ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.21
09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
2024.11.21
06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Страшно бути грішним… )
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Страшно бути грішним… )
2024.11.21
06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
2024.11.21
04:27
Черешнею бабуся ласувала –
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона тоді вдивлялася у вишню
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона тоді вдивлялася у вишню
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
2024.11.21
01:27
nbsp       Я розіллю л
                            І
               &
                            І
               &
2024.11.20
21:31
Наснив тоді я вершників у латах
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
2024.11.20
13:36
Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
2024.11.20
09:10
років тому відійшов у засвіти славетний іспанський танцівник Антоніо Гадес.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
2024.11.20
07:07
три яблука
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
2024.11.20
07:04
Батько, донечка, і песик
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
2024.11.20
05:44
Ти не повинен забувати
Десь в олеандровім цвіту
Про українську світлу хату
І щедру ниву золоту.
Ще пам’ятай обов’язково,
Ввійшовши в чийсь гостинний дім, –
Про милозвучну рідну мову
Й пишайсь походженням своїм.
Десь в олеандровім цвіту
Про українську світлу хату
І щедру ниву золоту.
Ще пам’ятай обов’язково,
Ввійшовши в чийсь гостинний дім, –
Про милозвучну рідну мову
Й пишайсь походженням своїм.
2024.11.20
05:12
Спиваю натхнення по краплі
Заради простого рядка.
Я досі ніяк не потраплю
До міста Івана Франка.
Запросить в обійми ласкаво
Там вулиця світла, вузька.
Я б вигадав теми цікаві
Заради простого рядка.
Я досі ніяк не потраплю
До міста Івана Франка.
Запросить в обійми ласкаво
Там вулиця світла, вузька.
Я б вигадав теми цікаві
2024.11.20
05:11
Які залишимо казки?
Домовики лишились дому.
Лісовики де? Невідомо.
Тепер на березі ріки
не знайдете русалок сліду.
Чи розповість онуку дідо,
як шамотять польовики?
Коли зовуть у гай зозулі,
Домовики лишились дому.
Лісовики де? Невідомо.
Тепер на березі ріки
не знайдете русалок сліду.
Чи розповість онуку дідо,
як шамотять польовики?
Коли зовуть у гай зозулі,
2024.11.19
21:50
Тим часом Юрик, ні, то Ярек
Прислав запрошення - меню…
Перелік всього — і задаром
Ну що ж нехай, укореню.
Присиплю жирним черноземом
А по-весні, дивись, взійде…
Ми творчі люди. Наші меми
Не встрінеш більше абиде…
Прислав запрошення - меню…
Перелік всього — і задаром
Ну що ж нехай, укореню.
Присиплю жирним черноземом
А по-весні, дивись, взійде…
Ми творчі люди. Наші меми
Не встрінеш більше абиде…
2024.11.19
18:51
Я розпався на дві половини,
Де злилися потоки ідей.
Розрізнити не можна в пучині
Дві ідеї в полоні ночей.
Зла й добра половини тривожні
Поєдналися люто в одне,
Ніби злиток металів безбожний,
Де злилися потоки ідей.
Розрізнити не можна в пучині
Дві ідеї в полоні ночей.
Зла й добра половини тривожні
Поєдналися люто в одне,
Ніби злиток металів безбожний,
2024.11.19
13:51
Мені здається – я вже трішки твій,
а те, що я тобою не хворію,
є результатом згублених надій,
якими я щоразу червонію.
17 липня 1995 р., Київ
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...а те, що я тобою не хворію,
є результатом згублених надій,
якими я щоразу червонію.
17 липня 1995 р., Київ
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Критика | Аналітика):
2024.05.20
2024.04.15
2024.04.01
2024.03.02
2023.02.18
2021.07.17
2021.01.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Майстерень Адміністрація /
Критика | Аналітика
О.Сизоненко. «Мовчання ягнят» (Відпиляна голова, Лубківський і його комітет)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
О.Сизоненко. «Мовчання ягнят» (Відпиляна голова, Лубківський і його комітет)
МОВЧАННЯ ЯГНЯТ
Гіркі роздуми після вручення цьогорічних Шевченківських премій по літературі
"А ви претеся на чужину
"Шукати доброго добра!"
"(Т.Г.Шевченко)
Страшно й сумно читати ("Літературна Україна" за 1 березня цього року) звернення Голови ОУН - Миколи Плавюка до Прем'єр-Міністра України В.Ф.Януковича: "... між 15 і 31 грудня 2006 року у м. Оуквіл, провінція Онтаріо, Канада, у меморіальному парку Тараса Шевченка невідомі зловмисники зрізали з п'єдесталу і викрали пам'ятник Т.Г.Шевченку. Пізніше до поліції звернувся власник ливарного підприємства, якому на переробку продали... ВІДПИЛЯНУ ГОЛОВУ ПАМЯТНИКА"
Господи! Відпиляну голову Пам'ятника тому, хто закликав усіх нас: "Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!" А також: "Обніміте ж, брати мої, найменшого брата!" Звідки беруться такі вандали в наш час?! Страшно, що такі злодюги виросли, виховувалися і "дозріли" до нечуваного варварства та злодійства у благополучній, ситій, демократичній Канаді. Адже навіть Гітлер, Гіммлер, Геббельс, за всієї їхньої кровожерливості, не сміли посягнути на пам'ятники Кобзареві ні в Києві, ні в Каневі, ні в Ромнах, ні деінде під час війни! А тут, у мирний час, в такій нам близькій, майже рідній країні, що приютила свого часу наших нещасних вигнанців? Жах та й годі!
