Вона спитала, чи я кохаю її.
«Понад усе на світі?» - уточнила вона з цією легкою посмішкою. Такою сексуальною, невловимою, що завжди ховалася десь у правому кутику її рожевих пухкеньких губ. Знаєш, я просто кивнув. Ну.. не зовсім «просто».. Це далося мені дофіга важко.. дівчина, яку я кохав ще з першого класу, кохав більше за будь-кого і будь-що. Ця дівчина сиділа зараз поруч і питала, чи я кохаю її. Я був збентежений, зніяковілий. Я намагався натягнути светра якомога нижче. Мабуть я сильно почервонів, а вона сиділа поруч, так що через джинси я відчував як жаром пашіли її стегна крізь тоненьку тканину літньої сукні, і дивилась на мене з цими насмішкуватими знаками питання в очах. Тож я кивнув – не в силах вимовити ані слова.
І тут вона схопила мене за руку. Схопила своєю маленькою ніжною долонькою. Вона полоснула мене лезом трохи вище ліктя. Я не відчув болю. Не побачив крові, що темним каламутним струмочком забриніла з моїх вен. Вона торкалася мене. Відпустивши мою руку вона погладила мене по щоці. «чи ти все ще любиш мене?»- вона посміхнулася так лагідно. Я ледве промовив «Так», але вона не дала словам зіскочити вниз з моїх губ. Вона випила їх. Всмоктала разом з моїм подихом. Відсахнувшись від моїх губ, вона втретє спитала, чи люблю я її. Я заплющив очі і голосно сказав «ТАК». Я відчув її вуста знову. А ще блискавичний порух вітру на моїй шиї. І чорна пустка її поцілунку змінилася теплою, темною рікою. З її долоні впало тоненьке лезо.
Просто вона хотіла знати.