ПОМІЩИКУ, НЕ ТАКОМУ
МУДРОМУ, ЯК СОЛОМОН

Молись Христу, о Кардонесе,
І вдячний будь без меж.
Він вчив: воскресне в піднебессі
З душею й тіло теж.

Якби ж сказав: “Звільню лиш душу
Від смерті,”– що логічно,–
О Кардонесе, визнать мушу,
Помер би ти навічно!

ХАЗЯЙЦІ ЗАЇЖДЖОГО ДВОРУ

Хвала тобі, о господине,
Не був я тут раніш,
Де в русі все, і не спочине
Й на хвильку ложка й ніж.

Хай небеса пошлють доволі
Тобі щасливих літ.
Не промину вже я ніколи
Гостинних цих воріт.

ЕПІТАФІЯ СІЛЬСЬКОМУ ВЕЛЬМОЖІ-ПІДКАБЛУЧНИКУ

Й Адама доля так карала
(Ми ж ходим там, де ще більш слизько):
Лежить тут той, ким жінка управляла,
А жінку наставляв чортисько.

НА В.М.ГРАХАНА

“Спинись, злодійко!”– мовила до Смерті
Природа, як лежав вже Віллі мертвий,–
“По дурнях як я виконаю норму,
Якщо взяла ти мою кращу форму?”

КРЕДО БІДНОСТІ

В політику – й не помишляй,
А хочеш в ній щось значить:
Глухим, сліпим будь – не мішай
Багатим чуть і бачить.

НА ЛОДА ГАЛЛОВЕЯ

По цім розкішному двору
Ти ходиш збайдужа;
Знайди вузьку, брудну нору,
Таку ж, як і душа.

Ти, Галловей, не Стюарт все ж:
Чимало з них відважних,
Й хоч дурості хватало теж,
Та не було продажних.

Твоїх славетних предків прах
Ще й нині в позолоті,–
Так знаменитий римський шлях
Кінчається в болоті.

В твоєму серці, Галловей,
Жалю немає, злоба лиш.
У тебе ласки й не прошу –
Тільки у спокої залиш.

КНИЖКОВИЙ ЧЕРВ’ЯК

Крізь сторінки сюди-туди
Гризи, як хоч, свої ходи,
Та власника їх пожалій –
Хоч палітурки пощади.

АКТРИСІ МІСС ФОНТЕНЕЛЬ

Дикий ельф, і в тому ж роді
Все в наївній простоті,–
Не тобі хвала – природі,
Бо себе лиш граєш ти.

Гань мистецтво, муч природу,
А себе більш не неволь;
Геть відкинь любов і вроду –
Ось тоді зіграєш роль!

ЛЕСТЬ

Що із герцогом в дружбі – хвалилась,
І що з графом траплялось вечерять,–
Та комахою так і лишилась,
Навіть хай у принцеси в кучерях.

МАЛЕНЬКІЙ НА ЗРІСТ ДІВЧИНІ

Чому граніт такий великий,
Й такий малий алмаз?–
Хоч і малий, та не безликий,
Й цінніший в сотні раз.

НА ГРІЗЛІ ГРІМ

Лежить тут відьма Грізлі Грім
В міцних обіймах смерті.
О Смерте! Ніж пишатись цим,
Самій вже краще вмерти.

НА КАПІТАНА ФРЕНСІСА ГРОУЗА

Дізнавшись, що Гроуз уже не жилець,
Був посланий з пекла за ним чорт-гонець.
Коли ж він, прибувши, побачив це тіло,
Що, ліжко прогнувши, стогнало й скрипіло,
То скрикнув з відчаю: “Вернутись я мушу
Ні з чим, бо не в силах піднять таку тушу.”

ПРИШПИЛЕНЕ ДО ЕКІПАЖУ
ПАНІ УОЛТЕР РІДЕЛЬ

Мов хазяйки язик, деренчати ти звик,
Як стрілою мчиш в дальні краї;
Та злетиш під укіс, якщо осі коліс
Ненадійні, як серце її.

* * *
Якби такі, як Джінні Скотт,
Були всі скотти, друзі,–
Англійці, стрівши цей оплот,
Втекли б, як боягузи.

