ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Світлана Пирогова
2024.12.09 12:15
Хоч кілька

Без тебе сонце блідло, я скучала дуже,
Як у саду осіннім одинока ружа.

Не помічала навіть, що ж було навколо.
І день дрімав, і ніч тягнулась досить кволо.

Юрій Гундарєв
2024.12.09 11:15
Дякую за те, що було,
і за те, чого вже не буде…
Теплий сніг за холодним склом.
Грудень.

2024 рік

Микола Дудар
2024.12.09 07:11
Ходитиму небом — зустрінь.
Відкриєш очі, пізнаєш.
І будуть сльози — хмарна тінь —
Це все що маєм…

Зупинились після всього…
Ой не плач вже… Не спіши ти
Я ж до тебе як до Бога…

Микола Соболь
2024.12.09 04:23
Кіт шукає виходу зі скрути,
роздирає ніч протяжне: нь-н-я-в!
За кварталів п’ять підлюку чути,
шлюбний місяць у котів настав.
Я тулюся дупою до любки.
За котом на вулицю? – Ні-ні!
Йде тепло оселею від грубки
гарно так і затишно мені.

Іван Потьомкін
2024.12.08 20:49
Сказав я: «Обережний буду на шляху своїм,
Стерегтиму вуста,
Допоки злочинець передо мною.
Заціпенів я, принишк, замовк від добра.
Та біль мій нараз збаламутивсь.
Розпалилося серце, палахкотить роздумом,
Заговорив я своєю мовою:
«Повідом мені, Бо

Микола Дудар
2024.12.08 20:49
Кому і як, коли і скільки
Це щось нове дізнаюсь взимку
Як тільки но розбуджу скрипку
Для суперечки, не для бійки…
Деталі випхнемо в мережі
Переконання, що дрібниці,
Склюють горобчики й синиці
Коли залишимо одежі…

Борис Костиря
2024.12.08 19:58
Сльота думок, сльота людського духу.
В багнюці перемішано усе.
Порушення в природі ритму й слуху
Розлами невідступні принесе.

В сльоті змішалися людські надії,
І збляклі, збанкрутілі прапори,
І вижовклі у забутті події

Євген Федчук
2024.12.08 14:18
Хлопці на толоці грали у футбол.
І Василька також грати запросили.
За м’ячем по полю він ганяв щосили,
Хоча й не спромігся ще забити гол.
Ще й перечепився і на землю впав.
А там залізяка із землі стирчала.
Вона йому руку до крові зідрала.
Тож він д

Ігор Терен
2024.12.08 13:48
А мир за території – облуда,
але на це готові... зокрема,
і лизоблюди,
з’їхавші із глузду,
і гонорове горе без ума.

***
А до непіду першого повільно

Віктор Кучерук
2024.12.08 05:22
Уже я ніколи, напевно, не зможу
На мить загубитись в юрбі перехожих,
Бо, мов за весільним святковим кортежем,
Повсюди за мною уважно хтось стежить,
І навіть у сховках колись потаємних
Хильнути небаченим – справа даремна.
Уже неможливо котрусь поко

Микола Соболь
2024.12.08 05:15
Стоїть корчма, за рогом церква
і тут і там шукають втіх.
Моя зламалась табакерка,
хоча курити, кажуть, – гріх,
налляй вина по самі вінця,
я Дике Поле скрізь пройшов.
Несу з країв тих зґарду жінці
за її віддану любов.

Микола Дудар
2024.12.07 22:14
Судячи з того, що я вже дідусь
І гожий до кожних обставин
Лякай не лякай — я не боюсь
А ні камІнь, а ні заграви…
Судячи з того, що поруч «Амінь»
Чекає на згоду розправи
Каменем вляжусь поміж камінь
Тільки б ковток мірної кави…

Борис Костиря
2024.12.07 20:08
Час стікає по крапельці
і йде війною.
Він невідчутний,
але здатний руйнувати замки.
Час тече тихим струмком,
але залишає по собі руїни.
Пісок часу залітає
у найменші шпарини,

Іван Потьомкін
2024.12.07 17:40
Про що ж він думав? Той, що уславився розбоєм,
Кому б на шибениці буть, та цар, розбійний сам,
Минуле все простив, благословивши на нові розбої.
***
Хропуть побіля Єрмака поплічники його,
Хто, як і він, сокирою й хрестом
На дружбу спокушав далекі од

Микола Дудар
2024.12.07 12:01
Шматок сальця до первачка
Із огірочком, житнім хлібом
І в дружній ролі дивачка
Я заспокївся вже ніби
Та щось шкребе хитає більш
Як було змовлено до цього
У тому, де рождався вірш
Посеред вистрибом в дорогу…

Сергій Губерначук
2024.12.07 11:44
Живучи у театрі,
де сцена гортає героїв,
де волосся і грим
насувають на образ печать,
я люблю перевтілитись
в те, що не зветься – собою,
і не можу від імені тих
не звучать.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Рецензії):

Самослав Желіба
2024.05.20

Наталія Близнюк
2021.12.12

Тарас Ніхто
2020.01.18

Сергій Губерначук
2019.07.07

Юля Костюк
2018.01.11

Олександр Подвишенний
2017.11.16

Ірина Вовк
2017.06.10






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Майстерень Адміністрація / Рецензії

 Лапський Остап - 2007
Поет Остап Лапський - подавався на здобуття національної премії ім.Т.Г.Шевченка книгами поезій: "Себе: розшукую?!” (2003), Обабіч: істини?!” (2003). Представлено кафедрою україністики Варшавського університету.
І ЗДОБУВ ВИСОКУ НАГОРОДУ. ЗАСЛУЖЕНО ЧИ - НІ ВИРІШУВАТИ ВАМ.


