Я витягла цю книжечку з верхньої полиці. Для цього мені знадобилося підставити стільця та ще й стати навшпиньки. Та не думай, що я мала на зріст. Зовсім ні! Просто шафа була справді височезною. Та це не могло мене налякати.
Ставши навшпиньки, я все ж ледве дотягнулася пальчиками до тої клятої книжечки, зовсім не задумуючись: чим то вона мене привабила? Вона була зовсім малою. Але темною. На першій сторінці була намальована тонка дівчина з довгим волоссям, що плуталося поміж гілок темних дерев. дівчина з величезними темними очима. Я знала, що вона там ув’язнена і їй не дають піти.
На другій сторінці десь далеко з-за дерев було видно того, хто хотів її врятувати. Він був дуже мужній і світловолосий. Він кохав її.
На третій сторінці він лежав мертвий. На темній траві, залитій його червоною кров’ю. Його було вбито.
Звідусіль визирали, невидимі мені, чудовиська. А дівчина з темними величезними очима дивилася на мене і мовчала. Я подумала, що їй так погано тепер, що вона навіть не може плакати за тим, що хотів її врятувати.
Книжка була поганою і я її закрила. Але тепер дівчина була на обкладинці. Вона сказала, що відтепер чудовиська мої. І вона пішла. А я залишилась сама серед чудовиськ.
Я знала, що є той , хто кохає мене. І що він прийде, щоб звільнити мене. Але час ішов. Мої очі потроху темніли. Я знала то напевне, тому що переставала бачити кольори. Останніми зникли чорний і білий. Чудовиськ я ще не бачила, але їх там було повно. Вони говорили тишею, що оглушала мене. Я не могла кричати.
В той день я вже знала, що той хто хоче врятувати мене, вже зовсім близько. Він кохав мене. Але мої очі вже потемнішали. І я вбила його. Так як це колись зробила вона. І саме в цей час хтось відкрив книжку..