ЕПІТАФІЯ СІЛЬСЬКОМУ ВОЛОЦЮЗІ

Його оплачте й ви, мужі,–
Вас від нудьги звільняв,–
Через дружин з ним не чужі,–
Він вас їм заміняв.

Й ви, школярі, на цей моріг
Ступайте не шумливо,–
Той, хто під ним у землю ліг,
Був батько ваш, можливо.

ЕПІТАФІЯ ВЧИТЕЛЮ ЛАТИНІ

Схилившись у поклонах низьких
Тебе оплакуєм: амінь!
Безгрішно жив ти по-англійськи,–
Хай бог пробачить і латинь.

* * *
Ти, може, й не знав ще цього:
Вже Смерть прикінчила і Джонні.
Лежить тут лиш тіло його,–
Душі не було в його лоні.

ЕПІТАФІЯ ПИВОВАРУ

Скінчилась твоя місія земна,
Й порожні всі твої барила,
А як тріщали від пива й вина,–
Моралі були за мірила.

ЕПІТАФІЯ П’ЯНИЦІ

Тут Джонні лежить Бузувір,
Що жив безгріховно, повір,–
Релігія ж його особлива;
Якщо вже хочете знати
Й собі за приклад мати,
Ось оповідь вам правдива:

Міцний ель був за омивання,
Хмільне пиво – за покаяння,
Барабан – за знамення боже;
Здіймав ущерть кубок повний
В душі екстаз молитовний,–
Вино і спастись їй поможе.

* * *
Тут Джон навік заснув. Якби
Він в пеклі опинився,–
Його там, Сатано, зроби
Наглядачем – він цим гордився б.

* * *
Потрапивши до пекла, той, що любив чини,
Дав знать, що претендує на корону Сатани.
“Е, ні,– сказав Люцифер,– тут не такі дурні:
Ще й розум треба мати, а не гріхи одні.”

ХУДОЖНИКУ

Як хочеш, дружню дам пораду:
Тобі живописати треба
Із пекла бісівську тріаду,
А не ангельську трійцю з неба.

Чужі тобі ангелів лики
І їх осяйні фігури,
А от портрет пекла владики
Писатимеш прямо з натури.

ЕПІТАФІЯ РОБЕРТУ ЕЙКЕНУ

“Спинись тут і вшануй його!”– я всім
Велів би перед іменем твоїм.
Хто знав тебе, мене в цім не осудить,
Бо й смерть гаряче серце не остудить.

ЕПІТАФІЯ ВІЛЬЯМУ НІКОЛУ

Дасть його мозок – черви, знайте –
Поживу не одному,
І тільки серце не чіпайте –
Одна отрута в ньому.

* * *
Хоч і в могилі вже, та цього стерва
Не захотіли їсти навіть черви.
“Мов камінь його плоть,”– одні говорять,
“Й отруйне в нього серце,”– інші вторять.

ПОКИДАЮЧИ ВЕРХОВИНУ

Якби з життя йти було треба,
Й нагода б така ще була,–
Нічого б не просив більш у неба,
Тільки, щоб Верховина жила.

* * *
Джеймс Грейсі, він багато важить,
Хоч путнє щось не встиг зробити.
Будь проклят кожен, хто зневажить
Його вагу і габарити!

ПРОЩАННЯ МАКФЕРСОНА

Прощай, темнице короля;
Гірш пекла – буть у ній!
Макферсона жде вже петля
На шибениці тій.

Хор: Проворно так, моторно так
Долав він путь свою;
Насамкінець пустивсь в танець
Під шибеницею.

Що смерть мені – я на війні
Не раз її боров;
Тоді не вмер, то ж і тепер
Сміюсь над нею знов.

Хор:

Ослабте скрут, звільніть від пут,
Меча мого верніть –
Й хто ризикне здолать мене,
Загине сам в ту ж мить.

Хор:

Життєвий шлях мій весь в боях,
Та зраду як спинить?
Відчай борю, що скоро вмру –
Й ніхто не відомстить.

Хор:

Прощайте дні, такі ясні;
Не зріть мені вже й снів;
Ганьбу знайде, хто смерті жде,
Та вмерти не зумів!