Про діяльність Комітету з призначень нац.премії України імені Шевченка в 2006 -2007р. під кер. Р.Лубківського також:
_ "Мовчання ягнят" (Відпиляна голова, Лубківський і його комітет).
_ Світлі образи нашого культурологічного бомонду
_ Національна премія України ім.Т.Г.Шевченка - 2007 рік




ПОДАННЯ

Валентина СОБОЛЬ,
доктор філологічних наук,
професор Варшавського університету

ДО ДЖЕРЕЛ ПОЕТИКИ ОСТАПА ЛАПСЬКОГО

Остапа Лапського сьогодні називають патріархом українських поетів у Польщі. Але дорога до визнання не була прямою і легкою. Під час дискусії про творчість поета у Варшаві (в 60-х роках минулого століття) прорадянська критика закидала йому наявність “ребусів” та туманність стилю, їй був не до вподоби “самостійник” Остап Лапський. Офіційні редактори не розуміли (а чи вдавали, що не розуміють) його мовної грайливості, образності й лаконічності, а “його жарту, гротеску й іронії боялися, як чорт свяченої води”1. Всупереч несприятливим обставинам вже у 60-ті роки вірші О.Лапського за дієвої підтримки С.Козака і з його вступним словом друкуються в українських журналах - київському “Дніпрі” та львівському “Жовтні”. Поезія О.Лапського приходить на велику Україну, і тим самим реально поновлюються варшавсько-київсько-львівські координати, які існували віддавна, досягли свого апогею в роки міжвоєнного двадцятиріччя, але були брутально розірвані в ча-си тоталітаризму. Втім, наголошує найбільше знаючий дослідник творчості Лапського В.Назарук, зв’язки поета з Україною ніколи не були розірвані: “…Почерез себе, як ліричного героя і реальний світ предметів творці формують громадянські лики, постави тих, хто стає на захист своєї колиски - України. Сказав же в шістдесяті роки Остап Лапський, назвавши Київ колискою, а майбутню, незалежну Україну, ляпасом сумнівам, підтримавши таким творчим актом, такою тут у Варшаві подією, тамтешніх шістдесятників, чого наші громадяни якось не добачають”.2
У 1996-му, до 70-річчя поета, у Варшаві виходить друком його перша поетична збірка “Моє самовизначення”. Про цю обставину сам автор зазначає: “Що ж досі я не вийшов книжкою, так це ж воно не біда, бо ніщо так не дошкуляє поетові, не знецінює, не применшує у власних очах поета, як творча недоробленість”.3 Віддавши належне цьому зізнанню, звернімо увагу на ще одне, яке набуває в контексті даної праці особливої ваги. Тут же, у передмові “Про самого себе (дещо)” автор зізнається, що найбільше він цінує не свою ранню творчість, а низку власних перекладів, підготовлених до збірки “Antologia poezji ukraińskiej”. А саме вірші давньоукраїнських поетів ХVІІ-ХVІІІ ст., які були з-поміж тих перекладів, за нашим переконанням, і справили на Остапа Лапського той вплив, ознаки якого простежуємо в його поезії загалом, а в доробку останніх років – особливо.
Твори, презентовані на суд читачеві в першій збірці, вразили своєю зрілістю, науковці наголосили на багатовимірності його творчості, зазначивши, що вона “має свою “фізіономію” і своєрідну Остапову поетику й естетику, яка живиться соками багатьох культур, але найбільше, вочевидь, українською, зокрема, рідного Полісся, звідки автор повними пригорщами черпає своє поетичне багатство, в тому й лексику, не гребуючи діалектизмами, архаїзмами, пробуючи їх санкціонувати (часто силоміць) до літературної мови”.4
Поетове мотто “Доле, нас добач, я України чоловік!” відкриває наступну збірку Остапа Лапського “Мій почитачу”, котра побачила світ у Варшаві в 2000-му. А життєствердні рядки “В ім’я звитяги: смерть поборюю писаннями своїми?!” відкривають нове поетичне варшавське видання “Себе: розшукую?!”, що з’явилося во-сени 2003-го року.
Симптоматичним і навіть знаменним видається поетове бажання власне саме оцю збірку “Себе: розшукую?!” (а є, як з’ясовуємо, кілька інших, готових до видання) першою з-поміж них побачити сьогодні в друці. Чи не тому, що тут дібрані вірші, не лише останні за часом появи, а й у багатьох моментах підсумкові. Ні, Боже збав, не в сенсі прощальні, а саме підсумкові - по завершенню нового, як у тому варто переконатися, вчитавшись, - етапу творчості Остапа Лапського. Його оригінальність - у глибшому, ніж дотепер, входженні, більш органічному вживанні автора в традиції давньоукраїнського поетичного слова, котре в барокову добу реалізувало авторський задум через взаємодію словесного і графічно-зображувального компонентів. Щось подібне бачимо і в аналізованих тут творах. Так, майже кожен вірш Остапа Лапського живе у двох або й трьох будівлях. Якщо власне сам вірш майже завжди стислий, то “післявірш” тяжіє до словесно-орнаментальної гіпертрофії. Візьмімо для прикладу твір “По-селянському рвучко, неначе: мичку смикаючи?!”. В самій назві відбито і душевний стан ліричного героя, і першопричину появи. У верлібрових рядках (у своєрідному “домі на горі”) – синтез чуття гострої туги, яке матеріалізується в химерній формі, а в домі нижньому - розлогий коментар, котрий є своєрідною передісторією чи післяісторією вибудування того горішнього дому. Коли читаєш емоційно-психологічну передісторію (внизу сторінки) появи вірша, сконфігуровану із тримовного (по-польськи, по-українськи і по-німецьки) проростання поетового “я”, перед очима постають давньоукраїнські щоденники Дмитра Туптала чи Пилипа Орлика (завершені так само поза межами України, написані водночас різними мовами: українською, польською і латиною – в Туптала; українською, латиною, польською та французькою - в Орлика). Чи ж не є ця обставина виявом суголосного проростання самотньої, але натхненної і великої чином душі в енергоносне Слово? Помножене на мудрість трьох чи чотирьох світів, у наших віддалених у часі й просторі патріотів-співвітчизників Слово стає найщирішим співрозмовником і суддею. А ще воно стає три або й чотириголосим. Домінує український голос, але в розмові з польським та німецьким (а в окремих віршах Остапа Лапського - з російським та польським) той голос стає ще виразнішим…
Химерність формальних експериментів свідомо (як свого часу в барокових авторів) Лапським ставиться, схоже, за мету, і є тому в автора особлива причина. “Як на мене, від звичайної хоч трохи більша, до великої ближча поезія таїться: в конструкції будівлі?!” [45], - стверджує–запитує поет. Як Іван Величковський радив своєму “читальникові”, як саме читати його твори в ХVІІ столітті, так і наш Остап Лапський у столітті ХХІ-му дає посутні вказівки своєму “Почитачеві”. Дякуючи таким настановам вдумливий Почитальник стає співучасником не лише захоплюючого експерименту зі Словом. Свого часу С.Козак слушно зауважив, що саме “мовна стихія відіграє в поезії Лапського першорядну, хотілося б сказати, організуючу роль. Автор у постійних пошуках різноманітних мовних утворень, нюансів та словесних і образних трансформацій, з використанням діалектизмів, архаїзмів, жарго, колоквіялізмів та залюбки створених неологізмів. Все це справляє інколи враження мовної суміші або навмисих мовних ігор, крізь які подеколи важкувато пробивається поезія”5.
Читач О.Лапського потрапляє в полон перелитої в слово енергії контроверзійних думок, спогадів, візій, згустку полярних відчуттів. Барокові автори намагалися вразити (і вражали!) своїх читальників вишуканими стилістичними ефектами. Подібне бачимо у Лапського. Ось лише підґрунтя, причина у нього інша, хоча вона й часто схована то за поставою то глибокодумного мудреця, а то й лукавого блазня. Причина надто поважна, щоб про неї не написати окремо: Остап Лапський хоче, щоб його таки почули і “мертві, і живі, і ненароджені”, бо йому є що повідати! “Настрой цинобру вспак!” - ця настанова Івана Величковського до свого читальника спроможна допомогти й нам, якщо прагнемо висікти, як іскру з каменю, запрогра-мований автором глибинний сенс з його медитацій. Бо:

