Я дивилась тобі в очі. Десь за вікном бунтував сніг. Вітер розбивався об обличчя перехожих. Гротескні будинки розчинялись у холоді. Але все це відбувалось десь так далеко, за товстим шклом непримітної кафешки. Де усі були в теплих светрах та модних джинсах. Де ми пили отруйну каву і дихали отруєним повітрям.
Я дивилась тобі в очі. І мені було не цікаво, що за слова їх ти говориш. Я їх не чула. Там в голові вирував шквал емоцій. І так хотілось бути тим вітром. Щоб розбитись об твоє обличчя… і не встати більше.
Я дивилась тобі очі. Цей погляд був взаємним. Ти посміхався і взагалі був такий веселий. Кава була випита наполовину. Цигарка була викурена повністю. І самотньо лежала спаплюжена у попільничці. Мені здалось, чи це моє серце ти викурив?
Я дивилась тобі в очі уже вдруге. А може втретє, я насправді не рахувала. Мені було цікаво, чи знає вона, що ти зараз зі мною. Чи знає та… Та, що до тебе не байдужа, чому ти зараз не поряд з нею. З ким ти зараз не поряд з нею. Навіщо ти зараз не поряд.
Я дивилась тобі в очі. А ти був таким самовдоволеним. І я зрозуміла, що ти мені не казатимеш. Навіть не збираєшся розповідати про неї. Про те, що вона є, існує, живе, дихає тобою. І довіряє.
Я дивилась тобі в очі. І не знала, чи казати тобі про те, як я тебе ненавиджу. За те, що я знаю. За те, що примусив мене ревнувати. За те що не маю на це права. І взагалі, за те, що ти... не знаю. Просто ненавиджу.
Я слухала біль свого серця. Не знаю, коли ти перестав говорити. Не почула, коли за наш столик присіла тиша. І як уже вона розмовляла з нами. Розплітаючи одну за одною наші думки.
Я дивилась тобі в очі. Ти очевидно очікував більшого. Я очевидного цього не бажала. І ми зрозуміли одне одного без слів. І я пішла. Не залишивши після себе нічого на згадку. Не кидаючи після себе образ. Нічого не було. Ми просто випили каву, кожен до дна. Як і наше знайомство.

P.S. Як дивиться тобі в очі вона?