Жив собі хлопчик Андрійко. І був він так рочків восьми, з вигляду. Але скільки рочків йому було насправді я не знаю. Бо він мені цього не казав. Та я і не питала.
Андрійчик дуже любив свята. На свято завжди були наготовані різні смачні страви. Усі були у веселому настої, багато жартували. І тато з мамою, і гості звісно, готували для малого якогось гостинця.
Сім»я Андрійчика не бідувала. Усього усім вистачало. Принаймні останні кілька років. Бо так було не завжди. І раніше Андрійко не завжди мав подаруночка до свята. Але то все пусте. Бо ті не легкі часи минули. І батьки Андрійчика не забували і іншим тепер допомагати.
І ось настав переддень свята Миколая. Того року свято випадало на вихідний. Тому Андрійчику не треба було йти в школу. І хлопчик був дуже радий. Адже це наче подвійне свято. І подарунки, і в школу йти не потрібно. Ось така радість. У святого Миколая хлопчик не вірив. Бо вважав, що він уже дорослий. А у Миколая вірять лиш зовсім маленькі дітки. Але Андрійчик був трохи засмучений тільки однією обставиною: тато з мамою мусили у цей день працювати. Відтак і вередував весь вечір. Бо почував себе трохи через це ображено. А мама на це лише раз за разом повторювала:
- Але ти і вередливий Андрійчику. Вважай, бо Святий Миколай побачить який ти неслухняний, тай різочку замість подаруночка принесе.
- Ні, не принесе. А як він може все бачити і чути, то нехай проведе завтрашній день зі мною. А я в нього замовлю те, що хочу.
Ось так і сперечалися.
Та врешті настала пізня година. І всі полягали спати. Андрійчик ще трохи крутився у своєму ліжку. І так, йому було незручно, і сяк. Та врешті примостився собі, та й по-троху так і заснув. Вночі йому снилася ковзанка. Наче він з мамою і татом катається на ковзанах. А з неба по-троху падає такий легкий, лапатий і білий-білий сніг.
А зранку Андрійко вставати не поспішав. Хоча батьки вже давно пішли на роботу. Адже він уже був самостійним хлопчиком. І міг сам собі дати раду. Коли, врешті встав, першим ділом розпакував подаруночок, який лежав у нього біля подушки. Правильно, бо така велика машинка не могла поміститися під подушку. Андрійчику було б незручно так спати. Тому усе це було зрозумілим. Андрійчик трошки побавився машинкою. Потім поснідав чаєм з домашнім печивом, що його напередодні ввечері приготувала мама. А цукерками і мандаринками надумав поласувати пізніше, - «Що я мала дитина, з»їдати все нараз? Ні, не буду. А то живіт болітиме». Ось так собі подумав. А зуби вирішив не чистити. Яке ж там чищення у свято?
Повернувся до своєї кімнати, щоб побавитися новою іграшкою. Аж там чужинець – якийсь дядько у золотому довгому вбранні, з довгою сивою бородою. Андрійко злякався.
- Не лякайся Андрійчику. Я Святий Миколай. Чемним діткам приношу подарунки. А нечемним різочки кладу під подушки. Чи не ти часом загадав, що як є на світі Святий Миколай, то нехай проведе з тобою цей святковий день. Чи не так?
- То це ти Святий Миколай? – все ще перелякано відповів хлопчик.
- Так і є. – Святий Миколай вийняв з кишені хмаринку, і відпустив її догори. А з неї дощем на підлогу попадали цукерки.
- То як, віриш мені?
- Так, вірю. – заспокоївся хлопчик.

- То що ми робитимемо сьогодні? – спитав Святий Миколай.
- Спочатку, я хочу подарунки. Ні, багато подарунків. – каже Андрійчик.
- Ну гаразд, кажи, що хочеш.
- Хочу новий футбольний м’яч.

Святий Миколай вийняв з кишені ще одну хмаринку. І з неї випав м»ячик.
- Урра! – закричав Андрійчик! Новий футбольний м»ячик!
- Ну ось – каже Святий Миколай – маєш свій подаруночок.
- Стривай – каже Андрійко – це ще не все…
- Ну загадуй.

