Жив собі хлопчик Андрійко. І був він так рочків восьми, з вигляду. Але скільки рочків йому було насправді я не знаю. Бо він мені цього не казав. Та я і не питала.
Андрійчик дуже любив свята. На свято завжди були наготовані різні смачні страви. Усі були у веселому настої, багато жартували. І тато з мамою, і гості звісно, готували для малого якогось гостинця.
Сім»я Андрійчика не бідувала. Усього усім вистачало. Принаймні останні кілька років. Бо так було не завжди. І раніше Андрійко не завжди мав подаруночка до свята. Але то все пусте. Бо ті не легкі часи минули. І батьки Андрійчика не забували і іншим тепер допомагати.
І ось настав переддень свята Миколая. Того року свято випадало на вихідний. Тому Андрійчику не треба було йти в школу. І хлопчик був дуже радий. Адже це наче подвійне свято. І подарунки, і в школу йти не потрібно. Ось така радість. У святого Миколая хлопчик не вірив. Бо вважав, що він уже дорослий. А у Миколая вірять лиш зовсім маленькі дітки. Але Андрійчик був трохи засмучений тільки однією обставиною: тато з мамою мусили у цей день працювати. Відтак і вередував весь вечір. Бо почував себе трохи через це ображено. А мама на це лише раз за разом повторювала:
- Але ти і вередливий Андрійчику. Вважай, бо Святий Миколай побачить який ти неслухняний, тай різочку замість подаруночка принесе.
- Ні, не принесе. А як він може все бачити і чути, то нехай проведе завтрашній день зі мною. А я в нього замовлю те, що хочу.
Ось так і сперечалися.
Та врешті настала пізня година. І всі полягали спати. Андрійчик ще трохи крутився у своєму ліжку. І так, йому було незручно, і сяк. Та врешті примостився собі, та й по-троху так і заснув. Вночі йому снилася ковзанка. Наче він з мамою і татом катається на ковзанах. А з неба по-троху падає такий легкий, лапатий і білий-білий сніг.
А зранку Андрійко вставати не поспішав. Хоча батьки вже давно пішли на роботу. Адже він уже був самостійним хлопчиком. І міг сам собі дати раду. Коли, врешті встав, першим ділом розпакував подаруночок, який лежав у нього біля подушки. Правильно, бо така велика машинка не могла поміститися під подушку. Андрійчику було б незручно так спати. Тому усе це було зрозумілим. Андрійчик трошки побавився машинкою. Потім поснідав чаєм з домашнім печивом, що його напередодні ввечері приготувала мама. А цукерками і мандаринками надумав поласувати пізніше, - «Що я мала дитина, з»їдати все нараз? Ні, не буду. А то живіт болітиме». Ось так собі подумав. А зуби вирішив не чистити. Яке ж там чищення у свято?
Повернувся до своєї кімнати, щоб побавитися новою іграшкою. Аж там чужинець – якийсь дядько у золотому довгому вбранні, з довгою сивою бородою. Андрійко злякався.
- Не лякайся Андрійчику. Я Святий Миколай. Чемним діткам приношу подарунки. А нечемним різочки кладу під подушки. Чи не ти часом загадав, що як є на світі Святий Миколай, то нехай проведе з тобою цей святковий день. Чи не так?
- То це ти Святий Миколай? – все ще перелякано відповів хлопчик.
- Так і є. – Святий Миколай вийняв з кишені хмаринку, і відпустив її догори. А з неї дощем на підлогу попадали цукерки.
- То як, віриш мені?
- Так, вірю. – заспокоївся хлопчик.

- То що ми робитимемо сьогодні? – спитав Святий Миколай.
- Спочатку, я хочу подарунки. Ні, багато подарунків. – каже Андрійчик.
- Ну гаразд, кажи, що хочеш.
- Хочу новий футбольний м’яч.

Святий Миколай вийняв з кишені ще одну хмаринку. І з неї випав м»ячик.
- Урра! – закричав Андрійчик! Новий футбольний м»ячик!
- Ну ось – каже Святий Миколай – маєш свій подаруночок.
- Стривай – каже Андрійко – це ще не все…
- Ну загадуй.