“Словес моїх сплеск,
а: мо’ й бомба ?!” (59).

Таким саме вирізненим курсивом є мотто до поезії “В альбом Марії Філь”, в якій сповідальне начало, що є притаманним спілкуванню справжніх друзів, перекодовується у наскрізний мотив, який дав назву самій збірці: “Себе: розшукую?!”

Не знань, Маріє,
Забуття, розради:
Я щодень,
щоніч шукаю?!
Звідси й невсипуща
злободенна пильність
до заняттячка
в собі: в особі
ритись рвійно?! (59).

Таким чином, вірші Остапа Лапського у складі епіграфа, самого твору та післяслова стають мов би триповерховими. Самі ж епіграфи заслуговують на більш пильну увагу: епіграфом може бути поняття з підручника логіки, піснемовка Степана Руданського, цитата з Хоткевича або спогад з дитячих літ, який є, власне, піснею з материного репертуару. Епіграф може бути українським, польським чи німецьким, може бути віршованим чи прозовим. Але важить не стільки вищезазначене, як, власне, та смислова потенція, яка постає від взаємодії мотто та самого вірша або ж вірша і прозового додатка, або й «трьох поверхів» водночас, як то у творі «Молоді з Білого Бору», який тут наводимо у повному обсязі (мотто, сам текст і піс-лямова):

От тепер придивляюся
до сучасної молоді:
як багато вона твердіша
і просто розумніша від нас!
стільки з Хоткевича.

У мене України більше ,
ніж у когось,
бо в поета:
України ідеал!
Його,
таким плекати
поза батьківщиною
є виняткова змога:
тут не каламутить дня
гевал так свій,
як і північний!

Живучи ідеєю,
поет, як і вона:
обоє будуть вічними!

Дорогою такою
ти з ББ
іди до себе,
дбаючи про ноги,
бо довгенько:
йти прийдеться!

