Поет Остап Лапський - подавався на здобуття національної премії ім.Т.Г.Шевченка книгами поезій: "Себе: розшукую?!” (2003), Обабіч: істини?!” (2003). Представлено кафедрою україністики Варшавського університету.
І ЗДОБУВ ВИСОКУ НАГОРОДУ. ЗАСЛУЖЕНО ЧИ - НІ ВИРІШУВАТИ ВАМ.
Про діяльність Комітету з призначень нац.премії України імені Шевченка в 2006 -2007р. під кер. Р.Лубківського також:
_ "Мовчання ягнят" (Відпиляна голова, Лубківський і його комітет).
_ Світлі образи нашого культурологічного бомонду
_ Національна премія України ім.Т.Г.Шевченка - 2007 рік
ПОДАННЯ
Валентина СОБОЛЬ,
доктор філологічних наук,
професор Варшавського університету
ДО ДЖЕРЕЛ ПОЕТИКИ ОСТАПА ЛАПСЬКОГО
Остапа Лапського сьогодні називають патріархом українських поетів у Польщі. Але дорога до визнання не була прямою і легкою. Під час дискусії про творчість поета у Варшаві (в 60-х роках минулого століття) прорадянська критика закидала йому наявність “ребусів” та туманність стилю, їй був не до вподоби “самостійник” Остап Лапський. Офіційні редактори не розуміли (а чи вдавали, що не розуміють) його мовної грайливості, образності й лаконічності, а “його жарту, гротеску й іронії боялися, як чорт свяченої води”1. Всупереч несприятливим обставинам вже у 60-ті роки вірші О.Лапського за дієвої підтримки С.Козака і з його вступним словом друкуються в українських журналах - київському “Дніпрі” та львівському “Жовтні”. Поезія О.Лапського приходить на велику Україну, і тим самим реально поновлюються варшавсько-київсько-львівські координати, які існували віддавна, досягли свого апогею в роки міжвоєнного двадцятиріччя, але були брутально розірвані в ча-си тоталітаризму. Втім, наголошує найбільше знаючий дослідник творчості Лапського В.Назарук, зв’язки поета з Україною ніколи не були розірвані: “…Почерез себе, як ліричного героя і реальний світ предметів творці формують громадянські лики, постави тих, хто стає на захист своєї колиски - України. Сказав же в шістдесяті роки Остап Лапський, назвавши Київ колискою, а майбутню, незалежну Україну, ляпасом сумнівам, підтримавши таким творчим актом, такою тут у Варшаві подією, тамтешніх шістдесятників, чого наші громадяни якось не добачають”.2
У 1996-му, до 70-річчя поета, у Варшаві виходить друком його перша поетична збірка “Моє самовизначення”. Про цю обставину сам автор зазначає: “Що ж досі я не вийшов книжкою, так це ж воно не біда, бо ніщо так не дошкуляє поетові, не знецінює, не применшує у власних очах поета, як творча недоробленість”.3 Віддавши належне цьому зізнанню, звернімо увагу на ще одне, яке набуває в контексті даної праці особливої ваги. Тут же, у передмові “Про самого себе (дещо)” автор зізнається, що найбільше він цінує не свою ранню творчість, а низку власних перекладів, підготовлених до збірки “Antologia poezji ukraińskiej”. А саме вірші давньоукраїнських поетів ХVІІ-ХVІІІ ст., які були з-поміж тих перекладів, за нашим переконанням, і справили на Остапа Лапського той вплив, ознаки якого простежуємо в його поезії загалом, а в доробку останніх років – особливо.
Твори, презентовані на суд читачеві в першій збірці, вразили своєю зрілістю, науковці наголосили на багатовимірності його творчості, зазначивши, що вона “має свою “фізіономію” і своєрідну Остапову поетику й естетику, яка живиться соками багатьох культур, але найбільше, вочевидь, українською, зокрема, рідного Полісся, звідки автор повними пригорщами черпає своє поетичне багатство, в тому й лексику, не гребуючи діалектизмами, архаїзмами, пробуючи їх санкціонувати (часто силоміць) до літературної мови”.4
Поетове мотто “Доле, нас добач, я України чоловік!” відкриває наступну збірку Остапа Лапського “Мій почитачу”, котра побачила світ у Варшаві в 2000-му. А життєствердні рядки “В ім’я звитяги: смерть поборюю писаннями своїми?!” відкривають нове поетичне варшавське видання “Себе: розшукую?!”, що з’явилося во-сени 2003-го року.
