ІІ

У неділю Віра прокинулася дуже рано і зразу ж пішла на кухню готувати їсти. Настрій був чудовий, не зважаючи на похмурий день. За вікном на підвіконні сиділа велика чорна ворона і заглядала у шибку з неабиякою цікавістю.
- Господи, і чого ти дивишся, зазираєш ніби в душу? - вголос промовила до неї жінка. Ворона тупцювала на місті, але не відлітала, каркала у відкриту кватирку з якої доносилися запахи пряного, смаженого м'яса. Віра готувала плов і паралельно нарізала овочі на салат. Все в руках горіло, а на плиті варилось, шкварчало, булькало. Одночасно закипав чайник і мився брудний посуд.
- Господи, ти ба, яка в'їдлива ворона - продовжувала жінка витираючи піт з обличчя і здмухуючи пасмо волосся з чола. Нарешті вона не витримала і кинула вороні шкоринку пшеничного хліба, який миттєво скотився з підвіконня вниз, ворона навіть і оком не моргнула, а продовжувала дивитися на розпатлану жінку.
- Тьфу тебе - І лише тоді, коли Віра постукала по холодній шибці птаха стрепенувши крильми канула вниз.
- Господи, щось має статися, подумала жінка. Це вперше таке бачу. Чайник засвистів і вона приготувала собі кави.
- Що сталося? - почула голос чоловіка з вітальні.
- Та воювала з чорною вороною, що не хотіла відлітати з підвіконня, - відповіла Віра, продовжуючи сьорбати гарячий напій.
- Ти знову сьогодні йдеш?
- Що значить знову? Господи, я тиждень сиднем просиділа в квартирі разом з тобою. Декілька раз виходячи на пів години у магазин. Що я не маю права зустрітися раз на тиждень з Машою?
- А може з Мішою? - злобно сказав чоловік.
- З яких це ти пір почав мене ревнувати? Чому ж ти мене не ревнував, коли сам гуляв з тією кобилою, що витягувала з тебе останні копійки, а я з дітьми сиділа голодна - як сірник спалахнула розлючена жінка. Схаменувся? Я сто разів тобі казала, що ми з Машкою гуляємо в парку, дихаємо свіжим повітрям, ходимо на безкоштовні концерти в будинок пенсіонерів, можеш, Вітю, їй подзвонити і запитати, як мені не віриш. А сьогодні йдемо подивитися на головну ялинку, тож буду пізно. Борщ, котлети в холодильнику, все інше на плиті. Господи, правду люди кажуть, що той ревнує, у кого самого рильце в пушху.
- Та, не ревную я тебе, просто мені сьогодні дуже, дуже погано.
- Тобі завше дуже погано, коли я йду з дому. На тій неділі просив викликати швидку, бо вмирав і, що швидка приїхала, тиск чудовий, серцебиття, як у космонавта. Ще мусила заплатити двісті гривень, бо бачила, що незадоволені, що дарма викликали. Лікар так і сказав: "Викликають без вагомої причини, а в цей час може хтось помирає".
- То я теж, може, помираю!
- Той хто помирає, той тихенько лежить, а не патякає! Теж мені помирає. Он Машці Заї чоловік нічого не казав, не лякав її а у п'ятдесят років взяв і перекинувся від інфаркту, а ти хочеш всіх пережити і мене у тому числі?
Віра вже складала у сумку харчі в судках, а Віктор жалісно дивився на неї і голосив.
- У тебе совість є, тобі не соромно?
- Господи, хто б питав, не заважай мені я не встигаю, а ще потрібно прийняти душ і привести себе в божеський вигляд, бо тут із тобою зачухалася, як чукча. І тобі б вже не заважало би помитися, а то ходиш тут і розпускаєш слину, за кілометр тхне старечим тілом.
Чоловік щоб не чути жінчиних дорікань сховався у своїй кімнаті. Віра сходила в ванну і почала одягатися і наносити макіяж. Її руки тремтіли, вона фарбувала наспіх вії при цьому розтягуючи чомусь губи і підтираючи залишки туші під очима.
Великі сірі очі на миловидному обличчі стали виразними, хвилясте руде волосся торкалося пліч. Підфарбувавши губи малиновою помадою, вона сумно посміхнулася чи то собі, чи то дзеркалу. Так, уже не та, що була раніше, але ще зберегла жіночу привабливість, фігуру і в свої шістдесят могла дати фору молодим. Надухавшись Віра попрямувала до дверей.
- Вірочко, я тебе благаю, не йди, не йди, мені дійсно на цей раз погано! Ще такого не було - чоловік із останніх сил намагався переконати дружину, щоб та залишилася з ним. Ось побачиш прийдеш і мене не застанеш!
- Не з моїм щастям - злосливо кинула чоловіку на останок в лице Віра, - Господи, не тріпай мені нерви і грюкнувши дверима пішла викликати таксі.
- Не поминай Бога всує - крикнув їй навздогін чоловік.
Кожного разу було одне й теж саме, коли вона йшла з дому. Чоловік благав нікуди не йти, казав, що помирає, а коли вона поверталася він спокійно спав, а вранці просив зварити каші і до наступної неділі вони разом плекали тишу.

23.12.2020р.