Коли я була маленькою знала, що на небі живе Бог і що у нього є янголи, що я особлива дівчинка з кучерявим волоссям, зеленими очима і щирою усмішкою. Колись жила на цьому світі і завше  мріяла про ляльку. А якщо попрошу зараз у Бога, то він обов'язково виконає моє прохання, але я не знала молитв і соромилася просити в Бога. Просила маму, але вона не купувала, казала, що немає грошей на хліб не те, що на іграшки. У шість років я заходила в магазин подивитися на ляльок, які сиділи в рядочок на верхній полиці, щоб діти не могли їх дістати. Там були різні - великі, малі з милими зворушливими обличчями, кирпатими носиками і карими, смарагдовими, блакитними очима. Смішні з веснянками на обличчі, веселі, сумні, байдужі.  Були такі, що кліпали повіками і казали: "Мама", це було так мило і втішно дитячому серцю. Я могла годинами знаходитися у тому універмазі не помічаючи, як спливає час, аж поки, якась продавщиця не починала хвилюватися і підозріло дивитися, щоб чогось не вкрала і я вибігала з магазину на вулицю ще довго думаючи про ляльку, яка мені подобалася найбільше. На День народження  чекала, що мені її подарують і я пригорну до себе, нашию їй багато різної одежі, вона буде моя донечка, яку я буду любити найбільше за всіх, але отримувала в подарунок шкільні зошити, щоденник, ручку. Була розчарована, що моя мрія не здійснюється і водночас рада, бо батьки гладили по голівці і вітали хоч тим, що потребувала школа. Мені часто снилася та лялька, що кліпала очима і казала, "Мама". Літом я йшла на город і з качанів кукурудзи робила сліпих ляльок, заплітала їм коси, які через декілька днів ржавіли, в'яли, а я йшла і знову рвала кукурудзу на нові ляльки. Пам'ятаю той день, коли мені вже не так сильно хотілося тієї ляльки і я змирилася у п'ятому класі з тим, що у мене її ніколи не буде.
У будинку піонерів перед Новим роком влаштували карнавал. Я була у сукні із накрохмаленої марлі і срібною короною на голові зробленою власними руками з картону обсипаного битими ялинковими іграшками. Свято було чудове. Ми співали, раділи, кружляли хороводи і тут вчителька попросила всіх замовчати і витягла з-під ялинки - ляльку. Це була неймовірна лялька з великими здивованими очима і закрученими віями. Мало того, що ця лялька розмовляла і кліпала повіками у неї була розкішна рожева сукня з органзи і блакитні блискучі кучері. Вона була схожа на Мальвіну, але вчителька обвела усіх поглядом  і оголосила:" Хто скаже, як звати цю ляльку, тому я її подарую!" І тут почалося. Всі діти  перекрикуючи один одного горланили - Таня! Лєна! Наташа! Валя! Алла! Вчителька сміялася і заперечувала: "Ні, не вгадали, не вгадали".  В приміщенні був такий галас, що мало що було чути. Зоя! Люда! Люба! Лариса! Свєта! -  "Ні...ні...ні" - ще дужче сміялася вчителька: "Мабуть, мені прийдеться цю гарну лялечку залишити собі". І тоді я вперше в житті почала просити Бога, щоб ця лялька дісталася саме мені. "Боженько, допоможи, ти ж знаєш, що я найбільше хочу цей приз." Я подивилася на задоволену, збуджену вчительку і перекрикуючи всіх голосно прокричала: "Цю ляльку звати - Белла!". У вчительки зразу посмішка зникла з обличчя, наступила тиша.  Всі замовчали і пильно дивилися то на розгублену вчительку, то на ляльку, а то на мене. "Ти мабуть знала, що мою маму звати Белла, тому вгадала, як звати ляльку?" - сумно сказала  вона. Звідки мені було знати, як було звати її маму, яка проживала у іншому місті. І все ж таки, хоч та лялька дісталася мені, але я чомусь ніколи нею не гралася. Згадувала, як вчителька відривала її від серця і як заздрісно дивилися діти, коли мені вручали мою мрію. Дуже швидко ту ляльку подарувала молодшій двоюрідній сестрі, бо бажання, які здійснюються невчасно не приносять особливих радощів. Швидко зрозуміла, що переросла свою мрію. Я тоді уже мріяла про інше і це була не лялька.

15.05.2020р.