ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ярослав Чорногуз
2017.07.25 22:30
Для тебе це лиш даху зсув -
Ходити, ніби геній, гордо.
Ти зробиш все, щоб ним не був,
О заздрісна хохляцька мордо!

Іван Потьомкін
2017.07.25 19:00
Не варто зопалу звірятися в любові,
Щоб на одкош, бува, не наразитись,
А ліпше намір перелити
В досі ніким не чуте слово
Чи в барви трепетно втілити,
Чи деревцем пустелю звеселити.
І як вона замилується словом
Чи прикипить до полотна твойого,

Олександр Сушко
2017.07.25 18:22
Я розкажу все по порядку,
Щоб не було розчарувань.
Отам - моя ступала п'ятка,
А тут - писала вірші длань.

Усох павук давно на стелі.
Та очі бачили колись
Як малювалися пастелі,

Олександр Сушко
2017.07.25 17:27
У Києві майструють гроб,
Готує похорони мати.
Попала міна ув окоп:
Стрічай, столице, тіла шмати.

Він був мій друг. Співак, поет.
Та обманули його підло:
До рук убгали пістолет,

Кристіан Грей
2017.07.25 16:54
Я - на твоєму. Риска. Крапка.
Ти - у моїй. Тире і кома.
Та це - секрет. Про це - нікому.
Ні, ні, не смій. ОК, малятко?

Ой-ой, які шари у лапках!
Смачні, як торт з бісквітом! Боже!
Та чи мені хтось допоможе

Анонім Я Саландяк
2017.07.25 14:28
Дефініція*... ...що слід розуміти: визначення. Кант каже: “Всяке поняття повинно визначатися так, як його подає термін, само собою…” І свідомість наша, кожну мить визначається... Якщо ж сказати: робить дефініцію, то – аж! Якщо сказати: визначаєт

Микола Дудар
2017.07.25 14:26
Товарищ Пу, аэропорт
исчез с лица земли под утро
"эх бы ещё один
аборт -
и мир избавился б от Пута…"
не пожелание, вопрос
вот накопил себе на старость
чтобы не слышать больше "SOS"

Любов Матузок
2017.07.25 11:20
Український народ – консонантне письмо:
співвітчизники губляться в світі,
немов голосні у словах,
покотившись за межі Вітчизни.
А оті, що лишилися – майже без голосу, бо
Їх уперто не чують і навіть не хочуть почути
чи то приголосні, чи то прихвостні

Любов Матузок
2017.07.25 11:13
На підвалинах флірту - химеристим храмом - ти,
аналогія зламу стосунків - до східців:
поступовість, кути...
Я ж - навчу тебе грамоти
для незайманців зляканих і початківців.

Потаємне - у снах твоїх реалізоване,
в епізодах нічних - нерозпізнана згуб

Ірина Вовк
2017.07.25 10:38
Коли вирветься втома,
як ноша мені непосильна,
коли хтось із знайомих
на мене скептично зиркне,
я буденність покину
і в казку вернуся, наївна…
- О рятуй, побратиме,
рятуй, П е р е л е с н и к, мене.

Ірина Вовк
2017.07.25 10:33
ОЗЕРО НЕЧІМНЕ*

Спить озеро. Не розбуди словами
Його спокійну, древню сивину.
Дивися, як м'якими рукавами
Хвилюють верби тихий берег сну.
Про що мовчать? Невимовлений докір
У хвилях, що цілують береги,

Нінель Новікова
2017.07.25 09:24
Пролягло життя, як довга нива –
І тепер, пригадую не раз,
Як прийшла ще юна і наївна,
Як мене прийняв ти, рідний «КрАЗ»!

Ти мене, мов гілку без коріння,
В благодатний грунт пересадив.
І тобі я душу, серце, вміння

Ярослав Чорногуз
2017.07.25 08:13
У світлих сутінках печалі
Завмер на мить подільський ліс.
Крилом зеленої вуалі
Вечірню прохолоду ніс…

І віяв легіт над землею,
Нагадував не без жалю,
Як вухом припадав до неї

Олександр Сушко
2017.07.25 07:26
Приперла щоку у сльозах рука,
Думки невтішні у захмарних висях.
Я прикусив добряче язика,
Коли учора з жінкою сварився.

