Мене інколи так тягне повернутися туди, звідки я не йшла. Зрештою, навіть, туди, звідки я не є. От так ти проходиш повз п'ятиповерховий будинок в старій частині міста і відчуваєш. Відчуваєш, що от так ти можеш зайти туди саме зараз, а на останньому поверсі з права, наприклад, тебе чекає твоя квартира. А в ній ті, з ким ти живеш вже довго. Ти ніби просто повертаєшся туди після звичайного робочого дня. І там працює телевізор. Горить торшер над старим м'яким кріслом. Мене тягне туди так гостро, що я не хочу повертатися додому. Та ще й, до того, здається що якщо я вже піднімусь на той поверх і двері квартири легко прочиняться від повороту ключа, котрий, обов'язково знайдеться у лівій кишені( так, так саме у лівій кишені, бо хоч як це незручно, але ключ від тієї квартири я б мала носити саме у ній).. Так от: якщо ті двері злегка прочиняться в середину я точно знаю що
інше місце де я була до того, загадково зникне. І я, може навіть, не згадаю про нього. От так просто. Бо у прочинених дверях мене зустрінуть ті, хто мене чекав. Просто чекав - з роботи, а не з якогось іншого життя. А ще мене обіймуть, а моє осіннє пальто і брилика повісять на стареньку вішалку, так, як робили це вже багато разів до того. Але я точно знаю, що ТАКА одноманітність мені не обридне. Мені, можливо, навіть подарують малюнок аквареллю: рожевий кінь з маленькими блакитними крильцями, або сонце і троє людей, що тримаються за руки і посміхаються.
Все це я відчуваю за долю секунди. А потім знову і знову не заходжу у той будинок. Не те щоб я так лякалася змінити життя. А тим паче не тому, що боюся, що мої мрії можуть розпастися в прах. Ні. Просто мені ще потрібен час. Але вже зовсім скоро я підіймуся на самий верхній поверх, намацаю у лівій кишені осіннього пальта ключ, легенько проверну його у замку і тоді двері стиха прочиняться, випускаючи на волю світло старого торшера..