Ніж розсікає повітря, кожна ложка рису - оголений нерв, це як питати себе, чи це твоя параноя врятувала тебе від кулі, це як намагатися розчути її шепіт і знову допускати найдурнішу помилку. Це все просто кліше, це фільм Тарантіно на велетенському екрані, вимкнений вентилятор під стелею. Проте він міг би ліниво обертатися, такий плаский. Приносять попкорн. Нічого не вийде.

Ціна була більш-менш нормальною, чотири дев'яносто, плюс випивка. Справжній кулінарний рай, якщо враховувати, що ось вже кілька днів єдиною нашою їжею були сендвічі з супермаркету і картопля фрі. Та сама довбана картопля фрі, яку на цьому чортовому острові подають з будь-якою стравою. На годиннику була без п'яти хвилин третя, і хто б міг подумати, що о такій годині клієнт вже не завжди правий.

І от ми сидимо, і, переглядаючись між собою, мовчки поглинаємо принесені страви. Вони обступають нас, виглядають дуже по-сучасному, з гарними зачісками, з тих, що потребують часу. Всі як один вдягнені в чорні штани і білі сорочки. Оглядаючи нас, вони перемовляються між собою незрозумілою нам мовою. Звичайно це все можна було б списати на параною, а також на втому і недосип, проте є щось вороже і владне в їх загрозливих інтонаціях. Вони, практично, не відповідають на наші запитання. Видно, що не хочуть щоб ми розмовляли. І серветки нам, судячи з усього, також не принесуть.

Чутно ніби в замку повертають ключем. І от я на власні очі бачу, двері зачинено. Перед очима проноситься все моє життя: мої спогади - щасливі і гіркі. Хотілося б звичайно ще пожити, але в цілому все було не так вже і погано. Я прожив цікаве життя. Оглядаю своїх друзів за столом. Так і є. Певно що вони теж дійшли подібного невтішного висновку. Нема нічого гірше ніж піти в розквіті сил та ще і так безталанно.

Я намагаюся покінчити з останньою ложкою рису, проте вона, здається, хоче жити вічно. Але ж я просто хочу доїсти свою порцію і піти. Я намагаюся уникати візуальних контактів - це їх лише розізлить, а ми не можемо собі зараз цього дозволити. На тарілці залишається трохи рису. Я пам'ятаю про нього бо на столі страшенний безлад. Не так вже легко їсти коли навколо коїться подібний жах. Але ось, тарілка вже більш-менш пуста і наш час майже збіг.

Ми все розуміємо без слів, ми всі знаємо, що може статися з останніми, хто залишиться. Я дивлюсь на своїх друзів і до нас доходить, що треба попросити, щоб принесли рахунок. Я роблю глибокий вдих, намагаюся ні про що не думати і піднімаю руку. У мене немає останніх слів, лише різні теорії щодо того, як все закінчиться.

На рахунку дев'ятнадцять шістдесят. Я розраховуюся двадцяткою і мені віддають решту. Нам відчиняють двері. Нарешті - вільні.

Ми швидко крокуємо далі. Ми щасливі, що залишилися живими, але до щастя примішується гіркий присмак сорому.

Через всі свої дні, болі, справи і клопоти,

навіть вночі його серце не спить.

-Еклезіаст

Є у володіннях фантазії казкові закутки де мріють дерева, а кришталева джерела течуть, співаючи, між берегів вкритих квітами, щоб розчинитися в синяві моря. На віддаленні від таких закутків, дуже далеко, є страшне і таємниче місце де дерева простягають до неба свої тонкі примарні руки і де тиша і темрява направляють на душу отруйне проміння темного відчаю і смерті.
А в найзловіснішому закутку цього царства тіней стоїть фортеця, гігантська чорна фортеця, з зубчатими баштами, з давно вже зруйнованою готичною галереєю і ровом, наповненим мертвою і отруйною водою.
І я впізнаю його, впізнаю це моторошне місце. Однієї ночі, сп'янілий від моїх печалей і від вогняної води в моїх венах, я йшов, хитаючись немов старезний човен, в такт старій моряцькій пісеньці. І пісня моя була на мінорний лад. Це була пісня дикого і варварського народу, сумна, немов траурна мелодія, тиха пісня, сповнена гіркоти і мороку лісів та гір. І була вона нічною. Несподівано я відчув справжній жах. Я опинився прямо перед фортецею і увійшов в безлюдну залу; сокіл з перебитим крилом тащився по підлозі.
У вікно заглядав місяць, осяваючи неземним світлом голу і окам'янілу площину; у рові йшла брижами неспокійна вода. А зверху в небі виблискував Артурус, пульсуючий секретним і таємничим мерехтінням. Вдалині язики полум'я колихались в такт подиху вітру. В просторому залі, прикрашеному чорними портьєрами, я постелив собі ложе з сухої папороті. Зала була покинутою; його освічувало лише багаття, де палали гілки теа. Біля однієї з стін зали стояв височенний годинник, витягнутий неначе труна, годинник в чорному корпусі, який, ночами, сповненими тиші, вибивав своє металеве "тік-так" ніби погрожував комусь невидимому.
"О! Який же я щасливець! - повторював я до себе. - Мені вже ніколи! Чуєте - ніколи не доведеться чути ці ненависні людські голоси!"
А годинник і далі з похмурою байдужістю відміряв мої сумні години своїм металевим "тік-так".
Але життя перемагало: я знайшов спокій. Мій дух знаходив більше насолоди в нічному жахітті ніж в сяянні вранішньої зорі.
Так! Я віднайшов смиренність, ніщо не порушувало мій спокій; там я міг проводити свій час один, завжди на самоті, смакуючи в тиші гіркий присмак своїх ідей, без жодних надій, без дурних ілюзій, з душею, наповненою безколірним спокоєм, як осінній пейзаж.
А годинник все продовжував з похмурою байдужістю відміряти мої сумні години своїм металевим "тік-так". В безмовні ночі лише меланхолійна пісня жаби супроводжувала мене.
- І ти теж - казав я моїй нічній співачці - живеш у самотності. В глибині свого потайного сховку відповість тобі лише ехо ударів твого серця.
А годинник все продовжував з похмурою байдужістю відміряти мої сумні години своїм металевим "тік-так".
Однієї ночі, однієї безмовної ночі я відчув жах чогось незрозумілого, що насувалось над моєю душею; чогось настільки непевного, як тінь від сну в морі, що бурлить ідеями. Я висунувся з вікна. Там, у чорному небі дрижали і пульсували зірки, у безкінечності їх самотнього існування; ні крику, знаку життя на чорній землі. А годинник все продовжував з похмурою байдужістю відміряти мої сумні години своїм металевим "тік-так".
Я прислуховувався до болю; та нічого не було чути. Тільки тиша, звідусіль лише тиша! Наляканий, ніби у маренні, я почав благати дерева, що зітхали в ночі, благав щоб вони дихали зі мною; благав вітер, що шепотів між листя, і дощ, що відбивав ритм від сухого листя на дорозі; я молив і речі, і людей, щоб вони лише не полишали мене, я просив у місяця, щоб він розірвав свій чорний ебеновий покрив і поніжив своїм чистим, сріблястим поглядом мої очі, мої бідні очі, затуманені від смертної туги.
Але і дерева, і місяць, і дощ, і вітер залишались глухими до моїх благань. А годинник все продовжував з похмурою байдужістю відміряти мої сумні години своїм металевим "тік-так".
Кінець