Насправді святий Миколай не здивувався. Він знав, що Андрійчик любить вередувати. Але ніколи не сердився на нього за це. Адже колись хлопчик жив бідно зі своїми батьками. І не завжди на свято він мав який подарунок. Але Святий Миколай ніколи не забував про Андрійчика. І завжди дарував його сім»ї гарного настрою та затишок. Та щиро радів їхній доброті.
- Ще хочу коника-гойдалку, - згадав хлопчик.
- Так ти ж уже великий хлопчик. Хіба тобі буде цікаво ним бавитись?
- Так, я буду бавитись.
- Ну гаразд – посміхнувся Святий Миколай.
- А ще, я хочу фломастери!
- Так у тебе ж вже є?
- А я ще одні хочу! – наполягав Андрійчик.
Та й так замовляв, замовляв. А Святий Миколай лише тільки посміхався і дарував хлопчикові все нові і нові подарунки. І так доти, доки ними не була завалена вся його кімната.
- Ну все. Тепер я буду бавитись.
І Андрійко всівся на коника-гойдалку. І почав собі кататися. Та скоро йому набридло кататися. Він було хотів побавитися іншими іграшками. Але їх було так багато, що жодна з них його вже не цікавила.
Засмутився Андрійчик, бо зрозумів, що Святий Миколай був правий.
- Що сталося? - спитав хлопчика Святий Миколай? – Невже тобі вже не цікаво?
- Та я просто хочу піти на вулицю погуляти – схитрував Андрійчик.
- Гаразд-гаразд, тільки тепло одягнися – розсміявся Святий Миколай.
Андрійко тепло одягнувся, як і сказав Святий Миколай. І вони разом вирушили на вулицю. Та не встигли вони вийти з будинку, як на сходах помітив Андрійчик свого сусіда – ще одного хлопчика. Той був трохи молодший за нього. І звали його - Юрчик.
Вони привіталися. А згодом Андрійчик почав вихвалятися новими іграшками. А Юрчик помітно засумував.
- Ти чого? – спитав його Андрійчик.
- Я також хотів мати коника-гойдалку. Але цього року Святий Миколай подарував мені книжечку з казками. Ви не сердьтесь – сказав хлопчик до Святого Миколая -Вона цікава і дуже гарна. Там багато різних малюнків. Але все-таки коник-гойдалка мені би більше сподобався.
Андрійко задумався. А далі й каже:
- То бери мій. Я тобі дарую коника-гойдалку.
- Що справді?
- Так - каже Андрійчик. І тут же побіг додому. Знайшов там серед інших іграшок коника-гойдалку. І поспішив до Юрчика.
- Ось тримай. Зі святом Святого Миколая тебе!
- Дякую! – радісно сказав хлопчик. І потягнув іграшку додому.
А Андрійчик з Святим Миколаєм пішли собі далі. Вони гуляли по зимовим вулицям. По-троху падав лапатий сніг. Часом їм перебігали дорогу дітлахи, які грали у сніжки. А час від часу вони зустрічали радісних батьків, які катали на санчатах свою дітвору.
- Ти скучив за мамою і татом? Так? – Спитав Святий Миколай.
- Так скучив.
- Вони вже скоро прийдуть. То може вже час вертати додому?
- Добре – каже Андрійчик, - але підемо іншою дорогою. Повз похмурий будинок.
- Гаразд, покажеш – каже Святий Миколай.
Та тільки тепер ось ніхто їм на дорозі уже не зустрічався.
- То де ж той похмурий будинок? – спитав був хлопчика Святий Миколай.
- Так ось же він. По праву сторону. Он, хіба не бачиш, який похмурий. Я часом бачив тут діток, але трохи менших за себе. Вони бавились тут у дворі. Це мабуть якийсь дитячий садок. Або може школа якась. Але скажу чесно, я б не хотів тут вчитись.
- Ти знаєш, Андрійчику. Насправді це дитячий будинок. Тут живуть дітки, які не мають мами і тата.
- Я знаю, що таке дитячий будинок. Мені розповідали – похмуро відповів Андрійко.
Він зупинився і далі дивився на похмурий будинок.
- А чому ти, Святий Миколаю, не подарував їм іграшок?
- Я подарував їм надію. Її вони потребували більше.
Андрійчик замислився.
- А знаєш, я хочу подарувати цим діткам усі ті іграшки, що в тебе сьогодні замовляв.
- Ти впевнений? – спитав Святий Миколай.
- Звісно, що так. Ти подарував їм надію. А я подарую іграшки. Іграшки, я думаю, їм також не завадять.
Святий Миколай тільки посміхнувся.
- Але мені самому їх не донести. Ти зможеш мені допомогти, Миколаю?
- Ну гаразд, - каже Святий Миколай – Ходи до дверей того будинку.
Святий Миколай вийняв з кишені хмаринку. І з неї попадали коробки наповнені новісінькими іграшками. Тими, що Андрійчик собі сьогодні замовляв.
Андрійчик задзвонив у двері. І незабаром їм відчинили. Усі були дуже здивовані такому візитові. І ніхто з дорослих не йняв віри у те, що перед ними справжній Святий Миколай. Але усі діти твердо знали, що це він. Бо інакше й бути не могло.
Андрійчик ще трошки часу побавився із дітками з дитячого будинку. Але недовго. Бо невдовзі мали прийти його батьки. Дітки подякували йому, і Святому Миколаєві, за їхній візит та подарунки. І попрощалися. Вже біля дверей власного дому Андрійчик поцікавився:
- А що ти подарував Юрчику і його сім»ї цього року?
- Міцного здоров»я, Андрійчику, міцного здоров»я.
Вони попрощались. Андрійчик повернувся додому, де на нього вже чекали його батьки. А Святий Миколай сховався у хмаринку і полетів на небо.
- І як ти провів день? – спитала Андрійчика мама.
- Мені було дуже цікаво. І я вже знаю, що хотів би наступного року на день Святого Миколая.
- І що ж?
- Щоб ми цей день провели разом? – відповів Андрійчик.
І Андрійчик зі своєю сім»єю сіли вечеряти. Розповідаючи одне одному, хто і як провів день.
А Святий Миколай в той час споглядав і радів тій доброті, яка панувала у сім»ї Андрійчика.
- То що, Андрійчик отримав ті іграшки, які так сильно хотів мати? – спитав було Святого Миколая один із янголів.
- Він отримав дещо значно важливіше – посміхнувся Святий Миколай.