День вересня 28-й, Варшава року 2001-го. Таки у Володимира Сосюри є: і вічні ми будемо з Нею! Вже не скажу – з Україною, а чи з її Мовою? Але воно немає, воно без значення: важко, неможливо повністю бути з Україною без її мови (124).
Поезія Лапського виразно медитативна. Сутність її ка-лейдос-копічно різнорідна, але на першому місці - це автобіографічно-що-де-н-никова екзистенція. Кожна поезія (за рідкісним винятком) щоразу оригінально паспортизована: нижня (третя або друга, але завжди прозова) частина структури кожного твору несе інформацію про день, інколи про час і місце постання вірша. Найчастіше це Тарнівська Руда, рідше - Варшава. Іноді подаються якісь особливі обставини, які спонукали до поетичної рефлексії. Поетові таланить не просто увічнити, а й розбудувати в діалогічному слові дорогоцінні хвилини творчого натхнення, інспіровані рядками Грабовського, Рильського чи Сосюри, спогадами, телефонним дзвінком, листом від друзів, або й прощанням із ними. Той біль передається й читачеві, коли йдеться про відхід у вічність знаного в Польщі освітянина, такої світлої і талановитої людини, як Іван Спі-вак [83].
Але цікаво поміркувати над твором, в якому ота налаштована Остапом Лапським “бомба” глибинного змісту вибухає не внаслідок взаємодії різнозарядних частин дво- чи триповерхового твору, а внаслідок спокійно-безстрашного погляду поета за межу:

Кожним віршем, Катерино,
мов оковою,
стикаю складність:
українського Єства?!
А все-таки:
Складаю вірші?!
І дедалі щораз більш:
на мене схожі?!
Чи угомонюся:
над проваллям?!
Може?! [182].

Спостерігаємо: де поет про ту межу говорить, там прозова післямова або відсутня, або ж, коли вона є (як після вірша “Поперед-ження”,с.160), то озвучується виключно рідною мовою. Щоправда, автор залишається вірним собі: навіть коли й виключно по-українськи, але неодмінно орнаментально-різностильово: тут і ро-динний шкіц, і “ілюстрація з Іщукових “Вербівчан”, і римовані рядки листа: “…на душі, Маріє, мрійливо, по-передсмертному гарно, зовсім не хмарно: не бійся, Остапе, на землі гибелі! Наостанку твори саркофаг: для карлика?!” [160].
Поет незручний (Poeta niewygodny), як сам себе презентував Остап Лапський у своїх попередніх поетичних виданнях, тут, у збірці “Себе: розшукую” досліджує першопричини і складові цієї незручності для суєтного світу. Почнімо від джерел. У вірші “Чому я” із симптоматичним підзаголовком “Каяття” звернімо увагу на той діалог, який твориться між останньою строфою та стислою - цього разу – післямовою:

“…Чому я, Катерино,
З Україною чом не разом,
Чому, як Ти,
Я не бився з ніччю: темною?

Звідси до себе слабодухого дедалі більше відрази?! 27 вересня 2002, Варшава, а година 2.30” [177].
Простежимо суть самого явища. Вона проступає в кількох суголосних творах, з-поміж котрих обираємо “Насущний заспів”:

“Діаспорний таки тупик
панує в мешканні щодня,
щодня лунає в’язня крик
і пишеться щодня:
ні, не бердня!

Тут поетові нема потреби творити діалог за рахунок різномовних текстів. Він “вистрілює” і влучає в ціль енергією думки, силою почуттів. Як у двох інших творах (із умовно виокремленого нами циклу про поетову незручність) –“Це Зосі” та “Я, Наталіє” персвазійніть спілкування з “Почитачем” забезпечується мужністю називати речі своїми іменами, не боячись подиву, осуду, а то й гнівного неприйняття. Більше того, всі ці показники негативного, здавалось би, ставлення до поета та його творів постають для нього бажаним і очікуваним підтвердженням, що його мета - “достукатися” до свідомості сучасника, а отже спонукати його до самозаглиблення, до розмірковування про світ і себе в ньому, -досягається.

Якось після читання
українською у польському ефірі
Зося нарекла читця-митця:
несамовитою потворою?!
Дивлюсь оце у зеркало
і ніде правди діти,
я не тільки з голосу,
але і з пики: /з/ надр Полісся /с/ твір?!
[166].

Врешті вірш “Я, Наталіє” розставляє важливі акценти в авторській концепції незручності, невигідності дивного гравця в театрі людського абсурду:

Помітив враження:
від себе?!
І: понісся вище?!
Тож скажу,
я вже казав,
чого: не скаже малорос?!
На справжність
малороси: свищуть?! [193].

Вже самі лише назви вищенаведених, а також багатьох інших творів потверджують невпинне бажання автора говорити з людьми. Коли ж такого звертання до співрозмовника (властиво, як у листах) немає у назві, то воно обігрується в підназві, врешті, в самому тексті. Або ж у різномовних репліках авторської післямови, але неодмінно має місце (часом подане у необароково-химерній формі: рубрикація, класифікація, розділові знаки, а то й суто авторський правопис та інші “довціпи”) наполегливе запрошення “Почитача” до співдумання. Часом зауважуємо сліди якоїсь поспішності, похапливості, котра, схоже на те, не задовольняє й самого поета (“Перед-чуваючи свій скін, похапливо пишу: до сонця потяглися руки?!” [212]). Стаємо свідками найвищого одкровення. Дивуємося невпо-ко-реності духу. Дратуємося з надмірної прямоти й немилосердності. Зачудовуємося, подолавши роздратування, несподіваним ефектом, який справляє на нас поезія Остапа Лапського. А чи готові до її сприйняття і прийняття? І чи так уже потрібне воно – оте тільки беззастережне прийняття, ціна котрому вкрай мала у порівнянні із ефектом збурення чуття й мислі реципієнта, якого поет мов би вихоплює зі звичних параметрів, усталених понять, оцінок, ракурсів бачення довколишньої дійсності. Котрому допомагає, помноживши силу своїх химерних послань в горнилі власного болю й самоти, гостріше відчути не лише радість швидкоплинного буття, а й його шалено-стресовий темп. Відміряний людині його, буття, певний відрізок прокреслюється справами. А чи результативною та доцільною буде сутність тих людських діянь без сковородинівського “пізнай себе”, без заглиблення в суть декларованого - “себе: розшукую?!”.

