Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.26
12:22
У перші дні листопада минулого року я опублікував на ПМ вірш «Гекзаметр гніву», на який отримав від літератора, який (чи яка) виступає під іменем Пиріжкарня Асорті, доволі розлогу рецензію такого змісту:
«Що бачить читач, який натрапив на публікацію
2026.02.26
11:49
Звучали в голосі на Почет
Сім нот на пагорбі,
на біс…
І щось було від них пророче
Бо саме так рождають Свість…
Мощун, Ірпінь, і Київ, Буча
Навік зріднилися… Війна.
І тут прийшла потвора суча —
Сім нот на пагорбі,
на біс…
І щось було від них пророче
Бо саме так рождають Свість…
Мощун, Ірпінь, і Київ, Буча
Навік зріднилися… Війна.
І тут прийшла потвора суча —
2026.02.26
11:47
Літо не відчувається,
як свято без музики,
мов танець німих тіней.
Де буйство плоті
і бризки шампанського?
Коли прийде
справжнє літо?
Коли відбудеться
як свято без музики,
мов танець німих тіней.
Де буйство плоті
і бризки шампанського?
Коли прийде
справжнє літо?
Коли відбудеться
2026.02.26
09:38
Вчетверте лютий дихає вогнем,
І пам'ять б'є у скроні, наче дзвони.
Ми кожен ранок починаєм днем,
Де вгризлось лихо, дим і бастіони.
Чотири роки...Скільки в них життів?
Розмов людей, обірваних на слові.
Ми стали старші за своїх батьків
І пам'ять б'є у скроні, наче дзвони.
Ми кожен ранок починаєм днем,
Де вгризлось лихо, дим і бастіони.
Чотири роки...Скільки в них життів?
Розмов людей, обірваних на слові.
Ми стали старші за своїх батьків
2026.02.26
09:12
Панічні атаки уже пережиті —
В метро не шукаємо більш порятунку.
Коли деспот спалює сонячне жито
Звикаєш до спазм у порожньому шлунку.
До холоду в домі та мін на порозі,
Прокльонів, матюччя ганебної ролі.
До стигм на хресті, наркотичної дози
В метро не шукаємо більш порятунку.
Коли деспот спалює сонячне жито
Звикаєш до спазм у порожньому шлунку.
До холоду в домі та мін на порозі,
Прокльонів, матюччя ганебної ролі.
До стигм на хресті, наркотичної дози
2026.02.26
06:09
Старанно сповите туманом,
Світання дрімає в саду, -
Росою зволожені зрана,
Дерева на сонечко ждуть.
Чекають на подуви вітру,
На світлих годин прибуття,
Мов я на кінець лихоліття
І розквіт нового життя.
Світання дрімає в саду, -
Росою зволожені зрана,
Дерева на сонечко ждуть.
Чекають на подуви вітру,
На світлих годин прибуття,
Мов я на кінець лихоліття
І розквіт нового життя.
2026.02.25
18:41
ХОР ВОЇНІВ СВІТЛА:
«Ця сповідь – тим, чий земний шлях обірвався надто рано,
ставши тихим болем нашої весни.
Ми присвячуємо ці слова кожному дому, що вистояв під крижаним вітром,
і кожному серцю, яке не згасло в сутінках втрат.
Нехай наш сад прокине
«Ця сповідь – тим, чий земний шлях обірвався надто рано,
ставши тихим болем нашої весни.
Ми присвячуємо ці слова кожному дому, що вистояв під крижаним вітром,
і кожному серцю, яке не згасло в сутінках втрат.
Нехай наш сад прокине
2026.02.25
18:23
Дратує душу тліюче багаття,
Блакить небесну пронизав кармін.
Стою посеред лютого один...
Самотносте! Рубай мене на шмаття!
Роби це без жалю, з палким завзяттям!
Багато невідмолених провин!
Життя - болото. Жодних світлих змін.
Блакить небесну пронизав кармін.
Стою посеред лютого один...
Самотносте! Рубай мене на шмаття!
Роби це без жалю, з палким завзяттям!
Багато невідмолених провин!
Життя - болото. Жодних світлих змін.
2026.02.25
17:32
І
Оглянуся, буває, у минуле
тай думаю, не знаючи чому, –
а може, і мене не всі забули
так само як і я, якщо почули
що згадувати їх ще є кому.
ІІ
Оглянуся, буває, у минуле
тай думаю, не знаючи чому, –
а може, і мене не всі забули
так само як і я, якщо почули
що згадувати їх ще є кому.
ІІ
2026.02.25
15:56
Не німіли в тужному мовчанні,
Наче стадо зляканих овець, -
Спалахнули шини на Майдані
Від вогню обурених сердець.
Почалася смертна скрута бою
На промерзлих вулицях святих, -
Помирали здружено герої,
Щоб навічно в пам'ять увійти.
Наче стадо зляканих овець, -
Спалахнули шини на Майдані
Від вогню обурених сердець.
Почалася смертна скрута бою
На промерзлих вулицях святих, -
Помирали здружено герої,
Щоб навічно в пам'ять увійти.