Однак ще жахливіше, що це не поодинокий випадок. Ще страшніше, що все людство в гонитві за "доляром" (чи за 20-ма тисячами "зелених", як у цьому конкретному випадку) здатне на подібний вандалізм в будь-якій країні! Хіба мало випадків було на Україні після розвалу Радянського Союзу? І пам'ятники надгробні на кладовищах, і дріт з електричних передач високовольтних ліній, і цілі цехові обладнання крали й здавали на приймальні пункти. Але щоб отакий, відомий усьому світові, пам'ятник Генієві і Пророку нашої Радянської України, подарований іншій братній країні та її народові, як знак вдячності за те, що приютила наших співгромадян у їхній бідності, безземеллі, нещасті та бідуванні на рідній, але скудній та пограбованій землі, яку довелось відривати від серця, - таких випадків, здається, ще не було. Викрасти і розпиляти на брухт багатотонний бронзовий пам'ятник Генієві світової літератури й культури - борцеві за долю свого уярмленого народу проти його гнобителів?! Хіба ж це люди? Це справжній бандитизм!
Можна спитати і "містера власника ливарного підприємства": "А нащо ж ви купували таке страшне свідоцтво сплюндрованої Святині?". Та як же ти, приватна особа, запитаєш громадянина іншої країни, коли твої правителі мовчать, набравши в рот води? Коли у відповідь на такий вандалізм і на таке знущання над національною святинею третій місяць мовчить Президент України? Мовчить Уряд? Мовчить Міністерство іноземних справ України? Мовчить Верховна Рада? Як це зрозуміти? Як розцінити це "Мовчання Ягнят"?
Може, ми й справді і в Незалежній Україні - "раби, підніжки, грязь Москви", "варшавське сміття"? Чи, може, ми дрібні й "хитренькі хохли", що хочуть тихцем та ще й чужими руками знищити пам'ять про Радянську Україну, що подарувала Канаді із-за океану свою національну святиню від імені українського народу в 1951 році до 60-річчя української діаспори в цій країні. Щоб вивітрилася й пам'ять про наше Благородство і шану до Кобзаря? Сказано ж: "Ми відкидаємо радянське псевдонаукове, схоластичне Шевченкознавство", - і не ким-небудь, а Головою Шевченківського Комітету! Але, на щастя, є й інше мислення - людей розважливіших, освіченіших, толерантніших, хоч ніби й дальших, а тоді, в радянські часи, ніби й ворожих: "Приймаючи цей дар, - зазначає у своєму зверненні до прем'єра нинішньої Незалежної України Віктора Януковича Голова ОУН Микола Плавюк, спасибі йому, - Канада вшановувала пам'ять видатного українського поета, який є символом невмиручости (так в оригіналі! -О.С.) ідеалів боротьби за свободу українського народу. Вважаємо, що цей жахливий злочин є прикладом вандалізму і неповаги до держави Україна та її народу", - наголошує видатний наш співвітчизник, колишній "Президент України в екзилі", і заявляє: "Ми здивовані сором'язливим мовчанням влади України щодо цього ганебного випадку".
Тут і я підписався б під кожним словом Миколи Плавюка! Та й не тільки я - вся моя родина, діти, онуки й правнуки. А також мої літературні побратими. І товариші по зброї, переможці фашистської навали й окупації.
Подає свій голос у цьому ж числі "Літературної України" і новопризначений Голова Комітету з Шевченківських премій Роман Лубківський: "... у Польщі, - б'є він і собі на сполох, - зловмисники сплюндрували погруддя Тараса Шевченка на подвір'ї однієї з українських шкіл". Це він пише "Його поважності Президентові України". Що за фразеологія? Чи не від Папських нунціїв у Варшаві?
А Ви що, пане Лубківський, не знали про цей акт вандалізму на польській землі, коли присуджували Шевченківську премію зовсім невідомому на Україні полякові?
Що це - плата за вандалізм, вчинений у його країні? Чи "плата за страх", щоб Вам не нагадали про Ваше процвітання й успішне існування в ненависному тепер для вас "Радянському минулому", яке Ви ставите поза законом у своїй вчорашній промові під час вручення Шевченківських премій в Оперному театрі і яким дорікаєте всім, хто не проклинає його. Вважаєте великим гріхом, а то й злочином перед нинішньою Україною?
Довелось бачити колись на Байковому цвинтарі, як Ви нищечком хрестили собі груди, мовби підпільно, біля могили Олеся Гончара в роковини його смерті. Отже ревно віруєте? Мабуть, за греко-католицьким обрядом? І за заповітами Творця підставляєте й праву щоку після того, як Вам дали ляпас по лівій, сплюндрувавши погруддя Шевченка? Вигідна та й гарна ж позиція! Тільки вкрай гнила: нагородивши Національною премією України, яка носить ім'я Шевченка, громадянина Польщі, де вчинено наругу над пам'ятником нашому Генієві, і знаючи про це, Ви аж он коли, щоб оббілити себе і свій Комітет, звертаєтесь до Президента і тим самим переадресовуєте йому обов'язок і право на достойну відсіч вандалам, лишаючись в стороні, щоб не псувати приятельські стосунки з сусідами. Слава!..
