи, (ходили разом на кружок і танцювали у парі). Я дружила з усіма. Могла піти за п'ять кілометрів проводжати якусь подружку, щоб тій було не сумно, а після повертатися додому сама, чи дати списати математику. Але найбільше я проводила час з Валею Гармоніст -тихою дівчинкою, яка вчилася посередньо, але слухалася мене беззаперечно, як рідну маму, яку б нісенітницю я не молола язиком і не вигадувала, бо і дня не могла прожити без пригод.
То ми висіли на високім турніку вниз головою, то бігали по чужих городах, а то взимку пили крижану воду з колонки, щоб захворіти і не ходити до школи. Нам завше за це дісталося, та ми не зважали на такі дрібниці. Валі теж подобався Коля Шумило, але вона це ретельно приховувала і тільки шарілася в його присутності, мов ружа. Я ж навпаки, все робила для того, щоб він звернув увагу на мою пишну зачіску, чи нові манжети на шкільній формі. Я довго думала над тим чим вразити Колю і одного разу придумала,
- Валька, а давай підемо до лікаря і випишемо собі окуляри.
У Валеній родині всі були очкариками: батько, мати, сестра, брат і тільки у Валі їх не було. В моїй же - всі мали стовідсотковий зір, але це нас не зупинило піти до лікаря, тим паче, поліклініка знаходилася поблизу. Першою до кабінету офтальмолога зайшла моя подружка і через хвилин п'ятнадцять вийшла щаслива, збентежена в нових симпатичних окулярах. Я заздрісно подивилася на неї. Відмітила, що їй личить і сміливо ступила за поріг кабінету.
- Добрий день, - я ввічливо привіталася з лікаркою, не дуже молодою жінкою в білім халаті зі стомленим блідим обличчям і привітним поглядом.
Вона уважно подивилася на мене і почала розпитувати про мій зір.
Я сказала, що не добачаю, хоч сиджу на першій парті, вічно чіпляюся і падаю, бо не бачу куди йду.
Лікарка поглянула на мої збиті коліна і співчуваючи зітхнула.
- А коли це сталося? -
Це питання не застало мене зненацька і я відповіла, що сусідський хлопець засипав торік мої очі піском.
А ще у мене дід сліпий, бабця і сусід, що живе напроти, додала для переконливості. Лікарка посміхнулася.
- Добре, давай подивимося - сказала вона і показала на таблицю перевірки зору з різними буквами вишуканими у рівні рядочки від більших до найменших. Посадила мене далеко на стілець, і коли я подивилася на таблицю, то зрозуміла, що бачу абсолютно все. Але ж, мені, так хотілося мати гарні окуляри, тим паче Валька їх уже отримала. Лікарка сказала, щоб я закрила одне око і указкою навмання тицьнула всередину на букву Л, я відповіла що це А. Вона вказала на інші букви, які я теж називала невірно. Дійшла до тої, що знаходилася вище і зупинилася на букві Ш
- Яка це буква? - Перелякано запитала лікарка, бо то була буква з першого верхнього ряду.
- М, - відповіла я. Вона розгублено глянула на мене. Підійшла, ніжно погладила по голівці і сказала:
- не хвилюйся, дорога, зараз підберемо тобі окуляри. Довго мені підбирали окуляри і я, дійсно, в них нічого не бачила. Чим більші лінзи одягала, тим гірше було видно. Ні одну букву не назвала вірно. Спочатку лікарка не могла зрозуміти у чому справа, а після витягла ще одні лінзи. То були звичайні скельця.
- Ну, як тобі ці? - запитала хитро примружуючи очі.
- Чудово, - сказала я і почала називати найменьші букви з останнього ряду таблиці.
- А якого ти Зінчука донька - Івана, чи Леоніда? - якось несподівано запитала вона.
- Івана - буркнула я, підозрюючи щось недобре.
- Так, ось - закричала оскаженіла лікарка. У мене кілометрова черга за дверима, а ти мені тут годину очки втираєш і ідіотку з мене робиш. Геть з мого кабінету!!!!
Я бігла так, що на вузькому коридорі збила прибиральницю зі шваброю, якогось чоловіка на милицях і саму Вальку, що стояла і милувалася своїми окулярами.
Була червоною, як рак, коли вона мене запитала
де мої окуляри.
Я їй розказала все, як було і ми взявшись за руки мовчки пішли додому. Звичайно осад на душі був неприємним і тому, що мені не дісталися окуляри, і тому, що та лікарка розкаже моєму батькові.