У роті - закривавлений клубок,
І кінчика одгризено шматочок.
Ніяк не можу вивчити урок,

Микола Соболь
2017.07.25 05:41
Найкраще то любові почуття.
Бо летимо замріяні у вічне,
Є розуміння: тільки ти і я…
Іще ефіру подихи магічні.
Сором’язливість обпіка ланіти,
Душа на світло рухає з пітьми…
Мені ж тобою все життя горіти
У таємниці, що пізнали ми.

Олександр Сушко
2017.07.24 18:18
Я сповідався. Піп длубався в носі,
Накручував мізинець віражі.
У нього нерви - корабельні троси,
Або оглух, осліп і збайдужів.

Його живіт розтоптують ковбаси,
А руки білі, ніжні та м'які.
Це - спадок молитовника та ряси,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Містер Альфред
2017.07.22

Любов Матузок
2017.07.04

Віктор Северин
2017.07.02

Сергій Щєпкін
2017.07.02

Руслана Ткаченко
2017.07.02

Садовнікова Катя
2017.06.30

Гуцуляк Микола Гуцуляк Микола
2017.06.26






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Фішбейн Мойсей / Рецензія віршів
Іван Дзюба - ВІРА В ПОКЛИКАНІСТЬ
М.Коцюбинська «Не декорацій хочеться, а саду...»

ВІРА В ПОКЛИКАНІСТЬ

Іван Дзюба
Ця книга (“Ранній рай” ред.) Мойсея Фішбейна – дивовижна, унікальна, вона, безумовно, ввійде в золотий фонд української літератури. Про нього як про Поета з Божої ласки я писав ще десять літ тому.

Мойсей Фішбейн прискіпливо-вимогливий до себе, його продуктивність має не кількісні, а якісні виміри. Його вірші (серед них немає жодного пересічного чи випадкового!) відтворюють драматичну духовну напругу поета, який поєднав у собі безмежну поглинутість буттям України з генетичним кодом, пам’яттю єврейської долі. Його поезія – немовби зустріч українського та єврейського світів, з їхнім трагізмом і пафосом. Україна і Ізраїль, ці дві батьківщини, до яких Мойсей Фішбейн звернений усім єством і яким не може не належати, постійно взаємодіють у його поезії, але не так своїми поверхневими реаліями, як своїми символами й міфами, тобто на найвищому рівні поетичної узагальненості, ущільненості поетичної мови. Недарма крізь його поезію лейтмотивом проходять сакральні образи Ріки (Дніпра) і Стіни (Стіни Плачу в Єрусалимі), Києва і Єрусалиму, а біблійна високість мови просякнута українською сердечністю й широтою емоційних вібрацій. У поезії Мойсея Фішбейна – Україна, але не так у її конкретно-побутовій окресленості, як Україна духовна; Україна людини кінця ХХ – початку ХХІ століть з її екзистенціальною мукою; людини, в якій озиваються глибини прачасу і дух якої спрямований у надземні сфери. Мойсей Фішбейн належить Україні, але має й інший вимір – біблійний, єврейський, і це робить його ще чутливішим до України, до української духовності, до української мови.

У Мойсея Фішбейна не тільки бездоганний мовний слух, конгеніальне відчуття українського слова, а й часом зухвала віртуозність, щедра й запальна гра зі словом, зі звуком… Специфічно виявилося це в циклі сатиричних та іронічних віршів-бурлесків "Аб-сурдокамера". Тут Мойсей Фішбейн сяйнув іншою гранню свого таланту – як доскіпливий спостережник нашого суспільного життя і в’їдливий, дошкульний сатирик.

Його вірші для дітей зачаровують своєю вигадливістю (адекватною спонтанній дитячій), своєю добротою й гумором, – а справжнім героєм їх (як, зрештою, і "головним героєм" усієї його поезії) є українське слово, українська мова, невичерпна у своїх смисловиражальних і звукоігрових можливостях. (А водночас вона в нього прозора, і весь Фішбейн у поезії тяжіє до неокласичної строгості).

