Листопад зривав іржаве листя з дерев, шматував і кидав на мокру бруківку під ноги перехожим. Обважніле небо торкалося верхівок пірамідальних тополь, ніби хотіло на них спочити. Різко похолодало, погода була глибоко осінньою, та я майже кожного дня забирала онуку зі школи. І на цей раз викликала таксі до готелю «Десна», який знаходився поруч зі школою.
Набрала номер оператора зв’язку, а вона запропонувала стати віп-клієнтом.
- Ви так часто замовляєте таксі до готелю «Десна», - говорила вона, натякаючи на щось непристойне. Я розсміялася і пояснила, що забираю онуку зі школи, а викликаю до готелю, щоб водію було легко зорієнтуватися. Після мого пояснення розсміялася операторша та все одно занесла мене у пільговики.
Через десять хвилин приїхала машина - срібний Ланос і ми з Лісного масиву помчали в Дарницю на новий комплекс "Паркові озера". За кермом був чоловік років під сімдесят. Він з доброзичливою посмішкою відповів на наше вітання, витягнув шоколадний батончик і дав моїй онучці.
- Дякую, - зашарілася маленька учениця від несподіванки.
- Тільки зараз не їж, переб'єш апетит, - попросила я Алісу.
Майже кожного дня на виклики таксі приїжджав той самий водій і пригощав мою онуку солодощами.
- Ви так можете збанкрутіти, - сміялася я і завше при розрахунку набавляла декілька гривень на шоколадку.
Олександр, так звали водія, мило усміхався і казав:
- Нічого, хай їсть. Хоча своїх онуків не маю, але люблю купувати чужим дітям смаколики.
Цього разу він теж дістав вафельну шоколадку і простягнув моїй онуці. Я звернула увагу на його руки в рукавицях, і мене ніби вдарило струмом. Побачила, що на руках немає пальців.
- О, Боже! - перелякалась я, як же він керує? На правій руці було лише два пальці - великий і вказівний, якими він цупко тримався за кермо. Решти пальців не було. Як могла я не помітити цього раніше? Він культяшками якимось чином, навантажившись всією вагою міцних рук, утримував кермо машини. Тоді пів дороги ми їхали мовчки. Я боялася за онуку, бо керувати автомобілем у такому стані небезпечно. Олександр перехопив мій збентежений погляд і промовив:
- Не бійтеся, нічого поганого не станеться. Я все життя за кермом. Рефрижератори колись возив, - похвалився він.
Я трохи заспокоїлася і запитала, що сталося.

Водій подивився на мене, думаючи чи можна при дитині розповідати таку історію, але все ж таки розпочав:
- Це трапилося в 1998 році - двадцять другого грудня. Ми з Віктором працювали в «Агропромі» і возили вантажі із-за закордону двома фурами. На цей раз їхали з Голландії. Машини були загружені шоколадними батончиками «Марс», «Снікерс», «Баунті». Ви ж знаєте, які дороги в Європі? Ми за декілька днів були на українській митниці, але нам потрібно було їхати далі в Росію, тож добряче втомилися, бо напарників у нас не було. Віктор керував своєю машиною, а я - своєю. Зупинялися тільки за необхідністю. Коли виїхали на територію рідних доріг, вибачте за подробиці, то не тільки спина і руки боліли... Нам потрібно було вчасно доставити вантаж, тому мчали на великій швидкості, незважаючи на ожеледь. Проїхали Чернігівську область і попрямували на Калугу, Тулу, через Бахчинський перехід. Знаєте де це?
- Ні, - коротко відповіла я, побоявшись, що водій не встигне нам розповісти свою історію.
- Це біля Сімферопольської траси, - пояснив він, - там ще річка з цікавою назвою Ильд.
- А-а-а, - протягнула я, ніби була в курсі, де ця траса і річка знаходяться.
- Так ось, - продовжував Олександр. Ми виїхали на трасу Москва-Симферопіль і кінцева зупинка повинна була бути у місті Ступіно. Там величезна фабрика і база, де повинні були вигрузити вантаж, але нас вночі зупинило ДАЇ. Я вийшов з рефрижератора, і мене попросили пересісти у темно-зелений УАЗ із задрипаними номерами, колесами і трохи розбитим переднім склом. Коли я нахилив голову, щоб сісти в машину, мене різко чимось вдарили по голові і кинули на підлогу. Я повернув голову, щоб не задихнутися і побачив, що Віктор лежить поруч. Чоловік кавказької зовнішності на ламаній російській мові почав нам ставити питання стосовно нашого вантажу.
Ми розказали, куди їдемо і звідки. Нас прикували наручниками один до одного і крісел. Не пам'ятаю, скільки ми сиділи у тому уазику, доки бандити радилися, що з нами робити. Після виволокли нас з машини і повели в відкрите поле. Як зараз пам'ятаю, що ми тремтіли від холоду. Зима, кінець грудня, мінус вісімнадцять. Довго йшли пішки під прицілами автоматів, залишивши машини на дорозі.
- Бистрєє, бистрєє...- підганяли нас, тикаючи дулом у спину. Я йшов і весь час молився, - продовжував Олександр розповідати, кашляючи і ковтаючи підступну сльозу. Віктору було тридцять сім років, а мені - сорок сім. Він нещодавно одружився, і йому жінка подарувала двох синів, а я свою жінку поховав рік тому. Померла від раку. Виховував самотужки сина-підлітка.
Олександр глянув на мою Алісу і кивнув у її бік:
- Тоді десь стільки ж років було і моєму малому, як вашій… Приїхали, - сказав сумно водій, а я дивилася на нього і хотіла дослухати оповідь до кінця. Розрахувавшись, запропонувала:
- Нам ще потрібно їхати на малювання в іншу школу мистецтв. Може, нас зачекаєте п'ять хвилин і туди відвезете? Тільки залишимо шкільний рюкзак, візьмемо інший з фарбами і бутербродами. Це швидко... туди і назад...
- Добре, як скажете, мені все одно, кого возити і куди їхати.