Хор:

ПЛАЧ РАБА-НЕГРА

Був я в ріднім Сенегалі, вороги ж в незнані далі
Повезли аж до Вірджінії;
Рідний край, що наймиліш, вже не бачить мені більш,
Й ось тут мучусь, мучусь нині я;
Рідний край, що наймиліш, вже не бачить мені більш,
Й ось тут мучусь, мучусь нині я.

Край той в пам’яті спливає – снігу й зим там не буває,
Як в холодній цій Вірджінії;
Там струмки – їм втратиш лік, й буйство квітів увесь рік, –
Тут же мучусь, мучусь нині я;
Там струмки – їм втратиш лік, й буйство квітів увесь рік, –
Тут же мучусь, мучусь нині я.

Від знущань і рабства гніту за слізьми не бачу світу
У жорстокій цій Вірджінії;
Тих згадаю, з ким дружив – й краще б я уже не жив,
Бо тут мучусь, мучусь нині я;
Тих згадаю, з ким дружив – й краще б я уже не жив,
Бо тут мучусь, мучусь нині я.

ПЕРЕКЛАДАЧУ МАРЦІАЛА

О ти, кого Поезія боїться,
Кого уже і Проза сторониться,
Крик чуєш? То волає, вставши з гробу,
Сам Марціал: «Покій мій – Бракоробу!»

У ВІДПОВІДЬ НА ТВЕРДЖЕННЯ ПРО ТЕ,
ЩО В ПОГЛЯДІ ВІДОМОЇ ПЕРСОНИ,
ДОКТОРА Б., Є ЩОСЬ ФАЛЬШИВЕ

В те, що в очах цих лиш обман,
Щось віриться не вельми:
Вони говорять – й без оман, –
Що їх хазяїн – шельма.

СЛОВА ВДЯЧНОСТІ В КІРКУДБРАЙТІ

В одних є в бодні – та не голодні;
Ті ж їсти згодні – та пусто в бодні.
В нас є і в бодні, й самі голодні –
Й хвалу шлем Богу за це сьогодні.

ЕПІТАФІЯ ШКІЛЬНОМУ ВЧИТЕЛЮ

Лежить тут Віллі Міч. Повірте,
Він в пеклі вже, хоч в рай хотів.
Вчить бісенят йому довірте,–
З них справжніх зробить він чортів.

ЕПІТАФІЯ ТВЕРДОЛОБОМУ БОЯГУЗУ

Землею серце притрусіть:
Боявсь він так всього,–
Але фортецю спорудіть
Над черепом його.

НА ПОГАНІ ДОРОГИ

Діставсь нарешті,– слава богу!–
Крізь бездоріжжя і багнюку.
На жаль, як добру мать дорогу,
Люд не освоїв ще науку.

І хоч не сильний я в Писанні,
Згадаймо з Біблії страхи:
З гріхів пекельних не останній –
Недбальство про свої шляхи.

ПІСНЯ, СКЛАДЕНА В СЕРПНІ

Пейзаж цей весь і постріл десь –
Це вже пора осіння:
Куріпки зліт серед боліт,
І вересу цвітіння,
Й гладь золота там, де жита,
На радість селянину;
В млі осяйній я повен мрій
Про тебе лиш, єдину.

Люб голубку гайок в ярку,
В’юркам же – схил гористий;
Для чаплі рай – озерний край,
Зна вальдшнеп ліс тінистий;
Дрозд має скит в сплетінні віт
Ліщин біля полянки;
Де ж глід в кущах весь в колючках –
Притулок коноплянки.

З живих усяк свій має смак –
Було так, є й понині:
Той між юрби не зна журби,
А цей – у самотині.
Але – шкода! – вже скрізь біда,
Людське тиранство всюди:
Мисливців зов, на пір’ї кров,
Пробиті дробом груди.

Вечірня мла нас облягла,
Гурт ластівок в польоті;
Й полів краса, де зелень вся
Вже в ніжній позолоті.
Як любо нам удвох буть там,
Де втіх очам доволі:
Являє гай плодів розмай,
Ждуть жнив жита у полі.

Любові жар, й розмови чар,
І місяця сіяння;
Й моя рука твою стиска,
Й освідчення, й зізнання.
Як любі всім дощ літній, грім;
Як осінь – селянину, –
Вночі і вдень люблю лишень
Тебе я так, єдину!