Отой геній української мови благословив Мойсея Фішбейна, як колись Миколу Лукаша і Григорія Кочура, на натхненні переклади поетів інших літератур. У нього органічно зазвучали українською і Бодлер, і Целан, і Бялік, і Рільке…

Книга увінчується кількома прозовими етюдами, серед яких блискучий, з розкішною іронією і щирим смутком та любов’ю, спогад про Чернівці, про Київ, про близьких людей…

Мойсей Фішбейн почав друкуватися наприкінці 60-х років минулого століття. Його талант прозірливо поцінував і підтримав Микола Бажан; з увагою поставився до молодого поета Леонід Первомайський; багато важили для Мойсея Фішбейна прихильність і довіра Миколи Лукаша та Григорія Кочура, які гідно оцінили магію його слова (і в яких він плідно навчався). Про цих корифеїв української культури Мойсей Фішбейн зберіг вдячну пам’ять, засвідчену і в цій книзі.

Попри підтримку багатьох діячів української культури, за умов ідеологічного терору 70-х років Мойсей Фішбейн змушений був еміґрувати з СРСР. Цей час був сповнений для нього надій і безнадії, творчої праці й мук поетичного слова, а над усім цим виростала крижаною горою ностальгія. Мойсей Фішбейн зрозумів, що не може жити без України. Не один рік пішов на те, щоб вирішити питання про спосіб повернення в Україну: адже треба було десь і за щось жити. І ось його мрія здійснилася: він повернувся в Україну.

Книга, яку тепер одержує читач, – найоб’ємніша з усіх Фішбейнових книжок і найповніше репрезентує його творчість. Повернення в Україну немовби утвердило його ще більше в суверенності його поетичного голосу. Той діапазон роздумів, що окреслився в 90-і роки, на зламі століть (тисячоліть!), і набрав есхатологічного характеру ("на порозі Катастрофи"), в поезіях останніх років, створених уже в Україні, в атмосфері її здійснюваного, але не здійсненого катарсису, – перейнято наростанням потреби говорити до "позанебесного Отця". Таке звертання припустиме й не сприймається як суєтне й блюзнірське лише тоді, коли поет чує його, "позанебесного Отця", присутність у світі своїх тривог. Фішбейн цю присутність чує. Причетність до подій в Україні останніх років дала йому таке переживання української долі, в якому відлунюють "горні вісті" всій "недонаверненій землі". І два кличі надії: "Судú" і "Спасú". Біблійне.

Але есхатологічні тривоги – це лише один полюс бачення й переживання світу в Мойсея Фішбейна. На другому ці тривоги постають перед судом "практичного розуму" (кантівського?) чи, радше, здорового глузду, вища концентрація якого – в іронії та сарказмі: це єдино можлива реакція на апофеоз абсурдів життя. Особливо плодоносне на ці абсурди наше, українське, політичне та навколополітичне життя з його невтомними героями. Їх ми й побачимо у Фішбейновій "Аб-сурдокамері", що збагачується з кожним роком і переростає у свого роду енциклопедію наших ні з чим не зрівнянних дивовиж. (А втім, вони – своєю чергою, всього лише історичне відлуння тих чудасій радянщини, про які Фішбейн щедро нагадує в убивчих і захоплюючих гротесках своєї автобіографічної, і не зовсім, прози.) А його блискучі "аферизми" – це ніби самозахист "урукопаш" від розмаїтих рутинних аномалій сучасності: Мойсей Фішбейн рятується, насолоджуючись опірністю й мудрістю мови, яка може все поставити на своє місце – легко й весело, з невимушеною зверхністю.

У цій книзі щедріше, ніж раніше, представлена й проза Мойсея Фішбейна. Невимушеність оповіді, багатство асоціацій, алюзій, перегуків і відгомонів з арсеналу культури (те, що тепер зветься "інтертекстуальністю") роблять цю прозу вищою мірою читабельною. Може, трохи й несподіваним чином вона показує його, нібито поетичного дивака-відлюдника (так зазвичай уявляється чи не кожен безсумнівний поет), – і як чіпко закоріненого в суспільному й житейському побуті, наділеного здатністю бачити й живописати різні людські вдачі в динаміці історичного часу, в колориті національної характерності.

Картини з багаторічного перебування в Німеччині, сповнені великодушної в’їдливості щодо несхитної німецької бюрократії та бездоганного німецького бюрґерства, допомагають краще зрозуміти, чому Мойсей Фішбейн так поривався повернутися в Україну – де тільки й може він почуватися собою, попри будь-які нестерпні негаразди. Автобіографічні пасажі в його есеях та повістях дають відчути драматизм його самопочування й самостановлення.