Через декілька хвилин ми знову сиділи у старім Део Ланосі, слухаючи Олександра.
- Так, на чому ми зупинилися? - запитав він.
- Ви казали про дуло, - нагадала я.
- Так, дуло у спину врізалося кожного разу, як тільки ми зупинялися, чи хотіли поглянути вбік. Я вже вам говорив, що дорогою я молився, розуміючи, куди нас ведуть і навіщо. Не вірилося, ніби це сталося не з нами. Це, мабуть, фільм знімають, думав я тоді. Зараз спалахнуть рампи і режисер скаже «стоп… камера... знято!». Ні, не схоже, надто агресивними були ці «актори»-охоронці. Вони розмовляли чеченською, і ми не могли зрозуміти про що йде мова. Той, що був серед них старший зупинився і наказав повернутися обличчям до них.
- Всьо, пришли, - з сильним акцентом тихо сказав він. І тут я заплакав, згадавши сина. Хлопці, у Вас є родина, діти? Я рік тому поховав жінку від раку. На руках залишився малолітній син, а у Віктора двоє немовлят… Що ви робите?! Не вбивайте!!! Побійтеся Бога! Вам прийдеться за все відповідати. Сьогодні велике свято - Анни. Віктор мовчав, ніби йому відрізали язик, чи втратив віру у те, що нам залишать життя.
- Хоч Вітю помилуйте, він дітдомовець, буде мовчати, нікому не скаже...
Кавказці переглянувшись, порадились і один із них витягнув пластикову півлітрову пляшку горілки. Половину влили силоміць мені в рот, а іншу частину - Віктору. Сильний мороз обпікав наші тіла до того, як ми йшли по замерзлому полю, вітер збивав з ніг. Мороз сльозив очі, а тепер нам хотілося лише одного - спати.

На мені була хоч куртка, спортивна шапка і чоботи, а Віктора витягли з машини майже роздягненим - у легких кросівках, байковій сорочці і безрукавці. Рекетири зникли у чорнім безумі, а ми позасинали, притулившись один до одного, не відчуваючи холоду. В спиртному був клофелін.

Через добу я отямився і почав будити Віктора. Він був холодним, як лід. На блідім обличчі і мускул не смикнувся, коли його будив, серце майже не стукало. Я сам настільки замерз, що не міг поворухнути губами, ніг і рук не відчував, заклякли, задеревеніли. Не було сил підвестися на ноги, спробував повзти, докладав зусиль, але ніяк не міг зрушити з місця.

- А Ви бачили Бога? - зненацька запитала Аліса, яка до цього сиділа і вдавала, що нічого не чує, а дивиться в мобільний.
- Ні, сонечко, не Бачив. Але я відчував, що він десь поряд, бо нас же не вбили, ми ще були живі і надіялися, що Господь допоможе.
- Він допоміг?
- Алісо, не перебивай, не забігай наперед, - я зробила зауваження онуці, а Олександр продовжував керувати машиною. Ми стояли п'ятнадцять хвилин в пробці, та на цей раз, не дратувалися з цього приводу. Нам було байдуже, бо хотілося дослухати до кінця. Водій ненадовго замислився і почав розповідати далі.
- Через деякий час я побачив чоловіка, який до нас наближався. Хотів йому крикнути, та ледь шепотів. Перехожий підійшов ближче, глянув здаля і почав від нас тікати назад. "Допоможіть... допоможіть... допоможіть... ", - благаючи його, я втратив свідомість. Прийшов до тями через декілька днів у міській лікарні.
- Я знала, я знала, що так станеться! Бог є! - збуджено раділа Аліса.
Я її погладила по голівці і міцно пригорнула до себе, ніби боялась втратити.
- Так, це Бог послав того чоловіка, який, побачивши нас побіг за машиною і людьми. Нас врятували.
Ми вже запізнювалися в школу мистецтв, і тому водій стисло розказав, що Віктор вижив, але йому пощастило менше, ніж Олександру. Бідному ампутували ноги до колін і руки по лікті, але, слава Богу, залишився живим. Добрі люди допомогли йому придбати гарні протези, які допомагають в побуті.
- Ось така моя історія. Один трагічний випадок залишив відбиток на все життя. Але нічого, якось справляюся. І дружина зараз у мене є. Після цієї трагедії одружився з санітаркою. І син - розумний, добрий, допомагає.
Ми подякували Олександру і побігли до школи.

Наступного дня наш водій, як завше, нас чекав біля готелю «Десна».
- Тримай, мала! - Олександр знову простягнув Алісі її улюблені ласощі.
- Дідусю, Баунті!? Це, випадково, не та бандитська шоколадка? - запитала Аліса.
- Хто його знає, моя хороша, може й та.
- А що, хіба у нас ще є бандити?
- На жаль, моя маленька, на жаль...
27.05.2020р.