Її вії схожі на леза. Вона сидить на парі. Задумалась про щось своє. І тут тиша навколо неї збільшує гучність, намагаючись мене оглушити. Вона напівповернута до мене. ЇЇ вії серед всього шуму роблять ривок вниз, відсікаючи те, що вона бачить. Я відсахуюсь. Мені здалося я чула як вони переробили повітря поруч. Воно впало і голосно розбилося біля її мешт. Від цього шуму болить голова. Я не можу відірватися її вій. Інші звуки сповільнюються. Вона нахидяється. Я не бачу її очей. Тепер десь всередині моєї голови починає перекочуватися зернятко болю. Хоча воно, радше, схоже на сливу: величеньке та еліптичне. Кістка зі сливи пускає коріння в мою шию. Тепер я не можу крутити головою. Я лише повинна дивитися на її волосся. Воно негарне. Жорстке, невизначеного кольору, ніби брудне. Я зовсім не хотіла б його торкатися, гладити. Занюрувати в нього пальці. Рухаючись зверху вниз зупитись, невзмозі розділити пасма цього волосяного павутиння. Мій погляд заплутуєтьяс в її волоссі як муха в липких павучих лапах. Вона має темні синці під очима. Так, ніби вона не спала дві чи чотири останні ночі. І маленькі зморшки, загублені у цих синцях. Туш з вій осипається і додає темряви під очі. Сіро-зелені очі. І білки у кляксах червоних прожилок. Візерунок з капілярів нагадує заклинання Вуду. Заклинання смерті свободи.
Вона дістає стільниковий телефон і кінчиками підпилених нігтів друкує комусь свої сакральні мантри. ЇЇ пальці ніби роблять витинанку з моїх нервів. Вона затягує вузол і мені стає важко дихати. Я починаю задихатися у цьому гучному і важкому місиві часу, що зупинився. У моїх скронях пульсує її кров. Мої вени напухають, мозок готується вибухнути. І тут вона знову моргає, відсікаючи полудневу ману своїми віями-лезами. І я знову живу, прокинувшись у нудній аудиторії