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.



      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2007-01-04 12:48:14
Переглядів сторінки твору 5552
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (0.591 / 5.25)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (0.591 / 5.25)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.774
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2017.03.02 00:05
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Володимир Ляшкевич (М.К./М.К.) [ 2007-01-04 13:37:27 ]
Якщо в когось є зразки творчості пана Остапа Лапського - редакція просить публікувати в коментарях, аналізувати, порівнювати.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2007-02-21 15:28:15 ]
Ось, що пише шановний Яручик Віктор

Проблематика творчості Остапа Лапського


Багатьом українцям, котрі проживають за кордоном, притаманна внутрішня роздвоєність і в кожного простежується онтологічний статус емігрантства [1, 98]. Зовні, реально, фізично вони перебувають у чужому просторі, а внутрішньо, символічно, метафізично почувають себе у рідному середовищі. Особливо це помітно у письменників, у котрих відірвані від рідної культури коріння болять, і цей біль породжує поезію.

Одним із найяскравіших надбань останніх десятиліть в українській поезії Польщі стала творчість Остапа Лапського. Разом із Євгеном Самохваленком та Яковом Гудемчуком наприкінці 50-х років минулого століття він заявив про себе як про нове і світле явище на тлі тогочасної літератури. Своїм оригінальним і потужним словом Лапський заперечив думки, що українським письменникам у Польщі властиві творча безпорадність, приземленість думок і певний герметизм. Не дивно, що його творчістю зацікавилися критики.

Остап Лапський живе та працює у Варшаві і відомий як поет, перекладач і літературознавець. Народився 7 липня 1926 року в селянській сім’ї у Гуцьках біля Кобриня на Берестейщині (українське Полісся). Випускник Варшавського університету. Працював викладачем на кафедрі української філології та редактором польського радіо. Пише польською та українською мовами. Автор підручників з української мови. Літературний дебют Лапського припадає на другу половину 50-х років у час народження україномовного варшавського видання “Наше слово”, де він став ініціатором і першим редактором “Літературної сторінки”, сам виступив як автор. Лапський активно друкується у “Нашому слові”, “Нашій культурі”, “Українському календарі”, альманахах “Гомін”, “Дукля”, “Прапор”, а також часописах “Жовтень”, “Слідами пам’яті”, “Зерна”, “Сучасність”, “Над Бугом і Нарвою”, “Берестейський край”, “Підляські повідомлення”, “Życie Literackie”, “Magazyn Literacki”, “Lithuania”, “Arkadia”, “Вісник Закерзоння”, “Літературний провулок”. Твори поета вміщено у книгах Ф. Неуважного i Й. Плесняровича “Антологія української поезії” тa T. Kaрабовичa “По тій стороні дощу”.

Мистецька праця поета матеріалізувалася у чотирьох рукописних книжках “Я йшов”, “Моє самовизначення”, “Про череп’я” та “Po czerni bielą”. ×ерез брак коштів вдалося видати лише одну збірку письменника – “Мій почитачу” у 2000 році [2]. Нині готується до друку книга “Про череп’я”.

Зміст і проблематику перших творів Остапа Лапського окреслили в основному умови, у

яких формувалося життя українського населення у Польщі. Центральне місце зайняла туга за батьківським порогом і рідною Берестейщиною, любов до України, її культури і природи.

Глибока ностальгія за дитинством, коли ще малий Остап пас худобу за селом і частенько потрапляв під весняні зливи із блискавицями, відбилася у акварельних та ліричних “Поліських сонетах”. Тут він найчастіше згадує оті “загублені під стріхою дні”, “спопелілі відшумілі літа” і “років клекіт”:

В садочку там

Дитинства тінь

або:

Шум лоз

несе мене

З озера

в колиску.

Доволі часто у поезіях Лапського помітна туга не лише за малою батьківщиною, а й за рідними. Письменник зриває “травинки пам’яті” за бабусею Уляною, згадує “розгорблені дідівські слова”. Проте з кожною поезією поет наче віддаляється від дитинства і розуміє, яка прірва лежить між сучасним варшавським життям і минулим, поліським. Так з’являється у сонеті “На зорі” ліричний герой, котрий з приємністю трусить із батьком ятері на мальовничій поліській річечці, однак несподівано:

Завія раптом прогула,

Дорогу до порога замела;

Тепер я не хлопчак, а чорна глиба

Відколота від рідної землі –

Збагнулось звідкіля хурба в мені

Й чого об ятір так шарахалася риба.