- Хочеш будемо носити окуляри по черзі? - я кивнула головою, одягла і заплакала, бо світ став мутним.
Я перша розповіла татові, що сталося, усунувши подробиці про Колю. Він насварився, а я пообіцяла, що більше не буду ганьбити родину. Валя носила окуляри і стала набагато краще вчитися, а мені у третьому класі уже подобався Стьопа, який ходив у секцію по баскетболу і я теж записалася на баскетбол.

18.05.2020р

У тому році зима була дуже холодною, суворою, сніжною. На Водохрестя мороз сягнув п'ятнадцяти градусної відмітки. Нікуди не хотілося йти в таку погоду, залюбки б залишилася вдома біля телевізора під теплою ковдрою, але одна думка про те, що на мене чекає беспорадна людина, яку я поважаю і дуже люблю, змусила зібратися в дорогу.
Муся, так звали родичку мого чоловіка, жила за декілька зупинок від мого дому.
Вона була маленькою на зріст, з примруженим лукавим поглядом, добрим серцем, та, на жаль, самотньою. Перед війною одружилася з однокласником, завагітніла, і як назло, розпочалася Друга Світова війна. Чоловіка забрали на фронт. У першім же бою він отримав легке поранення і рядового відпустили на декілька днів додому. Молода жінка зустрічала його на вокзалі, чекала на потяг, який наближався. У животику билася дитина, Муся бачила, як її чоловік зіскочив з підніжки вагона, але несподівано почалося бомбардування і з неба посипалися снаряди. Вона хотіла кинутися назустріч коханому, та у того влучив снаряд і на її очах його розірвало на шматки. Того ж дня втратила ще й дитину. Згодом сама пішла на фронт і будучи маленьким горобчиком витягувала на шинелі поранених солдатів з поля бою. Часто плакала від безсилля, але витримавши всі іспити долі, наприкінці війни знову вийшла заміж за офіцера. Жили добре, але дітей, так і не було. Її чоловік дуже хотів дитину, та не наважувався розлучитися, бо Муся була сама, як дитина - весела сміхотушка з голубими очима і наївною посмішкою на милому обличчі. Догоджала свому педантичному чоловіку, як могла, а коли той у сімдесят раптово помер від інфаркту, тільки те й робила, що постійно згадувала. А тепер, у вісімдесят, вона сама стала потребувати допомоги. Я приїзджала до неї кілька раз на тиждень, повертаючись додому з каменем на душі, бо розуміла, що Муся не може жити одна.
Цього разу до неї приїхала зранку і коли відчинила своїм ключем двері, почула, як та голосно співає. На всю іванівську лунало - "Красная армия всех сильней". Вона навіть не ворухнулася, як я зайшла у її кімнату, а коли побачила, посміхнулася на всі вставні зуби і сказала.
- Ну, нарешті ти, прийшла, а я знову цілу ніч слухала, як наш Коля, так звали мого сина, грає на гітарі - "Катюшу" на балконі. Звичайно, Коля не міг грати, але я не стала переконувати Мусю в протилежному, бо мені набридло щоразу доводити їй, що мій син вчиться в Харкові і,
взагалі, навіщо йому грати на її балконі?
Декілька місяців тому вона впала зі стола, коли полізла за чимось на антресоль і вдарилася головою об підлогу. Отримала струс мозку і перелом руки.
- А де та дівчинка, що була минулого разу замість тебе? - Запитала мене хвора.
- Яка дівчинка? - Здивувалася я і тут же згадала, що у Мусі після падіння були галюцінації.
- Не забудь нагодувати голубів - як не дивно, нагадала мені вона. Я автоматично поставила на плиту кастрюлю, щоб приготувати гречаний суп і стала перестеляти постіль. Мені не дуже хотілося перебиратися жити до родички , щоб її доглядати грунтовно. Довго відтягувала цей момент, бо на руках ще дома була велика родина.
Тому швидко переодяглася у халат, випрала білизну, накинула на себе дублянку і пішла вивішувати мокре на балкон, гримнувши дверима, щоб холод з вулиці не проникав у квартиру. Я вивішувала лахи, а вони відразу дубіли на морозі, у руки заходили зашпари. Намагалася якомога швидше втекти з балкону, бо була у легеньких капцях на голі ноги, але коли справилася, зрозуміла, що у пастці. Якимось чином сама себе зачинила. Намагалася звільнитися, але нічого не виходило. Побігла на інший кінець балкону, щоб подивитися у вікно Мусиної спальні. Кватирка була на провітрюванні. Забравшись на підвіконня голосно у неї крикнула Мусі.
