І
Прокинувшись Тамара почула, що на вулиці стугонить осінній дощ. Величезні, шумні краплі торохкотіли, ляскали по піддашку лоджії, тарабанили дробом. Не хотілося розплющувати очі. Вона любила дощ. Цілий день лежала б і слухала б мелодію дощу безкінечно, вишукуючи у ньому монотонні ритмічні ноти -
перегуки, шепіт, шурхіт, плач, стогін - якби у кімнату зненацька не заглянув її чоловік і не попросив приготувати йому на сніданок - вівсяну кашу.

- Люба, будь ласка, приготуй, ти ж бачиш, що я вже ніякий.

- Ніякий? - спалахнула сірником Тамара. Ніякі лежать і їсти не просять! Я, навіть, очей ще не всигла продерти, святої води ковтнути, а "ніякий" вже з шести ранку нишпорить, заникує де, що пожувати. Ось вчора, цей - "ніякий", декілька раз снідав, три рази обідав і стільки ж вечеряв. Дві пательні котлет вмолов, як не бувало, три яєшні, цебро борщу, п'ять кіло риби з овочами, чотири шніцеля. А я ще ріски в роті не мала, від плити не відходжу - прибираю, перу, прасую, готую, мию, годую, підтираю, і так все життя. Слава Богу, діти вже на своїх хлібах.
Тамара змахнула пасмо неслухняного волосся з чола і з досадою запитала:
- Скажи, як у тебе влізло чотири биточка, вчора на ніч, не розумію?

- Три

- Чотири.

- Та ні, три я з'їв.

- Не бреши, я добре знаю скільки там в холодильнику було.

- Нічого, скоро тебе залишу, звільню раз і назавжди, мені не довго залишилося!

- Ой, не сміши... ха...ха...ха... Він скоро мене звільнить... і коли це станеться, хотілося б знати? Ось, Мілкин чоловік нічого їй не говорив, а в один прекрасний день, всього-то у п'ятдесят, взяв і звільнив - квартиру, дачу, машину і місце на Байковому кладовищі. Правда перед тим пішов до іншої, то це вже інша справа. А тобі вже за вісімдесят і кожен рік все мені обіцяєш, що скоро звільниш, залишиш. Скоріше рак на горі свисне, швидше я загнуся, як виснажений віслюк, ніж ти мене звільниш. Так довго, як ти, порядні люди не живуть! Мені вже самій скоро шістдесят, а життя не бачила? Ти думав про це? З таким гарним апетитом ти ніколи мене не покинеш, не те, що скоро...

Тамара ще довго бубоніла б якби у двері не подзвонили.

- Кого там чорти носять в таку мерзенну погоду?- запитала і не дочекавшись відповіді відчинила двері.

Біля ліфта стояла молода дівчина в окулярах, короткій спідниці "олівець", світлій аскетичній блузочці і впевненим зомбованим голосом, з голівудською посмішкою, радісно російською мовою протарабанила,

- Ну что, будем утеплять? -
пластиковые окна, балконы!

- Голову випалила нервово Тамара і швидко захряснула перед носом непроханої відвідувачки двері, крикнувши у вічко,
- Дістали! Задовбали! - хай Бог простить, не витримую вже!

- Хто там? - ветхим, тремким голосом запитав чоловік.

- Та знову - "вікна, двері", немає їм, що робити, ходять нахабні йолопи.
Всі грамотні люди давно вже знають, що це - шахраї, аферисти, розводять людей.

- А... а... - ще більш немічно пробурмотів чоловік...- То ми їсти будемо, чи як?

- Кому що, а курці просо! Так ти ж щойно кашу стоптав, пів години не пройшло.

- Хіба? - здивувався старий, година пройшла,

- Пів...

- Година...

- Пів...

- Не сперечайся у мене годинник на кухні.

- Тю, - сказав чоловік, і поліз в холодильник за салямі. - Ти ж знаєш, якщо я не поїм борщу у мене підвищиться тиск. Червоний борщ гарно нормалізує, правда від нього метеоризм, але то таке, ми ж все рівно по різних кімнатах спимо.

- І хто у тому винен? - знову спалахнула Тамара. Боже, чому моя мама не взяла різку і не надавала мені по дупі, коли я їй у 17 років заявила, що хочу за тебе заміж? Де був мій розум, куди дивився мій тато? (до речі, ти сказав, що тобі тридцять років, а насправді було вже тридцять шість.) І чому я тоді потрапила у ту лікарню на Козловці видаляти гланди в якій ти лежав з виразкою шлунку?

