* * *
Тримайся свого зустрічного вітру,
Я виром земним не стану.
Як завжди обом не вистачить світу,
І ми його розламаєм.

Хапайся свого наступного неба,
Уламками із планети,
Нам було чогось комічно замало,
Щоб власні спрясти комети.

* * *


Даремно витрачені спогади.І ось я знову кусаюсь непрошеними словами.Як стара чорно-біла фотографія. Тільки не кажи, що це просто ностальгія. Бо ж це частина мого існування, а не минулого.

Рівно життя тому назад, 12 місяців. Авжеж ти пам’ятаєш.
Що з того, що сонце перепліталось тоді з піднебессям. Було надто пізно, щоб стати теплом. І вечір нагадав про це холодним кашлем вітру. А через три дні незграбною ходою пішов дощ. І вже ніколи не зупинявся.

Ти все ще знаходишся по інший бік землі.Назавжди. А я в кишені завжди тримаю бінокль, щоб спостерігати за тінню з твоєї сторони світу.

Ти більше не боїшся, щоб я застудилась, бо хтось в довгому пальто з капюшоном тримає наді мною червону парасольку.
А осінь продовжує дихати мені у обличчя, не шкодуючи свого часу. І слухняна вода просочується крізь моє лаковане взуття.

Ти дощ.