ЕЛЕГІЯ НА СМЕРТЬ БІДОЛАШНОЇ ОВЕЧКИ МЕЙЛ

В віршах тужу, сумую в прозі,
З очей у мене ллються сльози –
Ах, долі сповнились погрози,
Відчай пройма,
В скорботі серце і в знемозі:
Вже Мейл нема!

Не став би і від скарбу втрати
Так безутішно я ридати;
Та змусила співця ридати
Печаль німа:
Яку любив так споглядати,
Вже Мейл нема!

Що з нею вдосвіта стрічався
Й до смерку вже не розлучався;
Що бігла, як десь відлучався,
Навстріч сама;
Що в неї вірності навчався –
Вже Мейл нема!

Була тямуща від природи
Й ніколи не чинила шкоди,
Забравшись у чужі городи;
Гріхів же тьма
У інших з їхньої породи –
Вже Мейл нема!

Почувши мекання ягняти,
Спішу, щоб хліба йому дати:
Таке ж воно, як його мати;
То ж обніма
Рука його, щоб сумувати:
Вже Мейл нема!

Вона була не із місцевих –
Завезена з отар двірцевих,
Бо тут овець таких взірцевих
Шукать дарма;
Взять вовну – варта пряж парчевих:
Вже Мейл нема!

Хай той повік не зна спочину,
Хто видумав петлю – причину
Біди, що й нам несе кончину,
Як вверх здійма...
Ллю сльози на її овчину:
Вже Мейл нема!

До мене ж, барди Ейру й Дуна!
Хай смуток мій озвучать струни;
Живе хай в пісні вічно юна
Вона, всіма
Оспівана за тонкість руна:
Вже Мейл нема!

* * *
Дружину вірну взять зумів,
Їй теж годжу у всьому;
Не мав ніколи я рогів
Й не ставлю їх нікому.

Що сам я працею надбав –
Все для мене одного;
Нікому в борг я не давав
І не займав ні в кого.

Не хочу я владарювать
Й з лакейством не змирюся;
Когось не прагну подолать
Й нікому не скорюся.

Сприяє щось чи заважа –
Не переймаюсь дуже;
Ніхто на мене не зважа
Й мені до всіх байдуже.

* * *
Зустрінсь мені ти в холоди
Серед полів, серед полів –
Своїм би пледом тебе вкрив
Без зайвих слів, без зайвих слів;
Якби ж недолі налетів
Злий вітровій, злий вітровій –
Знайшла б ти захсток від бід
В душі моїй, в душі моїй.

Десь в глухомані б я страждав
Від самоти, від самоти –
За рай і пустка стала б враз,
Будь поруч ти, будь поруч ти;
Корону царську б я здобув –
Тобі одній, тобі одній,
Мов найкоштовніший алмаз,
Сіять у ній, сіять у ній.