Симптоматичним і навіть знаменним видається поетове бажання власне саме оцю збірку “Себе: розшукую?!” (а є, як з’ясовуємо, кілька інших, готових до видання) першою з-поміж них побачити сьогодні в друці. Чи не тому, що тут дібрані вірші, не лише останні за часом появи, а й у багатьох моментах підсумкові. Ні, Боже збав, не в сенсі прощальні, а саме підсумкові - по завершенню нового, як у тому варто переконатися, вчитавшись, - етапу творчості Остапа Лапського. Його оригінальність - у глибшому, ніж дотепер, входженні, більш органічному вживанні автора в традиції давньоукраїнського поетичного слова, котре в барокову добу реалізувало авторський задум через взаємодію словесного і графічно-зображувального компонентів. Щось подібне бачимо і в аналізованих тут творах. Так, майже кожен вірш Остапа Лапського живе у двох або й трьох будівлях. Якщо власне сам вірш майже завжди стислий, то “післявірш” тяжіє до словесно-орнаментальної гіпертрофії. Візьмімо для прикладу твір “По-селянському рвучко, неначе: мичку смикаючи?!”. В самій назві відбито і душевний стан ліричного героя, і першопричину появи. У верлібрових рядках (у своєрідному “домі на горі”) – синтез чуття гострої туги, яке матеріалізується в химерній формі, а в домі нижньому - розлогий коментар, котрий є своєрідною передісторією чи післяісторією вибудування того горішнього дому. Коли читаєш емоційно-психологічну передісторію (внизу сторінки) появи вірша, сконфігуровану із тримовного (по-польськи, по-українськи і по-німецьки) проростання поетового “я”, перед очима постають давньоукраїнські щоденники Дмитра Туптала чи Пилипа Орлика (завершені так само поза межами України, написані водночас різними мовами: українською, польською і латиною – в Туптала; українською, латиною, польською та французькою - в Орлика). Чи ж не є ця обставина виявом суголосного проростання самотньої, але натхненної і великої чином душі в енергоносне Слово? Помножене на мудрість трьох чи чотирьох світів, у наших віддалених у часі й просторі патріотів-співвітчизників Слово стає найщирішим співрозмовником і суддею. А ще воно стає три або й чотириголосим. Домінує український голос, але в розмові з польським та німецьким (а в окремих віршах Остапа Лапського - з російським та польським) той голос стає ще виразнішим…
Химерність формальних експериментів свідомо (як свого часу в барокових авторів) Лапським ставиться, схоже, за мету, і є тому в автора особлива причина. “Як на мене, від звичайної хоч трохи більша, до великої ближча поезія таїться: в конструкції будівлі?!” [45], - стверджує–запитує поет. Як Іван Величковський радив своєму “читальникові”, як саме читати його твори в ХVІІ столітті, так і наш Остап Лапський у столітті ХХІ-му дає посутні вказівки своєму “Почитачеві”. Дякуючи таким настановам вдумливий Почитальник стає співучасником не лише захоплюючого експерименту зі Словом. Свого часу С.Козак слушно зауважив, що саме “мовна стихія відіграє в поезії Лапського першорядну, хотілося б сказати, організуючу роль. Автор у постійних пошуках різноманітних мовних утворень, нюансів та словесних і образних трансформацій, з використанням діалектизмів, архаїзмів, жарго, колоквіялізмів та залюбки створених неологізмів. Все це справляє інколи враження мовної суміші або навмисих мовних ігор, крізь які подеколи важкувато пробивається поезія”5.
Читач О.Лапського потрапляє в полон перелитої в слово енергії контроверзійних думок, спогадів, візій, згустку полярних відчуттів. Барокові автори намагалися вразити (і вражали!) своїх читальників вишуканими стилістичними ефектами. Подібне бачимо у Лапського. Ось лише підґрунтя, причина у нього інша, хоча вона й часто схована то за поставою то глибокодумного мудреця, а то й лукавого блазня. Причина надто поважна, щоб про неї не написати окремо: Остап Лапський хоче, щоб його таки почули і “мертві, і живі, і ненароджені”, бо йому є що повідати! “Настрой цинобру вспак!” - ця настанова Івана Величковського до свого читальника спроможна допомогти й нам, якщо прагнемо висікти, як іскру з каменю, запрогра-мований автором глибинний сенс з його медитацій. Бо:
“Словес моїх сплеск,
а: мо’ й бомба ?!” (59).