2026.02.25
13:05
Непомітно літо підійшло,
Ніби пілігрим святий і грішний.
Листям і літописом тепло
Напливає передвістям грізним.
Літо підійшло без привітань,
Без анонсів і фанфар веселих.
У вікно постукала герань,
Ніби пілігрим святий і грішний.
Листям і літописом тепло
Напливає передвістям грізним.
Літо підійшло без привітань,
Без анонсів і фанфар веселих.
У вікно постукала герань,
2026.02.25
10:23
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Отже, у мене народилася ідея - дарувати тим читачам, які стежать за тим, що я пропоную їхній увазі, свої емоції від тих поетичних чи прозових творів, що залишають слід у душі. Йтиметься про художні перлини українських творців - і тих,
2026.02.25
08:15
То ніж у серце, то плювок у спину!
По правій б'ють, підстав і ліву. Доти
мовчиш і терпиш гніт ти не людина —
істота.
Ти — генетичний робот не інакше,
і не зважай на те, що серце чуйне
від болісної ніжності заплаче
По правій б'ють, підстав і ліву. Доти
мовчиш і терпиш гніт ти не людина —
істота.
Ти — генетичний робот не інакше,
і не зважай на те, що серце чуйне
від болісної ніжності заплаче
2026.02.24
22:40
Цей місяць лютий, він такий важкий.
Болять його події ще з майдану.
Кровлять його натоптані стежки:
Калинно - свіжим, а збуріло - давнім,
В канві слідів оплакано-гірких.
Короткий днями, тягнеться між дат
За роком рік все той же місяць лютий...
Болять його події ще з майдану.
Кровлять його натоптані стежки:
Калинно - свіжим, а збуріло - давнім,
В канві слідів оплакано-гірких.
Короткий днями, тягнеться між дат
За роком рік все той же місяць лютий...
2026.02.24
21:49
Зачепилось сонце за верхівку клена,
тріпотало сяйвом у тенетах віт
і тяглось промінням з-за гілля до мене,
помогти благало злинути в зеніт.
Я закляк в задумі: що мені робити?
Хоч бери сокиру і рубай той клен...
Та повіяв вітер, захитались віти,
тріпотало сяйвом у тенетах віт
і тяглось промінням з-за гілля до мене,
помогти благало злинути в зеніт.
Я закляк в задумі: що мені робити?
Хоч бери сокиру і рубай той клен...
Та повіяв вітер, захитались віти,
2026.02.24
19:33
Не йде із пам’яті мале оте хлоп’я –
Товстогубе, в ластовинні все,-
Воно побачило, як ти, Цереро,
Ковтаєш жадібно напій з ячменю,
І засміялося, й сказало: «Ненаситна...»
Невже за цим, як на сільську дитину,буденним словом
Почувсь тобі, богине,
Мало
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Товстогубе, в ластовинні все,-
Воно побачило, як ти, Цереро,
Ковтаєш жадібно напій з ячменю,
І засміялося, й сказало: «Ненаситна...»
Невже за цим, як на сільську дитину,буденним словом
Почувсь тобі, богине,
Мало
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
х Лисиця (1987) /
Проза
Кукла
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Кукла
Пару слов от себя:
Ты близко, я это знаю. Я чувствую твой запах, слышу твои движения. Ты, конечно, можешь ускользнуть, но твоя тень предательски скользит на полу, облизывая пятки ее господина.
Она стояла на одной из полок новенького супермаркета. Скучающая розовая коробка, хранила одиночество маленькой куклы. Беззаботное лицо с застывшей улыбкой. Ни души, ни сердца. Пластмасса.
Кругом вертелись толпы людей, хаотически перебиравших товары. Воздух переполнял азарт необычного. Шум волнения перебирал стены.
– Мама, купи мне эту куклу!
– У тебя уже и так их много.
– Но, я хочу именно эту.
– Подожди – женщина нервно протаскивала корзину с продуктами между тел других посетителей.
– Но мама!.. Ну, пожалуйста… Ну, мама!..
– Мне некогда. Видишь, я опаздываю на роботу.
– Мама! – ребенок ухватился за взрослую руку, не позволяя ей свободно двигаться.
Женщина беспомощно посмотрела на большие детские глаза, которые блестели искорками, словно бенгальские огоньки. Разве можно защитится от такого веского аргумента? Повинуясь неумолимому чувству, мать кивнула в ответ, и кукла вдруг оказалась среди кучи купленных вещей.
– А я хотела экономить. Ну да ладно. Ты ведь ребенок.
Уже через час ребенок бегал по квартире, держа в руке еще не распакованную покупку. Еще мгновение, и крохотные пальчики забегали по картону, разрывая условные цепи.
В грудь куклы ворвался ветер.
“Как странно. Еще никогда я не дышала”.
Ей было больно дышать, и непривычно. Ведь раньше она никогда такого не чувствовала. Обломки света резали ей глаза.
“Так вот какой он мир!”
Ребенок пытливо изучал черты игрушки.
– А теперь мы будем играть!
“Играть. А как это?”– удивленные и напуганные мысли забились в уголочек сознания.