Я бачив його лише одного разу в Бокаччо - модному кабаре в Барселоні, за кілька годин до його смерті. Він був заляканий бандою шведських молодиків, які намагалися забрати його з собою о другій ночі щоб продовжити вечірку в Кадакесі. Їх було одинадцять, і розрізнити їх було справжньою проблемою: і хлопці і дівчата видавались однаковими - усі мали гарні вузькі стегна і довге золотаве волосся.
Хлопцеві точно було не більше двадцяти. Він мав кучеряве брудне волосся, гладеньку зеленувато-жовту шкіру як і у багатьох жителів Карибів, привчених мамами завжди ходити в тіні. Його арабський погляд ніби був спеціально призначений для того, щоб зводити з розуму шведських дівчат, і, можливо, навіть деяких хлопців. Вони посадовили його на вітрину, ніби ляльку черевомовця, і співали йому модних пісень плескаючи в долоні, щоб переконати його піти з ними. Він, вже й так достатньо заляканий, намагався переконати їх. Хтось запропонував залишити хлопця в спокої і один зі шведів підняв на нього очі, давлячись від сміху.
- Він тепер наш - крикнув він не ховаючи посмішки. - Ми знайшли його на смітнику.
Ми з друзями прийшли трохи раніше, після концерту Девіда Ойстраха в Палау де Мусіка і в мене волосся встало дибки від такого безбожжя шведів. Бо аргументи хлопця і справді були серьйозними. Він жив у Кадакесі до минулого літа де його найняли співати пісень Антильських островів в одній модній закусочній, доки її не зруйнував північний вітер. Наступного дня йому вдалося втекти і він поклявся ніколи не повертатися, з північним вітром чи без, бо був впевнений, що якщо повернеться, на нього чекає смерть. Це була справжня карибська впевненість, яку банда північних раціоналістів, розпалених літньою спекою і міцними каталанськими винами, а серце було сповнене зухвалих ідей, зрозуміти не могла.
Я розумів його як ніхто інший. Кадакес був одним з найкращих селищ на Коста Брава і, водночас, найбільш закритим. Так склалося через те, що єдиним доступом до нього був вузенький гірський серпантин що простягався над безоднею. Тож треба було бути неабияким сміливцем, щоб їхати по такій дорозі зі швидкістю більш як п'ятдесят кілометрів на годину. Всі будиночки в селищі були низенькими, вибіленими - традиційний стиль для середземноморських рибацьких поселень. Нові ж будівлі були сконструйовані відомими архітекторами, і аж ніяк не руйнували гармонії що панувала там. Влітку, коли здавалось, що спека самих африканських пустель піднімається від тротуару навпроти, Кадакес перетворювався на пекельний Вавілон, з туристами з усієї Європи, які обговорювали їхній рай з місцевими і приїжджими, яким пощастило купити будинок за прийнятною ціною, доки це ще було можливо. Однак навесні і восени, коли Кадакес був найбільш бажаним, ніхто не міг перестати з жахом очікувати північного вітру, вітру суворої і витривалої землі, про який місцеві і деякі навчені гірким досвідом письменники казали, що він несе в собі зародки безумства.
Я й сам протягом близько п'ятнадцяти років був частим гостем в Кадакесі, поки в наші життя не увірвався північний вітер. Якось, у неділю під час сієсти я, задовго до його приходу пережив це незрозуміле передчуття і зрозумів: щось має трапитись. Мій настій погіршився, без усілякої причини я відчув невимовну тугу і мені здалося що мої діти, яким тоді ще й десяти не виповнилося, слідують за мною по будинку з ворожістю у в очах. Тож коли, через якийсь час, швейцар приніс коробку з інструментами і морськими канатами для того, щоб укріпити двері і вікна, я особливо не здивувався.
- Це північний вітер - сказав він. - Він пробуде тут деякий час.
Це був колишній моряк, дуже старий, який досі носив непромокаємий довгий жакет, шапку і люльку, а його шкіра здавалась обвітреною сіллю усіх морів світу. У свій вільний час він грав на площі у петанку з ветеранами різних програних воїн, або пив коктейлі з туристами у пляжних тавернах, тому що у нього був талант робити свою каталанську старого артилериста зрозумілою кожному. Він хизувався тим, що знає всі порти планети, але не був у жодному місті самих материків. "Не знаю я ні про який Париж у Франції!", любив казати він. Отож жодний транспорт не отримував його схвалення, звичайно якщо він не був морським.
В останні роки він раптово швидко постарів, і вже не виходив на вулицю. Більшу частину часу він проводив в своїй кабінці швейцара, сам-самісінький, як і все своє життя. Свою їжу він готував в жерстянці на примусі, але цього йому вистачало щоб радувати нас вишуканостями готичної кухні. З самого ранку він займався постояльцями, поверх за поверхом. Він був одним з найпослужливіших людей, яких я знав, сповнений невимушеної щедрості і терпкої лагідості властивих каталанцям. Він мало говорив, але коли вже починав - то лише прямо і по-ділу. Коли йому зовсім не було чого робити, старий годинами заповнював формуляри на прогнозування результатів футбольних матчів, які частіше так і не відсилав.
Того дня, укріплюючи вікна і двері у передчутті лиха, ми розмовляли про північний вітер, ніби це була кошмарна жінка, без якої, однак його життя не мало б сенсу. Мене, власне, здивувало, що моряк віддає таку даність вітрові землі.
- Справа в тому, що цей вітер дуже давній - відповів старий.