Мойсея Фішбейна веде віра в свою покликаність, без якої немає потужного поета. Цю віру в свою покликаність він передає й нам.

Я цілковито впевнений: ця книга Мойсея Фішбейна ввійде до числа пам’ятних, непроминальних книг української літератури.

ІВАН ДЗЮБА

----------------------------------------------------------------

«Не декорацій хочеться, а саду...»

Михайлина Коцюбинська

"Україна Молода" www.umoloda.kiev.ua/number/810/164/29495/ №224 за 01.12.2006

До 60-річчя українського поета Мойсея Фішбейна

У рік свого шістдесятиріччя Мойсей Фішбейн зробив своїм читачам подарунок — побачила світ повна збірка його творів «Ранній рай» (К.: Факт, 2006). Книга ця, ошатно, з настроєм оформлена, вирізняється на загальному, далеко не бідному, тлі сучасної української поезії. Як давній і сталий шанувальник поета, я цілковито солідарна з Іваном Дзюбою, який у передмові висловлює певність, що ця збірка увійде до числа пам'ятних, непроминальних книг української літератури.
Невеликий за обсягом, неголосний і рафінований поетичний доробок Фішбейна позначено особливою внутрішньою єдністю — незалежно від часу й місця написання вірша. Перечитуючи вже здебільшого знайомі мені поезії, розташовані в збірці у зворотній хронологічній послідовності (спочатку написане десь уже в наші дні, а в кінці — вірші початку 70-х), не могла не звернути уваги на те, що ранні поезії не потребують ніякої знижки за початківство. Виваженість, гідність, стрункість форми, уміння бачити, за Свідзінським, «не тільки видиме», якась неочікувана рання зрілість — органічні константи поета, ознаки вродженого поетичного дару. Маю на увазі такі добірні поетичні тексти, як «Без тебе», «Не декорацій хочеться, а саду», «Мить», «Торкнися заповітної мети», «Ранній проект фінішу». Думка-чуття злітає на високості градацій:

"Там, де ще не вимовлено слів,
там, де ще не виписано літер,
там, де ще не гострено списи,
там, де ще безодні не розверсті..."

(«...А тоді примарились лілеї...»),

то починається спонтанно, мовби десь «із середини», без прологів, з помітної лише поетові точки, що позначається навіть графічно на початкових рядках окремих віршів: «...і сад, і коло золотаве...», «...ще невтаємничені, ще ниці...». Для прикладу — маленький шедевр, який відкриває збірку:

"...і щастя це — хвилини півтори.

Склепивши очі, тихо повтори:
околиця... напівзабуті лиця..
овече хутро... сині хутори...
багаття... бринза... сутінки... суниця...
Ти вернешся. Воно тобі насниться.
Форель... зело... криниця... Повтори."