2011р.

Скільки болю… Ти віриш у біль? Такий всеосяжний і єдиний. Безповоротне щастя тільки знущається з нас. Щоб стати вкотре щасливими, ми примушуємо одне одного страждати. Залишаючи собі, натомість, відчуття провини.
Ти ніколи не йдеш. Але твоя байдужість гірша од самотності. Дорожча самотності. Тому, я тобі ніколи не довірюсь. Та чи має це для тебе якесь значення? Ну хоча б символічне? А відповідь така ж як і ти – крик, біль, постріл власними ж словами у себе.
Буває біль і гірший, аніж той, що в дзеркалі.

2011р.

Я дивилась тобі в очі. Десь за вікном бунтував сніг. Вітер розбивався об обличчя перехожих. Гротескні будинки розчинялись у холоді. Але все це відбувалось десь так далеко, за товстим шклом непримітної кафешки. Де усі були в теплих светрах та модних джинсах. Де ми пили отруйну каву і дихали отруєним повітрям.
Я дивилась тобі в очі. І мені було не цікаво, що за слова їх ти говориш. Я їх не чула. Там в голові вирував шквал емоцій. І так хотілось бути тим вітром. Щоб розбитись об твоє обличчя… і не встати більше.
Я дивилась тобі очі. Цей погляд був взаємним. Ти посміхався і взагалі був такий веселий. Кава була випита наполовину. Цигарка була викурена повністю. І самотньо лежала спаплюжена у попільничці. Мені здалось, чи це моє серце ти викурив?
Я дивилась тобі в очі уже вдруге. А може втретє, я насправді не рахувала. Мені було цікаво, чи знає вона, що ти зараз зі мною. Чи знає та… Та, що до тебе не байдужа, чому ти зараз не поряд з нею. З ким ти зараз не поряд з нею. Навіщо ти зараз не поряд.
Я дивилась тобі в очі. А ти був таким самовдоволеним. І я зрозуміла, що ти мені не казатимеш. Навіть не збираєшся розповідати про неї. Про те, що вона є, існує, живе, дихає тобою. І довіряє.
Я дивилась тобі в очі. І не знала, чи казати тобі про те, як я тебе ненавиджу. За те, що я знаю. За те, що примусив мене ревнувати. За те що не маю на це права. І взагалі, за те, що ти... не знаю. Просто ненавиджу.
Я слухала біль свого серця. Не знаю, коли ти перестав говорити. Не почула, коли за наш столик присіла тиша. І як уже вона розмовляла з нами. Розплітаючи одну за одною наші думки.
Я дивилась тобі в очі. Ти очевидно очікував більшого. Я очевидного цього не бажала. І ми зрозуміли одне одного без слів. І я пішла. Не залишивши після себе нічого на згадку. Не кидаючи після себе образ. Нічого не було. Ми просто випили каву, кожен до дна. Як і наше знайомство.

P.S. Як дивиться тобі в очі вона?

Стены упали. Монстром оказалось лишь мое отражение. И я ему больше не верю. Я больше не смотрю в зеркало. Нет, я не себя боюсь. И даже не монстров. Я боюсь увидеть еще кого-то другого.
Вселенная моих мыслей теперь не так пуста. А я не так одинока. И все же… Я не та, кто мне нужен. И не то, что мне нужно. Все по-другому. Иначе. Многосерийнее. И, теперь даже не знаю, какой будет конец. И кстати, он ведь тоже не обязателен.

