Таємниці завжди по кишеням. При тому по різним, щоб в разі крадіжки не вкрали усі. Вчора я випустила кілька своїх таємниць на прогулянку. І мені було байдуже чи вони повернуться, чи втечуть до когось іншого. Мені було байдуже, що про мене подумають. Це було так легко. Так буває, коли хильнеш лишнього. А ми ж не просто хильнули. Ми таки добре напилися. Напилися для того, щоб забутися. А натомість ще більше почали поринати в спогади, які скільки алкоголем не заливай, вони усе одно вміють добре плавати.
Я заздрю людям, які з похмілля не можуть багато чого згадати. Або просто не можуть багато випити. Або ж у них банальне похмілля. Була б бодай одна причина стриматись.
Всі таємниці по кишеням. Не вистачає лише кількох. Я давно твереза, але все одно не хвилююсь. Можливо я просто хотіла викинути таємниці. Зробити їх бездомними. Нехай би собі бродили, кусали перехожих за ноги, вили на повний місяць (замість мене).
Всі таємниці по кишеням. Бо вони нікуди навіть не ходили. А людина, якій я довірилась їх не забрала. Ні, не тому що це справжня дружба. А тому, що це одна з привілегій алкоголю – не пам’ятати. І тепер ця людина одинаково дивиться мені в очі, що тоді, що тепер.
А мені знову хочеться напитися, щоб намагатися знову забути таємниці. Уже не тільки свої. Але тобі пощастило. Не тільки тому, що ти цього не знаєш (точніше не пам’ятаєш). Не тільки тому, що це дружба (хоч я себе постійно переконую, що її не існує). А просто тому, що це не варто нікому знати.
Всі таємниці по кишеням.