Одну Шевченківську премію Ви і Ваш Комітет, як уже мовилося, віддали невідомому в Україні полякові. Іншу - американцеві. То для кого ж вона існує, ця наша Національна премія? Для українських письменників, щоб підтримати їх у тяжкий період становлення Незалежної Держави? Чи для іноземців? Тоді оголосіть її "Міжнародною", а не "Національною". І зніміть Святе Ім'я нашого Пророка. Чи не маєте на це повноважень? Тоді ж не поводьте себе, як отой герой Некрасова: "Вот приедет барин - барин нас рассудит!". Бо це ж таки національна, а не "Міжнародна премія миру", яка існувала колись, у Радянські часи, "для борців за мир" і "проти паліїв війни".
І Ви, як Голова Комітету, і весь новий склад Комітету з Шевченківських премій ставитеся до українських письменників зверхньо, сповідуючи модерн, а не реалістичне відображення народного життя. Про це яскраво свідчить сьогорічне відзначення преміями абсолютно невідомих іноземців! І "переписування" Василем Шклярем на свій розсуд класичних творів Панаса Мирного та Ольги Кобилянської, і оце ігнорування достойних прозаїків, висунутих на Шевченківську премію цього року, таких, як Галина Тарасюк, як Валентина Мастєрова з її глибоко правдивим і високохудожнім романом про нашу молодь. Все це походить і росте з одного коріння - із зневаги до серйозної, а не розважальної модерністської літератури, на яку Ви робите ставку, забуваючи, хто такий Шевченко і що він писав! А писав він кров'ю серця біди й страждання свого покріпаченого народу, від якого ніколи й ні в чому не відділявся і від якого не відмежовувався, не відрікався! І не відрікся до самої смерті! Хоч у нього куди більше було підстав, ніж у нас, нині сущих, віднести себе до еліти. Бо он у якому петербурзькому середовищі обертався, навчаючись в Академії мистецтв у майстерні великого Карла Брюллова! А приятелював з Жуковським, графом Вільєгорським, з княжною Рєпніною.
А Ви всім гамузом - всім комітетом - "так і претеся "в еліту", з погордою позираючи на нещасних, безгонорарних, покинутих напризволяще і забутих владою літературних своїх колег. "Ми - еліта! Ми - Лауреати! А інших нема! Інші - недостойні!". Проклинаєте "совіти", Радянське минуле, "минулу добу"? Так виправте ті помилки й викривлення, яких та доба припустилася, не відзначивши, скажімо, Шевченківською премією незабутнього і незрівняного Григора Тютюнника, Миколу Негоду за його геніальну пісню "Степом, степом", над якою ридав у своїй далекій Овсянці на Єнисеї Віктор Астафьєв! Або відзначте хоча б посмертно Василя Діденка за його чарівну і незбагненну в своїй поетичності пісню "На долині туман... На долині туман упав. Мак червоний в росі... Мак червоний в росі скупав". Ні, Ви цього не помічаєте! Як ота Дунька, в Європу претесь: "Нате вам Шевченківську премію! Бо в нас нікому дати - достойних немає! Крім нас самих, олауреачених!"...
Гадаєте, Петра Перебийноса менше знають в Україні, ніж отого поляка? Чи не можете простити йому службу у відділі культури ЦК? Але ж погодьтеся: дурнів і падлюк туди не брали! А як поет він давно і міцно утвердився в нашій літературі.
Та Ви й самі визнали це у своєму виступі на його творчому вечорі в Будинку вчителя і обіцяли підтримку при остаточному голосуванні. Але здавна відомо: обіцянка - цяцянка! Я прочитав його підсумкову книгу поезій "Пшеничний годинник", як звик читати все, що він публікував і видавав. Не претендую на так звану істину в останній інстанції. Не вдаватимуся й до порівнянь, бо вони в літературі не правомірні. І все ж, не втримаюсь, бо переконаний: ті, хто "завалили" Петра Перебийноса - вже вкотре! - при остаточному голосуванні, не можуть похвалитися, що їхні, відзначені Шевченківською премією, збірки вищі за інтелектуальним і художнім рівнем, ніж Перебийносова остання збірка! Ось, наприклад, "Чорний спектр":
Ви знаєте із чого
Виникає чорний день?
Із суміші яскравих кольорів.
Береш собі звичайний білий день.
Домішуєш ультрамарину неба,
Зеленолистя і багряноцвіту,
Затим до цього спектра додається
Чиясь рум'янощока підлість.
В очах спливають кола
І зливаються
В єдину - чорну барву дня.
Яке іносказання! Який морально-настроєвий підтекст, братове Поети! І таких віршів - переважна більшість у "Пшеничному годинникові". Але й цього новаторства, виявляється, мало для Герасим'юків та Римаруків із Драчами, їм аби тільки "Ніж у сонці"! Що ж, гарна поема-феєрія. Але ж не тільки вона та вона? Велика кількість ножів не завжди продуктивна: вона знадобилась преторіанцям, які охороняли жахливого виродка Калігулу, коли надумали, змовившись, винести його мертвого на ножах із Сенату і кинути під ноги перехожим та під колеса колісниць і екіпажів на бруківку, як стерво. А коли угатити багато ножів у Сонце, то воно може й погаснути. І що тоді? Невже модерн - єдиний напрям в літературі? Невже традиції, що вивірялися століттями й тисячоліттями, нічого не варті, як досвід і набуток, і мають бути оголошені поза законом? Схоже, що так, якщо проаналізувати те, що доступне аналізові в діяльності Голови і самого Комітету за останні два роки. Вам не життя народу цікаве - Вам подавай екзотику! "Обличчя пустелі", наприклад. Хоч було "Обличчя дерев" Любові Пономаренко. Але хіба ж ви помітите її з свого марнославного і вимріяного Олімпу в Богом і людьми забутій Гребінці? Звідки кавалергард і завсідник петербурзьких великосвітських балів Євген Гребінка ще он коли гукав у "Сулі і Оржиці":
Хто знає Оржицю? Ануте, озивайтесь!