- Це доля, - з сарказмом сказав чоловік сьорбаючи борщ вприкуску з кручениками.

ІІ
Про їх життя розповідати не буду. За ці сорок з гаком багато води утекло, і можна було б написати роман, але зараз нема коли. Можу лише сказати, що бувало всяке - алкоголь, зрада, відчуження, але головне, що народили двоє дітей, придбали квартиру і зуміли зберегти родину.

Одного не врахувала Тамара: різниця між подружжям в двадцять років - це занадто. Різні покоління, погляди на життя з роками ще більше даються взнаки і віддаляють. У тридцять шість вона фактично була одна при живому чоловіку, який її весь час контролював, дзвонив по сто разів на день, ревнував, зраджував, а вона не тільки йому догоджала, а й доглядала за дітьми, а після за онуками.
Завше була, як кажуть, на підхваті. Легка на підйом, по першому виклику будь-кого летіла на поміч, хоч сама ще могла влаштувати своє життя, бо володіла чудовим гумором, стриманим характером і чуйним серцем.
Коли їй виповнилося шістдесят вона, майже, не втратила вроди. Незадоволена жінка може перетворитися на мегеру, але не Тамара. Ніщо окрім великих засмучених очей не видавало її нещасливої долі.

Якось в автобусі відчула на собі прискіпливий погляд чужого чоловіка.

- Ви чому так на мене дивитесь, зі мною, щось не так? Може, коза з носа стирчить, а я її не бачу? - пожартувала з незнайомцем.

- Та ні, я вами любуюся, - зашарівся чоловік і вийшов на тій ж самій зупинці на якій вийшла Тома.

- У Вас такі гарні зелені очі, - симпатичний чоловік намагався зав'язати розмову і познайомитися.
- Ви щасливі?- продовжував він.

- Яка різниця, навіщо це Вам, ідіть куди йшли!

- Ви не хочете бути щасливою?

- В одну й ту ж саму річку двічі не ввійдеш!

Тамара кинулася на іншу сторону дороги з думкою про те, що, можливо, вона тікає від свого щастя. Хіба розумні жінки тікають від свого щастя? А вона завше тікала.

ІII
- Яка дивна погода, декілька днів йде дощ, ніби небо розверзлося. У квартирі сиро і смуток пронизує до кісток, викручує, судомить ноги, руки, б'є по голові крап.. крап... крапля за краплею зверху і кінця і краю не видно.

- За ким сиве небо плаче? - спитала Тамара.

- Мабуть, що за мною, обізвався чоловік, бо я вже ніякий.

- Ніякий, Ніякий, ти ніякий, а я нічия, чия? - Ні- чи-я...
я...я - нічия, - якось безнадійно промовила Тамара.
- Завтра зранку поїду до доньки, попросила подивитися за дітьми.

Вона інколи ночувала у доньки, коли та приходила з зятем пізно і завше це не подобалося Андрію.

- У них на роботі корпоратив, прийдуть пізно, тож там і заночую.

- А як же я тут один без тебе? А якщо зі мною щось трапиться, ти подумала про це?- запитав розгублено, як дитина - "ніякий".

- Не з моїм щастям! Скоріш зі мною щось станеться ніж з тобою!

- Не скажи...не скажи. Вчора всього три рази їв, апетит пропав, ледь себе примусив, нудило, паморочилася голова, заточувався, він навіть хитнувся для підтвердження, точно скоро тебе звільню.

- Не розпочинай, не дратуй, ти знову?

Чоловік ніби не чув і продовжував.
- А ще телефонував Гульцман, запрошував у Ізраїль, а я боюся летіти.

- Чому?

- Чому, чому, мелеш таку дурню... Ти, що не розумієш, що я там можу дуба врізати?

- О-о-о! То якраз на святій землі і упокоємо з миром, чого ж боятися, ти ж про це колись мріяв.

- Тіпун тобі на язик, - дідусь набожно перехрестився і запитав:

- Там є ще червоний борщ?

- Котлети є!

- Немає.

- Є!

- Нема!

- Не сперечайся вчора насмажила повну каструляку! Заглянувши в холодильник зітхнула:

- Таки нема!
Ще раз про апетит мені щось тявкнеш дістанеш черпаком по лобі!!!!

Тамара глянула на чоловіка і уклякла.
- Що це за білий леп на твоїй голові?
Хоч Андрію було вісімдесят він ходив до перукарні фарбувати волосся у чорний колір, щоб здаватися молодшим.

- Подумаєш трохи твого лаку для волосся взяв, щоб блищало.