Таємниці завжди по кишеням. При тому по різним, щоб в разі крадіжки не вкрали усі. Вчора я випустила кілька своїх таємниць на прогулянку. І мені було байдуже чи вони повернуться, чи втечуть до когось іншого. Мені було байдуже, що про мене подумають. Це було так легко. Так буває, коли хильнеш лишнього. А ми ж не просто хильнули. Ми таки добре напилися. Напилися для того, щоб забутися. А натомість ще більше почали поринати в спогади, які скільки алкоголем не заливай, вони усе одно вміють добре плавати.
Я заздрю людям, які з похмілля не можуть багато чого згадати. Або просто не можуть багато випити. Або ж у них банальне похмілля. Була б бодай одна причина стриматись.
Всі таємниці по кишеням. Не вистачає лише кількох. Я давно твереза, але все одно не хвилююсь. Можливо я просто хотіла викинути таємниці. Зробити їх бездомними. Нехай би собі бродили, кусали перехожих за ноги, вили на повний місяць (замість мене).
Всі таємниці по кишеням. Бо вони нікуди навіть не ходили. А людина, якій я довірилась їх не забрала. Ні, не тому що це справжня дружба. А тому, що це одна з привілегій алкоголю – не пам’ятати. І тепер ця людина одинаково дивиться мені в очі, що тоді, що тепер.
А мені знову хочеться напитися, щоб намагатися знову забути таємниці. Уже не тільки свої. Але тобі пощастило. Не тільки тому, що ти цього не знаєш (точніше не пам’ятаєш). Не тільки тому, що це дружба (хоч я себе постійно переконую, що її не існує). А просто тому, що це не варто нікому знати.
Всі таємниці по кишеням.

Ведуться польові дослідження типової української сім’ї. Ареол заселення – Україна, м. Львів, квартира інкогніто. На перший погляд це звичайна сім’я. Чимось схожа на американський ідеал: чоловік, дружина, машина і дитина по зальоту. Хоча всі клянуться, що і так збирались одружуватись (ну, можливо не в цьому столітті, але точно знають, що одне на одному. Чи одне з одним? Це вже в кого як краще виходить). Молода Господиня безумовно вміє готувати. Але в неї катастрофічно не вистачає на це часу. А щоб довго не пояснювати чому, скорочує це все до одного слова “дитина”. При цьому працювати на роботі зовсім не обов’язково, бо чудово спрацьовує та ж відмазка – «дитина». Зрештою канікули, як мінімум на три роки (а як показує практика, і набагато довше…) задобрює і наша завбачлива держава з її завбачливим супругом законодавством. Ну але мова не про те.
Отже Супруг. Відрізняється лошадиною працьовитістю і розумом домашнього хом’ячка. Оскільки й досі вірить у відмазку «дитина». В результаті поводиться себе таким же чином як і відмазка, проводячи весь вільний час (включаючи ніч) за комп’ютером, бавлячись в стрілялки. Для цього у нього також діє залізна відмазка «зняти стрес».
Дещо про харчування молодої пари. Харчуються очевидно повітрям, або втіхаря в ресторанах. Втіхаря – це щоб батьки, з якими вони живуть, не сварились. При цьому цілком і абсолютно можна виконати їхнє прохання не платити за квартиру, викидати сміття, готувати їсти, прибирати і т.д. і т.п. і ДТП.
Оскільки вдома для вигляду треба щось закинути у шлунок, на сніданок ідуть розрекламовані йогурти з біфідошлактеріями, очевидно для того, щоб попа не злиплась.
Дещо про аромати. Типова українська сім’я пахне молоком (як завше) і памперсами. Даний запах зберігається на час всіх канікул, або доки з ванни не згадають прибрати використаний памперс.

Далі буде.

Десь у далеких глибинах неба, коли осінь втратила свої права, зима ще не повністю зрозуміла про те, що вона настала. Можливо вона заспала, або просто їй було ліньки приходити. Але тим не менш у небі на неї та на її накази вже чекали слуги –величезні хмари. Ніхто не знав чого і як вони з’являються. Але так ставалося кожного року. І це вже нікого не дивувало. Навіть людей. Ніхто навіть не питався чому так.

Хмари важко нависали і були надзвичайно поважними. Ще би. На них чекали важливі справи. І ніхто не мав права їм завадити. От тільки зима все спізнювалась. Але ж так не можна.ЇЇї всі зачекалися. І діти вже почали сумувати. Бо як же це так? Снігу все нема і нема.

Тоді Сонечко і вирішило саме дати розпорядження хмарам витрушувати сніжинки. Правда і тут виникли проблеми. Бо вони не хотіли слухатись Сонечка. Начебто їхня господиня – Зима, а не Сонечко. Так вони сперечалися-сперетчалися. Вони би ще довго сперетчалися, але тут раптом з’явився Вітер. І крикнув їм: « Ану хутчіш до роботи! А вітру всі боялися, бо він був сильний і ніхто не міг подолати його. От хмариська і почали швидко витрушувати з себе сніжинки. І ті сніжинки вже було хотіли полетіти хутчіш вниз. Та сонечко спинило їх.