Тоді залишається повертатися до минулих безтурботних днів у снах. Так поет торкається своїх “берегів дитинства” (“О, мій сон...”). На “клаптиках свідомості” щоночі шукає зустрічей із матір’ю і з глибокою тривогою промовляє, боючись, що цей зв’язок може у будь-який момент обірватися: “Чи довго будемо ще зустрічатися” (“Лист”).

Однак сум і ностальгія відступають, коли поет розуміє своє покликання:

Скажімо, тату, киш а киш тривозі,

Злигався з музою Ваш син

в дорозі

І ямбами ступає по землі!

Усе частіше автор радіє, що його світ розростається “космосом зеленим” і задоволений з того, що не торкається сучасних соціальних тем. Лапський зумисне оминає оспівування “комуністичного раю”. Виголошує дифірамби іншому адресатові – мистецтву – і крокує:

... вимріяно і римою

й без рими, вирвавшись з обіймів:

з нігтів більшовизму!

(“Послідовність”)

Крізь романтичні образи, мальовничі і метафоричні пейзажі яскраво проступає Лапський-романтик. Йому, який щойно так несподівано увійшов у літературу, “любо зі стихією боротись” (“Романтичне”). Боротися зі стихією-мистецтвом.

Звичайно, що поет не міг обійтися без вчителів, і чи не найголовнішим з них вважав Шевченка. Кумирові, котрому завдячує збагаченням свого таланту, присвячує поезії “На Тараса”, “Кобзареві”, “Іду”, “Поклін”.

Свої ранні твори Лапський пише класичною системою віршування, зокрема римованими чотиривіршами, сонетами. З часом пробує свої сили у писанні вільним ритмічним віршем. У спогадах письменник говорить, що на його манеру віршування мали вплив поети, яких він перекладав: Юліуш Словацький, Ципріан Норвід, Юліан Тувім, Антоні Слонімський, Владислав Бронєвський, Леопольд Стафф, Ярослав Івашкевич, Єжи Герасимович, Тадеуш Ружевич, Мечислав Бучкувна, Тадеуш Куб’як, Мар’ян Залуцький, Анна Камєнська.

Свідченням творчого зростання поета стає рукописна збірка “Згустки”, укладена у 1965 році. Поетичний текст творять згустки ностальгії за рідним Поліссям, філософські роздуми про сенс людського буття, власне місце у суспільстві, проблеми стосунків із земляками і поляками, діалоги із часом та простором.

Візії минулого (“Косовиця”) переплітаються із сучасними (“Ольштинщина”), і всюди:

... простір проситься

А час

зрозуміння чекає

(“Неміч”)

Мрією Лапського тепер є, здавалося б, недосяжна річ – “у темноту влучити”, але поет прагне зробити це. Автор хоче “впасти зерном”, щоб згодом “встати стеблом” і бути колосом на рідній землі.

Афористичними є настанови поета у “Круговій молитві”, де він застерігає: “Бійся безхребетності”. Творчість Остапа Лапського усе частіше набуває філософського звучання. Афоризми переплітаються із фразеологізмами, зростає словесна експресія. Частішають оксюморони (“шурхіт шепоту”, “білим по чорному”, “темрява моргнула”, “перспектива перекреслень”). Словесна енергетика згущується, автор чи не у кожному слові відшукує поліфонію звучання і сенсів. Вражають своєю оригінальністю і силою метафоричні ряди, які створює поет (“свіча розчахла”, “очі полум’я”, “петля життя”, “полум’я зварив мороз”, “вустами зведений”, “чистота уявлень”, “кропива думок”, “жарина в слові”, “сумнів лізе”, “життя заштопати”, “шерех світання”, “не злякатись недоцільності”, “укол міркувань”, “засідка на правду”, “лани паперу”).

Перевага метафор над порівняннями та епітетами робить поезію складнішою для сприймання, однак вносить багатозначність, збагачується семантика фраз і образів. Мова поезій Лапського стає усе густішою. Письменник надзвичайно прискіпливо ставиться до підбору слів і тонко відчуває мову. Пунктуаційні знаки стають зайвими, оскільки практично після кожної фрази можна сміливо ставити знаки питання й оклику.

Поезія Лапського ставить сотні запитань і водночас дає відповіді на них. Щоб віднайти їх, читачеві усе частіше треба заглиблюватися у внутрішню структуру вірша, намагатися прочитувати те, що заховане у міжрядді строф і фраз. Для цього потрібно розуміти енергетику, метафізику мови поета.

Очевидно, у поезії Лапського зуміли побачити шкоду для себе номенклатурники. Можемо тільки здогадуватися, як можна було трактувати фрагменти філософських поезій письменника: “миша за ширмою кота в шантаж бере”, “Диявол потрібний, щоб йому у вічі глянути”, “обмеженість про межу діалогу злякалася”, “чистоти уявлень не змиєш найуїдливішим милом”, “неврод чи недорід народові однаково”, “розбивай народ в ім’я єдності”, “Кат / мені у ніздрю / цвяха він загнав / Я доторкнувсь його / ідеї – кат здригнувся”. Невже поет, котрий настільки відкрито дозволяє собі критикувати суспільний лад, може чекати на милість від влади? І “засідка на правду” таки була, свідченням цього стало звільнення Остапа Лапського у 1982 році з польського радіо, ще й, як вважає сам письменник, за приналежність до “Солідарності”.

На жаль, біда не ходить поодинці. У Лапського важко захворіли дружина та донька. Письменник впадає у глибоку депресію і навіть надовго потрапляє до шпиталю. Аж до 1991 року про нього нічого не було чути. Лише у 1983 році він написав ліричну поему “Вітряк”.