Насправді святий Миколай не здивувався. Він знав, що Андрійчик любить вередувати. Але ніколи не сердився на нього за це. Адже колись хлопчик жив бідно зі своїми батьками. І не завжди на свято він мав який подарунок. Але Святий Миколай ніколи не забував про Андрійчика. І завжди дарував його сім»ї гарного настрою та затишок. Та щиро радів їхній доброті.
- Ще хочу коника-гойдалку, - згадав хлопчик.
- Так ти ж уже великий хлопчик. Хіба тобі буде цікаво ним бавитись?
- Так, я буду бавитись.
- Ну гаразд – посміхнувся Святий Миколай.
- А ще, я хочу фломастери!
- Так у тебе ж вже є?
- А я ще одні хочу! – наполягав Андрійчик.
Та й так замовляв, замовляв. А Святий Миколай лише тільки посміхався і дарував хлопчикові все нові і нові подарунки. І так доти, доки ними не була завалена вся його кімната.
- Ну все. Тепер я буду бавитись.
І Андрійко всівся на коника-гойдалку. І почав собі кататися. Та скоро йому набридло кататися. Він було хотів побавитися іншими іграшками. Але їх було так багато, що жодна з них його вже не цікавила.
Засмутився Андрійчик, бо зрозумів, що Святий Миколай був правий.
- Що сталося? - спитав хлопчика Святий Миколай? – Невже тобі вже не цікаво?
- Та я просто хочу піти на вулицю погуляти – схитрував Андрійчик.
- Гаразд-гаразд, тільки тепло одягнися – розсміявся Святий Миколай.
Андрійко тепло одягнувся, як і сказав Святий Миколай. І вони разом вирушили на вулицю. Та не встигли вони вийти з будинку, як на сходах помітив Андрійчик свого сусіда – ще одного хлопчика. Той був трохи молодший за нього. І звали його - Юрчик.
Вони привіталися. А згодом Андрійчик почав вихвалятися новими іграшками. А Юрчик помітно засумував.
- Ти чого? – спитав його Андрійчик.
- Я також хотів мати коника-гойдалку. Але цього року Святий Миколай подарував мені книжечку з казками. Ви не сердьтесь – сказав хлопчик до Святого Миколая -Вона цікава і дуже гарна. Там багато різних малюнків. Але все-таки коник-гойдалка мені би більше сподобався.
Андрійко задумався. А далі й каже:
- То бери мій. Я тобі дарую коника-гойдалку.
- Що справді?
- Так - каже Андрійчик. І тут же побіг додому. Знайшов там серед інших іграшок коника-гойдалку. І поспішив до Юрчика.
- Ось тримай. Зі святом Святого Миколая тебе!
- Дякую! – радісно сказав хлопчик. І потягнув іграшку додому.
А Андрійчик з Святим Миколаєм пішли собі далі. Вони гуляли по зимовим вулицям. По-троху падав лапатий сніг. Часом їм перебігали дорогу дітлахи, які грали у сніжки. А час від часу вони зустрічали радісних батьків, які катали на санчатах свою дітвору.
- Ти скучив за мамою і татом? Так? – Спитав Святий Миколай.
- Так скучив.
- Вони вже скоро прийдуть. То може вже час вертати додому?
- Добре – каже Андрійчик, - але підемо іншою дорогою. Повз похмурий будинок.
- Гаразд, покажеш – каже Святий Миколай.
Та тільки тепер ось ніхто їм на дорозі уже не зустрічався.
- То де ж той похмурий будинок? – спитав був хлопчика Святий Миколай.
- Так ось же він. По праву сторону. Он, хіба не бачиш, який похмурий. Я часом бачив тут діток, але трохи менших за себе. Вони бавились тут у дворі. Це мабуть якийсь дитячий садок. Або може школа якась. Але скажу чесно, я б не хотів тут вчитись.
- Ти знаєш, Андрійчику. Насправді це дитячий будинок. Тут живуть дітки, які не мають мами і тата.
- Я знаю, що таке дитячий будинок. Мені розповідали – похмуро відповів Андрійко.
Він зупинився і далі дивився на похмурий будинок.
- А чому ти, Святий Миколаю, не подарував їм іграшок?
- Я подарував їм надію. Її вони потребували більше.
Андрійчик замислився.
- А знаєш, я хочу подарувати цим діткам усі ті іграшки, що в тебе сьогодні замовляв.
- Ти впевнений? – спитав Святий Миколай.
- Звісно, що так. Ти подарував їм надію. А я подарую іграшки. Іграшки, я думаю, їм також не завадять.
Святий Миколай тільки посміхнувся.
- Але мені самому їх не донести. Ти зможеш мені допомогти, Миколаю?
- Ну гаразд, - каже Святий Миколай – Ходи до дверей того будинку.
Святий Миколай вийняв з кишені хмаринку. І з неї попадали коробки наповнені новісінькими іграшками. Тими, що Андрійчик собі сьогодні замовляв.
Андрійчик задзвонив у двері. І незабаром їм відчинили. Усі були дуже здивовані такому візитові. І ніхто з дорослих не йняв віри у те, що перед ними справжній Святий Миколай. Але усі діти твердо знали, що це він. Бо інакше й бути не могло.
Андрійчик ще трошки часу побавився із дітками з дитячого будинку. Але недовго. Бо невдовзі мали прийти його батьки. Дітки подякували йому, і Святому Миколаєві, за їхній візит та подарунки. І попрощалися. Вже біля дверей власного дому Андрійчик поцікавився:
- А що ти подарував Юрчику і його сім»ї цього року?
- Міцного здоров»я, Андрійчику, міцного здоров»я.
Вони попрощались. Андрійчик повернувся додому, де на нього вже чекали його батьки. А Святий Миколай сховався у хмаринку і полетів на небо.
- І як ти провів день? – спитала Андрійчика мама.
- Мені було дуже цікаво. І я вже знаю, що хотів би наступного року на день Святого Миколая.
- І що ж?
- Щоб ми цей день провели разом? – відповів Андрійчик.
І Андрійчик зі своєю сім»єю сіли вечеряти. Розповідаючи одне одному, хто і як провів день.
А Святий Миколай в той час споглядав і радів тій доброті, яка панувала у сім»ї Андрійчика.
- То що, Андрійчик отримав ті іграшки, які так сильно хотів мати? – спитав було Святого Миколая один із янголів.
- Він отримав дещо значно важливіше – посміхнувся Святий Миколай.

2011р.