Я палаю всього годину. Ще трохи... Байдуже. Всеодно нічого не видно. Чиїсь невідомі руки відключили електроенергію. Певно знову хтось заборгував останнє... душу. А ті, хто дали мені життя, вже готують мені парафінову заміну. Там, у їхньому затхлому земляному підвалі, ще є цілий ящик. Ящик таких, як я. І не зовсім таких. Хоча. Яка різниця? Потім, на дешевому базарі куплять ще один ящик. Потім ще... І так, доки для них хтось не купить схожий ящик. А зрештою... в тому підвалі ще є багато чого цікавого...
В кімнаті вже набагато тепліше, але так пусто. Чи може просто сліпо, і справді таки нічого не видно. Навколо птахом вирують сутінки. Пір’їни ночі селяться пилюкою на речі. А люди тільки спостерігають за цим. Вони завжди лише спостерігають. Звісно доки їх добряче не налякати. А це зовсім не складно. Достатньо тільки погаснути без їхньої на те волі...
Вони так не люблять ночі. Тому я палаю. Вони узагалі люблять усе спалювати, тільки б не боятись... примар і власної уяви. Усе заради світла, такого мінливого і непевного. Такого безжального.
Мене запалюють в церках, щоб врятувати щось уже давно втрачене. Щоб освітлювати й так освітлені лампами ікони. Іронія, я ж всеодно погасну в ім’я темряви.