На Різдво діти знову попросили човен з веслами.
- Я згоден - відповів тато, - ми купимо його коли повернемось до Картахени.
Дев'ятирічний Тото і шестирічний Хоель були більш сповнені рішучості ніж їхні вважали батьки.
- Ні, - в один голос сказали вони. - Він нам потрібен тут і негайно.
- Ну, по-перше - мовила мама, - тут не більше судноплавної води ніж у нашому душі.
І вона, і її чоловік мали рацію. В їхньому будинку в Картахені де Індіас був внутрішній двір з виходом на набережну над гаванню і причалом для двох великих яхт. В той час як тут, в Мадриді, вони тіснилися в квартирі номер 47, на п'ятому поверсі, на вулиці Пасео де ла Кастельяна. Проте, в кінці кінців, ні він, ні вона не могли заперечити, що пообіцяли дітям човен з веслами, секстантом і компасом, якщо вони виграють приз за хороше навчання в третьому класі початкової школи, і діти його виграли. Тож тато купив обіцяне, не кажучи ні слова дружині, яка була найбільш проти виконання своїх обіцянок. Це був чудовий алюмінієвий човен з золотою ниткою по ватерлінії.
- Човен стоїть в гаражі, - повідомив тато за сніданком. - Але справа в тому, що його неможливо підняти ні на ліфті, ні сходами, а в гаражі більше немає вільного місця.
Однак, наступного суботнього вечора діти покликали своїх однокласників, щоб підняти човен сходами, і їм вдалося дотягти його до кімнати чергового.
- Вітаю - сказав їм тато, - і що тепер?
- Тепер нічого - відповіли діти. - Єдине, чого ми хотіли, це мати в квартирі човна - і ось він є.
Ввечері в середу, як і кожної середи, батьки пішли в кіно. Діти, господарі і хазяїва в будинку, зачинили двері та вікна, і розбили ввімкнену лампочку світильника в залі. Потік золотавого та прохолодного, мов вода, світла забив з розбитої лампочки, і вони дали йому текти, аж поки він досяг глибини чотирьох долонь. Тоді вони перекрили потік, дістали човен і попливли, собі на втіху, між островами будинку.
Ця казкова пригода була результатом моєї легковажності під час перебування на семінарі, щодо поетики домашнього начиння. Тото спитав мене як так може бути, що світло вмикається лише натисканням кнопки, і в мене не вистачило сміливості подумати про це двічі.
- Світло - та ж вода- відповів я йому: хтось відкриває кран і воно тече.
Таким чином діти продовжували своє плавання кожної середи ввечері, оволодіваючи управлінням секстантом і компасом, допоки батьки не повертались з кіно і знаходили їх сплячими, як ті янголята, на твердій землі. Проходили місяці, і діти, пристрасно бажаючи відправитись далі, попросили приладдя для підводного полювання. Включно з масками, ластами, баками з прісною водою і духовими рушницями.
- Не діло, що їхній човен з веслами пилиться у ванній кімнаті - мовив тато. - Але найгірше те, що вони хочуть ще й водолазне спорядження.
- А якщо ми отримаємо золоту гарденію за перше півріччя? - спитав Хоель.
- В жодному разі! - налякано скрикнула мама. - Досить з вас.
Тато дорікнув їй за таку непохитність.
- Та ці діти і пальцем не поворухнуть, щоб зробити домашнє завдання - закинула вона, - але заради забаганки вони здатні вигравати найвищі винагороди.
Кінець кінцем батьки не сказали ні, так, ні, ні. Проте Тото і Хоель, які останні два роки вчились найгірше в класі, отримали золоті гарденії і привселюдну похвалу від ректора. Того ж таки вечора, навіть без нагадувань, в дитячій вони знайшли аквалангічне спорядження в оригінальній упаковці. Отож наступної середи, коли батьки дивились "Останнє танго в Парижі", вони наповнили квартиру до рівня двох рук, пірнули, мов величезні акули, під меблі та ліжка і визволили з дна світла речі, які роками губились в темряві.
На заключній церемонії вручення нагород брати були урочисто названі прикладом для всієї школи і їм вручили дипломи з відзнакою. Цього разу їм не треба було нічого просити, бо батьки самі запитали в них - чого їм хотілося б. Вони були настільки поміркованими, що попросили лише влаштувати вдома свято, щоб пригостити однокурсників.
Наодинці з дружиною, тато не міг стримати радості.
- Це доказ їхньої зрілості - підсумував він.
- Твої слова - та Богові в вуха - сказала мама.
Наступної середи, поки батьки дивилися "Битва за Алжир", люди, що проходили по вулиці Кастилья, могли споглядати водоспад світла, що стікав зі старої будівлі, захованої між деревами. Спадаючи балконами, він потоками виливався на фасад, і стікав золотим руслом по широкому проспекту, освітлюючи місто до самої Гуадаррами.
Екстренно викликані пожежники вибили двері п'ятого поверху побачили що будинок наповнений світлом аж до стелі. Диван та стільці, оббиті леопардовою шкірою, дрейфували в холі між пляшками з бару, роялем і манільською шаллю, що ворушила плавцями у воді ніби золота манта. Домашнє начиння на власних крильцях літало під стелею кухні у всій своїй красі. Музичні інструменти, на яких діти грали, коли хотіли потанцювати, дрейфували поміж кольорових рибок. Рибки нарешті звільнились з маминого акваріуму моторно рухали плавцями , жваві і щасливі, посеред величезного освітленого болота. У ванній плавали зубні щітки всієї родини, татові приладдя для гоління, мамині пляшечки з кремами і вставна щелепа, а телевізор зі спальні пропливав боком, досі ввімкнений на опівнічному фільмі, забороненому для дітей.
В кінці коридору на кормі човна, притримуючи весла і з натягнутою маскою, сидів Тото, шукаючи маяк гавані. А Хоель плив на носі човна, досі вираховуючи секстантом висоту, на якій знаходилась Полярна Зірка. І всі їхні тридцять однокласників плавали з ними по дому, затримуючись на хвилинку щоб зробити "піпі" в горщик герані або проспівати гімн школи зі словами жартівливого вірша про директора, або щоб потайки випити скляночку бренді з татової пляшки.
Водночас було відкрито стільки світла, що будинок буквально переливався через край і весь четвертий клас початкової школи Сан Хуліан ель Оспіталаріо захлинувся на п'ятому поверсі, в квартирі 47 на вулиці Пасео де ла Кастельяна.
В Мадриді, що в Іспанії, місті жаркого літа і морозних вітрів, далекому від рік чи морів, жителі твердої землі якого ніколи не були фахівцями в науці плавання світлом.