БЕРІЗКИ ЕБЕРФЕЛЬДІ

Хор: Любко мила, чи прийдеш, чи прийдеш, чи прийдеш;
Любко мила, чи прийдеш до берізок Еберфельді?

Горбів квіт зве, чарує даль,
Манять струмки, що мов кришталь;
Підем, забудем про печаль
Біля берізок Еберфельді.

Пташки співають і між віт
Ліщини, й роблячи обліт
Горбів, де скрізь буяє квіт,
Біля берізок Еберфельді.

Й там, де крута горбів гряда,
Бурлить і піниться вода,
Й тут вже дзюркоче, як спада,
Біля берізок Еберфельді.

Крім квітів, ще одна з відрад:
Мов злива справжня, бризок град
Дарує в спеку водоспад
Біля берізок Еберфельді.

Хай доля навмання свій дар
Вручає – я не вдамсь до чвар:
Мій скарб весь – ти й любові чар
Біля берізок Еберфельді.

ПОЧУВШИ ПІСНЮ ДРОЗДА ПІД ЧАС
ПРОГУЛЯНКИ СІЧНЕВИМ РАНКОМ

Співай, дрозде, в морозяній імлі,
Співай, мій друже, серед голих віт.
Зима у відповідь на твій привіт
Розгладжує – глянь – зморшки на чолі.

Ось так же й злигоднів могильний прах
Безпечну й милу втіху не затьмить,
Що радісно стрічає кожну мить,
Несе вона надію хай чи страх.

За те, що в позолоту сонця день
Вдяга вже далі, вдячний я тобі.
Взамін багатств ти інші дав скарби:
Все золото не варт твоїх пісень.

Прийди ж, дитя нестатків і тривог,
Й на двох розділим, що пошле нам Бог.

ЕЛЕГІЯ НА СМЕРТЬ БІДОЛАШНОЇ ОВЕЧКИ МЕЙЛ

В віршах тужу, сумую в прозі,
З очей у мене ллються сльози –
Ах, долі сповнились погрози,
Відчай пройма,
В скорботі серце і в знемозі:
Вже Мейл нема!

Не став би і від скарбу втрати
Так безутішно я ридати;
Та змусила співця ридати
Печаль німа:
Яку любив так споглядати,
Вже Мейл нема!

Що з нею вдосвіта стрічався
Й до смерку вже не розлучався;
Що бігла, як десь відлучався,
Навстріч сама;
Що в неї вірності навчався –
Вже Мейл нема!

Була тямуща від природи
Й ніколи не чинила шкоди,
Забравшись у чужі городи;
Гріхів же тьма
У інших з їхньої породи –
Вже Мейл нема!

Почувши мекання ягняти,
Спішу, щоб хліба йому дати:
Таке ж воно, як його мати;
То ж обніма
Рука його, щоб сумувати:
Вже Мейл нема!

Вона була не із місцевих –
Завезена з отар двірцевих,
Бо тут овець таких взірцевих
Шукать дарма;
Взять вовну – варта пряж парчевих:
Вже Мейл нема!

Хай той повік не зна спочину,
Хто видумав петлю – причину
Біди, що й нам несе кончину,
Як вверх здійма...
Ллю сльози на її овчину:
Вже Мейл нема!

До мене ж, барди Ейру й Дуна!
Хай смуток мій озвучать струни;
Живе хай в пісні вічно юна
Вона, всіма
Оспівана за тонкість руна:
Вже Мейл нема!

* * *
Дружину вірну взять зумів,
Їй теж годжу у всьому;
Не мав ніколи я рогів
Й не ставлю їх нікому.

Що сам я працею надбав –
Все для мене одного;
Нікому в борг я не давав
І не займав ні в кого.

Не хочу я владарювать
Й з лакейством не змирюся;
Когось не прагну подолать
Й нікому не скорюся.

Сприяє щось чи заважа –
Не переймаюсь дуже;
Ніхто на мене не зважа
Й мені до всіх байдуже.

