„Чому я знову тут? Чому досі це не припинилось?”

Глибокі і водночас примружені очі вже вкотре вивчали кімнату.

„Ні, нічого не змінилося. Зовсім. Та ж сама шафа. Стіни такого ж кольору. О, ні, книжка на твоєму стільчику лежить інша. Шкода, автора не можу прочитати. Бісів зір!”

Очі наче наштовхнулися на перешкоду.

„Настільна лампа. Пам’ятаю, як ти розповідав мені, що тобі її подарувала бабуся. Ще як була жива. Хто б міг подумати... Ти такий сентиментальний.”

Тіло здригнулося. Почулися кроки: м’які, приглушені.

„Мабуть він в тапочках”, – посміхнулась дівчина, дивлячись на свої босі ноги, обтягнуті тоненькими колготами.
Голова знову почала повертатись, уже на скрип дверей. Але спинилась.

„Так, це ті ж тапочки, які йому, які йому подарувала його мам на Новий рік.”

– Привіт, як справи? – Міцні масивні від м’язів руки стиснули маленьке тільце у обіймах.
– Ти якась напружена.
– Та ні, зовсім. Все гаразд – Вона зі всієї сили примружила повіки, щоб не бачити власної брехні. Але він не помітив, бо губи вже опинилися на її шиї, необачно чатуючи на її серце...

... Вона лежала на ліжку, вивчаючи темні тіні, зрадливого вікна.

„Тут же ніколи не світять ліхтарі. Чому тоді усе видно?”

– Сьогодні повня.

Вона повернула голову у сторону того ж таки вікна.

– Так, ти правий.

Мовчанка дала хвилину для заспокоєння.

– Ти сьогодні добре по працювала.

ЇЇ крихка і непомітна сльоза скотилася за ковдру.

„А раніше ти би сказав, що кохаєш мене... Раніше...”

– Ти сьогодні добре по працювала, але тобі вже час іти.

Почувся шелест синтетичного одягу. Малесенька стрілка на колготках розтягнулася від коліна до верху.

„Чорні. Якраз як ти любиш.”

– Скажи, ти справді любиш мене? – Його очі у цей момент здалися до нереальності щирими.
– Так, звісно, – Захлинаючись від поспіху промовила вона..
– Так, ти добре по працювала.

„Мовчи”, – Мовчазно крикнула її тиша у відповідь.

Мовчанка.

– Завтра до тебе прийде мій друг, – Він фамільярно виразив посмішку,
– Він дуже впливова особа, – його посмішка і далі продовжувала розтягуватись в сповільненому темпі.

„Мовчи”, – скочувалась вода десь в глибині серця ... і так і не вирвалася на волю.

– Бувай.
– Бувай.

Знову скрипнули двері: одні, потім другі. На зовні вона почула стукіт замка за собою.

„Як швидко.”