Святвечір 1998 року, Altenerding

Гортаючи збірку, мимоволі виокремлюєш перші рядки віршів, кожен з яких сам собою поезія в мініатюрі (до такої операції я колись вдавалася, аналізуючи Стуса). І от що маємо: «Господи, порожньо в нашій господі», «Прозору тінь передніч перетну», «Ані світиночки в темряві, ані...», «Онде росинки — он ця і он ця», «Слова мої злітаються до мене». Це — іскорки поетичного вогню, у слові зафіксовано мить і піднесено її до рівня поезії — з її мимовільною ненав'язливою афористичністю, коли поетичний рядок, образ мовби самі влягаються у сприймання, стають символом моменту, настрою, найтонших порухів душі, того незбагненного, що підвладне тільки Поезії: «Користуємося паралелями, натяками, аби назвати невимовлене, бо воно таке мале й зникоме, що найменше слово дужче за нього і може вбити...» (В. Стус).
Поетична тканина фішбейнового слова інтелектуально насичена, смислово багатошарова, населена спогадами, ремінісценціями, видивами («снива показують, можна дивитись...»). Мозаїка спогадів, окремих кадрів, сповнених побутової реальності й трагізму, дихання історії з її невмолимим втручанням у долю маленької людини: (Музикант. 1943». «Пересадка. 1948), «1953», «1954» («Йшов п'ятдесят післясталінський год»), «Хліб 47-го року», «Дитинство, провінція, ретро». Поезію і прозу Фішбейна єднає одне й те ж: настроєве й буттєво-географічне тло. Передусім Чернівці — «найсвоїша» точка на мапі світу, Чернівці, як «свято-яке-завжди-з-тобою» (згадується стефаникова формула: «любити русів і правду в собі»), Київ, Єрусалим, Німеччина і знову Київ, Україна.
Спогади долають «відстань пізнання», допомагають оживити давно минуле, образ якого постає крізь осяйну деталь. Щоб воскресити картину домівки в Чернівцях, треба знайти в пам'яті старий трельяж, що стояв у їхній оселі, «знайти в облупленій амальгамі малюсіньку дірочку. Саме ту. Треба зазирнути в неї» («А-прє-є-єль!»). Так з'являється відчуття присутності наперекір часу і простору. Старі речі й старі назви. Пісні, які співалися тоді. Реалії побуту і реалії ідеологічні. Гасла, теми розмов, газетні матеріали. Мовна реальність — колоритний коктейль з української, російської, ідиш. Тодішні абревіатури, радіо- і кінорепертуар. Анекдоти... Повернення в той далекий часопростір: «познаходити барвисті, відточені проточною водою різної форми камінчики і по химерній своїй пам'яті викласти з них мозаїчну картину минулого» («Повернення до меридіана»).
1979 року талановитого поета і перекладача Мойсея Фішбейна, якого цінували і підтримували такі метри української літератури, як М. Бажан, Г. Кочур, М. Лукаш, і який не вписувався в рамки соцреалістичної законослухняності (вкрай небезпечний феномен — єврей і водночас український буржуазний націоналіст), буквально виштовхнули з Радянського Союзу. Спочатку Ізраїль, згодом Німеччина, робота в журналі «Сучасність», на радіостанції «Свобода». 1984 року у видавництві «Сучасність» вийшла його «Збірка без назви» з переднім словом професора Юрія Шевельова, яка містила оригінальну поезію, вірші для дітей і переклади з німецької, російської, іспанської, івриту й ідиш.
Загальнолюдське звучання творчості М. Фішбейна незаперечне, але то не космополітична «всеядність». Гостра, всеохопна прив'язаність до рідної землі — України — органічно поєднується в нього зі свідомим генетичним єврейством, що творить цілісний і неповторний феномен. Вдома почувається тільки в Україні. У його творах невимушено зафіксовано абсолютне неприйняття еміграції як життєвого середовища, як способу життя — чого варта сама тональність начерку «Антеноїди»: неприкаяність, чужість там, у тому світі, і непереборне бажання тікати. Але куди?

"Тепер ми, друже, еміґранти
(Життя — неначе в каравані
І снити будем до кінця ми
Як не Дніпром, то Чернівцями.
Усе, хана. Прощай, Тарасе!
Прощайте всі.

Гермашка,
...strasse
(«Exil»).

Відчуття загубленості в холодному чужому світі («Господи, порожньо в нашій господі»), болісні шукання відповіді на вічне запитання: «хто ти недонаверненій землі» — і разом із тим готовність розпочати все спочатку, діяти, «стати до раннього раю на чати»:

"I завше там, за видноколом,
Видiння виноградної лози."
(«Ab antiquo»)

Мабуть, тому такі теплі й світлі дитячі вірші М. Фішбейна, простенькі й разом із тим вишукані, зігріті й одухотворені спогадами дитинства. Тепло дитинства як прообразу «раннього раю» рятує. Рятує мова як всеосяжна рідна стихія, що ніколи не зрадить (аби лиш ти їй не зраджував...). Мова, українська мова, — один із головних і постійних персонажів поетичного світу Фішбейна. Не тільки інструмент, а й рушій думки, прихисток для душі.

"Горнись до мене, мовенятко, Мово,
Неторкана, гвалтована, свята."