Усі мовчать. Гай-гай, які шолопаї!
Вона в Сулу тече у нашій стороні!
(Ви, братця, все-таки, домівки не цурайтесь!)
На річці тій жили батьки мої...
Але що Вам Сула і Оржиця? Вам подавай Європу! Та так, щоб здивувати її не лише преміями Шевченківськими, роздаючи їх направо і наліво, а й модерном!
Не дарма ж Ви, пане Голово, у своїй "тронній" промові, заступаючи на цей відповідальний пост після самого Івана Михайловича Дзюби, пообіцяли, читаючи з аркуша, щоб не помилитися, "строго відбирати високохудожні, МОДЕРНІ(!) твори для відзначення Національною премією України імені Тараса Шевченка". Мене тоді вразило це підкреслення. Бо в ньому - чистісінький снобізм! А Шевченко снобом ніколи не був і не міг бути! Як і Толстой, як і Діккенс, як і Достоєвський, Коцюбинський і Чехов. Зрештою, як і Торнтон Уайлдер, котрий 25 літ розкопував для людства Трою, а потім, повернувшись в Англію, несподівано для всіх написав роман про зовсім іншу епоху - епоху Гая Юлія Цезаря і Клеопатру - "Березневі іди". І ніякого тобі модернізму! Справжній історичний реалістичний роман. А читається й досі так захоплююче, що не відірвешся! Бо це справжня Література, без ніяких "ізмів".
І Ви все оце надбання світової літератури відкидаєте заради модернізму та постмодерну? З ким і з чим же ви зостаєтесь? З Андруховичем та Оксаною Забужко? Чи ще й Уляненка додасте? Але порівняйте непорівнянне і незрівнянне з скороспілками і епатажем та матюками! Яка бідність! Яка одноманітність! Яка убогість!
Модерн і снобізм, на моє глибоке переконання, зовсім не туляться до Шевченка. А тим більше - до його доробку. Ні до його світогляду. Він думав, мучився і страждав муками і стражданнями свого народу! А ви дбаєте про що? Про епатаж? Отож, дивіться, хлопці: чи у свої сани сіли? Чи не помилились вчергове ті, хто Вас посадив у них за відомою жартівливою фразою Віктора Черномирдіна: "У нас що не складеш - виходить кулемет!"
І ще одне, останнє. Вчора Ви, Романе Мар'яновичу, звинувачували українських письменників - треба думати, в першу чергу висунутих на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка - в тому, що вони, на превеликий Ваш жаль, не позбулися ностальгії за Радянською дійсністю. Ми вже чули з вуст Вашого сина, що треба негайно знищити всю радянську атрибутику, символіку, історичні пам'ятки, бо все це, за його словами, заважає виховувати молодь "в патріотичному дусі". Видно, він, по молодості, переборщив, бо довелося б ліквідовувати Музей Великої Вітчизняної війни, пагорб Слави, зрівняти з землею могили Героїв Радянського Союзу з надгробками з полірованого граніту і лабрадориту, знищити численні меморіали по всій Україні, а це веде до безпам'ятства і здичавіння! Тому, мабуть, Ваш син зник з телевізійних екранів, з яких він певний час і не злазив, дратуючи отакими непродуманими заявами телеглядачів.
А хто Ви самі, Романе Мар'яновичу, дозвольте Вас запитати: оракул, волхв чи новітній Сократ? За яким правом рядового літератора забороняєте ностальгію за Радянським минулим, у якому - ми ж це добре пам'ятаємо! - були не лише голодомори, гулаги і репресії, як запевняють отакі, як Ви, "оракули", а й зовсім інше - таке, про що й мріяти не можуть зараз трудові люди? Чому дозволяєте собі огульно картати тих із нас, громадян і письменників, хто чисто по-людськи тужить за своєю молодістю, що ніколи вже не вернеться? Чи й на це треба питати дозволу в Голови Комітету з Шевченківських премій? Може, це зовсім не Ваша "парафія"? Адже посаду Голови Вам ввірили дивним чином за життя справжніх класиків нашої нещасної літератури: Драча, Олійника, Павличка, Загребельного, Дзюби та Ліни Костенко, набагато талановитіших і достойніших за Вас?..
Я тільки питаю і нічого не стверджую, бо щось мені чим далі, тим незрозумілішими стають і державні події з абсолютно відкритою підготовкою Державного перевороту, який очолює поки що у вигляді підготовки загонів "Самооборони" син абсолютно толерантного, порядного й незабутнього батька, що чесно поклав своє життя, захищаючи права ветеранів війни і праці, інвалідів, пенсіонерів - усіх знедолених і незахищених, - очолюючи відповідний комітет Верховної Ради України.
Все заплутанішою стає й ситуація в нашій Національній Спілці письменників, яка зусиллями сучасного керівництва втратила навіть права юридичної особи, втратила і Літфонд - і все це на догоду вигаданого Головою Спілки кишенькового комітету майна, основною функцією якого є процес його остаточного відчуження від письменників. Ви ж знаєте, може, чули, як гірко живеться українським письменникам? Без можливості публікуватися в журналах, які ледве животіють. Видавати книжки тільки в мріях та ще в надіях, що вмирають останніми разом з безгонорарними письменниками.
