Якщо в когось є зразки творчості пана Петра - редакція просить публікувати в коментарях, аналізувати, порівнювати.

Дуже вдячні, пане Борисе!
Наразі форматуємо отриману інформацію, за декілька днів оприлюднимо вірші на наших сторінках.

Заносимо вірші. Ось, по-порядку, із книжки поезій "Пшеничний годинник", з http://www.volny.cz/perebyinis

Петро ПЕРЕБИЙНІС

* * *
На косогорі, біля школи,
стоїть у нас і до сьогодні
пощерблений віками,
та міцний
турецький стовп.
Зізнаюся: втікав я
з уроку стародавньої історії.
Було нелегко осідлати
високе диво чужоземне.
Та врешті ось вона -
ополячена, отуречена,
орусачена, онімечена
моя земля.
Я милувався нею
з пихатого турецького стовпа.
Його напевне ж охрестив
козацькою шаблюкою
мій предок Перебийніс-Кривоніс,
який не прогуляв урок історії.

ЗАМЕТІЛЬ
Сохне глина руда.
Відступає орда.
Гаснуть очі розкосі.
А сніги навскоси - на поля, на ліси.
Перекреслюють осінь.

Поспішають роки
по снігах навпрошки –
і дорога коротша.
На рівнині зими
непомітно димить
полинова пороша.

За стогами стоги,
за снігами сніги –
несподівані гості…
Ох, нікого нема!
Тільки біла пітьма
та козацькії кості.

* * *
Чорні очі кари,
тіні мовчазні...
Що мене чекає
в тій далечині?

Цідиться крізь мене
тиша польова.
Дідичу кремезний,
грішна голова!

М’ята перем’ята,
шабля - сторчака.
Профіль азіята.
Посвист канчука.

Над солончаками –
очі навскоси.
Що мене чекає?
Господи, спаси!

І ось ще вірші пана Петра Перебийноса, і які ваші враження?

* * *
Там, за рівниною голою,
кров’ю світанок набряк.
Бачу: охоплений полум'ям
крутиться в полі вітряк.

Вітром високим роздмухане,
полум’я крила жере.
Над світовими розрухами
гасне видіння старе.

Інші сповідує виміри
час молодий і прудкий.
Перевелися і вимерли
в наших степах вітряки.

Літо смагляве полинуло.
Де його вже доженеш?..
Чахне від чаду полинного
вік переораних меж.

Не колосками, не борошном –
попелом вітер пропах.
Тужно, безхлібно і порожньо
у придніпровських степах.

Мертва рілля не скородиться,
сохне осот на токах.
І на чоло хлібородиці
падає тінь вітряка.

БАТЬКОВА ДОРОГА

Це наснилося, можливо,
чи привиділось мені,
чи насправді сталось диво
при досвітньому вікні.

Що це діється зі мною?
Хоч немає вороття, -
бачу: стежкою земною
тато йде із небуття.

Тато йде сорокалітній,
і гойдаються поля.
Линуть гуси перелітні,
обертається земля.

Ронять гуси з високості
сизе пір’я на луги.
Видно мамі сивокосій
недосяжні береги.

Пам’ятає небагато
ця стежина з давнини...
Тату, осьде наша хата!
Ти її не промини.

Розвидняється між нами.
Ходять кола по воді.
І в задумі каже мама:
«Ви обидва молоді...»

Мама карточку торкає
і на мене позира.
І чоло моє черкає
тінь гусиного пера.

Це наснилося, можливо,
чи привиділось мені,
чи насправді сталось диво:
тато йде в далечині...

І для пана Петра ця спроба теж буде на найближчі роки вирішальною.

ВЕРШИНА ПЛАНЕТИ

Стою на Красній пдощі — на вершнні
земноі кулі. Зупинився час.
Рубінове сузір'я Батькивщини
відблискує в захоплених очах.
Рубінове проміння осяває
мої ще не написані рядки.
ЗВІДЦІЛЬ, з вершнни світу, осягаю
я поглядом усі материки.
Звідціль видніш, яка вона маленька —
планета наша, стомлена Земля.
Кошлаті хмари плинуть, мов лелеки,
над вежами державного Кремля.
На вічному шляху до Мавзолею
почесна варта відбиває крок.
Чатують над Москвою, над Землею
рубінові локатори зірок.
Чутливий кожен оберт, кожен похил:
вдивляються у роки, у віки
рубінові локатори епохи —
вітрами відшліфовані зірки.
Гримлять над світом луни реактивні,
вогненно в небі кресляться путі.
Стою на Красній площі — на вершнні,
з якої вся Земля на видноті.

(Із збірки "Червоний колір".- К.: Дніпро, 1977)

Рукописи - не горять! А надруковані - тим паче!!!

Помітно, звичайно, що обрії різні відкриваються Петру Перебійносу з вершини земної кулі і з "пихатого турецького стовпа"... Але всі шляхи, безумовно, ведуть прямо в кабінет пана Лубківського :))

Ви знаєте, Любо, тут справа, як на мене, у вірі. Ми всі хочемо вірити у щось прекрасне. І я згадую себе в 25 років - я теж вірив, що яка не яка справедливість у тій державі таки існує. Бо ж воно все було не так очевидно, як, скажімо зараз, - і ті, що були при владі, так не клали на обібрану ними ж публіку. І не знав я дуже багато чого. Не міг знати...
Тобто питання стояло - знав чи не знав? Які вчинки робив?
Я допускаю, що деякі "провладні" вірші автори могли написати щиро навіть за розвитого соціалізму, - але тільки деякі і до якоїсь розумної межі?
Тому на ці речі потрібно дивитися в цілому, з огляду на життя, творчість, працевлаштування автора у ті часи?

Скажіть, Володю, а заградзагони НКВС, які йшли позаду військ, вони теж були щирими у своїй вірі, у тому, що вони так думають або просто виконують наказ? Але від цього загальнолюдська оцінка того, що вони робили, не змінюється, так?
І потім, ви можете точно вказати, де пролягає та межа?
Але навіть якщо залишити питання: хто ким був я які посади обіймав, мені здається суто поетичний рівень цього "шедевра" ніжче плінтуса. Але це лише моя думка, і вона може не поділятися справжніми знавцями поетичної майстерності :))

РМ, а де можна цю "Сьому печать" пані Вовк побачити?

На сторінці Віри Вовк є трохи тої високої прози.
http://maysterni.com/publication.php?id=8224

РМ, а де в нас сторінка про лауреатів? Маю цікавий документ

Любо, загальна сторінка Лауреатів Шевченківської премії http://maysterni.com/publication.php?id=19763

Дякую. Треба дещо перевірити спочатку.