- Ви можете мені відчинити, бо я сама себе випадково зачинила на балконі? Муся щиро посміхнулася і сказала.
- Мамо, хай тобі відчинять ті будівельники, що білять стелю, бо мені важко встати.
- Мусю, які будівельники?
Встаньте і відчиніть двері, бо я замерзла!
Муся не розуміла, що я від неї хочу і сказала, що вона теж замерзла. І тут я збагнула, що моя Муся, лежить майже гола, у одній футболці без нижньої білизни. Я зрозуміла, що вона мені дверей не відчинить.
Стояла на балконі і думала, що мені робити, лише зараз збагнула, як замерзла поглянувши на свої синюшні ноги. Прийдеться, мабуть, вибивати шибку на кухні, але чим? Я обвела поглядом весь балкон і нічого не знайшла, чим можна було вибити скло. Те, що у мене дома завше щось стояло на балконі, чим можна було скористатися, то це правда. Хоча б якийсь горщик з-під квітів, але не у Мусі. Балкон був голим, як асфальт, лише голуби сиділи на перилах і їхні посліди й пір'їни, де не де, порушували ідеальний порядок. Я не знала, що мені робити. Третій поверх з виходом на глуху стіну ЖКХ, де навіть собаки не ходять в такий мороз, не кажучи про людей, а я вже замерзла, як цуцик і сильно тремтіла від холоду. Залишалося тільки закурити, тоді я ще забавлялася тоненькими цигарками, полізла у кишеню за пачкою, і там знайшла ключі від квартири. З полегшенням закурила і почала виглядати будь-кого. Я не знаю скільки минуло часу з тих пір і скільки викурила цигарок, але нарешті я побачила свого янгола охоронця! Це був - бомж, який прямував до смітникового контейнера. Мені дуже поталанило, бо в ті часи беспритульних майже не було. Я трохи зачекала, щоб не налякати прибульця, а коли той почав щось вишукувати у смітнику гукнула.
- Шановний, чоловіче, у мене до Вас велике прохання, чи не могли б Ви мені допомогти?Шановний! Агов! Будь ласка! Друже...
Закуйовджений, неохайний чоловік не звертав ніякої уваги на те, що я горланила і продовжув копирсатися у смітнику. На ньому були рукавиці з подертими пальцями, спортивна шапка і засмальцьована куртка.
Він, мабуть, не розуміє, що я до нього звертаюся, подумала я і голосно крикнула
- Ей ти... Чуєш!
Бомж підняв голову на верх і запитав,
- А шо не можна?
- Можна, можна! - Закричала я, занервувавши, що той може втекти.
Зуб на зуб не попадав і тому я почала з головного.
- Слухай, я тобі дам на пляшку і кину ключі, а ти прийдеш і мене відчинеш, бо я ще тут трохи і - вріжу дуба!
- Добре, сказав Бомж, кидай ключі, і я кинула.
- Квартира двадцять два, крикнула йому навздогін і відразу побігла подивитися на Мусю і на вхідні двері, які мені було добре видно з вікна. Вона лежала на тому ж самому ліжку і продовжувала співати. Цього разу це була пісня "Вот, кто-то з горочки спустился", а бомжа все не було і не було. Співачка вже третій раз змінювала репертуар, а я дивилася на двері і присівши намагалась обгорнути ноги халатом і короткою дублянкою. А коли я зрозуміла, що ніхто не прийде, вхідні двері повільно відчинилися і у прихожій з'явився чоловік з червоним обличчям і синім носом, той самий, якому кинула ключі. Я у вікні привертала до себе увагу, кричала йому, щоб він мене звільнив, а він тупо дивився на оголену Мусю і не звертав на мене ніякої уваги. Підійшов ближче і поздоровався з нею за руку. Та дуже зраділа і запитала,
- Ви будете фарбувати стелю на балконі у рожевий колір чи голубий?
Я не знаю що було б далі, якби у квартиру не влетіла консьєржка і не відчинила мені двері. Вона в подробицях розповідала, як не хотіла впускати бомжа, бо не вірила у таку нісенітницю, що вона відповідально ставиться до своїх обов'язків за копійки, та після, все ж таки, впустила, бо всяке буває, а я стояла і довго розтирала замерзлі ноги горілкою. Бомж не витримав і сказав,
- Що ж ви стільки горілки витрачаєте даремно? Краще випили б і мені налили. Ой, так схаменулася і налила бомжу, собі і консьєржці.
- А мені? -сказала Муся, я ж теж замерзла. Я підійшла до неї поцілувала вкрила і сказала,
- все, я більше звідси нікуди не поїду, буду Вас доглядати так, як слід доглядати доньці матір.