То притримайте при собі і власний, і комітетський снобізм, віддаючи виділені Урядом на підтримку вітчизняній літературі Шевченківські премії іноземцям: он які ми, мовляв, вимогливі, щедрі й принципові! Не виставляйте цей осоружний і не зовсім розумний снобізм на показ, заперечуючи саме існування вітчизняної літератури, оголошуючи реалізм і реалістичні твори про живе життя, про страждання й переживання рідного народу поза законом! Бо за це колись доведеться дуже дорого платити. А були серед висунутих на Шевченківську премію письменники і твори достойніші за Ваших забугорних обранців!
Зокрема, повторюся і наполягаю, це широковідома зараз на Україні Галина Тарасюк з романами і повістями, що друкувалися і друкуються постійно мало не в усіх газетах і журналах - і столичних, і обласних. І Валентина Мастєрова з романом "Суча дочка" - давно в нас не було таких правдивих, гострих і високохудожніх творів про нашу молодь та її заплутану в тенетах споживацького світу, складну, а часто-густо й трагічну долю! Жаль, що самозакоханість і снобізм переважної більшості комітетчиків не здатен помічати ні чужих досягнень, ні успіхів, упиваючись власною, найчастіше ефемерною славою.
У такого доморощеного снобізму з-під довгополого й розпущеного кептаря визирають личаки хутора Букулькине, вигаданого колись Тарапунькою в його інтермедіях. Або й постоли, які добре морщать і в наших степах, і на Гуцульщині та в Галичині. Особливо в Карпатах. І на Буковині та на Волині - скрізь, де народились сучасні модерністи й постмодерністи, які вже набридли, мов гірка редька.
- Еліто, де ти? - іноді хочеться гукнути.
У відповідь - мовчання. Бо де ж вона в біса, та еліта? Хіба в самозакоханості?
Зате Шевченківські премії - за бугор! Знай наших! А свої письменники хай гибіють і далі - нам то що? Ми ж - еліта, пекло його голову! Таки еліта! А там хоч вовк траву їж!
Олександр Сизоненко.
Конча-Озерна, 10 березня 2007 року.
Джерело: "Вечерний Николаев", 24 березня 2007 р.
Гіркі роздуми після вручення цьогорічних Шевченківських премій по літературі
Страшно й сумно читати ("Літературна Україна" за 1 березня цього року) звернення Голови ОУН - Миколи Плавюка до Прем'єр-Міністра України В.Ф.Януковича: "... між 15 і 31 грудня 2006 року у м. Оуквіл, провінція Онтаріо, Канада, у меморіальному парку Тараса Шевченка невідомі зловмисники зрізали з п'єдесталу і викрали пам'ятник Т.Г.Шевченку. Пізніше до поліції звернувся власник ливарного підприємства, якому на переробку продали... ВІДПИЛЯНУ ГОЛОВУ ПАМЯТНИКА"
Господи! Відпиляну голову Пам'ятника тому, хто закликав усіх нас: "Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!" А також: "Обніміте ж, брати мої, найменшого брата!" Звідки беруться такі вандали в наш час?! Страшно, що такі злодюги виросли, виховувалися і "дозріли" до нечуваного варварства та злодійства у благополучній, ситій, демократичній Канаді. Адже навіть Гітлер, Гіммлер, Геббельс, за всієї їхньої кровожерливості, не сміли посягнути на пам'ятники Кобзареві ні в Києві, ні в Каневі, ні в Ромнах, ні деінде під час війни! А тут, у мирний час, в такій нам близькій, майже рідній країні, що приютила свого часу наших нещасних вигнанців? Жах та й годі!
Однак ще жахливіше, що це не поодинокий випадок. Ще страшніше, що все людство в гонитві за "доляром" (чи за 20-ма тисячами "зелених", як у цьому конкретному випадку) здатне на подібний вандалізм в будь-якій країні! Хіба мало випадків було на Україні після розвалу Радянського Союзу? І пам'ятники надгробні на кладовищах, і дріт з електричних передач високовольтних ліній, і цілі цехові обладнання крали й здавали на приймальні пункти. Але щоб отакий, відомий усьому світові, пам'ятник Генієві і Пророку нашої Радянської України, подарований іншій братній країні та її народові, як знак вдячності за те, що приютила наших співгромадян у їхній бідності, безземеллі, нещасті та бідуванні на рідній, але скудній та пограбованій землі, яку довелось відривати від серця, - таких випадків, здається, ще не було. Викрасти і розпиляти на брухт багатотонний бронзовий пам'ятник Генієві світової літератури й культури - борцеві за долю свого уярмленого народу проти його гнобителів?! Хіба ж це люди? Це справжній бандитизм!
Можна спитати і "містера власника ливарного підприємства": "А нащо ж ви купували таке страшне свідоцтво сплюндрованої Святині?". Та як же ти, приватна особа, запитаєш громадянина іншої країни, коли твої правителі мовчать, набравши в рот води? Коли у відповідь на такий вандалізм і на таке знущання над національною святинею третій місяць мовчить Президент України? Мовчить Уряд? Мовчить Міністерство іноземних справ України? Мовчить Верховна Рада? Як це зрозуміти? Як розцінити це "Мовчання Ягнят"?