- Де ти його взяв? Покажи!

Чоловік приніс пляшечку спрея.

- Ти вмієш читати? - сміялася Тамара, це ж засіб для крохмалення білизни.

У двері знову подзвонили і жінка пішла подивитися хто прийшов. Мовчки відчинила і біля порогу побачила ту саму дівчину, яка пропонувала утеплятися.

- Вы, все же, подумайте, у нас сейчас большие скидки.

- У нас всі вікна нові, балкони теж пластикові, давним давно замінили, не морочте голову.

- То, может, Вам резинки поменять, у Вас все двери хорошо закрываются?

Ще й як гарно, ось дивися! І Тамара гримнула перед носом дівчини дверима так, що чоловік здригнувся.

- Хто та-а-м-м-м?, протягнув, ніби це були його останні слова.

- Вікна, двері, балкон, профіль. Слухай, може, табличку повісити? "Профіль не пропонувати!"

- Я чув, що так грабують квартири,- розжовуючи сало, прочавкотів Андрій.

- О, хоч одне розумне слова сказав. Точно у нашім будинку, вже чотири квартири обікрали. Більше нікому не відчинятиму.

IV
Наступного дня Тамара викликала таксі і зранку поїхала до доньки. Декілька разів телефонувала чоловіку, бо хвилювалася за нього. "Щось я останнім часом дуже ображаю його, часто дратуюсь. А він, дійсно, уже старий, а я все збагнути цього не можу, чи не хочу", думала вона.
"Звикла по собі міряти. А, хто зна, якою буду у його віці, можливо, з ліжка встати не зможу, чи просто не доживу? А він живий ще тому, що гарно їсть. І хай їсть... і слава Богу, що ще їсть... Чому я до нього чіпляюся, а ці мої недолугі жарти, можливо, його бідного, ранять." Вона так себе накрутила, що коли приїхала донька з зятем, то викликала таксі і помчала на крилах додому. Їй здавалося, що вона більше його не побачить, не застане свого немічного чоловіка. Уявила картину, як вбігає до його кімнати, а той лежить на підлозі з відкритим ротом і скляними очима, сльоза застигла у одному оці, (десь вона чула, що коли людина помирає, то остання сльоза у оці краплею дощу.) Вона кидається на груди чоловіку, просить пробачення, кається, ридає, що не вона першою, а він помер, цілує холодні руки, а Андрій, її зістарений Ален Делон лежить худесенький, вимучений, нещасний не ворухнувшись.
Тамара витерла сльози і попросила водія швидше їхати. Дощ нудьгував, скавучав і схлипував. Від шаленої швидкості криві патьоки бігли по склу вверх. Світ заволокла темна ніч і холодна мжичка дощу. Коли зупинилися, вона промчала повз консьєржку навіть не привітавшись. Викликала ліфт, а піднявшись на шістнадцятий поверх з тривожним серцем кинулася до своєї квартири.
Руки тремтіли, не могла попасти ключем у замковий отвір. А коли зайшла, то побачила світло лише у ванній.
Чоловік часто забував вимкнути світло, коли вночі вставав у туалет.
Вона пішла помити руки і заодно вимкнути світло.
Відчинила двері і перед нею постала дивна, цікава картина. Її "ніякий" стояв під душем з повією, тією удаваною продавщицею пластикових вікон. Вони так захопилися один одним, що не відразу помітили Тамару.

- Ало! Як водичка? - запитала вона.

Оголена пара заклякла ніяковіючи, ніби прикриваючись одне одним, а Тамара промовила:

- Андрію, ти перед смертю вирішив помитися, а вона тобі спинку милить? Як чуйно, зворушливо і разом з тим гидко!

- Дівчина кулею вискочила із ванни і на ходу почала натягувати спідницю на мокре тіло а, "ніякий" ніяк не міг із себе видавити ні слова.
Коли повія зникла за дверима він почав рюмсати, бідкатися, що його чорт попутав, а насправді любить тільки її, але Тамара його вже не чула.
Вона вийшла із дому без парасолі. Нічне місто мив осінній дощ. Калюжі на бруківках відбивали сяйво ліхтарів, туманна завіса неба ховала обважнілі хмари. Дощ змивав з її обличчя смуток, сріблив русяве волося, душу. Головне не втратити себе...

Ніякий...ніякий... крутилося в її голові... нічия...нічия...ні - чи - я... Чия?
Ні, я не хочу бути нічиєю, хочу бути щасливою! І я буду щасливою, адже дощ рано чи пізно скінчиться.

20.05.2020р.