Здавалось що його рік не розділений не на місяці і дні, а на кількість разів коли приходив північний вітер. "Минулого року, приблизно три дні по тому як прийшов другий північний вітер, в мене було загострення коліту", якось розказав він мені. Можливо це пояснювало його віру в те, що після кожного приходу північного вітру людина старішає на кілька років. Він настільки був захоплений цією думкою, що переконував нас, що старість - це просто передсмертний візит ввічливості.
Чекати довелося не довго. Щойно вийшовши швейцар почув свист, який потроху ставав все більш пронизливим і голоснішим, поки не розчинився в гриманні землі. Потім почав дути вітер. Спочатку поривами, з кожним разом все частішими, аж поки не став безперервним, без жодної паузи чи послаблення, сповнений, воістину, надприродньої сили та жорстокості. Наше помешкання, на відміну від загальноприйнятих норм на Карибах, розміщалася навпроти гори, напевно, завдячуючи цим дивним смакам старомодних каталанців, що надають перевагу обожнюванню моря на відстані. Таким чином вітер віяв нам прямо в обличчя і погрожував вирвати кріплення вікон.
Найбільше вразило мене те, що, не зважаючи на вітер, погода залишалася пречудовою, з золотавим сонцем на фоні мирного неба. Я дійшов до того, що вирішив вийти з дітьми на вулицю щоб перевірити як йдуть справи на морі. Вони ж бо народилися поміж мексиканських землетрусів і карибських ураганів, тож ще одного невеличкого вітерцю було не достатньо щоб налякати нас. Ми навшпиньках прокралися повз кабінку швейцара і побачили його в стані ступору перед тарілкою бобів з ковбасою, споглядаючого вітер за вікном. Старий не помітив як ми вийшли. Спочатку нам вдавалося прикриватись від вітру, йдучи попід стіною будинку, проте коли ми завернули за кут, то мали вхопитися за стовп, щоб сильний вітер не потягнув нас за собою. Так ми і стояли там, посеред катастрофи, милуючись непорушним і прозорим морем, поки швейцар не прийшов врятувати з допомогою кількох сусідів. Лише тоді ми переконалися, що найкращим рішенням буде замкнутися вдома доки все це не закінчиться. Хоча ніхто тоді точно не знав коли це станеться.
Після двох днів нам вже почало здаватися, що цей жахливий вітер був не якимось земним феноменом, а скоріш особистою образою, яку хтось наносив комусь. Швейцар навідувався до нас кілька разів на день, занепокоєний нашим настроєм, і приносив нам фрукти з кіоску, а дітям - медові кренделі. А на обід у вівторок він почастував нас коронною стравою каталанської кухні, приготованою на його кухоньці в звичній жерстянці: кролик зі слимаками. Це був справжній бенкет посеред чуми.
Вся середа була зайнята вітром і більш нічим; це був найдовший день в моєму житті. Проте опівночі ми всі водночас прокинулися, пригнічені абсолютною тишею, що була схожа на саму смерть. З нашої сторони гори не ворухнувся жоден листочок на дереві. Отож ми вийшли на вулицю, хоча в кабінці швейцара ще не горіло світло, і зупинились щоб насолодитись останніми світанковими зірками і сяючим морем. І хоча годинник не пробив ще і п'ятої ранку багато туристів з насолодою відпочивали на каменях пляжу і починали готувати вітрильники після триденного покаяння.
Виходячи ми не помітили, що в кімнаті швейцара було незвично темно. Але коли ми повернулися, повітря в будинку виблискувало так само як морська вода, а світло в його кабінці так і не з'явилося. Заінтригований, я двічі постукав, і не дочекавшись відповіді, прочинив двері. Думаю, це був перший раз коли мої діти побачили, як я кричу з жаху. Старий швейцар, з його відзнаками пришпиленими до лацкану моряцького жакету, був підвішений до центральної балки, все ще гойдаючись зі сторони в сторону від останнього пориву північного вітру.
Ми поїхали з селища до назначеного строку, посеред санаторного сезону, і з відчуттям дострокової ностальгії, з твердими намірами ніколи не повертатися. Вулиці знову кишіли туристами, на площі ветеранів лунала музика, а самі вони були ще і як у формі для гри в петанку. Крізь запилені вікна бару Марітізм ми могли бачити деяких виживших друзів, які заново розпочали життя цієї сяючої весни після північного вітру. Але для нас все це вже було в минулому.
Саме через ці події минулого, я, як ніхто інший, розумів жах хлопця перед поверненням у Кадакес. Бо він був впевнений, що помре. Однак, я знав, що не було жодної можливості переконати в цьому шведів. Все закінчилось тим, що вони відволокли його силою, захоплені воістину європейським прагненням вилікувати його від цих африканських вигадок. Вони заштовхали його в темно-фіолетовий фургон під шквал аплодисментів та свисту оточуючих і в цей пізній час розпочали свою подорож до Кадакесу.
Наступного ранку мене розбудив телефонний дзвінок. Вчора, повернувшись з вечірки, я забув спустити фіранки і поняття не мав котра зараз година, але моя спальня просто потопала в розкоші літнього дня. Тривожний голос у слухавці я впізнав не одразу, але він розбудив мене остаточно.
- Пам'ятаєш хлопця, якого вони вчора вночі повезли в Кадакес?
Мені не потрібно було слухати далі. Єдине, що це сталось не зовсім так, як я думав. Більш трагічно. Хлопець, смертельно нажаханий невідворотністю повернення, скористався недбалістю шведів і стрибнув з фургону в прірву, намагаючись втекти від неминучої смерті.
1928