Може, ми й справді і в Незалежній Україні - "раби, підніжки, грязь Москви", "варшавське сміття"? Чи, може, ми дрібні й "хитренькі хохли", що хочуть тихцем та ще й чужими руками знищити пам'ять про Радянську Україну, що подарувала Канаді із-за океану свою національну святиню від імені українського народу в 1951 році до 60-річчя української діаспори в цій країні. Щоб вивітрилася й пам'ять про наше Благородство і шану до Кобзаря? Сказано ж: "Ми відкидаємо радянське псевдонаукове, схоластичне Шевченкознавство", - і не ким-небудь, а Головою Шевченківського Комітету! Але, на щастя, є й інше мислення - людей розважливіших, освіченіших, толерантніших, хоч ніби й дальших, а тоді, в радянські часи, ніби й ворожих: "Приймаючи цей дар, - зазначає у своєму зверненні до прем'єра нинішньої Незалежної України Віктора Януковича Голова ОУН Микола Плавюк, спасибі йому, - Канада вшановувала пам'ять видатного українського поета, який є символом невмиручости (так в оригіналі! -О.С.) ідеалів боротьби за свободу українського народу. Вважаємо, що цей жахливий злочин є прикладом вандалізму і неповаги до держави Україна та її народу", - наголошує видатний наш співвітчизник, колишній "Президент України в екзилі", і заявляє: "Ми здивовані сором'язливим мовчанням влади України щодо цього ганебного випадку".
Тут і я підписався б під кожним словом Миколи Плавюка! Та й не тільки я - вся моя родина, діти, онуки й правнуки. А також мої літературні побратими. І товариші по зброї, переможці фашистської навали й окупації.
Подає свій голос у цьому ж числі "Літературної України" і новопризначений Голова Комітету з Шевченківських премій Роман Лубківський: "... у Польщі, - б'є він і собі на сполох, - зловмисники сплюндрували погруддя Тараса Шевченка на подвір'ї однієї з українських шкіл". Це він пише "Його поважності Президентові України". Що за фразеологія? Чи не від Папських нунціїв у Варшаві?
А Ви що, пане Лубківський, не знали про цей акт вандалізму на польській землі, коли присуджували Шевченківську премію зовсім невідомому на Україні полякові?
Що це - плата за вандалізм, вчинений у його країні? Чи "плата за страх", щоб Вам не нагадали про Ваше процвітання й успішне існування в ненависному тепер для вас "Радянському минулому", яке Ви ставите поза законом у своїй вчорашній промові під час вручення Шевченківських премій в Оперному театрі і яким дорікаєте всім, хто не проклинає його. Вважаєте великим гріхом, а то й злочином перед нинішньою Україною?
Довелось бачити колись на Байковому цвинтарі, як Ви нищечком хрестили собі груди, мовби підпільно, біля могили Олеся Гончара в роковини його смерті. Отже ревно віруєте? Мабуть, за греко-католицьким обрядом? І за заповітами Творця підставляєте й праву щоку після того, як Вам дали ляпас по лівій, сплюндрувавши погруддя Шевченка? Вигідна та й гарна ж позиція! Тільки вкрай гнила: нагородивши Національною премією України, яка носить ім'я Шевченка, громадянина Польщі, де вчинено наругу над пам'ятником нашому Генієві, і знаючи про це, Ви аж он коли, щоб оббілити себе і свій Комітет, звертаєтесь до Президента і тим самим переадресовуєте йому обов'язок і право на достойну відсіч вандалам, лишаючись в стороні, щоб не псувати приятельські стосунки з сусідами. Слава!..
Одну Шевченківську премію Ви і Ваш Комітет, як уже мовилося, віддали невідомому в Україні полякові. Іншу - американцеві. То для кого ж вона існує, ця наша Національна премія? Для українських письменників, щоб підтримати їх у тяжкий період становлення Незалежної Держави? Чи для іноземців? Тоді оголосіть її "Міжнародною", а не "Національною". І зніміть Святе Ім'я нашого Пророка. Чи не маєте на це повноважень? Тоді ж не поводьте себе, як отой герой Некрасова: "Вот приедет барин - барин нас рассудит!". Бо це ж таки національна, а не "Міжнародна премія миру", яка існувала колись, у Радянські часи, "для борців за мир" і "проти паліїв війни".
І Ви, як Голова Комітету, і весь новий склад Комітету з Шевченківських премій ставитеся до українських письменників зверхньо, сповідуючи модерн, а не реалістичне відображення народного життя. Про це яскраво свідчить сьогорічне відзначення преміями абсолютно невідомих іноземців! І "переписування" Василем Шклярем на свій розсуд класичних творів Панаса Мирного та Ольги Кобилянської, і оце ігнорування достойних прозаїків, висунутих на Шевченківську премію цього року, таких, як Галина Тарасюк, як Валентина Мастєрова з її глибоко правдивим і високохудожнім романом про нашу молодь. Все це походить і росте з одного коріння - із зневаги до серйозної, а не розважальної модерністської літератури, на яку Ви робите ставку, забуваючи, хто такий Шевченко і що він писав! А писав він кров'ю серця біди й страждання свого покріпаченого народу, від якого ніколи й ні в чому не відділявся і від якого не відмежовувався, не відрікався! І не відрікся до самої смерті! Хоч у нього куди більше було підстав, ніж у нас, нині сущих, віднести себе до еліти. Бо он у якому петербурзькому середовищі обертався, навчаючись в Академії мистецтв у майстерні великого Карла Брюллова! А приятелював з Жуковським, графом Вільєгорським, з княжною Рєпніною.