-- Стоп-стоп-стоп. Та ж хіба ви не знаєте, що так не можна.
– Чому ж не можна. Ми ж для того і сніжинки, щоб падати вниз і дарувати дітям радість.
– Та воно то так – сказало Сонечко – Але бачите, ви ж не просто сніжинки.
– Як не просто?! – Здивувалися усі сніжинки.
– А от так не просто. Ви перші сніжинки цієї зими. А значить ви маєте знати, що ви не просто сніжинки.
– А які ж це ми, якщо не просто сніжинки?
Сонечко весело посміхнулося і промовило:
– Кожного року перші сніжинки, виконують бажання дітей.
– А як це? – перешіптувалися сніжинки.
– От кожна сніжинка – це одне бажання. Якщо сніжинка знайде маленького хлопчика чи дівчинку, то найзаповітніше бажання цього хлопчика або дівчинки обов’язкового здійсниться. Правда це діє тільки на чемних дітей.
– А чого ж тоді нас, сніжинок так багато?
Сонечко знову весело розсміялося і сказало:
– Так і дітей чемних також дуже багато.

Ось так і летіла одна Сніжинка роздумуючи над цими словами, і їй дуже кортіло здійснити бажання чемної дитини. І не правда, що сніжинки швидко падають. Бо їм завжди допомагає вітер. Бо хоча вітру усі і бояться бо він дуже сильний. Але насправді він дуже добрий. І завжди готовий прийти на поміч.
Ось тому Сніжинка і летіла дуже довго. Їй хотілося подивитися на людей, на будинки в яких вони живуть. Їй так багато усього хотілося дізнатись.
Тому вона спустилася до вікна одного з будинків. І хоча її навчили, що підглядати не гарно. Але ж їй потрібно було знайти чемного хлопчика, або чемну дівчинку. Бо якщо вона цього не зробить, то хтось може залишитись без здійсненого бажання. А їй так кортіло здійснити чиєсь бажання. Адже для цього вона і була створена.
Вона спустилася до вікна одного з будинків. І крізь вікно вона побачила жінку. І ця жінка по правді кажучи їй зовсім не сподобалась. Ні, жінка зовсім не була не гарною. Просто вона чомусь дуже сварилася по телефону. І взагалі була якоюсь злою. Сніжинка дивилася на неї і думала «Тепер я розумію, чому ми здійснюємо бажання тільки чемних дітей. Бо чемні діти не бувають злими і недобрими».
Після побаченого Сніжинка більше не захотіла там зоставатись. І тут їй на допомогу знову прилетів Вітер. Він підхопив крихітну Сніжинку і погіс її у інший кінець міста. Вони летіли довго. А тому Сніжинка змогла досхочу надивитись на будинки, людей, собак, котів і машин. І Сніжинці подобалось ось так летіти. Та вона не могла забути про те що мала зробити.І взагалі вона хотіла якомога швидше здійснити чиєсь бажання.
Але тут її увагу привернула ще одна людина. Він був такий дивний. Тому сніжинка захотіла підлетіти глянути на нього ближче. Але Вітер не дозволив їй.
Сніжинказ дивувалась.
– Не бачиш, він на підпитку – Сказав Вітер.
– Але ж чому? Він що нещасний?
– Просто в дитинстві він був нечемний і тому його бажання ніколи не здійснювалися. А тепер, коли він дорослий, то не хоче здійснювати свої мрії сам. Адже так роблять усі дорослі чемні люди.
І знову Сніжинка собі подумала: «Так ось чому сніжинки здійснюють лише бажання чемних дітей».
Але вже зоставалося мало часу. Сніжинка літала цілий день. І дуже стомилася. Та й пора вже прийшла здійснювати чиєсь бажання. Сніжинка знову зірвалася з місця і вже була на сусідній вулиці.. На дитячому подвір’ї стояла снігова баба, а коло неї санки і гірка сніжок. Маленький хлопчик весь в снігу старанно ліпив ще одного сніговичка. Йому хотілося якомога швидше його доліпити, щоб показати мамі і татові.. Він понад усе на світі хотів стати скульптором, коли виросте. І тоді він буде ліпити найкращі в світі скульптури.
Сніжинці цей хлопчик дуже сподобався. Адже він був дуже чемний. І сніговик у нього гарний вийшов.
Сніжинка полетіла вниз до хлопчика.. Вона лягла йому на блідий носик – і розтанула. Вона була дуже рада з того, що здійснить бажання маленького хлопчика стати скульптором.
Сніжинки здійснили бажання чемних дітей. А значить прийшла зима. Хоча може вона і не дуже хотіла приходити. Бо можливо хотіла ще поспати. Чи просто їй було ліньки приходити.

Исчезаешь. Оставляешь меня один на один с городским задушьем. Слишком много тепла. Мне жарко. А ты ускользаешь последней струйкой ветра, которым я дышала.
Зачем? – Так надо.
– Не надо! Увядшие губы сердца задыхаются от своего молчания.
Не надо! Листья моей веры засохли и скрутились в хрустящую трубочку. А пыль превратила в грязь мои слезы.
Разве ты не слышишь ритм моего пульса? Ведь он стучит для тебя…

Битва

Нитка за ниткою. Терпкі струни канату співали від напруги, тоді, коли хтось тягнув їх на свою сторону. Група молодиків міцно обіймали долонями канат, так, ніби це була просто мотузка. Їхні голоси невдоволено скреготіли, коли під повіки їм прокрадався піт. А руки горіли, наче вони тримали колючий дріт.