Вона була гарною, гнучкою, зі шкірою кольору теплого хліба і очима, мов зелені мигдалини. Волосся її було чорним, прямим і спадало по спині - вона випромінювала ауру старовини, що могла належати як Індонезії, так і Андам. Вона була вдягнена зі смаком: жакет з хутра рисі, блуза з натурального шовку з принтом з маленьких квіточок, штани з цупкого льону і пурпурові черевики на підборах. "Це точно найгарніша жінка, яку я коли-небудь бачив", вирішив я, спостерігаючи за її таємничою ходою молодої левиці, поки я стояв в черзі на посадку на літак до Нью-Йорка в аеропорту Шарля де Голля в Парижі. Вона була чимось надприроднім - з'явившись переді мною лиш на мить і розчинившись в натовпі вестибюлю.

Була дев'ята ранку. Сніг не переставав від минулої ночі і трафік на міських вулицях був більш інтенсивним, ніж зазвичай, а на шосе, навпаки вповільнився. Вантажні автобуси вишиковувались в лінію на узбіччі, а автомобілі парували під снігом. Проте в вестибюлі аеропорту панувала весна.

Я стояв у черзі на реєстрацію одразу за старенькою голандкою, яка спричинила майже годинну затримку, сперечаючись щодо ваги своїх одинадцяти валіз. Я вже почав нудитись, коли помітив цю миттєву появу і просто остовпів. Настільки, що не помітив як закінчилась суперечка, поки працівниця спустила мене з небес на грішну землю, докоривши мені за відволікання. Виправдовуючись, я запитав чи вірить вона в кохання з першого погляду. "Звичайно", відповіла вона. "Бо будь-яке інше кохання - неможливе". Продовжила дівчина, не відриваючи погляду від екрану комп'ютера, і запитала мене яке місце я виберу: для курців чи не курців.

- Мені все одно - відповів я з усією увагою, - допоки я не маю сидіти поруч з одинадцятьма валізами.

Дівчина прийняла мій жарт з ввічливою посмішкою не відриваючись від фосфоричного екрану.

- Оберіть число - сказав я, - три, чотири чи сім.

- Чотири.

В її посмішці спалахнула іскра тріумфу.

- За ті п'ятнадцять років, що я тут провів - зізнався я, - ви - перша, хто не вибрав сім.

Вона вписала в мій посадковий талон номер місця і повернула мені його з рештою моїх документів, вперше поглянувши на мене своїми очима кольору винограду, які слугували мені втіхою доки я не зможу знову побачити красуню. Лише тоді вона звернула мою увагу на те, що аеропорт от-от зачиниться і всі рейси перенесені.

- Доки?

- Коли Бог схоче, тоді і полетите - відповіла вона з посмішкою. Сьогодні по радіо передали, що насувається найбільший за цей рік снігопад.

Тут вона помилялася: цей снігопад був найбільшим за сторіччя. Проте в залі очікування весна відчувалась настільки, що живі троянди розквітли в горщиках, а законсервована музика здавалась такою величною і заспокійливою, як на те претендували її творці. Раптово я зрозумів, що це був гідний прихисток для красуні, і пішов шукати її в інших залах, трохи наляканий власною відвагою. Але більшість з тих, кого я зустрічав, були чоловіки з реального життя, що читали англійські газети поки їхні дружини мріяли про інших, споглядаючи мертві літаки на снігу через панорамні вітражі, споглядаючи холодні фабрики, широкі поля Руассі спустошені леонцями. Після полудня вже не можна було знайти вільного місця, а спека стала настільки нестерпною, що я втік, щоб подихати повітрям.

Назовні я став свідком сцени, яка мене не на жарт перелякала. Люди всіх мастей переповнювали зали очікування, а також розміщалися в задушливих коридорах і навіть на сходах, розсаджувались на підлозі зі своїми тваринами, дітьми і всіма своїми пожитками. Тож зв'язок з містом також був перерваний і прозорий палац з пластику скидався на величезну космічну капсулу, що загубилась у штормі. Я не міг позбутись думки, що красуня також змушена знаходитись десь посеред цих гігантських полчищ, і ця думка придала мені нових сил для чекання.

Під час обіду ми зрозуміли всю гостроту нашого становища. Черги перед сімома ресторанами, кафетеріями, забитими доверху барами були безкінечними, до того ж менш як за три годили вони змушені були зачинитись, бо не залишилось ні їжі, ні напоїв. Діти, як, здавалося, були зібрані з усього світу, одночасно почали плакати, а над натовпом почав підійматись стадний сморід. Це був час інстинктів. Єдине, що я зміг відхопити серед цієї потасовки, були два останніх порції кремового морозива в дитячому магазині. Я їв їх потихеньку в той час як офіціанти піднімали стільці на столи, коли вони звільнялися. Я дивився на своє відображення в дзеркалі, бачачи себе з останнім картонним стаканчиком, останньою картонною ложечкою, і думаючи про красуню.

Рейс до Нью-Йорка, який мав вилетіти об одинадцятій ранку, вилетів о восьмій вечора. Коли я, нарешті, увійшов до салону літака, пасажири першого класу вже були на місцях і стюардеса провела мене до мого. Я оторопів. На сусідньому місці, біля вікна, красуня сиділа з виглядом бувалого мандрівника. "Якби я колись про таке написав - мені б ніхто не повірив", промайнула в мене думка. І я ледь-ледь пробелькотів своє гаркаве привітання, яке вона не почула.

Вона розмістилась так, ніби збиралась прожити тут багато років: кожну річ розкладаючи на своє місце у суворому порядку, доки все не встало на свої місця, як у ідеальному будинку де все знаходиться на відстані простягнутої долоні. Доки вона займалась розстановкою відповідальний за вантаж приніс вітальну пляшку шампанського. Я взяв келих щоб запропонувати їй, але вчасно оговтався. Оскільки вона хотіла лише склянку води, що і попросила у відповідального, спочатку поганою французькою, а потім трохи кращою англійською, щоб до кінця польоту її в жодному разі не будили. Її важкий і теплий голос таїв в собі східну печаль.

Коли їй принесли воду, вона поставила на коліна несесер з мідними кутами, схожий на бабчині баули, відкрила його і дістала дві золотисті пігулки з коробки, де тримала, також, й інші - всіх кольорів веселки. Все це красуня робила методично і спокійно. Так, ніби в цьому світі не могло трапитись нічого, що б її здивувало. Нарешті вона опустила віконну фіранку, розклала крісло до кінця, вкрилася до поясу ковдрою не знімаючи черевиків, натягла на очі темну маску, і вклалася в кріслі на боку, спиною до мене і, навіть не змінюючи позиції, вмить заснула, проспавши всі вісім нестерпних годин і дванадцять, не менш нестерпних, хвилин нашого польоту до Нью-Йорку.