Разом із незалежністю України приходить душевне визволення поета. Він знову плідно працює і в 1994-1995 роках закінчує роботу над книжкою “Моє самовизначення”. Далі з’являються “Про череп’я”, “Po czerni bielą” ł, нарешті, перша надрукована книжка “Мій почитачу”. Нині поет у чергових пошуках видавця і спонсора, адже підготував чергову книжку “Себе розшукую”, куди увійшли вірші, написані протягом 2001-2002 років.

Зупинимося на єдиній опублікованій збірці “Мій почитачу”, у котрій перед нами постає новий Лапський. Вже перші рядки, розміщені на обкладинці, налаштовують на специфічне сприйняття світу скорботним поетом-екзистенціалістом, котрий живе “минулістю”:

Іду

світу вулицею

а за мною

шлейф тягнеться:

чорно-білою минулістю!

Бреду,

а позаду

ріг рясноти,

а попереду пустота!

Тяжко, світе,

Себе за собою: волокти!

Як правило, уся збірка відображає радше внутрішній світ ліричного героя, аніж об’єктивну реальність. Створена поетом дійсність стоїть над часом та суспільством, бо розкриває таємницю буття взагалі. Письменник знову дістає з пам’яті пережиті шматки свого дитинства, але поетична думка вже блукає у вимірі надреальному:

А рід мені супровід,

бо й понині

з бабою Уляною

блукаю по:

діда Івана дубині!

Відчутні мотиви абсурду буття, подекуди відчаю, самотності, страждання і навіть смерті:

Я тішуся,

Що мру,

а буду.

Втіха

наростає з умиранням.

Очевидно, такі мотиви викликає у поетові його наближене до трагічного життя поза малою батьківщиною. Ліричний герой усвідомлює, наскільки близькою і водночас далекою є для нього Батьківщина. Здавалося б, до неї рукою подати, однак полинути можна лише у спогадах. Навіть вірші народжуються там, а кладуться на папір у Польщі. Помітна роздвоєність [4, 3] поета, котрий живе у двох стихіях:

Аж не віриться,

З Полісся он

Туманом на Варшаву

покотилась життєносна

передсмертна лірика.

Глибоким сумом пройняті поезії, присвячені світлій пам’яті дружині поета, Феліції. Подекуди здається, що уся збірка буде пройнята трагічним наскрізним мотивом пам’яті, однак трапляються і вірші-настанови невдахам-піїтам (“Поет”, “Напуття”), звернення до митців із різних епох тощо. До бадьорих належать “Щоднини”, “З метаморфозою сон”, “А речення вам”.

Цікаво Лапський сприймає релігію. Його віра ґрунтується не на підкоренні Богові чи боязні перед Ним, а сприймання Всевишнього як Наставника, Порадника і Товариша. Та й усім мирянам поет радить:

... Самостійно виплекати

незалежність: своєрідне

ставлення до Тата?!

(“Відносно віри”)

А ще Бога і віру потрібно шукати у глибинах “незамулених джерел”, “в надрах безпартійних неофітів?!.” Тому поет недаремно закликає утікати від партій.

Подекуди проступає Лапський-язичник: “Ми з поганства / з нього наші руки й ноги...” Письменник переконаний, що:

Язичницьких царів

нам підмінили хвацько

християнські вже царі.

Діалог із часом і простором проступає чи не в кожній поезії Остапа Лапського останнього десятиріччя. Часто автор вмикає “стрічку часу” і велить їй “бігти відтепер: назад, назад, назад!”, аби потрапити до рідної Берестейської України, рідного Полісся. Та не лише ті часи і простір цікаві поетові, раптом його роки минулого зливаються “в потік, в одну ріку” і несуть ліричного героя уперед “до віковіччя вдалину”. Минуле, сучасне і майбутнє сплітаються в один вінок, і це помітно навіть в окремих поезіях (“Хай буде рух”).

Лапський захоплений рухом і заперечує протилежність – безрух:

Застій: руху відсутність,

ба, протилежність, бо безрух,

нерухомість, інертність, бо

мертвотність, мертвоччина.

Однак, метушня, за Лапським, ніколи не стане рухом, який чи не завжди “пахне розумом”.

Лапський заявив про себе не тільки як добрий поет і перекладач, а й публіцист і теоретик. Щоб краще зрозуміти його світогляд, внутрішній світ, варто заглибитися бодай у “Топографію душі” [3]. Це написаний легким, іронічним стилем ліричний спомин про померлого товариша Михайла Балія, однак тут знаходимо чимало написаного не лише про небіжчика. Часто у ліричних відступах читаємо і про самого письменника.

Вже на початку твору автор намагається поставити перед собою риторичне запитання:

Чи я проникну до дна світ

Який, бач, очі нам коле?

Тут же згоджується із “мадам Вальковською”, котра свого часу сказала: “Не якайте, пани письменники, краще пролазьте в душу, проникайте в глибину народу, бо ж ви з нього, бо ж без нього не було б і вас безбожників”. Після цього напучення-настанови Лапський закликає себе й інших однією зі своїх крилатих фраз: “Тож проникаймо в боже та пролазьмо в диявольське! Будьмо ж запеклими гуманістами!” Тут же вкотре називає себе “язичником у глибині душі”, адже уподобав швидше не “бунчучно-шаблонну Хмельниччину та – рейди Наливайка”, а “нашу стару Київську Русь: зовнішню пиху – гордовитість з всевладним монастирем по пагорбах сивої перед-України; внутрішню стишеність вельми писемних непійників”.