«Навіщо?» – цікавився канат, дивлячись на людей з іншого боку. «Я міг би бути дзеркалом», - посміхнувся він, тоді як обидві групи із рівною зухвалістю і силою пручалися одні одним.

«Я міг би бути дзеркалом, якби вони вміли бачити власне відображення у своїх суперниках. А замість цього я так недоречно знаходжуся тут».

Я міг би об’єднувати кораблі і причали, блукаючи водними лабіринтами. Я міг би рятувати людей, витягуючи їх із пустки неминучої смерті, чи просто тримати вантажі. А натомість, моє серце зав’язали у вузол, щоб не прогрішитися у визначенні примарної переваги».

М’язи канату тремтіли і затерпали простираючись між двома прірвами переможців.

- Нам перемога не важлива, а тільки участь, - задихалися тренери, розходжуючи перед людьми.

«Ага», - подумав канат: «Саме тому ви і роздираєте мене на шматки! І ви ще світ речей називаєте лицемірством!»

Глядачі облизувалися у захваті видовища. А між тим битва могла би тривати вічність. Якби вічність існувала.
Гострій ривок повалив групи людей на землю. Брудне порване волосся звисало наче шмарклі заплаканої дитини. Канат лопнув.

- Певно зіпсутий якийсь! – кричали розлючені тіла.

«Як жаль», - засмутився канат : «Це не моя битва і не моя перемога. А могла б…»

Біль робить нас серйознішими. Біль робить нас матеріалістами. Нейрон за нейроном він продасть нашу душу. Хто сказав, що це з нашої волі?

- Ні, я такого не замовляла. Заберіть це назад.

От тільки життя – це не ресторан. Хіба, що ми в ньому страви/людожери. А хто ж тоді Бог? Офіціант? Смішно, бо тоді виходить не він править балом.
__________________

- Якщо ти зробиш н е п р а в и л ь н и й рух, тобі буде боляче.
- Мені буде боляче навіть якщо я зроблю бодай якийсь рух.

Границі між н е п р а в и л ь н и м і п р а в и л ь н и м стираються.

Душа продана.

Столько иголок позади. Еще осталось вытянуть из сердца. Или убить…
Зачем столько перекрестков? Не мысли, а сплошной лабиринт. А цель? — Чудовище?
Я чудовище! Эти стены для меня… А ведь с каждой мыслью их становиться все больше. Это город! Это страна! Это планета! Скоро это будет Вселенная =(
И я спрашиваю : «Зачем? Кто дал согласие?»

— Ишь ты какая… Снова захотела счастья… Уходи.
— Куда?! Я же в лабиринте!

И снова тишина. Убила мысль. Поставлю еще одну черточку в дневнике. Считаю дальше. Завтра буду расстреливать их с «калашникова»…

Кто-то снова держит стены.

Суть не понята. Счет не объективен. На руках сотни советов, но ни один не нужен. А кто нужен? Какая теперь разница. Кажется, удары судьбы должны делать нас сильнее. А если ты уже не способен их чувствовать? Не похоже чтобы это стало шагом вперед. Скорее в сторону. Главное чтобы там не было пропасти. Хотя для кого-то это, наверное, наилучший вариант.
И что же? К чему все? Теперь это уже не важно. Ведь счет не объективен, а суть не понята. Я просто не знаю, зачем эта Большая китайская стена у меня на пути. Когда ее успели построить? А мне нужна эта другая сторона, иначе мир приобретет для меня плоскость.

Ш-ш-ш… Тише… Не думай так громко… и так много. Как ты только не устаешь? Да помолчи немного. Не видишь, я счастлива. Подожди хоть до того времени, когда я останусь одна. А ведь это непременно сбудется. Нет? Ну да. Ведь у меня есть ты… И кто то Другой. Кто-то, кто очень похож на грозу, на дождь, на воду. Он проникает везде. Разрушает и оживляет. Так щекотно скатывается по щеке, как капля, как обещание. Другой.
А ты молчи, Одиночество. Убеги в рукав Смерти и кусай ногти своей повелительнице. Не мне. Я тебе изменяю. Я больше не твоя госпожа.

* * *
Тримайся свого зустрічного вітру,
Я виром земним не стану.
Як завжди обом не вистачить світу,
І ми його розламаєм.

Хапайся свого наступного неба,
Уламками із планети,
Нам було чогось комічно замало,
Щоб власні спрясти комети.

* * *


Даремно витрачені спогади.І ось я знову кусаюсь непрошеними словами.Як стара чорно-біла фотографія. Тільки не кажи, що це просто ностальгія. Бо ж це частина мого існування, а не минулого.

Рівно життя тому назад, 12 місяців. Авжеж ти пам’ятаєш.
Що з того, що сонце перепліталось тоді з піднебессям. Було надто пізно, щоб стати теплом. І вечір нагадав про це холодним кашлем вітру. А через три дні незграбною ходою пішов дощ. І вже ніколи не зупинявся.

