Битва

Нитка за ниткою. Терпкі струни канату співали від напруги, тоді, коли хтось тягнув їх на свою сторону. Група молодиків міцно обіймали долонями канат, так, ніби це була просто мотузка. Їхні голоси невдоволено скреготіли, коли під повіки їм прокрадався піт. А руки горіли, наче вони тримали колючий дріт.

«Навіщо?» – цікавився канат, дивлячись на людей з іншого боку. «Я міг би бути дзеркалом», - посміхнувся він, тоді як обидві групи із рівною зухвалістю і силою пручалися одні одним.

«Я міг би бути дзеркалом, якби вони вміли бачити власне відображення у своїх суперниках. А замість цього я так недоречно знаходжуся тут».

Я міг би об’єднувати кораблі і причали, блукаючи водними лабіринтами. Я міг би рятувати людей, витягуючи їх із пустки неминучої смерті, чи просто тримати вантажі. А натомість, моє серце зав’язали у вузол, щоб не прогрішитися у визначенні примарної переваги».

М’язи канату тремтіли і затерпали простираючись між двома прірвами переможців.

- Нам перемога не важлива, а тільки участь, - задихалися тренери, розходжуючи перед людьми.

«Ага», - подумав канат: «Саме тому ви і роздираєте мене на шматки! І ви ще світ речей називаєте лицемірством!»

Глядачі облизувалися у захваті видовища. А між тим битва могла би тривати вічність. Якби вічність існувала.
Гострій ривок повалив групи людей на землю. Брудне порване волосся звисало наче шмарклі заплаканої дитини. Канат лопнув.

- Певно зіпсутий якийсь! – кричали розлючені тіла.

«Як жаль», - засмутився канат : «Це не моя битва і не моя перемога. А могла б…»