Коли ж говорити про творчий метод письменника, то можемо майже з упевненістю зарахувати його до романтичного [5, 116] і неоромантичного напряму. Мистецтво у Лапського підноситься до рівня найвищої цінності і сприймається як вияв глибинної суті і сенсу життя. Поет у меншій мірі орієнтується на раціоналізм, а більше на природну людину з її красою.

Серед превіалюючих мотивів лірики Остапа Лапського – трагічна доля особистості, проблема її національної приналежності. Лапський виступає і типовим екзистенціалістом [6, 55-56]. Вияв цього помітний протягом усієї творчості поета і все більше відчутний з роками. Ця творчість є відкритою для нашого розуміння, аналізу, осмислення і водночас надзвичайно загадкова.

Щоразу, заглиблюючись у поезію письменника, знаходимо щось нове. У ній проступає і національна, і ментальна, і релігійна енергетика. Тому так прикро, що досі творчість Лапського в Україні є малодослідженою і недостатньо оціненою.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2007-03-01 16:39:55 ]
Воістину, від великого до усього іншого один крок.
І Валентина СОБОЛЬ, доктор філологічних наук, професор Варшавського університету його робить без жодних вагань: "Але цікаво поміркувати над твором, в якому ота налаштована Остапом Лапським “бомба” глибинного змісту (“Словес моїх сплеск,// а: мо’ й бомба ?!” (59)) вибухає не внаслідок взаємодії різнозарядних частин дво- чи триповерхового твору, а внаслідок спокійно-безстрашного погляду поета за межу:

"Кожним віршем, Катерино,
мов оковою,
стикаю складність:
українського Єства?!
А все-таки:
Складаю вірші?!
І дедалі щораз більш:
на мене схожі?!
Чи угомонюся:
над проваллям?!
Може?! [182]."


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2007-03-13 17:45:01 ]
А ось похвальна рецензія на творчість О.Лапського від львівського аупівця Івана Лучука

НЕВИГІДНИЙ ПОЕТ

Лапський Остап. Обабіч: істини?! -- Варшава: Український архів, 2003. -- 224 с.

Остап Лапський, український поет у Польщі, має своє, абсолютно окреме місце в історії нашої літератури. І не лише в історії, але й в актуальному літературному процесі, адже у свої 78 років він залишається творчо активним і сповненим планів видання власного доробку. Народився поет 7 липня 1926 року в Кобрині на Берестейщині. Після війни доля закинула його до Варшави, його рідне місто опинилося на території Білорусі, а своєю великою батьківщиною він завжди вважав Україну.

Про творчу активність поета свідчить бодай те, що до найновішої його збірки "Обабіч: істини?!" увійшли тексти, написані від кінця грудня 2002 до початку травня 2003 року. В датуванні своїх віршів, або опусів /саме таке їх авторське визначення/, Остап Ляпський є напрочуд акуратним, ба навіть примітки й ремарки до віршів теж датовані разом з основними текстами. До речі, більшість творів цієї нової поетичної збірки мають автокоментування внизу сторінки, певні нотатки і рефлексії, цитати й замальовки, уривки і просто роздуми, деколи без жодної видимої прив'язки до віршів. Ця збірка має чітку архітектоніку з ледь порушеним хронологічним принципом розміщення тестів, так наче колоду карт-опусів злегка перетасували.

Осібність поета Лапського полягає, либонь, у тому, що він не схожий на жодного іншого українського поета. Тобто його поетичні стиль і світ, манера і слововислів не мають аналогів. Раніше поезія Остапа Лапського мені здавалася якоюсь занадто простою, наче припудреною спробами бути екстравагантним. Та моментом істини в моєму розумінні поезії Остапа Лапського стало знайомство з його найновішою збіркою "Обабіч: істини?!" -- я наче об'єктивно /чесність зі собою/ був вимушений переглянути свої погляди на його поезію. Це сталося якось автоматично, само собою. А допоміг мені варшавський україніст, мій давній приятель Василь Назарук, який буквально наполіг, щоб я переступив через своє давніше упередження. Той же Василь Назарук повідомив мені, що в Остапа Лапського майже готові до друку з десяток поетичних томів -- своєрідна ґрунтовна ретроспекція його творчого шляху. Ретроспекція з рухомої точки, з осердя його вітальної сутності.

Як видно хоча б із назви збірки, в Остапа Лапського вельми своєрідна, суто авторська пунктуація. Спершу вона наче трохи кремпує читача, проте впродовж вдумливішого читання осягаєш, що вона таки краще сприяє розумінню самих текстів. Цілий масив алюзій залишається поза текстом: це стосується і занадто очевидних асоціацій і надто прихованих. От, наприклад, в одному з віршів згадується кінь із кличкою Кандиба. В авторовій ремарці зазначено: "Кінь, довголітній, зостався вдома у підмогу колгоспному ладові, а нас кульгава кобилка з Полісся: вивезла, витягнула?!" Все. Добре, що про Олександра Олеся й Олега Ольжича не згадано в цьому контексті, хоча це й було б наче трохи і в стилі Остапа Лапського. Мені так чомусь здається. Та Лапський -- поет непередбачуваний, недаремно ж його часто називають невигідним поетом.