Ти все ще знаходишся по інший бік землі.Назавжди. А я в кишені завжди тримаю бінокль, щоб спостерігати за тінню з твоєї сторони світу.

Ти більше не боїшся, щоб я застудилась, бо хтось в довгому пальто з капюшоном тримає наді мною червону парасольку.
А осінь продовжує дихати мені у обличчя, не шкодуючи свого часу. І слухняна вода просочується крізь моє лаковане взуття.

Ти дощ.

Я палаю всього годину. Ще трохи... Байдуже. Всеодно нічого не видно. Чиїсь невідомі руки відключили електроенергію. Певно знову хтось заборгував останнє... душу. А ті, хто дали мені життя, вже готують мені парафінову заміну. Там, у їхньому затхлому земляному підвалі, ще є цілий ящик. Ящик таких, як я. І не зовсім таких. Хоча. Яка різниця? Потім, на дешевому базарі куплять ще один ящик. Потім ще... І так, доки для них хтось не купить схожий ящик. А зрештою... в тому підвалі ще є багато чого цікавого...
В кімнаті вже набагато тепліше, але так пусто. Чи може просто сліпо, і справді таки нічого не видно. Навколо птахом вирують сутінки. Пір’їни ночі селяться пилюкою на речі. А люди тільки спостерігають за цим. Вони завжди лише спостерігають. Звісно доки їх добряче не налякати. А це зовсім не складно. Достатньо тільки погаснути без їхньої на те волі...
Вони так не люблять ночі. Тому я палаю. Вони узагалі люблять усе спалювати, тільки б не боятись... примар і власної уяви. Усе заради світла, такого мінливого і непевного. Такого безжального.
Мене запалюють в церках, щоб врятувати щось уже давно втрачене. Щоб освітлювати й так освітлені лампами ікони. Іронія, я ж всеодно погасну в ім’я темряви.

Ну, удиви меня снова. Или, может, твои шутки закончились? Я смеюсь тебе в черные крылья, с которых падают перья разочарования. Я смеюсь в свет твоих глаз. Ну, убей меня снова. Ведь я так уже привыкла умирать. Или это было бы слишком просто? Тебе не спрятать свои рога за волосами, даже если ты заплетешь в них цветы. Или, может, кому-то ты скажешь, что это декорация?
А знаешь… умирай без меня. Ведь я и так несерйозно к тебе отношусь. Я смеюсь тебе в лицо, Жизнь.

„Чому я знову тут? Чому досі це не припинилось?”

Глибокі і водночас примружені очі вже вкотре вивчали кімнату.

„Ні, нічого не змінилося. Зовсім. Та ж сама шафа. Стіни такого ж кольору. О, ні, книжка на твоєму стільчику лежить інша. Шкода, автора не можу прочитати. Бісів зір!”

Очі наче наштовхнулися на перешкоду.

„Настільна лампа. Пам’ятаю, як ти розповідав мені, що тобі її подарувала бабуся. Ще як була жива. Хто б міг подумати... Ти такий сентиментальний.”

Тіло здригнулося. Почулися кроки: м’які, приглушені.

„Мабуть він в тапочках”, – посміхнулась дівчина, дивлячись на свої босі ноги, обтягнуті тоненькими колготами.
Голова знову почала повертатись, уже на скрип дверей. Але спинилась.

„Так, це ті ж тапочки, які йому, які йому подарувала його мам на Новий рік.”

– Привіт, як справи? – Міцні масивні від м’язів руки стиснули маленьке тільце у обіймах.
– Ти якась напружена.
– Та ні, зовсім. Все гаразд – Вона зі всієї сили примружила повіки, щоб не бачити власної брехні. Але він не помітив, бо губи вже опинилися на її шиї, необачно чатуючи на її серце...

... Вона лежала на ліжку, вивчаючи темні тіні, зрадливого вікна.

„Тут же ніколи не світять ліхтарі. Чому тоді усе видно?”

– Сьогодні повня.

Вона повернула голову у сторону того ж таки вікна.

– Так, ти правий.

Мовчанка дала хвилину для заспокоєння.

– Ти сьогодні добре по працювала.

ЇЇ крихка і непомітна сльоза скотилася за ковдру.

„А раніше ти би сказав, що кохаєш мене... Раніше...”

– Ти сьогодні добре по працювала, але тобі вже час іти.

Почувся шелест синтетичного одягу. Малесенька стрілка на колготках розтягнулася від коліна до верху.

„Чорні. Якраз як ти любиш.”

– Скажи, ти справді любиш мене? – Його очі у цей момент здалися до нереальності щирими.
– Так, звісно, – Захлинаючись від поспіху промовила вона..
– Так, ти добре по працювала.

„Мовчи”, – Мовчазно крикнула її тиша у відповідь.

Мовчанка.