* * *
Зустрінсь мені ти в холоди
Серед полів, серед полів –
Своїм би пледом тебе вкрив
Без зайвих слів, без зайвих слів;
Якби ж недолі налетів
Злий вітровій, злий вітровій –
Знайшла б ти захсток від бід
В душі моїй, в душі моїй.

Десь в глухомані б я страждав
Від самоти, від самоти –
За рай і пустка стала б враз,
Будь поруч ти, будь поруч ти;
Корону царську б я здобув –
Тобі одній, тобі одній,
Мов найкоштовніший алмаз,
Сіять у ній, сіять у ній.

ПРОЩАЛЬНИЙ ЦІЛУНОК

Поцілунок – втіха й мука,
Бо навіки ця розлука;
В грудях стримую зітхання,
Що відчай в нім і страждання.

Чи ж зітхатиме хтось гірко,
Як надії світить зірка?
Мені й іскра вже не зблисне –
Чорний розпач довкруг висне.

Пристрастей не ганю прояв:
Проти Ненсі хто б устояв!
Глянеш раз – і вже кохаєш
Й лиш одну її бажаєш.

Не любили б ми так ніжно,
Не любили б так невтішно,
Не стрічались, не прощались –
То й серця б не настраждались.

Прощавай же, найгарніша;
Прощавай же, найвірніша!
Май завжди всі ці надбання:
Втіху, радість, мир, кохання!

Поцілунок – втіха й мука,
Бо навіки ця розлука;
В грудях стримую зітхання,
Що відчай в нім і страждання!

З-ЗА ПРАВЕДНОГО КОРОЛЯ

З-за праведного короля,
Шотландіє, прощай!
З-за праведного короля
Не зріть вже рідний край, кохана,
Не зріть вже рідний край.

Зробили ми все, що могли,
Й не встояли в борні.
Прощайте ж, любко й краю мій,
Жить вже на чужині, кохана,
Жить вже на чужині.

Він вирушає за моря,
Його ти вже не жди;
Зникає рідний берег в млі.
Прощай вже назавжди, мій друже,
Прощай вже назавжди.

Солдат ще вернеться з війни,
А із морів – моряк;
Стрічань же сонця нам не зріть
Серед розлуки мряк, мій любий,
Серед розлуки мряк.

Коли день згасне й ніч прийде,
Спочинуть всі у сні;
Та варто лиш тебе згадать –
Й ридать всю ніч мені, мій любий,
Ридать всю ніч мені.

МОЯ НЕННІ

Де Луган плине між горбів
В боліт мохи зелені, –
Зимовий день вже догорів
І я спішу до Ненні.

Дощем чи снігом хай січуть
Лице вітри шалені, –
А я беру свій плед – і в путь:
Через горби до Ненні.

Сія красою Ненні лик –
Ця врода лиш для мене;
Нехай усохне той язик,
Що звабить хоче Ненні.

Смирення й вірність в цій красі,
Й такі вони блаженні,
Що квітка, скупана в росі,
Не чарівніш за Ненні.

Сільський хлопчина я простий,
Діла мої буденні;
Й що мені толку в славі тій,
Як мене любить Ненні.

Дала хай доля із щедрот
Своїх мені лиш пенні,
Зате живу я без турбот
І мрію лиш про Ненні.

На випас вівці хай жене
Сусід свої численні;
Плуг – ось і все, що є в мене,
Й піклуюсь лиш про Ненні.

Ждуть сум чи радість в майбутті –
Вони благословенні;
Одного прагну я в житті –
Прожить в любові з Ненні.

ЧЕСНА БІДНІСТЬ

Хто бідності стидиться уз,
Хай чесна, так і сяк,
Для нас він раб і боягуз,
Хай бідні ми – й це так;
І так і сяк, і так і сяк,
Безвісний труд наш, так;
Чини – лиш на монеті карб,
Ми ж – золото, однак.

Хай на обід – вода й пшоно,
Й на нас – дрантя, це так;
Шовк – дурням, шахраям – вино,
Ми ж люди бо і так;
І так і сяк, і так і сяк,
Їх блиск – мара, ось як;
Хто чесний, хай і бідний він,
Цар між людьми, однак.