Це був важкий переліт. Я завжди вважав, що в світі немає нічого більш прекрасного ніж красива жінка, тож жодної надії врятуватись від чар цієї казкової істоти, що мирно спала поруч, в мене не було. Відповідальний за вантаж зник щойно ми відірвались від землі і його замінила стюардеса-картезіанка, яка намагалась розбудити мою красуню, щоб запропонувати їй гігієнічний футляр і радіонавушники. Я повторив стюардесі те, про що красуня попросила у відповідального за вантаж, проте дівчина наполягла на тому, щоб на власниі вуха почути, що вечеряти моя красуня також не буде. Відповідальний за вантаж підтвердив прохання, але і після цього стюардеса докорила мені чому моя красуня не повісила на шию табличку "Не будити".

Я повечеряв наодинці, промовляючи в тиші слова, які сказав би їй, якби вона не спала. Її сон був таким міцним, що на секунду мені, навіть стало страшно, що пігулки, які вона прийняла, були не від безсоння, а від життя. Перед кожним ковтком я підіймав тост.

- Твоє здоров'я, красуне.

По закінченні вечері в салоні погасили світло, ввімкнули фільм, який ніхто не дивився, і ми залишились одні у напівмороці світу. Найбільша буря сторіччя пройшла і ніч над Атлантичним океаном була величезною і світлою, а наш літак здавався нерухомим серед міріад зірок. Так я споглядав мою красуню від ніг до маківки протягом багатьох годин і єдина ознака життя, яку я зміг помітити, були тіні снів, що відзеркалювались на її обличчі ніби хмаринки в озерному плесі. Ланцюжок на її шиї був таким тоненьким, що майже губився на фоні її золотавої шкіри. В неї були ідеальні вушка без жодних ознак сережок, рожеві, палаючі здоров'ям, нігті і проста каблучка на лівій руці. Так як вона виглядала не більш як на двадцять років, я втішав себе думкою, що це була не обручка, а просто ознака якогось примарного заручення. " Знати, що спиш ти, справжня, безсумнівна, єдине джерело забуття, чиста лінія, така близька до моїх зв'язаних рук", згадував я, повторюючи, на гребені з бульбашок шампанського, чудовий сонет Херардо Дієго. Потім я також розклав своє крісло і ми вже лежали поруч, ближчі ніж будь-яке подружжя. Аура її подиху була такою ж як і в голосу, а шкіра видихала тонкий аромат, який так відповідав її красі. Я не міг повірити власним очам - лише минулої весни я прочитав чудовий роман Ясунарі Кавабата про буржуазних стариганів в Кіото, які платили величезні гроші, щоб провести ніч споглядаючи найгарніших дівчат міста, роздягнених і одурманених, лежачи поруч з ними і згоряючи від бажання. Старці не могли ні розбудити, ні доторкнутись до них, та і не намагалися це зробити, бо сама суть їхнього блаженства полягала в споглядання сну цих красунь. Тож тієї ночі, охороняючи сон моєї красуні я не лише осягнув цю древню мудрість, а й пережив її у всій повноті.

- І хто в таке повірить - сказав я з власним коханням, яке підігрівалось шампанським, - зараз я - старий японець.

Здається я проспав кілька годин, піддавшись шампанському і німим спалахам пострілів у фільмі. Зранку моя голова тріщала від болю і я пішов до ванної кімнати. Через два сидіння позаду мене на кріслі, хаотично розпластавшись. лежала вчорашня стара з одинадцятьма валізами. Вона скидалась на мертвяка, забутого на полі бою. На підлозі посеред проходу лежали її окуляри для читання з низкою кольорових бусин, і я на мить зупинився, насолоджуючись дріб'язковим щастям, що мені не треба їх підбирати.

Після того, як вивітрились останні пари шампанського, я сам здивувався коли побачив своє бридке і мерзенне відображення в дзеркалі і мене вразило наскільки жахливими були наслідки кохання. Несподівано літак пішов на посадку, випрямився наскільки зміг і продовжив летіти на всіх парах. Засвітилась табличка, що просила повернутись на свої місця. Я кулею вилетів з туалетної кімнати, вирішивши, що лише турбулентність від Бога розбудить мою красуню, і що вона має знайти прихисток в моїх обіймах тікаючи від цього жаху. У спішці я мало не наступив на окуляри голандки, що мене вельми обрадувало. Проте все ж повернувся, підняв їх поклав їй на коліно, раптово відчувши вдячність до старої, що вона не вибрала місце номер чотири до мене.

Проте здавалося, що ніщо не здатне потурбувати сон моєї красуні. Коли літак стабілізувався мені довелося всіма силами протистояти спокусі штурхнути її з будь-якої причини, тому що єдине, про що я мріяв у цю останню годину польоту - це побачити її в свідомості, хоч би якою розлюченою вона була, тому що я мав відвоювати свою свободу, а можливо і молодість. Але я не зміг. "Дідько!", сказав я з самопрезирством. "І чому я не народився Тельцем!"

Вона прокинулась без усілякої допомоги в ту саму мить коли засвітились таблички приземлення і була такою гарною і свіжою ніби спала серед троянд. Саме тоді я вирішив, що сусіди за місцями в літаках не вітаються коли прокидаються, так само як і старі подружжя. І вона не привіталася. Моя красуня зняла маску, відкрила свої сяючі очі, випрямила крісло, скинула вбік ковдру, трусонула волоссям, що вклалось саме під власною вагою. Вона знову поклала несесер на коліна і нанесла швидкий і зовсім їй не потрібний макіяж, але, втім, це зайняло її достатньо, щоб не дивитись на мене до того часу, поки не відкрили двері. Отож вона вдягла свій жакет з хутра рисі, пройшла майже по мені з умовним вибаченням на чистій кастильській американців і пішла навіть без прощання, навіть не подякувавши мені за те, що я зробив для нашої щасливої ночі. Вона зникла, розчинилася в сонячному ранку нетрів Нью-Йорка.