– Завтра до тебе прийде мій друг, – Він фамільярно виразив посмішку,
– Він дуже впливова особа, – його посмішка і далі продовжувала розтягуватись в сповільненому темпі.

„Мовчи”, – скочувалась вода десь в глибині серця ... і так і не вирвалася на волю.

– Бувай.
– Бувай.

Знову скрипнули двері: одні, потім другі. На зовні вона почула стукіт замка за собою.

„Як швидко.”

Пару слов от себя:
Ты близко, я это знаю. Я чувствую твой запах, слышу твои движения. Ты, конечно, можешь ускользнуть, но твоя тень предательски скользит на полу, облизывая пятки ее господина.

Она стояла на одной из полок новенького супермаркета. Скучающая розовая коробка, хранила одиночество маленькой куклы. Беззаботное лицо с застывшей улыбкой. Ни души, ни сердца. Пластмасса.
Кругом вертелись толпы людей, хаотически перебиравших товары. Воздух переполнял азарт необычного. Шум волнения перебирал стены.
– Мама, купи мне эту куклу!
– У тебя уже и так их много.
– Но, я хочу именно эту.
– Подожди – женщина нервно протаскивала корзину с продуктами между тел других посетителей.
– Но мама!.. Ну, пожалуйста… Ну, мама!..
– Мне некогда. Видишь, я опаздываю на роботу.
– Мама! – ребенок ухватился за взрослую руку, не позволяя ей свободно двигаться.

Женщина беспомощно посмотрела на большие детские глаза, которые блестели искорками, словно бенгальские огоньки. Разве можно защитится от такого веского аргумента? Повинуясь неумолимому чувству, мать кивнула в ответ, и кукла вдруг оказалась среди кучи купленных вещей.

– А я хотела экономить. Ну да ладно. Ты ведь ребенок.

Уже через час ребенок бегал по квартире, держа в руке еще не распакованную покупку. Еще мгновение, и крохотные пальчики забегали по картону, разрывая условные цепи.

В грудь куклы ворвался ветер.
“Как странно. Еще никогда я не дышала”.
Ей было больно дышать, и непривычно. Ведь раньше она никогда такого не чувствовала. Обломки света резали ей глаза.
“Так вот какой он мир!”

Ребенок пытливо изучал черты игрушки.
– А теперь мы будем играть!
“Играть. А как это?”– удивленные и напуганные мысли забились в уголочек сознания.

Мать взглянула из-за двери и, увидев увлеченного ребенка, ускользнула на работу. Счелкнул замок. Началась игра.

* * *

Дни проходили весело. У куклы наконец-то появился друг – ее хозяин. Он всегда понимал ее мысли, хотя она молчала. И она играла с ним, хотя не знала зачем.
Со временем в груди начало что-то постукивать: тук-тук, тук-тук…
“Наверное, это сердце”.
Кукла не раз слышала о том, что любить и чувствовать может только тот, у кого есть сердце. Теперь и она чувствовала.
“Может, теперь и я бессмертна. Ведь, наверняка у меня появилась душа”, – Размышляла игрушка.

* * *

– Тебе пора в школу. Беги, а то опоздаешь, – смеялась мать, надевая ранец на плечи ребенку, – Обед не забудь, ведь ты, наверное, снова пойдешь после учебы к друзьям.
Торопливый детский топот исчезал в коридоре.
– Как быстро взрослеют дети, – вздохнула женщина.
Еще с минуту слышался шорох вещей. Снова знакомый щелчок двери, и пустота. Никого.

Забытая под кроватью кукла, в который раз, пробегала взглядом сквозь пыль.
– Я вернусь, и мы обязательно поиграем,– прилипла фраза к ее одежде когда-то.
“Возможно”,– думала она, записывая в дневник вернувшееся одиночество:

“Ты близко, я это знаю. Я чувствую твой запах, слышу твои движения. Ты, конечно, можешь ускользнуть, но твоя тень предательски скользит на полу, облизывая пятки МОЕГО ГОСПОДИНА".

Привет Брат. Как же я соскучился по тебе. Именно сейчас, мне так не хватает твоих острых шуток и пламенного характера. Ведь это они всегда вдохновляли меня, звали к действию.
Послушай, я знаю, это безумие, писать тебе в Ад. Но, встретится, мы тоже не можем. Хотя, как знать, может быть, я скоро присоединюсь к тебе.
А помнишь, как детьми, мы играли возле ручья. Я будто бы даже сейчас слышу шум воды, чувствую ее привкус. А помнишь, как тогда цвела Мать. А когда мы ругались, Она только смеялась, брала нас за руки и нежно целовала в щечки – тебя в левую, меня в правую.
Как много времени прошло. А иногда мне кажется, что ничего не изменилось. И мы все еще играем. Как думаешь, вернется это когда-нибудь?
Ну да ладно. У тебя много работы. Да и у меня дел не в проворот. Жду твоего ответа.

Твой любимый брат,
Бог