А Ви всім гамузом - всім комітетом - "так і претеся "в еліту", з погордою позираючи на нещасних, безгонорарних, покинутих напризволяще і забутих владою літературних своїх колег. "Ми - еліта! Ми - Лауреати! А інших нема! Інші - недостойні!". Проклинаєте "совіти", Радянське минуле, "минулу добу"? Так виправте ті помилки й викривлення, яких та доба припустилася, не відзначивши, скажімо, Шевченківською премією незабутнього і незрівняного Григора Тютюнника, Миколу Негоду за його геніальну пісню "Степом, степом", над якою ридав у своїй далекій Овсянці на Єнисеї Віктор Астафьєв! Або відзначте хоча б посмертно Василя Діденка за його чарівну і незбагненну в своїй поетичності пісню "На долині туман... На долині туман упав. Мак червоний в росі... Мак червоний в росі скупав". Ні, Ви цього не помічаєте! Як ота Дунька, в Європу претесь: "Нате вам Шевченківську премію! Бо в нас нікому дати - достойних немає! Крім нас самих, олауреачених!"...
Гадаєте, Петра Перебийноса менше знають в Україні, ніж отого поляка? Чи не можете простити йому службу у відділі культури ЦК? Але ж погодьтеся: дурнів і падлюк туди не брали! А як поет він давно і міцно утвердився в нашій літературі.
Та Ви й самі визнали це у своєму виступі на його творчому вечорі в Будинку вчителя і обіцяли підтримку при остаточному голосуванні. Але здавна відомо: обіцянка - цяцянка! Я прочитав його підсумкову книгу поезій "Пшеничний годинник", як звик читати все, що він публікував і видавав. Не претендую на так звану істину в останній інстанції. Не вдаватимуся й до порівнянь, бо вони в літературі не правомірні. І все ж, не втримаюсь, бо переконаний: ті, хто "завалили" Петра Перебийноса - вже вкотре! - при остаточному голосуванні, не можуть похвалитися, що їхні, відзначені Шевченківською премією, збірки вищі за інтелектуальним і художнім рівнем, ніж Перебийносова остання збірка! Ось, наприклад, "Чорний спектр":
Ви знаєте із чого
Виникає чорний день?
Із суміші яскравих кольорів.
Береш собі звичайний білий день.
Домішуєш ультрамарину неба,
Зеленолистя і багряноцвіту,
Затим до цього спектра додається
Чиясь рум'янощока підлість.
В очах спливають кола
І зливаються
В єдину - чорну барву дня.
Яке іносказання! Який морально-настроєвий підтекст, братове Поети! І таких віршів - переважна більшість у "Пшеничному годинникові". Але й цього новаторства, виявляється, мало для Герасим'юків та Римаруків із Драчами, їм аби тільки "Ніж у сонці"! Що ж, гарна поема-феєрія. Але ж не тільки вона та вона? Велика кількість ножів не завжди продуктивна: вона знадобилась преторіанцям, які охороняли жахливого виродка Калігулу, коли надумали, змовившись, винести його мертвого на ножах із Сенату і кинути під ноги перехожим та під колеса колісниць і екіпажів на бруківку, як стерво. А коли угатити багато ножів у Сонце, то воно може й погаснути. І що тоді? Невже модерн - єдиний напрям в літературі? Невже традиції, що вивірялися століттями й тисячоліттями, нічого не варті, як досвід і набуток, і мають бути оголошені поза законом? Схоже, що так, якщо проаналізувати те, що доступне аналізові в діяльності Голови і самого Комітету за останні два роки. Вам не життя народу цікаве - Вам подавай екзотику! "Обличчя пустелі", наприклад. Хоч було "Обличчя дерев" Любові Пономаренко. Але хіба ж ви помітите її з свого марнославного і вимріяного Олімпу в Богом і людьми забутій Гребінці? Звідки кавалергард і завсідник петербурзьких великосвітських балів Євген Гребінка ще он коли гукав у "Сулі і Оржиці":
Хто знає Оржицю? Ануте, озивайтесь!
Усі мовчать. Гай-гай, які шолопаї!
Вона в Сулу тече у нашій стороні!
(Ви, братця, все-таки, домівки не цурайтесь!)
На річці тій жили батьки мої...
Але що Вам Сула і Оржиця? Вам подавай Європу! Та так, щоб здивувати її не лише преміями Шевченківськими, роздаючи їх направо і наліво, а й модерном!
Не дарма ж Ви, пане Голово, у своїй "тронній" промові, заступаючи на цей відповідальний пост після самого Івана Михайловича Дзюби, пообіцяли, читаючи з аркуша, щоб не помилитися, "строго відбирати високохудожні, МОДЕРНІ(!) твори для відзначення Національною премією України імені Тараса Шевченка". Мене тоді вразило це підкреслення. Бо в ньому - чистісінький снобізм! А Шевченко снобом ніколи не був і не міг бути! Як і Толстой, як і Діккенс, як і Достоєвський, Коцюбинський і Чехов. Зрештою, як і Торнтон Уайлдер, котрий 25 літ розкопував для людства Трою, а потім, повернувшись в Англію, несподівано для всіх написав роман про зовсім іншу епоху - епоху Гая Юлія Цезаря і Клеопатру - "Березневі іди". І ніякого тобі модернізму! Справжній історичний реалістичний роман. А читається й досі так захоплююче, що не відірвешся! Бо це справжня Література, без ніяких "ізмів".
І Ви все оце надбання світової літератури відкидаєте заради модернізму та постмодерну? З ким і з чим же ви зостаєтесь? З Андруховичем та Оксаною Забужко? Чи ще й Уляненка додасте? Але порівняйте непорівнянне і незрівнянне з скороспілками і епатажем та матюками! Яка бідність! Яка одноманітність! Яка убогість!