На Різдво діти знову попросили човен з веслами.
- Я згоден - відповів тато, - ми купимо його коли повернемось до Картахени.
Дев'ятирічний Тото і шестирічний Хоель були більш сповнені рішучості ніж їхні вважали батьки.
- Ні, - в один голос сказали вони. - Він нам потрібен тут і негайно.
- Ну, по-перше - мовила мама, - тут не більше судноплавної води ніж у нашому душі.
І вона, і її чоловік мали рацію. В їхньому будинку в Картахені де Індіас був внутрішній двір з виходом на набережну над гаванню і причалом для двох великих яхт. В той час як тут, в Мадриді, вони тіснилися в квартирі номер 47, на п'ятому поверсі, на вулиці Пасео де ла Кастельяна. Проте, в кінці кінців, ні він, ні вона не могли заперечити, що пообіцяли дітям човен з веслами, секстантом і компасом, якщо вони виграють приз за хороше навчання в третьому класі початкової школи, і діти його виграли. Тож тато купив обіцяне, не кажучи ні слова дружині, яка була найбільш проти виконання своїх обіцянок. Це був чудовий алюмінієвий човен з золотою ниткою по ватерлінії.
- Човен стоїть в гаражі, - повідомив тато за сніданком. - Але справа в тому, що його неможливо підняти ні на ліфті, ні сходами, а в гаражі більше немає вільного місця.
Однак, наступного суботнього вечора діти покликали своїх однокласників, щоб підняти човен сходами, і їм вдалося дотягти його до кімнати чергового.
- Вітаю - сказав їм тато, - і що тепер?
- Тепер нічого - відповіли діти. - Єдине, чого ми хотіли, це мати в квартирі човна - і ось він є.
Ввечері в середу, як і кожної середи, батьки пішли в кіно. Діти, господарі і хазяїва в будинку, зачинили двері та вікна, і розбили ввімкнену лампочку світильника в залі. Потік золотавого та прохолодного, мов вода, світла забив з розбитої лампочки, і вони дали йому текти, аж поки він досяг глибини чотирьох долонь. Тоді вони перекрили потік, дістали човен і попливли, собі на втіху, між островами будинку.
Ця казкова пригода була результатом моєї легковажності під час перебування на семінарі, щодо поетики домашнього начиння. Тото спитав мене як так може бути, що світло вмикається лише натисканням кнопки, і в мене не вистачило сміливості подумати про це двічі.
- Світло - та ж вода- відповів я йому: хтось відкриває кран і воно тече.
Таким чином діти продовжували своє плавання кожної середи ввечері, оволодіваючи управлінням секстантом і компасом, допоки батьки не повертались з кіно і знаходили їх сплячими, як ті янголята, на твердій землі. Проходили місяці, і діти, пристрасно бажаючи відправитись далі, попросили приладдя для підводного полювання. Включно з масками, ластами, баками з прісною водою і духовими рушницями.
- Не діло, що їхній човен з веслами пилиться у ванній кімнаті - мовив тато. - Але найгірше те, що вони хочуть ще й водолазне спорядження.
- А якщо ми отримаємо золоту гарденію за перше півріччя? - спитав Хоель.
- В жодному разі! - налякано скрикнула мама. - Досить з вас.
Тато дорікнув їй за таку непохитність.
- Та ці діти і пальцем не поворухнуть, щоб зробити домашнє завдання - закинула вона, - але заради забаганки вони здатні вигравати найвищі винагороди.
Кінець кінцем батьки не сказали ні, так, ні, ні. Проте Тото і Хоель, які останні два роки вчились найгірше в класі, отримали золоті гарденії і привселюдну похвалу від ректора. Того ж таки вечора, навіть без нагадувань, в дитячій вони знайшли аквалангічне спорядження в оригінальній упаковці. Отож наступної середи, коли батьки дивились "Останнє танго в Парижі", вони наповнили квартиру до рівня двох рук, пірнули, мов величезні акули, під меблі та ліжка і визволили з дна світла речі, які роками губились в темряві.
На заключній церемонії вручення нагород брати були урочисто названі прикладом для всієї школи і їм вручили дипломи з відзнакою. Цього разу їм не треба було нічого просити, бо батьки самі запитали в них - чого їм хотілося б. Вони були настільки поміркованими, що попросили лише влаштувати вдома свято, щоб пригостити однокурсників.
Наодинці з дружиною, тато не міг стримати радості.
- Це доказ їхньої зрілості - підсумував він.
- Твої слова - та Богові в вуха - сказала мама.
Наступної середи, поки батьки дивилися "Битва за Алжир", люди, що проходили по вулиці Кастилья, могли споглядати водоспад світла, що стікав зі старої будівлі, захованої між деревами. Спадаючи балконами, він потоками виливався на фасад, і стікав золотим руслом по широкому проспекту, освітлюючи місто до самої Гуадаррами.
Екстренно викликані пожежники вибили двері п'ятого поверху побачили що будинок наповнений світлом аж до стелі. Диван та стільці, оббиті леопардовою шкірою, дрейфували в холі між пляшками з бару, роялем і манільською шаллю, що ворушила плавцями у воді ніби золота манта. Домашнє начиння на власних крильцях літало під стелею кухні у всій своїй красі. Музичні інструменти, на яких діти грали, коли хотіли потанцювати, дрейфували поміж кольорових рибок. Рибки нарешті звільнились з маминого акваріуму моторно рухали плавцями , жваві і щасливі, посеред величезного освітленого болота. У ванній плавали зубні щітки всієї родини, татові приладдя для гоління, мамині пляшечки з кремами і вставна щелепа, а телевізор зі спальні пропливав боком, досі ввімкнений на опівнічному фільмі, забороненому для дітей.
В кінці коридору на кормі човна, притримуючи весла і з натягнутою маскою, сидів Тото, шукаючи маяк гавані. А Хоель плив на носі човна, досі вираховуючи секстантом висоту, на якій знаходилась Полярна Зірка. І всі їхні тридцять однокласників плавали з ними по дому, затримуючись на хвилинку щоб зробити "піпі" в горщик герані або проспівати гімн школи зі словами жартівливого вірша про директора, або щоб потайки випити скляночку бренді з татової пляшки.
Водночас було відкрито стільки світла, що будинок буквально переливався через край і весь четвертий клас початкової школи Сан Хуліан ель Оспіталаріо захлинувся на п'ятому поверсі, в квартирі 47 на вулиці Пасео де ла Кастельяна.
В Мадриді, що в Іспанії, місті жаркого літа і морозних вітрів, далекому від рік чи морів, жителі твердої землі якого ніколи не були фахівцями в науці плавання світлом.