- Ось і добре, мамо, сказала Муся і розплакалася.

17.05.2020р

Коли я була маленькою знала, що на небі живе Бог і що у нього є янголи, що я особлива дівчинка з кучерявим волоссям, зеленими очима і щирою усмішкою. Колись жила на цьому світі і завше  мріяла про ляльку. А якщо попрошу зараз у Бога, то він обов'язково виконає моє прохання, але я не знала молитв і соромилася просити в Бога. Просила маму, але вона не купувала, казала, що немає грошей на хліб не те, що на іграшки. У шість років я заходила в магазин подивитися на ляльок, які сиділи в рядочок на верхній полиці, щоб діти не могли їх дістати. Там були різні - великі, малі з милими зворушливими обличчями, кирпатими носиками і карими, смарагдовими, блакитними очима. Смішні з веснянками на обличчі, веселі, сумні, байдужі.  Були такі, що кліпали повіками і казали: "Мама", це було так мило і втішно дитячому серцю. Я могла годинами знаходитися у тому універмазі не помічаючи, як спливає час, аж поки, якась продавщиця не починала хвилюватися і підозріло дивитися, щоб чогось не вкрала і я вибігала з магазину на вулицю ще довго думаючи про ляльку, яка мені подобалася найбільше. На День народження  чекала, що мені її подарують і я пригорну до себе, нашию їй багато різної одежі, вона буде моя донечка, яку я буду любити найбільше за всіх, але отримувала в подарунок шкільні зошити, щоденник, ручку. Була розчарована, що моя мрія не здійснюється і водночас рада, бо батьки гладили по голівці і вітали хоч тим, що потребувала школа. Мені часто снилася та лялька, що кліпала очима і казала, "Мама". Літом я йшла на город і з качанів кукурудзи робила сліпих ляльок, заплітала їм коси, які через декілька днів ржавіли, в'яли, а я йшла і знову рвала кукурудзу на нові ляльки. Пам'ятаю той день, коли мені вже не так сильно хотілося тієї ляльки і я змирилася у п'ятому класі з тим, що у мене її ніколи не буде.
У будинку піонерів перед Новим роком влаштували карнавал. Я була у сукні із накрохмаленої марлі і срібною короною на голові зробленою власними руками з картону обсипаного битими ялинковими іграшками. Свято було чудове. Ми співали, раділи, кружляли хороводи і тут вчителька попросила всіх замовчати і витягла з-під ялинки - ляльку. Це була неймовірна лялька з великими здивованими очима і закрученими віями. Мало того, що ця лялька розмовляла і кліпала повіками у неї була розкішна рожева сукня з органзи і блакитні блискучі кучері. Вона була схожа на Мальвіну, але вчителька обвела усіх поглядом  і оголосила:" Хто скаже, як звати цю ляльку, тому я її подарую!" І тут почалося. Всі діти  перекрикуючи один одного горланили - Таня! Лєна! Наташа! Валя! Алла! Вчителька сміялася і заперечувала: "Ні, не вгадали, не вгадали".  В приміщенні був такий галас, що мало що було чути. Зоя! Люда! Люба! Лариса! Свєта! -  "Ні...ні...ні" - ще дужче сміялася вчителька: "Мабуть, мені прийдеться цю гарну лялечку залишити собі". І тоді я вперше в житті почала просити Бога, щоб ця лялька дісталася саме мені. "Боженько, допоможи, ти ж знаєш, що я найбільше хочу цей приз." Я подивилася на задоволену, збуджену вчительку і перекрикуючи всіх голосно прокричала: "Цю ляльку звати - Белла!". У вчительки зразу посмішка зникла з обличчя, наступила тиша.  Всі замовчали і пильно дивилися то на розгублену вчительку, то на ляльку, а то на мене. "Ти мабуть знала, що мою маму звати Белла, тому вгадала, як звати ляльку?" - сумно сказала  вона. Звідки мені було знати, як було звати її маму, яка проживала у іншому місті. І все ж таки, хоч та лялька дісталася мені, але я чомусь ніколи нею не гралася. Згадувала, як вчителька відривала її від серця і як заздрісно дивилися діти, коли мені вручали мою мрію. Дуже швидко ту ляльку подарувала молодшій двоюрідній сестрі, бо бажання, які здійснюються невчасно не приносять особливих радощів. Швидко зрозуміла, що переросла свою мрію. Я тоді уже мріяла про інше і це була не лялька.

15.05.2020р.