Мова — у бароковій пишноті, у справді «лукашівському» звукоігровому й смисловиражальному багатстві. У дитячих віршах (та й не тільки в дитячих) грається словом, як м'ячиком. Розкошує в мові, плекає незаяложені, призабуті, але повнозвучні слова «з власним обличчям», активізує те, що Потебня називав «внутрішньою формою слова», органічну єдність звучання і значення. «Рятується, насолоджуючись опірністю і мудрістю мови, яка може все поставити на своє місце — легко й весело, з невимушеною зверхністю» (І. Дзюба).
Водночас мова диктує свої закони, не допускає розхристаності, опирається манірності. Перед нами чіткість, неокласицистична строгість і стрункість форми, сказати б, традиційність вірша. Так буває, коли традицію не просто продовжують, а живуть нею.
Це вдячно позначається на Фішбейнових перекладах, що гідні його вчителів Лукаша й Кочура і, безперечно, увійдуть до перекладацької скарбниці української культури. Перекладає з івриту (Бялік) та ідиш, з російської (Волошин), іспанської (Неруда), французької (Бодлер), румунської («Прокльони» Т. Аргезі в його інтерпретації вражають силою пристрасті), з німецької (Рільке, Целян, Тракль та інші, близькі йому за темпераментом та експериментуванням зі словом, приміром Ганс Карл Артманн).
От уже кілька років, як поет і публіцист, лауреат премії ім. Василя Стуса Мойсей Фішбейн повернувся в Україну. Повернувся, бо не зміг без неї жити. Попри житейську невлаштованість, побутові та ідеологічні негаразди, він із тих, хто ніколи не скаже про Україну «ця країна», бо це «його країна», до «вилюднення» якої докладає всіх зусиль. Інтегрований в неї цілковито, живе в ній тут і тепер. І тільки того, хто цього не знає чи не хоче знати, може шокувати поєднання в одній книзі рафінованої естетської поезії і розбишакуватої сатири, в'їдливої іронії, яка не вибирає слів, нехтує джентльменською цнотливістю, а спрямована на викриття і знищення того театру ідеологічних і моральних абсурдів, серед якого живемо й працюємо — йому наперекір. В ім'я своїх святощів, в ім'я України.

"Сумнів етнографа. Хіба булаву дано для того, щоб лупити по головах співвітчизників?
Урррааа! Ми на якісно новому етапі: вбрання голого короля перелицьовано!
Заклик. Деформуючи, реформуй.
Не для дітей. Ну, соромітники, то як називається те, що відбувається між державою і державним мужем. Га?
Великодня хроніка. Люди в Україні христосувалися. Панове X, Y i Z іудувалися.
Економічна еволюція. Від плану до клану.
Популярна міфологія. — Я не дволикий, — сказав Янус. — Я багатовекторний.
Нова телепередача. Година пик..."

Так, Мойсей Фішбейн — поет український, попри той дискофморт, який відчувають від цього деякі ревнителі «чистоти крові». Силою факту він зробив для української культури більше, ніж десятки «середньоарифметичних» віршоскладачів з ідеально українськими прізвищами. Якщо національна мова і культура здатна інтегрувати в себе, полонити до останку представників іншої національності, то це свідчить про її силу і життєздатність. Хіба можна «виокремити» з німецької культури Гейне, Цвейга, Фейхтвангера, а з російської поезії — Мандельштама чи Бродського?

З передмови Івана Дзюби:"Мойсей Фішбейн «поєднав у собі безмежну поглинутість буттям України з генетичним кодом, пам'яттю єврейської долі. ...Крізь його поезію лейтмотивом проходять сакральні образи Ріки (Дніпра) і Стіни (Стіни Плачу в Єрусалимі), Києва і Єрусалима, а біблійна високість мови пройнята українською сердечністю й широтою емоційних вібрацій».

"Там, поза березневими снігами,
За проливнями жевріла Равенна,
Недоторканна і благословенна,
Єрусалим яскрів у кришталі,
Текла Ріка з Господньої долоні,
І наше Місто сяяло на троні,
І зірка сповідалася бджолі.
(«Коли ми невмирущими були...»).

З виступу М. Фішбейна на міжнародному форумі, присвяченому 65-й річниці трагедії Бабиного Яру:
«Мертвим не болить. Болить живим. У ХХ столітті, впродовж дев'яти років, Україна зазнала двох геноцидальних гіперкатастроф: Голокост і Голодомор. Про одну з них світ знає. Про другу знати не хоче. Так само, як знає про Шиндлера й не хоче знати про українця Шептицького...»
Вітаючи одного зі своїх найулюбленіших поетів із поважною датою, бажаю йому нових творчих осяянь на радість усім, кому в рідній поезії «не декорацій хочеться, а саду».

Михайлина Коцюбинська