На лорда глянь – пиху саму
Вздриш: набундючивсь як;
Хоч натовп і лестить йому,
Все ж дурень він і так;
І так і сяк, і так і сяк,
Відзнаки всі, відтак –
Ніщо: в кім без полуди зір,
Сміється з них, однак.

Маркізів і князів звання
Дає король за так,
А не за доблесть чи знання,
Нечесним лиш, ось як;
І так і сяк, і так і сяк,
Де ж гордість їх, раз так?
Все ж гідність, розум, глузд і честь
Є вищими, однак.

Молитви шлем, часів тих ждем,
Скоріш би сталось так,
Щоб честь і глузд не знали нужд
Й були в ціні, ось як;
І так і сяк, і так і сяк,
Вже незабаром, так,
Нам взагалі всім на землі
Братами буть, однак.

* * *
Ти покинув мене, Джемі,
Ти мене покинув;
Ти покинув мене, Джемі,
О, навік покинув.
Часто клявсь, що тільки смерть
Нас одна розлучить;
Й ось покинув вже навік:
Що не стрітись більш нам, Джемі –
Це найбільше мучить.

Ти зневажив мене, Джемі,
Ти мене зневажив;
Ти зневажив мене, Джемі,
Ти мене зневажив.
Ти вже іншу полюбив,
Я ж тужу і плачу;
Й скоро вже навік засну
І тебе, мій милий Джемі,
Я більш не побачу.

В ШЕПТАННІ ТРАВ ЗВУЧАТИМЕ

Хор: В шептанні трав звучатиме
Й комиш теж не мовчатиме:
Життя свого найкращі дні
Провів я між дівчатами.

Ми збитки лічимо в журбі,
Втомились вже втрачати ми;
Та вмить знайдеш усі скарби,
Коли ти із дівчатами.

Хор:

Шука народ винагород
Й удач – та не для всіх вони;
Як де-не-де хтось і знайде –
Все ж не дадуть утіх вони.

Хор:

Ну а блаженство для мене –
Як вдвох я із коханою:
Про зле, скорботне і сумне
Враз думать перестану я.

Хор:

Хто б осміяв це, хай слівцем –
Той дурнем вік кінчатиме:
Не можна стати мудрецем,
Не мавши втіх з дівчатами.

Хор:

Дівочий чар – Природи дар,
Й на всіх не вистачатиме:
Створивши нас, свій вищий клас
Явила вже дівчатами.

Хор:

БРІВШИ ЧЕРЕЗ ДІЛ

1 варіант
Брівши через діл, в цю нічку,
Брівши через діл,
Заросила всю спідничку,
Брівши через діл.

Хор: В Дженні змокло все в цю нічку,
Ніжки і довкіл,–
Заросила всю спідничку,
Брівши через діл.

Якщо хтось когось стрічає
Там, де верболіз,
Якщо хтось когось цілує,–
Чи ж це варто сліз?

Хор:

Якщо хтось когось стрічає,
Брівши по росі,
Якщо хтось когось цілує,–
Чи ж знать мають всі?

Хор:

2 варіант
Якщо хтось когось стрічає там, де верболіз,
Якщо хтось когось цілує, вже не треба сліз.
Кожен хтось когось та має, лиш не маю я,
Хоч і люблять мене хлопці,– доля це моя!

Якщо хтось когось стрічає, брівши між полів,
Якщо хтось когось цілує, вже не треба слів.
Кожен хтось когось та має, лиш не маю я,
Хоч і люблять мене хлопці,– доля це моя!

Якщо хтось когось стрічає, як прямує вдаль,
Якщо хтось когось цілує, зайва вже печаль.
Кожна Дженні має Джокі, лиш не маю я,
Хоч і люблять мене хлопці,– доля це моя!

ЗИМА ЖИТТЯ

Так тішить зір зелений вбір
Діброви навесні;
Після дощів весь луг зацвів
В ці благодатні дні.
Й хоч швидкоплинні втіхи ці –
Сніг землю замете, –
Зима мине й весна верне
Нам знов блаженство те.

Прийде ж пора, що із двора
Зима вже не піде:
Навік вже ліг на скроні сніг,
Й могильний холод жде.
Старечих днів біль і журба,
Ночей безсонних муть;
О, юності дні золоті,
Уже вас не вернуть!