кошмари

Ранком дзвінок у двері. відкриваю. там чорний кіт. не вітається. просто проходитьу кімнату і сідає у крісло. величенький такий. метр тридцять, з зеленим ірокєзом. модний, значить. закриваю двері, шоб вори не зайшли. на замок один оборот і ще на цепочку. таке..

іду на кухню. хочу мате, а він може і зачекати. час на перукарню ж знайшов - точно не сам робив. а ще у нього штанга в язику, але то ще з минулого року. і хвіст перебитий - по землі волочиться.

треба вколоти новорапід і поїсти. кіт приходить на стук двері холодильника. тупа звичка. не звертаю на нього увагу - молоко знову скисло.



- будеш кисле молоко з кавою?

робить вигляд шо не чує мене. відкриває холодильник. нізащо йому не дотягнутись до верхньої полички, але там лише "Сяйво" Кінга і гнилий грейпфрут(сірий-п-фрукт чи воноградний-фрукт).

повертається до мене і бере миску.

- вважай шо ти обкурилась, слухаєш кота. а ще ти - егоїстична дупа і в тебе синці під очима. дай ложку. чи я маю ту бридоту сьорбати?- заговорив, падло волохате.

- ні. лакати. як всі коти. і заткнися ненадовго. побудь беззвучною галюцинацією- кажись образився. сів за стіл, до вікна і втикає на вулицю. там їздять машини. лакає і не морщиться. зроблю, мабуть, собі бутерброди.сьогодні дві пари іспанської і історія. чого я маю кормити того кота? він ночує де хоче, а я так не можу.

вмикаю Нірвану. Кобейн кричить наче йому виривають кишки. повільно так витягують. не можу слухати довго стає страшно. серце б*ється у ритмі крику - один стук - секунд десять. це якось не зовсім норма.

у мене кліщі, але до ветеринара не піду - це знову кіт. - від його уколів вже не вставляє.

- придурок. вони антисептичні. - я спокійно з розгону даю йому під зад. намагається мене поцарапати. ніфіга. я не перший день живу. робить вигляд шо так і було задумано.

потирає свою дупу. йде в кімнату і завалюється у моє незастелене ліжко.

я вмикаю комп. нових повідомлень немає. на слемі стібаються з мого останнього віршика. ставлю диск мано негра. з колонок немає звуку. прокидаюсь

Мене інколи так тягне повернутися туди, звідки я не йшла. Зрештою, навіть, туди, звідки я не є. От так ти проходиш повз п'ятиповерховий будинок в старій частині міста і відчуваєш. Відчуваєш, що от так ти можеш зайти туди саме зараз, а на останньому поверсі з права, наприклад, тебе чекає твоя квартира. А в ній ті, з ким ти живеш вже довго. Ти ніби просто повертаєшся туди після звичайного робочого дня. І там працює телевізор. Горить торшер над старим м'яким кріслом. Мене тягне туди так гостро, що я не хочу повертатися додому. Та ще й, до того, здається що якщо я вже піднімусь на той поверх і двері квартири легко прочиняться від повороту ключа, котрий, обов'язково знайдеться у лівій кишені( так, так саме у лівій кишені, бо хоч як це незручно, але ключ від тієї квартири я б мала носити саме у ній).. Так от: якщо ті двері злегка прочиняться в середину я точно знаю що
інше місце де я була до того, загадково зникне. І я, може навіть, не згадаю про нього. От так просто. Бо у прочинених дверях мене зустрінуть ті, хто мене чекав. Просто чекав - з роботи, а не з якогось іншого життя. А ще мене обіймуть, а моє осіннє пальто і брилика повісять на стареньку вішалку, так, як робили це вже багато разів до того. Але я точно знаю, що ТАКА одноманітність мені не обридне. Мені, можливо, навіть подарують малюнок аквареллю: рожевий кінь з маленькими блакитними крильцями, або сонце і троє людей, що тримаються за руки і посміхаються.
Все це я відчуваю за долю секунди. А потім знову і знову не заходжу у той будинок. Не те щоб я так лякалася змінити життя. А тим паче не тому, що боюся, що мої мрії можуть розпастися в прах. Ні. Просто мені ще потрібен час. Але вже зовсім скоро я підіймуся на самий верхній поверх, намацаю у лівій кишені осіннього пальта ключ, легенько проверну його у замку і тоді двері стиха прочиняться, випускаючи на волю світло старого торшера..

Вона спитала, чи я кохаю її.
«Понад усе на світі?» - уточнила вона з цією легкою посмішкою. Такою сексуальною, невловимою, що завжди ховалася десь у правому кутику її рожевих пухкеньких губ. Знаєш, я просто кивнув. Ну.. не зовсім «просто».. Це далося мені дофіга важко.. дівчина, яку я кохав ще з першого класу, кохав більше за будь-кого і будь-що. Ця дівчина сиділа зараз поруч і питала, чи я кохаю її. Я був збентежений, зніяковілий. Я намагався натягнути светра якомога нижче. Мабуть я сильно почервонів, а вона сиділа поруч, так що через джинси я відчував як жаром пашіли її стегна крізь тоненьку тканину літньої сукні, і дивилась на мене з цими насмішкуватими знаками питання в очах. Тож я кивнув – не в силах вимовити ані слова.
І тут вона схопила мене за руку. Схопила своєю маленькою ніжною долонькою. Вона полоснула мене лезом трохи вище ліктя. Я не відчув болю. Не побачив крові, що темним каламутним струмочком забриніла з моїх вен. Вона торкалася мене. Відпустивши мою руку вона погладила мене по щоці. «чи ти все ще любиш мене?»- вона посміхнулася так лагідно. Я ледве промовив «Так», але вона не дала словам зіскочити вниз з моїх губ. Вона випила їх. Всмоктала разом з моїм подихом. Відсахнувшись від моїх губ, вона втретє спитала, чи люблю я її. Я заплющив очі і голосно сказав «ТАК». Я відчув її вуста знову. А ще блискавичний порух вітру на моїй шиї. І чорна пустка її поцілунку змінилася теплою, темною рікою. З її долоні впало тоненьке лезо.
Просто вона хотіла знати.