Модерн і снобізм, на моє глибоке переконання, зовсім не туляться до Шевченка. А тим більше - до його доробку. Ні до його світогляду. Він думав, мучився і страждав муками і стражданнями свого народу! А ви дбаєте про що? Про епатаж? Отож, дивіться, хлопці: чи у свої сани сіли? Чи не помилились вчергове ті, хто Вас посадив у них за відомою жартівливою фразою Віктора Черномирдіна: "У нас що не складеш - виходить кулемет!"
І ще одне, останнє. Вчора Ви, Романе Мар'яновичу, звинувачували українських письменників - треба думати, в першу чергу висунутих на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка - в тому, що вони, на превеликий Ваш жаль, не позбулися ностальгії за Радянською дійсністю. Ми вже чули з вуст Вашого сина, що треба негайно знищити всю радянську атрибутику, символіку, історичні пам'ятки, бо все це, за його словами, заважає виховувати молодь "в патріотичному дусі". Видно, він, по молодості, переборщив, бо довелося б ліквідовувати Музей Великої Вітчизняної війни, пагорб Слави, зрівняти з землею могили Героїв Радянського Союзу з надгробками з полірованого граніту і лабрадориту, знищити численні меморіали по всій Україні, а це веде до безпам'ятства і здичавіння! Тому, мабуть, Ваш син зник з телевізійних екранів, з яких він певний час і не злазив, дратуючи отакими непродуманими заявами телеглядачів.
А хто Ви самі, Романе Мар'яновичу, дозвольте Вас запитати: оракул, волхв чи новітній Сократ? За яким правом рядового літератора забороняєте ностальгію за Радянським минулим, у якому - ми ж це добре пам'ятаємо! - були не лише голодомори, гулаги і репресії, як запевняють отакі, як Ви, "оракули", а й зовсім інше - таке, про що й мріяти не можуть зараз трудові люди? Чому дозволяєте собі огульно картати тих із нас, громадян і письменників, хто чисто по-людськи тужить за своєю молодістю, що ніколи вже не вернеться? Чи й на це треба питати дозволу в Голови Комітету з Шевченківських премій? Може, це зовсім не Ваша "парафія"? Адже посаду Голови Вам ввірили дивним чином за життя справжніх класиків нашої нещасної літератури: Драча, Олійника, Павличка, Загребельного, Дзюби та Ліни Костенко, набагато талановитіших і достойніших за Вас?..
Я тільки питаю і нічого не стверджую, бо щось мені чим далі, тим незрозумілішими стають і державні події з абсолютно відкритою підготовкою Державного перевороту, який очолює поки що у вигляді підготовки загонів "Самооборони" син абсолютно толерантного, порядного й незабутнього батька, що чесно поклав своє життя, захищаючи права ветеранів війни і праці, інвалідів, пенсіонерів - усіх знедолених і незахищених, - очолюючи відповідний комітет Верховної Ради України.
Все заплутанішою стає й ситуація в нашій Національній Спілці письменників, яка зусиллями сучасного керівництва втратила навіть права юридичної особи, втратила і Літфонд - і все це на догоду вигаданого Головою Спілки кишенькового комітету майна, основною функцією якого є процес його остаточного відчуження від письменників. Ви ж знаєте, може, чули, як гірко живеться українським письменникам? Без можливості публікуватися в журналах, які ледве животіють. Видавати книжки тільки в мріях та ще в надіях, що вмирають останніми разом з безгонорарними письменниками.
То притримайте при собі і власний, і комітетський снобізм, віддаючи виділені Урядом на підтримку вітчизняній літературі Шевченківські премії іноземцям: он які ми, мовляв, вимогливі, щедрі й принципові! Не виставляйте цей осоружний і не зовсім розумний снобізм на показ, заперечуючи саме існування вітчизняної літератури, оголошуючи реалізм і реалістичні твори про живе життя, про страждання й переживання рідного народу поза законом! Бо за це колись доведеться дуже дорого платити. А були серед висунутих на Шевченківську премію письменники і твори достойніші за Ваших забугорних обранців!
Зокрема, повторюся і наполягаю, це широковідома зараз на Україні Галина Тарасюк з романами і повістями, що друкувалися і друкуються постійно мало не в усіх газетах і журналах - і столичних, і обласних. І Валентина Мастєрова з романом "Суча дочка" - давно в нас не було таких правдивих, гострих і високохудожніх творів про нашу молодь та її заплутану в тенетах споживацького світу, складну, а часто-густо й трагічну долю! Жаль, що самозакоханість і снобізм переважної більшості комітетчиків не здатен помічати ні чужих досягнень, ні успіхів, упиваючись власною, найчастіше ефемерною славою.
У такого доморощеного снобізму з-під довгополого й розпущеного кептаря визирають личаки хутора Букулькине, вигаданого колись Тарапунькою в його інтермедіях. Або й постоли, які добре морщать і в наших степах, і на Гуцульщині та в Галичині. Особливо в Карпатах. І на Буковині та на Волині - скрізь, де народились сучасні модерністи й постмодерністи, які вже набридли, мов гірка редька.
- Еліто, де ти? - іноді хочеться гукнути.
У відповідь - мовчання. Бо де ж вона в біса, та еліта? Хіба в самозакоханості?
Зате Шевченківські премії - за бугор! Знай наших! А свої письменники хай гибіють і далі - нам то що? Ми ж - еліта, пекло його голову! Таки еліта! А там хоч вовк траву їж!
Олександр Сизоненко.
Конча-Озерна, 10 березня 2007 року.
Джерело: "Вечерний Николаев", 24 березня 2007 р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Контекст : Про державну інституцію, що брендить «премією імені Тараса Шевченка»Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію