---

_{Публікації на тему:}

---

• Леонід Шульман, др. Стандартна хиба суспільно-політичної орієнтації єврейства
• Леонід Шульман, Чи вирветься Україна із зашморгу міжнародних фінансистів?
• Леонід Шульман, др. Інші публікації

---

Хотів, як краще, а вийшло, як завжди
Національне питання – не моє амплуа. Після публікації у “Сучасності” (№9 за 2003 р.) моєї статті “Стандартна хиба суспільно-політичної орієнтації єврейства” на мене вихлюпнулася злива неґативних відгуків. Дехто назвав мене сіоністом і аґентом ізраїльскої розвідки “Моссад”, а інші читачі затаврували мене як антисеміта. Таке звинувачення висунув, зокрема, народний депутат О.Фельдман (див. “Свобода № 39 за 14-20 листопада 2006 р.) після публікації на шпальтах “Свободи” (№35 за 17-23 жовтня 2006 р.) моєї статті “Україна – полюс антисемітизму?” Хотів, на зразок народних депутатів відбутися коротенькою реплікою, але не вийшло. Репліка розгорнулася в широке висвітлення проблеми, яке й пропоную читачеві у сподіванні, що той розбереться, хто я насправді: антисеміт чи сіоніст.
Сіонізм та антисемітизм
Що таке сіонізм?
Мене вже давно не дивує, як люди вживають слова, не розуміючи їх змісту, а точніше, вкладаючи в них своє власне тлумачення. Сіоніст у справжньому значенні – прихильник сіоністського руху, який виник наприкінці 19-го століття і мав єдину мету – відновлення державності єврейської нації на своїй етнічній землі, звідки євреї були поступово вичавлені арабськими загарбниками, починаючи від захоплення Палестини халіфом Омаром (VII-VIII ст.). Насьогодні сіоністи досягли своєї мети. Держава Ізраїль створена, а відтак сіоністського руху у його первинному значенні більше немає.
Антисеміти трактують сіонізм інакше. “Досягненням” російського державного антисемітизму початку 20-го століття стала створена під еґідою російської таємної поліції фальшивка під назвою “Протоколи сіонських мудреців”. Фальшивку викрив сучасник її появи В.М.Бурцев у книзі «“Протоколы сіонскихъ мудрецовъ” Доказанный подлогъ. Парижъ, 1938». Детальне дослідження авторства “Протоколів” належить українському історикові В.Скуратівському. “Протоколи” твердять, що мета євреїв – світове панування. Цю тезу взяли на озброєння пропагандисти третього райху. “Протоколи” було видано німецькою мовою і використовувалися як виправдання державного антисемітизму гітлерівської держави.
Від них анітрохи не відстали пропагандисти російсько-радянської імперії, де вся державна антисемітська пропаганда велася під прапором антисіонізму. На превеликий жаль доводиться визнати, що в лавах антисіоністів було чимало євреїв. Тут і редакція декоративного (тобто створеного задля окозамилення світової громадськості) єврейського періодичного видання “Совєтіше геймланд” (Радянська батьківщина), і численні публікації Ц.Солодаря та ін. авторів-євреїв.У Києві з лекціями проти сіонізму та юдаїзму систематично виступав Беренштейн. Зрештою за Брежнєва у Москві створюється із знаних євреїв антисіоністський комітет на чолі з ген. Драгунським. Цей комітет було створено вищим партійним керівництвом і під певним тиском. Але у Києві цілком добровільно в той же час спробу створення антисіоністської організації зробив сучасний професійний борець проти антисемітизму О.Найман. Написав і подумав: не виключено, що ці мої рядки процитує хтось з писак-антисемітів у виданнях МАУП. А тоді “професійні борці проти антисемітизму” миттю затаврують мене як антисеміта. Таке вже бувало неодноразово. П. Фельдман у вищезгаданій публікації теж вдається до подібної риторики. Цікаво, а якщо у МАУПівський газеті хтось напише, що 2х2=4, то це теж буде антисемітський наклеп?
В Україні “Протоколи” були спочатку видані анонімною друкарнею. Казали, що Православною церквою Московського патріархату. Поганий папір. Низька поліграфічна якість. Вони продавалися на Майдані Незалежності. Зараз маємо люксове видання “Протоколів”, здійснене МАУП. Воно поширюється мережею кіосків МАУП, які можна побачити в усіх людних місцях. На кіосках напис: “Книги з усіх напрямків знань”. Головний напрямок “знань”– антисемітська пропаганда.
Оскільки сіоністський рух у своєму первинному задумі більше не існує, термін “сіонізм” стали застосовувати до тих, хто визнає право єврейської нації на державність, право держави Ізраїль на існування, особливо тих, хто аґітує євреїв за виїзд до Ізраїлю. Ясно, що звинувачення євреїв у боротьбі за світове панування не держиться купи. Дивно виборюють євреї це панування. Тікають з усіх країн до Ізраїлю. Ця теза російської і української антисемітської пропаганди має психологічний підтекст. Мета – відвернути громадську думку і громадське засудження від тих, хто насправді виборює світове панування.
Такі сили є. Першою силою я б вважав досить ефемерне без чітких кордонів утворення під умовною назвою “країни золотого мільярду”. Це – високорозвинені держави Європи, Азії та Америки, які зацікавлені у економічному захопленні світу, що “ніжно” називається ґлобалізацією. Ґлобалізатори сконцентрували в себе майже весь інтелектуальний і високотехнологічний потенціал людства. Вони зацікавлені, щоб увічнити науково-технічну та економічну відсталість інших країн, яким відведено роль споживачів кінцевого продукту розвинених держав. Звичайно, антисеміти не прагнуть відвернути увагу від ґлобалізаторів. Навпаки, дехто з них вбачає у ґлобалізації сіоністську діяльність. Отже за хворобливою “логікою” антисемітів слід вважати, скажімо, японців та корейців сіоністами. Як співає російський бард Костянтин Беляєв, “ґенерал Пин Дехуей теж у принципі єврей”.
Друга сила, що прагне світового панування – російська імперія. Доктрина “третього Риму”, сформульована псковським д’яком Філофеєм у 1496 р., ніколи не скасовувалася. Президент Путін прилюдно оголосив про відновлення політики збирання земель. Ця політика впроваджується класичними методами колоніалізму, включно колоніальні війни. Детальну розробку доктрини світового панування Росії та шляхів досягнення цієї мети читач може знайти у сучасному підручнику для вищих офіцерських та дипломатичних навчальних закладів Росії, автором якого є О.Дугін, а науковим консультантом – начальник кафедри стратегії Академії ґенштабу Росії ген.-лейтенант Клокотов. Підручник називається “Основи геополітики” і вже витримав, починаючи з 1998 р., три видання. Саме там можна прочитати, що існування незалежної України – вкрай небажане явище, рівнозначне вторгненню ворогів на терени Росії.

Три іпостасі антисемітизму
Із сіонізмом розібралися. Що ж таке антисемітизм? Під цим поняттям фігурують різні явища. Антисемітизмом є певна упередженість деяких людей проти євреїв, яка виливається у неприязнь аж до ненависті. Такий індивідуальний антисемітизм можна побачити не тільки у середовищі маргіналів та соціального дна, але й нерідко серед представників високоінтелектуальної еліти. Цей антисемітизм є у всіх країнах, де є євреї, і, що найдивніше, там, де євреїв нема (напр., у Польщі). Головний рушій індивідуального антисемітизму – заздрість до соціального та економічного успіху євреїв. Відомий вислів Черчіля: “В Анґлії ніколи не було антисемітизму, бо ми, анґлійці, ніколи не вважали себе дурнішими за євреїв.”
Крім індивідуального існує антисемітізм ґруповий, тобто ідеологія певних частин суспільства, що об’єднані якоюсь ознакою: релігією, національною, расовою чи класовою належністю, навіть професією. Соціальна конкуренція й тут грає важливу роль. Наведу історичний приклад (за термінологією п. Фельдмана – псевдоприклад). Зберігся лист польських купців до короля з проханням заборонити єврейську торгівлю. Купці скаржилися на те, що єврейські конкуренти збивають ціни, позбавляють польську торгівлю покупця, а відтак знищують польське купецтво. Король забороняє євреям торгувати. Сплинув деякий час. І вже польська шляхта звернулася із скаргою до вже іншого короля. Шляхтичі писали, що польські купці встановлюють здирницькі ціни, а коли торгували євреї, ціни були нижчими, бо євреї не такі жадібні і задовольнялися меншим прибутком. Король дозволив євреям торгувати.
Крім соціальної заздрості, ґруповий антисемітизм живиться неприязню антисемітів до деяких сторін ґрупової поведінки євреїв. Антисеміти скаженіють з того, що протягом багатьох століть євреї не асимілювалися, а зберегли себе як націю. Тут варто зробити важливу примітку. Вживаючи якесь твердження до цілої нації чи соціальної верстви, не можна вважати, що воно справедливе для всіх без винятку членів цієї верстви. Такі твердження мають лише статистичний зміст, тобто стосуються більшості верстви. Так, євреї не асимілювалися попри те, що серед них було й є чимало асимільованих і палких прихильників асиміляції. І так було в усіх країнах, де жили євреї. Навіть у Німеччині у 1932 р. існувала організація “Євреї-фронтовики за Гітлера”. Саме проти асимілянтства і втрати національної ідентичності євреїв виступав один з засновників держави Ізраїль, одеський єврей Зеєв Жаботинський, про якого слушно згадав політолог І.Лосєв у тому ж числі “Свободи”, де п. Фельдман звинуватив мене в антисемітизмі.
Отже антисеміти закидають євреям їх традиційну (наразі в Україні та Росії вже дуже ослаблену) звичку до життя громадою, до взаємодопомоги і певної солідарності. Не марґінали і не затяті антисеміти, а представники української інтелігенції, висловлювали мені обурення з приводу того, що євреї створили в Києві єврейський дитячий садок, куди неєврейських дітей не приймають. Подібні звинувачення можна прочитати у виданнях МАУП. В їх уяві єврейський дитячий садок відрізняється від неєврейського лише тим, що там кращі іграшки та краще годують. Для них були несподіванкою мої пояснення, що в єврейському дитячому садку діти вивчають єврейську мову і культуру, тобто отримують єврейське національне виховання, на яке вони мають право так само, як українські діти на українське.
Як тут не згадати головного більшовика Леніна, який у своїх працях рішуче виступав проти єврейської освіти, бо вона порушує єдність російського (!!) пролетаріату. Я казав таким критикам єврейських дитячих садків: “Вам ніхто не забороняє віддати українську дитину до єврейського садка. А чи схочете ви, щоб ваша дитина отримала єврейське виховання? Якщо так, то ведіть туди свою дитину, скажіть керівникові, що ви свідомо бажаєте, щоб ваша дитина змалку вивчила іврит і згодом мала кусень хліба, працюючи перекладачем з івриту. Гадаю, що вашу дитину приймуть і будуть пишатися тим, що неєвреї виявили потяг до єврейської культури.”
Протягом тривалого часу одним з підґрунть ідеології антисемітизму було розп’яття Христа. Провина за цю страту була покладена не на конкретних винуватців та римських окупантів Палестини, а на всю єврейську націю. До відома читача, понад 40 років тому Ватікан зняв з євреїв звинувачення у розп’ятті Христа. Але російська православна церква і надалі використовує розп’яття як привід для антисемітської пропаґанди. Знов зауважу, що антисемітська налаштованість російської православної церкви небезвиняткова. Під час єврейських погромів початку 20-го століття, організованих в межах смуги осідлості російським міністерством внутрішніх справ, окремі православні священники протидіяли погромникам.
Є ще одна причина ідеології антисемітизму. Це –потреби внутрішньої політики. Тут ми підійшли до третьої іпостасі антисемітизму – державної політки дискримінації євреїв та підбурювання проти них неєврейського населення. Правлячим колам багатьох країн в різні епохи було зручно покладати на євреїв провину за ті, чи інші негаразди у суспільстві. Євреї мали виконувати функцію соціального громовідводу. Французький уряд звинувачував євреїв у поразці від Прусії. Звідси справа капітана французської армії Дрейфуса, якого у 1894 р. засудили за шпигунство на користь Прусії. Тільки дванадцятьма роками пізніше Дрейфуса було реабілітовано.
Росія звинувачувала євреїв у поразці від Японії, бо євреї, мовляв, були японськими шпигунами. Звідси активізація погромників. Росія вбачала у євреях головну опозиційну і революційну силу, а тому вважала за необхідне спрямувати на євреїв гнів всієї російської нації. Міністр внутрішніх справ Щегловітов створює дві чорносотенні організації: “Союз русского народа” і “Союз им. Михаила Архангела”. Чому дві, спитає читач? А тому, що обидва ватажки антисемітів, Пуришкевич та Дубровін, не змогли порозумітися між собою. МВС Росії вирішило підтримувати обох.
Дуже цікаво згадати поширену серед частини євреїв думку, ніби погроми початку 20-го століття – справа українців, бо в Росії погромів не було. Тут маємо суміш брехні з історичною та географічною малограмотністю. Погроми організовувалися там, де були євреї, тобто в межах смуги осідлості. Звідси Україна, Східна Молдова (Західна, між річками Прут та Серет, завжди була у складі Румунії), Білорусь. З російських міст погроми були, наприклад, у Ростові-на-Дону (1883), Нижньому Новгороді (1884) та ін.. Були погроми й у Білорусі (Мінськ, Брест-Литовськ, Гомель, Білосток – 1905). У 1919 р. низку погромів в Росії здійснила кіннота Мамонтова. Організатори дореволюційних погромів сиділи у міністерських кабінетах Петербургу. Керівники на місцях – чорносотенні функціонери та православні священники. Помічники погромників – поліція. Хоча й серед виконавців були українці, більшість погромників належала до міського плебсу, переважно російського, бо українцям, як особам селянського стану, жити в містах України не дозволялося. За винятком тих, які були в “услуженії” в міщан та осіб шляхетного стану чи духовенства. В містах були нечисленні українські популяції з інтелігенції, купецтва тощо, які до погромників здебільшого не приєднувалися. Також не вдалося Росії організувати масових погромів в українських селах.
В епоху до і після першої світової війни в Росії зростають революційні настрої. І знов російська пропаганда зосереджує антиреволюційну пропаґанду на євреях, твердячи, що революціонери – христопродавці-євреї, вороги православ’я і Російської держави. Київський показовий судовий процес проти Бейліса було сфабриковано саме з цією метою. Вбивство українського гімназиста А.Ющинського, яке скоїли злочинці, що гуртувалися навколо “малини” скупниці краденого Віри Чеберяк, було приписане прикажчику цегельні Бейлісу. Антисемітська пропаганда твердила і сучасні антисеміти це повторюють, ніби євреям конче потрібна для випічки маци кров христіанської дитини. Попри всі намагання довести цю брехню колеґія присяжних, яка складалася з українців, селян Київської губернії, під головуванням Григоровича-Барського виправдала Бейліса. Справжню картину вбивства встановили українські поліцейські: слідчий Фененко і становий пристав (сучасною мовою – детектив) Кислинський. Росія покарала обох за чесні, але небажані висновки слідства: Фененка було усунуто від слідства, а Кислинського взагалі звільнено з поліції.

Євреї в революцію та в СРСР
Про післяреволюційне “засилля євреїв”
Участь євреїв у революційних подіях 1917-1918 рр. – предмет особливої уваги антисемітів. МАУПівські видання тут систематично відтворюють поширені з давних давен стандартні антисемітські підрахунки кількості євреїв в лавах революціонерів. Правда складніша за антисемітський примітив. Євреї були в усіх політичних силах того часу. Були євреї-монархісти, прихильники Російської імперії, здебільшого багаті і вихрещені. Були кадети – прихильники конституційної демократії, до яких належала єврейська бупжуазія. Були соціалісти-революціонери і соціал-демократи (більшовики та меншовики).
А в Україні були й прихильники створення незалежної української держави. Останні були представлені в уряді УНР. Особливо глибоке порозуміння мало місце між єврейською громадою Західної Украіни та урядом Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР). ЗУНР навіть планувала створення ЖНР (Жидівської народної республіки). Встигли навіть надрукувати єврейські гроші, але план не вдалося втілити у життя за умов війни з польськими окупантами, проте в УГА (Українська Галицька армія) існували єврейські військові частини під командою єврейських офіцерів. Чи варто після цього дивуватися, що місцеві західноукраїнські євреї були в УПА, яку наші комуністи разом з євреями-русофілами таврують як спільницю німецьких фашистів. Нічого дивного. Комуністична пропаганда завжди була мистецтвом брехні, до речі дуже незграбним “мистецтвом” на кшталт тези: “а в Америці негрів вішають”.
Участь євреїв у революційних партіях, жовтневому перевороті та перших кроках радянської влади – історичний факт. Антисеміти трактують його, як ворожу змову єврейства проти православних. Робиться все, щоб людина не зрозуміла цієї революційності євреїв. Головна причина революційності – сподівання євреїв на те, що революція дасть їм рівноправ’я. Вже згаданий Жаботинський попереджав, що сподівання ці марні. Так і сталося. Євреї-революціонери між тим робили все для своєї “революційної асиміляції”: полишили свою мову і культуру, обрали собі російські прізвища. Одним словом яскраво демонстрували свій інтернаціоналізм. Цим словом і тоді і зараз називають російський шовіністичний націоналізм. Інтернаціоналіст – це той, хто розмовляє підкреслено російською, визнає тільки російську культуру, а також ненавидить українських та всіх інших націоналістів, тобто патріотів неросійських націй. Не уникнув демонстрації інтернаціоналізму і п. Фельдман, який закидає мені критику російського імперіалізму. Табу!
Є ще один чинник, який привів частину євреїв до табору революції, а далі на службу радянській владі. Революція мала потребу у грамотних освічених людях. Російська інтелігенція була переважно промонархістською і підтримувала білих. Вакуум заповнили євреї. Споконвічний потяг вреїв до навчання, до вищої освіти, численні обмеження на шляху до якої усунули більшовики, спричинився до того, що євреї посіли посади в усіх сферах інтелектуальної праці.
Серед інженерів, лікарів, вчителів, науковців, літераторів, журналістів, артистів, митців, офіцерів армії та флоту виникає значний прошарок євреїв. Але... євреї прагнуть до престижних кар’єр також у лавах партійного, державного, комсомольського та профспілкового апаратів і у лавах чекістів. “Єврейське засилля” викликало неґативне ставлення російської керівної верхівки. Насправді абсолютне засилля євреїв, наприклад, у каральних органах більшовицької влади – значною мірою вигадка антисемітів, яка стоїть поруч із брехнею маупівця Яременка про 400 тис. євреїв-есесівців, які ніби то окупували Київ.
У 1999 р. російський історик Л.Кричевський (напевно маупівці, не перевіряючи фактів, заверещать – єврей!) оприлюднив працю: «Евреи в аппарате ВЧК-ОГПУ», писану на підставі вивчення архівних документів, складених переважно антисемітами, які якраз дбали про те, щоб не було єврейського засилля. Ось ці дані.
1. Представництво основних нацменьшин у апараті ВЧК на 25 вересня 1918 р.: латишів 278 чол. – 35,6%; поляків 49 чол. – 6,3%; євреїв 29 – 3,7%.
2. Національний склад комісарів ВЧК на 25 вересня 1918 р.: латишів 38 чол. – 54,3%; росіян 22 чол. – 31,4%, поляків 7 чол. – 10,0%, євреїв 3 чол. - 4,3%.
3. Національний склад керівництва ОГПУ на 15 листопада 1923 р.: росіян 54 чол. – 56,3%, євреїв 15 чол. – 15.7%, латишів 12 чол. – 12.5%, поляків 10 чол. – 10,4% , литовців– 2 чел., німців, естонців и швейцарців – по 1-му чол. З них вищу освіту мали 20 чол: 15 росіян, 5 євреїв, 3 латиші та 2 поляки.
4. Національний склад центрального апарату ОГПУ на 1 травня 1924 р.: росіян 1670 чол. – 69,53%, латишів 208 чол. – 8,66%, євреїв 204 чол. – 8,49%, поляків 90 – 3,75 , білорусів й українців 146 чол. – 6,08%. Разом у центральному апараті ОГПУ тоді служило 2402 чол.
5. Навесні 1937 р. місцеві органи держбезпеки, тобто без Головного управління, складалися з: 15 670 росіян – 65% , 3489 українців та білорусів – 14,6% , 1776 євреїв – 7,4% та ін. – 13%.
6. У 1940 р. національний склад центрального апарату НКВС містив: 3073 росіян – 84%, українців і білорусів 267 – 7,25%, євреїв 189 – 5% та ін.
Таким чином ані “червоний терор” революції, ані “великий терор” 30-х років не були єврейськими справами. Звичайно завдяки своєї активності і завзятості євреї-чекісти ставали відомими широкому загалові. Мабуть це – одна з причин поширеної думки, ніби карально-репресивна машина більшовиків складалася переважно з євреїв. Так чи інакше, але вже з 20-х років починаються кампанії чисток. Чистили спочатку меншовиків та есерів, потім – троцькістів.

Як планувалося остаточне вирішення єврейського питання в СРСР
Після перемоги у другій світовій війні, розгорнулася кампанія боротьби з “безрідними космополітами” (1949-1952 рр.). Вона мала завершитися остаточним вирішенням єврейського питання в СРСР. Прелюдією до “остаточного вирішення” була сфабрикована справа проти кремлівських медиків-академіків, яких було звинувачено в отруєнні вождів. Далі сценарій мав бути такий. Показовий “відкритий” судовий процес. В залі – “стихійна випадкова” публіка, більшість якої – переодягенні в цивільне курсанти навчальних закладів спецорганів. Ці “стихійники” по команді мали кинутися на сцену і роздерти “лікарів-труїтелів” не шматки. Далі в центральних газетах мав з’явитися заготовлений лист до вождя від знаних вірнопідданих євреїв з проханням “захистити” їх від подібних ексцесів і з цією метою переселити всіх євреїв до Магаданської області. Збереглося свідчення письменника І.Еренбурга про те, як йому з персонального дозволу Сталіна вдалося ухилитися від підписання того листа.
План завадила втілити в життя смерть Сталіна. Лікарі, за винятком одного, закатованого насмерть, вийшли на волю. Про вищенаписане я дізнався, коли ще в дитинстві почув (від дорослого комуніста) виклад закритого листа ЦК ВКП(б), який поширювався серед парторганізацій після арешту Берія. Практика закритих листів була звичаєм комуністичного режиму. Офіційні газети писали брехню, а деякі кріхти правди доводилися до відома лише компартійних організацій у так званих закритих листах. Цікаво, що подібно до європейського антисемітського “ревізіонізму”, змістом якого є заперечення Голокосту, план “остаточного вирішення єврейського питання в СРСР” знайшов свого “ревізіоніста” в Москві. Історик Г.Костирченко у своїх працях, де переважно правдиво висвітлюється антисемітська політика радянського режиму, затято заперечує існування планів масової депортації євреїв до околиць Магадану.
Арґумент в п. Костирченка лише один. Він не знайшов жодного архівного документу, де б йшлося про план масової депортації євреїв, хоча про депортацію інших народів документи лишилися. Інші історики та політологи миттю нагадали Костирченкові, що в архівах третього райху немає жодного документа, в якому б Гітлер наказував винищити євреїв. А в документах концтаборів, де спалювалися тіла євреїв, вбитих у газових камерах, теж немає жодного запису про знищення євреїв, йдеться про спалення трупів померлих від епідемій. Правду встановили за свідченнями людей. Ось ми й прийшли до усвідомлення одного з законів історії: злочинні держави спеціально дбають про самовиправдання в очах майбутніх поколінь і залишають у офіційних документах свідому брехню.
До речі, п. Костирченко не знайшов в архівах (або знайшов і свідомо мовчить про це) Наказ по Наркоматах Оборони і Внутрішніх справ № 0078/42 від 22 червня 1944 р. про виселення до віддалених районів СРСР всіх українців, які залишалися в окупації. Я не обмовився. Маршал Жуков, заст. Наркома оборони, і Нарком внутрішніх справ Берія наказали депортувати з України не всіх її жителів, а виключно українців. Чую п. Фельдмана, який негайно звинуватить мене в наклепі на братський російський народ. Цей наказ багаторазово таврувався комуністами як німецька фальшивка, аж доки не знайшовся ориґінал наказу. І не в державних архівах, а в особистому архіві ген. у відставці В.С.Рясного, який з 1943 р. був наркомом внутрішніх справ УРСР і почав виконувати цей наказ. Наказ виконати повністю не вдалося. Причину припинення депортації не знав, як він сам сказав, навіть нарком Рясной, який, проте, отримав нагороду за початок депортації. Отже, коли йдеться про злочин, який чинить держава, архіви – ненадійне джерело інформації. Покази свідків надійнйші.

Хто винен в антисемітизмі?
Єврейська міфологія
Серед єврейства не прийнято аналізувати причини антисемітизму. На цей предмет панують кілька міфів, основний зміст яких зводиться до того, що антисемітизм – безпричинне явище. Антисеміти – наволоч, яка ненавидить євреїв за їх побутові відмінності чи кар’єрні успіхи. Таких міфів чимало. Наприклад, твердження, ніби всі українці – антисеміти, а антисемітизм – місцеве українське явище. В Москві, мовляв, антисемітизму не було, бо національна політика в Москві була одна, а в Києві – інша. Пояснення дуже схоже на те, яке висувалося для відсутності в крамницях СРСР червоної ікри. Не було її в Києві, бо, бачте, вона тут не користувалася попитом. А у Москві попит був, була й ікра.
Досі дивуюся, як євреї, у середньому розумні люди, котрі добре знали, що СРСР – країна суворої партійної дисципліни, не розуміли й досі не розуміють, що ніякої самостійної політики (не лише національної, а будь-якої) УРСР не провадила. Кожний крок у бік самостійності таврувався як місництво й націоналізм, за які суворо карали. Саме Москва диктувала, скільки й де повинно бути антисемітизму. Тому, наприклад, колонізація російськомовними євреями окупованих країн Балтії заохочувалася. Росія бачила в них, і небезпідставно, союзників російського імперіалізму. Варто згадати лише п. Когана, депутата з’їзду Рад часів Горбачова, інваліда з Таллінна, який систематично виступав проти національних інтересів Естонії.
Вигадка про антисемітизм як місцеве українське явище завжди наполегливо просувалася російською пропагандою. Єврей мав пам’ятати про винищення євреїв вояками Богдана Хмельницького, гайдамаками, петлюрівцями, але нічого не знати про наказ Петра І про виселення всіх євреїв з Росії, а також антисемітські укази Катерини ІІ та інших царів, зокрема про впровадження смуги осідлості та інші заходи дискримінації євреїв. Не мав радянський єврей знати про тотальне винищення євреїв Пскова, яке здійснили вояки Московії в 1561 р. Не афішувалися також погроми, яких вчиняли під час громадянської війни будьонівці та інші червоноармійці. Нагадаю оповідання Ісаака Бабеля “Лист на фронт”. Будьонівець писав: “І що ж я побачив у рідному місті Таганрогу? Що тил зовсім не співчуває фронту, що у ньому скрізь зрада і повно жидів, як за старого режиму”. Яскраво змальовано, з натури. Нам доводили, що погромники – виключно “петлюрівці” та махновці. А про те, що і Петлюра і Махно карали ватажків погромників на горло, ми маємо не знати.
На доказ того, що радянський антисемітизм – не український “перегин на місцях”, а виконання політики Кремля, наведу приклад з власного життя. У 1985 р. мене, невиїздного вченого, “компетентні органи” випустили на міжнародну наукову конференцію до Будапешту. Тут слід дати певні пояснення. Державне керівництво не розуміло й досі не розуміє роль і необхідність міжнародного спілкування науковців з колеґами. Тривалий час офіційна політика була спрямована на міжнародну ізоляцію вітчизняних вчених. З багатьох навіть брали підписку, що ми не будемо спілкуватися з іноземцями. Ця ізоляція – одна з причин наукового відставання і технічної неконкурентоздатності радянської економіки. На жаль, можновладці і тоді і зараз цього не розуміють і бачать в наукових конференціях варіант туристичних розваг: екскурсії та бенкети. Ось чому в наших науково-дослідних інститутах ніколи не було й досі немає валюти на оплату закордонних наукових відряджень, як, до речі, і на передплату наукової періодики та монографій.
Коли залізна завіса трохи піднялася, за рахунок держави почали подорожувати за кордон наукові адміністратори вищих ранґів: члени академій та директори установ. Основна маса науковців відвідувала міжнародні наукові конференції за рахунок ґрантів наших закордонних колеґ. Тут теж не обійшлося без курйозів. Знаю чимало випадків, коли організаційний комітет конференції давав ґрант молодому вченому, але його отримував якийсь академік. Спочатку наші закордонні колеґи ставилися до таких замін толератно, але потім зрозуміли, що вони мають справу з радянським шахрайством. Коли на одну з конференцій в Австралії приїхали замість запрошених вчених троє інших персон, їм сказали, що ґранти персональні. Ті, хто приїхав, мали право сплатити організаційний внесок (зазвичай кількасот доларів), самотужки платити за готель і харчування і брати участь у конференції. Так і поїхали наші “висуванці” ні з чим. За мій ґрант теж колись поїхала до Швеції зовсім інша персона.
Через обмеженість коштів виникла особлива форма делегування вчених на міжнародні наукові конференції – так званий “науковий туризм”. Тобто науковець мав особисто оплатити свою подорож та подорож тих “наглядачів” з держбезпеки, які обов’язково були в кожній тургрупі. І ось у 1985 р. я отримав запрошення до участі в пленумі Міжнародної комісії з досліджень космосу (КОСПАР). Будапешт, соціалістична країна, проте я – невиїздний. Сталося так, що радянську делегацію на КОСПАР формував віце-президент АН СРСР з космічних долсіджень покійний акад Б.М.Пєтров. Він запросив тексти всіх доповідей, особисто прочитав і відібрав тих доповідачів, яких було не соромно показати світові. Я потрапив до того списку. Лист із проханням оформити мою виїздну справу надійшов до АН УРСР і мене невиїздного випустили за кордон.
Якщо вірити єврейському міфові про антисемітизм українців, то цього не мало б статися. Насправді все дуже просто. Українські чиновники отримали, як вони вважали, вказівку з Москви, яка знімала з них віповідальність у разі, якщо я б утік на Захід. І я був невиїздним не через вигаданий ендемічний антисемітизм українців, а тому, що чиновників залякали майбутньою відповідальністю московські вказівки, де жоден дослідник-історик не знайде жодного слова проти євреїв. Йдеться лише про дотримання норм ленінської національної політики, про необхідність висувати національні кадри (тобто неєвреїв), про непримустимість місництва (тобто невисування росіян). І, зрештою, про посилення пильності стосовно громадян національностей країн, ворожих до СРСР (тобто німців, корейців та євреїв). Радянський антисемітизм в офіційних документах розмовляє “пташиною мовою” евфемізмів. Репнув СРСР і державний антисемітизм в Україні зник.

Чи є в антисемітизмі доля провини самих євреїв?
Ось ми, зрештою, досягли тих пекучих тем, за висвітлення яких мене й було затавровано як антисеміта. Антисеміти дуже полюбляють покладати провину за антисемітизм на самих євреїв. В антисемітських виданнях неодноразово писано, що сіоністська верхівка підбурювала владу в країнах розсіяння до дискримінації євреїв з метою стимулювати їх виїзд до Ізраїлю. Пам’ятаєте, відомий герой Гоголя твердив, що унтер-офіцерська вдова сама себе відшмагала. Зрозуміло, що такі сентенції – брехня, але я пишу зовсім про інше.
Перше питання. Чи є десь у світі явище подібне до антисемітизму? Виявляється, є. Китайська діаспора у країнах Далеко Сходу захоплює міцні позиції в економіці. Деінде це викликає ексцеси на зразок різанини китайців у Їндонезії, яку вчинив генерал Сухарто. На Ближньому Сході у ролі об’єктів неприязні опинилися вірмени, а також греки. В усіх названих прикладах головна причина ксенофобії – економічний успіх національної меншини чужинців.
Якщо придивитися до антисемітизму, можна побачити, що тут теж має місця ця причина. Навіть ширше. Заздрять не тільки економічному, але й соціальному та культурному успіху євреїв. В єврейському середовищі виник, але, на щастя, не набув поширення своєрідний мазохізм. Один єврей казав мені: “І чому це євреї скрізь лізуть! Сиділи б на скромних посадах, і ніхто б з них не збиткувався”. Я рішуче проти цього мазохізму. Якщо природа подарувала євреєві якийсь талант: фізика, математика, лікаря, музиканта, артиста тощо, – його обов’язок, як і будь-якої талановитої людини, – служити своїм талантом людям, а не ховатися на якихось другорядних суспільних ролях. Людство програє, якщо талановитий скрипаль працюватиме конюхом, а фізик – двірником.
Крім заздрості є ще одна причина антисемітизму. Саме називаючи її вголос я й потрапив до лав антисемітів. Це – єврейський опортунізм та сервілізм. У вищезгаданій статті п. Фельдман у намаганні спростувати мою тезу про опортунізм, про те що євреї завжди на боці сили, а не правди, закидає мені незнання історії. Неконкретність типова для таких кпинів. Мабуть, малося на увазі, що серед євреїв було чимало дисидентів, а ще раніше – більшовиків. З більшовиками все ясно. Євреї (знов не всі, а більшість) усвідомили, що сила царату добігає кінця, а за більшовиками – сила майбутнього. Вони просто перейшли від старої сили до нової. Щодо дисидентства, то воно, за поодинокими винятками, не було участю євреїв у національно-визвольних змаганнях націй, поневолених російським імперіалізмом. Переважна більшість євреїв СРСР були “інтернаціоналістами” тобто були на боці російських колонізаторів: і комуністичного штибу, і демократичного.
Варто спинитися на поведінці українських євреїв в останні роки існування СРСР. Коли в Україні створився “Народний рух за перебудову”, там теж було чимало євреїв, хоч основною метою РУХу була державна незалежність. Згодом з’ясувалося, що частина євреїв-рухівців пристала до РУХу не щиро, а за тим самим правилом – бути на боці сили, а не правди. Вони помилилися в своїх прогнозах. РУХ не став новою домінуючою силою навіть після розпаду СРСР. Ці кон’юктурні РУХівці давно перейшли до табору проросійських сил. Дехто емігрував. Дехто з них теж вважає мене антисемітом.
В перші роки незалежності ледве намітився поворіт українського єврейства до позицій патріотизму, але ця тенденція швидко вщухла. Більшість євреїв чутливо вловила націонал-зрадницьку тенденцію політики кучмізму і повернулась до інтернаціоналізму, проросійської (тобто антиукраїнської) політичної позиції і до сприяння зросійщенню України.
Бажаєте “псевдоприкладів”? Будь ласка. Талановитий єврейський музикант Ян Табачник, діяч Партії реґіонів, вирішив збудувати в Києві центр пропаганди російської культури. Один знайомий єврей сказав мені; “Що ж тут такого? Чому в Києві може бути центр французької культури, а не може бути російського культурного центру?” Залишається тільки розвести руками. Невже не зрозуміло, що не було б нічого поганого мати в Києві центри японської, тібетської, аргентинської й т.п. культур. Кожен з таких центрів – культурно-просвітницький заклад, який знайомить українців з маловідомими у нас шарами людської культури? А чи можна вважати маловідомою російську культуру, яка домінує в Україні після більш ніж трьохсотрічного колоніального панування Росії? Звичайно, ні. Тому російський культурний центр – заклад не просвітницький, а колонізаторський. Його справжня і чесна назва була б така: “Центр пропаганди непотрібності української культури”.
Ніхто не мав би нічого проти, якби п. Табачник замислив створення в Києві центру єврейської культури. Коли б він переймався створенням у Росії культурних центрів українських етносів (українців, росіян, євреїв, угорців, циганів, гагаузів та греків України, а також кримських татарів), то це б дістало загальне схвалення. Так само закон про державність російської мови, за який виступає більшість відомих мені євреїв, мав би називатися “Закон про непотрібність української мови в Україні”. І не треба згадувати приклад Швейцарії, яка розмовляє чотирма швейцарськими мовами, з яких три (німецьку, французьку та італійську) всі швейцарці знають на рівні рідної мови, а четверту – ретороманську, мову 40000 ретороманців, – всі розуміють. А ось в Україні розгорнута боротьба за право не знати української. За право на хамство. На жаль більшість євреїв на боці русофілів.
Слухаючи трансляції засідань Верховної ради, я помітив, що навіть ті росіяни та євреї, а також зросійщені українці, які володіють українською, часто виступають з трибуни Верховної ради підкреслено російською. Чи може читач уявити собі, щоб у конґресі США хтось виступав іспанською, хоча частка іспаномовного населення в США (латиноамериканців) досить відчутна, як і русофільського в Україні? Хочеться спитати євреїв-русофілів: “Чи розумієте ви, панове, яку оцінку з боку українського загалу дістає ваша співучасть чи навіть пасивна підтримка русифікаторської діяльності? Чи розумієте, що цією позицією ви стимулюєте неприязнь з боку українських патріотів? Чи варто після цього ремствувати на антисемітизм?” Не поспішайте, панове маупівці мене цитувати. Я не ваш спільник. Для цього у вас є Ходос. Не для вас пишу, а для євреїв. Хочу, щоб усвідомили вони, який резонанс викликає в українському загалі русофільська, тобто антиукраїнська, позиція.
Дивлячись на політичну палітру сучасної України, бачимо, що більшість євреїв-політиків згуртувалася в проросійській правлячій коаліції. Коаліція проголосила цілі: державність російської мови, вступ до ЄЕП (тобто підпорядкування української економіки Москві), невступ до НАТО і Європейського союзу, бо це поховає надії на відновлення СРСР, на новий аншлюс України. Десь тимчасово сховане гасло федералізації України, тобто розшматування її на окремі удільні князівства за ступенем глибини впливу Росії в реґіоні. Кажуть, що така позиція має право на існування, бо існує свобода слова. Свобода слова не означає свободу зради Батьківщини. Можна вільно критикувати президента, уряд, будь-яку владну структуру, але не можна критикувати саму державу і заперечувати право нації на державність. Щоб з вами зробили в Росії, якби ви почали виборювати там державність китайської мови та аґітувати за воз’єднання Росії з Китаєм, як це було в роки правління 5-го великого хана Хубілая, до імперії якого входили і Китай, і Московський улус?

Україна для українців!
Гасло це –лакмусовий папірець. Воно допускає багато тлумачень. Вибір належного тлумачення і реакція на це гасло визначає політичну орієнтацію людини. Псевдонаціоналісти роблять все, щоб у суспільстві виникла ненависть до справжніх націоналістів. Мовляв, прийдемо до влади і зробимо етнічну чистку та депортацію всіх неукраїнців. Антисеміти дмуть у ту ж дуду. Чітко проглядає мета замовників такої пропаганди. Треба створити у світі відразу до української державності. Демократична спільнота повинна засвоїти, що українські націоналісти – бандити, які не мріють ні про що, крім винищення жидів та москалів, що тільки приєднання до Росії врятує принципи демократії. У створенні неґативного іміджу України активну участь беруть опоненти антисемітів, професійні борці проти антисемітизму, які на всю маупівську антисемтську писанину миттю реагують галасом про Україну як полюс антисемітизму. Політичний волейбол, про який я вже писав.
Не дивно, що у більшості єврейства гасло “Україна для українців!” викликає реакцію як у чорта на ладан. Чомусь у США нікого не лякає гасло “Америка для американців!” Інші схожі гасла є в багатьох країнах. Франція – для французів, Ізраїль – для євреїв. Питається, чому американець будь-якого етнічного походження не протестує проти того, що Америка – для американців, а український єврей вбачає в аналогічному українському гаслі загрозу етнічних чисток?
Причина досить проста. Якщо перекласти гасло звичайною прозорою мовою, то вийде, що громадянин кожної країни має бути патріотом своєї Батьківщини. Тому Швейцарія – для швецарців попри їхню строкату етнічність. А новоспечений американець, який еміґрував до США з Японії, з гордістю і без примусу встановлює біля своєї оселі американський прапор. Америка для американців, тобто і для нього теж, бо він став американцем за власним вибором. Я теж вважаю, що Україна – для українців, а відтак і для мене. Я не поділяю погляду тих, хто сором’язливо каже: “Як так Україна для українців? Україна для всіх...” У перекладі прозорою мовою це означає “Україна для росіян і їх спільників, єврейських та ін. інтернаціоналістів.” А українці? Хай живуть у своїй хохляндії, тільки хай розмовляють “на общепонятном языке”. Чи можуть українці прихильно ставитися до тих громадян України, які відверто є патріотами Росії, а українську державність сприймають як тимчасове небажане явище?

Хто герой, а хто – бандит в українській історії?
З дореволюційних часів українцям накидається російське бачення історії. Ми мали засвоїти, що історична місія Росії – “миротворча”. Що російський народ – народ-богоносець (після революції на 70 років – комунізмоносець). Що місія Росії – збирання земель та “уміротвореніє” підкорених націй аж до повної асиміляції. Росія перманентно когось “уміротворяє”. Зараз – Чечню. Кожен, хто не згоден з цією тезою – ворог і бандит. Надто всі лідери національно-визвольних рухів.
Українська історія нараховує чимало видатних постатей, які оцінюються вкрай неґативно російською історією, а відтак і нашими русофілами включно більшість євреїв. Об’єктивна оцінка діячів, які виборювали право української нації на державність, не вкорінилася повною мірою навіть у шкільному курсі історії. Час від часу робляться спроби узгодити викладання історії в школах України з російським підручниками.
Отже Богдан Хмельнцький, Іван Мазепа, ватажки гайдамаків Гонта й Залізняк, Михайло Грушевський і Симон Петлюра, Євген Коновалець, Степан Бандера, Андрій Мельник та ін., – зрадники і бандити чи національні герої? Про Хмельницького і ватажків гайдамаків вже йшлося. Масове винищення поляків і євреїв казаками й гайдамаками безперечно є злочин проти людяності і це повинні визнати українці. Але не можна не згадати, що за єврейською версією подій Хмельницький і гайдамаки ніякої цілі, крім винищення євреїв, не мали і нічого іншого не робили. Затуляють євреї очі на те, що українці потерпали від гніту польських окупантів, вірними посіпаками яких були на той час євреї.
Богдан Хмельнцький в українській історії – персона досить суперечлива. Він почав з визвольної війни проти Польського королівства. Під час рішучої битви під Берестечком сталася зрада союзника Хмельницького, кримського хана Іслам-Гірея ІІІ. Татарська кіннота пішла з поля бою і прихопила гетьмана Богдана. Історики сперечаються з приводу причин зради татарів: чи то Московія дала ханові великого хабара, чи вони просто злякалися польского війська, в якому було чимало німецьких найманців. Поразка. Кабальна капітуляція. А далі Хмельницький бере реванш у битві під Батогом. Отже ніякої обґрунтованої причини до визнання влади Московського царя не було. Проте Хмельницький чинить акт національної зради. Після Переяславської ради підписується березневий договір у Москві про військовий союз з Росією. Протягом наступних ста років Україна поступово втрачає свою державність. З цієї причини не можна не погодитися з неґативною оцінкою Хмельницького, що її дав Тарас Шевченко. Возвеличила Богдана Російська імперія.
Коліївщина та гайдамаки типово схвально оцінюються українськими істориками і літераторами, які або не усвідомлюють образливість цього схвалення для єврейської громади, або свідомо дотримуються антисемітської позиції. Тут бачимо також суперечливі постаті. Але варто згадати, що гайдамаки діяли не в ім’я незалежності України, а на виконання наказу російської імператриці і саме тому вони трактувалися позитивно в радянські часи як свого роду революційний рух.
Подібні контраверсійні оцінки діячів минулого час від часу зустрічаються у творах літераторів, істориків та в адміністративних ухвалах. Не можу збагнути, як потрапила до національних героїнь княгиня Ольга. Псковську німкеню Хельгу привезли до Києва в якості нареченої сина Рюрика Інгвара (відомого як князь Ігор) тому, що рада шведських офіцерів, яку очолював реґент малолітнього князя Олег (шведською Хелег – святий, віщий), заборонила одружувати Ігора із слов’янкою. Як відомо, князя Ігора стратили древляни за здирництво і грабіжництво, за те, що той намагався тричі здерти данину з древлян. Правда була на боці древлян, але на боці вдови Ігора Ольги були сила, підступність, хитрість і підлість. Ольга учинила ґеноцид племені древлян. Отже маємо пам’ятник у центрі Києва та орден св. Ольги.
Так само не можу зрозуміти, чим керувалися київські адміністратори, коли повернули одній з вулиць Києва ім’я Полтавського губернатора Багговута, відомого українофоба, який уславив себе доповідною запискою до міністра внутрішніх справ Росії з планом посилення зросійщення України та знищення української мови. Ризикую. Мабуть після цих моїх слів до моїх “почесних” звань хтось додасть звання українофоба.
Фігура першого президента України Михайла Грушевського не є дискусійною. В радянські часи його критикували й від’єднали від України шляхом переводу на роботу до Москви, але Симон Петлюра в світлі російської історіографії та практично всіх єврейських джерел, за винятком позиції Зеєва Жаботинського, – персона неґативна. Російська історія ненавидить Петлюру за його самостійницьку політичну діяльність, а євреї під впливом російських джерел та спогадів старших поколінь вважають Петлюру організатором єврейських погромів. Це не відповідає історичній правді. Гірка правда полягає в тому, що армія Петлюри так і не стала українським військом і не захистила Україну від російсько-більшовицької навали.
Російська та українська історіографії дають протилежні оцінки діячам Організації українських націоналістів. Російсько-більшовицька імперія боялася українського національно-визвольного руху, тому чекіст-терорист Судоплатов вбив у Ротттердамі засновника ОУН Коновальця, подарувавши йому коробку цукерок з вибуховим пристроєм. Як відомо, далі відбувся розкол в ОУН. Емігранти здебільшого підтримали А.Мельника, так виникла ОУН(м), яка вважала, що російських більшовиків не здолати без допомоги їх ворогів – німецької армії. Оунівське підпілля на території Польщі не погодилися з рішенням націоналістів-емігрантів і обрали інше керівництво ОУН на чолі із Степаном Бандерою. Так виникла ОУН(б), якій судилося вести нерівну війну на три фронти: проти польских, а далі проти німецьких та російських окупантів.
Варто нагадати, що західноукраїнське населення зустріло Червону армію як армію-визволительницю, хлібом-сіллю і пошаною. Але з Червоною Армією прийшли чекісти. Почалося фізичне винищення носіїв української національної свідомости та “класових ворогів”: заможних селян, священників, підприємців, інтелігенції, осіб, які були на державній службі за Польщі. УПА у відповідь почала підпільний і партизанський опір російським окупантам. Не варто і неможливо тут переповідати всю історію ОУН та УПА (Української повстанської армії). Можна порадити читачеві познайомитися з ґрунтовним аналізом проблеми у статті Ігоря Лосєва «Явище "бандерофобії" в російській свідомості» (часопис “Сучасність”, квітень 2001 р).
Вище було названо кілька імен, для яких типові протилежні оцінки з української та російської позицій. Ще більше імен не названо. На жаль, слід визнати, що більшість євреїв пристають на російське тлумачення української історії, яким заперечується право українців на державність. Євреї повинні розуміти, що виступи проти вшанування пам’яті діячів національно-визвольних змагань не можуть викликати схвалення в більшості українського загалу, а відтак сприяють не поліпшенню, а загостреннню єврейсько-українських стосунків. Хто герой, а хто бандит в українській історії мають право вирішувати не росіяни з євреями, а українці.

Найкращий шлях – шлях правди
Що ж робити? По-перше, хворобу не слід заганяти вглиб. Контраверсійні моменти історії та оцінки слід відверто і неупереджено дискутувати. Прикладом може слугувати українсько-польский діалог. Поляки, які протягом тривалого часу ставилися до українців з презирством і неприязню, почали розуміти, що саме незалежна Україна є ґарантом існування незалежної Польщі. Так само слід зрозуміти й українським євреям, що російське панування до України не повернеться. На наших очах зникають і не відновлюються імперії. Та частка євреїв, що не має наміру емігрувати, мусить усвідомити, що не можна існувати в Україні, ненавидячи все українське. Процес примирення тривалий, але необхідний.
Найкращий шлях до міжнаціонального миру– шлях правди й справедливості. Доведеться взаємно визнати помилки минулого, де в чому взаємно покаятися. Усвідомити, що Україна –наша Батьківщина і ми маємо бути її патріотами. Сподіваюся, що читачі самі визначать, хто я насправді – антисеміт чи сіоніст. Переконаний, що люди розуміють, що крім двох щойно названих категорій є ще просто чесні люди.

9 січня 2007 р.
Леонід Шульман, доктор фізико-математичних наук