Дощ періщив за вікном в півсили. Вона прокинулася. Сіла на ліжку і, не розплющуючи очі сказала: «наврочила». Тихо так сказала. Але в сплячому будинку тихі звуки ще досі поглиналися настінними килимами. Вона відкрила очі і аж тоді побачила свій голос. Так і є. він висів на килимі, вчепившись у нього кігтиками передніх лап. Певно, о п’ятій ранку голос волів би ще залишатися під ковдрою.
Вона поглянула на дощ у вишневому цвіті і заплющила на мить очі.. а коли розплющила, дощ з краплями довжиною в мінус-нескінченність змінило сонце. В прогнозі погоди казали: нестійка погода. Але ж і її мить – поняття відносне.
Хм.. чи б то пак «Гм..». її звуки здивувалися, а потім і годі образилися на русифіковану транслітерацію.

Я витягла цю книжечку з верхньої полиці. Для цього мені знадобилося підставити стільця та ще й стати навшпиньки. Та не думай, що я мала на зріст. Зовсім ні! Просто шафа була справді височезною. Та це не могло мене налякати.
Ставши навшпиньки, я все ж ледве дотягнулася пальчиками до тої клятої книжечки, зовсім не задумуючись: чим то вона мене привабила? Вона була зовсім малою. Але темною. На першій сторінці була намальована тонка дівчина з довгим волоссям, що плуталося поміж гілок темних дерев. дівчина з величезними темними очима. Я знала, що вона там ув’язнена і їй не дають піти.
На другій сторінці десь далеко з-за дерев було видно того, хто хотів її врятувати. Він був дуже мужній і світловолосий. Він кохав її.
На третій сторінці він лежав мертвий. На темній траві, залитій його червоною кров’ю. Його було вбито.
Звідусіль визирали, невидимі мені, чудовиська. А дівчина з темними величезними очима дивилася на мене і мовчала. Я подумала, що їй так погано тепер, що вона навіть не може плакати за тим, що хотів її врятувати.
Книжка була поганою і я її закрила. Але тепер дівчина була на обкладинці. Вона сказала, що відтепер чудовиська мої. І вона пішла. А я залишилась сама серед чудовиськ.
Я знала, що є той , хто кохає мене. І що він прийде, щоб звільнити мене. Але час ішов. Мої очі потроху темніли. Я знала то напевне, тому що переставала бачити кольори. Останніми зникли чорний і білий. Чудовиськ я ще не бачила, але їх там було повно. Вони говорили тишею, що оглушала мене. Я не могла кричати.
В той день я вже знала, що той хто хоче врятувати мене, вже зовсім близько. Він кохав мене. Але мої очі вже потемнішали. І я вбила його. Так як це колись зробила вона. І саме в цей час хтось відкрив книжку..

Мені так нудно, а всі ніби повимерли. Вони поснули. Та й не дивно. Зимової ночі навіть ліхтар за моїм вікном засинає. Намалюй для мене квітку. Таку білосніжну, як наша зима. Квітку жасмину, що проростає з долоні хлопця. З прозорих зап’ястків того, хто випив отруту і ось-ось помре.

Він має за спиною крила, але не вірить у них. Кожного дня хлопець бачить іх у дзеркалі ванної.

Хлопець не хоче бути янголом. Він же ж бо ніколи в них не вірив. Він вдягає піджак, складаючи під ним крила, і йде на роботу. Він намагається просто забути про них. і так кожного дня.

Кожного дня він ховає під ліжко червоне, мов кров, пір’я, що опало за ніч..

А я дивлюся на нього через вікно дев’ятого поверху. і цієї зимової ночі мені так дивно бачити як хлопець дивиться у своє люстро і каже: «Ні, я не вірю у тебе, ти не справжній і якщо я не помічатиму тебе ти просто зникнеш..». Але слова і це лише слова і він відвертається від дзеркала. Він вже майже навчився не помічати пір’я, що з кожним днем темнішає..

Її вії схожі на леза. Вона сидить на парі. Задумалась про щось своє. І тут тиша навколо неї збільшує гучність, намагаючись мене оглушити. Вона напівповернута до мене. ЇЇ вії серед всього шуму роблять ривок вниз, відсікаючи те, що вона бачить. Я відсахуюсь. Мені здалося я чула як вони переробили повітря поруч. Воно впало і голосно розбилося біля її мешт. Від цього шуму болить голова. Я не можу відірватися її вій. Інші звуки сповільнюються. Вона нахидяється. Я не бачу її очей. Тепер десь всередині моєї голови починає перекочуватися зернятко болю. Хоча воно, радше, схоже на сливу: величеньке та еліптичне. Кістка зі сливи пускає коріння в мою шию. Тепер я не можу крутити головою. Я лише повинна дивитися на її волосся. Воно негарне. Жорстке, невизначеного кольору, ніби брудне. Я зовсім не хотіла б його торкатися, гладити. Занюрувати в нього пальці. Рухаючись зверху вниз зупитись, невзмозі розділити пасма цього волосяного павутиння. Мій погляд заплутуєтьяс в її волоссі як муха в липких павучих лапах. Вона має темні синці під очима. Так, ніби вона не спала дві чи чотири останні ночі. І маленькі зморшки, загублені у цих синцях. Туш з вій осипається і додає темряви під очі. Сіро-зелені очі. І білки у кляксах червоних прожилок. Візерунок з капілярів нагадує заклинання Вуду. Заклинання смерті свободи.
Вона дістає стільниковий телефон і кінчиками підпилених нігтів друкує комусь свої сакральні мантри. ЇЇ пальці ніби роблять витинанку з моїх нервів. Вона затягує вузол і мені стає важко дихати. Я починаю задихатися у цьому гучному і важкому місиві часу, що зупинився. У моїх скронях пульсує її кров. Мої вени напухають, мозок готується вибухнути. І тут вона знову моргає, відсікаючи полудневу ману своїми віями-лезами. І я знову живу, прокинувшись у нудній аудиторії