ЗА ДАВНІ ДНІ

Чи ж давню дружбу нам забуть,
Зректися і вві сні?
Чи ж давню дружбу нам забуть
І давні дні?

Хор: За давні дні, мій друже,
За давні дні
Ми вип’ємо і ще наллєм,
За давні дні.

За дружбу нашу і любов,
За дні ті осяйні;
Ми вип’ємо і ще наллєм
За давні дні.

Хор:

Вдвох маргаритки на горбах
Ми рвали навесні;
З тих пір втомились ми блукать
На чужині.

Хор:

Ми вдвох плескались у струмку
В спекотні літа дні;
З тих пір моря між нас лягли
В далечині.

Хор:

Моя рука ось, друже мій,
Дай і свою мені;
Давай же вип’ємо ще раз
За давні дні.

Хор:

ДЖОН ЯЧНЕЄ ЗЕРНО

Зійшлись три східні королі
Й рішили заодно,
Що має згинути в землі
Джон Ячнеє Зерно.

Орати плугом лан взялись –
Й вже під землею він;
А королі три поклялись,
Що жде його там тлін.

Та ось весна – в її теплі
Проснувшись після злив,
Піднявся знов Джон із землі,
Чим трьох всіх розізлив.

Від сонця літнього й роси
Могутнім став і сам:
Вже має вуса, мов списи,
Й грозиться ворогам.

Йде осінь, скоро і жнива –
Знесилів Джон і зблід,
Важка схилилась голова
Й зігнувся, наче дід.

Все менше з кожним днем снаги,
Щоразу більш марнів;
Й не забарились вороги
Явити увесь гнів.

Йому коліна підтяли,
Узявши довгий ніж,
Й на возі в путах повезли,
Мов шельму на правіж.

А потім, кинувши на тік,
Розбили його в прах;
Тоді, ціпи відклавши вбік,
Трясли на всіх вітрах.

У яму налили води,
Бо ще не вгомонивсь,
І Джона кинули туди –
Та й там він не втопивсь.

Щоб неслуха зі світу зжить,
Взяли зомлілого,
Й коли очунював на мить,
Знов штурхали його.

Пекли вогнем, пускали кров;
Завдав же мельник мук
Найбільш – його ще й розмолов
Поміж двох каменюк.

Із серця кров його взяли
Й дали на пробу всім:
Й чим більш і більш її пили –
Тим веселіше їм.

Був Джон сміливець і герой
На заздрість ворогам,
Й хто його крові вип’є, той
Стає хоробрий сам.

Людей він в горі звеселя,
Тамує біль і страх;
Вдову співати заставля,
Хоч сльози на очах.

П’ючи, хвалу:“Ти люб нам, Джон! ” –
Шле кожен чоловік.
З нащадками займай же трон
В Шотландії повік!

МОВ РОЗА ЧЕРВОНА

Кохання моє, мов роза червона,
Яка розцвітає весною;
Кохання моє, мов мелодія,
Що в пісні завжди зі мною.

Як врода твоя, так в серці моїм
Сіяє кохання зоря;
Тебе я кохатиму, любко,
Не висохнуть поки моря.

Не висохнуть поки моря, кохана,
Й не кане пісок в забуття;
Тебе я кохатиму, любко,
Триватиме поки життя.

Прощай же, прощай, кохання моє,
Не станеш лиш спомином ти;
До тебе вернусь я, хай тисячі миль
Прийшлось би для цього пройти.


МОЄ СЕРЦЕ В ГОРАХ

Моє серце в горах, воно там навіки,
Моє серце в горах, де олені дикі,
Де оленів гнав я й косулю шукав,
Моє серце в горах, де б я не блукав.

Прощай, Верховино, й ти, Північ, прощай,
Відради притулок і доблесті край,
Куди б не подався і де б не бродив,
Тебе, Верховино, я вже полюбив.

Прощайте, покриті снігами вершини,
Прощайте, зелені луги і долини,
Прощайте, ліси і гаї гомінливі,
Прощайте, струмки і потоки бурхливі.

Моє серце в горах, воно там навіки,
Моє серце в горах, де олені дикі,
Де оленів гнав я й косулю шукав,
Моє серце в горах, де б я не блукав.