Таким саме вирізненим курсивом є мотто до поезії “В альбом Марії Філь”, в якій сповідальне начало, що є притаманним спілкуванню справжніх друзів, перекодовується у наскрізний мотив, який дав назву самій збірці: “Себе: розшукую?!”
Не знань, Маріє,
Забуття, розради:
Я щодень,
щоніч шукаю?!
Звідси й невсипуща
злободенна пильність
до заняттячка
в собі: в особі
ритись рвійно?! (59).
Таким чином, вірші Остапа Лапського у складі епіграфа, самого твору та післяслова стають мов би триповерховими. Самі ж епіграфи заслуговують на більш пильну увагу: епіграфом може бути поняття з підручника логіки, піснемовка Степана Руданського, цитата з Хоткевича або спогад з дитячих літ, який є, власне, піснею з материного репертуару. Епіграф може бути українським, польським чи німецьким, може бути віршованим чи прозовим. Але важить не стільки вищезазначене, як, власне, та смислова потенція, яка постає від взаємодії мотто та самого вірша або ж вірша і прозового додатка, або й «трьох поверхів» водночас, як то у творі «Молоді з Білого Бору», який тут наводимо у повному обсязі (мотто, сам текст і піс-лямова):
От тепер придивляюся
до сучасної молоді:
як багато вона твердіша
і просто розумніша від нас!
стільки з Хоткевича.
У мене України більше ,
ніж у когось,
бо в поета:
України ідеал!
Його,
таким плекати
поза батьківщиною
є виняткова змога:
тут не каламутить дня
гевал так свій,
як і північний!
Живучи ідеєю,
поет, як і вона:
обоє будуть вічними!
Дорогою такою
ти з ББ
іди до себе,
дбаючи про ноги,
бо довгенько:
йти прийдеться!
День вересня 28-й, Варшава року 2001-го. Таки у Володимира Сосюри є: і вічні ми будемо з Нею! Вже не скажу – з Україною, а чи з її Мовою? Але воно немає, воно без значення: важко, неможливо повністю бути з Україною без її мови (124).
Поезія Лапського виразно медитативна. Сутність її ка-лейдос-копічно різнорідна, але на першому місці - це автобіографічно-що-де-н-никова екзистенція. Кожна поезія (за рідкісним винятком) щоразу оригінально паспортизована: нижня (третя або друга, але завжди прозова) частина структури кожного твору несе інформацію про день, інколи про час і місце постання вірша. Найчастіше це Тарнівська Руда, рідше - Варшава. Іноді подаються якісь особливі обставини, які спонукали до поетичної рефлексії. Поетові таланить не просто увічнити, а й розбудувати в діалогічному слові дорогоцінні хвилини творчого натхнення, інспіровані рядками Грабовського, Рильського чи Сосюри, спогадами, телефонним дзвінком, листом від друзів, або й прощанням із ними. Той біль передається й читачеві, коли йдеться про відхід у вічність знаного в Польщі освітянина, такої світлої і талановитої людини, як Іван Спі-вак [83].
Але цікаво поміркувати над твором, в якому ота налаштована Остапом Лапським “бомба” глибинного змісту вибухає не внаслідок взаємодії різнозарядних частин дво- чи триповерхового твору, а внаслідок спокійно-безстрашного погляду поета за межу:
Кожним віршем, Катерино,
мов оковою,
стикаю складність:
українського Єства?!
А все-таки:
Складаю вірші?!
І дедалі щораз більш:
на мене схожі?!
Чи угомонюся:
над проваллям?!
Може?! [182].
Спостерігаємо: де поет про ту межу говорить, там прозова післямова або відсутня, або ж, коли вона є (як після вірша “Поперед-ження”,с.160), то озвучується виключно рідною мовою. Щоправда, автор залишається вірним собі: навіть коли й виключно по-українськи, але неодмінно орнаментально-різностильово: тут і ро-динний шкіц, і “ілюстрація з Іщукових “Вербівчан”, і римовані рядки листа: “…на душі, Маріє, мрійливо, по-передсмертному гарно, зовсім не хмарно: не бійся, Остапе, на землі гибелі! Наостанку твори саркофаг: для карлика?!” [160].
Поет незручний (Poeta niewygodny), як сам себе презентував Остап Лапський у своїх попередніх поетичних виданнях, тут, у збірці “Себе: розшукую” досліджує першопричини і складові цієї незручності для суєтного світу. Почнімо від джерел. У вірші “Чому я” із симптоматичним підзаголовком “Каяття” звернімо увагу на той діалог, який твориться між останньою строфою та стислою - цього разу – післямовою:
“…Чому я, Катерино,
З Україною чом не разом,
Чому, як Ти,
Я не бився з ніччю: темною?
Звідси до себе слабодухого дедалі більше відрази?! 27 вересня 2002, Варшава, а година 2.30” [177].
Простежимо суть самого явища. Вона проступає в кількох суголосних творах, з-поміж котрих обираємо “Насущний заспів”:
“Діаспорний таки тупик
панує в мешканні щодня,
щодня лунає в’язня крик
і пишеться щодня:
ні, не бердня!
Тут поетові нема потреби творити діалог за рахунок різномовних текстів. Він “вистрілює” і влучає в ціль енергією думки, силою почуттів. Як у двох інших творах (із умовно виокремленого нами циклу про поетову незручність) –“Це Зосі” та “Я, Наталіє” персвазійніть спілкування з “Почитачем” забезпечується мужністю називати речі своїми іменами, не боячись подиву, осуду, а то й гнівного неприйняття. Більше того, всі ці показники негативного, здавалось би, ставлення до поета та його творів постають для нього бажаним і очікуваним підтвердженням, що його мета - “достукатися” до свідомості сучасника, а отже спонукати його до самозаглиблення, до розмірковування про світ і себе в ньому, -досягається.
Якось після читання
українською у польському ефірі
Зося нарекла читця-митця:
несамовитою потворою?!
Дивлюсь оце у зеркало
і ніде правди діти,
я не тільки з голосу,
але і з пики: /з/ надр Полісся /с/ твір?!
[166].
Врешті вірш “Я, Наталіє” розставляє важливі акценти в авторській концепції незручності, невигідності дивного гравця в театрі людського абсурду:
Помітив враження:
від себе?!
І: понісся вище?!
Тож скажу,
я вже казав,
чого: не скаже малорос?!
На справжність
малороси: свищуть?! [193].
Вже самі лише назви вищенаведених, а також багатьох інших творів потверджують невпинне бажання автора говорити з людьми. Коли ж такого звертання до співрозмовника (властиво, як у листах) немає у назві, то воно обігрується в підназві, врешті, в самому тексті. Або ж у різномовних репліках авторської післямови, але неодмінно має місце (часом подане у необароково-химерній формі: рубрикація, класифікація, розділові знаки, а то й суто авторський правопис та інші “довціпи”) наполегливе запрошення “Почитача” до співдумання. Часом зауважуємо сліди якоїсь поспішності, похапливості, котра, схоже на те, не задовольняє й самого поета (“Перед-чуваючи свій скін, похапливо пишу: до сонця потяглися руки?!” [212]). Стаємо свідками найвищого одкровення. Дивуємося невпо-ко-реності духу. Дратуємося з надмірної прямоти й немилосердності. Зачудовуємося, подолавши роздратування, несподіваним ефектом, який справляє на нас поезія Остапа Лапського. А чи готові до її сприйняття і прийняття? І чи так уже потрібне воно – оте тільки беззастережне прийняття, ціна котрому вкрай мала у порівнянні із ефектом збурення чуття й мислі реципієнта, якого поет мов би вихоплює зі звичних параметрів, усталених понять, оцінок, ракурсів бачення довколишньої дійсності. Котрому допомагає, помноживши силу своїх химерних послань в горнилі власного болю й самоти, гостріше відчути не лише радість швидкоплинного буття, а й його шалено-стресовий темп. Відміряний людині його, буття, певний відрізок прокреслюється справами. А чи результативною та доцільною буде сутність тих людських діянь без сковородинівського “пізнай себе”, без заглиблення в суть декларованого - “себе: розшукую?!”.
Executed in 0.2053 seconds