Мать взглянула из-за двери и, увидев увлеченного ребенка, ускользнула на работу. Счелкнул замок. Началась игра.
* * *
Дни проходили весело. У куклы наконец-то появился друг – ее хозяин. Он всегда понимал ее мысли, хотя она молчала. И она играла с ним, хотя не знала зачем.
Со временем в груди начало что-то постукивать: тук-тук, тук-тук…
“Наверное, это сердце”.
Кукла не раз слышала о том, что любить и чувствовать может только тот, у кого есть сердце. Теперь и она чувствовала.
“Может, теперь и я бессмертна. Ведь, наверняка у меня появилась душа”, – Размышляла игрушка.
* * *
– Тебе пора в школу. Беги, а то опоздаешь, – смеялась мать, надевая ранец на плечи ребенку, – Обед не забудь, ведь ты, наверное, снова пойдешь после учебы к друзьям.
Торопливый детский топот исчезал в коридоре.
– Как быстро взрослеют дети, – вздохнула женщина.
Еще с минуту слышался шорох вещей. Снова знакомый щелчок двери, и пустота. Никого.
Забытая под кроватью кукла, в который раз, пробегала взглядом сквозь пыль.
– Я вернусь, и мы обязательно поиграем,– прилипла фраза к ее одежде когда-то.
“Возможно”,– думала она, записывая в дневник вернувшееся одиночество:
“Ты близко, я это знаю. Я чувствую твой запах, слышу твои движения. Ты, конечно, можешь ускользнуть, но твоя тень предательски скользит на полу, облизывая пятки МОЕГО ГОСПОДИНА".
Ты близко, я это знаю. Я чувствую твой запах, слышу твои движения. Ты, конечно, можешь ускользнуть, но твоя тень предательски скользит на полу, облизывая пятки ее господина.
Она стояла на одной из полок новенького супермаркета. Скучающая розовая коробка, хранила одиночество маленькой куклы. Беззаботное лицо с застывшей улыбкой. Ни души, ни сердца. Пластмасса.
Кругом вертелись толпы людей, хаотически перебиравших товары. Воздух переполнял азарт необычного. Шум волнения перебирал стены.
– Мама, купи мне эту куклу!
– У тебя уже и так их много.
– Но, я хочу именно эту.
– Подожди – женщина нервно протаскивала корзину с продуктами между тел других посетителей.
– Но мама!.. Ну, пожалуйста… Ну, мама!..
– Мне некогда. Видишь, я опаздываю на роботу.
– Мама! – ребенок ухватился за взрослую руку, не позволяя ей свободно двигаться.
Женщина беспомощно посмотрела на большие детские глаза, которые блестели искорками, словно бенгальские огоньки. Разве можно защитится от такого веского аргумента? Повинуясь неумолимому чувству, мать кивнула в ответ, и кукла вдруг оказалась среди кучи купленных вещей.
– А я хотела экономить. Ну да ладно. Ты ведь ребенок.
Уже через час ребенок бегал по квартире, держа в руке еще не распакованную покупку. Еще мгновение, и крохотные пальчики забегали по картону, разрывая условные цепи.
В грудь куклы ворвался ветер.
“Как странно. Еще никогда я не дышала”.
Ей было больно дышать, и непривычно. Ведь раньше она никогда такого не чувствовала. Обломки света резали ей глаза.
“Так вот какой он мир!”
Ребенок пытливо изучал черты игрушки.
– А теперь мы будем играть!
“Играть. А как это?”– удивленные и напуганные мысли забились в уголочек сознания.
Мать взглянула из-за двери и, увидев увлеченного ребенка, ускользнула на работу. Счелкнул замок. Началась игра.
* * *
Дни проходили весело. У куклы наконец-то появился друг – ее хозяин. Он всегда понимал ее мысли, хотя она молчала. И она играла с ним, хотя не знала зачем.
Со временем в груди начало что-то постукивать: тук-тук, тук-тук…
“Наверное, это сердце”.
Кукла не раз слышала о том, что любить и чувствовать может только тот, у кого есть сердце. Теперь и она чувствовала.
“Может, теперь и я бессмертна. Ведь, наверняка у меня появилась душа”, – Размышляла игрушка.
* * *
– Тебе пора в школу. Беги, а то опоздаешь, – смеялась мать, надевая ранец на плечи ребенку, – Обед не забудь, ведь ты, наверное, снова пойдешь после учебы к друзьям.
Торопливый детский топот исчезал в коридоре.
– Как быстро взрослеют дети, – вздохнула женщина.
Еще с минуту слышался шорох вещей. Снова знакомый щелчок двери, и пустота. Никого.
Забытая под кроватью кукла, в который раз, пробегала взглядом сквозь пыль.
– Я вернусь, и мы обязательно поиграем,– прилипла фраза к ее одежде когда-то.
“Возможно”,– думала она, записывая в дневник вернувшееся одиночество:
“Ты близко, я это знаю. Я чувствую твой запах, слышу твои движения. Ты, конечно, можешь ускользнуть, но твоя тень предательски скользит на полу, облизывая пятки МОЕГО ГОСПОДИНА".
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
